Лев СИЛЕНКО

МАГА ВІРА 

Частина II   

ДЕНЬ 11

1. Учителю Лев Силенко, Консисторія Української Грецько-Православної церкви видає у Банд Бруці журнал «Українське православне слово». У цьому журналі (за травень, 1971 року) Консисторія ставить обвинувачуюче питання: «Чи РУНВіра узнає людські жертви та чи практикує їх у наші дні?»

І під церквами парафіяни питають: чи то таке питання ставлять архиєреї з переляку, чи, може, щоб залякати українців, мовляв, «раби Божія», не йдіть до Рідної Української Національної Віри, бо там практикуються людські жертвоприношення. Отож, «убогі духом, со страхом і трепетом» тримайтеся грецького православія і поклоняйтеся «Господу Саваоту — Богові Ізраїля». І, померши, відправляйтеся на лоно Авраама — родоначальника жидівського.

Учителю, хто, коли і чому приносив людські жертви? І що про це говорить історія людства?

2. — Побратиме, є декілька видань «Біблії» англійською мовою. Їх солідність в тому, що в них дотримана тотожність перекладу. Немає прагнень фальшувати біблійний текст з метою викликати у християнина божественніше ставлення до «Біблії».

Працюючи в жовтні в 72 році в Лондоні у Бритійському Історичному музеї, я переконався: англійці совісно ставляться до рукописів. І немилосердні вони до тих, які пробують з тією чи іншою метою їх фальшувати.

3. Українці мають три основні переклади «Біблії». «Біблія», видана в перекладі митрополита Іларіона (Огієнка), має малу вартість для науковців, істориків, дослідників. Але для сектантів (баптистів, адвентистів, єговистів) вона найкраща тому, що її переклад неточний: порушена стилістика «Біблії», неправильно перекладені тексти. І в цьому можна переконатися, читаючи, наприклад, «Пісню Пісень». Митрополит Іларіон признається, що він свій переклад опоетизував (прикрасив, обкучерявив).

«Біблія», видана Українською католицькою церквою, має розкішне оформлення, чудові кольорові ілюстрації жидівських праотців і пророків, і гостру католицьку цензуру. Українець-католик, беручи в руки «Біблію» католицьку (йому дозволено читати тільки католицьку «Біблію», бо всі інші неправильні), не знає, що «святі отці» зі «Святої Біблії» багато повикидали «святих писань».

«Біблія», видана в 1957 році Світовим Біблійним товариством в Лондоні в перекладі П. О. Куліша, Полюя і Левицького, має застарілий український правопис. Але її перекладачі віднеслися до біблійних текстів найсовісніше. І коли їхній переклад порівняти з текстами «Біблії», виданої в англійській і німецькій мовах, то немає розбіжностей. І тому я беру цитати з цього видання.

4. «І був Абель вівчар, Каїн же хлібороб». «...Каїн приносив Господеві жертву з польового врожаю. Абель же приносив принос од перваків овечих ситеньких. І споглянув Господь на Абеля і на дар його. На Каїна ж і на його жертву не споглянув. І взлився Каїн» (1 кн. Мойсея, гл. 4, 3—5). Каїнова хліборобська жертва (зерно і овочі) не сподобалися «Господеві Саваотові». І тому «Він» на Каїна «не споглянув».

5. Старі юдеї вважали, що кров — життя. І було в них переконання, що для Саваота-Єгови треба дарити життя, живе рідне життя, а не зерно «з польового врожаю». І вони (жорстокість це, ніжність чи дикість?) жертвували своїх улюблених дітей-первенців (синів і доньок) для свого «Господа Бога Саваота». Вони жертвували все, що було в них найдорожче. І вірили вони, що їхній «Бог Саваот» їм за таку велику любов і вірність дасть свої божественні дари. І дасть їм силу панувати над іншими народами.

6. «Галаадій Ефтай був чоловік хоробрий». Ефтай мобілізував юдеїв, щоб завоювати землю Аммоніївську. Перед походом він пообіцяв «Господеві Саваотові», що коли переможе аммоніїв і щасливо вернеться додому, то когось зі своєї рідні (жінку свою чи доньку свою) принесе в жертву: здійснить «всепалення».

«І двинув Ефтай проти Аммоніїв воювати з ними». «І побив він їх страшенно». «Як же прийшов Ефтай з Масифу додому, аж виходить на зустріч йому дочка його з музиками і танцями. Була вона в нього дитина єдина. Опріч неї не було ні сина, ні дочки. Побачивши він її, розірвав одежу на собі й промовив: Ой доненько моя»... (Кн. Суддів, гл. 11, 32-35).

7. Донька Ефтаєва відповіла: «Батеньку мій. Коли ти відкрив уста свої перед Богом, так чини зі мною, так як промовив єси». Вона (слухняна дочка Ефтаєва) «Просила тільки панотця свого: Дай мені ще два місяці пожити: піду я в гори та оплачу моє дівоцтво з подругами моїми».

Ефтай відказав: «Іди»! І пустив її на два місяці. І пішла вона з подругами своїми та й оплакувала в горах дівоцтво своє. Як уплило ж два місяці, вернулась вона до панотця свого, й він спровадив на ній обіт свій, що ним обрік себе, і вона не знала мужа. І ввійшло в звичай в Ізраїлі, що з року в рік ходили ізраїльські дівчата голосити по дочці Ефтая Галаадянина, через чотири дні в році (Кн. Суддів, гл. 11, 35-40).

Ефтай (воєначальник Ізраельського війська і суддя, народний герой) заколов свою єдину донечку і спік її на жертовнику «Господа Саваота, Бога Ізраелевого». Баптист каже, що «дрож проходить по тілі, коли читаєш у "Біблії" про надлюдську віру ізраїльтян в свого Бога ізраїльського, і думаєш — надлюдську віру може мати тільки надлюдський народ "Богом вибраний"».

8. — Учителю, а що можна сказати про Авраама, якого жиди і християни вважають праотцем своїм?

- Побратиме, вівтар — символ Божества. І тому в усіх релігіях, примітивних чи досконалих, і в усі часи жертву клали на вівтар (жертовник). І Авраам — праотець жидівський і християнський, взявши оберемок дров і ножа, вів за руку свого синка Ісаака, щоб його принести в жертву для «Господа Бога Саваота».

Щоб синок Ісаак не пручався, Авраам вирішив його обманути. Він сказав Ісаакові, щоб він не боявся — у жертву буде принесена вівця.

9. Авраам прийшов на врочище, «...розложив дрова, і, зв'язавши Ісаака, сина свого, положив його на жертовнику зверху на дровах. І простягнув Авраам руку свою, щоб узяти ножа заколоти сина свого» (1 кн. Мойсея, гл. 22, 9-10).

Не думаймо, що Авраамові хотілося колоти сина свого. Він не хотів бути убивцем сина, та «Бог спокушав Авраама», кажучи: «Візьми сина твого, єдиного твого, що його возлюбив єси, Ісаака, та йди в Морія землю, та й принеси його там у всепалення — жертву на одній горі, що тобі речу» (1 кн. Мойсея, гл. 22, 1, 2).

10. Слово «спокусник» є синонімом слова «гріховодник», «грішник». Коли «Біблія» пише, що «Бог спокушав Авраама», то значить підохочував чинити гріх? Та в Авраама є прагнення зробити реформу у ритуалі жертвоприношення.

«Простяг Авраам руку свою, щоб узяти ножа заколоти сина свого», та прийшла в нього думка (або, як пише «Біблія» — прийшов — ангел Господній) і «Авраам взяв барана і приніс його на всепалення замість Ісаака сина свого» (1 кн. Мойсея, гл. 10, 13). Ісаак хоч і лишився живим, та пережив він не малий страх тоді, як лежав на дровах і бачив, що батько вже простягає руку свою, щоб «заколоти сина свого».

11. — Учителю, чи тільки у старих ізраельтян був ритуал приношення людей в жертву?

- Ні, Моаби — народ семітський, сусіди Ізраельські. Під час війни «побачив цар Моабійський, що мусить полягти в бою, і взяв зі собою сімсот чоловіків, озброєних мечами, щоб пробратися до царя Едомського, та й не вдалося їм це. І взяв він свого первенця, що мав царювати після нього, та й приніс його у всепалення на мурі. Це так роздратувало Ізраїля, що вони відступили від нього та й повернулися у свою землю» (2 кн. Царів, гл. З, 26-27).

12. Ізраельтяни, які мали намір завоювати землю Моабійську, відступилися і «вернулися у свою землю», побачивши, що цар Моабії приносить на вівтар Моабії сина свого (престолонаслідника). Значить, моабитяни демонструють, що вони готові полягти на полі бою.

Ґеорґ Бюкенен Ґрей (професор гебреїзму, Оксфордський університет, Англія), дослідник «Біблії», у книзі «Жертвоприношення в Старому Заповіті», виданій в Ню Йорку в 1971 році, на сторінці тридцять шостій пише, що стародавні жиди практикували людське жертвоприношення і «Ефтаєва дочка є клясичним прикладом.

...Ефтаєва дочка була вбита, (людське жертвоприношення)». У пролозі до цієї книги Барух А. Левіне (відомий жидівський діяч і професор Гебрейського Ню-Йоркського університету) на сторінці двадцять сьомій пояснює, що «Єгова приймає кров».

13. — Учителю, чи є обгрунтовані доводи істориків, що народи Европи і Азії мали ритуали людського жертвоприношення?

- Так. Славний вчений — гордий син Британії — професор Лондонського університету Л. А. Ваделл у книзі «Фінікійська оригінальність Бритонів, Шотляндців і Англо-Саксів», виданій у Каліфорнії в 1973 році, на сторінці 183-й пише, що в старі часи на території Британії «вимагалися людські та інші криваві жертвоприношення».

14. У Британії в травні (десь на початку травня) було свято Белтей. Під час урочистостей Белтея (зазначує професор Л. А. Ваделл на сторінці 271) існував «церемоніял жертвування хлопця». І, очевидно, це практикувалося щороку. На сторінці 331 він пояснює, що у старі часи суворі ритуали «вимагали криваві і також людські жертвоприношення».

У «Початковому літописі» монах (наш земляк, який зрадив рідну віру України (Руси) і став сповідником грецької віри), пише, що був принесений у жертву чужинець (варяг-християнин Тур). Та є міркування, що варяг-християнин не був принесений у жертву, а просто забитий кілками за те, що він висміював у Києві київські обряди (писанки, кутю і навар, які ставилися весною на могилках предків).

15. Відомо, що вдруге (в 1591 році) патріярх Царгородський Єремія Другий у Посланії наказав русичам (українцям), щоб вони викинули з віри Христової обряди Дажбожої Руси (України), у яких на Великий День (Великдень) печеться хліб у вигляді сонця, лежать у кошиках писанки, ковбаси, хрін, печене порося — адже все це нехристиянське.

Відомий ворог Руси мусульманин Ібн-Даста писав для арабів, як зазначує Гаркавий у книзі «Сказанія мусульманськіх пісатєлєй», що в Україні (Русі) «узявши людину чи скотину, волхв накладає йому мотузку на шию, вішає жертву на колоду і чекає, поки вона задушиться, і каже, що це жертва Богові». Легко бачити, що мусульманин Ібн-Даста тут перекручено переповів оповідання Геродота про скитів.

16. Скити або Саки (наші далекі предки) під час поховання вождя ховали біля нього і його вірних слуг (але не душили, накладаючи їм мотузку на шию, а давали їм напій, який їх приколихував до вічного сну).

Беззастережна віра у «потойбічне життя», віра у безсмертя душі людської була така реальна і така сильна, що дружина померлого вождя сама зголошувалася йти зі своїм мужем «у країну вічного раю». Вона пила напій і її хоронили поруч з її мужем, слугами, кіньми і казковими золотими скарбами.

17. Ми сьогодні співаємо «Смерть одна розлучить нас». Предки наші вірили, що смерть не є всесильною, вони співали «навіть смерть не розлучить нас». І в стародавній Персії, з якої черпала варварська Греція для себе основи філософії, культури і цивілізації, смерть не розлучала чоловіка з жінкою — вони йшли разом «на той світ». І такі ж поховальні звичаї були і в стародавній Індії.

Професор Михайло Грушевський, якому ми віримо більше, як монахам і мусульманам, в «Історії України — Руси» в Другому виданні в Першій книзі на сторінці 289-й пише, що стародавні русичі (українці) не приносили людські жертви.

Грецький письменник десятого століття Константин Порфиророджений пише, що «Росси приносили в жертву живих пташок під дуже високим дубом. Окреслювали круга стрілами, а інші клали туди хліб чи що мали. Потім кидали жеребка й гадали, чи колоти їм пташок і їсти, чи випускати на волю». І ці твердження занотовані на сторінці 39 у Третьому томі — у «Вістях візантійських істориків» Штриттера.

18. У Бомбеї (Тачж Магал) 7-го лютого 75 року я розмовляв з рабіном. Ми так розмовляли, що він не знав мого прізвища, а я — його. Обмінюючись думками про парсів (визнавців науки Зороастра), я згадав, що стародавні українці не практикували кривавих жертвоприношень, (вони приносили для Бога зерно, мак, гриби і навар з овочів).

Рабін відповів: «З цим можна погодитися. Є народи-вівці і є народи-льви. Знаєте, що слово "юда" означає "лев". Лев — цар, вівця — його рабиня, яку він з'їдає на сніданок — здійснює криваве жертвоприношення. Сьогодні зі всіх релігій виключене криваве жертвоприношення, та незважаючи на це: леви лишилися левами, а вівці — вівцями».

19. «Москвини — північні агресивні мисливці, які свій характер оформили, полюючи на ведмедів та іншу звірину. Українці-хлібороби — мирні гречкосії. Ніхто не дивується, що москвини-мисливці завоювали українців-хліборобів». Рабін, поправивши «ярмулку», взяв валізу і пішов: йому на стрічу поспішали його одновірці.

20. Побратиме, я продовжую. Джей. Джі. Фрейзер (професор Кембриджського університету, Англія) у книзі «Золота Гілка», виданій в Лондоні в 1961 році, на 576-й сторінці пише, що шотляндці кров людини, яку вони приносили в жертву, мішали з зерном і по цьому дізнавалися чи буде врожайний рік чи ні.

На 517-й сторінці Фрейзер зазначує, що в Римі римляни жертвували козу, вважаючи, що це приноситься людське жертвоприношення: такі римські міркування свідчать, що вони (войовничі римляни), лагідніючи, людське жертвоприношення замінили тваринним.

21. Дравиди — монгольське плем'я в Індії. У дравидів були ґодси, тобто архиєреї (старші жерці), які у брагманів (оріянських богомольців) викрадали синів і приносили їх у жертву під час різних свят — пише Фрейзер на 570 сторінці. На сторінці 385-й він доводить, що «між семітами Західної Азії король під час національної небезпеки інколи давав свого сина в жертву для свого народу». А на сторінці 381-й він докладно оповідає, що Аун — король Швеції пожертвував для Одина біля городища Упсала дев'ять своїх синів.

22. У Німеччині обожнювалося дерево, ялинка — символ вічного життя. Коли німець здирав з живого дерева кору і коли він був спійманий на цьому злочині, то, як пише Фрейзер на сторінці 145, німці спійманому відрізували пупа. І приколювали пупа до тієї частини дерева, де була здерта кора. І водили спійманого довкола дерева, аж поки були всі кишки з живота вимотані. Живим людським тілом забинтовувалася жива рана на дереві.

Джей. Джі. Фрейзер зазначує, що метою цього німецького ритуалу було намагання замінити здерту з живого дерева кору живою частиною тіла людського. І це було обумовлене твердженням — життя за життя: життя людини за життя дерева.

Вільям Робертсон Сміт (професор Кембриджського університету, Англія) у книзі «Лекції про Семітську релігію», виданій в США в 1969 році, пише на сторінці 366-й, покликаючись на славного філософа Платона («Республіка», 8, 15), що «Людське жертвоприношення практикувалося в Аркадії для Зевса».

23. Вірили Аркадці (греки), що той, хто їсть тіло людське, принесене в жертву, то, як пише філософ Платон, сам «може перетворитися у вовка», який є «божеством», тобто, може здійснитися «свята євхаристія».

Вільям Робертсон Сміт (також на сторінці 366-й) зазначує, що «Людське жертвоприношення в Римській імперії відбувалося до часу Гадріяна».

24. У Европі широко відомий письменник Еврипід у творі «Іфіґінія» докладно описує, як грецький цар Аґамемнон здійснює людське жертвоприношення — ритуально заколює свою доньку Іфіґінію на жертовнику богині Артеміди.

Грецькі попи-християни, з якими я в жовтні в 72 році розмовляв у Атенах, гордяться грецькою дохристиянською релігією і в церквах її звеличують. І тішаться вони, що й сьогодні на грецьких грошах (драхмах) красується статуя Зевса. І тішаться, що й сьогодні біля будинку Грецької Академії Наук стоять могутні статуї бога Аполлона і богині Атени.

25. «Релігійна енциклопедія» Е.Ройстона Пайка, видана в 1958 році у видавництві «Меридіяна» (17 Юніон сквер Вест, Ню Йорк) пише, що в Англії «Хлопець, як зазначено в публікації в 1255 році, був викрадений жидами в Лінкольні, катований і накінець розіп'ятий. Частини його тіла були дивним способом виявлені, злочин цей вийшов на поверхню, і 18 жидів було повішено за їхню участь у цьому».

«Релігійна Енциклопедія», подаючи ці твердження, зазначує, що вони висвітлені у книзі англійського письменника Часера «Кентербері Тейлс». І тут додає, що «ця історія раннього антисемітизму є сумнівна».

26. — Учителю, а що про людські жертвоприношення пише «Енциклопедія Британіка»?

- Побратиме, дивися сам. «Енциклопедія Британіка» (15 видання) в п'ятій книзі на сторінці 201-й пише: «Палення дітей, здається, траплялося в Ассирійських і Ханаанських релігіях і в різні часи між Ізраельтянами».

«Різні обряди старих греків і римлян, які включали вбивання звірят, можливо початково включали людське жертвоприношення». «Від часу середньовіччя до недавніх часів загально жиди були обвинувачені в тому, що вони приносять у жертву християнських дітей на паску».

27. У 16-й книзі (15-те видання) «Енциклопедія Британіка» на сторінці 131-й в розділі «Жертвоприношення» пише, що «Кельтський ритуал включав жертвоприношення жінки, умертвляючи її зануренням у воді, і серед народу Маїв існував ритуал: молодих дівчат топили у святих водоймищах. В Перу жінок приносили в жертву, задушуючи їх». І на цій же сторінці пишеться, що в Тібеті зникло криваве жертвоприношення «під впливом Буддизму, який забороняє всяке криваве жертвоприношення».

У Данії (у Копенµаµені) в Національному музеї можна оглянути старинний мистецький твір, який зображає ритуал: кельти приносять у жертву «богові» жінок.

28. — Учителю, що можна сказати про Японію? Японці мали і тепер мають Шінто (Рідну Японську Національну Віру). Вони також практикували людське жертвоприношення?

- «Енциклопедія Британіка» на сторінці 201-й в цій же п'ятій книзі пише, що «В Японії людське жертвоприношення було залишене на початку середньовіччя».

Японці, залишивши людське жертвоприношення, самі встійнили, що в Шінто (в рідній японській національній вірі) «немає ніяких кривавих жертвоприношень, навіть пташок не можна вбивати в жертву для японського Бога». Усім відомо, що японці, маючи рідну японську національну віру, здобули у світі славу найбільш цивілізованої країни у Азії. І вони достойно демонструють у світі могутність свого вільного Японського духа.

29. Побратиме, людське жертвоприношення практикувалося в епоху примітивного розуміння релігії у Єгипті, Ізраелі, Греції, Римі, Японії, Азтекії, Вавилоні, Ассирії, Бенгалії, на островах Тихого океану, в Німеччині, Швеції, Англії і, можливо, в Русі (Україні).

У стародавні часи люди всіх релігій вірили в чудодійну силу жертвоприношення. Та, вдосконалюючи духовну і матеріяльну культуру і свої розуміння і відчування Бога, вони залишили людське жертвоприношення. І сьогодні немає кривавих жервоприношень ні в національних, ні в інтернаціональних релігіях — таке існує загальне переконання.

30. — Учителю, але є й сьогодні, як писав Іван Франко, «Попівські тортури».

У неділю, 15 вересня 1974 року отець-митрат Василь Федак у Соборі святого Володимира (у Гемільтоні, Онтаріо), після читання Євангелії про дві заповіді Ісуса, не витримав — і вийшов з рівноваги. Почав злісно говорити, що і він має «Самобутню Україну». І він знає всі ті українські родини, які залишили православіє і почали визнавати рідну віру України (Руси). Отець-митрат, щоб підняти вартість грецького православія, почав українцям казати, що українці не мали культури, культура прийшла в Україну з Греції. Українці, мовляв, були дикунами – «розпорювали себе широченними ножами і вмирали, таку паґанську віру мали українці. Отож, не слухайте запроданців — проповідників паґанства».

31. На підтримку отцеві Митратові не забарився прибути з Торонта сам первоієрарх Михайло Хороший. І він також у Соборі парафіянам почав ректи, що в рідній вірі України (Руси) були криваві жертвоприношення, пробував лякати українців.

Що ж це є? Тисячу років архиєреї чужовір'я ведуть жорстоку боротьбу з рідною вірою України (Руси) і досі не в силі задушити її в душі рідного народу?! Така вона живуча тому, що в ній животвориться вільний дух Українського Народу, у ній пробуджується божественна сила і воля України (Руси).

32. Учителю, а тепер скажіть, які були ритуали кривавого жертвоприношення у християнській релігії, яка так немилосердно зневажає віру Руси (України) — віру батьків наших?

- «І взяв Мойсей кров та й побризкав на людей, і рече: це кров заповіту» (2 кн. Мойсея, гл. 24, 8). Ісус рече «їжте, се єсть тіло моє», «пийте, се бо єсть кров моя нового заповіту» (Єв. Маттея, гл. 26, 26— 28). Отже, у Старому і Новому Заповітах іде мова про кров... Ісус сам себе приніс у жертву «Господеві Саваотові».

33. І тут постає питання: християнин не має права в той чи інший спосіб сам себе приносити у жертву, тобто відбирати в себе життя. Ісус же свідомо помер, щоб своєю мученицькою смертю спасти грішників. Бог Саваот, як Всемогутній, мав силу врятувати свого сина Ісуса від смерти. Та тут «Бог Саваот» сам свого сина приніс у жертву — відбулося «Авраамове» криваве людське жертвоприношення.

Дивно — ніби, щоб оправдати біблійний ритуал кривавого жертвоприношення, Річард Морґан у книзі «Біблійна теологія жертвоприношення», виданій методистами в 1969 році на сторінці 16-й пише, що «Напочатку Бог включив чоловіка в теологію жертвоприношення і зробив його центральною ідеєю теології».

34. А. Р. Джі. Томпсон у книзі «Каяття і Жертвоприношення в ранньому Ізраелі», виданій в 1963 році на 16-ій сторінці пише: «Людське жертвоприношення було спочатку наміром давати для Бога життєздатність життя жертвуючого».

У Західній Европі (особливо у країнах Скандинавії) у 12—14 століттях появляються християни-флаґелланти. Слово «флаґеллант» значить «самобичуюючий». Монахи в угоду Ісусові Христові почали самі себе до крови бичувати, І цей кривавий ритуал звався «приймання хрещення кров'ю». Люди, приймаючи «хрещення кров'ю», юрбами ходили по вулицях закривавлені, і в екстазі виголошували молитви до Христа.

35. — Учителю, сьогоднішній християнин не відповідає за поводження давніх християн.

- Так. Я говорив з християнськими пасторами англійськими, німецькими, мексиканськими. І знали вони, що я ні християнин, ні мусульманин. Чуючи, що я вірю в Єдиного Бога, ім'я якому Дажбог, ніхто з них не назвав мене паґанином.

Коли ми, рідновіри, звемо дикими шаманами тих «наших» попів-архиєреїв, які нас звуть визнавцями паґанської віри, то ми маємо святу слушність. Ми не паґани, ми не поклоняємося багатьом богам. Ми віруємо в Єдиного і Всюдисущого Бога. Ми не любимо тих, які нам завдають біль, і ми не любимо іншим завдавати біль.

36. Ми люди чесної релігійної толерантности — ми шануємо кожну в світі релігію, яка толерантно ставиться до Рідної Української Національної Віри. Говорячи про криваві людські жертвоприношення у вірі християнській, ми зазначуємо, що сучасні християни не відповідають за злочини давніх християн.

6-го липня 1415 року на жертовнику християнському був живцем спалений 46-літній чех (професор Іван Гус). Мудра і красива дівчина Гіпатія в Олександрії (Єгипет) була професором академії. Студенти любили її за її оповідання про астрономію. Астрономія — наука заборонена церквою Христовою.

37. Єпископ Кирило наказав монахам, щоб вони підстерегли Гіпатію, як вона вертатиметься з академії. Монахи схопили Гіпатію, оголили її і в церкві Господа Бога Христа задушили її. І спокійно (адже це ритуал людського жертвоприношення) «Тіло її посікли на кусники, м'ясо відшкребували від костей мушлями та й кидали останки в огонь» — пише професор Ню-Йоркського університету — (славетний історик) Джон Вільям Дрепер.

У Парижі (Франція) 24 серпня 1572 року християни здійснили масову «священну різню людей». Під час людського жертвоприношення (у день святого Варфоломея) було заколено дві тисячі дітей, жінок, мужчин. У Франції це людське жертвоприношення відбувалося з гарячої любови до Ісуса Христа. Ознаменовуючи «святе варфоломеївське жертвоприношення», «Всесвятіший папа Григорій 13 наказав видати прапам'ятну медаль».

38. У березні в 62 році я перебував у Мехіканському університеті. І тут довідався, що ще й досі живе між азтеками любов до вождя Гуавтемока. Азтекський вождь, побачивши, що вторжники християни-конкістадори прийшли, щоб поневолити і вмертвити азтеків, закликав свій народ стати до самооборони. Азтеки мали примітивну зброю. Вождь Гуавтемок під час бою попав у полон. І християни-конкістадори принесли вождя Гуавтемока в жертву Ісусові Христові.

- Які були вжиті ритуали?

39. — Християни-конкістадори зв'язали вождя Гуавтемока, а потім облили його «миром» (оливковим маслом). Розвели вогонь. І коли дрова згоріли, вождь Гуавтемок був покладений на залізну сітку, під якою палахкотів жар.

Християни-конкістадори, обвішавшись хрестами, молилися і на повільному вогні пекли вождя Гуавтемока. І біля нього лежав також його вірний побратим, – який, не витримавши несусвітніх мук, почав страдницьки стогнати. Вождь Гуавтемок сказав: «Побратиме, бери приклад з мене, я ж також не лежу на квітах». І ці його слова були останніми. І було це в 1600-му році.

40. 17 лютого 1600 року архиєреї християнські живцем спалили 52-літнього мислителя Джордано Бруно. 19 лютого 1619 року архиєреї християнські живцем спалили 34-літнього мислителя Лючіліо Ваніні. 14 квітня 1682 року архиєреї Москвинської православної церкви здійснили людське жертвоприношення — живцем спалили Аввакума Петровича.

41. — Учителю, чому думаєте, що Іван Гус та сотні йому подібних, які були живцем спалені на вогнищах, принесені в жертву для «Господа Бога Ісуса Христа»? Можливо справа Івана Гуса є справою кримінального злочину, а не священодійства?

- Іван Гус (і всі ті, які так, як і він, були живцем спалені), спалений тому, що папа римський (наступник Ісуса Христа) благословив людське жертвоприношення. Коли б він (папа римський) сказав тільки одне слово «ні», Іван Гус не був би спалений.

Маючи на увазі сучасний кримінальний кодекс, можна сказати: папа римський, благословляючи спалення професора Гуса, брав участь у кримінальному злочині. Та він (папа римський) не був покараний тому, що це було «священнодійство» (християнське людське жертвоприношення).

Католицький єпископ Фультон Шін (відома в США телевізійна зірка) за ті астрономічні твердження, які він голосить по телевізії, був би в епоху Івана Гуса живцем спалений на вогнищі.

42. — Учителю, постає питання — чому все ж таки жиди приносили в жертву своєму «Господу Богові Саваотові» дітей своїх — не самою ж тільки дикістю вони керувалися? І не тільки вони, а й моавитяни, греки, римляни, японці, англійці та інші народи?

Ті народи, які приносили в жертву дітей своїх, вірили, що коли вони жертвують дітей своїх Богові, то їхні діти, прийшовши до Бога, будуть їх перед Богом достойно репрезентувати.

43. Ті, які приносили в жертву богові свиню, вірили, що свиня, пішовши до Бога, буде їх перед Богом репрезентувати. Ніколи не жертвувалася свиня сліпа, крива, хвора, а завжди — найкраща. У «Біблії» зазначено, що тільки найкращі овечки (ситі первісточки) треба приносити в жертву «для Господа Бога Саваота».

44. — Учителю, глибоко вдумавшись, бачимо, що й сьогодні існують жертвоприношення, тільки вони мають інші форми, інші поняття і проявлення.

- Побратиме, духовний провідник Індії Магаматга Ґанді, який довгі роки проповідував філософію непротивлення злу насильством, у небезпечні часи Індії сказав, що він готовий свого сина Девадася пожертвувати для добра свого народу.

І він посилав сина Девадася в найнебезпечніші місця борні за єдність Індії. Він казав: «Я буду щасливий, пожертвувавши свого сина для справ єдности Індії. Іди, Девадась, то нічого, що вони вб'ють тебе» («Ґанді», Нараян Мурті, Карнатака Бгарат, Індія, 1974 р. стор. 36).

45. Москвинські інквізитори для тирана Сталіна принесли в жертву мільйони українських дітей, жінок, чоловіків. Тиран Сталін виконував заповіти тирана Леніна. Ленін, як зазначено на сторінках 248-ій і 762-ій у двох книгах («Твори Леніна», видані у Києві в 1947 році), дав ленінцям заповіт «Той, хто чинить опір — розстрілювати!», «Ми маємо в руках всі командні висоти, ми маємо у своїх руках землю — вона належить державі».

Зі всіх інквізицій світу Москвинська інквізиція має найбільш кривавий жертовник. На фінській землі на кістках українських майстри німецькі за хліб, вирваний з рук фінських і українських дітей, споруджували Пітєрбурґ. Усі жертовники усіх релігій і сатрапій бліднуть, коли їх порівняти із кривавими жертовниками обер-інквізиторів Романових-Сталіних. І москвини-шовіністи жорстокі не тільки зі своїми ворогами, а й самі з собою. І ця жорстокість є їхньою тиранською молитвою і вірою.

46. Ми, рідновіри, бачимо, що українці примушені жертвувати дітей як м'ясо для гармат Москвинської сатрапії. І діти українські падають, заливаючись кров'ю, у болотах Фінляндії, під мурами Берліну, на сопках Манджурських. З їхніх сердець кров точать у концтаборах Соловецьких, Колимських, Мордвинських. Їхні мозки покалічені — їх навчено бути сторожами сатрапських границь у горах Тянь-Шаню, на берегах Амуру, у горах Паміру, біля мурів Берліну. Як павук, напившись крови, лопне монстер — сатрапія Москвинська. І на її руїнах розквітнуть, як сади весною, вільні держави вільних народів!

Без жертв немає віри. Ми, РІДНОВІРИ, родимо дітей і даруємо їх, як наші скарби найдорожчі, як нашу любов найсвятішу, на жертовник святої Матері України, щоб вони, любі діти наші, були священними воїнами народної волі – безсмертними внуками Дажбожими.

47. Розуміння бога в Рідній Українській Національній Вірі найдосконаліше і найсвятіше. Дажбог — Світло, Самоутверджуюча Незнищима Енергія — Починання духовної і тілесної субстанції народу Українського. Дажбог Єдиносущий і Всюдисущий. Дажбог сам себе проявляє у необмеженій кількості форм і дій, і тому Він не має однієї форми і однієї дії, якими Він був би обмежений. Дажбоже, Ти в народі і народ в Тобі. Ми, внуки Твої, Тебе правильно розуміємо і Тобі достойно поклоняємося.

Дажбоже мій, Ти Святість Духа народу мого, і чуття мої, і мислі мої, керовані енергією божественного світла Твого, Дажбоже мій!

- Учителю Лев Силенко, Консисторія Українсько-Грецької Віри запитала: «Чи РУНВіра узнає людські жертви і чи практикує їх у наші дні?» Я вірю, що Консисторія отримала задовольняючу відповідь.

ДЕНЬ 12

1. Слово «синай» значить «колючий». «Колючий» півострів, або по-жидівському «Синай». На схилах кам'яних гір, на сонцем спалених глиняно-піщаних пустинях ростуть миршаві колючі кущі. Безводдя. Хижі звірі. І тут живуть жидівські кочові племена козопасів і вівцепасів. Вони примандрували з західних берегів Персіянської затоки. Сарана, корінці, висушені на сонці кусники баранини не вливають в їхні жили войовничости. Опинившись на Синайському півострові, вони попали в єгипетський полон. Фараоновий військовий відділ примусив їх працювати у копальнях.

2. Між 1200 і 800 роках до «нашої ери» не було на світі такої могутньої імперії, яка б могла контролювати життя племен і народів на просторах між Нілом і Ґанґесом.

Історики А. Г. Гордінер і Т. Е. Піт у книзі «Синайські написи» пишуть, що фараон Рамзес Шостий (1116— 1090 роки до «нашої єри») був останнім фараоном, який користувався Синайськими копальнями. Що сталося в історії Єгипту?

У Єгипті — громадянські війни. Військові частини фараона Рамзеса, не слухаючи своїх зверхників, покидають колонії і повертаються додому. І покинули вони й Синай. Так жиди звільнилися з єгипетської неволі і опинилися вони без праці і харчів, їм в очі дивиться голодна смерть. Рятуючи себе, вони вторгаються «у землю текучу молоком і медом» (1 кн. Мойсея, гл. З, 17).

Земля мирних ханаанців справді не є така багата, щоб її можна назвати «текучою молоком і медом». Але коли порівняти її зелені долини з пісками Синаю, вона виглядає спокусливою.

3. Вони (кочові жидівські племена) 3100 років тому, вторгнувшись з Синаю на хліборобські селища країни Ханаан, вперше появилися на арені історії Людства. До цього часу, як зазначують всі історики, не знайдено в історії жодних згадок про них.

Ханаанці назвали чужих людей, що прийшли і покорили їх, «ебер». Слово «ебер» значить «не наш», «прибулий», «потойбічний», «зайшлий», «посторонній». Від слова «ебер» виникли слова «гебер», «гебреї», «євреї». Саул став першим царем гебреїв. (Ім'я «Саул» значить «Бажан»). Та «найшов злий дух від Бога на Саула. І був він не при собі в палаті» (1 кн. Самуїлова, гл. 18, 10).

Коли в палаті юний Давид «пригравав на струнах» для Саула, «метнув Саул списа, думаючи: приб'ю Давида». Та, незважаючи на те, що походив «злий дух від Бога», Саул промахнувся. Давид відхилився і спис загруз у стіні.

4. І — потім розмилосердився Саул і сказав Давидові, що він зробить його своїм зятем, коли він принесе йому «сотню филистійських передніх шкірок, щоб помститися» (1 кн. Самуїлова, гл. 18, 25).

«Давид... пішов з людьми своїми в дорогу та й убив між филистиянами (тобто, між палестинцями, — пояснення моє) двісті чоловіка і приніс Давид їх передні шкірочки та й поклав їх повну лічбу перед царем» (1 кн. Самуїлова, гл. 18, 27).

Цар Саул, побачивши, як доказ Давидової хоробрости і порядности, двісті палестинських шкірочок — відрізаних сенситивних кінцівок, «оддав йому... свою дочку Мелхелу за жінку».

5. Войовничий цар Давид — жидівська гордість і слава. (Ім'я «Давид» значить «Добролюб»). Він царював успішно. «Як же Давид постарів і вбився у високі літа, то ніяк не міг зігрітися, хоч його і в ковдри загортають. І кажуть йому слуги його: "Нехай би пошукати добродієві нашому цареві молоду дівчину. Нехай би вона... услуговувала йому й лежала на його лоні, й буде тепло нашому добродієві цареві". Шукали по всьому займищу Ізраелевому найкращої дівчини, та й знайшли Аби-сагу з Синаму, та й привели її до царя... та цар не пригортався до неї» (1 кн. Царів, гл. 1, 1-2).

Старість не минає ні багатих, ні бідних. Жиди великі своєю великою любов'ю до царів своїх і живучі вони правильними інстинктами природи: так, як рій не може жити без матки, так правильний народ не може жити без вождя. Чим рій краще піклується маткою своєю, тим він здоровіший і сильніший.

6. Давид тяжко хворий. «І зв'язав священик Садок олійного рога з намету та й помазав Соломона. Тоді затрублено в трубу і весь люд викликнув: нехай живе цар Соломон!» (1 кн. Царів, гл. 1, 39). (Жиди кажуть «Задок», що значить «Справедливий». Греки це слово вимовили як «Садок». Найближчі приятелі Садока звалися садукеями).

Під час царювання Соломона (Мирного), який був сином царя Давида, жиди бурхливо посварилися і роз'єдналися. Одна партія підтримувала вождя Геробоама, який відкрито виступав проти Соломона і його гаремів.

(Ім'я Геробоам, Еробоам чи Джеробоам значить «Багатолюдний»; жидівські імена, так як і імена інших народів, різні народи вимовляють по різному і дають їм значення не завжди однакові).

І хотів Соломон стратити Геробоама, але «Геробоам зібрався і втік до Єгипту..., та й пробував у Єгипті до смерти Соломонової» (1 кн. Царів, гл. 11, 40).

Після смерти Соломона у Шехемі син Соломонів Регобоам (чи Ровоам, або Робоам) був проголошений царем. (Ім'я «Регобоам» значить «Багатолюдний»). З Єгипту швидко повернувся вождь Геробоам і з своїми однодумцями закріпився «в Ефраїм горах».

7. У 931 році до «нашої ери» виникли дві, одна до другої вороже наставлені невеличкі жидівські держави. Держава Ізраель з столицею Самарією, очолена вождем (царем) Геробоамом, і держава Юдея з столицею Єрусалим, очолена царем Робоамом.

Місто Єрусалим заснували Гіттіти, або, конкретніше кажучи, одне з гіттітських войовничих племен, назване Єгиптянами «Гиксосами». (Єгипетське слово «гиксоси» значить «володарі чужих земель»).

Гиксоси більше як століття володіли Єгиптом. Вони показали Єгиптянам та іншим семітським племенам як виглядає колесниця, кінь, військова тактика. Джан А. Вільсон у книзі «Культура Стародавнього Єгипту», виданій в 1965 році Чикаґським університетом, пише на сторінці 159, покликаючись на археологічні джерела, що «Гиксоси, мирно вийшовши з Єгипту, побудували місто Єрусалим» десь 500 років перед вторгненням жидів до Ханаану. Ханаанці звали Гиксосів «Русами», а ними збудоване селище «Руса салем», що значить «Русів постій, мир». З слова «Русасалем» постало слово «Єрусалим». На Тел ел Амарна таблицях, як зазначують археологи, первісна назва селища була не Єрусалим, а Руса салем.

8. Археолог Еммануел Анаті (визначний вчений сьогоднішнього Ізраеля) у книзі «Палестина перед Жидами», виданій в 1962 році в Ню-Йорку, пише, що археологічні експедиції знайшли в Палестині гиксоські могили і в них — керамічні вироби, тотожні до виробів, знайдених у Трипіллі (Україні). Він звернув увагу, що «гиксоські фортефікаційні й оборонні методи, а також оздоблення кераміки, мають походження північно-східної оригінальности». Він має на увазі простори, розташовані на північ від Чорного моря.

9. Самарія — невелике селище, віддалене тридцять миль на північ від Єрусалиму. (Слово «Самарія» значить «Вартова гора»). Самаритяни мали свій самаритянський говір. Вони не любили єрусалимців, між ними постійно точилася боротьба. «І побили юдеїв ізраельтяни, так що вони повтікали додому» (2 кн. Царів, гл. 14, 12).

Геробоам, будучи ефраїмцем (плем'я Ефраїма не любило племени Юди), бачив, що коли ефраїмці ходитимуть молитися в Юдею до Єрусалиму, то вони можуть приєднатися до царя Юдеї Робоама. (Слово «Ефраїм» значить — «Подвійно плодючий»; ще раз зазначую, що різні словники по-різному тлумачать значення тих чи інших біблійних імен і назв).

10. Жиди так, як і всі інші тодішні племена, поклоняються багатьом богам: Зуріел (мій камінь Бог), Белзебул — Злобог, Даґиел (Рибобог), Рахіел (Вівцебог). Геробоам «виготовив два золоті бички і промовив до народу: Не треба вам ходити в Єрусалим. Ось тобі власні боги Ізраелю» (1 кн. Царів, гл. 12, 17—31). І поставив Геробоам одну статую «Ізраелевого Господа Бога» в Бетелі, а другу в Дані.

І на своїй царській печатці він (цар Ізраельський Геробоам) зобразив свого «Бога» у вигляді льва речащого. Археологи знайшли цю Геробоамову «божественну печать». Вона тепер хорониться в Лондоні в Бритійському музеї. І про неї пише докладно В. Ф. Албрайт у книзі «Археологія Палестини», виданій в США в 1961 році.

11. Геробоам, зробивши для ізраельтян «бога» у формі золотого бичка, мав добрі наміри і не був він злим царем. «Про хоробрі його дії, як воював та як вернув Ізраелеві Дамаск... прописано в книзі літописній царів Ізраельських» (2 кн. Царів, гл. 14, 28). Бог у формі золотого бичка (особливо між жидами) ніколи не втрачав своєї вартости — власники золотих скарбів завжди мали не малий вплив на творення духовної і матеріяльної історії Людства.

12. Щоб краще уявити славну біблійну державу Юдею, треба згадати, що вона мала сімсот двадцять тисяч населення. У ній жило плем'я Юди і плем'я Веняміново. Є міркування, що слово «Юда» виникло з слова «єд», що значить «лев». Слово «Веняміново» значить «Удатний». Принаймні такі дає пояснення Вільям Сміт у «Біблійному словникові».

Є племена, що носять ім'я свого священного «тотема», слово «тотем» значить «його рід». Плем'я, що обожнювало лева, звалося «Єд». Ізраель розташований на північ від Юдеї, має територію в три рази більшу і об'єднує всі інші племена Ізраельські.

13. У 722 році до «нашої ери» цар Ассирії Саргон Другий стирає з лиця землі державу Ізраель. І забирає він до ассирійського полону тридцять тисяч ізраельтян і їхнього царя Осию (Гошею).

(Варто тут звернути увагу на принадні значення імен: Сарґон значить Сонячний король, або – король Сонця, Гошея значить – Спасіння. Слово «сар» було семітами, як я вже писав у «Совісті Історичної Науки», позичене від сумеріян).

Сарґон Другий поселив полонених ізраельтян у містах Медиї. Країна Медия розташована на південь від Каспійського моря. На спустошеній ізраельській землі він (Сарґон Другий) наказав поселити людей, привезених з Сирії і Вавилону.

14. На перелякану юдею Сарґон Другий не звернув уваги. Він знав, що нещодавно в Юдеї побував єгипетський фараон Шишак. І Шишак «позабирав скарби з храму Господнього і скарби з царської палати. Забрав і золоті щити, що поробив був Соломон» (1 кн. Царів, гл. 14, 26). Історики вважають, що то цар Ізраеля Геробоам намовив фараона Шишака, щоб він заатакував царя Юдеї Робоама.

15. Цар ассирійський полонених ізраельтян «поселив при ріці Газан та по медійських городах», — (2 кн. Царів, гл. 17, 6). 38 років томляться жиди в жахливій ассирійській неволі. Вони приречені на поступове вимирання. Не помагають їм визволитися з неволі боги Зуріел, Рахіел, Даґиел та їхній «Бог Єгова».

Армія могутньої Ассирійської імперії озброєна мідяними і бронзовими мечами. Вона не має кінноти. Вона многочисленна, горда, жадна і оситіла. Раби годують її. Вона не знала, що в степах Оріяни (України) вже куються залізні мечі. І шикується над берегами Дніпра многочисленна армія вершників. Вершники русяві, безстрашні, жилаві. Коні їхні швидкі, як буревій.

16. І Вібга (Самоволодар) підняв вадар (булаву) і говорить до вершників: «Дая дада ма зам! Віті Да Бгу ана ведя сваґатура! Света карна, сваґ іті тура, синула Оря!» Чужинці, чуючи цю чудову скитську мову, пишуть, що скити були іранцями, і дехто з українців їм відповідає: «Так воно й є». Ні, не так воно є. Скити говорили стародавньою українською мовою. Вище згадані слова скитського володаря оживляю, щоб ми відчули в них красу первородну нашої рідної мови.

«Дайте дання матері землі! Вітайте Дажбога, знайте самонароджену силу свою. Світлом керуйтеся! Самобутньо ідіть, тури, сини Оря!»

17. «Іті, свата тура!» – дав команду володар могутньої Скитії (Оріяни-України), піднявши священний символ (Триєдиність Буття – Трисуття). Трисуття (тризуб) – символ Скитії. І Кімерійці, і Скити — агресивні вершники лилися, як розбурхана течія з південних схил Кавказу», -пише Р. Ґіршмен на сторінці 97 у книзі «Іран», виданій в 1965 році в США.

І отетеріла від страху могутня семітська Ассирійська імперія. Возрадувалися раби — ізраельтяни у неволі ассирійській, почувши, що скитський (староукраїнський) володар Сакандра летить, як всезмітаючий бурун — незчисленна армія вершників. І мають вони залізну зброю, якою торощать мідяні і бронзові мечі ассирійські. Сакандра іде до Ассирійської столиці Неневиї.

18. Герман Шнайдер (професор філософії Ляйпціµського університету) у книзі «Історія Світової Цивілізації», виданій в Лондоні в 1931 році, пише (на сторінці 318), що «В 680 році перед Христом Скити з Кімерійцями (з північних берегів Чорного моря), вторгнувшись з гір, завоювали Ассирію». Скити мали залізну зброю і найкращу в світі кінноту. Вони були богами світу — від них ніхто не міг втекти і їх ніхто не міг догнати. Від Нілу до Ґанґесу не було такої армії, яка б відважилася з ними почати бій.

19. Історик Р. Л. Отллі (Кембриджський університет, Англія) у книзі «Коротка Історія Гебреїв», виданій в 1904 році, пише, що «Скити вторгнулися в Медию, швидко забрали всю Західню Азію, спустошили Евфратську долину (Вавилон), потім зливою влетіли у Палестину. Лишили Юдею недоторканою. Ограбувавши палестинські міста, вони проникли до границь Єгипту». Їх на границі Єгипту стрінув фараон Псеметих і відкупився, давши їм казково великі дари, щоб вони не вторгалися в його царство.

Столиця Ассирії перебуває в руках українських (скитсько-кимерійських) кінних армій. На руїнах Ассирії постають дві нові держави: Медия і Ново-Вавилонська. Українці (скити-кімери), будучи господарями у Середній Азії, визволили народи з Ассирійської неволі. Вони зробили великий поштовх у розвитку цивілізації, військової техніки і оформлення духовного життя.

20. Ассирійці звали скитів ім'ям саки. Вони мали на увазі назву скитської зброї, яка звалася «сакіра». Геродот пише (читай у книзі «Геродот», виданій в 1965 році в Балтимор (США) на сторінці 439, що «Скити були озброєні луками, кинджалами і була в них зброя «сакіра» (бойовий топір)».

«Сак» — корінь слова «сакіра». Звідси й походять слова «сікти», «січ», «січовик». І слово «сак» наші предки вживали у значенні «воїн», «січовик». Геродот і всі сучасні скитологи пишуть, що Скити самі себе звали Саками. Греки їх звали Скитами.

21. Слово «італієць», коли на нього дивитися з лінгвістичної сторони, значить «скотар», «той, що пасе скот». Не дивуймося, що старі греки, бачачи казково багаті пасовища і незчисленні отари скоту, які ходили над берегами Дніпра, звали нашу землю Скитією.

Є думка, що наше слово «скотар» (скот, скотарство) походить з санскритського слова «скут» чи «скит», з якого створені у «Рик Ведах» слова «скутіта», «скотана», що значить щось таке, що «скочується» (злуплюється). Є в нас сьогодні слово «скотити», створене з слова «котити». Слово «котитися» також значить «народжувати овець».

Дозволяю собі зробити здогад, що й грецьке слово «скитос», що значить «шкіра», своїм походженням сягає санскритського «скут». Невипадково англійське слово «скін» споріднюється з українським словом «скіра» чи «шкіра».

22. Один загін скитської кінноти, промчавши дорогами Медиї, розташувався на півдні Персії (Ірану), в родючій долині між рікою Галманк і притоками Шелак. Сьогодні над берегами Галманку стоять міста Сеїстан, Тапа Мир, Надалі.

У Персії слово «Саки» почало вимовлятися, як «сасси», «сеїси» чи «сакізи». Саки мали в Персії свою область Сакастан, що значить «земля Саків». Жак Дишесне Ґюллемін у книзі «Символи і Цінності Зороастріянізму», виданій в 1966 році в Ню Йорку, пише (на сторінці 9), що «Сакістан сьогодні зветься Сеїстан, частина якого є в Афганістані, а частина в Балухістані».

23. Саки були добрими господарями. Вони перетворили Іран (Персію) в імперію.

«Сассанська імперія була найкращим періодом в історії Ірану», — пише на сторінці 357 Ґіршмен у книзі «Іран». Сассанською вона звалася тому, що її королями були представники з Скитського роду.

24. «Так говорить Заратустра!» — сказав німець Фрідріх Ніцше, вклавши в уста великого Просвітителя малі ніцшеянські слова. «Енциклопедія Британіка» (книга 23, рік 1973) на сторінці 1011 пише: «В 19 столітті Ніцше в своїй книзі «Так говорить Заратустра!» свавільно перекрутив Заратустрову науку на свій власний смак, намалювавши його не як одного з перших великих моралістів, а як першого немораліста».

Ніцше не був людиною душевного здоров'я. Він безрозсудно вклав в уста Заратустрі світогляд заносливого німецького «супермена». Гітлер — учень Ніцше.

Совісні шукачі правди вважають, що коли б не було «Вед», створених в Оріяні (Україні), то не було б Заратустри, Будди. Коли б не було Заратустри і Будди, то юдаїзм, християнізм і мусульманізм не мали б духовного зразка для творення монотеїзму, демонології, анґелогії і есхатології.

25. Слово «Заратустра» створене з слів «Зара» і «Устра». Загально в науці встійнено, що слово «зара» значить «жовта», а «уштра» чи «устра» значить «верблюд». Заратустра — сторож жовтих верблюдів, або Жовтоверблюдний.

Є також пояснення (і про це пише «Енциклопедія Британіка» на сторінці 820, в книзі 23), що слово «зар» значить «олд», тобто «стар», або «яр». В українській мові і в санскриті слово «яр» значить «ярий», «зрілий», «старий», «сильний». Монголи, вторгнувшись в Русь (Україну), залишили нам слово «яр» в значенні «обрив», «западина», «пропасть», і тепер в нас слово «яр» має два значення.

Слова «Заратустра», «Будда», «Конфуцій», «Христос» означають не прізвища, а титули. Знаємо, що слово «Христос» значить «Помазаний».

26. Медия — країна, в якій народився Заратустра. Старинні анали Персії (Ірану) пишуть: «Заратустра був першою мудрою людиною. Він родився в Медиї тоді, коли володарями цих земель були Скити — завойовники».

Історики, археологи Ірану не вважають Скитів Іранцями. Скити мають свою Вітчизну, розташовану на північ від Чорного моря. І Нестор-літописець пише, що землі Русі «називали Греки "великая Скитія"».

Не треба забувати, що «іранці-перси були тією самою расою, що й медіяни, вони були частиною оріянської родини. Так, як і всі інші оріяни, перси поклонялися одному Богові», -пише славний англійський авторитет Вільям Сміт на сторінці 501 у «Біблійному словнику», виданому в 1948 році в Філядельфії. Вільям Сміт, тут згадуючи про віру в одного Бога, має на увазі науку Заратустри.

27. Спітама — рідне прізвище Заратустри. Слово «Спітама» значить «Світлан», «світлий», «русявий». У санскриті «світ», в українців — «світло», «світлий». У Персії (Ірані) слово «спіт» вживається в значенні «світлий».

А. В. Вільямс Джаксон (професор індо-іранських мов, Колумбійський університет) у книзі «Зороастер», виданій в Ню Йорку (в 1901 році), пише (на сторінці 34), що «Пророк Заратустра — священик оріянської віри». На сторінках 35-36 він доводить обґрунтовано, що «Спітама — племенне ім'я Заратустри значить «Світлий».

Спітама – ім'я скитське. Відомий історик В. В. Вокс у книзі «Неневия і Персополіс» пише, що «Заратустра був скитом». Греки слово Заратустра вимовили як Зороастер. Г. Ґ. Веллс у книзі «Нариси Історії», виданій в Ню Йорку в 1961 році, пише на сторінці 456, що «Заратустра, так як і Будда, був оріянином», на сторінці 243 він уточнює, «Оріянські племена — це Скити».

28. Якщо історики майже однозгідно вважають, що Заратустра був Скитом (і дехто доводить, що Він прибув з берегів Дніпра зі Скитською кіннотою в 680 році (до «нашої ери») до Медиї, то в нас є велике хотіння почути Його мову.

Для прикладу тут подаю слова українсько-авестійські (заратустріянські): бій – рена (рана). Бог – Баґа, грабити (брати) – граб, булава – вадар, (той, що веде), ваакати (говорити) – вак, вдова – відава, вітер — вата, гора – гарі, дати – да, дерево – дауру, дощ – вар, думати – ман (манити), жінка – жані, жовта – зар, жить – жив, знати – зна, земля – зам, краяти – керет, могутній – маган, м'ясо – гав (гав'ядина), небо – набаг, новий – нава, пекти – пач, приємно – фрия, путь – паф, рана – хвара, ридати – руд, село – віс (поселення), сонце – вар, стояти – ста, скот – пасу, суша – гушка, темно – темаг, тепло – тапта, тесати – таш, умирати – мар, устати – усста.

Я оживив нашу рідну мову, якою наші дорогі предки говорили ще перед заснуванням Риму і перед написанням «Біблії» (П'ятикнижжя Мойсея), і ті, які не розуміють цієї значимости, будуть з мене сміятися, а ті, що здібні думати, глибоко задумаються; на основі джерел самі переконаються, що мої висновки правильні.

29. Ми докладніше ознайомимося з скитською мовою, довідуючись про науку Заратустри та Його священні терміни. «Авести» — священні книги заратустріянізму. Слово «Авести» зворушило душу мою, коли я довідався, що воно тотожне з санскритським словом «віста».

«Віста» значить «новини», «вісті», греки кажуть «євангелії» (благі вісті). Срі Бгаґват-Дгорма в книзі «Благовіщення Заратустри», виданій в Райкот (Індія), пояснює, що слово «Авести» рівнозначне англійському слову «нюс» (вісті).

Н. Р. Бенарджі у книзі «Залізний Вік Індії» пише, що «Авести» — священні зороастріянські тексти споріднені з Ведичним санскритом і вони виглядають як наріччя». Чому? Лавренс Міллс у книзі — «Роз'яснення вчення "Авест"», виданій в Бомбеї (Індія), пише, що «Мова «Авест» близька до Ведичного санскриту, який є його старшою сестрою».

30. Досліджуючи «Веди» і «Авести», я помітив, що слово «Перун» у «Ведах» вимовляється як «Варуна», а в «Авестах» як «Авура». Чому є такі мовні споріднення?

Джек Фінеґен у книзі «Археологія Релігій Світу» пише, що «десь на початку чи зразу після середини другого тисячоліття перед Христом оріяни прийшли на територію Ірану». Від оріянів ця територія й почала спочатку зватися «Ар'яна», що значить «земля оріянів». З слова «Ар'яна» постало слово «Іран».

31. Заратустра, маючи двадцять років, іде від роду свого в люди — у світ широкий. Іде, щоб пізнати мудрість життя. Він вірить, що найкраще розуміє життя той, хто вільною і тяжкою працею здобуває сам собі хліб щоденний.

Він, мандруючи, помагає немічним здобувати хліб, він лікує хворих, повертає зір сліпим. Маючи 30 років життя, Він на березі ріки Дайтя (тепер священної ріки заратустріянізму) духовно осяявся і почав відважно проповідувати основи своєї науки.

32. Медияни вірили так, як і всі інші народи того часу, в багатьох богів, їхнє духовне життя було очолене маґами. Слово «маµ» (і про це я вже говорив) значить «мужній», «величний». Маµи були людьми мудрими, утаємниченими в життя. Знали вони властивості характеру людського, вміли хворих лікувати травами і добре розумілися на погоді. З слова «маµ» постали слова «маµічний», «маµія». Маґи поклонялися Богові, якого вони звали Див (Дева).

Заратустра виступив проти ритуалів маµів і осудив їхнього Дива, назвавши його «злим духом». Він говорив, що на світі діють Дві Сили. Є дуалізм. Перша Сила Світу — Сила Добра, Правди, Любови, Світла, Мудрости. Першу Силу Світу Він назвав ім'ям Агура Мазда.

33. У «Ведах» є слово «асура», в «авестах» — «агура». Корінь цих слів «сур» (сар, сур'я) санскритсько-сумеріянський, значить «сонячний», «ясний», «опромінюючий».

Сумеріяни казали «ашіра» чи «асара» в значенні «сонце». Семіти слова «ашіра» вимовили як «сар», створивши ім'я «Сарґон» і жіноче ім'я Сара, я вже згадував, що ім'я «Сара» взяте семітами від оріянів.

Слово «Мазда» дослідники визначили у значенні «мудрість». Я вважаю, що таке пояснення поверхове. «Мазда» створене з слів «маз» і «да». «Маз» значить «мозок», «мудрість», «ум». Слово «да» значить «даний», «дати», «дан». «Мазда» — Мудродатель (Мудрістю Даний). Агура Мазда — Сонячний Мудродатель.

34. Заратустра, ідучи землею Медиї, проповідував, що не Див, а Агура Мазда — Творець існування. Він — Єдиний. Він — Абсолютний Володар Світу. Він — Незмінність. Він однаковий тепер і завжди. І все достойне походить від Нього. Він — Світлий Дух Мудрости, Добра, Правди, Любови. Він — Суддя і Законодавець. У Ньому немає зла, тьми, заздрости. Він створив людину, землю, сонце, повітря, розумних домашніх тварин, корисні рослини.

На світі крім Агура Мазди діє злий дух. Він зветься Анґра Маню (злий ум) — це сила тьми, руїни, пекла, ненависти, хвороб, заздрости, обмов. І вона творить зло між людьми і веде непримиренну борню з Агура Маздою.

35. Щоб зрозуміти походження науки заратустрової, треба знати, звідки Він походить, і в якій вірі Він родився і був вихований. Розважно пише «Енциклопедія Британіка» в книзі 23 (на 1011 сторінці), зазначуючи: «Заратустрової реформи не можна збагнути без знання традиційної релігії, в якій Він був народжений і вихований».

У праці «Діяманти з Храму Світової Історії» я пишу, що многотисячолітні життєві досвіди і спостереження переконували наших Предків, що на світі діють дві непримиренні сили: Добро (Білобог) і Зло (Чорнобог).

Весна, Світло, Тепло — це Біле Буття (Білобог), Зима, Тьма, Холод — це Чорне Буття (Чорнобог).

У городищах Трипільських (над берегами найжиттєтворчішої ріки Дніпро) весною наші Предки влаштовували врочисті ритуальні танки, в яких відображалася боротьба двох сил (змагання Весни і Зими) за своє утвердження на землі.

36. У південних країнах не дуже помітна межа між весною і зимою, і тому в них не могло виникнути поняття про існування двох вічно ворожих сил. В Оріяні (Україні) — Весна йде в образі юної чарівної дівчини (богині). Вона йде осяяна Сонцем і уквітчана квітами і вітана пташиними піснями. І вона, як Світла Сила Світу, перемагає холодні сутінки Зими.

Весна, ставши переможцем, не знущається над Зимою. Весна — Дух Добра і Милосердя, Любови і Справедливости. У «Ведах» читаємо, що «Бог милостивий навіть до тієї людини, яка зробила гріх».

І Заратустра, натхнений вірою батьків своїх, проповідує, що Добро є тому Добром, що Воно завжди і всюди є Добром, і якостей своїх не міняє.

37. Чому Оріяна (Україна) — колиска народів білої раси? Тому, що на її степах вперше люди почали їсти хліб? Споживаючи багато зернових харчів, вони стали плодовитішими і бадьорішими. Роди, об'єднуючись, творили племена і починали шукати нових земельних просторів.

«Перше Індо-Европейське розселення в різних формах, в різні країни і в різні часи відбувалося і проходило поступово на протязі десятиліть і століть. Воно почалося десь в кінці третього тисячоліття перед Христом і йшло в різних напрямках з України (з Вітчизни своєї)», — пише на 204 сторінці Жорж Ру в книзі «Стародавній Ірак», виданій в Англії в 1966 році.

38. Малим хлопцем прибув з Оріяни (України) в 680 році до «нашої ери» Спітама Заратустра до Медиї, чи родився Він у Медиї у скитській родині кшатрия (воєначальника) Спітами — немає значення. Головне те, що Він прагнув медиянів і всіх жителів Ірану (Персії) намовити, щоб вони залишили кочове життя і ставали хліборобами.

На питання учнів «Учителю, в чому є зерно віри в Агура Мазду?» Він (Заратустра) відповідав: «Коли добре родиться хліб» («Авести»). Він учив, що найсвітлішою людською гідністю є «орати землю і сіяти зерно» («Авести»). Він всіх пастухів заохочував до осілого життя. Він вважав, що хлібороби — люди мирні справедливі сонцелюби, достойні діти природи.

Заратустра говорив: «Людина Правди величніша як сонце. Людина брехні прямує до сатани. Нічого в світі немає огиднішого, як брехня. Вірте Агура Мазді, Він — Датель законів борні, дії і реформи!»

39. 8 лютого 75 року в Бомбеї (біля Тачмагалу, який стоїть на березі Арабського моря) до мене підійшов приємний чоловік. І: «Ви ґуру Лев Силенко? Ви щойно були в нашій колонії. Говорили з молоддю і питали про мене, я Далла».

«Достойний Далла, запрошую Вас на чай до Тачмагалу», — сказав я. Сівши о 12 годині дня за стіл, ми чаювали до шести вечора, ведучи розмову про Заратустру, Його науку, мову і про Україну. Далла сказав: «Я співчуваю Вам, Ваша доля подібна на нашу».

«У 641 році араби вторгнулися у наш Іран. І принесли з собою віру Могамета. Коли іранець не хотів зрікатися рідної віри, він був замордований. І багато іранців вибирали смерть, не бажаючи бути духовними рабами чужої релігії. Вони, вмираючи, казали: «Слава Тобі Заратустре!» Та були й такі, які, рятуючись від смерти, приймали віру могаметанську.

«Усе, що було наше рідне (заратустріянське), араби називали ідолопоклонством, бісовством, нечестивістю. Араби палили наші рідні святині на наших очах, кидали в болото наші священні книги, наші символи. І казали: «Ми вас просвіщаємо, тепер матимете правдиву віру в правдивого Аллаха».

40. Далла говорив тихо й задумано: «І ця правдива віра нас на нашій землі поробила правдивими рабами. Знали ми, що наша іранська культура вища і старша як арабська, але ми не мали права про це говорити дітям нашим».

«У школах могаметанських наших дітей було навчено, що рідна віра Ірану (наука Заратустри) — справа диявольська, і тому її треба зневажати. Наші діти робилися нашими ворогами. Вони славили все арабське і соромилися признатися до рідного. Вони не знали, що ми, іранці, мали свою азбуку та мусіли її забути і прийняти арабську».

41. Далла говорив тихо й задумано: «У нас, персів, є така стара поговірка. Дитина плакала на руках негра-слуги, який заспокоював її, кажучи: "Не бійся, я ж з тобою". Дитина відповіла негрові: "Тому я й боюся".

Могаметани, принісши нам правдиву віру в правдивого Аллаха, казали: "Не бійтеся, Аллах з вами". Ми тому й боялися, що Аллах з нами. Ми довгі століття терпіли жорстокі знущання. Тому що Аллах був з нами, нам, персам у Персії, заборонено мати рідну віру. І дозволено нам нашу рідну віру звати нечистивою, неправдивою. Ми (декілька родів) таємно залишили Персію (Іран) і прибули до Індії з наукою нашого Учителя Заратустри. Ми гіркими сльозами плакали, відчалюючи від берегів рідної Вітчизни».

42. «У Індії ми чуємося щасливими. Ми чуємося щасливими тому, що ми є самі собою — це ж щастя найблагородніше! У нас є рідні авторитети, які ми шануємо. Адже шануючи їх, ми самі себе шануємо. У нас є рідне розуміння Бога єдиного і всюдисущого. У нас рідні святині, у святинях обожнений наш Заратустра, наші почування. Вірою в Агура Мазду ми єднаємо самі себе».

«Ви оглядали наші святині на Ганді марґ, Янµар марґ і Шанкар. Наша молодь є нашою тому, що вона вчиться по-нашому в наших святинях, у наших школах. Учитель Заратустра учив нас, щоб ми дітям давали науку. І ми заповіт Учителя виконуємо. Наші діти мають добре виховання, рідний стиль життя. І всі ми тут в Індії живемо заможньо. Ми не гніваємося, що індуси нас звуть «жидами Індії»

43. Я сказав: «Люблю тих людей, які живуть в ім'я рідного. І при потребі готові життя віддати, щоб жило рідне. Я вчора в Делі університеті розмовляв з японцем. Він шінтоїст, отже, з погляду християн він ідолопоклонник, паганин, нечестивець. Ні, ні, так не є. Він великий науковець, астрофізик. Визначає вік і температуру космічних тіл. Має розум глибокий, має душу врівноважену. Він сповідник рідної японської національної віри.

В моїх очах він – достойна японська людина.

44. Я не люблю релігійних вторжників-місіонерів, які тиняються по світах, кажучи, що тільки їхня віра правдива, а всі інші віри — справа диявольська, яку треба зневажати і руйнувати.

Далла сказав: «Мені студенти казали, що Ви український Заратустра. Ви звіщуєте нову концепцію у тій вірі, яку мали ваші батьки перед приходом грецьких жерців (єреїв) на Вашу любу Україну».

«Думаєте, що чужа віра, яка силою вторглася в душу народу вашого, не задушила любови до рідного богорозуміння?»

45. Я відповів: «Вірю, що в душі мого народу жевріє благородна іскра прагнень мати рідну віру (рідну духовність), мати своє незалежне духовне "Я", мати своє почесне місце в історії людства. Я прийшов, бо така воля Дажбожа, щоб її (цю благородну іскру) перетворити у велике вогнище духовного відродження народу. І наміри ці здійснюватиму, не думаючи про те, чи я буду рідним народом люблений, чи забутий. У душі моїй є сила, яка володіє мною, і я підвладний їй».

46. «Достойний Далла, сьогодні я хочу з Вами говорити про Заратустру. Він же був скитом з роду Спітама. І мої предки були скитами.

У науці Спітами я знайшов багато такого, що було в рідній вірі Руси (України)».

Далла відповів: «Іран був заселений людьми, які прибули з України чотири, три тисячі років тому. У всіх нас колись була одна Вітчизна, одна мова, одна віра. Так, Заратустра був скитом. Індія, як знаєте, скитів зве саками. І Будда був скитом. Скити – великі люди світу».

47. У Бомбеї я уважно оглядав святині Заратустри. Знайомився зі священними книгами заратустріянськими. Вів розмови з персами (заратустріянами). Я був захоплений їхнім єдиномислієм, їхньою родовою гордістю, їхніми почуттями окремішности. Створювалося в мене враження, що вони народжені однією матір'ю. Зрідненість у них подивугідна. Не може чужинець говорити щось зле парсові про парса, бо напевно отримає таку відповідь: «Ви ж чужинець. Чому Ви проникаєте в наші заратустріянські справи? Думаєте, що ми такі духовно бідні люди, що Вам вдасться між нами створити розбрат? Помиляєтеся».

48. Заратустріяни живуть як одна родина. Вони на мої слова: «Ви дуже подібні один на одного», відповіли: «Ми всі брати і сестри — у нас одна кров і одна віра. Ми всі боронимо одного і один боронить всіх». Вони вірять, що їхня віра найкраща в світі. Вони вірять, що їхній Учитель Заратустра — найвеличніша в світі Людина.

Вони мають модерні школи, у яких вивчають життєпис і науку Заратустри. Вони з чужинцями радо говорять про Заратустру, але ніколи нікого не намовляють визнавати Заратустру. Вони ніколи нікого не запрошують до своїх святинь. Туристам вхід до їхніх святинь заборонений.

49. Шануючи рідне й чуже, вони кажуть: «Ми люди благородні, наше — нам, ваше — вам». Є і в них люди (у родині не без виродка), які чинять зраду. Наприклад, коли їхня дівчина одружується з чужинцем, всі вони однозгідно від неї відрікаються. І кажуть їй: «Полюбила чужинця, то йди від нас до чужинців». Вони вважають, що краще родина мала, але вірна й дружня, ніж родина велика, але зрадлива, невпорядкована і розсварена ворогуючими думками і характерами чужої крови.

Ідучи вулицею (в Бомбеї), я думав: не хотів би, щоб в часи формування українського державного життя десять тисяч заратустріян переїхало жити з Бомбею до Києва. Заратустріяни заволоділи б київськими банками, часописами, телевізійними станціями, торговельними установами. Вони організовані і зріднені краще, як жиди.

ДЕНЬ 13

50. У заратустріянських книгах (у «Гатах», «Авестах», «Паглави»), які, як святеє святих, хороняться в Бомбеї, пишеться, що Заратустра був непорочно народжений. Він — Син Божий (Син Агура Мазди). Агура Мазда послав свого Сина з Неба на Землю, щоб Він людям показав справедливу дорогу життя.

Заратустра був одружений з чарівною дівчиною Гавова. Він їй сказав: «Гавова, я піду геть. Житиму сам. І на самоті думатиму про Добро і Зло. Є в житті якісь помилки, вони мене непокоять. Можливо я, думаючи про життя, знайду первопричину людського страждання на світі цьому».

Гавова вважала, що нерозумно тратити час на роздуми про життя. Треба доглядати і вирощувати скотину та збагачувати господарство. Заратустра, ніжно попрощавшись з Гавовою, пішов. Він оселився в печері в горах Сабалан.

51. Минали місяці. Заратустра жив у світі глибокого роздумування. Він в думці сам собі ставив хвилюючі питання і на них давав відповіді. Він сам себе пізнавав, удосконалюючи свої погляди і почування.

На світанку в горах появилося, як ніколи раніше, особливо величне Сонце, розкинувши могутні вогнисті проміння. Темнота, не маючи сил перемогти Сонце, тікала у безвість. У Заратустри цього ранку народилася думка: на світі є Світло і на світі є Тьма. Між ними немає миру. Між ними точиться вічна боротьба, яка ніколи не закінчиться миром.

52. Світло — це Добро, бо воно дає життя землі. Тьма — це Зло. Тьма стримує розвиток життя на землі і множить зло.

Я кажу у Днях «Різдво Світла Дажбожого» і «Великдень Світла Дажбожого», що такі поняття світу Добра і світу Зла були у стародавній вірі Руси (України). І вони всесторонньо проявлені у «Ведах». Заратустра поліпшує їх, духовно вдосконалює. Він каже, що Добро є завжди добром, а Зло є завжди злом. Добро ніколи не робить зла. Зло ніколи не робить добра.

53. У печері (у спокійному світі самітности), устійнивши основи своєї духовної науки, Заратустра глянув на земні простори і сказав: «А тепер, Заратустра, виходь з гір і йди в народ. Виводь народ зі шляху Тьми на шлях Світла!»

Заратустра, йдучи від селища до селища, десять років людям проповідував свою духовну науку. І приєднав (за десять років!) тільки одного сповідника, який був його двоюрідним братом. Люди слухали Заратустру уважно. Згідливо похитували головами і відповідали: «Правду кажеш. Та лишити старе й прийняти нове не є нашою справою. Ми ж звичайні смертні люди. Коли всі підуть за тобою, то й ми підемо».

54. Двоюрідний брат заратустровий сказав: «Заратустра, Твоя наука велика й свята. Я вірю Тобі. Та кажу, що звичайним людям тяжко твою мудрість збагнути. Ти спочатку виховай людей так, щоб вони могли Твою науку зрозуміти. Зрозумівши, вони визнають її».

Є в словах першого визнавця науки Заратустри ділова обачність. Справді, хіба можна людині, яка ніколи в руках не тримала кобзи, казати: «Бери і грай?» І я бачу, що моя наука про Духовний Світ рідної Віри Руси (України) не всіма сприймається однаково. Ті, що її збагнули поверхово, принижують її неправильними оповіданнями про неї, самі цього не помічаючи. І потім зневірюються, бачачи, що люди до них ставляться недовірливо.

55. Заратустра сказав своєму двоюрідному братові: «Порада твоя правильна». І пішов Заратустра до королівського палацу. Біля воріт Він сказав королівському вартовому: «Іди і скажи королеві Виштаспі, що я, Заратустра Спітама, Пророк Єдиносвітлого Мудродателя (Агура Мазди), прийшов побачити його і вчити його про шляхи Добра й Зла».

Вартовий, побачивши мандрівника в убогому одязі, який сам себе зве Пророком, зареготався. І почав глузувати з Заратустри. Заратустра дав команду: «Іди і роби те, що я тобі сказав». Вартовий збентежився від несподіваного наказу. Вій почув в голосі Заратустри щось таке, чого він досі не чув від людей звичайних. І побачив він в очах Заратустри іскри вельможної вольовости. Але стояв непорушно. Заратустра взяв у руку горючу кулю, яка вогнем окутала Його пальці. І сказав: «Цей знак ознаменовує, що я прийшов на світ в ім'я Єдиносвітлого Мудродателя».

56. Вартовий пішов до короля Виштаспи і сказав: «Справді, дивовижний чоловік прийшов бачити тебе, Величносте! Він сам себе зве пророком Єдиносвітлого Мудродателя (Агура Мазди). У руці тримає вогненну кулю. І рука його не спалюється». «Пришліть його до мене», — дав наказ король Виштаспа.

Заратустра, ставши перед королівським престолом, сказав: «Я, Заратустра Спітама, Пророк Єдиносвітлого Мудродателя (Агура Мазди), прийшов до Тебе, Великий Володарю, щоб повернути Твоє серце від марних і злих зображень на шлях, який веде до Світла, Правди, Мудрости».

«Чим Ти можеш доказати, що Твої щойно сказані слова правдиві?» спитав король Виштаспа. Заратустра відповів: «Я вчу, що світ Правди не любить світу Неправди. Якщо Ти або Твої мудреці бажають дати мені питання, я радо відповідатиму, щоб Ти сам переконався, що Твій шлях ідолопоклонний, покритий темрявою. Я показую шлях новий — правдивий шлях Єдиносвітлого Мудродателя. Він світлий, як світло дня!»

57. Чуючи ці слова Заратустри, може виникнути питання: які мав основи Заратустра звати сам себе Пророком? Які Він мав основи говорити, що Його шлях світлий, а шлях короля Виштаспи покритий темрявою?

Чи міг би кожний іранець, сам себе назвавши Пророком, казати, що його шлях світлий? Чи мав підставу Могамет сам себе звати «пророком Аллаха»? Чи були вони такими, якими самі себе звали? Вони були великими людьми. Вони були великими тому, що, йдучи на жорстокий іспит життя, не торгували своїми поглядами і не пристосовувалися до тих чи інших поглядів, щоб здобути любов і славу. Не було на світі таких сил, які б їх зневірили, залякали і ослабили. Вони не робили самі себе пророками — у їхніх душах була втілена така могутня духовна енергія, яка їх робила такими, якими вони були. Вони самі не знали, чому ця сила саме проявилася в них, а не в інших. Сучасні життєзнавці вважають, що такі люди роджені «унікальним жестом матері Природи».

58. Король Виштаспа сказав: «Мудреці мої, архиєреї, єреї й маґи! Давайте питання цьому чужинцеві! Відповідаючи, Він розповість нам, хто Він є. Я сяду тут і буду судити, хто правий, а хто ні». Заратустра Спітама в королівському палаці був названий «чужинцем» тому, що Він не був корінним іранцем. З роду скитського (староукраїнського) походив Він.

Заратустра сказав: «Величносте, якщо Ти знайдеш, що моє слово правдиве, то пообіцяєш мені, що Ти залишиш темний шлях поклоніння зображенням (ідолам) і підеш на шлях Єдиносвітлого Мудродателя (Агура Мазди)?

59. «Я обіцяю», — відповів король Виштаспа. Мудреці, архиєреї і маґи з прихованим глумом дивляться на мандрівника Заратустру, який звернув на себе увагу, сам себе називаючи Пророком Агура Мазди. І дивно — звідки Він мав відвагу так безстрашно висловлювати свою науку?

Головний королівський архиєрей самовпевнено питає: «Заратустра, значить Ти, чоловіче, прийшов учити нас нової релігії? Чим же вона різниться від релігії батьків твоїх?»

Заратустра відповів: «Ні, я не прийшов вас вчити нової релігії. Я прийшов поліпшити стару релігію. Питаєте, що я вчу? Я вчу людей Добра, проповідуючи віру в Єдиносвітлого Мудродателя (Агура Мазду)! Ваш шлях ідолопоклонний — шлях темний».

60. Головний королівський архиєрей сказав: «Ти думаєш, що наші боги Сонце, Гори, Небо, Зорі фальшиві?» Заратустра відповів: «Ні, вони не є фальшивими богами, вони взагалі не є богами. Коли людина збудує дім, то хіба можна казати, що той дім є людиною? Сонце, гори, небо, зорі не є богами, а творінням Творця (Єдиносвітлого Мудродателя) Агура Мазди».

«А хто ж Творець?» — спитав один з єреїв.

Заратустра відповів: «Агура Мазда (Єдиносвітлий Мудродатель), — Творець і Володар Світу». Мудрець спитав: «І Ти говориш, що Творець створив все на світі цьому?»

61. Заратустра відповів: «Він — Світло. Він створив усе, що світле й добре на світі цьому. З Добра й походить добро». Один з єреїв спитав: «А хто ж тоді створив зло на світі цьому?». Заратустра відповів: «Зло на світі цьому створив Анґра Маню — темний дух, дух зла, ненависти. З ненависти й походить ненависть». Головний королівський архиєрєй сказав: «Ага! Тоді виходить, що на світі цьому є більше, як один Творець?» Заратустра відповів: «Так. На світі є Два Творці. І на початку світу було два духи: Добрий Дух — Світло, і Злий Дух — Тьма. І з цього й вічна Правда походить: твої дороги — не мої дороги, твоя смерть — не моя смерть, твій світ — не мій світ — роз'єднаємося: і світ роз'єднався на Світло і Тьму. І Добрий Дух створив усе, що добре на світі цьому. А Злий Дух створив усе, що зле на світі цьому».

62. На хвилину перестану оповідати про науку Заратустри. Пригадав: мандруючи в Мексіці і країнах Центральної і Південної Америки, я оглядав підземне озеро, в якому плаває сліпа риба. Там, де колись були очі, тепер — горбики.

Якось видющі предки цієї риби потрапили в озеро вічної тьми. Ішли тисячоліття за тисячоліттями. У темряві очі стали непотрібними, і вони поступово зникли. Тепер плаває сліпа риба. Я стояв і думав: світло дає очі живим створінням, а тьма — відбирає? Коли б цю сліпу рибу знову переселити у світле озеро, її далекі потомки стали б видющими. Там, де є очі, почали родитися перші проблиски мислі. Значить світло — колиска мислення! О, як це добре, що я вникнув у суть цієї простої правди! Світло — Творець Мислення, Світло — проміння Дії. Дія вічна, незнищима, самоутверджуюча і самонаснажуюча — Вона дає Буття, я її ознаменовую ім'ям Дажбог.

Щоб слово «дія» було ясніше відчуте, зазначу, що воно тотожне зі словом «енергія».

63. Мудрець спитав Заратустру: «Чому ми повинні йти за Добрим Духом? Чому ми не повинні йти за Злим Духом, адже він такий сильний, як і Добрий Дух?»

Заратустра відповів: «Добрий Дух накінець переможе Злого Духа. Злий Дух назавжди щезне! Людина повинна бути там, де світла перемога».

І спитав маґ: «Як ти знаєш, що Добрий Дух переможе?» Заратустра відповів: «Знаю тому, що Злий Дух не має передбачення. Злий Дух грубий. Він живе обмеженими стимулами. Він живе сліпими потребами, темними чуттями. Злий Дух не цікавиться минулим. Злий Дух тому й є Злий, що він дбає тільки про сучасні вигоди, прибутки, і живе прив'язаністю до речей сумнівної вартости. І тому він в кінці свою борню програє».

64. І спитав мудрець: «А хто ж тоді створив людину?» Заратустра відповів: «Єдиносвітлий Мудродатель (Агура Мазда) створив людину». Мудреці, маµи, архиєреї і єреї злорадно переглянулися, їм здалося, що Заратустра суперечить сам собі. Архиєрей, глянувши на короля Виштаспу, сказав Заратустрі: «Ти щойно сказав, що Єдиносвітлий Мудродатель (Агура Мазда) творить тільки добрі творіння і тільки добрі справи. Якщо так — то Ти сам собі суперечиш. Люди (хоч би такі, як ми) створені Єдиносвітлим Мудродателем, а вибрали шлях Злого Духа. Стали, як кажеш, синами Зла».

65. Заратустра відповів: «А це тому, що Єдиносвітлий Мудродатель (Агура Мазда), створивши людину і поселивши її в країні Світла й Добра, дав їй волю вибирати шлях Добра, або шлях Зла. Справедливо вчу вас: все, що людина думає, робить і говорить, записується у книзі життя. Добрі думки, добрі дії, добрі слова записуються на одній стороні книги життя.

Злі думки, злі дії, злі слова — по другій стороні книги життя. Коли переважає добра сторона — людина йде до Неба, а коли зла — до Пекла».

66. «І йде назавжди?» — спитав король Виштаспа. Заратустра відповів: «Ні, Ваша Величносте! Судний день близько. І День днів Єдиносвітлого Мудродателя (Агура Мазди) святкуватиме свою перемогу над Злим Духом. І в Судний день всі мертві воскреснуть. І добрі душі, і злі душі будуть поставлені перед Судом. І добрі душі будуть навіки обдаровані добром. А злі душі щезнуть у тьмі безповоротно, бо вони сини Зла. І тоді заторжествує на світі Єдиносвітлий Мудродатель (Агура Мазда). І на світі цьому не буде Злого Духа, і так буде вічно!»

Духовні істини тут висловлені Заратустрою були проявлені в стародавній рідній вірі Руси (України). Оріянин прагнув на цьому світі бути добрим, щоб і на тому світі жити у Царстві Добра. Оріянин (скит-русич) не здавався у полон, бо вірив, що коли він на цьому світі буде рабом, то й на тому світі житиме в рабстві — в темряві Злого Духа. Я докладніше про це оповідаю в праці «Перед хрещенням Руси (України)».

67. У палаті короля Виштаспи запанувала тиша. Люди сиділи непорушно. Вони ніколи не чули таких чужих мудрих слів. Король Виштаспа порушив мовчанку, сказавши: «Чи маєте ще якісь питання до цього чоловіка?» Один з мудреців спитав: «Що треба почати робити, щоб іти шляхом Єдиносвітлого Мудродателя (Агура Мазди)?»

Питання мудреця важливе тому, що в ньому порушується справа практичного втілення в життя науки Заратустрової. Тільки там є віруючі, де є практичне визнання віри. Хто каже, що віру визнає, але практично не втілює її в життя щоденне, нагадує сад, який цвіте, а плоду не дає. Заратустра відповів мудрецеві: «Добре мислення, добре слово і добре діяння — це і є шлях Єдиносвітлого Мудродателя».

68. Маµ спитав: «Як же людина може знати, де є добре мислення, де є добре слово, де є добра дія?» Заратустра відповів: «Це легко знати — Правда — Добро, а Неправда — Зло». Не спитали мудреці й маґи Заратустру, «що є правда — добро і що є неправда — зло»? На світі, як знаємо, є багато правд. І кожна з них прагне бути першою. Є широко пропагована кремлівська правда — неморальна, брутальна. І вона зве всі інші правди неморальними, брутальними. І жорстоко їх поборює, голосячи, що тільки вона є правдивою правдою. Отже, справа не в правді, а в моральній ідеології правди.

69. Мудрець спитав Заратустру: «Чи правда є єдиним шляхом Єдиносвітлого Мудродателя?» Заратустра відповів: «Правда йде перша! Ті, які йдуть шляхом правди, повинні бути чисті в мисленнях. Повинні мати на устах достойні слова. Повинні допомагати усім потребуючим. Повинні працювати на полі, вирощуючи зерно. Повинні плекати дерева, вирощувати скот. І бути милосердними не тільки до людини, а й до тварини».

Король Виштаспа сказав: «Очевидно, цей чоловік говорить мудро. Ваші прагнення знесилити його потерпіли поразку. Він є таким, яким він сам себе вважає. Він — Пророк Агура Мазди». І король визнав Спітаму Заратустру своїм Учителем, Учителем королівського двору.

По містах і селищах Ірану рознеслися вісті (авести), що постала нова віра, утверджена в науці Спітами Заратустри. І люди міркували: «Коли король визнав Заратустру, то й ми визнаємо».

Рідна родина Заратустрова і його ближчі сусіди, які десять років до нього ставилися з насмішками і звали його самохвалом, самолюбом, фальшивим пророком та всіляко його переслідували, тепер прибули до королівського двору, щоб поклонитися Пророкові Заратустрі, і сказати: «Та ми ж його рідня, він з наших сторін, ми його добре знаємо».

70. Відбувається таємна нарада (синедріон архиєреїв, єреїв і маґів). Синедріон міркує: «Коли Заратустра здобув прихильність короля Виштаспа під час відповіді на питання, значить наші дні в королівському палаці пораховані». Синедріон вирішує придумати якісь свідчення, щоб убити Заратустру. Або — так його знеславити, щоб всі люди його залишили. І щоб він загинув у забутті.

«Що робити?» — спитав маґ, член синедріону. «Я маю плян, — відповів архиєрей, підтриманий єреями, — ми знаємо, що наш король не любить ворожбитів і заклинателів. Чи ж не заворожив людей Заратустра своїми словами?» Головний архиєрей сказав таємниче: «Треба мудро і всюди поширити слухи, що Заратустра ворожбит». «Думка ця правильна, але як зробити, щоб король повірив?» — сказав єрей.

Маґи, архиєреї і єреї після синедріону почали улесливо кланяючись доносити королеві Виштаспі, що «той чоловік Заратустра, що сам себе зве Пророком, не є жадним пророком, а таким собі звичайним ворожбитом і заклинателем. І коли ти, Величносте, провіриш його кімнату, де він тепер живе, то сам переконаєшся, що правду тобі кажемо».

71. Король Виштаспа визначив довірених людей, щоб вони зробили ретельне дослідження в кімнаті Заратустри. Маґи і єреї тоді, як Заратустра перебував у саду, таємно побували в його кімнаті, і в ній поприховували одрізані голови котів і собак, нігті з пальців померлих людей, волосся з кінських грив та інші речі, які вживають чужинці (скити) для ворожіння і заклинання.

...На королівському дворі зійшлися маґи, мудреці, пишно одягнені архиєреї і єреї, щоб спільно обміркувати лікування улюбленого королівського коня. Кінь храмає. І ніби просить рятунку в свого пана — короля. Усі старання всіх не принесли успіху. Деякі слуги кажуть, що Заратустра -мудра людина. Він би допоміг коневі, та шкода, що Він — ворожбит. Заратустра довідався у в'язниці темній і жорстокій, що король Виштаспа занепокоєний хворобою свого коня — вірного бойового друга.

72. Заратустра подає вість з в'язниці, що Він хотів би оздоровити коня. Стояли королівська родина, лікарі, мудреці, маґи, архиєреї і єреї. Усі насторожені, заклопотані. Іде Заратустра. Він уважно оглянув коня і сказав: «Величносте, я поверну здоров'я твоєму улюбленому коневі, коли ти пообіцяєш, що приймеш мою науку і вже не покинеш її?»

«Я обіцяю!» — відповів король. Заратустра ще ретельніше оглянув ногу коня. І знову сказав: «Якщо я поверну здоров'я твоєму влюбленому коневі, Ти, Величносте, пообіцяєш, що твій син, принц Ірану, і твоя дружина — королева також визнають науку мою?» Король дав обіцянку.

І Заратустра почав лікувати коня. Кінь стрепенувся і добре став на ноги, побадьорішав. Заратустра походив з скитського роду Спітамів, що був відомий не тільки добрими вершниками, а й добрими лікарями. Король сів на жвавого коня — всі зраділи.

73. Учні Заратустри вивчають напам'ять вислови свого Учителя. Вони, ідучи від села до села, повідомляють людей: «Учитель Заратустра учить, що "є такі головні ангели на світі — ангел Доброго Мислення. Люди, учіться добре, ясно, мудро думати. Перебувайте під опікою ангела Доброго Мислення".

"Є ангел Доброго Наказу. Наказодавці, учіться давати добрі, ясні, мудрі накази. Перебувайте під опікою ангела Доброго Наказу. Є ангел Доброго Розуму. Є ангел Благочестя. Є ангел Благополуччя. Є ангел Безсмертя. Вони, добрі духи — посланики Єдиносвітлого Мудродателя. Вони — приятелі й охоронці людей"».

74. Що ми бачимо в ангелології Заратустри? Ангели Заратустрової науки — це мудрі духовні поняття доброчинства.

У християн ангел «взяв кадильницю і наповнив її огнем із жертівні, і кинув на землю» (Іоан, 8, 5). Християнський ангел на землю кинув кадильницю. Дивні ангельські обов'язки. У юдаїзмі ангели мають різне оформлення і призначення. Особливо широко прославлені «святі серафими і херувими». Сотні літ талановитими басами, солов'їними сопранами з'юдаїзовані українці співають: «Світ на просвіту і славу народу Твого Ізраїла... Многоокі Херувими та шестикрилі Серафими, круг Тебе стоячи та літаючи, переймаються страхом перед неприступною славою Твоєю» («Требник», виданий Українською Православною Церквою в США, в Ню Йорку, в 1954 р., стор. 12, 29).

75. Слово «Серафим» значить «розжарення», «горіння». Ісая пише, що «коли цар Озія помер, бачив я Господа на високому й піднесеному престолі, а краї ризи його наповнили храм. Кругом його стояли серафими і кожний мав шість крил: двома закривав собі кожний лице, двома закривав собі ноги, а двома літав» (Ісая, 6, 1—2). Бачимо, що в уяві біблійного Ісая, серафими не є духовними поняттями доброчинства, а якимись потворними птахами, які крилами самі собі прикривають обличчя і ноги, літаючи біля «Господа Бога Саваота».

Слово «херувим» (херуб, херубим) значить «крилата звірина» казкова (мітична). Переважно херувима робили у формі «рогатокрилатого бугая». І такі дерев'яні крилато-рогаті херувими стояли у храмі царя Соломона, охороняючи «святеє святих» Господа Бога Саваота. Цар Соломон «зробив у Пресвятому два херувими з дерева оливного по десять локоть заввишки. П'ять локоть було одне крило херувима, а п'ять локоть друге крило херувима, то є десять локоть від кінця одного крила до кінця другого крила» (1 кн. Царів, гл. 6, 23-24).

76. Заратустра добрих оріянських богів проголосив ангелами (посланиками Єдиносвітлого Мудродателя). І так бог Вата (слово «вата» значить «вітер») став ангелом Ватою. Оріяни (скити) поклонялися до матері-землі. Обожнюючи землю, вони казали «мата зам». Мата Зам — добрий бог. І Заратустра проголосив, що є добрий ангел Зам (покровитель хліборобів).

Слово «маню» чи «ман» значить «манити», «проявляти розум», «ман».

Заратустра проголосив, що є «спента Маню», що значить «святий Розум» чи «святий Дух». У санскриті слово «света» значить «святий», а в «Авестах» — «спента» — святий.

Наші предки не казали «земля», а «зам» чи «зем». Закінчення «ля» виникло пізніше. І тоді постали слова — греб-ля, вір-ля, тес-ля, зем-ля. Заратустра, проголошуючи добрих богів ангелами, визначив, що Агура Мазда їхній Небесний Отець.

77. «Учителю, навіщо жити на світі?» — питали учні Заратустру. Він відповідав: «Треба жити, щоб боротися за Правду. Правда, Краса, Мудрість і Воля там, де хлібороби».

Маючи Оріяну (Україну) на увазі, як колиску зачаття аристократичної хліборобської культури і цивілізації, історик Г. Пік у книзі «Степ і Сівба» пише, що Україна — Вітчизна Індо-Европейських народів. І тут же додає, що Вона є «колискою краси, сили, таланту й волі білої людини».

Спітама Заратустра — реформатор віри ведійської. І творець нових пояснень великої ведійської духовости. Він — основоположник монотеїзму (однобожжя).

78. Лоренс Миллс у книзі «Зороастер, Филон, Ахамениди і Ізраель», виданій в 1906 році в Бомбеї, пише: «Правдивість мислення, опіки, смерти — це головна глибина Зароастри, яка стала провідною істиною всіх релігій». Провідною істиною юдаїзму, християнізму, могаметанізму? Що це значить?

Хіба юдейський монотеїзм в епоху життя Заратустри ще не був завершеним? Ні.

Не є моєю справою говорити, що юдейське розуміння Бога, висловлене в «Біблії», має малу моральну вартість. Якщо ж я говорю про біблійного «Господа Бога Саваота», то тільки тому, щоб своїх братів-чужовірів визволити з тьми блукань. І показати їм світлий шлях рідного українського розуміння Бога.

79. На основі біблійних писань устійнено, що юдеї 2600 років тому ще не мали утвердженої думки, що Бог — безкомпромісна Справедливість. У юдеїв ще не було виразних меж, які б відділяли моральне (Боже) від неморального (сатанинського). Що я хочу цим сказати?

Розуміння Бога не падає з неба. Розуміння Бога творять люди. Кожний народ розумом і душею свого пророка обділяє свого Бога тими моральними поняттями, які він (народ) сам має. У справедливих людей Бог багатий законами справедливости.

80. Якщо великий науковий авторитет (словник «Вебстера», 1966 рік видання) на сторінці 789 пише, що слово «Івел» значить «неморальність», «злочинність», і якщо великий науковий авторитет «Енциклопедія Британіка» (на сторінці 1013, в книзі 23, рік — 1973) пише, що в «Біблії» «івел спіріт оф Єгова», стає ясно — Єгова (Саваот) — носій неморальної духовости.

Виникає питання: чому «Енциклопедія Британіка», вважаючи себе історично-науковим авторитетом і вартовим релігійної толеранції, бачить у біблійному Господові Богові Саваотові «неморальність»? Тому, що сам «Господь Бог Саваот» свою неморальність демонструє, розмовляючи з Сатаною так, як розмовляють два товариші.

81. Наприклад, у «Біблії», у книзі пророка Йови читаю:

«Сталося ж одного дня, що сини Божі прийшли стати перед Господом і Сатана між ними. І поспитав Господь Сатану: "Звідкіля прийшов єси?" Відказав Господеві Сатана: "Я ходив по землі й обійшов її навкруги".

І сказав Господь Сатані: "А звернув ти увагу на слугу мого Йова? Бо немає такого на землі, такого щирого, справедливого, богобоязливого та щоб цурався так усього лихого". І відказав Сатана Господеві та й промовив: "Чи ж то Йов даремно такий богобоязливий? Чи не ти сам обгородив навкруги його й дом його, й усе майно його? Працю рук його благословив єси й стада його ширяться все більше по країні. Простягни тільки руку твою й торкнись до всього, що він має — чи буде він благословити Тебе?"

82. І сказав Господь Сатані: "Ну, так нехай все що його, буде в руці твоїй, тільки на його самого не простягай руки своєї". І пішов Сатана з перед лиця Господнього» (Кн. Йова, гл. 1, 6-12).

На основі писань «Біблії» видно, що «Господь Бог Саваот» наділяє злодія Сатану ласками Божими — чому, за які такі сатанинські доброти? Там, де сам «Господь Бог Саваот» кооперує зі злом (з Сатаною), розуміння Бога відстале.

І «Попустив Бог злому духові ввійти між Абимелеха і городян Сихемських, так що городяни Сихемські перестали Абимелехові коритися» (кн. Суддів, гл. 9, 23). Тут «Господь Бог Саваот» наділений обов'язками провокатора, який, щоб зруйнувати країну, підбурив до бунту «городян Сихемських», щоб вони перестали своєму рідному королеві коритися, творячи руїни й роздори.

83. «І показав мені первосвященника Ісуса, що стояв перед ангелом Господнім та й Сатану, що стояв праворуч його, щоб його винуватити.

І сказав Господь через ангела до Сатани: "Нехай загрозить тебе, Сатано, Господь, нехай загрозить Господь, вибравший собі Єрусалим!"» (Кн. Захарія, гл. З, 1-2).

У пророцтві пророка Захарія бачу, що він (пророк) вважає, що нечиста сила, тобто Сатана має почесне становище прокурора в царстві «Господа Бога Саваота».

84. Я вчу: поняття — що таке Добро і що таке Зло — ясно кристалізуються тільки тоді, коли в народі устійнені правила моральної поведінки, упорядковане відношення між чоловіком і жінкою, є домовлення, як повинна людина ставитися до людини.

Там, де таких понять не устійнено (бо плем'я ще перебуває на низькому моральному й духовному рівні), не можна шукати виразних меж між Добром (Богом) і Злом (Сатаною). Не треба обурюватися, що в «Біблії» неморальність зветься святістю — Авраам одружений з рідною сестрою Сарою: і сестра родить своєму братові Ісаака. І Авраам і Сара — високоморальні улюбленці «Господа Бога Саваота». Юдеї не могли своєму «Господеві Богові Саваотові» дати поняття вищої моральности тому, що таке поняття тоді було для них ще невідоме.

85. У 589 році до «нашої ери» Небахаднеззар (цар Вавилону) завойовує вбогу Юдею. Спалює (вже перед ним єгиптянами ограбовану Єрусалимську синаµоµу (храм збудований Соломоном). Грецьке слово «синаґоґа», що значить «збори», «об'єднання», в ті часи ще юдеям було невідоме.

Мирні юдеї (ті, що займалися хліборобством) отримали від Небахаднеззара дозвіл лишитися в Юдеї. У 589 році до «нашої ери» (на десятки століть) жиди перестали бути державним народом. Очевидно, коли не мати на увазі Маккабеїв (Молотників). Від 165 року до 63 року до «нашої ери» жиди мали державне життя відроджене Маккабеями.

(Щоб не було неясности, зазначу, що північна країна (друга жидівська держава), яка названа Ізраелем, справді 700 років до «нашої ери» звалася Самарією).

86. З Юдеї до вавилонської неволі йде з своїм чадом (народом Юдейським) і рабін Езикіел — духовний лідер (ім'я «Езикіел» значить «сила Ела»). Езикіел був спостережливою людиною, енергічною. Жив він почуттями й інтересами свого народу.

Прибувши до Вавилону, Езикієл побачив «чудо світу» — «висячі вавилонські сади». Він вперше побачив храми, споруджені на славу Бога Таммуза. У храмах — пишні обряди, релігійні весняні й осінні врочистості. У храмах — казкові золоті багатства. У вавилонян устійнені закони поведінки людини, відношення чоловіка до жінки, жінки — до чоловіка. Проповідується милосердне ставлення багатого до бідного.

87. Вавилоняни-семіти (аккади і халдеї) запозичили могутню сумеріянську культуру, цивілізацію, законодавчі основи, богознавчі концепції, оповідання про світовий потоп і праведника Зюдзюду чи Зюдзудру.

Праведник Зюдзудра урятувався від світового потопу тому, що «Боги порадили йому збудувати ковчег». Поширені між вавилонянами оповідання про «праведного володаря Сарµона Першого». «Немовля Сарґон був мамою пущений в кошику на ріку Евфрат. І врятувався». Вирісши, він підняв семітські племена (аккадів) на борню проти завойовників сумеріян. Він став (дві тисячі років до «нашої ери») легендарним засновником Вавилону.

88. Езикіел на основі сумеріяно-вавилоно-ассирійських релігійних оповідань пише гебрейською мовою книги. Він сумеріяно-вавилоно-ассирійські події, поняття, закони і терміни пристосовує інтересам розсіяного по світі стада Юдейського.

Наприклад, на вавилонських клинописах написано, що мати аккадка зробила скриньку, обмазала її, поклала у скриньку немовля (Сарґона). І поставила на ріку Евфрат. Езикіел пише: «зробила скриньку... з рогожини та обмазала її... та й поставила між сет уз берега ріки» (Ніл) (2 Кн. Мойсея, гл. 2, 3).

89. Є сьогодні у Вавилоні (у музеї «Вавилон») чорна кам'яна стіна. На ній викарбувані «Божі заповіді Гаммурабі». «Володар Гаммурабі від Бога Шамаша отримує святі заповіді».

Аморитянський (Східний) володар Гаммурабі (1728—1686 роки до «нашої ери») на основі сумеріянських законів Ур Намму оголосив закони родинних справ, охорони власности, безпеки особи. Устійнив систему податків та військового обов'язку. Я докладніше про Гаммурабі говорю у праці «Совість Історичної Науки».

Езикіел на заповіді Гаммурабі взоруючись, скомпонував «Божі заповіді Мойсея», перенісши подію на гору Синай. Езикіел на оповідання про Зюдзудру взоруючись, створив принадне оповідання про Ноя.

Не має потреби тут перечислювати десятки сумеріянських релігійних понять і оповідань, що в перелицьованій формі ввійшли до «Біблії». Точніше кажучи, до «Тораг» (П'ятикнижжя Мойсея). Слово «Тораг» значить «Показання шляху», «Спрямування», «Умова».

90. Езикіел, живучи у Вавилоні, підтримує зв'язок з жидами, що перебувають у Персії (Ірані) ще з часів жахливої Ассирійської неволі. Тепер (після падіння Ассирії) жиди живуть у Персії заможньо. Вони об'єднані в громади. І мають своїх духовних майстрів (рабінів).

Цар Персії дозволив жидам мати торговельні підприємства. Езикіел, бачачи, що Персія має велику кінну армію, пророкує вавилонським жидам, що Вавилон упаде. І вони (жиди) повернуться до Юдеї. Він радить жидам жити об'єднано. І не захоплюватися вавилонським розкішним життям. Є згадки, що Езикіел, не дочекавшись падіння Вавилону, помер на березі Евфрату. І є згадки, що він вернувся до Юдеї.

91. У 538 році до «нашої ери» цар Персії (Ірану) розгромлює Вавилон. Біля вавилонських тріюмфальних воріт він славить Заратустру. Він (Кир, Цар) бачить, що вавилонські жиди йому відкрили «брами Вавилону». Вони вітають іранських воїнів як своїх визволителів.

Духовним лідером юдеїв (після смерти Езикіела) став пророк-рабін Ездра. Або, як греки пишуть — Ездрас. Ім'я Ездра значить «Допомога». Ездра походив з касти рабінів садукеїв (членів рабінського ордену рабіна Садока).

Сорок тисяч юдеїв (під проводом вождя Зарубабела) виявили бажання вернутися з Вавилону до Юдеї, отримавши дозвіл від царя Персії. Ім'я Зарубабел значить «Народжений у Вавилоні».

Третя частина жидів не виявила бажання вертатися до «обітованої землі». Їм у Вавилоні стало жити добре. Живучи добре, вони на ріках вавилонських асимілювалися. І щезли. Та в основному в Вавилоні лишилися ті жиди, які вже були кровно змішані з вавилонянами. (Жиди перебували у вавилонській неволі п'ятдесят років).

92. Цар Персії, захопившись тим, що юдеї визнають Заратустрове поняття про існування єдиного і всюдисущого Бога (Агура Мазди), дає їм гроші, щоб вони в Юдеї побудували «гекал». І в «гекалі» щоб славили Агура Мазду і володаря Персії. Не знає Кир (Цар) Персії, що не так воно станеться, як він міркує.

Кир Персії умирає. За дозволом царя Персії Артаксеркса пророк-рабін Ездра в 456 році прибуває до Юдеї. Ім'я «Негемия» значить «утіха Ягве». Коли в Єрусалимі під наглядом Негемиї (виночерпая царя Персії) була закінчена будова гекала, сталася в історії юдеїв велика подія. Перед тим, як про неї оповісти, я хочу сказати, що слово «гекал» має також свою цікаву історію.

У сумеріян слово «лукал» (від слова «лук», зброя) означало «авторитетність», «святість», «провідник», «світла сила». Семіти вавилоняни слово «лукал» вимовили як «гекал» в значенні «святинність», «храм». Юдеї від вавилонян, позичивши слово «гекал», впровадили його до мови гебрейської. Сьогодні в Тель-Авіві рабін зве синагогу «гебрейським» словом «гекал».

93. Зарубабел і Негемия скликали юдеїв до новозбудованого Єрусалимського гекала. І Ездра в 444 році перед входом до гекалу проголосив найзнаменнішу в історії юдеїв вість.

Він до зібраних юдеїв сказав: «Ви провинилися, побравши собі жінок чужоплеменних, і через те збільшили провину Ізраіла» (Ездра, гл. 10, 10— 11). Юдеї, які жили в Юдеї в часи вавилонської неволі, провинилися. Вони одружувалися з ґоями (чужинцями), творячи юдейсько-ґойські родини.

Там, де «мішана кров», немає єдности. Немає міцних почуттів зріднености. З таких людей не можна створити духовно-тілесного моноліту, здібного проявити енергію і витривалість в борні за утвердження свого «я». І цю мудрість на основі життєвого досвіду знав Ездра.

Він говорив: «Так, покайтеся перед Господом, Богом батьків ваших і вволіть його волю, і відлучітесь від народів краєвих і від чужоземних жінок». І юдеї, каючись, говорили Ездрі: «Ми відпустимо всіх жінок і дітей, народжених із них, щоб було по закону» (Ездра, глава 10, 3).

Юдеєць, що був одружений з ґойкою, відрікався від такої жінки і від дітей нею народжених. Юдейка, що була одружена з ґоєм, відрікалася від такого мужа і від дітей, що були від нього народжені. Адольф Гітлер, знаючи мудрість Ездри, забороняв німкеням одружуватися з чужинцями.

94. «Енциклопедія Британіка» (у книзі 9, видання 1973 року) на сторінці 18 зазначує, що «Ездра — основоположник модерного юдаїзму», «він відбудував Жидівський закон». Він тільки тим юдейцям, які мали чисту жидівську кров, повідомив у Єрусалимі біля воріт гекалу, що в юдеїв був Авраам, були Ісаак, Іаков (Ізраель). І був Мойсей, який водив племена гибрейські по Синаю. І дав їм «Закони Господа Бога Єгови».

Не сказав Ездра юдеям, що «Тораг» почав писати у Вавилоні Езикіел. А він (Ездра) закінчив писати. І ось тепер ці важливі святі писання, привізши з собою з Вавилону, читає. Юдеї думали, що писання Мойсея «ось знайдені в руїнах Соломонового храму. І тепер їх читає Ездра».

Мудрий той, хто вміє не тільки мудро думати, а й вміє мудро мудрість народові передати. Не про все мудре й правдиве говорить мати дитині своїй, щоб її (дитину свою) щасливою зробити. Мати знає — дитині потрібна чарівна казка, яка б її почування облагороднювала, розвивала її уяву і вчила її відваги і розсудливости.

95. Щасливий жидівський народ, що має таких великих синів як Езикіел-Ездра. Вони свій народ поставили у центрі світу. Вони звеличили національного Жидівського Бога Єгову-Саваота, проголосивши його світовим Богом. І головне те, що вони для підсилення авторитетности своїх писань, усюди вживали магічний спосіб впливу на людей, мовляв, не я говорю, то «Так говорить Господь Бог Саваот».

Гекал збудований в епоху життя Ездри був більший, як Єрусалимський гекал — храм збудований Соломоном. Архиєреї і єреї чужовір'я співають, виспівують і промовляють з'юдаїзованим українцям про чудо на світі цьому. Про синагогу-храм Соломоновий. Архиєрейська солодка оповідь — справа одна, а дійсність — справа друга.

96. У часи царя Соломона юдеї ще не мали ґрунтовних житлових будинків. Жили вони у шкіряних наметах так, як і пастухи сусідніх народів. І тому не дивно, що для них Соломонів храм виглядав як велетенська світова будова.

Справді ж «храм, що його спорудив цар Соломон Господеві, шістдесят локтів завдовшки, двадцять локтів завширшки і тридцять локтів заввишки» (1 кн. Царів, гл. 6, 2).

На основі писань «Біблії» бачимо, що славний Соломонів храм був такий великий, як велика крита соломою глиняна сільська українська хата. Та справа не в величині храму, а у великій священній вірності, яку мали юдеї до храму своєї рідної віри. І в цьому сила їхня. І в цьому слава їхня. Ездра бачив, що тільки той народ, в якого є почуття вибраности, винятковости, здібний здійснювати справи вибрані, виняткові. По-релігійному ось це почуття вибраности він прагнув привити чадові своєму.

97. «Світова Біблія», видана в Ню Йорку в 1973 році, на 165 сторінці пише, що «Є міркування, що Ягве був одним з багатьох богів». І тільки пізніше «Ягве став Єговою, якого назвали єдиним Богом-Творцем неба й землі». Щоб ці слова були зрозуміліші, я розповім про історію переходу Ягве з позиції бога-громовика на позицію універсального Господа Бога Єгови.

Шадай — ориµінальна аккадсько-халдейська назва Бога. Гибреї (потомки Халдеїв), перебуваючи на просторах Синаю, поклонялися багатьом богам. Та Шадай був головним їхнім божеством. (Слово «Шадай» значить «Бог-гора»). Гибрейський Шадай жив на горі Синай так, як грецький Зевс на горі Олімп.

98. Рабіни знають, що «Є підстава твердити, що між стародавніми Гибрейськими племенами практикувалося поклоніння місяцеві. Перший день нового місяця (Годеш) відзначався як свято», пише на сторінці 238 в Першій книзі Жидівська енциклопедія «Жидівський Народ», видана в Ню Йорку в 1955 році. І тут же (на 237 сторінці) пояснює, що є «Факт, що ім'я Ягве (Єгова) було абсолютно незнане ізраельтянам».

Виникає питання: якщо Гибрейським племенам «Господь Бог Ягве (Єгова), який 7000 разів згадується в «Біблії», був абсолютно незнаним Божеством для ізраельтян, то коли і при яких обставинах вони (гибреї-ізраельтяни) з ним познайомилися? Тобто, як сталося, що бог-громовик Ягве став «Господом Богом Ізраеля». Досліджуючи ім'я біблійного «Господа Бога Ягве» (Єгови), я глибоко відчув (відчув інтуїтивно і на основі довгих дослідів), що в українському слові «ява» зачаровані таїни історії Людства.

99. У музеї «Вавилон» (біля Багдаду, Ірак) я оглядав печать царя Сумерії Ґудеї. Цар Ґудея жив 4350 років тому. В музейному поясненні читаю, що на печатці зображена подія: сумеріянський Бог Я (Бог Громовик) передає для царя Ґудеї «глек з небесною водою».

Санскритське слово «явана» значить «явлення», слово «айя» значить «поклоніння», «обожнення», «палка любов», а слово «я» має значення «іти», «хто», «явлення», «рух».

Санскритське слово «ва» значить «вода». Сучасне українське слово «вода» створене з двох санскритських слів «ва» і «да»; у санскриті слово «да» чи «дар», як ми вже знаємо, означає «дати», «дарити». «Ва да» (пиття дається) — вода. І гіттітське слово — «вадар» значить «вода».

100. Первооріянський бог Варуна, якого необачно переіменували на Перуна, має (у «Ведах») ім'я Ва. У «Ведах» слово «ва» значить «вода», «океан», «дощ». Варуна — небесний Володар.

Гіттіти (оріянське плем'я) говорили санскритом, або — санскритським діялектом. Вони вживали слова «я ва» в значенні «являється вада», їхній релігійний термін «я ва» пояснюючи, кажу — «Той, хто ва дає» (Ява).

Професор Б. Грозний (мудрий син Чехії) найвизначніший у світі дослідник гіттітських гієрогліфів, символів і клинописів. Не зі всіма його твердженнями хочеться погодитися. Та я звернув увагу, що й він пояснює, що гіттітський гієрогліф, зображений у формі стріли, гіттіти називали словом «я» в значенні «дія», «рух», «явище».

101. Недалеко на Захід від Анкари розкопане гіттітське місто, яке 4200 років тому було гомінким і могутнім. Оглядаючи руїни цього міста, я довго задумано стояв біля статуї гіттітського Бога. Гіттітський Бог зображений з тризубом в руці (лінії тризуба енергічні, нагадують блискавицю). Цьому Богові гіттіти поклонялися, прибувши 5000 років тому з Оріяни (Праукраїни) на територію сучасної Туреччини і Палестини. У Палестині місто Геброн було заселене гіттітами.

Професор Б. Грозний на гіттітській печатці в 1915 році прочитав слова «Чотири кам'яні глеки для Бога Яї» (Ява) чи Яяш. Обряд цей ознаменовує символічне звернення до Яви, щоб Він (Ява) послав дощ, напоїв людей (дітей своїх) і напоїв «маза»; гіттітське слово «ма за» значить «мати земля».

102. У Індії є спокійні й неупереджені історики. У бібліотеці Делі університету, шукаючи довідок потрібних для «Мага Віри», я звернув увагу на книги Аясвамі Калянараман. У «Ар'ятаранджіні» (Сага Індо-Оріянів) у Першому томі (репрезентованому вступним словом президента Індії Радгакрішнана), виданому в Індії в 1968 році, Калянараман на 288 сторінці пише, що «Біблійний Ягве споріднений з Ява (Яяш) в дослідженні Грозного».

Калянараман пояснює, що оріянський (гіттітський) Бог Яяш (Ява) чи Яї був не тільки дателем дощу, а й охоронителем людей від диких звірів, про що й свідчать знайдені 300 невеликих амулетів.

Уточнюю: між південною Палестиною і Синаєм жило невелике семітське плем'я Кенітів. На північ від Кенітів і на захід від Мертвого моря в городищі Геброн жили Гіттіти. Кеніти запозичили від Гіттітів поклоніння Яві.

Славнозвісний історик Річард фон дер Алм в 1862 році (і про це пише «Енциклопедія Британіка» на сторінці 106, в книзі 13, видання 1973 року) визначив, що «Ягве був Кенітським божеством, богом-громовиком».

В ім'я історичної правди Жидівська енциклопедія «Жидівський Народ» ( у книзі Першій, на 250 сторінці) пояснює, що громовик «Ягве (Єгова) посилав дощ в передлітній час, благословив землю, щоб вона родила плоди і брав під опіку все, що хліборобові потрібне». Тобто, Ягве (Ягова) був Гіттітським Богом Перуном (Варуном).

103. Твердження, що ім'я біблійного Ягве (Єгова) походить з староукраїнського (сумеріяно-санскритського) слова «ява» (явність, буття, існування, присутність), доповнюю повідомленням «Енциклопедії Британіка».

«Енциклопедія Британіка» (у книзі 23, виданій 1973 р.) на сторінці 867 пише, що «Не треба відкидати походження Ягве з дієслова "явитися", "бути"». Що це є так — існує виправдання, підкріплене даними з Вавилонського тексту, мовного кореня «яву», «еву», що значить «явитися», «бути».

Відомо, що Сумеріяни — основоположники сумеріянської культури і цивілізації — говорили мовою спорідненою з санскритом. У санскриті (у «Ведах») слово «ява» значить «їжа», «ячмінь», «бути», «явитися».

104. У Шінто (в Рідній Японській Національній Вірі) є Богиня Аматерасу. Імператор Японії — Син Богині Аматерасу. Він (наприклад, імператор Гірогіто) — японське живе божество. Він живий божественний символ вільної японської духовости, єдности, зріднености.

Та немає в Шінто понять, що Богиня Аматерасу з-поміж всіх народів вибрала Японський народ, щоб Японці були народом, Богом вибраним. Аматерасу — Мати Японська. Хіба мати вибирає дітей? Хіба діти вибирають матір?

В жодній історії релігій світу я не знайшов поняття, що є «вибраний Богом народ» і є «невибраний Богом народ». Виникає питання: чому в жидів появилося переконання, що вони «вибраний Богом народ?»

105. Гибрейські племена, вторгнувшись в Ханаан (Палестину), покорили Ханаанців, Кенітів. Між Гебреями виникло переконання, що Ел (головний Бог Ханаану) і Ява (головний Бог Кенітії) відвернулися від Ханаанців і Кенітів. Ел-Ява сподобав Гибреїв. Гибреї тому отримали військову перемогу, що на їхню сторону перейшов Ел-Ява, тобто вибрав їх «своїм народом».

Є в «Біблії» речення, що Ел-Ява (Ягве) не тільки вибрав Гебреїв поміж всіх народів, які були сусідами Гебреїв, а й полюбив їх (Гебреїв). І поклявся, що буде їхнім Богом (5 кн. Мойсея, 7, 7—8).

Читаючи про те, що «Ягве клявся», я подумав: рідна мати ніколи не клянеться рідним дітям, що вона їх вибирає своїми дітьми. І не клянеться вона бути їхньою матір'ю.

106. Чужа мати, адаптовуючи чужих дітей, може клястися їм, що буде їхньою доброю матір'ю, бо їх вибрала поміж всіх сиріток, як найкращих діток.

Так (через успішне вторгнення гебреїв у Ханаан) Яве (Ягве) в буйній уяві гебрейських левітів (священнослужителів) став національним Богом Ізраеля. І левітами було встійнене поняття, що «Ягве— Бог Ізраеля, Ізраель — народ Ягве».

Уявімо таку подію: 1200 років тому плем'я мордвинів завоювало Русь. І мордвини, зачудовані перемогою, сказали русичам: «Дажбог нам, мордвинам, дав перемогу над вами тому, що вас залишив, а нас Він вибрав своїм народом. Тепер немає на Русі Русі, а є Мордвинія. І Дажбог — Господь Мордвинії, і мордвини — народ Дажбожий».

Жидівська енциклопедія «Жидівський Народ» (у книзі Першій на сторінці 239) ставить горде й правильне питання: «Діти Ізраеля не були єдиним народом в стародавні часи, що мав національного Бога. В чому ж є різниця між Ягвою (Єговою) і Шемошем, який є Богом Моабії? Чому Бог інших народів не досягнув позиції універсального Бога?»

107. Питання жидівські аристократи ставлять правильне: «Чому Бог інших народів не досягнув позиції універсального Бога, а Бог юдейський такої позиції досягнув?»

На це питання є така відповідь: ґої звеличили і спопуляризували жидівського національного Бога, давши йому універсальне становище заслужено чи не заслужено. Десятки мільйонів примірників «Біблії» видали ґої (секти християнські), славлячи Єгову і душу свою настроюючи неприхильно до жидів, мовляв, «убили Бога Ісуса».

Між тими народами, які не є християнами, національний жидівський Бог Ягве не піднятий на становище універсального Бога. Буддистів, конфуціоністів, мусульман, шінтоїстів, індусів на світі більше як християн.

108. Левіти у своїх натхненних біблійних писаннях свого жидівського національного Бога Ягве проголосили світовим Богом. Вони Мойсея проголосили христосом (помазаником) Бога. Вони призначили для свого національного Бога (Ягве) ангелів. І вони визначили, що є такі істоти, як демони. Звідки вони почерпнули ці ангельські і демонські поняття?

«Стандарт Жидівська Енциклопедія» (видана в Ґарден Ситі в Ню Йорку в 1959 році) на сторінці 1476 пояснює, що «Парсизм (також відомий, як Маздизм) — це Зороастріянська релігія. Є впливи Зороастріянізму на Юдаїзм, особливо в концепції ангелів і демонів».

109. Джан А. Аллеґро (професор Манчестерського університету) у книзі «Священний Гриб і Хрест», виданій в Канаді в 1970 році, на 24 сторінці пише, що сумеріянське слово «Сіпа» значить «розтягнений ріг», «пеніс». І тут же він зазначує: «В Старому Заповіті ім'я, яке нам відоме як Йосип, значить «Єгововий пеніс», «ім'я Саваот створене з сумеріянського слова «Сіпаад», що значить «пеніс приступу», «зливи».

Гебрейська мова була невистачаючою для оформлення нових, гебреям незнаних духовних і ритуальних понять. І тому Езикіел і Ездра радо впроваджували в життя гебреїв широко відомі в Вавилоні сумеріянські слова. Особливо імена Абба (Батько) — Абраам, Сар (Сур'я, Сар'я) — Сара (Сонячна), Ліл (Лель) — Ел (Елогим), Зрі (Зір, зорити), Зрі Ел (Ізраел).

Вчені, високо оцінюючи книги Джана А. Аллеґро «Сувії Мертвого моря», «Люди сувіїв Мертвого моря», «Скарби мідяних сувіїв», «Досліди в пустині», вважають, що етимологічні висновки Аллеґра правильні.

110. Люди, які щонеділі в церкві співають «Свят, свят, свят Господь Бог Саваот», довідавшись про історію значення слова «Саваот», можуть оправдано огірчитися.

Джан А. Аллеґро, довівши, що слово «Саваот» означає «пеніс», нікого не огірчує. Усі частини тіла людського гарні. Людина — найгарніше в світі створіння. Все на світі, що живе, має свою красу, свою притаманну неповторність.

Є в «Біблії» вислови, що «Авраам народив Ісаака, Ісаак народив Іакова (Ізраеля). Ці вислови не випадкові. Вони обумовлені тим, що у стародавні часи вважалося, що «насіння дароване людині Богом».

Єгова тяжко карає ту людину, яка насіння («дар Божий») не шанує. Наприклад, «Онан, як увіходив до братової жінки, проливав насіння на землю, щоб не дати насіння братові своєму», і це «Ледарство, погань була в очах Бога, що він (Онан) коїв», тому вбив і цього» (1 кн. Мойсея, гл. 38, 9).

111. Іван Франко — богатир українського народу. Він хоч ніде й не висловив думки про потребу мати українську монотеїстичну релігію, та дав народові науку, як Він (Український Народ) повинен ставитися до «Біблії».

Іван Франко у книзі «Сотворення світу», виданій в 1918 році, пише: «Наші поборники правовірности, а властиво темноти та безмисности серед народа, дуже сердяться на нас, що ми силкуємося не лише осьвіченим верствам, але й простому народови подавати здобутки новочасної науки.

Про сотвореннє сьвіта і початки людського роду оповідає перша книга Мойсея, і для того поки говорити про саме те оповіданнє, треба нам хоч коротко сказати про Мойсея та його писання».

112. «Наша церков учить, що Мойсей був великий пророк і чудотворець жидівський, що він з наказу божого вивів Жидів із єгипетської неволі, що в Синайській пустині Бог покликав його на гору і там дав йому закон для Жидів, що Мойсей потім сорок літ водив Жидів по пустині, простуючи до обіцяної землі Палестини, але сам умер не дійшовши до неї. Все се вчить наша церков на підставі жидівських книг, званих Мойсеєвими, в яких оповідаєть ся про діла і промови Мойсея і подаєть ся закони, дані ним із божого наказу жидівському народови. Та не досить того: наша церков, ідучи за оповіданнями жидівських рабінів, стоїть на тім, що ті книги написав сам Мойсей, значить, найперший і наочний сьвідок усього того, що робило ся; те, чого він не бачив (отже про сотвореннє та потопу сьвіта, про патріярхів і т. и.), він написав із оповідання самого Бога, що являв ся йому лицем до лиця».

113. «Перечитуючи пильно ті Мойсеєві книги, вчені люди швидко переконали ся, що признавати їх написаннє Мойсеєви нема ніякої підстави. Раз те, що в самих книгах ніде не кажеть ся, буцім то їх написав Мойсей; навпаки, скрізь у них говорить ся про Мойсея в третій особі, як про чоловіка постороннього, а в останній книзі оповідаєть ся навіть про смерть і похорон Мойсея; значить, сього вже певно не міг написати сам Мойсей».

114. «Поперед усього законодавство. В книгах говорить ся, що Бог через Мойсея дав Жидам закон у пустині; в тих частях книг, де оповідається про ріжні пригоди, все видно так, що Жиди жиють у пустині як народ кочовий, який мандрує з місця на місце. Тимчасом законодавство відносить ся зовсім не до кочового, а до осілого народа, такого, що жиє по селах і містах, займаєть ся рільництвом, садівництвом та плеканнєм худоби; що більше, майже скрізь у тих законах проводить ся думка, що всі Жиди повинні сповняти свої релігійні потреби в однім місці, давати данини одному храмови, яким був єрусалимський храм не в початках державного житя Жидів, але аж по їх повороті з вавилонської неволі!

Виходить так, що Мойсей, пробуваючи в пустині, давав Жидам закони не такі, які були відповідні для їх тодішного житя, але такі, що мали війти в житє за 100 чи навіть 500 літ, і Жиди буцїм то тутже заприсягли сьвято виконувати те, чого в їх положенню не то не могли виконувати, але навіть не могли гаразд розуміти!

115. «Ось чому вчені люди догадувалися, що ті закони не могли бути писані в пустині для кочовників, а мусіли бути зложені тоді, коли Жиди вже осілися в Палестині, і що невідомі нам законодавці тілько підсунули їх під імя Мойсея, щоб надати їм більше поваги. Та нині наука ствердила вже зовсім певно, що законодавство жидівського народа розвинуло ся під впливом законодавства вавилонського. Ба що більше: недавно віднайдений (1902 р.) звід законів вавилонського царя Гаммурабі, що панував 2000 літ до Христового різдва, сьвідчить проречисто, що так звані Мойсеєві закони взяті нераз живцем з того ж вавилонського зводу! І якжеж супроти сього вірити в жидівські казки про боже обявленнє їхньому "пророкови" Мойсеєви»...

«І ще одно: в тих гебрейських книгах, бодай у значній їх части, Бог виступає як Бог самих тільки Жидів; він велить їм без пощади вбивати людий иншої національности і дуже остро остерігає їх, щоб не піддавали ся богам тих инших народів. Виходить так, що той жидівський Бог, хоч раз у раз говорить про себе, що він сотворив небо і землю, все таки бачить обік себе якихось инших богів і дуже не любить, аби хто з того вибраного народа кланяв ся їм. Усе те були річи, які собі хочете, але певно не вияви найвисшої мудрости і найвисшої правди».

116. «Вчитуючися пильно в ті "Сьвяті" жидівські книги, люди побачили далі між ними численні суперечности. В одній книзі про якусь річ говорить ся так, а в другій про ту саму річ інакше. Де ж властиво та Богом обявлена правда? Що більше, показало ся, що дуже часто в одній і тій самій книзі про одну й ту саму річ на одній стороні говорить ся так, а на другій інакше. Побільшували лихо ще жидівські і христіянські богослови, які вже з давен-давна бачили ті суперечности і силкували ся позамазувати та повирівнювати їх».

117. «Енциклопедія Британіка» (книга 12, видання 1973 року) на сторінці 1056 пише, що «В Мойсеєві було бачено основоположника Ізраельської релігії і законности».

Так. «Було бачено» в часи чорного середньовіччя, «священної папської інквізиції» в Мойсеєві справжнього (реального) чудотворця, якому на горі Колючій (Синай) особисто сам Ягве продиктував заповіді.

«Енциклопедія Британіка» пише, що «Сучасне наукознавство дає належне пізнання особистости Мойсея», «Його вже не вважають затемненою і нереальною фіµурою, що історично було сумнівним».

Жидівська енциклопедія «Жидівський Народ» в ім'я справедливости пише на сторінці 240, що «Едвард Меєр, широко відомий історик стародавности, не бачить в Мойсеєві жодної історичної особи. Мойсей — це, звичайно, ідеал, змайстрований (зображений) левітами».

І тут же (на сторінці 279) жидівські авторитети юдаїзму пишуть, що «В кінці 4 століття перед Христом заснований жидівський монотеїзм (віра в одного Бога) був твердо устійнений». Хіба можна не шанувати таких жидівських тверджень?

118. І в цей час, коли я пояснюю ці, усім передовим умам Евразії відомі істини, мої рідні люди обдурені й окрадені стоять на колінах перед образами старих біблійних (уявою рабінів придуманих) героїв-юдеїв. І моляться до них. Вони (чужовіри-українці) просять спасіння в юдеїв. Благають в юдеїв, щоб вони їм (українцям) єдність подали і Україну хранили.

Жид, ідучи мимо моїх рідних обдурених і окрадених людей, думає «мешіґене ґой». Тяжко доказати жидові, що українці мудрі люди тому, що поклоняються зображенням біблійних жидів.

Соромно стає на душі, коли я бачу моїх рідних людей під час обряду православного жидопоклонства. І кажу я: «Люди, мої рідні люди, ідіте до мене, я посланий душею Предків великих, я виведу вас з дому неволі. Звеличу вас. Терплячи від вас приниження, обмови й нарікання, поведу вас на шлях священного духовного відродження, щоб на землі батьків своїх ви були господарями. Щоб були ви кращими людьми між кращими людьми. Щоб у вас було рідне розуміння Бога, рідне розуміння свого "Я"».

ДЕНЬ 14

119. Час від часу появляються спритні майстри сенсацій, які, маючи науковий ступінь, продають за гроші своє ім'я. Вони пишуть: «На березі Мертвого моря знайдений череп людини. Є докази твердити, що це череп Мойсея знайдений. Бо, згідно з писанням «Біблії», в цій місцевості мав би бути похований великий законодавець».

Біблійники, різні сектантські пропагандисти, почувши про це «нове відкриття», счиняють великий шум, ширять листівки. Мовляв, «Череп Мойсея знайдений!» Вірити, що «череп Мойсея» знайдений, це те саме, що вірити, що на березі Дніпра знайдена могила Тараса Бульби, в якій навіть люлька ще тепла, бо з неї йде пахучий дим.

120. Виникає питання: коли Мойсей — особа вигадана рабінами (левітами), то тоді стає сумнівною віра милосердного Ісуса Христа? Ісус вірив у Мойсея, як у реальну (історичну) особу, з якою на горі Синай розмовляв «Господь Бог лицем до лиця». Коли Мойсей — особа вигадана рабінами — значить Ісус вірив у рабінську вигадку, і в цей же час нарікав на рабінів? Хто може бути впевненим, що коли б Ісус жив сьогодні, то не зробив би перегляду своєї духовної науки?

121. Мойсей — принц Єгипту, володар життя Єгипетського народу, син Бога Ра. Та коли він довідався, що він є жидом, вигодованим в палаці фараона, він своє жидівське походження поставив вище всіх земних розкошів і титулів. Він повернувся до свого народу приниженого, поневоленого, бездомного, щоб з ним ділити його долю.

Діти жидівські, виховуючись у школах юдаїзму на прикладах Мойсеєвого життя, самі в собі створюють почуття вищої гідности, національної свідомости, яка в них вважається справою божественною. Юдаїзм формує національну свідомість юдейця.

Славний (особливо в Америці) Зіґмунд Фрейд у книзі «Мойсей і монотеїзм», виданій в Ню Йорку в 1939 році, доводить (на сторінці 13), що «Мойсей був єгиптянином», який устійнив між жидами віру в одного Бога. Я вважаю, що Мойсей був таким єгиптянином, як японський імператор Гірогіто запорожським козаком.

122. І немає сьогодні для архиєреїв жодного значення, що Христос — мітичне божество. Головне основи духовної науки, які пов'язані з іменем Ісуса Христа. І ось цими аргументами архиєреї (старші жерці християнізму) роззброюють майстрів християнського атеїзму. Майстри християнського атеїзму: внук рабіна Карл Маркс і учень греко-православної семінарії Йосип Джугашвілі (Сталін) в уяві своїх сповідників також вже напівмітичні боввани.

123. Не без підстав Ездра вважається основоположником юдаїзму. Він також (крім «Торагу») є автором книг «Паралепоменон» (Хроніка). Він є автором Книг Негемиї, Даниїла, Естер. Він оформив книги Езикіела. (Після смерти Езикіела писання Езикіела були передані Ездрі).

Історики Павло Бернштейн і Роберт Ґрін у книзі «Історія Цивілізації», виданій в Ню Йорку в 1961 році, на сторінці 23 пишуть, що «Ездрі належить похвала за те, що він дав «Торагу» (П'ятикнижжю Мойсея») важливе становище».

124. І так — знову продовжую розмову про Заратустру. Є три найбільш відомі дати життя Спітами Заратустри: 630-553, 628-551, 618-541. Іранці вважають, що їхній рідний Учитель Заратустра помер в 583 році до «нашої ери».

У «Гатах» — священних піснях Заратустри, Заратустра — історична особа. Його поведінка й мислення обумовлені обставинами земного життя. Він — великий мудрець, релігійний реформатор, сила й краса глибоких почувань.

Він має вірних приятелів, які вивчають напам'ять його промови і передають людям. Він має хитропідступних ворогів, які його принижують, переслідують і ширять про нього глумливі оповідання.

125. У «Авестах» — священних книгах Заратустріянізму, Він (Заратустра) осяяний божественним ореолом. Діє Він, як Надлюдина, божество. Між Ним і Богом (Агура Маздою) ведуться розмови про світ і людей.

Є загальне переконання, що Заратустра не був збагнений Його сучасниками тому, що Його розум і Його почування були ознаменовані зовсім новими (незвичними) розуміннями Бога і моральних вартостей життя.

Усе нове (навіть тоді, коли воно має найблагородніші основи) сприймається звичайними людьми з недовір'ям. Або — з ненавистю чи заздрістю. Мовляв, така проста й зрозуміла справа, чому не міг її хтось інший почати, більш поважний, чому почав Заратустра! Усі великі справи тому й є великими, що вони прості й викликають подив.

126. У «Паглавах» (священних писаннях учнів Заратустри) Учитель Заратустра проголошений Богом. Він — син Божий (син Агура Мазди). Він веде розмову з Небесним Отцем. Чому учні Заратустри проголосили свого Учителя божеством? Вони, звеличуючи Заратустру, звеличили самі себе. Святий Павло, звеличуючи Ісуса, звеличив сам себе, ставши вождем християнських громад. Католик, звеличуючи папу римського, звеличує сам себе.

Істина вічна й мудра: діти, звеличуючи свого батька, звеличують самі себе, і в очах людей вважаються порядними дітьми. «Та тяжко звеличувати непривітного батька». Краще звеличувати непривітного батька, ніж принижувати доброго.

127. Впродовж століть навколо історичної особи Спітами Заратустри постав чарівний божественний міт. Міт — зворушлива легенда хвилювала, єднала одновірів і вела їх на священні подвиги.

Іранці вірили, що Заратустра божество, а вони — діти божества. Вони вірили, що коли Заратустра народився, то Він усміхнувся. Всі добрі сили світу раділи, що Він народився. Усі злі сили світу, які вільно мандрували по землі у формі людини, тікали у підземелля, почувши, що народився Заратустра.

Є міркування, що Заратустра був чужими воїнами вбитий у святині. Є міркування, що Він, маючи 77 років, помер. Він був за оріянським обрядом осяяний священним вогнем Вічности. Є міркування, що Заратустра воскрес і вознісся на Небо.

128. Могутній цар Персії Дарій Перший (522—486) — син царя Гиштаспи. Він — правовірний сповідник Заратустри. Він визначив зміст свого духовного «я», проголосивши такі відомі в історії слова: «Я — Дарій. Агура Мазда дав мені допомогу тому, що я не був злим, не був неправдивим, не був тираном. Я володію згідно з справедливістю». Ім'я Дарій значить «Даруючий», санскритський корінь цього імени «да» значить «дати», «дарити».

129. Менандер Давсон у книзі «Моральна релігія Заратустри», виданій в 1969 р. в Ню Йорку, (на сторінці 139) пише, що «Перші послідовники Заратустри великовпливові в світовій історії. Вони спричинилися до того, що визволили жидів з полону і помогли їм побудувати храм» у Єрусалимі. Що це значить?

Українська (або, як у стародавній історії зазначено, Кімерійсько-Скитська) кіннота, спаливши Ниневию (столицю Ассирії), дала можливість, як я вже згадував, поневоленим народам відновити свої держави на руїнах Ассирійської імперії.

Медия, у містах і селах якої перебували невільники-ізраельтяни, стала вільною. Персія виросла в могутню державу, маючи віру Заратустри. Ізраельтяни не виявили бажання масово вертатися з Персії до Ізраелю. Вони (Ізраельтяни) почали в Персії творити своє окремішне життя. Вони проявили практичну мудрість. Що це значить?

130. Відомо, що поневолене плем'я, опинившись на чужій землі, швидко потрапляє під вплив чужої мови, чужої культури, чужої духовости, чужих способів життя. І гине безслідно в чужому житейському морі.

Поневолені Ізраельтяни, перебуваючи в Персії (Ірані), уважно вивчають чужу могутню культуру. Вони уважно вивчають науку Заратустри. І заратустріяни, бачачи це зацікавлення, вважали, що Ізраельтяни стають сповідниками Заратустри.

131. Ізраельтяни все чуже вивчаючи, живуть законом: чужа мудрість повинна служити інтересам ізраельської мудрости, а не ізраельська мудрість — чужій мудрості. Справа ізраельська стане світовою справою тільки тоді, коли вона викликатиме в світі подив вірністю самій собі.

Плем'я, яке вивчаючи чужу мудрість, підпорядковує само себе чужій мудрості, щезає, як окремішна племенна спільнота. Тобто, плем'я, відійшовши від своєї племенної духовної самостійности (від оригінальної притаманности свого духовного «я») і підпорядкувавши себе чужій духовній силі (чужій релігії, ідеології), щезає як самостійна спільнота.

К. Ф. Кент (визначний знавець жидівської історії) у книзі «Жидівський народ» на сторінці 257 пише, що «Зародки, які сховані в юдаїзмі, були запліднені (під час перебування юдеїв у Персії, Медиї, примітка моя) в контакті з релігією Персії». Тобто, з наукою Заратустри.

В історичній науці існує загальне переконання, що коли б жиди не перебували в Ассиро-Вавилонській неволі, то вони б не мали «П'ятикнижжя Мойсея». І християни не мали б «Євангелій».

132. Шонфіл (професор-теолог Лідського університету) в книзі «Історичне тло Біблії» пише, що «Юдейські символи і обряди, їхні оповідання-міти і легенди, а також їхні традиції були взяті від інших народів. І таким спритним способом перероблені, що навіть не легко пізнати джерело, звідки прийшло запозичення і коли. І в цьому виявлявся колись і тепер геній юдаїзму, а не в творенні нового».

Очевидно, Шонфіл тут має на увазі «Приповідки Соломонові». У 1923 році єгиптологи розшифрували стародавню єгипетську книгу «Поучення Аменхотепа». У «Поученні Аменхотепа» пишеться: «Прихили твоє вухо, слухай слова мої, поверни своє серце до розуміння їх».

У книзі «Приповісток Соломонових» пишеться: «Прихили ухо твоє до слів премудрого й оберни серце твоє до знання мого» («Приповістки Соломонові», гл. 22, 17).

У «Поученні Аменхотепа» пишеться: «Остерігайся грабувати бідного і не проявляй своєї сили проти слабого». У «Приповістках Соломонових» пишеться: «Не граб убогого за те, що він убогий і не тісни злиденного».

133. Гіттіти (наші предки-трипільці, які мали свої колонії на території сучасної Туреччини) були хліборобами. У Анкарі в музеї сьогодні хороняться Гіттітські клинописи, які я з зачудуванням восени в 1972 році оглядав.

Гіттітологи прочитали в клинописному Гіттітському кодексі: «Коли хто на своєму полі розкладе вогонь і пустить вогонь на поле сусіда і підпалить сусіднє поле, то повинен спалене поле взяти собі, а сусідові віддати добре поле».

У Другій Книзі Мойсея читаємо: «Коли хто чуже поле випасуватиме..., так мусить він віддати за се найлучче з поля свого. Коли загориться багаття і обійме тернину, а при тому погорять копи, чи на пні стояче колосся, чи усе поле вигорить, так мусить той, що через нього сталася пожежа, за попалене заплатити» (2 кн. Мойсея, гл. 22, 5—6).

Теолог Шонфіл, пишучи, що «геній юдаїзму виявлявся не в творенні нового, а в запозиченні чужого», повинен був знати, що юдеї тисячоліттями жили на чужих землях, і були вони тяжко переслідувані. У таких умовах бути творцем нових великих самобутніх істин тяжко.

134. Рабіни, чуючи, що сповідники Заратустри кажуть: «Агура Мазда — Господь Бог Ірану і Творець і Володар Світу», увели й у «П'ятикнижжя Мойсея» поняття, що «Ягве -Господь Бог Ізраеля, Творець і Володар Світу».

Немає значення — правдиві розуміння Бога в Авраама чи ні, головне те, що жид вірний Богові свого предка Авраама. У праці «Дай мені пожити ще два місяці» я кажу, що в Авраама жорстокі поняття релігії, Бога, моралі. Він вважав, що сина Ісаака треба зв'язати і заколоти на жертовнику.

Він не винуватий, що ще не знав чіткої межі між поняттями добра і зла. Та він — батько, і жиди (його діти) не цураються його, не глузують з його півдикого кочового життя, і не зраджують його безпорадних релігійних шукань. Ні, вони звеличують його. І в цьому їхнє синівське духовне благородство.

Князь Володимир (жорстокий хреститель України (Руси) зрадив віру рідного батька Святослава Завойовника (Великого Лицаря). І за зраду рідної батьківської духовости чужинці (архиєреї християнізму) проголосили його святим. Там, де зрада віри батьківської зветься святістю, немає ні правдивої віри, ні правдивої моралі, а що є — є ритуальна християнська торгівля душами.

135. Сірас Н. Ґордон (відомий дослідник біблійних скриптів) у книзі «Перед Біблією» пише (на сторінці 190), що поняття справедливости в значенні «Бог» і поняття зла в значенні «Сатана» були жидам незнані. Коли жиди почали про ці духовні поняття писати, то їх «Звичайно позичили від заратустріянізму».

Професор Ґанс Ґутнер у книзі «Релігія і Постава Індо-Европейців», виданій в 1966 році в Лондоні на сторінці 71 пише, що «На основі Індо-іранської віри у старих богів Спітама Заратустра в історії релігій створив десь в 9 столітті перед Христом першу науку і віру в єдиного Бога».

Тут бачимо, що славний Ґанс Ґутнер дату життя Заратустри (орієнтуючись на застарілі джерела) подає ще ранішу: ця дата тепер дослідниками не береться до уваги.

136. Він (Ґутнер) доводить, що ідея віри в одного Бога позичена семітами в оріян. Тим, які б хотіли спростувати твердження Ґутнера, згадуючи фараона Аменхотепа Четвертого, який хотів у Єгипті встійнити віру в одного Бога, хочу сказати: проголосити віру в одного Бога — справа одна, а теософічно її обґрунтувати — справа друга. Релігійна реформа Аменхотепа Четвертого потерпіла невдачу, не отримавши підтримки від жерців Єгипту.

137. Юдейський цар Йошия (ім'я «Йошия» значить «гоєний Єговою»), сучасник пророка Еремиї. Йошия прагнув строгим царським указом проголосити між жидами монотеїзм (віру в одного Бога).

Цар Йошия «повідставляв ідольські жерці, що понаставляли були царі юдейські, щоб кадили по висотах у городах Юдиних» (2 кн. Царів, 23, 5).

Цар Йошия прагнув, щоб жиди перестали бути ідолопоклонниками, перестали вірити багатьом богам. Та сам він ще необізнаний був з моральними основами однобожжя.

Георг Віллям Картер у книзі «Зороастріянізм і Юдаїзм» (на сторінках 53, 54, 106) пише, що «Жидівський дуалізм не був довершеним», «Єгова був творцем усіх явищ — усіх добрих і всіх диявольських явищ», «Та після екзилю (у часи перебування юдеїв у Персії), юдеї пробудилися і усвідомили вони, що існують духовні ворожі сили Диявола, про які вони перед тим не знали».

138. «Енциклопедія Британіка» (у книзі 23, видання 1973 року) на 1013 сторінці пише, що «Зороастріянізм, спеціяльно в демонології, ангеології і есхатології, вплинув на юдаїзм від часу перебування жидів на вигнанні».

Георг Віллям Картер на сторінці 65 (у книзі «Зороастріянізм і Юдаїзм», виданій в 1970 році в Ню Йорку) пише, що «Для жидів була приманливою концепція Агура Мазди, концепція ангелознавства, імена біблійних ангелів — жидівські (Михаел, Гавриел та інші). Та жиди, взявши головну концепцію ангелознавства від зороастріян, оформили її згідно з поняттями своїх звичок і обрядів. У проявленні ідей ангелознавства юдаїзм був глибоко зобов'язаний Персії. Ми знаходимо, між іншим, ім'я перського дева (злого духа) Асмодева, описаного в "Біблії"».

Щоб ці твердження Картера були чіткішими, я скажу, що диявол Асмодев увійшов у свідомість юдеїв тоді, коли вони перебували в Медиї, Персії. Асмодев описаний у біблійній «Книзі Тобі», яка визнана католицизмом канонічною, а протестантизмом — відкинена.

139. Ездра залишає Єрусалим. Він на верблюді їде до Ірану (Персії), до столичного міста Сузи. (Слово «сузи» значить «лілії»). Він тішиться, що Юдея (колонія Персії) дізналася, що юдейка Гадасса стала королевою Персії. Як це сталося?

Юдеї почули, що для царя Артаксеркса (Великого воїна) шукають гарних дівчат, щоб жили вони «в столиці Сузи». Мудрий юдеєць Мардохей мав красиву двоюрідну сестру Гадассу (дочку Абиґайла). Він їй порадив, щоб вона приховала своє юдейське походження.

140. Він (Мардохей) учив Гадассу, як і що вона має робити, щоб цареві Персії догодити.

Коли Гадасса потрапила «до Артаксеркса в царський дім», то вона вже там так догоджала цареві, що цар її «вподобав більше за всіх дівчат і надів він царський вінець їй на голову і поставив її царицею замість Астини» (Кн. Естер, гл. 2, 17).

(Ім'я «Гадасса» створене з назви пахучого дерева «мирт»). Є українське ім'я дівчини Калина і є назва дерева калина. Гадасса, ставши королевою, отримала персіянське ім'я Естер (Зоря).

У відповідний час Гадасса признається цареві Артаксерксові, що вона юдейка. І хоче помогти своєму народові. І тоді «вийшов Мардохей від царя в царських ризах жовтої і білої барви й в великому золотому вінці і в висоновій та пурпуровій мантії» (Кн. Естер, гл. 8, 15).

І так тепло любив цар Артаксеркс свою Гадассу (Естер), що дозволив юдеям, щоб вони як хотіли, так і мстилися над тими людьми, які їх не люблять. І, маючи таке право, у Персії (Ірані) «вбивали юдеї всіх ворогів своїх, витинаючи мечем, вигублюючи й викорінюючи й чинили з ворогами своїми, що хотіли. У Сузах, престольнім місті, вбили юдеї й вигубили п'ятсот душ», і «десятьох синів Гаманових повішено», «юдеї... повбивали споміж ворогів своїх сімдесят п'ять тисяч» (Кн. Естер, гл. 9, 5, 14, 16).

141. Погромивши у Персії немилих персів, юдеї влаштували радісне свято, яке особливо докладно описане в «Біблії» (у Книзі Естер), маю на увазі «свято Пурім».

Ненависник юдеїв Гаман (прем'єр-міністр, права рука царя Артаксеркса) «кидав пур, то є жеребок, щоб їх (юдеїв у Персії) занапастити і вигубити» (Кн. Естер, гл. 9, 24). Гаман (Пишновеличний) не знав, що королева Естер (Гадасса) — юдейка, і тому втратив голову. І так утратив, що «його і синів його повісили на дереві» (Кн. Естер, гл. 9, 25).

З слова «пур» юдеї створили назву свята Пурім, яке вони весело і врочисто святкують, як день Перемоги. Дбають юдеї, «щоб сі дні Пурім не були визаконені в Юдеїв і спомин про них не зник у дітей їх» (Кн. Естер, гл. 9, 28).

142. Щороку взимку (в кінці лютого і на початку березня) вже більше як дві тисячі років жиди відзначають свято Пурім. У юдеїв справи юдейські вважаються справами їхньої рідної правдивої релігії.

Вечором і ранком (під час свята Пурім) рабіни у синагогах читають «Книгу Естер». І читають натхненно, зворушливо. І під час читання у синагозі зобов'язані бути жінки, особливо молоді дівчата.

143. Вдома вірна жидівська родина у свята Пурім їсть печиво, п'є вино. Там, де є жидівське об'єднання, вибирається молода красива дівчина. Вона символічно виконує роль королеви Гадасси (Естер). Жиди її вітають. П'ючи вино, благословляють Мардохея, Естер, і проклинають Гамана.

144. «Енциклопедія Британіка» (у книзі 9, видання 1973 року) на сторінці 18 пише, що біблійну «Книгу Естер» написав пророк-рабін Ездра.

Він, прибувши з Єрусалиму до Персії, «був офіційним секретарем юдейських справ при Персіянському суді чи дворі», і був він «рабіном-письменником».

Юдейка Гадасса (Естер) тільки трохи нагадує українку Роксоляну (дружину султана Сулеймана Другого, володаря Турецької імперії).

145. Згадав про Гадассу (Естер) тому, що жінка не тільки в історії народу, а й в історії релігій світу стоїть поруч з чоловіком, її місце в духовному житті людства священне.

Продовжую розповідь про Заратустру. Заратустра сказав, що Бог (Агура Мазда) — Дух. І це поняття високо оцінили рабіни, написавши в «Біблії», що Бог (Ягве) — Дух.

У заратустріянізмі визначено, що Бог сам себе освітлив для Заратустри. Езикіел-Ездра знаючи про це, написали в «Біблії», що Бог сам себе освітлив для Мойсея.

146. У вірі Заратустри визначено, що Бог (Агура Мазда) за шість днів створив світ, чоловік і жінка були вигнані з раю за гріхи. І згодом ці поняття були впроваджені до «Біблії»: Ягве створив світ за шість днів, чоловік і жінка були вигнані з раю за непослушність.

У заратустріянізмі втілене слово — Заратустра. У заратустріянізмі є пекло, є воскресіння мертвих, є останній суд, є безсмертність душі, є поняття, що накінець злий дух (Анґра Маню) буде знищений.

І юдеї (архітектори християнізму), що жваво на ослах і верблюдах подорожували між Юдеєю і Персією (Іраном), впровадили поняття заратустріянські в християнізм. Вони проголосили, що втілене слово — це Ісус, і в християнізмі є пекло, є воскресіння мертвих, є останній суд, є безсмертність душі і є поняття, що злий дух (Сатана) буде знищений в останній день.

147. У священних писаннях «Ясна» (45,11) Заратустра каже, що Він, Спаситель, буде другом, братом і батьком для того, хто не любить зла і для того, хто принижує Його (Заратустру).

І Христос, шануючи слова Заратустри, каже: «Мати моя та брати мої ті, хто слово Боже слухає й чинить його» (Лука, 8, 21).

Джералд Л. Беррі у книзі «Релігії Світу» (виданій в Ню Йорку в 1961 році) на сторінках 70—71 пише, що «Ісус завжди лишався жидом. Де Ісус був пророком і мрійником, там Павло був державним діячем, будівником і організатором. Павло був справжнім основоположником християнської релігії».

«Він (Павло) проявив — устійнив ідею Христа як боголюдини (божества і людини) і накреслив паралельність між Христом і старим культом спасіння, внісши нову мораль у стару форму». Митрадисти (заратустріяни) святкували Різдво Митри, святкували Великдень і Епіфанію (Богоявлення), і Павло й це впровадив до християнізму, — пише Джералд Л. Беррі.

148. Євангелисти мудрість Заратустри впровадили до Євангелії. На юдейський спосіб її перелицювали. Вірили, що про це ніхто ніколи не довідається.

Людський розум не всебічно передбачливий. Не передбачали євангелисти 1850 років тому, що Земля кругла, що постануть нові цивілізації і будуть відкопані старі цивілізації, що загинули п'ять чи чотири тисячі років тому.

ВИНИКАЄ ПИТАННЯ: ЧОМУ ПРИНАЙМНІ ТИСЯЧУ чи п'ятсот років тому ніхто в Европі не виявив впливу Заратустри на «Старий і Новий Заповіти»?

Тому, що триста років тому ніхто в світі не чув про Сумеріян, Гіттітів і їхню релігію. Ніхто не знав, що собою являє «Біблія». Ніхто не знав справжнього походження християнізму — все було покрите темрявою таїн і охоронене догмами, і папською інквізицією.

І щойно в 18 столітті вперше европейці довідалися, що у персів (сповідників науки Заратустри) у Бомбеї (в Індії) збереглися, пролежавши тисячоліття, священні заратустріянські письмена.

149. І з Індії в 1723 році були вперше привезені до Англії (до Оксфорду) «Євангелії» Заратустри. Та ніхто в Европі не міг їх читати. І француз Анкетиль Дюперрон в 1754 році прибув до Індії, щоб навчитися читати таємні книги заратустріянізму.

У 1771 році вперше в Европі появилися «Авести» французькою мовою — і так передові мислителі Европи довідалися, звідки творці юдаїзму і християнізму черпали богознавчі істини. Це й витворило в Европі прагнення зробити переоцінку євангельської ангеології, сатанології, есхатології.

«Гати» вперше на англійську мову були перекладені професором Мультоном і видані в 1913 році. Дослідник історії релігій світу Ґестінґс після видання «Авест» і «Гат», написав, що нарешті розум Европи довідався, що «Заратустріянська релігія була релігією життя в аристократичному значенні цього слова» («Енциклопедія Релігії і Етика»).

150. І стало відомо, що християнська релігія не створена з оригінальних чуд Ісусових і з оригінальної науки Ісусової. «Ввійшовши в жидівські доктрини і через цей фільтр пройшовши, заратустріянізм вплинув на християнську теологію», — пише на 205 сторінці Р. Ґіршмен у книзі «Іран», виданій в США в 1965 році. Заратустріянізм, пройшовши через фільтр юдаїзму, втілився у християнізмі в той спосіб, що легенди, створені персами про Заратустру, були приписані Ісусові, очевидно пристосовуючи їх до юдейських обставин і надаючи їм юдейське біографічне оформлення.

151. Якщо безупереджені дослідники історії релігій світу устійнили, що християнізм збудований на духовних основах Заратустри, Крішни, Будди, то виникає питання: був Ісус історичною особою чи ні? На це питання я даю відповідь у праці «Будда, Бог і християнізм».

Заратустра перший визначив, що перед престолом Бога (Агура Мазди) є сім добрих духів. Іоанові Богословові це поняття Заратустри сподобалося. І він нічого про Заратустру не згадуючи, написав: «благодать вам і спокій від того, що є, що був і що прийде, і від семи духів, що перед престолом його» (Откритіє Івана Богослова, 1, 4).

152. Заратустра на основі староукраїнської (Оріянської) віри учив, що «Праведне Сонце — син Отця Небесного».

Русич-ратай під час сходу сонця молився на полі: «Святе праведне Сонце, милий Боже, любе світло наше».

Маттей, позичивши від Заратустри міркування про Сонце — сина Бога Отця, написав: «Тоді праведні сіятимуть, як сонце в царстві Отця свого» (Маттей, 13, 43). У Євангеліях Маттей написав, що перебуває «Сонце в царстві Отця свого». У Євангеліях Сонце є Божеством? Євангельське обожнене сонце не є євангельським.

153. Заратустра на основі Оріянської віри учив, що на світі є сини Світла і є сини Тьми, сини Тьми підуть у тьму. Ці поняття у дохристиянській Русі (Україні) визначені словами «Білобог» і «Чорнобог».

Маттей, позичивши від Заратустри привабливе поняття про діяння двох сил протилежних (ворожих), переосмислив їх майже до непізнання. Він написав: «сядуть з Авраамом, Ісааком, Яковом у царстві небесному, а сини царства будуть повикидані в темряву надвірню: там буде плач і скреготіння зубів» (Маттей 8, 11—12).

154. Наші предки (Святослав і його правдоносні воїни — достойні сповідники віри батьків своїх) вірили, що є рай (вирай, порай) у значенні «світ вічної квітучої приємности».

В часи Заратустри в Ірані слово «порай» чи «вирай» вимовлялося як «пайридася». Сьогодні вчені визначили, що іранське (персіянське) слово «пайридася» вживається европейцями як «парадайс».

«Християнське слово «парадайс» було взяте від персіянського слова «пайридася», — пояснює на 172 сторінці «Світова Біблія», видана в 1973 році в США.

155. Заратустра на основі Оріянської віри учив, що та людина, яка тримає зв'язок з злим духом (і про це визначено у «Авестах»), піде до злого духа (до сатани Анґра Маню) на загибель, щоб дух її врятувався від покарання в часи приходу Священнослужителя.

Апостол Павло (архітект християнізму), сподобавши міркування Заратустри, написав, що людину злу треба «видати ... сатані на погибель тіла, щоб дух спасся в день Господа Христа» (1 до Коринтян, 5, 5).

У слові «До Коринтян» апостол Павло мислення Заратустри спрощує: «Заратустра казав, що зла людина сама піде до зла і там її тіло загине. Апостол Павло вважав, що не треба ждати поки вона «сама піде», її треба «видати ... сатані».

Людину «видати... сатані» (репатріювати її, не питавши в неї згоди). «Видати... сатані на погибель тіла». Жах огортає людину українську, коли вона пригадує часи «видачі сатані на погибель тіла» в обійми інквізиторів Москвинської тиранії.

Апостол Павло вважає, що людину треба видати, тобто вбити, щоб врятувати її духа. Маючи поради апостола Павла на увазі, папські інквізитори живцем спалили чеха Івана Гуса, тобто «видали сатані... на погибель тіла». Щоб дух Івана Гуса «спасся в день Ісуса Христа».

156. З Могаметом я «познайомився» біля Ляґору (на границі Пакистану й Індії), ведучи біля мечеті розмову з мусульманським діячем Алі Абу. Алі Абу, довідавшись, що я українець, який не вважає себе християнином, подарував мені «Коран».

Запросивши на каву до своєї господи, Алі Абу сказав: «Було б добре, щоб ви стали мусульманином. У ваших очах є вогонь віри, я бачу. Я допоможу вам ширити науку Могамета між вашими людьми. За грішми жодної затримки не буде, я нафтовий промисловець». Я сказав: «Алі Абу, ви араб і віра ваша арабська. Я живу, щоб відродити і поліпшити віру батьків моїх, щоб в українця була віра українська».

157. У літаку, прямуючи з Бомбею до Цюріху, я читав «Коран». І пригадував мою розмову з студентами парсами (персами, сповідниками науки Заратустри). Вони (люди Заратустри) живуть окремою «державою», що знаходиться біля славного Тачмагалу.

І думав я: в чому сила віри? Справді, коли б справу християнізму взяли б в свої руки шістнадцять століть тому не римляни, а якийсь інший народ (народ недисциплінований і без організаційних навиків), лежали б писання євангелистів припалі пилом. І щезла б християнська релігія так, як і всі інші тогочасні релігійні рухи Римської імперії.

158. Римляни — творці могутньої імперії, їх можна любити і їх можна ненавидіти. Та вони люди стальної дисципліни, витривалости, подвиг вони вважали ознакою людської гідности.

Вони — люди великих організаційних навиків і священного культу понтифіків (верховних жерців Риму). Вони з тих чи інших імперських міркувань проголосили християнізм імперською релігією.

Вони створили могутню високодисципліновану християнську організацію на непорушних основах — латинська мова — мова священна, архиєпископ Риму (папа римський-понтифік) — намісник Бога на землі.

Там, де дисципліна добровільна чи вимушена, і там, де священний авторитет, тріюмфує успіх і перемога. Усі буремні сили протестантизму вміла витримати імперська (католицька, тобто універсальна) церква Риму.

159. Стало чудо — католицизм посвіжішав і поліберальнішав у борні з протестантизмом. Протестантизм став мужнішим і відважнішим. Католицизм не міг заволодіти душею людства і протестантизм не міг заволодіти душею людства тому, що вони, самі себе прив'язуючи до стовпа ганьби, розбудили розум Европи і створили самі до себе насторожене ставлення.

Протестантизм, знеславлюючи авторитет папи, не створив свого єдиного протестантського авторитету. І тому подробився на десятки ворожих сект, які самі себе знесилюють і знеславлюють. У них багато авторитетів, які в ім'я Христа самі між собою не здібні знайти спільної мови.

160. Слово «протест» не належить до словника людей будуючих, творчих. Протест лишається протестом. Архиєпископ Риму (папа римський) лишився найбільшим у світі лідером християнізму: католицизм сильний своїм беззастережним авторитетом, хоч майбутнє нічого доброго для християнізму не пророкує. Іде духовне відродження народів Европи, Азії, Африки, творячи нову Духовну Весну Людства.

161. Так, є в трагічній долі людства щось комічне. Пророк Могамет щиро вірив, що «Тораг» (П'ятикнижжя Мойсея) — святість дана Богом особисто Мойсею на горі Синай. Він щиро вірив, що «Євангелії» — святість юдеїв — творців реформованого юдаїзму.

Могамет — чарівна дитина колоритного Арабського світу. У 570 році у селищі Мекка в заможній родині народився хлопчик. Маючи шість років, Він став круглим сиротою. І жив без опіки, за Меккою на вбогих долинах пас вівці. І вчився. Він до школи ніколи не ходив. Вдень — сонце, в погідні ночі — місяць і зорі були Його учителями. Підрісши, почав на хліб заробляти, прислуговуючись купцям-мандрівникам, які на верблюдах возили крам на ярмарки Єгипту, Персії, Сирії.

162. Могамет, мандруючи, бачив, що араби поділені на численні роди і племена. І мають вони 360 богів, хоч і є міркування, що є один Аллах (Бог) — найголовніше їхнє божество.

У Могамета (є думка, що під впливом християн-несторіян) виникло натхненне переконання, що є тільки один Аллах. Немає значення чи вірять араби, що Аллах головний Бог чи один з числа головних Богів.

Могамет почав свою науку проповідувати, кажучи «Ла ілага ілла Аллаг, Могаммед расул Алл». Що значить «То не бог, Аллах — Бог, а Могамет — пророк Аллаха!» Нестерпні глузування, приниження і переслідування терпів Могамет.

163. Рідні люди при різних нагодах піднімали Могамета на глум, мовляв, «самозваний пророк Аллаха появився!» Він рятував своє життя втечею у селища, віддалені від Мекки. Він в душі своїй відчував покликання. Він знав, що Він тій силі, яка хвилює душу Його, готовий життя віддати, Він вірив, що Він — пророк.

Тепер у США проповідує свою науку індус Магаріші. Він має волосся довге як у жінки, тримає в руках квітку, завжди спокійний і усміхнений. І люди, захоплюючись його наукою, кажуть: «Який скромний наш Учитель Магаріші, не величає себе ні пророком, ні Великим Майстром». Вони не знають, що слово «Магаріші» це не ім'я, не прізвище, а духовний титул. Санскритське слово «Магаріші» значить «Великий Пророк».

164. У Бейруті (на аеродромі), ведучи розмову з могаметанами, які прямували на прощу до Мекки, я був зачудований їхньою відданістю Могаметові. Між християнами такої відданости Христові тепер вже рідко де можна побачити.

Вони (могаметанські прочани) сиділи у білосніжних одіннях. Настрій у них врочистий. Вечером вони тут же (на аеродромі) прослали свої похідні килими і, ставши на коліна, моляться. Віра їхня їх єднає. Ніщо в світі (ні наука, ні техніка, ні чуда цивілізації) не спроможні так хвилювати і єднати людські душі, як рідна віра.

165. Коли в сьомому столітті араби, піднявши криву шаблю Могамета, вторгнулися в Персію (Іран) і почали персіянів, які визнавали науку Заратустри, навертати на правдиву віру в правдивого Аллаха, вони (араби) натхненно рекли: «Мусульманізм — найправдивіша віра! У нас, мусульман, є ал — Сірат!» (Душа померлої людини йде до Неба і коли вона праведна, то залишається на небі, а коли ні — її скидають у пекло). Заратустріяни відповіли релігійним вторжникам: «Заратустра тисячу років перед народженням Могамета ішов по Іранській землі від селища до селища. І проповідував Він, що "душа померлої людини йде до Неба, і коли вона праведна, то залишається на Небі, а коли ні — скидають її в пекло". І що це справді так є — ми маємо священні книги "Авести", читайте, не ганьте нас, ми і животину любимо».

166. Сповідники науки Заратустри (правдиві сповідники) чотири рази на місяць (2, 12, 14, 21) влаштовують Свято Животини. Вони для кожної скотини (корови, коня, вівці, собаки та іншої свійської животини) готують святкові обіди. Очевидно, обряд цей стародавній оріянський.

Він бере свої початки з епохи раннього Трипілля.

Наші предки хлібороби взимку (під час перемоги Світла над Тьмою — маю на увазі скорочення Ночі і продовження Дня) особливо були доброзичливі до животини, їй також надокучили холодні довгі зимові ночі і вона також відчуває прихід Різдва Світла Дажбожого. І люди (її вірні приятелі) несли їй вечерю — щирішу мірку зерна, сіна, хліба.

167. Могаметани, вогнем і мечем утверджуючи науку Могамета в Ірані, рекли іранцям, що є Добрий Дух (Аллах) і є злий дух (Ебліс). (Є міркування, що Могамет, оформлюючи будову своєї науки, з арабського слова «балас», що значить «зло», створив слово «Іблас»).

Заратустріяни відповіли релігійним вторжникам: «І Заратустра, пророк наш рідний, учив нас, що є Добрий Дух (Агура Мазда) і є злий дух (Ангра Маню).

Могаметани відповіли: «Коли Могамет сказав все те, що й Заратустра, значить Заратустри не треба!» Іранці покорені арабською військовою силою, не мали права відповісти: «Коли в Заратустри є все те, що й в Могамета, нам Могамета не треба!»

Віра переможців (незалежно від того правдива вона чи неправдива) панує над вірою переможених.

168. Історик Клавд Філд у книзі «Персіянська література» (на сторінці 33), виданій в Англії, пише: «Коли персіянин — сповідник Заратустри вперше почав студіювати «Коран», то він в «Корані» знайшов багато своїх (заратустріянських) вірувань, які були в «Корані» (Читанні) тонко замасковані — Агура Мазда і Анґра Маню названі Аллахом і Іблісом».

Так, є в трагічній долі людства щось комічне. «Коли в «Корані» ви знайшли багато іранських вірувань, значить вірте Могаметові, а не Заратустрі. Вірте переможцеві — Могамет переміг Заратустру!» Хіба це не трагедія!?

Заратустріянин, ідучи на смерть (він не хоче бути мусульманином), відповідає: «Наше від нас чужинцями взяте і на чужий спосіб перелицьоване, і тепер принесене до нас, і ми повинні за такі святощі, до нас принесені чужинцями, стояти перед чужинцями на колінах і їх обожнювати, а себе проклинати, звати паґанами, нечистивими. О краще достойна смерть, ніж недостойне життя!»

169. «Проповідуєте, що і Заратустра і Будда були скитами? Проповідуєте, що скити — то предки русичів, бо скити мали головний національний символ — тризуб? Не проповідуйте цього, скити — то перси (іранці), тобто, дикуни, кочовики!» — так каже український інтелігент, вихований у школі грецько-латинського християнізму, опанованого апостолами европоцентризму.

Апостоли европоцентризму речуть: «Греки — учителі людства, греки — перші мислячі люди, греки — майстри грецької ортодоксії, греки — батьки культури і цивілізації. Схід Европи — місце диких варварів (кимерів та скитів)».

«І єдине, що греки зробили зле для українців (старих русичів), це те, що понаписували у своїх архівах, нібито українці (русичі) — це скити і нібито сучасна Україна в старі часи звалася Скитією».

170. Український інтелігент грецької ортодоксії обурливо каже: «Ми ж сповідники грецької ортодоксії, відхрещуємося від всього скитського! Нестор-літописець написав, що греки Русь звали "Велика Скитія", ми спростовуємо це!» Не спішіть самі себе спростовувати, «підніжки, грязь Москви, Варшавське сміття!»

171. Коли історики устійнили, що Спітама Заратустра був скитом, треба почути, що стародавні греки говорять про нього. І що пишуть сьогодні про скитів історики Скитії.

Доктор Р. Ґіршмен (археолог, учасник археологічних експедицій в Ірані, Іраку, Афганістані, почесний доктор Тегеранського університету), як працю свого життя, подарував науці книгу «Іран», видану у Великій Британії в 1961 році.

І в цій книзі (у розділі «Кімеріяни і Скити») на 97 сторінці Він (Ґіршмен) пише, що «Кімеріяни і скити принесли лихо для Малої Азії, Сирії, Палестини. Їхні вторгнення відрізнялися від малих проникнень персів (іранців) і медиянів, роблених три чи чотири століття раніше. Агресивні вершники (скити і кімери) войовничими ордами, як розбурхана течія, лилися з південних схилів Кавказу». «Геродот зберіг у пам'яті цей епізод і ассирійські аннали також дають деталі про це велике історичне значення. Кімери і Скити відомі в анналах, як Кімераї і Ішкузаї, і це ім'я також стрічається в «Біблії». Твердження Геродота, що Кімери ішли впереді, гнані Скитами, цілком не відповідає дійсності. Ці два народи (Кімери і Скити) були міцно споріднені, вони говорили однією мовою і жили вони воєнними звичаями».

172. Доктор Р. Ґіршмен передав для Тегеранського музею Кімерійсько-Скитські скарби, знайдені археологічними експедиціями. Він свої твердження всесторонньо умотивував. Іранці знають, що скити — це чужинці, які в древні часи вторгалися до Ірану.

Скити — це гіттіти, які колонізували простори сучасної Туреччини і 2900 років тому (під час розбишацьких мандр ахейсько-дорійсько-семітських племен) вернулися в Оріяну (Праукраїну), на простори предків своїх, де жили їхні одноплемінники кімери (кімерійці).

173. Філософ-історик Мілес Менандер Давсон — у книзі «Моральна Релігія Заратустри», виданій в Ню Йорку в 1969 році (на сторінці 16), пише: «Заратустра був високо оцінений грецькими і римськими письменниками. І доказом цього є те, що велике число справок про нього і життя його знайдено у стародавніх книгах. Пітаґор відвідував Заратустру. І про час цього відвідування стало відомо пізніше. Платон задумував їхати на Схід студіювати з маґами. Та війна з Персією йому перешкодила здійснити цю подорож».

174. Ні, не грек Пітаґор (основоположник грецької філософської мислі) учив скита, а скит учив грека. Учні Продікуса, сучасника Сократового, повідомляють, що в Греції є копії рукописів Заратустри, «Гати», Греки ці рукописи довго приховували: у Греції все, що не грецьке, повинне без розголосу служити інтересам Греції.

Славний А. В. Віллямс Джаксон у книзі «Зороастер» (на сторінці 142) пише, що «Неоплатонівська школа не була без впливу зороастріянізму». «Платінус, великий неоплатонівський філософ, був у Персії під час раннього періоду Сассанії», — пише М. Н. Далла на 358 сторінці у книзі «Зороастріянська теологія».

175. «Енциклопедія Британіка» (на сторінці 1011, у книзі 23, видання 1973 року) пише: «На Заході престиж Зороастра завжди був високо проникливий. Зороастер був учителем грецького філософа і математика Пітаґора. Незчисленна кількість книжок в грецькій мові була розповсюджена під ім'ям Зороастри, в яких порушувалися теми природи, астрології, маґії. Жиди і християни ототожнили Зороастру з своїми пророками, включаючи і таких, як Езикіел і Барух».

176. Греки формували своє філософське мислення, орієнтуючись на скита Заратустру. Освіченим людям відомо, що «Поліґістер (десь в першому столітті перед Христом), Плутарх (46—120 роки до «нашої ери»), Апуліус з Мадари (124—170 роки «нашої ери»), Климент Александрійський (150—211 роки до «нашої ери»), Діодорус з Еритреї (60 років до «нашої ери») і Арістоксенус (учень Аристотеля) пишуть, що Пітаґор був учнем Заратустри», — пише на 143 сторінці М. Н. Далла в книзі «Історія Зороастріянізму», виданій в Бомбеї в 1963 році. Знаємо, що Платон в 390 році до «нашої ери» широко писав про Заратустру. Гордий Ціцерон звеличував Заратустру.

177. Олександр Македонський (336—323), учень Аристотеля, зненацька, розбивши іранську (перську) армію біля Арбели в 330 році, довершив справді дикий варварський подвиг: «вкинув заратустріянські рукописи у вогонь», — пише на сторінці 293 М. Н. Далла в книзі «Історія Зороастріянізму».

Вони (греки Олександра Македонського) були не кращими, як дикі варвари, очолені ханом Батиєм. Вони нищили в Персії перське скульптурне мистецтво, клинописні письмена. Підпалюючи будинки, вони грабили золото, срібло. І що справді це так було, пише сам грек Діодорус (17, 72).

178. Палення в Персії рукописів, здійснене греками, це «факт Олександрового розпусного вандалізму», — пише на 184 сторінці М. Н. Далла у книзі «Зороастріянська Теологія».

Олександр Македонський, вторгнувшись у Персію (Іран), почав персів силою вогню і меча навертати на грецьку православну віру в Зевса, Атену, Деонисія, Артеміду та інших грецьких богів і боженят. Греки в Персії руйнували святині Заратустри. І в цей час були греками спалені першорукописи «Авест». І такий (ні, ще потворніший!) «факт Олександрового розпусного вандалізму» довершують грецькі єреї і архиєреї в Русі (Україні) в 988 році.

179. Коли греки були з Персії вигнані, перси (заратустріяни) радісно зітхнули, ожили. Персіяни вигнали з Персії до Греції чорноризних грецьких жерців (єреїв). І відновили в Персії рідну національну персіянську віру, втверджену в науці Заратустри.

Та тільки чотириста років персіяни втішалися духовною волею, розбудовуючи своє державне життя. На їхні землі вторгнулися орди арабські, навертаючи силою вогню і меча персіянів на віру мусульманську.

Незважаючи на многовікові переслідування, є й сьогодні в Персії невелике число сповідників Заратустри. Але вони поставлені поза законом. Вони таємно сходяться, щоб читати «Авести». Мусульмани звуть їх «гебри», що значить «невіри», «неправдивовіруючі». Невелика частина безстрашних і войовничих курдів сьогодні сповідує науку Заратустри.

180. Роберт О. Балу, Фрідріх Спіґельберг і Горес Л. Фріс (видатні історики розвитку релігій світу, професори Колумбійського університету) у книзі «Світова Біблія», виданій в Ню Йорку в 1973 році, на сторінці 163 пишуть, що «Зороастріянізм більше ніж юдо-християнізм безперечно-безсумнівно міг би бути привілейованою релігією Европи і Америки», їхня книга є важливим підручником для студентів Канадських і Американських університетів.

Рідну Українську Національну Віру проповідуючи, я вчу: в світі не треба ділити релігії на привілейовані і непривілейовані. Кожний народ (підполюсний Ескімоський народ чи екваторіяльний Уґандський народ) має право по-своєму відчувати і любити сонце!

ДЕНЬ 15

1. Оріяна — вибрана земля Дателя Буття. Чому вона вибрана? На це питання я даю відповідь в об'явленнях «Різдво Світла Дажбожого» і «Великдень Світла Дажбожого».

Оріяна — земля першолюдини оріянської, або, як пишуть археологи, арійської. Над Дніпром самонародилася і самоутвердилася першооснова Ведійської (Мізинської) духовости, яка зачарувала світ і яка сьогодні панує у навиках, стимулах, почуваннях і помислах білої людини.

Оріяна — це, як казали старі перси (іранці), Мага Сакия, або, як казали старі юдеї епохи Езикіела-Ездри, Ґомерія, тобто — Кімерія (Сумерія). Чи — Скитія.

2. З Оріяни (Праукраїни) — з Мага Сакиї «В п'ятому столітті перед Христом оріянські завойовники знову вторгнулися до Індії і створили державу на узбережжі Ґанґесу. І одне з цих оріянських племен Саки осілося в Капілавасту, десь сто миль на північ від Бенаресу і тридцять чи сорок миль від Гімалаїв. Вони були людьми хліборобськими, але також плекали стада скоту. На чолі нової держави Сакиї став володар Суддгодан, який був одружений з двома доньками магараджі сусіднього племени Калинів», — пише Неведіта-Рамаркрішна-Вівекенанда у книзі «Мітольогія Індуїзму і Буддизму», виданій в 1913 році в Лондоні (Англія).

3. Володар Суддгодан з своїм войовничим плем'ям на конях і возах прибув з Оріяни (Праукраїни) в Індію і заснував біля Ґанґесу нове царство Сакия. Українець, який прибув з Галичини до Канади і поселився у степу (в Манітобі біля Давфину), назвав своє нове місце побуту рідним словом «Україна». Тепер ми розуміємо, чому оріянський вождь Суддгодан, прибувши з Оріяни (Мага Сакиї), назвав царство, яке він в Індії заснував, ім'ям Сакия.

Суддгодан — тато Ґаутами Будди. Суддгодан говорив мовою тата Оря і мами Лель, і хоч це було 2500 років тому, ми розумом душі нашої відчуємо дух мови предків наших. Санскритське прізвище Суддгодан складається з слова «судд», що значить «правдивий», «розсудливий», «судливий», «ясний» і слова «дан» чи «дана», що значить «даний». Є в нас ім'я Богдан (Богом даний), Суддгодан -Судженням даний.

4. Суддгодан — цар Сакиї. «Саки — це Скити», — так говорять всі без винятку історики Індії, Европи. «Скити відомі як Саки», — пише історик Б. Лендштром у книзі «Розшуки для Індії», виданій в 1964 році; немає потреби тут згадувати число сторінки — іде ж бо мова про істини загально всім знані і всіма освіченими людьми визнані. І коли я, пишучи про скитське походження Будди, згадую імена істориків і назви їхніх книг, то роблю це тільки тому, щоб українська спільнота, яка перебуває під впливом чужовірної інтелігенції, бачила, що Лев Силенко не творить казки. Він оповідає про істини широко відомі та спритно відгороджені від життя українця-чужовіра.

5. Історик-дослідник Д. Гаттапададгая у книзі «Історія індуської філософії» пише, що «Будда належав до племени скитів. Він ніколи не переставав гордитися своїм походженням». У скитів (оріянів) — тризуб — священний символ. Тризуб — святий символ Будди.

Ми, українці, сьогодні в хатах на почесному місці тримаємо Трисуття (Тризуб) — святий символ Мага Скитії (Праукраїни-Руси). І ми, українці-рідновіри, внуки Дажбожі, сумуємо, що наші рідні брати-чужовіри (сповідники християнізму грецько-латинської інтерпретації) не мають права рідний символ — святий Тризуб поставити вище хреста. Хрест — символ інтернаціонального християнізму, очоленого запеклими ворогами українського самостійного життя.

6. Сьогодні в Індії (на святинях індуської національної релігії) сяє золотий тризуб так, як на святинях грецької ортодоксії — хрест, або на святинях мусульманської релігії — півмісяць. Сьогодні індус в Індії каже «трисула» в значенні «тризуб», трисула — свята небесна зброя Бога Шіви, як про це пише індуська біблія «Магабгарата» (222, 5009).

7. «Будда був скитом», — пише Кшиті Маган Ген у книзі «Індуїзм». Щоб не було неясностей, зазначую: слово «гінду» персіянське, і значить «інду» (індус). Суфікс (від латинського «суфіксус», прикріплений, частина слова між коренем і закінченням) «ізм» призначений для оформлення ім'я народу, наприклад «юдаїзм», що значить «Юдейська дорога життя», «суспільство юдейського закону».

Доктор Сарвепалі Радгакрішнан (президент Індії) у книзі «Гіндуська Дорога Життя» пише, що гіндуїзм не означає тільки гіндуську релігію, а шлях життя, характерний для всього народу Індії.

8. Так, як у «Євангеліях» виразно відзначено, що Христос був жидом, так у «Трипітаках» виразно відзначено, що Будда був скитом (оріянином).

Німецькі, французькі, англійські, індуські, китайські, японські, італійські історики й всі освічені люди знають, що «Будда був скитом». У Чикаго 4 квітня 1970 року в залі «Леви» (2352 Чикаго авеню) під час промови я сказав, що Будда був скитом, скити — наші предки, скити — наше стародавнє ім'я; не всі німці знають, що слово «тевтон» стародавнє ім'я німця, не всі українці знають, що слово «скит» стародавнє ім'я українця. І ці мої твердження огречені й юдаїзовані українці підняли на глум. Присутній добродій Іван Дейчак тоді сказав: «Чого глузуєте? Глузуйте не з промовця, а з своїх обмежених знань. Справді, Будда був скитом, справді, ми, українці, колись звалися скитами».

9. Виникає питання: коли історики і сповідники буддизму вважають, що Будда був скитом, і коли скити є нашими безпосередніми предками, то якою мовою говорив Будда? І які Він мав звичаї, і чи був Він козаком — так, так — чи був Він козаком (косаком)?

Сьогодні я перебуваю у Бенаресі — святому місті буддизму. Говорю з буддистами на березі Ґанµесу. Буддист Ананда каже мені, що у «Вишіста і Вісмамітра» (у славних легендах Індії) оповідається, що саки (скити), прибувши до Індії, «були білошкірими людьми». «Вони були білошкірим хоробрим плем'ям кіннотників».

10. Сьогодні Капілавасту (столиця Сакиї) зветься Падарія. «Кажеш, що ти українець, родився біля Дніпра? Будда був таким білошкірим, як ти сьогодні. Він був русявим, світлооким, струнким. Він не був таким, як Він тепер зображений на скульптурах. Китайці зображають Будду з китайським обличчям; на Цейлоні Будда має обличчя смуглявого цейлонця»,— сказав Ананда.

Я відповів: «Історик Б. Лендштром ось в цій книзі "Розшуки для Індії" пише, що "Скити відомі як саки". Поділяючи твердження історика Магастенаса, історик Б. Лендштром зазначує тут, що "Скитія — це Україна"».

11. Буддист Ананда, побачивши на моєму вбранні трисуття, сказав: «О трисула — свята емблема великої Скитії, знак оріянський. Ми, буддисти, шануємо тризуб так, як християни хрест. Трисула в оріянських духовних поняттях значить триєдиність — три першооснови світу (творіння світу, світ і нірвана)».

«Хто ви є?» — спитав мене буддист (паломник з Японії) доктор Кіічі Уєда — професор Токіо університету. Він обідає зі мною в ресторані Кларк в Бенаресі. Ми обмінялися візитками.

Я відповів: «Я сакия, або, як тепер кажуть, українець, турист з Канади. Ці книжки я купив у Індії. Ось Крисмас Гумпрейс у книзі "Мудрість Буддизму" виданій в 1960 році пише, Будда "Суддгартга Гаутама народився в родині короля Скитського племени, що належала до касти кшатриїв".

Слово санскритське «кша», з якого походить слово «кшатрия», ми, українці, вимовляємо, як «кіш»; у нас той, хто очолює кіш, зветься кошовим».

12. Чарівний життєпис Будди. І людство вічно буде душею красивішати, вивчаючи життя Будди. Володар Суддгодан, маючи 50 років, став татом. І утішився.

У багатій і квітучій Сакиї, чарівній піснями і танцями, над побережжям тихого-тихого Ґанґесу народився принц. Аніл де Сілва-Віджіл у книзі «Життя Будди», виданій в 1955 році, пише, що «Королева Мая, дружина короля Суддгодана, який був скитської національности, спородила сина».

Мая, відчуваючи, що має родити дитину, сказала своєму чоловікові, що піде до палацу свого тата в Калинів. І там родитиме. Чоловік Суддгодан погодився. Та в дорозі (у квітучому селянському гаю біля Лумбини), що є на території сьогоднішнього Непалю, Мая спородила сина.

13. Буддисти уквітчують свого великого Учителя Будду в чарівні священні оповідання. Вони вірять, що Будда народився непорочно. «Священне дитя вийшло з лона Маї через бік». «Будда народив сам себе в Оленячому гаю біля Бенаресу», — сказав буддист (паломник з Китаю), місце народження Будди оглядаючи, — Маїн тато (володар держави Калинів) привіз її до Кашлавасту з святим дитям».

14. Священні оповідання про Будду говорять, що Він (Будда) перед своїм народженням жив на Небі. Щоб звільнити людей від страждань, смерти, клопотів, заздростей, вад, Він втілився, придбавши тіло людини.

Він (Будда), з Неба оглянувши вселенну, вибрав непорочну діву Маю. Він з Неба спустився на Землю у вигляді веселки (сонячного спектру).

Читаючи священні оповідання про Будду, знаємо, що «Євангелії» пишуть, що «Ягве-Господь Бог Ізраеля», «Отець небесний» вибрав ніжну милу доню Марію, щоб вона Йому народила Сина (Боголюдину). Греки спотворили правдиве ім'я Міріям (Гірка), вимовивши його як Марія.

15. Буддисти, обожнюючи Буддину маму, звуть її ім'ям Магамая, що значить (з мовного погляду) «Могутнє маїння», «Велика Мрія», та з погляду буддистської віри — Велика Мати.

Рис-Дейвидс у книзі «Буддизм» пише, що «Будда не родився так, як родяться звичайні люди. У Будди не було земного отця. Будда з власного бажання сам зійшов зі свого Небесного Престолу в лоно матері».

«Зразу після народження Він проявив знак свого високого духа і своєї могутньої святої величности. Земля і Небо з'єдналися під час Його народження, щоб віддати Йому хвалу».

«Квітучі дерева добровільно схилилися над Його матір'ю, ангели і архангели були присутні й принесли Йому свою допомогу. Його мати була найкращою і найнепорочнішою з жінок. І опікун-отець Його був з царського роду, він був багатим і могутнім царем».

16. Почувши про народження принца Сакиї, прибув з Гімалайських гір славний мудрець — святий чоловік Асіта. Він побачив на тілі новонародженого риси величности. І сказав «Я сміюся з радости, що Спаситель світу народився, явився на Землю. І плачу, що вже не маю часу жити довго, щоб побачити здійснені ним подвиги».

І прибули духовники (браміни), які помітили, що новонароджений принц Сакиї має 32 знаки величности на тілі своєму, має гарну досконалу будову всіх частин тіла свого».

Святий чоловік Асіта сказав: «Така прекрасна дитина ще ніколи в світі не була народжена».

17. Під час народження Будди на Небі появилася зоря. І цю зорю перші побачили Боги. Три Боги, ідучи за рухом зорі, прийшли з дарами до новонародженого Спасителя.

Сім святих, що також прибули, сказали: «Народилася Велика Людина». Цар Суддгодан, звеличуючи народження сина, роздавав бідним людям щедрі дари. Історик Бравн у книзі «Пишний Похід Індії» пише, що «Тоді, коли народився Гаутама Будда (в 563 році до «нашої ери»), оріяни в Індії жили у глиняних ліплених хатах. Хати були з плетеного хворосту».

18. Новонародженому принцеві дали ім'я Суддгартга чи Сиддгарга. Слово «судд», як вже знаємо, означає «суджений», «судьбовий». Слово «гатга» (гатха) значить «натхненний», «успішний», «переможний». Долею (судьбою) натхненний.

Ґаутама (Гаутама), (так, як у Заратустри — Спітама), родинне прізвище Будди. Вдумливі дослідники Буддиного життєпису вважають, що далекі предки Будди мали стада темних корів. Тато Буддин і дід Буддин були воєначальниками (кшатриями), і такими вони прибули з Оріяни (Праукраїни).

Санскритське слово «тама», як я вже говорив, значить «темно», «темний». І спочатку рід Буддин мав прізвище Кутама, що значить «Ті, котрі мають темних корів».

19. Буддин тато Суддгодан мріяв, що його син виросте і стане могутнім володарем багатої Сакиї. Щоб син призвичаювався до володарського життя, Він оточив його свободолюбною молоддю, чарівними дівчатами. Збудував для нього три палаци — Зимовий палац, Літній і Осінній. Все, що могло зажурити молодого принца і створити на його душі неприємний настрій, було забрано з палаців.

Будду оточували талановиті вчителі. Він студіював санскритську граматику, астрономію, літературу, математику і особливо священні книги «Веди».

20. Будда знав обов'язки ведійських (оріянських) Богів Сварга, Дабгу (Дажбога), Дива, Варуна (Перуна), Ваю (Віяння, Вітер), Морени (Бога тьми, смерти), Мокші (Богині заспокоєння, плачу), тобто Макоші, Агні (Огню). Усі ці Боги Ведійські були Богами дохристиянської України (Руси), і Вони знані нам не тільки своїми іменами, а й обов'язками. Оріяна (Праукраїна) — свята Вітчизна Ведійських (оріянських) Богів.

Юний Будда дивував свого учителя Вишмамитру великим знанням «Вед» і вмінням ясно висловлювати думку. В оріян було устійнене переконання (і воно, переживши тисячоліття, залишилося сучасним), що тільки та людина, яка вміє ясно висловлювати думку усно або писемно, може здійснювати ясні правильні справи. В оповіді «Закони Правильного Життя» я визначив десять основ Правильного Думання, Правильного Хотіння і Правильного Виконання, без втілення в життя цих основ людина не може бути творцем життєвих успіхів.

21. Будда, як син царя — воєначальника (Кшатриї), любив військові звичаї. Він улаштовував військові забави. І легко в бою перемагав своїх суперників. Коли Йому виповнилось п'ятнадцять років, Він поруч з іншою аристократичною молоддю Сакиї був обрядово переведений у стан косаків.

Що це значить? У скитів (саків), так як і в гіттітів, був звичай, що цар і всі воєначальники та їхні діти (юнаки) переважно носять косу (чуб). Голова поголена, а на тім'ї — коса, або, як українці кажуть, чуб, а дехто глумливо — оселедець.

Юний Будда, отримуючи бойову зброю, став носити військове звання «косак», що значить — той, хто удостоєний правом носити косу. Звичайні хлібороби Сакиї не були косаками.

Коса — символ приналежности до касти воєначальників (кшатриїв). Святослав Завойовник мав на голові косу, і таким правом користувалися також воєводи. З скитського (санскритського) слова «коса» чи «косака» постало (через мовну невпорядкованість) слово «козака», а потім — козак.

Літера «з», яка замінила літеру «с» створила слово «козак» загадковим: це дало привід етимологам доводити, що слово «козак» неукраїнське.

22. Звичай носити косу виник в Оріяні (Україні) більше, як чотири тисячі років тому. Гіттіти (оріянське плем'я) (і про це я вже говорив), перейшовши Босфор (коров'ячу стежку), заснували на території сучасної Туреччини Гіттію.

На єгипетських монументах можна й сьогодні бачити зображення гіттітів, яких єгиптяни взяли в полон. Стоять два воїни гіттіти, а один з них гіттітський воєначальник з чубом (косою) на голові. Варто взяти в руки книгу професора Оксфордського університету О. Р. Ґюрні «Гіттіти», видану в США в 1964 році, і в ній (між сторінками 28—29) оглянути щойно мною згаданий монумент.

Є загальне твердження істориків, що в оріян (трипільців-українців) 3700 років тому єгипетські фараони запозичили коня і колесницю (перед цим єгиптяни ні коня, ні колесниці не бачили. І вони (фараони) запозичили в оріян звичай носити косу.

23. Косака (або, як ми тепер кажемо, козак) Будда, маючи шістнадцять років, одружився з принцесою Ясодгарою. Українці, ставши жебраками грецької ортодоксії, принизили самі себе, називаючи своїх чарівних дочок грецькими іменами Параска, Палажка, Горпина, Феська. Ім'я жіноче Ясодгара скитське (староукраїнське), ім'я миле, рідне. Слово «Яса» значить «ясна», «ясочка». Слово «дгара» значить «горіння». У санскриті є пояснення, що ім'я Ясодгара значить Ясногорюча, Ясно-опромінююча. Пригадаймо, що у п'єсі «Назар Стодоля», косак Стодоля до своєї коханої каже: «Моя ти ясочка».

24. Будда живе щасливо. Та одного погідного ранку Він зі своїм слугою Чанною пішов на ярмарок, не спитавши у тата дозволу. На ярмарку Він побачив нещасну людину. І з нею почав вести розмову.

І на другий день Будда не пішов на забавне полювання в гаю. Він знову з слугою Чанною пішов на ярмарок і стрів жебрака в старому подертому одінні. Біля жебрака лежала торбина з харчами, які йому тут на ярмарку подарили люди.

Обличчя жебрака було спокійне. Безтурботне. З очей випромінювалося щастя. Він живе в горах, а на ярмарок навідується, щоб свою торбину наповнити харчами.

Будда сказав своєму слузі Чаннові: «Колись і я стану одним з таких жебраків. Віддам спогляданню життя моє. І може й я таким чином навчуся правди. Довідаюся, звідки походить страждання і як люди повинні з ним боротися. Коли цього не знатиму, я направду буду нещасною людиною».

25. Будда одного разу стрів на вулиці дуже стару людину і спитав слугу Чанну: «Чому та людина така нещасна?» Слуга Чанна відповів: «О мій мудросердний принце! Ця людина стара. Вона переживає шлях старіння. І це нічого не є. Це звичайний шлях кожної людини, незалежно від того — жебрак вона чи цар.

Будда задуманий вернувся до палацу. Він бачив, що Його чарівна Ясочка (Ясодгара) влаштувала гомінке свято радости: грає музика, танцюють дівчата, чути сміх, жарти. Будда сам сидить у кімнаті задумано. Він думає про все, що бачив на ярмарку.

Він приходить до переконання, що життя людське має якусь хибу: люди хоріють, гніваються, старіють, умирають. Він бачить, що люди у Його багатій і щасливій Сакиї не всі багаті, не всі щасливі. У Його палацах розкіш, золото, перли, діяманти, вибагливі харчі, музика, напої, квіти, щаслива безжурна молодь. А за палацом — життя людське, обтяжене терпінням, щоденною борнею за хліб. Де є щастя? Що таке щастя? Є щастя?

26. Будда думає: коли все походить від бога, то чому є бідні й багаті? Бідність — нещастя. Нещастя дане людині Богом? Багатство — щастя. Багатство дане людині Богом?

І чим більше Будда думав над цими справами життя, тим більше почував себе нещасною людиною. Що є? Принц Будда, маючи золоті палаци, чарівну дружину, славу й здоров'я, почуває себе нещасною людиною? О чарівний Будда, світла й божественна в Тебе душа скитська, багата, як Оріяна (Праукраїна), і чиста, як її жайворонкове Небо.

27. Ясодгара (після десятирічного родинного життя) спородила сина. Цар Суддгодан утішився, побачивши внука. Він думав, що його син (Суддгартга), ставши батьком, змінить думку. Не говоритиме, що залишить палац і піде в люди.

Та принц Суддгартга Будда вирішив залишити палац і чарівне молоде оточення перед тим, як Його любов до сина не стане великою прив'язаністю. Він тихої місячної травневої ночі зайшов до кімнати, в якій солодко спала Його дружина Ясодгара. І ніжно вона пригорнула до себе сина.

Будда дивився мило на тих, яких Він щиро й вірно любить. Він почав вагатися у своїх намірах. Звичайні сили тягнули Його до сина і любої дружини, яка спала, маючи рум'янці на звабному ніжному лиці.

28. «Мій син Рагула», — подумав Будда. (Ім'я Рагула походить з санскритського коріня «раг» чи «руг», або, як тепер українці кажуть «ріг»). Рагула — Перешкоджувач (Ріг затримки).

Будда ступив крок і зупинився. Він не вірить сам собі — підійшовши попрощатися, знесилиться чуттям і продовжить своє перебування в палаці. Він у мислях цілує дружину і сина. І тихо залишає кімнату.

29. Будда, ідучи палацом, стрів розспівану юну красуню. Він зняв з себе перлини і дав їй. Красуня, подумавши, що чарівний принц жде від неї любови, стає перед ним на коліна.

Принц, не затримавшись, пішов. Він дав красуні перлини, щоб вона співом не порушувала в палаці нічного спокою. Він дав слузі Чаннові розпорядження приготувати коня.

Принц сідає на свого улюбленого коня Кантаку і разом зі слугою залишає палац. Місячна тиха ніч. «Видно, хоч голки збирай». Збруя на коні золота і щедро (за скитським звичаєм) оздоблена дорогоцінними перлинами. Корона на голові принца Сакиї сяє, як сонце. Він має на шиї, на руках і ногах золоті кільця, оздоблені діямантами. Він має володарське пурпурове одіння. Він їде в напрямку королівства Магатга.

30. Немає в світі такого буддиста, який би не чув слова Мара і не вживав його при злих обставинах. У священних книгах буддизму пишеться, що в дорозі стрів Будду злий дух (спокусник Мара).

Мара вмовляв Будду, щоб Він відрікся від своїх задумів. І Мара влесливо обіцяв, що зробить Будду «королем над королями». Будда відхилив усі привабливі обіцянки Мари, сказавши такі скитські (санскритські) слова: «Іті Мара».

Слово «іті» вживали скити (гіттіти) в щоденному житті. І в санскриті слово «іті» значить «іди», «йдуть». У санскриті (у «Ведах») слово «мара» значить «мрі» (смерть, епідемія, любовні страждання). І божество любовних страждань має ім'я Мара. З слова «мара» походять слова «Морена», «Марана». «Морена» значить «стомлена», «зморена», «закохана». Той, хто був охоплений божеством любовного страждання Марою, був також званий словом «Марія», що значить «приналежний до Мари».

31. У дорозі Будда вирішив спочити. Він, як вже знаємо, мав за старим оріянським (скитським) звичаєм ознаку воїна-аристократа — чуб на голові, тобто, косу (хохол). І подорожні люди, стрічаючи Його, кланялися Йому, як достойному лицареві (косакові). Жебраки і невільники не мали права мати на голові косу (своєрідну ознаку благородства, духовної волі і ратньої відваги).

Будда вийняв меча (і так, як пишуть книги буддистського катехизису) сам собі відрізав косу. Слуга Чанна, побачивши, що принц Будда утратив чуба і так став подібним на простих звичайних людей, мандруючих жебраків, гірко заплакав.

(Варто тут згадати, що государі Московитії — християнські архиізверги, підступним способом розгромивши храм волі — Запорозьку січ, були видали гістеричний «государственний указ». «Государственний указ» строго забороняв малоросам в Малоросії носити на головах хохли. Хохол на голові юнака — ознака лицарської самостійности, нескоримости Руси (України)).

Слово «хохол», наприклад, латвійці й тепер вимовляють, як «кекулс» в значенні «чуб» та й між монголоїдами, які живуть на північ і на схід від Москви, слово «хохол» значить «чуб» (коса).

Латини, греки не носили хохлів. Я щойно згадував, що носили косу на голові оріянські (гіттітські імператори), і в тому числі й Святослав Завойовник — внук Дажбожий. Володимир (син Святослава), зрадивши віру батька свого, одягнувся в грецькі ризи і почав носити довге волосся, як у грецького афонського монаха. Він (Володимир) був русичем в чужому пір'ї.

32. Будда сказав до свого вірного слуги: «Вірний слуга мій, тепер ти вертайся до мого палацу. І коня бери мого. Я сам ітиму в світ. У мене мета — хочу вивчити правду життя. Я більше не є твоїм принцом. Я не хочу бути володарем народу. Я хочу бути таким, як мої найбідніші земляки, щоб зрозуміти їхнє життя і показати їм правильний шлях спасіння, щастя, справедливости».

Слуга Чанна повернувся до палацу. Вірний кінь Кантака, зажурившись за своїм добрим господарем, відмовився їсти. І помер.

33. Будда, ідучи пішки по довгих і курних шляхах, стрів виснаженого жебрака, який був одягнений у старе порване вбрання. «Хочеш, обміняємося одягом?» — сказав Будда.

Будда віддав жебракові одяг принца, а сам одягнувся в одяг жебрака. Одяг жебрака був жовтого кольору: в ті часи був устійнений закон, що люди бездомні, забуті світом сироти, тобто люди найнижчої касти, носять одяг жовтого кольору.

Ідучи від грама до грама, Будда казав: «Так, як річки єднаються в морі, так бідні й багаті повинні єднатися в морі житейському. І повинні любити один одного, винуватцям своїм прощати. Усе, що живе, жити хоче, і людині не вільно в жодних живих істот життя відбирати».

34. Будда в дорозі стрів п'ять жебраків. І від них Він довідався, що від вдосконалення тіла вдосконалюється душа. Голод — тілесне вдосконалення. Будда сказав: «Коли при допомозі голоду можна пізнати мудрість життя, я вибираю цей шлях і йду з вами».

І Будда в джунглях Урувели з жебраками голодом умертвляв своє тіло. Він так довго й чесно голодував, що вже не мав сил ходити. Є в буддистських святинях статуя «Голодуючий Будда». Будда подібний був на скелета, обтягненого шкірою.

Переставши голодувати, Будда сказав, що не треба шукати правди життя в свідомому чи несвідомому чернечому тілесному самобичуванні, а в житті праведному. Святі ченці (жебраки), почувши таку «єресь», відсахнулися від Будди і пішли геть.

35. Будда сів в тіні могутнього старого дерева, щоб іти у царство глибоких помислів. І знову Мара (Сатана) підійшов до Нього. І сказав Йому, щоб Він віддав йому своє місце. Будда відмовився.

Мара, бачачи голодом стомленого Будду, почав погрожувати, що кине каміння і знищить Його страшними видіннями. Будда відповів, що Його місце є Його місцем. І Мара не може це місце зайняти тому, що він (Мара) не має наміру жертвувати своє життя для спасіння людей.

Мара покликав свідків своїх, щоб доказати, що він (Мара) має великі заслуги. І сказав Мара: «Ти ж свідків не маєш?! Ти сам. Кого можеш поставити у свідки?» Будда відповів Марі: «Мати-Земля — свідок мій». І, кажучи слова ці, Будда за старим українським звичаєм торкнувся рукою до матері-Землі, потім руку поклав на серце.

36. У літописах ми читаємо, що Святослав Завойовник (Завойовник Слави і Волі), коли присягався на віру батьків своїх, то рукою торкався землі і казав: «Мати-Земля є моїм свідком». Земля — святеє святих, бо в Ній спочивають кості Предків. І вважалося, що найтяжче заклинання є те, в якому чуються слова «Щоб тебе мати-Земля не прийняла».

І буддисти (жителі Бурми, Цейлону, Тібету, Бутану) обожнюють обряди Буддиного оріянського роду. Знають, що Будда, присягаючись, пучками руки своєї торкався до Землі. І, звеличуючи обряд Святослава Завойовника, я відродив між рідновірами складання присяги, торкаючись рукою до матері-Землі рідної. Українці-чужовіри, відійшовши від віри батьків своїх, прийняли обряди греко-латино-юдейські. І вони клянуться, рукою доторкаючись до греко-латино-юдейських портретів (ікон).

37. А. В. Вільямс у книзі «Історія Індії», виданій в Лондоні в 1906 році, пише, що «Будда був спокушений Марою, духовним дияволом». Не випадково й до «Євангелій» потрапило оповідання, що Сатана (духовний диявол) спокушував Ісуса. Біблійні словники пояснюють, що гебрейське слово «сатана» значить «ворог», «противник».

Ісус, будучи жидом, відповів Сатані, що покликається на «Отця Небесного». У звичаях семітів не було понять, що Земля-мати свята, жили вони на спалених сонцем пустинях, які їм постійно віщували нещастя, і вірили вони, що тільки на вершині гори Синай є святість і — в «Отця Небесного».

38. Будда в одязі жебрака, змучений довгою дорогою, прибув до міста Магадги. І почав Він на вулицях вести розмову з людьми звичайними. І слухали вони Його та своїм звичайним розумом не могли Його ні високо оцінити, ні ясно зрозуміти. І підійшов Бімбасара — цар Магадги.

Бімбасара був людиною талановитою, тактовною, з нахилом до філософського мислення. (Варто сказати, що хоч ім'я Бімбасара для нас, українців, сьогодні звучить як чуже, воно було рідним ім'ям на устах далеких Предків наших. Ім'я «Бімбасара», як говорить санскрит, складене з слів «бімба», що значить «булька», «бульба», «куля», і «сара», що значить «озорення», «осонячнення»).

39. Цар Бімбасара звернув увагу, що прибулий жебрак середніх років говорить вишуканою мовою, у словах відчувається почуття гідности, душевної краси. І має жебрак високоякісну будову речення, глибокі й свіжі мислі. Звичайні щирі й милі люди були неспроможні цих якостей в жебракові побачити. Та цар Бімбасара — мудрець Магадги зразу в жебракові відчув велику людину. І сказав: «Твої слова мудрі. Іди до мого палацу і ставай моїм головним радником».

У буддистських письменах зазначено, що цар Бімбасара мав чарівну чотирнадцятилітню донечку і, високо оцінюючи мудрість жебрака, хотів, щоб він став його зятем. Жило в ті часи поширене повір'я, що тільки з добірного насіння, посіяного в добру землю, виростають високоякісні плоди. І цар Бімбасара вважав, як батько, який свою донечку обожує, що його донечка повинна зачати нову людину, отримавши насіння з благородного древа.

40. І в наші часи ці погляди наука (маю на увазі генетику) визнала правильними, але застосовує їх тільки під час плекання расових псів, овець, коней, корів. Щоб не оправдувалася теорія дарвінізму, партійно-політична соціологія, цензуруючи генеалогію, осуджує плекання кращої людини чи кращої родини. Усі люди рівні й однакові (пігмей повинен одружуватися з голівудською зіркою чи з донькою англійського лорда) — говорять пропагандисти інтернаціонального (християнсько-кремлівського) синедріону, та самі про своїх дітей думають так, як цар-філософ Бімбасара.

41. Будда відповів Бімбасарі: «Коли б я був ласий на багатство, я був би царем у царстві Ґанґесу. Та я не шукаю речей, за які я міг би придбати становище чи тілесну розкіш. Я шукаю правдивого знання життя».

Цар Бімбасара зачудований відповіддю, сказав: «Пообіцяй мені, що коли ти знайдеш правдиве знання життя, то прийдеш до мене й навчиш мене». І Будда пообіцяв.

42. На святій горі Пандава Будда, маючи 35 років життя, 2558 років тому, самовдосконалився. Шлях самовдосконалення — шлях самопізнання. Буддисти цю ніч (ніч самопізнання на горі Пандава) звуть священною. І врочисто у своїх святинях її відзначають молитвами й піснями.

2558 років тому Він (принц Сакиї Сидгартга Ґаутама) став Буддою. Слово «будда» має санскритський корінь «буд», що значить «будження», «пробудження», «освітлення». Він, ставши Буддою, сказав: «Від Бога походить Бог. Від Мари походить Мара». Він щиро дивувався, що не міг раніше прийти до цієї простої думки — святої вічної правди.

Тоді коли Будда проповідував, що від Бога походить Бог (добро, любов, правда), а від Мари походить Мара (зло, ненависть, жадність, неправда), між юдеями (а це було перед Вавилонською неволею) жило переконання, що від Бога походить все — добро і зло, любов і ненависть.

43. Залишивши гору Пандава (слово Пандава значить «П'ять див»), Будда вернувся до Бенаресу, Сьогодні індуси, ставши народом незалежним, повернули цьому містові стару рідну назву Варанасі. По індуському слово «вара» значить «вода», «ріка», тут же тече вара (вара Ґанґес). У Бенаресі Будда зустрів тих п'ятьох жебраків, з якими голодував у джунглях Урувели. Ведучи з ними розмову, Він сказав:

«Вода завжди падає вниз. Вогонь завжди гарячий. Лід завжди холодний. І скільки б ви не молилися до Богів Індії, вони не зроблять, щоб вогонь був холодний, а лід — гарячий. І це тому, що закони життя зробили ці речі такими, якими вони є».

44. «Правда» — відповіли жебраки. Будда зробив на них своїми мислями велике враження. Він ніби зачарував їх відважною мовою, що «Веди» не є священними книгами. Ніхто перед Ним не мав відваги так сказати.

Будда говорить, що «закони життя зробили ті речі такими, якими вони є». Я погоджуюся з цими твердженнями Будди. І кажу, що «Боги Індії» і «люди Індії», і «мудрість Будди» — діти, які виколихалися в колисці плянети Земля. Вони між собою сперечаються і любляться.

Боги Індії — ідеали, створені уявою народу і освячені душею народу. І коли б не було «Богів Індії», то не було б Будди. «Боги Індії», які визначені у «Ведах», дали Будді право, щоб Він їх поборював і не був за це покараний, відправлений до пекла чи спалений, як Іван Гус живцем на вогнищі віри Христової.

45. Будда, говорячи про безпорадність «Богів Індії», сам же також проявляє безпорадність. «Боги Індії» — успіхи і помилки, радощі й смутки, величність і хибність уяви оріянських племен. Вони ніжні й безстрашні. Вони закохані й розгнівані. Вони такі, як ті, хто їх любить, і як ті, хто їх поборює.

І їм всім байдуже, чи Будда до Них молиться, чи ні. Їм байдуже, так як сьогодні байдуже для Будди: чи всі буддисти вважають Його Божеством, чи ні.

Я вважаю, що молитва не призначена для того, щоб при її допомозі гріти лід чи холодити вогонь. Молитва — старий випробуваний засіб, при допомозі якого людина цілеспрямовує свою духовність і ошляхетнює чи вдосконалює свої почування.

І віруючі й атеїсти устійнили на основі модерних аналізів (дослідів), що йоги при допомозі молитовних медитацій можуть реµулювати працю свого серця, своїх легень і мозку.

Йоги можуть при допомозі молитви (духовних медитацій) зменшувати або збільшувати тиснення крови. У примітивних людей примітивне розуміння молитви — і вони або моляться, кажучи: «Пресвятая Богородице, Царице Небесна, спаси нас!», або кажуть — «Не визнаю молитв».

46. На священних годинах самопізнання, духовно і тілесно самовдосконалюючись, відходьмо від примітивних розумінь молитви. Є тілесні дуже для людини потрібні вправи (прохід на свіжому повітрі, плавання, біг, веслування) і є духовні дуже для людини потрібні вправи (молитви, які використовуймо мудро, як лік цілющий проти негативних емоцій).

Негативні емоції (злотворні зворушення, настрої) викликають шкідливе звуження кровоносних судин і тому вони хоробливо впливають на працю серця, шлунка і творять в тілі людини отруйні хімічні сполуки, які можуть назавжди в людини відібрати здоров'я.

Будьмо любомудрими: навчаймося використовувати молитву як духовну вправу мислі і почувань. Мудреці, правильно освічені люди, вміють при допомозі молитви світлої, наснажуючої, рідної, нищити веµетативний компонент. І тоді судини, які шлють кров до серця і мозку, ширшають і цим прискорюється кровообіг, і людина свіжішає духовно й тілесно. У РУНВірі молитва — це вільна й бадьора пісня душі, і той, хто каже, що для життя пісня-молитва не потрібна, не знає таїн мудрого життя.

47. Святі жебраки, ставши визнавцями науки Будди, спитали: «Будда, скажи, хто створив світ?» Будда відповів: «Я вірю, що світ існував завжди і світові ніколи не буде кінця. Все, що не має кінця, не має початку. Світ ніким не був створений. Світ завжди був світом. Якби цей світ був створений Богом, то не було б ні змін, ні розрухів. І не було б на світі таких явищ, як сум, нещастя, справедливість, несправедливість, чисте, нечисте — тому, що все походить від Бога».

Будда, не визнаючи думки, що Бог брав участь у творенні світу, казав: «Бог щось таке величне і досконале, і від Нього не повинні походити речі дрібні, нещасні, ревниві, хворі». Він вважав, що той Бог, якому поклоняються браміни, має хиби.

У юдейській Книзі (Біблії) читаємо, що Бог Ізраїлів рече: «Я ревнивий Бог», «Мій бо всякий первенець: того дня, як повбивав я усі первенці в Єгипетській землі, присвятив я собі всі первенці в Ізраелі, від людини до скотини, мені будуть вони, мені, Господеві» (4 кн. Мойсея, гл. З, 13).

48. Я вже говорив у праці «Дай мені пожити ще два місяці», що старі ізраельтяни кололи і на жертовниках пекли своїх дітей (тільки первенців) для Господа Бога Саваота. Убивання дітей для Бога Саваота (після злагіднення характеру ізраельтянського) було замінене викупом: первенця приносять для Бога Саваота в жертву та, щоб первенець жив, його треба викупити. І так «первородне дитя мусить бути викуплене», і гроші (секлі) передані святині, — сказав Бог Саваот Аронові (4 кн. Мойсея, гл. 18, 15—16). Не може благородній людині подобатися той Бог, який убиває дітей (первенців), та все ж таке розуміння Бога існує. Ісус — Син Ізраельського Бога Саваота у своїх проповідях проявляє обережність до вимог свого Бога-Отця Саваота.

49. Будда говорив учням: «Коли б все на світі було створене Богом, то, очевидна річ, що Він (Бог) сам би мусів відчувати печаль і радість, любов і ненависть, а коли в Бога все це є, то як можна казати, що Він досконалий?»

Ні, величний Будда, то люди звуть Бога досконалим, обділяючи Його недосконалими властивостями (ревністю, жорстокістю). У милостивих людей Бог має характер милостивий. У жорстоких людей Бог має характер жорстокий. Отже, справа не в Богові, а в людському розумінні Бога.

У християн архиєреї і єреї ширять міркування, що «все від Бога. Усяка влада Богом дана». Влада злочинна (влада хана Батия, імператора Петра Першого, секретаря Сталіна, фюрера Гітлера) Богом дана. Якщо так -значить єреї християнізму вважають, що Бог — датель влади злої, або — доброї. «А може й ти на небесах смієшся, Батечку, над нами, та радишся з панами, як править миром?» питає Тарас Шевченко, вкладаючи у слово «пан» значення «експлуататор». У наших предків слово «пан» означало людину досконалу тілесно й духовно, і про це я оповідаю у праці «Титули і їхня історія».

50. Філософ Люї Рено у книзі «Природа гіндуїзму» пише, що «Будда створив єретичну релігію зовсім протилежну гіндуїзмові».

Будда казав: «Коли Бог є Творцем світу і коли всім доводиться підпорядковуватися владі їх Творця, яка б була тоді користь від добрих вчинків? Коли все керування є Божим твором і перед ним всі рівні, тоді праведне й неправедне означало б те саме».

«А коли сказати, що печаль і радість обумовлені другою причиною, то тоді доведеться признати існування таких речей, причиною яких не є Бог. Коли так, то чому й всі інші речі не можуть бути безпричинні? Коли Бог є Творцем, хай буде дозволено спитати, мається мета в усього створеного чи в нього немає ніякої мети? Якщо Бог діє з метою, Його не можна назвати досконалим».

51. На основі Буддиних міркувань про Бога виникає питання. Рабіни вважають, що Саваот дав людині властивості своєї досконалости і поселив її в раю. Дівиця не послухала Саваота і в раю з'їла кисличку, стала грішною (її спокусив мешканець божественного раю Сатана).

Я вважаю, що не винувата ложка, що має незграбний вигляд: винуватий той, хто її створив. Саваот покарав дівицю Єву, вигнавши її з раю. Він дав Єві біль, смуток, дав їй властивості старіння. Він їй дав те, що сам мав: він їй дав недосконалість. Датель не може дати того, чого сам не має.

Єва, будучи недосконало створеною, не мала сил протиставити себе намовам Сатани. Я оправдую Єву: винуватий той, хто сам, будучи недосконалим, створив її недосконалою -нездібною протиставитися Сатані. Ісус, як пише «Євангелія», здібний був відкинути намову Сатани.

52. Будда, проголошуючи реформу гіндуїзму, мало що додає. Знаємо, що в «Рик Ведах» є твердження, що світ існує сам по собі. Світ не мав творця. Сам світ у собі є творцем. У світі є творчі сили. Вони, живлячись світом, з світу творять світ свідомих і несвідомих явищ.

Філософ Капіла (основоположник філософії Санк'я) сто літ перед Буддою, голосив в Індії, що «світ не був створений». (Між іншим, слово «санк'я» виникло з санскритського слова «зна» чи «зан», що значить «знання», «пізнання»).

Капіла казав, що на світі нічого немає вічного. Я вважаю, що велике вчення Капіли хибує односторонністю, і зазначую, що вічність у світі є — є в світі вічність змін, переоформлень, є вічність надвічна, тобто, та вічність, яка все вічне робить невічним.

53. Не «Біблія», не Аристотель, не Платон, не Маркс дали людству першооснову, на якій розвинулося діялектичне міркування. Ті вчені, які перебувають у тенетах европоцентризму, вважають, що першим творцем діялектики був грек Гераклит, проголосивши, що «ми є і нас немає», «кожний має світ у середині свого я», «хотіння — це те саме, що й спання». Гераклит твердив, що на світі немає нічого вічного, нерухомого. Він вірив, що душа складається з вогню і води. Він вірив у грецьких богів і їхні чуда. Маркс, поверхово орієнтуючись в історії світової філософії (Індія для нього була мало знаною), писав, що «діялектику винайшов Гераклит». Той, хто ознайомлений з проповідями Буддгадеви, знає, що Гераклит нічого не сказав нового. Він повторив те, що вже було давно сказане.

54. Будда, ідучи від селища до селища, проповідував: «Людино, достойно трактуй людину. Не май великої прихильности до однієї людини чи річі. Не протистався злому. Прощай боржникам своїм. Прощай тим, які тобі роблять кривду. Справедливий той, хто любить бездіяльне».

«Я — пристань беззахисних, провідник заблукалих. Я — правда й життя, для мене немає ні високого, ні низького, ні касти, ні племени».

Між істориками релігій світу поширене обґрунтоване переконання, що ця духовна наука Будди була принесена з Індії і впроваджена (пристосовуючи до юдейських обставин) в євангельські писання.

55. І досі в Індії й Ірані живуть легенди, що юдеєць Яшуя (Ісус) від 20 до 28 років свого життя жив у Індії й Ірані, вивчаючи науку Заратустри, науку Будди і брагманські оповідання про Крішну.

Євангелисти Маттей, Марко, Лука, Іван нічого не написали, де жив і що робив Ісус від 20 до 30 років життя. Якщо вони (євангелисти) докладно знали про Ісусове дитинство і про останні три роки Його життя, то треба вірити, що їм також було добре відомо, де перебував Ісус до 30 років. Чому тоді вони в Євангеліях й словом про це не згадали? Згадати, що був Ісус в Індії, значить признатися, що моральна правда Євангелій має нежидівське походження; хіба можна позиченим гордитися? Моральна наука Будди передана Ісусові в Юдеї, чи була вона особисто Ісусом засвоєна в Індії — справа другорядна.

56. І юдеї, які найкраще знали Ісуса, слухали ним голошену нову правду, «дивувалися і казали: Звідкіля в Нього така премудрість і сила? Хіба Він не син теслі? Хіба не Його мати зветься Марія? А брати Його Яков, та Йосій, та Симон, та Юда? Звідкіля ж се все в Нього?» (Маттей, 13, 54-56).

57. Крішна — син індійського бога Вішни. Крішна — інкарнація Вішни. Христос — син Ізраельського Бога Саваота. Христос — інкарнація Саваота. Жиди, довгі століття перебуваючи в розсіянні (діяспорі), не дармували, вони на ослах і верблюдах возили крам: мали жваві торговельні зв'язки між Юдеєю, Іраном, Вавилоном, Індією. Оповідання про Крішну і Будду були юдеями використані для оформлення захоплюючих оповідань про Христа.

58. Дослідник Ананда Кумарасвали у книзі «Будда і святині буддизму» пише, що «Існує дуже очевидна тотожність між буддизмом і християнізмом».

Сьогодні кожна правильно освічена людина знає, що наука Ісуса не є оригінальною, і особливо там, де говориться про вселюдські істини добра й любови. Так, «Є велика тотожність між легендами про Будду і легендами про Христа», — пише Ф. Г. Гіллярд у книзі «Будда, Пророк і Христос», виданій в Лондоні в 1956 році.

59. Будда, будучи скитом (оріянином), добре знав духовний шлях життя оріян. Він говорив: «Оріянська правда про страждання така: народження — страждання. Старі роки — страждання. Смерть — страждання. Розставання з дорогою людиною — страждання. Жити з нелюбом — страждання». Він (Будда) зазначував, що ці життєві поняття не ним створені, вони стародавньооріянські. Говорячи про «Оріянську Правду Страждання», Він перш за все звертався до людей бідних, покривджених, осміяних. І знали люди, що принц Ґаутама (Будда) добровільно став жебраком, щоб звеличити принижених, щоб грішникам показати шлях праведного життя, щоб боронити покривджених.

60. У священних письменах буддизму читаємо: «Гамуй вуха, ніс, язик, тіло. Гамуй розум, гамуй все. Коли гамуються органи чуттів, постають повага і поміркованість, спогади і мудрість».

«Тіло гамується, коли не перелюбствуєш, не займаєшся крадіжкою і не вбиваєш живих істот. Мова вгамованою вважається, коли в ній немає грубости, нарікань, погроз, докорів».

«Розум контролюється, коли відсутня жадність, ненависть і помилкове розуміння справи. Коли ти досягнув вгамування цих джерел, можна вважати, що ти є людиною, яка звільнилася від страждань» («Дгаммапада», Гатги, 360—361).

«Коли людина звільниться від минулих, сучасних і майбутніх пристрастей, то таким способом, вона звільниться від страждань» («Дгаммапада», Гатга, 348).

61. Будда учив, що «любити треба бездіяльно». Чому? Бо активне хотіння любити спричинює страждання. Людина не повинна робити те, що їй несе страждання.

Буддина філософія любови мені нагадує сад, який має чарівну квітучість, але не дає плодів. Я вчу: хотіння не треба гамувати чи занедбувати, хотіння треба ошляхетнювати.

Бездіяльна любов (любов без хотіння) подібна на бездіяльну мудрість. Любов повинна не тільки квітнути, а й давати плоди. З шляхетної любови родяться шляхетні плоди.

62. Є між людьми поширена думка, що зло не люблене людьми. Ні, так не є. Зло існує тому, що в людей існує любов до зла. З злих плодів любови родиться зло. І тому — є добра радість і є зла радість.

Є люди, які люблять будувати, і, будуючи, вони відчувають творчу радість. Вони люди творчої радости — люди творчого інстинкту.

Є люди, які люблять руйнувати, і вони, руйнуючи, відчувають радість, їм на душі приємно, що вони руйнують те, що хтось будував, вони люди руїнницького інстинкту. Є дух творіння і є дух руїни. Та треба не забувати, що дух руїни також творчий, він творить руїну: є талановиті творці руїн.

63. Щоб краще збагнути многосторонність життєвої мудрости, зверну увагу на односторонність Марксових міркувань. Маркс учить, що «історія всіх суспільств — це історія боротьби клясів». Якщо справді так, як пише Маркс, значить хід історії людства був би стриманий, коли б не було клясової боротьби.

Комунізм — безклясове суспільство, в безклясовому суспільстві немає клясової боротьби, тобто немає історії суспільства, суспільство без історії — кладовище або концентраційний табір, в якому сидять поруч з антимарксистами і марксисти, тероризовані марксистами, маю на увазі тюрму народів — СССР.

64. Маркс учить, що між паном (гнобителем) і його слугою (гнобленим) немає любови, «є вічний антагонізм один до одного». Слуга мріє ограбити пана і таке грабування на думку Маркса є вищою формою справедливости: слуга грабує награблене і втверджує «диктатуру пролетаріяту».

«Диктатура пролетаріяту» — хитрий обман пролетаріяту. Чому? Тому, що Маркс учить, що гнобителі становлять тільки незначну меншість суспільства. «Дев'ять десятих — це гноблені, пролетарі», пише Маркс в «Комуністичному маніфесті».

Пролетарі, щоб звільнитися від експлуататорів, повинні, на думку Маркса, створити «диктатуру пролетаріяту». Якщо «диктатура пролетаріяту» є диктатурою народу (бо ж пролетарі становлять 90 відсотків суспільства), то виходить, що народ прагне диктатури? Народ-диктатор? Кого він (народ-диктатор) має тримати в пазурях диктатури? Сам себе чи десять відсотків суспільства?

65. Ні, термін «диктатура пролетаріяту» вигідний тільки для тих, хто прагне свою особисту (або групову) диктатуру для обману пролетаріяту називати «диктатурою пролетаріяту».

Диктатура — це влада (влада однієї особи або групи людей) оперта на насильстві. Немає насильства — немає диктатури.

Брежнєв каже, що «СССР — країна Маркса». Якщо в СССР концентраційні табори наповнені політичними в'язнями тому, що «СССР — країна Маркса», значить марксизм по-москвинському реалізований стає фашизмом.

66. Істина так, як і краса, пізнається при допомозі порівняння. І я тут згадую науку Маркса, щоб була краще пізнана наука Будди.

Аніла де Силва-Віґер у книзі «Життя Будди», виданій в Лондоні в 1955 році, пише: «Коли слуга Чанна почув, що Будда сідлає коня, він сказав: «Куди хочеш їхати, о, принце з широкими бровами, з очима ніжними, як лотос. Ти лев між королями».

«Ти прекрасний, як місяць, і білий, як лілея в місячну ніч. Твоє обличчя, як свіжі пелюстки лотосу, як проміння сонця».

«О найбільш величний між принцами, хіба не твоє тут царство багате, величне, квітуче? Хіба не твої тут сади подібні на палаци Бога Індри? Ти маєш красою опромінену дружину, а в палацах музика і танці. Бери, насолоджуйся життям, мій любий принце! Не від'їзджай, мій улюблений пане!»

67. Будда-пан відповів слузі Чанні: «Мій мозок освітлений не такими речами, Чанна. Подай мені мого коня Кантаку. І попону, оздоблену прикрасами. А ці дорогі перли передай татові моєму. Скажи йому, що я не бажаю нагород. Я від всього мого серця прагну робити добро для людей».

«Я хочу дати світло тим, які живуть у темноті і помилках. І в ім'я цієї справи я тепер залишаю палац і мого любого тата. Попроси його, щоб він не плакав».

68. Українцям широко відома дохристиянська рідна пісня «Ой, див ладо, а ми просо сіяли». Мовники, не орієнтуючись у вірі батьків своїх, пишуть через риску «Див-Ладо». Вони не знають, що в цій пісні слово «ладо» значить «ладний», «любий».

У буддистських катехизисах вважається, що Див — стародавній світлосяйний Бог оріянський (скитський). Я вже зазначував, що з слова «Див» старі греки створили слово «Део». Ім'я «Деонисій» значить «Бог Ніси», Ніса — назва виноградної гори.

Латини з слова «Див» (слово «Див» санскритське) створили слово «Деус»; папа римський, виголошуючи молитву, каже: «Доміне Деус», що значить «Пан Бог». Італійці кажуть «Діо», іспанці — «Діос», французи -«Дьіо».

Ім'я грецького Зевса було створено з слова «Див», літеру «д» замінено на літеру «з». Українець не кожний знає, що слово «теологія» виникло з слова «деологія»; Тео — Бог, дор — даний, Теодор-Богдан. Немає підстав пишатися, що ім'я Федір чи Хведір, створене з імени «Теодор», суто українське.

69. На світанні творення первомови білої людини наші предки (ми назвемо їх умовно мізинцями — творцями брильянтної Мізинської культури) вживали слово «дара» в значенні «дитина жіночого роду».

Дара, стаючи дорослою, робилася дивовижною, тобто, осяйною, чарівною, привабною, світлою, як Див. Звідси й походять слова «діва», «дівиця», «дівчина», «день». Юна оріянка — світлокоса і світлоока — синонім дивотности, чарівности, погідного дня.

70. Ведійський (оріянський) бог Див (один з богів України (Руси) сказав Будді: «Святий принце, вже час іти. Вже час іти шукати Великого Закону. Трать все і йди в Життя шляхами пустельника».

Є в цих словах містерійна велич внуків Дажбожих: весь Буддистський світ слово «Див» (Дев) вимовляє з почуттям поваги.

Українця хитро запряжено в ярмо догм понурих — в ярмо ґойського християнізму грецько-латинської інтерпретації, і навчено вірити, що Див, як пише митрополит Іларіон (Огієнко), це «лісовий божок».

71. У книжці «Слово про Ігорів похід», виданій у Вінніпезі в 1949 році, на сторінці 184 він (Іларіон (Огієнко)) своїм парахвіянам пояснює, що «Див — прихильний до половців лісовий божок, лісовик, мара, Лихо», «діва — якесь неприхильне русичам божество». Одним словом — лихо, що ми по-лихому навчені розуміти самі себе. Половці — це ж монгольське плем'я. Див між монголами не був знаний.

Монахи, професійні єреї і архиєреї інтернаціонального християнізму, щоб міцніше тримати Український народ в неволі, натворили багато неправд про історію давньої України (Руси). Вони навмисне зневажають духовне життя дохристиянської України (Руси). Вони вірять, що чим більше зневажливо будуть українці ставитися до своєї рідної самобутної духовости, тим покірнішими вони будуть парахвіянами грецько-латинського християнізму.

72. Будда, натхненний Дивом, пішов шукати Великого Закону. Пішов сам. Він знав, що його слуга Чанна призвичаєний до життя в розкішному палаці і він не має бажань іти в далекі й невідомі мандри, щоб збагнути мудрість життя. Слуга хотів лишитися слугою.

Маркс вважає, що слуга Чанна не вбив принца Будду тому, що не орієнтувався в марксівській теорії клясової боротьби. Відповідаючи Марксові, кажу: історія суспільства не є історією клясової боротьби, а історією боротьби ідеалів.

Принц Будда, рабовласник, став жебраком добровільно, тобто, без кривавої клясової боротьби. Ідеали любови до людини родяться і в душі принца, і в душі слуги, ідеали ненависти до людини родяться і в душі принца, і в душі слуги. Сіґанук — принц Камбоджії став «вождем Камбоджського» пролетаріяту, ніби доводячи, що Будда правий, а Маркс — ні.

73. Будда вчить, що все, що народилося—помре. Все, що створене — загине. Частина буддистів вірять, що душа людини гине разом зі смертю людини.

Будда вчить, що немає ні душі, ні Бога, ні потойбічного життя. На питання «А що ж є?», Будда відповідає: «Є вічна течія змін. Є вічна течія перетворень. Основна мета людини — пізнання природньої закономірности». Пізнання Великого Закону.

Виникає питання. Будда, проповідуючи, що «Бога немає» і, маючи між брагманами репутацію безбожника, став Божеством? Ні, не всі буддисти вважають Будду Божеством. Є поширене твердження, що Будда — це Дарма. Санскритське слово «дарма» таїть в собі корінь «дар» чи «дер», що значить «держати» «держава» (закон, правило, порядок, устійнена норма моралі, поведінки).

74. Етнограф Штернберґ, дивлячись на суть релігії з погляду юдейсько-християнської теології, у книзі «Первісна релігія у світі етноґрафій», виданій в 1936 році, пише, що «в основі буддизму лежить повний атеїзм».

Мовляв, як можна вважати Будду Божеством чи Найвищою Святістю, коли брагмани вважають Будду безбожником?

Треба пригадати Штернберµові, що рабіни (фарисеї і садукеї) звали Ісуса безбожником, розпусником і бунтарем. І безбожник Ісус став Богом? Як?

Усі ж бо знаємо, що в 325 році в селищі Нікея з'їхалися архиєреї (на Нікейський собор) і під час дискусій голосуванням (та наказом імператора Константина) вибрали Ісуса на Бога; очевидно, частина архиєреїв, очолених єреєм Аріусом, на цьому ж таки Нікейському соборі створили опозицію, зазначуючи, що вони не можуть погодитися з думкою, що батько (Бог-Отець) і син (Бог-Син) є однолітками.

75. Наука Конфуція — наука достойної китайської етики (моралі). Наука про правила життя об'єдналася з культом предків і стала великою релігією. Конфуціонізм — національна релігія Китайського народу.

Релігія — поняття відносне. Одні релігійне звуть нерелігійним, світським, другі — нерелігійне, світське звуть релігійним. Той, хто прагне робити чітку межу між релігійним і нерелігійним, має обмежені знання історії релігій світу. Той, хто каже, що тільки в його релігії є втілена правдива релігійність, демонструє односторонність мислення.

76. Епоха, в якій жив Будда, була опанована поглядом (особливо в північній Індії, де переважно жили оріяни), що життя людини — шлях страждання, поразок, хвороб, невдач, зрад, терпінь, зневірень.

Оріяни, прибувши з бадьорих і ніжних, багатих і радісних степів Оріяни (Праукраїни) на простори Індії, зажурилися. Пекуче сонце, безліч отруйних змій, південні, досі оріянам незнані хвороби, обумовлювали в основі життя поставити питання: коли життя — це вічність, значить існує вічність страждань? Страждання — неприємність. Людина, живучи між людьми, постійно має справу з неприємностями.

77. Ті, що хотіли самі себе відмежувати від неприємностей, ішли в ліси і гори. Жили на самоті, їм хотілося бути з собою. Вони, віддалившись від людей, пороку, обмов, заздростей, нарікань, поразок, пошестей, сварок, входили у світ духовних споглядань. Вони прагнули з'єднатися з світом чистим (небесним), з безсмертністю і красою «світової душі».

«Світова душа», «містична душа», «найвище світло», «найвища святість», «світла досконалість», «вічне небесне життя без болю і зітхань» — уявні чари теософської містики. Містик вважав, що «світова душа», як реальна сила, живе у світах позасвітніх, у «третіх небесах».

78. У індуській філософії «Санк'я-Карике» зазначено, що є Три Види Страждань: тілесне, розумове, духовне.

Будда, маючи на увазі ці Три Види Страждань, не казав, що Він хоче людину визволити від страждань. Він тільки радив, щоб людина сама (а не при допомозі Будди) визволилася від чуттєвих і моральних страждань.

Я, науку Рідної Української Національної Віри проповідуючи, вчу, що людина не може визволитися від страждань ні сама, ні при допомозі інших. Чому? Тому, що страждання — властивість життя людини. Людину мучить страх перед стражданням, людину мучить страждання і людину мучить спогад про страждання.

Чи є спосіб, щоб зменшити тягар страждання? Є. Страждаючи, не думай про страждання, думай про Священність, в ім'я Якої ти готовий жити і вмерти. Є в тебе мета, яку ти ставиш вище свого життя, значить є в тебе вміння в стражданні не страждати.

Якщо є приємне життя, то є й приємна смерть: приємно вмирає той, хто вмирає, щоб жив його народ — щоб славився його рід. Людина — це зернина; зернина, лягаючи в землю, гине, щоб знову себе відродити в новому колоску.

79. Наука Будди про Страждання творить одну з головних основ Буддизму. Вона людяна, мила, але не завжди обґрунтована. Чому?

Будда прагне показати шлях, який звільняє людину від страждання. Хочеш не страждати, загальмуй хотіння — джерело всіх страждань.

Щоб загальмувати хотіння, треба хотіти — хотіти загальмувати хотіння. Там, де хотіння, там страждання. І тому я вважаю, що хотіння треба не гальмувати — хотіння треба ошляхетнювати, хотіння треба добротно цілеспрямовувати.

Хотіння — особливо хотіння благородне — це рушій життєстверджуючого поступу. Там, де немає хотіння, немає людини. На світі не було б життя, коли б заникло несвідоме чи свідоме хотіння жити.

Хотіння жити, хотіння свідомо боротися за життя і за місце для життя, хотіння вмерти, щоб жили потомки — у цих хотіннях проявлені найвищі Закони Життя. У благородних людей благородні хотіння. Хотіння треба виховувати і звеличувати осяянням людської духовної звитяги.

80. Є в Будди мислі такі, яких не можна розумом людським спростувати. Будда каже: «Все, що ми є, це результат того, про що ми думаємо».

Справді так є: українець, маючи чужу віру, думає про справи чужі, і в результаті цього думання він стає чужовіром, він ставить чуже на перше місце життя свого, а рідне — на друге. Не думаючи про Рідну Віру (про рідний шлях свого народу), українець сам себе свідомо чи підсвідомо віддаляє від рідних властивостей свого «я», від почувань духовної незалежности, і так стає духовним рабом, не усвідомлюючи свого рабства.

81. Будда — досконалість. Чому? Він вміє сам себе звільняти від страждань. Він байдужіє — входить у світ повного спокою. Там, де повний спокій, немає хотіння. Немає хотіння — значить немає збуджуючої сили, яка спонукає людину любити, або — ненавидіти.

Людина повинна обминати ненависть!? Ні, я вважаю, що в деяких обставинах ненависть благородніша за любов. Ненависть, народжена любов'ю до народу свого, благородніша за любов до катів народу свого.

Я ненавиджу, бо люблю: я ненавиджу ворогів народу мого, бо люблю народ мій. Любов ворога — отрута, ненависть ворога — честь ворога. Північні вторжники, які вторгалися на землі мого мирного народу, казали: «Да, ми любім малоросов», ця любов — жорстоке знаряддя поневолення.

Християнська любов — гірше ненависти, християни польські і християни москвинські українців мучили християнською любов'ю. Тарас Шевченко, пишучи про християнську любов, достойно гнівається, що «іменем Христа прийшли ксьонзи і запалили наш тихий рай, і розлили широке море сльоз і крови, а сиріт іменем Христовим замордували, розп'яли». Прийшли християни-москалики і «сина закували». Замучили брата браття во Христі!

82. «Життя — це тягар», кажуть Буддисти. Архиєреї християнізму, наслідуючи буддистів, визначили, що життя — це носіння хреста.

Про те, що життя — справа тяжка, знали наші предки більше як п'ять тисяч літ тому. І «Веди» є свідченням цього. Гуцули зуміли ведійські поняття життя зберегти впродовж тисячоліть.

Вітчизною гуцулів є простори сьогоднішньої Мадярщини, мадяри — монгольське плем'я, яке, прикочувавши з Сибіру, осілося на землі Гуцульській, і гуцули примушені були скупчитися на біднішій частиш своєї землі, на території сучасної Гуцулії.

У гуцулів був звичай журитися, коли родиться дитина: народження дитини — початок страждань. Умирає людина, грає безжурна музика. Безжурна музика повідомляє, що прийшов кінець стражданню на ниві житейській і спочилий переселюється у вирай — у Царство Духа Предків, де живуть амріти (невмирущі).

Несумний обряд поховання переконував людину, що смерти немає — є тільки перехід людини з одного стану буття в інший. Людина, померши, знову відроджується в світі неба, у красі квітів, у помислах, навиках і почуваннях потомків своїх, у вічнооновлюючому колі роду свого.

83. Спочатку слово «мрі» або, як ми тепер кажемо, «смерть», було синонімом слів — «мрія», «спокій», «заникнення хотінь».

Є в живої людини (і про це зазначують буддистські діячі) «живий душевний спокій», він не має гніву, ненависти, жаги, нарікань, заздрости. Він — велич благородности. Він -володар великих знань. Він — досконалість. Він іде шляхом, який веде до нірвани.

84. Санскритське слово «нірвана» значить «недіяння», «невіяння». Воно створене з слів «нір» і «ванна», «нір» значить «ні», а «ванна» — «віяння», або, як зазначено у «Рик Ведах», «ваго» чи «вая». У буддизмі є два поняття нірвани.

Ранній буддизм устійнював, що нірвана — стан вічного спокою (невіяння, тиші), погаснення пристрастей, сумнівів, хотінь.

Є повір'я, що нірвана — Царство Високого Світу, де не існують жодні зміни, де немає хвилювання сил, де немає тілесного переоформлення. Вникаючи в суть цієї «другої нірвани», бачу, що вона є там, де відсутнє ніщо в нічому.

85. У буддистів є переконання, що Будда ходив до нірвани. Побувавши в нірвані, Він не раз добровільно від неї відмовлявся, щоб на землі жити для ближніх своїх, щоб світ спасти від гріхів і ненависти. Він в житті досягав всебачення. Він звільнявся від гріхів. Він знав найкоротший шлях до нірвани. Він знав всі перешкоди, які трапляються на шляху до нірвани і вмів їх перемагати.

Ті жиди, які оформлювали релігійний світогляд «Євангелій», слово «нірвана» замінили на «дім небесний»: вони багато Буддиних істин подарили Христові, глаголячи, що «Христос прийшов спасти грішників», «страждати за грішників».

І християнин, наслідуючи Христа, повинен відрікатися від земних благ, заздростей, гніву, пристрастей, хотінь, щоб здобути найкоротший шлях до «королівства небесного», тобто до нірвани.

86. Українці, які при парахвіях навчені з дитячих літ вірити, що юдеєць Ісус є їхнім всюдисущим і єдиним правдивим Богом, вживають в щоденному житті слова «парахвія», «парахвіянин», «парох».

Чужі слова (греко-латинські) «парохе», «паросше», «парісше» «паррохе», «парохія». Слово «парахвія» (від «параікос») значить «чужинецький дім», або — дім чужинців». Слово «парахвіянин», значить «чужинець».

Тертуліян у 200 році в «Апольогії» написав в Римі до магістратських урядників, що християни вважають себе «парахвіянами на землі», тобто, чужинцями.

87. Християни в перші століття вважали себе чужинцями (парахвіянами) на Землі. Парахвіянин зневажливо ставився до всього земного, земне життя — справа чужа для нього. Він жде того часу, коли буде перетранспортований у свій рідний дім (у дім небесний — в царство небесне), в обійми Саваота — Бога Ізраелевого. Ісус — Син Бога Ізраелевого в домі небесному опікується парахвіянами, бо Він добрий і милосердний.

І тому, що Саваот — Господь Бог Ізраелів є також і Господом Богом для парахвіян (християн), які творять велику й могутню секту юдаїзму, померлий християнин так, як і померлий жид, відправляється на лоно предків жидівських (на лоно Авраама).

88. Цар Бімбасара, вдруге стрінувшись з Буддою, сказав: «Якщо я Тебе правильно розумію, Ти навчаєш великих змін у старій вірі — у вірі індусів».

Будда відповів: «Воно так є, як Ти кажеш».

Є в буддизмі важлива особа Рудрака. Рудрака — предтеча. Він людям сповіщав про прихід Спасителя (Будди). Ім'я «Рудрака» походить від санскритського коріня «руд», що має декілька значень: «ректи», «родити», «ридати», «повідомляти».

Юдеям (архітектам ґойського християнізму) і ця важлива особа буддизму заімпонувала і вони її впровадили в євангельські оповідання під іменем Іван Хреститель.

Ім'я «Іоан» створили греки, неправильно вимовивши жидівське ім'я «Ягванан», «Ягванан» значить «Ягвою даний», або «Єговою дарований». Українці спотворене греками жидівське ім'я «Ягванан» (Іоан) вимовляють, як Іван, Івась, Йван, Ваня, Ванька, Ванько.

Є в українців світле прагнення бути народом незалежної духовости, та прагнення ці жорстоко переслідуються єреями чужовір’я. Щоб сяк-так проявити свою окремішність, вони (українці) перетоплюють чужі правди на свій лад та користи з цього мало. Наприклад, ім'я «Іван» в народі звучить тільки, як звук без змісту: адже українські маси не знають (їхній дух поневолений), що в цьому імені приховані творіння жидівської національної самобутности.

89. Будда, проповідуючи свою науку, казав: “Людино, ніколи ненависть не перемагай ненавистю. Зло перемагай добром. Не пий хмільних напоїв. Не вбивай жодної живої істоти. Вночі не споживай харчів”.

«Людино, іди по правильній дорозі життя, на ній є Правильне Бачення, Правильний Намір, Правильна Мова, Правильне Керування, Правильні Засоби Існування, Правильне Намагання, Правильна Уважність, Правильне Споглядання».

Жителі країн Колинів, Мала, Вайї, Каси уважно сприймали нову велику науку Будди. Будда — світлий Титан плянети Земля, такі міркування висловлюють буддисти, маючи на увазі факт, що Будда жив у шостому столітті перед Христом і вчив людей святої правди тоді, коли ще не були написані рабіном Ездрою «П'ятикнижжя Мойсея».

90. У дорозі стріли Будду посли від батька (царя Суддгодана) і сказали Йому: «Ми прийшли з землі Сакия від славного царя Суддгодана, від Твого тата, який запрошує Тебе завітати до Капілавасту і відвідати родину».

Будда вирішив зі своїми учнями (апостолами) відвідати рідний дім. Він (Будда) до столиці Сакиї до Капілавасту в'їжджає на білому коні. Жителі Капілавасту вийшли стрічати Його як принца свого (престолонаслідника). Вони стрічали квітами і піснями. «Світися, новий Капілавасту!»

Між стрічаючими стояв син Будди Рагула. Рагула став вірним проповідником науки свого тата. Ясодгара (дружина Будди) стріла Будду велично й світло. Стріла без пристрастей — з почуттям душевного спокою. Скити (саки) — жителі Капілавасту дізналися, що принц Будда не прийшов, щоб бути земним царем.

91. Девадатта (друг Будди ще з часів юнацьких) людина розумна, діяльна, він став одним з апостолів Будди і приєднався до родини (Священного Об'єднання Буддистів). Але потім він (Девадатта) почав між буддистами ширити зневажливі оповідання про Будду.

Девадатта нарікав на Будду, звучи Його самолюбом, самозвеличником, нечесною людиною, яка не рахується з поглядами інших. Девадатта казав: «Я краще всіх знаю, хто такий Будда, я ж двоюрідний брат його, він не вартий того, щоб його шанувати, він все моє присвоював собі».

Девадатта вважав, що він, нарікаючи на Будду і ширячи між буддистами зневажливі оповідання про Будду та роблячи різні докори Будді, стане таким великим, як Будда і здобуде між буддистами пошану й силу впливу.

На питання буддистів «Що ж ти, Девадатта хочеш»? Девадатта відповідав: «Справедливости хочу, законности. Будда повинен бути совісною, чесною, порядною людиною, а він такою не є. Він одне проповідує, а друге робить. Наприклад, він незаконно присвоїв собі мого голуба, він нечесний».

У юнацькі часи Будда і Девадатта ішли лісом. Девадатта вистрелив у голуба. Будда взяв раненого голуба і, побачивши, що голуб може літати, пустив його, і голуб зник у небесній блакиті.

Девадатта розгнівано сказав: «Не ти, а я підстрелив голуба. Голуб мій, а не твій. Ти не мав права так поводитися з моїм голубом, явну нечесність чиниш».

Будда відповів: «Ні, голуб мій. Ти хотів голуба мати, щоб в нього життя відібрати, а я хотів голуба мати, щоб йому життя врятувати. Голуб належить не тому, хто життя відбирає, а тому, хто життя спасає».

92. Буддисти (найвірніші учні Будди) бачили, що Девадатта наріканням на Будду псує між буддистами добрий настрій і спокій. Апостол Девадатта — зрадник, він таємно пробує убити Будду — таку бо велику лють він в душі має. Опанований люттю Девадатта гине, він всіма забутий.

Дослідники історії християнізму вважають, що апостол-зрадник Девадатта був упроваджений в життєпис Христа і названий апостолом-зрадником Юдою.

Тесть Буддин старався перегородити дорогу Будді, хотів при людях помститися за свою доньку Ясодгару. Будда, щоб повністю своє життя присвятити людям бідним, скривдженим і нещасним, відрікся не тільки від престолу, а й від всіх приємностей родинного життя. Тесть Буддин не був здібний зрозуміти духовної величі Буддиної і вважав його розпусником і дихав на нього почуттями ненависти.

93. Ананда (вірний учень Будди) сказав, що він чув, що Будда промовив: «Людина, опанована люттю, знедолює сама себе. І ця людина своїми наріканнями на мене змучила себе, знесилила. Вона помре». І так сталося, як говорив Будда.

Оріянський в'їзд Будди на білому коні до Капілавасту особливо заімпонував тим юдеям, які оформлювали принадну біографію милостивого Ісуса. Та у семітів — кінь — скотина рідкісна, не властива стилю життя семітського. І тому принц Ісус (з роду царя Давида) в'їзджає до Єрусалиму на ослі. І жителі Єрусалиму пальмовими віттями вітають його, як принца Юдеї. «Світися, новий Єрусалиме». І довідуються, що Ісус не плянує бути земним царем Юдеї.

94. Будда, творячи священне об'єднання буддистів, казав, що до Об'єднання не можуть належати солдати, раби, змовники, нарікайли та особи нестійких переконань.

Особи нестійких переконань небезпечні. Вони, ставши буддистами, завтра можуть обмовляти те, що сьогодні обожнюють. Низьким душам, як відомо, властива нестійкість переконань.

Священне Об'єднання Буддистів творилося на принципі волі. Принцип волі є там, де є вільний прихід до Об'єднання і вільний вихід з Об'єднання. Особа, яка перебуваючи в Об'єднанні, нарікала на порядки Об'єднання і на Будду, вважалася небажаною, їй буддисти казали: «Іди від нас туди, де буде тобі приємно, не псуй нам настрою, ми вільно втілюємо в життя науку Будди. Щоб не було рабства, у нас є закон: з Буддою іде той, хто шанує Будду. З Буддою не може бути той, хто не шанує Будди. Є воля бути з Буддою і є воля бути без Будди. На світі багато правд, багато воль, багато шляхів».

95. Ті, що належали до священного об'єднання буддистів, не мали права мати приватної власности. Чому? Будда вважав, що коли в Об'єднанні будуть люди без приватної власности і будуть люди з великими маєтками, постане несправедливість.

Маєткові люди в Об'єднанні будуть впливати на побратимів (особливо на побратимів невисоких душевних якостей) силою маєтковости. Маєткова людина може на Об'єднання дарити п'ять рупів, а немаєткова — десять рупів. Злий приклад деморалізує членів Об'єднання.

Маєткова людина, щоб оправдати свою скупість, почне говорити: «Я дав би більше на Об'єднання та мої поради не беруться до уваги». Бачимо, є прагнення при допомозі маєтку здобувати вплив на житгя Об'єднання. Маєтковій людині відповідає немаєткова людина: «Я біднію маєтком, та багатію душевною добротою. А ти черевом багатієш, а душею біднієш». Священне Об'єднання Буддистів тільки тоді буде могутнє єдністю, коли в ньому гуртуватимуться люди, бажаючі багатіти душевною добротою.

96. Буддисти, живучи як монахи в Священному Об'єднанні Буддистів, опікувалися сиротами, каліками, немічними старими людьми, хворими. Вони дітей учили грамоти. Вони людям робили добро і за свою працю не брали винагород, їли раз на день. Вони своїм чеснотливим життям зворушували серця людські, і люди їх любили, і радо запрошували їх в гості. Молодь, яка хотіла бути люблена людьми, ішла до них. Старі добрі люди їм дарили свої маєтки і вони будували святині, училища, доми спочинку для старих людей.

Буддисти, стрічаючись з хліборобами, військовиками, жебраками, казали: «Будда учить: не бери чужої власности, не чіпай чужої жінки, не звикай до розкошів, не будь лінивим, не будь неправдивим свідком, не обмовляй, не будь заздрісним, не будь жадним. Ми, буддисти, впроваджуємо в щоденне життя науку Будди».

97. Перші Буддисти були індуськими протестантами. Вони виступали проти порядків брагманської касти. Будда говорив, що брагманом не є той, хто родився в родині брагмана, а той, хто живе праведно, має світлі знання, вміє праведність втілювати в життя щоденне.

Подорожуючи взимку в 1975 році по просторах Індії, я бачив у Чандіґарі, Бенаресі, Делі, Бомбеї, що в святині біля брагмана сидить хлопчик. Хлопчик є сином або внуком брагмана. Хлопчик молиться з татом чи з дідом, слухає промови, засвоює святинні обряди. Ставши дорослим, він стає діючим брагманом не тому, що закінчив брагманську школу (такої школи немає), а тому, що він докладно брагманські таїни священнодійства отримав від тата брагмана. Не всі сини брагманів виконують у святинях обов'язки брагманські. Вони є професорами університетів, редакторами, політиками, ученими, винахідниками, культурними діячами Індії. Але всі вони (при потребі) в родині своїй чи у святині можуть здійснювати священнодійства.

ДЕНЬ 16

98. Слова «жінка», «жена», «життя» виникли з санскритського коріня «жа», що значить «життя», «народження». Слово «жая» у «Рик Ведах» значить «жінка». Брагман каже «жанака», тобто «жінка». Санскритське слово «жата» значить «життя», «появлення життя».

Слово «муж» виникло з санскритського коріня «маг», що значить «могутній», «мужній». А «чоловік» значить «перший», «чоловий».

Будда вважав, що чоловік — творіння мужніше, як жінка; жінка — це мати, мати дає життя. Жінка живе чуттями, які не завжди керовані врівноваженим розумом. Він (Будда) не радив приймати жінок до Об'єднання Буддистів. Він (може тому, що походив з роду кошових (кшатриїв) казав, що жінка, перебуваючи між чоловіками, творитиме балакучість і заздрість. Подібні переконання були й між козаками на Запорозькій Січі.

На прохання учнів Будда погодився, щоб було створене окреме Об'єднання Буддисток. Час показав, що там, де чуттєвість володіє над глуздом, згоди не буває.

99. Будда досконало знав себе. Відчувши, що приходить кінець Його земному життю, Він сказав: «Час відмовитися від тіла і йти у світ нірвани».

Учні, почувши ці слова, сказали: «Учителю, рано покидаєш світ. Рано заходить сонце». Будда спокійно відповів: «Все, що було вам потрібне, я вже передав. Я все віддав, і не маю стиснутого кулака, щоб щось затримати для себе».

Незважаючи на те, що Будда, будучи багатим принцом, відмовився від земних скарбів (навіть свій одяг віддав жебракові) і жив, отримуючи від людей кусень хліба, знаходилися такі, що нарікали на Нього. Нарікали, що Він не бере до уваги добрих порад. «А що таке добра порада?» Для однієї людини добра порада є доброю, а для другої — ні.

«Нарікайли — малі люди, які хотіли наріканням на Будду звернути на себе увагу, — говорив Ананда. — Є на світі воля: є воля давати поради і є воля брати поради, або — ні».

Той, хто дає пораду і злиться, що його порада не береться до уваги, вважається невихованою людиною. Не треба втотожнювати пораду з вказівкою, яку дає учитель учням і яку учні зобов'язані виконувати.

100. Буддині апостоли говорили: той, кому наука Будди подобається, іде до Будди і стає буддистом. Той, кому наука Будди не подобається, не йде до Будди і не стає буддистом. У цих твердженнях немає нічого нового: на таких добровільних віровизнаннях побудовані всі в світі релігійні, духовні й теософські рухи.

В Об'єднанні Буддистів панує строгий Закон Порядку. Став буддистом — виконуй накази наставників, живи так, як учить Будда. І той, хто хоче належати до Об'єднання Буддистів, повинен без нарікань, без балакучости і без лінивства виконувати накази.

Варто зазначити, що в Об'єднанні Буддистів, як у війську, суворо визначена кожна година. Усі встають на поклик дзвінка, всі купаються, всі одночасно моляться і славлять Будду, і всі мають один харч і один одяг.

Той, хто не бажає підпорядковуватися наказам буддистських провідників, позбавляється прав звати себе буддистом, і йому повідомляють, що в Об'єднанні Буддистів він пошани немає. Чому така суворість? Дисципліна — священний шлях духовного і тілесного самовдосконалення. Хто проти дисципліни, той проти правильного мислення, проти правильних почувань і хвилювань.

Мудрий народ той, який сам вільно творить закони дисципліни і їх з гідністю виконує — так утверджує успіх, віру і силу свого національного «Я».

101. Учні уважно слухали оповіді Будди. Вони ніколи злим словом не принижували слух свого Учителя. Вони боронили Його від злих людей. Вони ніколи наріканням не тривожили душі Його. Вони знали, що Будда слухає тільки мудрі слова. Злих слів (навіть коли вони голосно й погрозливо сказані) Будда не чує. Він не сперечається з злом і не приятелює з тими, які не вміють самоконтролем ошляхетнювати свої почування. Той, хто злився на Будду, сам ставив себе в становище неврівноваженої людини.

102. Будда, повідомивши, що вже відмовляється від свого тіла, сказав учням: «Я вже старий. Мені 80. Вже померли мої влюблені учні Шарипутра і Мутаголяна. Час і мені».

Будда попросив учнів (учні мали ті самі роки, що й Будда), щоб вони приготували Йому ліжко. Він змучений спрагою, просить води. Він каже: «Я спраглий, о Ананда, пити хочу».

Будда, чуючи, що Його серце сповільнює хід, сказав: «Сьогодні, мої учні-побратими, я прощаюся з вами. Моє тіло, як і всі складові частини життя, проминаюче. Усердно трудіться для свого спасіння. Утілюйте в життя науку, яку я вам дав».

103. У Буддистів є оповідання, що смерть Будди супроводжувалася здриганням землі. Він лежав мертвий у селі Кусинара. Вісім селищ, в яких Він любив перебувати, сперечалися між собою — хто має ховати Учителя?

Будду (за оріянським звичаєм) вогонь возніс до небесної високості. Вогонь охоронив Його тіло від темряви і розкладу. У всіх релігіях (і про це я кажу в оповіді «Різдво Світла Дажбожого») живе закон, що великі пророки, сини Божі возносяться на небо.

Буддисти ніколи не кажуть «помер Будда». Вони кажуть, що «Будда прийшов з Вічности і Будда пішов у Вічність». Вони вірять, що Будда — Мудрість Світу, Будда — Таїна Світу, Будда — Закон Світу, Будда — Шлях Світу.

Вони не кажуть, що Будда є Богом. Але їхні пояснення, хто такий Будда, створюють враження, що (в розумінні, наприклад, християнізму або ісламізму) Будда має всі властивості Бога. Буддисти поклоняються Будді майже так, як християни Христові. Є та різниця, що християни звуть Христа Богом, а буддисти звуть Будду Законом Світу.

104. На статуях Будди (на грудях Будди) зображена свастика. Я вже говорив, що санскритське слово «свастика» походить з слова «свастя», що відповідає сьогоднішньому українському «щастя». «Свастя» значить «світло», і звідси походить слово «свято», «святість»; «святий» значить «світлий». «Святий Боже» значить «світлий Боже», і такими словами українець (русич) починав молитву в передхристиянській Україні (Русі), маючи світлу віру в світлого Бога.

105. Будда вважав, що він ішов оріянським шляхом життя. У «Ведах» («Рик Ведах») визначено, що оріянський шлях життя ознаменований світлом (свастям). Свастика в оріян є символом вогню і світла. Усі ведійські святині в Індії біля вівтарів мають свастику.

Магаматга Ґанді, ім'я якого шанує Европа, вважав, що його життя — шлях свастики. Будучи в Делі, я звернув увагу, що музеї Ґанді ознаменовані свастикою. Діти в школах Індії навчаються, що п'ять тисяч років тому прибули оріяни до Індії, тримаючи в руках символ світла (свастику). Свастикою (меандрами) прикрашені палаци Іраку, Криту, Греції, Англії, США (навіть головна бібліотека Ню Йорку).

106. Сьогодні археологи устійнили, що не Індія, не Греція, не Крит, не Німеччина, не Мехіко, а Україна — Вітчизна свастики. На багатих просторах України запалало світло перших проявів культури і цивілізації народів Білої раси.

Відомо, що перші християни вважали свастику своїм релігійним символом, але вони не називали її свастикою. В їхній уяві це був хрест з загнутими кінцями. Гітлер, побачивши хрест із загнутими кінцями на стіні в монастирі, вирішив його намалювати на прапорі Німецької націонал-соціялістичної робітничої партії. Він казав, що «гакенкройц» — знак динамізму. Гітлер тільки пізніше дізнався, що «гакенкройц» є символом індуської релігії, символом джанізму і буддизму, і має оригінальну назву «свастика».

107. Історик Дж. Кембел у книзі «Маски Богів», виданій в Ню Йорку в 1959 році, пише, що «Найкращий зразок свастики, що нам відомо, знайдено (біля Києва) біля селища Мізинь, свастика знайдена біля Мізині, викарбувана на фігурі летючої птиці, яка зроблена з мамонтової кості. І цей символ ототожнюється у буддистському мистецтві з летом Будди».

Будда (статуя Будди) з свастикою втілює, в розумінні буддистів, Жалість і Співчуття. Варто, щоб українець, завітавши до Чикаго, відвідав історичний музей (біля озера) і оглянув цю статую Будди.

Не винувата свастика, що її причепив собі на груди тиран Гітлер. Не винувате слово «Русь», що його собі присвоїли хани Москвинського государства. Не винуваті серп і молот, що їх причепили собі на груди тирани — сталінці, які закатували мільйони селян і робітників. Серп (звідси й походить слово серпень) вживали наші предки (трипільці) як священне знаряддя хліборобської культури шість тисяч років тому.

108. Фіґура летючої птиці, про яку пише історик Дж. Кембел, це блискавиця — знамено Дажбоже, або, як я вже говорив, «жар-птиця» (тризуб). Через невпорядкованість знань історії рідної ми вживаємо слово «тризуб». Герб України (і про це я вже говорив) не має нічого спільного з зубами.

Герб України — це триєдине знамено Скитії (Оріяни) Трисуття. Про те, що оріяни вірили, що світ створений з Трьох Основ (Народження, Життя і Небуття), і це поняття особливо виразно проявлене у «Ведах», я говоритиму при іншій нагоді.

109. Узявши в руки «Ля Розе енциклопедію», видану в Лондоні в 1953 році, читаємо: «Будда вічно був», «Будда мав різні втілення на Небі й на Землі», «І нарешті сталося Його останнє перевтілення. Він інкарнувався в родині короля Сакиї, який володарював у Капілавасту на границі Непалю».

Історики релігій світу, вивчаючи буддизм, дізналися, звідки походить устійнена в християнізмі догма, що «Христос вічно був», «Христос з волі Бога Саваота прийшов на землю, щоб у вигляді Боголюдини маніфестувати силу і волю Господню і страждати за грішників».

110. Будда нічого не написав. І тому після Його смерти між учнями появилися протилежні тлумачення Його науки. Щоб устійнити одне поняття науки Будди (а там, де одне поняття, панує духовна єдність одновірів), учні скликали Буддистський З'їзд. На Буддистський З'їзд прибув вірний учень Будди славний Ананда.

111. Учасники Буддистського з'їзду знали, що учень Ананда найкраще вмів дотримуватися науки Будди, і він найкраще вмів виконувати Його розпорядження, і був світлим прикладом порядку для інших учнів.

Ананда постійно мандрував з Буддою і записував Його думки. І тепер він (Ананда) на Буддистському З'їзді читає «Вислови Будди».

«Вислови Будди» були видані у формі книжки під назвою «Сутранитгана». І досі буддисти з благоговінням оглядають печеру Раджагрихе, де відбувався Перший Буддистський З'їзд.

112. Кашяпа — учень Будди був славний тим, що науку Будди проповідував особливо відважно. Він був людиною непідкупною, відданою, стійкою. Він умів відважно боронити Будду від обмовників і знеславлювачів. Обмова — зброя брудна, якою користуються люди нечесного розуму.

Кашяпа своєю вірністю Будді дивував навіть ворогів. Він носив на собі тільки полотнину, щоб нею прикривати тіло, і не звикав до жодних земних речей і тілесних приємностей. Він обминав тих, які душу свою (свої мислі й почування) запрягають, як вола в ярмо, в справи маєткові і, живучи для маєтку, не мають ні духовної радости, ні життєвого спокою, ні світлої пошани між людьми.

113. Кашяпа тим людям, які знеславлювали Будду, говорив: «Будда — Світло. Коли ти сліпий, я поверну тобі зір, щоб ти побачив Світло. Коли ти сліпий і обминаєш Світло тому, що ти його не бачиш, ти і зір маючи, лишишся сліпим. Не всі сліпі є сліпими, не всі зрячі є зрячими». Люди, чуючи, що Кашяпа такий вірний Будді, стрічали його як Будду.

Головні учні Будди: Ананда — кшатрия, з роду військовиків. Васумитра і Будгаргош — мислителі. Яшан і Упасак — торгівці, з роду торгівців. Шарапутра і Магалаян — брагмани, з роду брагманів.

Вони знали закони організаційного життя: звеличуючи Будду, вони звеличували Його працю. Звеличуючи Буддину працю, вони звеличували Його і самі себе — свій розум і свої серця. Вони — світлі постаті в історії буддизму.

114. Будда учням говорив: «Так довго, як ви будете вдосконалюватися Вищими Мудростями Життя — Розумовою Силою, Шуканням Правди, Радістю, Душевним Спокоєм, Чесною Поведінкою і Достойними Ділами у приватному й суспільному житті, так довго ви житимете в піднесенні і не матимете занепаду».

Ті, які приходили до Об'єднання Буддистів і пробували учити Будду, щоб цим себе звеличити, мовляв такий я великий, що самого Будду вчу буддизму та доброї поведінки, щезли в забутті, їхні імена не залишилися в пам'яті Буддистських Об'єднань. Є життям обумовлений порядок, який ніколи не старіє: в училищі є учні і є учитель. Ті учні, які уважно засвоюють науку учителя, здобувають успіх і славу в житті. А ті учні, які прагнуть в училищі учити учителя, не є в училищі бажаними. Вони повинні собі шукати іншого учителя, або себе проголосити учителями і творити свої училища.

115. З династії Мавра вийшов найславніший володар Індії Асока. Володар Асока офіційно проголосив науку Будди державною релігією. Я помітив, що в Чандігарі, Бенаресі, Делі, Бомбеї крамниці, ресторани, книгарні, школи, підприємства названі (в честь володаря Асоки) ім'ям Асока.

Слово «асока» санскритське. Мені було приємно довідатися, що воно живе в сучасній українській мові. Є в нас слова «сік», «соковитий». «Асока» значить «несоковитий», «нерозквашений».

116. Буддисти вірять, що «хід великого Будди святий». Вони вірять, що там, де стояла стопа Будди, появляється світло. Ми, українці, сьогодні кажемо «ступати» в значенні «іти». У санскриті слово «ступа» значить «стопа», звідси ідуть слова «по стопах», «двом стопам», «без двох стіп», «дві стопи». Стопа Будди — місце священне, і буддистська святиня зветься «стопа», або — «ступа».

117. Є повір'я, що на горі Шрі Пада (в Цейлоні, Срі Ланка) є відтиски стопи Буддиної. І це повір'я (очевидно кероване культом Будди) особливо єднаюче: з буддистських країн їдуть і йдуть буддисти на прощу на святу гору Шрі Пада. І тут біля стопи Буддинної квіти складають — обрядовий вислів духовної молитви. Мудро зробили архітекти християнізму, що й це мобілізуюче буддистське повір'я використали, устійнивши, що й «Відтиск стопи Ісуса Христа на вершині гори Оливної оглядають подорожні до нинішнього часу».

118. Нагарджуна (колишній брагман, виходець з Південної Індії) — знавець властивостей душі народної. Він почав правовірних буддистів переконувати, що буддизм не пошириться, коли не матиме культу Будди.

Він казав, що велика наука Будди без Бога і без обрядів та молитв широким колам суспільства тяжка для сприйняття.

Є споглядання: так, як бджоли не можуть жити без матки, так люди не можуть жити без Бога. Бджоли, годуючи матку і обороняючи її, боронять справді самі себе, свій рід. Вони боронять матку від різних ворогів не тому, що так матка хоче, а тому, що оборона матки — це порятунок рою бджолиного. Бджоли люблять матку несвідомою любов'ю. У них любов до матки керована впорядкованими законами матері-Природи. Чим сильніша в бджіл любов до матки, тим сильніші в них інстинкти самозбереження.

119. Образ божий людина творить, бачачи свій образ, і в цьому творінні немає нічого забобонного, злого. Образ Бога, створений людиною, повинен чарувати людину своєю красою, святістю, натхненною надзвичайністю. Людина самоошляхетнюється, бачачи себе в образі Бога. Людина, бачачи, що вона має образ Бога, ніби сама себе зобов'язує бути благородною.

120. Православні Буддисти (тобто, правильно сповідуючі науку Будди) виступили проти міркувань брагмана Нагарджуна, кажучи, що він не поступає так, як учив Будда.

Нагарджун сказав: «Будда — моє божество», ці натхненні слова поширилися між буддистами. Виявилося, що в них була закодована таїна успішного поширення в світі буддизму.

Люди прислухалися до слів Нагарджуна. Вони сказали: коли брагман Нагарджун каже, що Будда — божество, значить Будда — божество. Коли Будда — божество, тоді діва Мая Богородиця — свята Покровителька материнства. Виникло врочисте буддистське свято «Вознесіння Богородиці Маї».

«Енциклопедія Релігій і Етики» (Дж. Ґестінґс), видана в 1909 році, пише, що історія буддистської непорочної діви Маї була пізніше позичена (від буддистів) христологами для оформлення християнського оповідання про непорочність діви Марії.

У буддистів навколо голови Будди зображене святе сяйво. І цей атрибут христологи успішно позичили в буддистів, обвівши на іконах голову Христову святим сяйвом, німбом.

121. Нагарджун, проголосивши культ Будди, став найвизначнішим архітектом буддизму. На твердженнях Нагарджуна оформився рух буддистів, відомий як Магаяна. Магаяна значить Велике Поширення (Великий Віз).

Будда був проти обрядів, проти молитв і поклонінь. Та буддисти побачили, що без обрядів і без поклонінь Будді не можна створити між буддистами єдинодушшя і єдиномислення.

Вони (буддисти-магаяністи) устійнили таїну свого успіху: чим з більшою пошаною вони ставляться до Будди, тим з більшою пошаною люди ставляться до них. Дивувалися — звідки Нагарджун знав таїну цієї духовної мудрости?

Значить брагман Нагарджун правильно думає: тільки той рій міцний, який шанує свою матку. Тільки та родина міцна, яка шанує свого батька. Тільки та духовна громада міцна, яка шанує свого духовного опікуна.

122. Мудра та родина, яка шанує свого батька навіть тоді, коли він на таку пошану не заслуговує. Мудра та духовна громада, яка славить свого духовного опікуна навіть тоді, коли він на таку славу не заслуговує.

«Ні, не погоджуюся! Мій батько був п'яницею, він не вартий пошани і так говорю всім, щоб знали мої почуття справедливости!» — вигукне розхвильована самолюбна мала душа. Їй треба сказати, що жиди вірять, що вони походять з роду Сема, вони семіти.

Біблійний Ной мав трьох синів — Сема, Хама, Яфета. Батько Ной, напившись вина, лежав оголений. Необачний Хам почав знеславлювати батька. Сем прикрив тіло батькове, мовляв, батька треба шанувати навіть тоді, коли він на пошану не заслуговує.

Жиди тому й є успішним народом, що вони славлять рідне не тому, що воно славне, а тому, що воно рідне — рідне треба славити. Вони здібні неславне зробити славним. Інший народ (народ з рабською ментальністю) славне предків своїх знеславлює в ім'я законів позиченої справедливости.

Мудрість тому й є мудрістю, що вона порядок в родині, в громаді, в народі ставить вище всіх справ — вище свого «я», і про це я ширше говорю в оповіді «Що вище мудрости?»

123. Віра в бога є там, де є хотіння обожнювати красу, правду, волю, любов. Там, де вільна людина не обожнює вільну людину, немає людяности. А що є? Є жорстокість, зверхні погляди на життя, чуттєве зубожжіння.

Наприклад: юнак, закохавшись у юнку, обожнює її. Вона для нього є вимріяною богинею життя. Він, як бачимо, творить сам собі богиню з мрій своїх, з найсвітліших натхненних почувань своїх. Він благоговіє перед чаром богині своєї, їй дарує квіти. І там, де це благоговіння щире, твориться щира людська віра.

124. Юнак, юнку проголошуючи своєю богинею, ніжнішає душею. Він їй співає пісень і їй догоджає — що це є? Це є обряд віри. Я беру цей приклад з життя, щоб ствердити, що людина сама творить віру, сама творить поняття Бога, сама творить обряди віри і сама їх удосконалює.

Я вважаю, що буддисти-магаяністи, знаючи властивості душі людської, правильно зробили, упроваджуючи обожнення Будди.

Буддисти-магаяністи є в Кореї, Японії, Індії, Тібеті, Китаї, Малазії та інших країнах світу.

125. Є Буддисти-гінаяністи. Гінаяна значить «Мале Поширення» (Малий Віз). Буддисти-гінаяністи благоговіють перед Буддою. Вони вважають Будду наймудрішою в світі людиною, а не божеством.

Гінаяна поширена в Цейлоні, Сіямі, Бурмі. У Гінаяні у святинях стоять статуї Будди. Вони (гінаяністи) вірять, що Будда — Великий Учитель Основної Правди. Вони вважають себе правдивими буддистами (ортодоксами). Та треба відзначити, що вони самі бачать, що принципи Магаяни краще людьми сприймаються, як принципи Гінаяни.

126. Китайці переклали з санскриту на китайську мову «Вислови Будди». Тібетці створили багатий «Тібетсько-Санскритський Словник», щоб краще орієнтуватися в науці Будди. Престол Далай Лами ознаменований свастикою (символом Будди). І так, як християнізм приніс в українську мову чимало жидівських і грецьких слів (наприклад, субота, парахвія), так буддизм упровадив у мову тібетців чимало українських (санскритських) слів. Наприклад, тама (темно), вар (навар, вода), піті (пити).

127. Є в науці Будди твердження, що раб не може бути буддистом. Хочеш бути буддистом, стань вільною людиною. А коли твій народ завойований чужинцями, борися за волю народу. Буддист ніколи не визнає чужої влади. Чужа влада — рабство. Там, де рабство, немає місця для буддистів.

Тільки вільна людина може збагнути правильно сутність науки Будди. І тому Буддистські Об'єднання перш за все дбають про національну волю народу.

Твердити, що всяка влада Богом дана і їй треба коритися, значить ширити в народі релігію рабства. Буддисти-місіонери, наприклад, прибувши до Малазії, ніколи не зневажали національної рідної малазійської віри, а старалися її збагатити наукою Будди.

Християни-місіонери, прибувши в ту чи іншу країну, прагнуть знеславити, очорнити і знищити національну рідну віру народу того чи іншого, знищити віками творені народні культурні вартості і на їхніх руїнах утвердити науку Христа і культуру християнської ритуалістики.

128. У Буддистських святинях лежать священні книги «ТриПітака», що значить «Три Путні» (три кошики мудрости). Слово «путня» значить «посудина».

Є традиційний звичай: буддист іде до святині, щоб покласти квітку біля образу Будди. Атеїст, бачачи цей обряд, каже: «Хіба це Будді помагає? Забобонність, створену темнотою людською, треба поборювати. Не кладу квітки біля статуї Будди!»

Атеїст не знає, що буддист, кладучи квітку біля статуї Будди, сам себе уквітчує — сам свої почування звеличує. Атеїст, висміюючи забобонність, не знає, що большевицькі архиєреї кладуть квіти біля статуї Леніна, щоб демонструвати, що вони також шляхетні люди — обожнюють своє червоне божество. Коли б вони цього не робили, в їхньому большевицькому королівстві постав би хаос. Безавторитетність руйнує країни деспотії і країни волі.

129. У Буддистів є поняття про існування пекла. Знаємо, що слово «пекло» походить з санскритського слова «пака», що значить «пекти». Християнське пекло безвихідне, жахливе, як большевицька в'язниця епохи Сталіна: попав за грати в'язничні, то хоч найсправедливішими сльозами очі заливай, немає значення — «Москва сльозам не вірить», і тому вона є Москвою.

Закони буддистського пекла дають право грішникові в пеклі позбутися кари. Грішник може в пеклі самовдосконалюючись облагороднитися і стати достойною людиною. Буддист ніде й ніколи не повинен губити надію на покращення свого духовного життя.

130. Буддисти вірять у нове пришестя Будди. І це поняття встійнене й у християнізмі: християни вірять у нове пришестя Христа.

Роблю таке довільне припущення: коли б справді знову прибув Христос, то про це перші б дізналися жиди, особливо рабіни. Христос, вдруге прийшовши на землю, говорив би гебрейською мовою або її діалектом.

Коли б справді вдруге прийшов Будда, то українці краще Його зрозуміли б як японці, китайці чи інші буддистські народи.

Коли б Будда, ідучи над берегом Дніпра, темної зимової ночі постукав до селянської хати, Він би сказав мовою свого роду, мовою Саків (Скитів): «Іті тама, ваю гіма. Да тапа двара сва брат. Іті васанта, дая тапа».

Я тут написав санскритські речення (Будда говорив санскритським діялектом). Вдумуючись у ці речення, ми пізнаємо мову, якою говорив Будда і пізнаємо мову, якою говорили наші рідні предки в Оріяні (Праукраїні) чотири чи три тисячі років тому.

Перекладаю на сучасну мову щойно згадані вислови Будди. «Іде темнота, віє зима. Дають тепло двері свого брата. Іде (прийде) весна, дасть тепло».

131. Коли б зустрілися Заратустра і Будда (могутні й світлі титани Людства, їм би не був потрібний перекладач. Вони (Заратустра і Будда) були скитами (саками). Вони говорили мовою їм обом зрозумілою.

Щоб в цьому ґрунтовно пересвідчитися, я в праці «Заратустра, Бог і Біблія» подаю (для прикладу) «заратустро-український» словник. І тут тепер (для прикладу) подаю «буддистсько-український» словник, вживаючи (і це головне) ті самі українсько-скитські (заратустріянські) слова.

132. Бій — Рена (Рана), Бог — Баµа, грабити (брати) — граб, булава — вадар (той, що веде), ваакати (говорити) — вак, вдова — відава, вітер — вата, гора — гарі, дати — да, дерево — дауру, дощ — вар, думати — ман (манити), жінка — жані, жовте — зар, жить — жив, знати — зна, земля — зам, краяти — керет, могутній — маган, м'ясо — гав (гав'ядина), небо — набаг, новий — нава, пекти — пач, приємно — фрия, путь — паф, рана — хвара, ридати — руд, село — віс (поселення), сонце — вар, стояти — ста, скот — пасу, суша — сушка, темно — темаг, тепло — тапта, тесати — таш, умирати — мар, устати — усста.

Якщо мова Заратустри і Будди нам, українцям, відчутно зрозуміла і якщо історики вважають, що Заратустра і Будда були скитами, і якщо Скитія — стара назва України (а про це пише й Нестор-літописець), то тоді горде Людство має підставу гордитися українською мовою і її вивчати, щоб пізнати своє славне минуле.

133. Українська мова є старішою за мову гебрейську, якою написана «Тора» («П'ятикнижжя Мойсея») і толмуди «Бебел» і «Єрушалмі». Українська мова є старішою за мову грецьку чи латинську. Чому? Тому, що вчення Заратустри і Будди були проявлені перед написанням «Тори» («П'ятикнижжя Мойсея») і перед народженням Сократа, Аристотеля, Платона і перед постанням історії латинського світу.

134. І якщо вона (українська мова) самими християнами-українцями не пошанована, то тільки тому, що в 988 році грецькі архиєреї зірвали священний міст цілісности — міст, який єднав нові покоління України (Руси) з їхніми великими предками. І щоб українці (русичі) не знали, ким вони закуті, і щоб українці (русичі) не знали самі себе і не гордилися самі собою, а смиренно стояли на колінах перед Богом-юдейцем, вони (архиєреї чужовір'я) навчили українців-християн не по-українському розуміти історію України (Руси).

У священних термінах буддизму (і про це я говорив у Делі університеті на Всеіндійському Санскритському Симпозіумі) є слова й сьогодні зрозумілі українцям і тим племенам, які свою історію починають з історії Антської України (Руси).

135. Наприклад, Дагара — догора. Двая — двоє. На ну — ні ні, дася — десять. Мася — місяць. Сва — сам, свій, мій. Свабгу — самобуття. Дана — дана.

Сатва — сутність. Сат — суть. Дарав'я — субстанція. Паривартан — Перетворення. Джара — стара, яра. Четана — читана, усвідомлена.

Карма — кермо, поведінка. Даяя — будь даючий, будь добрий. Авид'я — невидіння, Калюша — калюжа.

Прагати — прагнути, розвивати. Гати — гатити, рухати. Стхити — стихати, утихомирюватися. Лила — леліти, грати. Рик — рече, рче. Крия — криє, діє.

Знана — знання. Кала — коло, родинне коло. Мадгу — мед, солодощі. Сакти — сікти, творити силу.

Не буду робити дальшого переліку слів — адже й цих слів досить, щоб відчути глибину й силу коріня чарівного мовного древа Оріяни (Трипільської України).

136. У чужовір'ї вихована українська інтелігенція мало знає сама себе. Шукає відповіді на складні проблеми життя в анналах чужої мудрости. Присвячує життя своє справам малої вартости — на якому чужому соборі, які чужинці та які дали права церковні тим українцям, які стали юніятами. Живучи для справ малої вартости, вона (чужовір'ям поневолена українська інтелігенція) маліє розумом і душею, іде собі на шкоду по неправильній дорозі науки і релігійних понять — несвідомо тримає в неволі сама себе і свій добрий працьовитий обманутий народ.

Я кажу: прийшов час опромінити розум народу рідного рідними знаннями рідної історії.

Я кажу: прийшов час опромінити душу народу рідного світлом правдивої віри України (Руси) — РУНВіри, щоб він (наш народ) мав свій самобутній шлях життя, мав свою самобутню філософію етики, мав свої самобутні розуміння Бога.

137. Горе моє: мій народ, в ім'я якого я живу і в ім'я якого я помру — поклоняється чужим богам. І йде по шляху життя, який йому обманливі чужинці показали. І з рабським недовір'ям дивиться на мене, і каже: «Де він взявся? Традиції наші церковні розхитує, колесо історії назад повертає, ми ж грецькі ортодокси, ми ж грецькі католики. Ми раби Саваотові, який є Богом Ізраельтян. Ми парахвіяни, жиди — це наші церковні святощі. Ми, упокоївшись, відправляємося на лоно жидівського отця Авраама, бо ми християни, правдиву віру маємо!»

138. Наука Будди народилася в Індії, а розвинулася і утвердилася поза її межами. Індуїзм — національна віра Індії. Ніхто не прагнув віру Індії ширити між чужими народами. Індуїзм — стиль життя індуса, духовна індентичність індуського «я».

Будда, проголошуючи реформу індуїзму, устійнив інтернаціональні поняття моралі, волі, добра. Він став інтернаціональним божеством, маючи характер оріянина (скита).

Євангелисти, будучи юдеями, реформували юдаїзм і обожнили Ісуса — потомка з роду юдейського царя Давида. Люди Европи (такі були історичні обставини Римської імперії), мають віру Христову. Не всі вони усвідомлюють, що перебувають під впливом домінації жидівської ментальности, і в цьому їхня духовна слабість, і в цьому духовна велич жидів.

139. Українець, який каже: «Тому, що Заратустра і Будда були оріянами і тому, що їхні духовні й моральні істини виразно проявлені в науці Христа, мені наука Христа не є чужою», отримує таку відповідь: «Той, хто від нас взяв наше і на свій лад наше перелицював і приніс нам, як благу вість, не може бути нашим учителем чи братом».

І москвини кровно зріднившись з монгольськими аристократами (Тімірязєвими, Карамзіними, Бібіковими, Наришкіними, Булганіними) присвоїли собі наше рідне ім'я Русь (Україна) і чинять злочини на Русі (Україні), переслідують нашу рідну мову, нашу любов до Вітчизни, переслідують і примушують нас звати їх братами і вчать, щоб ми свою рідну історію інтерпретували по-москвинському.

140. Вартість віри не вимірюється кількістю її визнавців. Віра Будди велика не тільки великою кількістю визнавців, а й безсмертністю її законів життя.

Дорогі мої Побратими і Посестри! Обожнений песимізм Будди, освячене хотіння відійти від хвилюючих справ життя і ввійти у стан самовгамовуючого споглядання, не відповідає основам тієї науки, яку я проповідую.

Я маю оріянську (ведійську) прив'язаність до життя, до природи. Радощі і страждання, успіхи і невдачі, любов і ненависть, юність, старість і смерть — явища, які творять шлях життя людського.

Я вічний, бо мій народ вічний — я був у сподіваннях предків моїх і я є в почуваннях сьогоднішнього покоління мого, і я буду в помислах і в тілесній енергії нових поколінь. Мій народ безсмертний і я безсмертний в безсмертності народу мого, і той, хто йде зі мною, в тому є я і той є в мені.

Українець-чужовір, не орієнтуючись у моїй науці, принижує сам себе, кажучи ближнім своїм: «Ага, Лев Силенко не проявляє ненависти до буддизму, значить він буддист, ненавидьте його!»

Ні, я не буддист. Я проповідую шанобливе ставлення до всіх релігій світу, які не вороже наставлені до Рідної Української Національної Віри.

Достойна та віра (і я постійно це голошу), яка толерантно ставиться до інакшевіруючих, і не зве їх паґанами, бовванами, нечестивими ідолопоклонниками та іншими образливими словами.

141. «Ага, Лев Силенко, проти Христа, бийте, ненавидьте його!» Ні, я не проти Христа. Я кажу, що Христос — чарівна особистість в історії релігій світу.

Ми, рунвісти, маємо свою (рідну національну) чарівність і не хочемо, щоб над нашою рідною національною чарівністю домінувала чужа, наприклад, Христова юдейська чарівність.

Ми достойні люди плянети Земля і хочемо бути по-своєму чарівними, щоб багатіла духовною многогранністю велика чарівність Людства.

142. «А якщо наша рідна національна чарівність не добра, то треба в чужинців позичити». Ні. Якщо наша рідна національна чарівність недобра, то ми її з крови душі нашої і з вогню розуму нашого, зробимо доброю, і так переконаємо приятелів і неприятелів, що ми здібні бути по-своєму чарівними людьми.

«А коли ми не здібні зробити свою рідну національну чарівність доброю — що тоді?» Тоді треба погодитися з думкою наших ворогів, що ми меншевартісна нація (маса другорядних християн і другорядних комуністів), яка живе в ярмі чужої духовости тому, що не здібна творити свої духовні вартості.

143. Суддгартга (Сиддгарта) Гаутама Будда — індуський «брагман», який не погоджувався з кастовими поглядами брагманськими. Брагмани вважають, що Бог (Брагма) спільноту людську поділив на чотири касти.

Перша каста — брагмани (творці духовних вартостей народу). Друга каста — кшатриї (кошові, військовики, оборонці духовних і матеріяльних вартостей народу). Третя каста — васю, (хлібороби, ремісники). Четверта каста – дасю, (слуги, які помагають брагманам, кшатриям і хліборобам).

Кастовий поділ суспільства почав формуватися в Оріяні (Праукраїні) сім, шість тисяч років тому, не тому, що були люди кращі і були люди гірші, а тому, що саме життя їх створило так, як саме життя створило бджолині «касти». Є бджоли-робітники, є бджоли-санітари, є бджоли-трутні і є бджоли-військовики, вартові.

Щоб пересвідчитися, що слова «брагман», «кшатрия», «васю» і «дасю» староукраїнські (трипільські), заглянемо в їхній корінь.

Санскритське слово «браг» чи «бріг» значить «брати», «брати силу», «берегти». Син чи внук Бога (Брагми), як пише «Магабгарата», звався «Бріг ятіс», що значить «Бережена ясність», «Беруче опромінення».

144. З слів «браг» і «ман» створене слово «Брагман». Слово «ман» сховане в українській мові в словах «манити», «ман», «обман», «маньба», «манишка», «атіман», «гетман».

Є в нас вислови «він мене манить до себе», «вона заманює», «манять нас оповідання про предків великих». Манити — значить вабити, притягати, захоплювати, кликати, переконливо викликати бажання. «Ман» значить «ум», «сила глузду», «брагман» — беручий розум, той, хто володіє розумом, манливістю.

Брагман значить «Бережена людина», «одухотворена мисль», «Богом охоронене думання». І нині в Індії живуть легенди, що письменник Ману був першою людиною, яку народив Бог (Брагма). Ману передав людям Божі заповіді.

145. Білоруси (вродливий і благородний народ) зберегли санскритське слово «васю», вимовляючи його, як «вьоска» в значенні «село».

Поет Янка Купала в 1905 році написав вірш «Вьоска», талановито змальовуючи «хати нашай вьоскі». Білоруське слово «вясковец» значить «селянин». Наприклад, «вяскови настаунік» (сільський учитель).

З слова «васю» виникло слово «весь». Слово «весь» в часи Святослава Першого означало «село», «житло». У «Авестах» (священних книгах заратустріянізму), тобто в мові саків (скитів), слово «віс» значить «житло», «село». Не випадково Святослав Перший звав себе скитом, розуміючи, що скит — значить русич.

146. У днях «Совість історичної науки», «Діяманти з Храму Світової Історії», «Заратустра, Бог і Біблія» оповідаю, що слово «кшатрия» живе й сьогодні в українській мові (маю на увазі слова «кіш», «кошовий», «кошовий атіман»).

Слово «ваака» в санскриті значить «той, хто говорить», «ваакає». Слово «ваа» в наших предків означало «людина нашої родини», «людина, що по-нашому ваакає».

Таїну родинного співпереживання виражало слово «вай» (окликом «вай» висловлювалося горе родинне і співчуття — коли тобі болить, то й мені болить, бо я і ти — ми). Слово «вай-сия» чи «васю» (вай-сю) значить «людина нашого роду».

147. Українці (трипільці-оріяни) вживали (і про це ми вже знаємо) слово «да» в значенні «дати», «дарити». У «Магабгараті» слово «дана» значить «віддана» (одружена). А слово «дая» значить «давати», «даючий», «давання».

Три касти-волільники (тобто волхви-брагмани), кшатриї і васю творили основу суспільного життя в Оріяні (Трипільській Україні). Ті особи, які порушували усталені порядки суспільства, були названі «дасю». Дасю зобов'язаний був за порушення суспільного ладу платити відшкодування (данину).

Оріяни, прибувши з Оріяни (Праукраїни) до Північної Індії, назвали чуже плем'я (монгольське плем'я) «дасю» в значенні «наші раби», «ті, що нам дають данину».

148. Ісус Христос — юдейський «брагман», тобто «рабай» (рабін). Він не погоджувався з поглядами рабінів. Він рабінам казав, що і в суботу (в заборонений день) можна здійснювати добру працю, мовляв, «зробив Давид, як зголоднів він» (Лука, 6, 3).

Слово «раббоні» значить «мій великий учитель», «раббі» — учитель, майстер, професор. Арамейці слово «раб» вживали в значенні «майстер».

Марія Магдалина (слово «магдалина» походить від гебрейського слова «маµдалаг», або «меґадделег», що значить «та, що робить кучері», «звабниця»), повернувшись, каже Ісусові: «Раббуні», чи то б сказати: «Учителю» (Іоан, 20, 16).

Марія титулувала Ісуса рабіном не тому, що їй так хотілося, а тому, що Він справді був у жидівській спільноті рабіном.

Євангелист Іван, звертаючись до Ісуса Христа, казав: «Рабіне, коли прибув єси сюди» (Іоан, 6, 25).

Рабін Ісус — Бог України (Руси)? Рабін Ісус став Богом України (Руси) не тому, що українці (русичі) хотіли зрадити віру батьків своїх і визнати віру чужих батьків. Ні, українці (русичі) не хотіли, щоб рабін Ісус (син з роду жидівського царя Давида) був їхнім Богом. Та їх (волелюбних українців-русичів) брутальною силою меча і брутальною силою вогню було примушено стати на коліна перед рабіном Христом Ісусом.

149. Ми, українці, ображаємося, коли чуємо, що ім'я Святослав грек вимовляє (і так написано в грецьких анналах) як «Свинтослаф». Зрозуміймо, що жиди ніколи своєму синові не давали ім'я Ісус. У Вифлиємі народжений хлопчик був названий ім'ям Яшуя (Джашуя). Або точніше кажучи, «Ягвешуя». Так, як від імени Богдан створене зніжене ім'я Богданко, так від імени Ягвешуя створилося ім'я Яшуя. Ім'ям «Джашуя» й сьогодні жидівські родини називають своїх синів, їм їхнє ім'я рідне, бо воно означає «Той, кому Єгова помагає» і освічений жид, кажучи ім'я «Ягвешуя» (Джашуя) асоціює свої мислі з Єговою.

Греки жидівське ім'я Яшуя вимовили (на грецький спосіб) «Ісус».

І так жидівське ім'я греками спотворене стало догматичною святістю у свідомості українського (по-грецькому) християнізованого люду. Коли б Ісус справді знову воскрес, Він би можливо з почуттям незадоволення сказав: «Архиєреї, істинно кажу, не спотворюйте ім'я мого, я не Ісус, а Яшуя, не вимовляйте моє жидівське ім'я по-грецькому».

150. Марія — євангельська мати Яшуїна — чарівна дівчина, сирота, її виховали рабіни. Тарас Шевченко, звеличуючи чотирнадцятилітню Марію (у поемі «Марія»), щиро їй співчуває. Він пише, що вона була обманута мандрівником (благовістителем), від якого й народила сина Яшую (Ісуса).

Тарас Шевченко пише, що «Марія встала та й пішла з глеком по воду до криниці. І гость за нею, і в ярочку догнав Марію... Холодочком до сходу сонця провели до самої Тіверіади благовістителя. Жде його Марія, і ждучи, плаче, молодії ланіти, очі й уста марніють зримо». «Ти не та, не та тепер, Маріє, стала! Цвіт зельний, наша красота!» — промовив Йосип. -Диво сталось з тобою, доненько моя! Ходім, Маріє, повінчаймось. А то... -Й не вимовив: уб'ють на улиці». І в путь Марія нашвидку збиралась та тяжко плакала, ридала».

151. Марія (ніжна й чарівна) за строгим жидівським законом мала бути каменована (убита на вулиці, як покритка), їй життя спас добрий вирозумілий старий Йосип. Він пішов з нею до Вифлиєму і в уряді офіційно вони записалися, як законні муж і жена.

О, Маріє, «тесляр убогий тебе повінчану веде в свою убогую хатину. Молися й дякуй, що не кинув, що на розпуття не прогнав. А то б цеглиною убили, якби не вкрив, не заховав», — пише пророк Тарас Шевченко. Так ніжно, так співчутливо про чарівну дівчиноньку Марію міг написати тільки великодушний Тарас Шевченко — приятель безсмертної «Катерини». Сумно, що архиєреї чужовір'я досі достойно не оцінили великого Шевченкового твору «Марія».

152. Тесляр Йосип вкрив Марію, заховав і взяв до себе Марію, «жінку свою, і не знав її, аж поки вона вродила свого сина перворідня і дав йому ім'я Ісус» — пише Маттей, 1, 24-25.

«Не знав її аж поки вона вродила свого сина перворідня». А потім? Потім Марія народила Йосипові чотирьох синів, отже Господь Бог Ісус Христос мав братів, бо «хіба не Його мати зветься Марія, а брати Його Яков та Йосій, та Симон та Юда» (Маттей, 13, 55).

153. Ісусові брати Яків, Йосій, Симон та Юда не захоплювалися його наукою. І Він (Ісус), бачачи таке ставлення братів до Нього, сказав: «Не є пророк без чести, хіба що в своїй вітчизні та в своїй домівці». І через недовірство братів до Ісуса, так Ісус «І не зробив там многих чудес» (Маттей, 13, 57, 58).

Пророк у своїй домівці (у своїй родині) вважається людиною без чести тому, що свої люди (переважно люди заздрісні, духовно обмежені) вважають, що він (пророк) такий, як і всі вони, або ще й гірший, бо не думає так, як всі і не захоплюється тими розкошами, що всі, і між людьми чується самітнім, і клясичним прикладом цього й є рідні брати Ісусові, які тільки тоді почали поважати Його, коли побачили, що люди перед Ним низько чола свої склоняють.

154. Рідні брати Ісусові, побачивши, що їхній брат Ісус чарує і веде людей, почали Ним гордитися. «Прийшла ж тоді до Него мати й брати Його, та й не могли зійтись із Ним за народом. І сповістили Його, кажучи: Мати Твоя та брати Твої стоять надворі: хочуть Тебе бачити» (Лука, 8, 19, 20).

Ісус відданий своїй науці. Він духовні справи ставить (так, як і Будда) вище родинних сентиментів. Він, почувши, що брати прийшли і стоять на подвір'ї, сказав, що Його матір'ю і Його братами є ті, які духовно об'єднані з Ним, а не ті, що тільки кровно почувають себе братами. Істинними братами є «ті, хто слово Боже слухає і чинить його» (Лука, 8, 21).

155. Церковні історики вірять, що Ісус Христос народився 1976 років тому у Вифлеємі. І вшановуючи рік Його народження, церква (дім Христовий) і веде своє християнське літочислення.

Тепер дослідники довели (і з цим погодилися й церковні історики), що Ісус Христос народився в 4 році до Христа, отже, церквою голошена дата народження Христа неправильна.

Постає питання — хто був Ісус Христос? Дослідники християнізму сьогодні мають три твердження про історію життя Ісусового. І варто принаймні коротко з цими твердженнями познайомитися.

156. Перше твердження: Ісус від 20 до ЗО років свого життя перебував у Індії й Ірані. В Ірані Він належав до розбагатілої жидівської громади.

Жиди живуть і досі в Ірані, ще з часів Ассирійської неволі, про яку я оповідаю в праці «Заратустра, Бог і Біблія».

Ісус, перебуваючи в Індії й Ірані, був обізнаний з наукою брагманів і магів. Маги вірили у воскресіння Бога Митри, вони вміли гіпнотизувати людей, перетворюючи воду в кров, кисле — в солодке.

Воскресіння — поняття чуже для юдаїзму, воно виникло і розвинулося в Оріяні (Праукраїні) і про його ведійське походження я оповідаю в праці «Діяманти з Храму Світової Історії».

Ісус, знаючи науку Заратустри і Будди, почав в Юдеї проповідувати реформу юдаїзму і своїми новими поняттями розгнівив провідну юдейську еліту (садукеїв і фарисеїв).

157. Друге твердження: Ісус був визначним жидівським національним провідником. Він був підтриманий юдейськими сектами зелотів і ессенів. Марія (Магдалина) була Його дружиною, а Варава був Його сином. Ісус, маючи 70 років, загинув у Масаді з зелотами, які були оточені римськими солдатами.

Дановен Джойс — гордий і вдумливий англосаксонець. Він в 1972 році в Аделаїді (в Австралії) видав книгу «Ісусовий сувій», тобто «Ісусовий рукопис».

Він (Дановен Джойс) ретельно (в Ізраелі) вивчав сувої, знайдені біля Мертвого моря. І в книзі (щойно згаданій) він пише, що археологічна експедиція, яка діяла в 1963—1965 роках, очолена археологом і генералом Їдаєлем Ядіним (в його експедиції брало участь п'ять тисяч робітників), відкрила на західному побережжі Мертвого моря (біля Масади) не тільки руїни палацу короля Ірода, а й сувої, на основі яких тепер для світу стає яснішою дійсна історія життєпису Ісуса Христа.

158. У розділі «Чи Ісус був одружений?» Дановен Джойс пише, що весілля в Кані Галилейськім справді було весіллям Ісусовим.

Іоан (2, 1—3) благовістить, що «Третього дня було весілля в Кані Галилейськім, і була мати Ісусова там і покликано й Ісуса, й учеників Його на весілля. І як не стало вина, каже мати Ісусова до Нього: "Вина не мають"».

У жидів був старий звичай, що не хтось інший, а тільки і тільки жених (прибулий чи покликаний на весілля) зобов'язаний дбати, щоб на весіллі було вино.

159. Мати Ісусова прибула з синами (молодшими братами Ісусовими (Іоан 1, 2) не тому, що її запрошено, а тому, що це було весілля її сина Яшуї (Ісуса). Вона, бачачи, що вина немає, вважала своїм материнським обов'язком пригадати, що «Вина не мають».

Ісус, як жених, чудодійним способом забезпечив весілля вином. Дановен Джойс (на сторінці 86) пише, що на весіллі в Кані Галилейськім «нареченим був не хтось інший, а сам Ісус», і «абсолютно очевидно, що Ісус був одруженим чоловіком».

160. І Вільям Е. Фиппс у книзі «Чи був Ісус одружений?» (виданій в 1970 році) на основі археологічних відкриттів доводить, що Ісус був одружений. Добрий, але невдумливий християнин, почувши вислів «одружений Бог Ісус Христос», скаже, що такі поняття ображають його релігійні почування.

Ні, одруження не є образою, а святою тайною, Богом благословенною. Заратустра, який в переконанні заратустріян був «Сином Бога» (Агура Мазди), одружений.

Будда, який в переконанні буддистів є Божеством, одружений. Мойсей, який, як пише «Біблія», бачив «Господа Бога Саваота — Творця неба й землі» «лицем до лиця», одружений. Могамет, який в переконанні мусульман є більшим пророком як Ісус Христос, одружений.

161. Дановен Джойс, подаючи низку обгрунтованих тверджень, на сторінці 93-й пише, що «Магдалина була жінкою Ісусовою». Марія з селища Маґдала.

Марія з Маґдали — єдина євангельська жінка, яка найщиріше і найвідданіше розкаялася у своїх жіночих гріхах. Вона була світлим зразком відданости Ісусові й Ісус до неї ставився найсердечніше.

Не треба звертати уваги на те, що фарисеї звали її грішницею — найпоряднішу жінку можна назвати непорядною. А хіба фарисеї не звали грішником Ісуса?

Головне не те, що кажуть фарисеї і садукеї, а те, що каже Ісус про Марію Магдалину. «Ця слізьми обмила ноги мої і волоссям голови своєї обтерла», «відколи ввійшов я, не перестала цілувати ноги мої» (Лука, 7, 44—45). Коли мати на увазі стримане семітське ставлення жінки до чоловіка, то обряд миття ніг і цілування ніг не є тільки виявом пошани. У дохристиянській Україні (Русі), наприклад, був звичай, що на весіллі жінка роззуває мужа, Рогніда не схотіла роззути Володимира, «бо він раб».

162. Виникає питання: чому євангелисти у своїх благих вістях не написали, що Марія Магдалина — дружина Ісусова? Вони не написали тому, що вони були творцями євангелій (благих вістей), а не звичайних звітів про життя Ісуса. У них була свята мета створити божественний культ Ісуса — Сина Божого.

Не реалістичний переказ життєпису, а божественний (відхилений від світськості), чарівно діє на почуття й уяву віруючих і єднає їх в релігійну громаду. І про це добре знали євангелисти Маттей, Марко, Лука, Іоан, і знає про це сьогодні кожний вдумливий історик релігій світу.

Ісус ставився до своєї дружини Марії безпристрасно так, як безпристрасно ставився Будда до своєї дружини Ясодгари. Будда своїм учням ніколи не казав, що Ясодгара -дружина Його, й учні Його не звали Ясодгару дружиною Буддиною. Чому?

Учні Буддині, яким Він передавав науку свою і які несли в світ науку Його, були Його Дружиною й дітьми. І Ісус так, як і Будда, жив для вічних ідеалів. Він ставив родинні справи на друге місце, і тому Він, коли Йому було повідомлено, що «мати й брати Його стояли надворі, бажаючи говорити з Ним» (Маттей, 12, 46), відповів, «простягаючи руку свою на учеників своїх: "Ось мати моя й брати мої!"» Цими словами Ісус дав усім відчути, що Він живе не для справ приватних, а для справ добра вірних своїх і в цьому є священна Ісусова одержимість, одержимість ця властива тільки світлим великим людям.

163. Марії Магдалині присвячена найвизначніша увага в євангельських писаннях. «Марія Магдалина, та Марія Яковова, та Соломия купили пахощів, щоб, прийшовши, намастити Його» (Марко, 16, 1). «Марія Магдалина і Марія Йосиїна дивились, де Його положено» (Марко, 15, 47). «Між ними була й Марія Магдалина і Марія Яковова та Йосиїна і мати синів Заведеєвих» (Маттей, 27, 56). Євангелист Іоан (19, 25) повідомляє, що непорочна Марія мала сестру Марію. Що означає ця Іоанова блага вість? Родина має двох доньок, які мають одне ім'я Марія? Ні, не написано, що діва Марія має кузинку Марію.

«Стояла коло хреста Ісусового мати Його та сестра матері Його, Марія Клеопова та Марія Магдалина» (Іоан, 19, 25). Марія (дружина Клеопова) мала синів, які звалися Яков та Йосій. І ось тут же я читаю: «Хіба не Його мати зветься Марія, а брати Його Яков та Йосій» (Маттей, 13, 55).

Ісусова мати зветься Марія, а брати Ісусові звуться Яков та Йосій, а в цієї матері Марії є чоловік Клеопас і є сини Ісус, Яков, Йосій. Якщо євангелисти про цей родинний стан Ісусовий написали правду, то тоді Ісус є сином Марії і Клеопаса?

164. Дановен Джойс у розділі «Ісусовий дійсний батько» (на сторінці 46) пише, що юдеєць Клеоп (Клеопас-Алфеюс) справді був батьком Ісусовим, а Варава (правильніше пишучи, бар Аббас) був сином Ісусовим. «Не можна відійти від факту, що Ісус бар Аббас був сином Ісуса і Марії (з Бетані), яка названа Магдалиною», — пише Джойс на 109-й сторінці.

А непорочна Марія хто була? Вона була матір'ю Христовою. «Що це значить?» Я вважаю на основі моїх ретельних досліджень «Старого Заповіту» і «Нового Заповіту», що в жидів було декілька христосів, і я ці мої твердження висловлю у третьому твердженні.

Тепер кінчу оповідь про бар Аббаса (Вараву). Варава був повстанцем, і за участь в антиримському бурхливому здвизі, був він «вкинутий у темницю» (Лука, 23, 19). Він в уяві жидів був палким оборонцем волі жидівської. Римляни провідних повстанців (так, як і в часи Спартака) карали — розпинанням на хресті.

У ці часи був закон, що невинуватий батько має право добровільно йти сам на розп'яття за сина, щоб син був звільнений. Жиди, маючи на увазі цей закон, вважали, що хай краще стара людина гине, ніж молода, і вони кричали: «Відпусти нам Вараву» (Лука, 23, 18). Ісус ішов на розп'яття, щоб спасти грішника, щоб смертію смерть подолати.

165. Євангелисти, перетворюючи життєпис Ісуса на життєпис Христа, все так переінакшили і обожествили, що не легко визначити — де дійсність, а де видумана блага вість для поучення вірних. Не дивуймося. Нещодавно сам папа римський повідомив, що ні святого Юрія, ні святого Миколая, ні святої Варвари справді ніколи не було. Вони були видумані благочинними отцями для поучення вірних церкви Христової.

Дановен Джойс вважає, що нові археологічні відкриття про життєпис Ісуса «є годинниковою бомбою для християнізму», та жиди хочуть цю «годинникову бомбу» притаїти. Жиди переконані, що Ісус — великий жид — ґоями визнаний Богом, їм Він особливо корисний.

166. Я вважаю, що немає значення — був одружений Ісус з Марією Магдалиною чи ні, був Клеоп (Клеопас-Алфеюс) батьком Ісусовим чи ні, була Марія Клеопова, яка була матір'ю синів Якова, Йосиї, які були братами Ісусовими, матір'ю Ісусовою чи ні, був Варава (бар Аббас) сином Ісусовим чи ні, було весілля в Кані Галилейськім Ісусовим весіллям чи ні. Головне — Ісус був, є і буде чарівним сином жидівського народу, патріотом стада синів Ізраелевих і правдивим Богом великої родини християнської. Ми, українці Рідної Української Національної Віри, не хочемо розплутувати благі вісті Маттея, Марка, Луки, Іоана — не про нас вони написані і не для нас. Ми знаємо, що з плутанини також твориться історія: хіба назва землі «Вест Індія» на Карабінськім морі не є плутаниною? Хіба назва «індіяни», дана автохтонам США, Канади, Мехіки, не є плутаниною? І чи корисно тепер ці заплутані справи розплутувати? Ні. Але корисно їх знати, щоб дійсність була дійсністю, а плутанина — плутаниною.

167. Третє твердження. Ісус до 29 років жив у Назареті і працював як тесляр. Теслярської професії навчився від свого батька Йосипа. Маючи 30 років, Він стрінувся з Іваном (Хрестителем).

Іван Хреститель ходив між жидами, прикривши «грішне тіло» ряднинкою «з верблюжого волосу», а «їдою його була сарана» (Маттей, З, 4). Сарана — щоденний харч юдейських злидарів.

Він (Іван Хреститель) на гамірних жидівських базарах речав, що король Ірод — чинитель зла. Він живе в розкошах, бенкетує, об'їдається, з римлянами приятелює. Іван Хреститель вважав, що тільки жидівська секта ессенів, яку він звеличує, живе праведним життям. Ессени живуть комуною, мають спільну власність і спільні мешкання.

168. Латинське слово «комуна» значить «спільнота», «об'єднання, «спільнотність». Наприклад, слово «коммонвельт» значить «спільний добробут». Слово «комуніст» мало первісне значення «спільник», а тепер — той, хто вірить у комунізм.

І християнські монастирі — це комуни. Комуна (чи колгосп) ім. Лєніна або монастир ім. Йосафата створені на комунівських основах. Книжки «Таїни монастирських мурів» і «Таїни енкаведівських мурів» оповідають переконливо, що в цих комунах є кати і є катовані, є експлуататори і є експлуатовані.

169. У слідуючих днях я говорю, що в Москві є червоні барони, червоні графи і червоні дворяни. Вони (москвинські большевицькі експлуататори) сидять у кріслах білих баронів, графів, дворян. Учорашні кріпаки названі колхозними людьми: колхозники творять артіль. Лєнін вважав, що селяни — гірша кляса людей. Татарське (монгольське) слово «артіль» в отатарщеній Московитії особливо популярне. Були артілі в ханстві Золотої орди. Є артілі в ханстві Лєнінської Московитії.

Слово «артіль» складене з слова «арт», що значить по-татарському «зад», «робоча сила», підпорядкована ханові тилова резерва, і з слова «іл», що значить у татарській мові «люди». «Артіль» значить «другорядні люди», «люди, які є тягловою силою»; вони не мають права лишити свого намету. І українець, який прикріплений до артілі, не має права лишити артілі і переїхати жити в іншу місцевість. Українці, уярмлені отатарщеною Московитією (так, як і в часи Татарської орди) названі по-монгольському артільними людьми.

170. Є поширене міркування, що Ісус Христос — предтеча Карла Маркса. І навіть у книжці «Розмова з Леонідом Плющем», виданій «Діялогом» в 1976 році (на сторінці 6-й) Леонід Плющ каже, що «Марксизм і комуністична ідеологія виникли з християнських ідей».

Наприклад, Ісус-Бог християнський і цар Юдейський. Він (Богоцар чи Боголюдина) єднав біля себе пролетарів (бідняків), і казав їм потішливо солодкаві слова: «Легше верблюдові крізь вухо голки пройти, ніж багатому в царство Боже ввійти» (Марко, 10, 25). Ісус в цьому випадку викликає клясову ненависть між багатими і бідними.

І Маркс у своїх заповідях, ніби маючи на увазі ненависне ставлення Ісусове до багатих, утвердив ненависну теорію «диктатури пролетаріяту» і «знищення приватної власности»; християнсько-марксистська ідеологія створена месіянською жидівською уявою.

171. У «Сувоях Мертвого моря» описаний спосіб життя ессенів. Жиди-ессени вірили, що вони найправильніше розуміють Ісаакового Бога Саваота; секта жидівська «зелоти» мало чим відрізнялася від секти «ессенів».

Іван Хреститель на березі річки Йордань (слово «Йордань» значить «Спускач», «Стікач») зустрівся з рабіном Ісусом не як рівний з рівним, а як воїн з генералом. У старій Юдеї на базарах кожний десятий жид вважав себе пророком, тобто передбачником, і вірив, що все, що він говорить і все, що він робить не є його справою, а є дією Бога Саваота. І коли такий пророк щось хотів сказати, то він не казав: «Я кажу», а казав «Так говорить Господь Бог Ізраелів».

Іван Хреститель — пророк, а Ісус — принц Юдеї, син з роду славного царя Давида. Жиди сьогодні (так, як і дві тисячі років тому) ждуть Масаю, тобто Мошіягву (Месію). Іван Хреститель за старим жидівським звичаєм (так, як це робив пророк Самуїл, висвятивши Саула на царя), висвятив принца Ісуса, і проголосив Його Масаєю, тобто Христосом — Спасителем Юдеї.

172. Ессени і зелоти з нетерпінням ждали приходу Масая, який (на їхню думку) стане Спасителем Юдеї. Слово «Масая», або, точніше кажучи, «Мошіягве» значить «Помазаний Єговою».

Греки з слова «Масая» створили (пристосувавши до фонетичних особливостей грецької мови) слово «Месія». Євангелисти, будучи огреченими жидами, Ісуса звали Христосом. Є відомо, що грецьке слово «Христос» значить «Помазаник».

Ті українці, що чують у церкві Христовій вислів «Месія Христос» (а цей вислів вживає і професор І. Власовський у «Нарисах до Історії Української православної церкви») може знають, а може й не знають, що ці два слова в перекладі на українську мову означають «Помазаник Помазаник». Казати парахвіянам «Месія Христос» це все одно, що казати «Бог Ґад» для тих, які не знають англійської мови.

173. Єгова-бог (духовний ідеал жидівської нації) часто жидам посилав масаїв (христосів). І Бог християнський (Ісус Масая) є тільки одним з багатьох ізраельських масаїв. Чому я так пишу? Тому, що я до таких переконань прийшов, читаючи «Біблію», (Старий Заповіт і Новий Заповіт).

Наприклад, я читаю в Євангелії Івана (17, 1—4), що Єгова-Саваот «послав Сина» Ісуса, щоб Ісус (Єгововий Син) прославив Єгову.

Чому потрібна для Ізраельського Бога Єгови слава? Тому, що Бог без слави якщо й є Богом, то безславним. У безславних людей безславний Бог. У безславних воїнів безславний генерал. Мудрий народ, славлячи Бога рідних батьків своїх, славить себе, тобто свій рідний Духовний Ідеал.

174. Там, де слава, родиться віра; без слави немає віри. Усі релігії, всі племена, всі держави, партії славлять своїх лідерів. Чим славніший лідер партії, тим більше він має відданих людей і тим славніша його партія. І тому апостоли всюди славили Ісуса. Мудрість цієї істини особливо правильно збагнули англійці, славлячи у піснях короля свого. Москвинські большевики-імперіялісти мають цілу армію найманих поетів, співаків, композиторів, малярів, які по-професійному славлять Лєніна, Брежнєва. У США кожний кандидат на президента, маючи мільйони доларів, створює штаб платних пропагандистів, які його славлять, кажучи народові, що він найкращий буде президент.

175. Бог Єгова (на думку євангелистів) не тільки зробив Ісуса своїм Помазаником (Христосом), а й дав Йому «власть над усяким тілом» (Іоан, 17, 2). Значить самої слави мало, треба мати ще й власть, і не тільки над якоюсь групою людей, а «над усяким тілом».

У «Старому Заповіті» я читаю, що славний пророк Ісая каже: «Дух Господа Бога (спочив) на мені, бо Господь помазав мене на те, щоб принести благу вість убогим. Послав мене сціляти сокрушених серцем, вістити невольникам визволення, а ув'язненим — відчинення в'язниці. Проповідувати рік примирення Господнього й день помсти Бога нашого, потішити всіх засмучених» (Ісая, 61, 1-2).

176. Слова «Господь помазав мене» означають «Господь зробив Христосом (помазаником) мене», і одні можуть вірити в таку євангелію (благу вість) Ісаї, а інші — ні. Ісая вірить в те, що говорить, і в цьому його духовна наснага.

Ісая Христос такий величний чудами, що ним однаково захоплені жиди і християни. І я звернув увагу, що Павло каже, що тоді, як жиди мандрували по Синайській пустині, то за ними... ішов Христос.

Так — попереду ішов Мойсей, а позаду — Христос. Ніби в пісні «Попереду Дорошенко, а позаду — Сагайдачний». Сорок років бідні жиди мандрували по бідних пустинях Синаю, і «йшла за ними, скеля ж була Христос» (1 кн. до Коринтян, 10, 4). «Скеля ж була Христос?», — думаю я. Якщо так є, як пише Павло, то значить Христос — інкарнація жидівського національного Бога (Єгови-Саваота). І ця інкарнація здійснюється то в особі Ісая Христоса, то у формі духовної скелі пустинної, то в особі рабіна Ісуса Христоса — принца Юдейського, то в особі воєначальника Ісуса Навина.

177. Ісус Навин (воєначальник), ведучи жидів до мілітарної перемоги, дав наказ: «Сонце, стій над Габаоном!» (Ісус Навин, 10, 12). Сонце (могутня космічна сила!), почувши у небесах, що жидівський воєначальник Ісус дає команду стояти, стало.

«І зупинилося тоді сонце, докіль Божий люд помстився над своїми ворогами» (Ісус Навин, 10, 13). І непорушно стояло сонце в небі аж поки жидівські солдати біля Габаона не повбивали «аморіїв». Убивання «аморіїв», як пише «Біблія», було успішне, бо сам Бог (Єгова-Саваот) «повбивав їх» (Ісус Навин, 10, 11).

178. Сонце, довідавшись, що над Габаоном вже лежать повбивані «Аморії», почало продовжувати свою вічну космічну дорогу. Ті біблійники, які беззастережно вірять писанням «Біблії», певні, що сонце зупинилося над Габаоном (над гірським селищем); слово «Ґібеон» (Габаон) значить «гірське селище».

Я тут звертаю увагу не на справу віри, а на крилатий розвиток уяви рабінів Езикіела-Ездри, які ці біблійні оповідання писали. І я звертаю увагу на їхню велику любов до рідного народу. Все (сонце, місяць, вітер, небо, земля, ріки і Бог Саваот) служать національним інтересам жидівського народу і тільки жидівського народу, і в цьому мобілізуюча й будуюча вартість юдаїзму (рідної жидівської національної віри).

179. Професор І. Власовський (істинно православний українець — пристрасний пропагатор старо-жидівського месіянізму) учить православних українців, пишучи у книзі «Нарис до Історії Української православної церкви», виданої в 1955 році, на сторінці 9—10, що «Щоб заховати посеред людства правдиву віру в Єдиного Бога, Господь вибирає і обдаровує своєю особливою опікою єдиний зі всіх народів — народ Ізраельський, дає йому на Синаї Закон Божий, і його підготовляє до пришестя в ньому Сина Божого, Христа. Старозавітня національна релігія Ізраеля була таким чином Богооб'явленою релігією». Так пише українець-чужовір.

180. Очевидно, ці слова майже без змін списав українець — православний професор І. Власовський з толмуду «Єрушалмі». І митрополитові Мстиславові (Скрипникові) такі толмудські писання рабінів подобалися, і тому він, маючи між православними українцями зібрані гроші, благословив видання жидопоклонного «Нарису до Історії Української православної церкви». Про історію розвитку «стародавньої релігії Ізраеля» я оповідав в інших Днях і тут повторяти не буду. (Я вживаю повторення тільки тоді, коли хочу, щоб на подію чи на мислення була звернена особлива увага).

Я тільки скажу: українці-християни більше, ніж будь-які інші християни, звеличують і обожують національну жидівську релігію і більше, ніж будь-які інші християни, придушують і знеславлюють Рідну Віру батьків своїх (Рідну Віру святої України-Руси).

181. «Енциклопедія Британіка» не написала, що Ісус Христос — історична особистість. Але на сторінці 36 (у книзі 10, видання 1973 року) зазначила, що «Гаутама Будда — історичний основоположник релігії, відомої як буддизм. Він жив, учив і помер в північній Індії».

Більшість істориків християнізму вважають, що Ісус Христос — особа не історична. Я їм кажу: і так, і ні. Я впроваджую нове міркування (досі в історію християнізму не впроваджене), я тверджу, що Ісус — особа історична, а Христос — особа мітична.

Марія Яковова (дружина Клеопаса-Алфеюса) — особа історична, вона є матір'ю Ісусовою. Богородиця Марія — особа мітична, вона є матір'ю Христосовою і своєю непорочністю і світлістю подібна на Єгипетську Богородицю Ізиду і на Вавилонську Богородицю Іштарту.

182. Я щойно говорив (на основі Старого і Нового Заповітів), що жиди мали декілька христосів (масаїв). Скеля Христос, Ісус Навин Христос, Ісая Христос й Ісус Христос.

Якщо філологи й християнські богослови устійнили, що слово «Христос» значить «Помазаник», тобто Масая (Помазаник Єгови — Бога синів Ізраелевих), то тоді, як я бачу, в християнській релігії є такі святі непорушні догми, які дискредитують християнську релігію.

Наприклад, українець (архиєрей чужовір'я), стоячи в церкві біля жидівського кивота, врочисто рече: «Ісус Христос — Бог наш, вірмо і поклоняймося Йому».

183. Якщо визначено, що ім'я Ісус (Яшуя) значить «той, кому Єгова помагає», і якщо слово-титул Христос (Масая) значить «Помазаник Ягвовий», то тоді виходить, що той жид, якому Єгова-Бог ізраельський помагає і якого Він помазав, є помічником Божим, а не Богом.

Я вважаю, що Бог — Одна Суть, а Помазаник Божий — Друга Суть. Вірити, що Помазаник, тобто Христос є Богом, значить давати привід до виникнення атеїзму. Розум людський не хоче погодитися з тим, що дівчина Марія народила Бога-Творця Неба й Землі та інших космічних могутностей. Архітекти християнізму винуваті, що на древі християнізму визрівають найрясніші плоди атеїзму.

184. Українець — глибоковіруючий християнин, кажучи, що «Бог створив світ», має на увазі Ісуса-Господа Бога. Ісус — жид, значить «Жид створив світ?» Значить світ (сонячна система, близькі й далекі галактики і метагалактики) є власністю жидівською — бо жид Ісус створив світ?

«Ні, ні! Ісус, як жид, то людина, а не Бог; Ісус добра, мила, свята жидівська людина, а Христос — то Бог істинний, і тому Ісус Христос — то Боголюдина. Отже, не треба сплутувати людину з Богом, а Бога з людиною».

Так воно чи ні, але Халкедонський закон, прийнятий католицизмом і протестантизмом, довгі століття учить християн, що таки «Ісус Христос має дві природи без сплутання, без зміни, без поділу, без роз'єднання».

І звідси й догма християнська, що жид Ісус є Богом тілом і є Богом духом — Богом «без роз'єднання». І коли б я був жидом, то я б гордився, що мій земляк в уяві деяких чужинців вважається Богом.

185. Відомий жидівський поет Ірвінґ Лейтон у журналі «Кенедіен», (Вінніпеµ Трибюн) за березень 1976 року, пише у вірші «Мій брат Ісус», що «християни вибрали собі одного з жидів, вибрали мого брата жида Джашую і назвали його Ісусом, і б'ють до нього поклони як до Бога».

Я вже казав, що кожний віруючий вірить, що його віра правдива, й Ісус для християн є правдивим Богом, і ніхто не має права нікого за таку чи подібну віру переслідувати. Віриш — вір.

Для мусульман, буддистів, індусів, шінтоїстів, конфуціоністів, жидів, заратустріян Ісус не є Богом. І не всі християни вірять, що Ісус є Богом.

186. Історики християнізму згідні з думкою, що святий Павло — архітект християнізму. І тому я Павлові присвячую тут особливу увагу.

У городищі Тарзус, яке розташоване на південному березі сучасної Туреччини, була невелика жидівська громада. І в ній (в 10 чи 12 році «ери Христової») народився Савл, або (правильніше кажучи) Шаул.

Жиди були переслідувані римлянами так, як українці москвинами; між українцями знаходилися люди, які здобували у москвинів довір'я і ставали їхніми довіреними людьми. І Шаул зумів між римлянами здобути довір'я і стати вільним римським громадянином під ім'ям Павел, ім'я «Павел» (Павло) значить «малий», «дрібний».

(Є міркування, що батько Павловий, прислуговуючись римлянам, дістав чи купив у них право римського громадянина).

187. Павло мав сестру, син якої жив у Єрусалимі, про що й пише («Діяння Апостолів», 23, 16) і мав він брата, про якого він пише в 2-му Посланні до Коринтян (12, 18). Та він (Павло) більше, як будь-хто інший з його роду, жорстоко переслідував християн. І був він пошанований римською маµістратурою і провідною юдейською кастою.

Як виглядав Павло? Християнські діячі Малала і Никифор прагнули зображати Павла красивим чоловіком. Очевидно, в цих їхніх намірах немає нічого злого, адже кожна мудра релігійна чи партійна громада ідеалізує свого лідера, щоб, звеличуючи його, себе скріпити і звеличити.

Але в «Акта Павел ет Теклає», З, (Тишендорф, Ляйпціґ, 1851 рік) на сторінці 41 зазначено (на основі староримських анналів і документів маµістратури), що «Павло був малого росту, на його широких плечах була досить дивно посаджена мала лиса голова. Бліде його лице ніби втонуло в густій бороді, біля вух звисали довгі пейси, мав він великого горбатого носа, пронизливі очі, чорні брови, зрослі на лобі, і виглядав немічно».

188. Він (Павло) знав, що має вигляд немічного рабіна, та мудрість його практичного розуму дивна тим, що він умів навіть свою немічність використати під час проповідницької діяльности.

Він казав: «Коли хвалитися треба, то хвалитимуся тим, що від немочі моєї» (2, До Коринтян, 11, 30).

Павло в'язав християн і «віддавав до темниці чоловіків і жінок» (Діяння Апостолів, 22, 4). Він не тільки наповняв тюрми (темниці) християнами пов'язаними, а й особисто брав участь у вбивстві християн.

Наприклад, Павло був співучасником у вбивстві проповідника-християнина Стефана. Тоді, коли Павлові приятелі вбивали Стефана, то Павло це вбивство похваляв і стеріг «одежу вбивців» (Діяння Апостолів, 22, 20). На основі сучасних законів Павло, як співучасник у жорстокому вбивстві людини невинної, мав би бути засуджений на 20 років в'язниці. Але коли апостола Павла посадити до в'язниці за кримінальні злочини, то не можна тоді поминути й святого апостола Петра. Чому?

189. Апостол Петро (улюбленець бога Христа) умертвляв тих християн, які пробували сховати від нього гроші — християнин Ананій не мав права свої гроші сховати від апостола Петра.

У «Діяннях святих Апостолів» (глава 1, 1—11) читаємо, що чоловік Ананій з своєю жінкою продав свій маєток, очевидно, вирішивши приєднатися до громади християн. І гроші християнин Ананій «положив у ногах у апостолів».

Апостол Петро (мабуть мав донощиків), дізнавшись, що чоловік Ананій приховав деяку частину грошей, отриманих під час продажі свого маєтку, так покарав цього сердегу Ананія, що він, «Ананій... упав без духу» і «молодці взяли його, і винісши, поховали» (Діяння Апостолів, 5, 5-6).

190. Апостол Петро не задовольнився тим, що убив християнина Ананія, він, побачивши його жінку Сафиру, сказав, що Ананія вже винесли, «то й тебе винесуть. Упала ж зараз у ноги йому та й зітхнула духа. І ввійшовши молодці, знайшли її мертву, й винісши, поховали коло чоловіка її» (Діяння Апостолів, 5, 9—10).

Був в Україні (після колективізації) убитий хлібороб Іван Макогоненко за те, що на своєму рідному полі зібрав зерно і приховав від «апостола Лазаря Кагановича». Апостол Лазар, убиваючи хлібороба Івана, казав: «Ти обманув не людей, а комунізм». Апостол Петро, убивши християнина Ананія, казав: «Ти обманув не людей, а Бога».

191. У Сирії (в Дамаску) Павло несподівано побачив профіль Ісуса, який йому сказав: «Савле, чого мене гониш?» (Діяння Апостолів, 9, 4). Очевидно, голос цей був навіяний пробудженим сумлінням, або може примарою — приходили до Павла ті християни, яких він на смерть закатовував.

Не тільки до Павла, а й до кожного убивці (у години душевного потрясіння) приходять тіні чи профілі убитих, і психіятри звуть це галюцинаціями, а деякі релігійні екзальтатори бачать в цьому «чудесне знамено», «пророче видіння».

192. Павло, побачивши «видіння», перейнявся наукою Ісуса Христа. Він (Павло), як бачимо, був людиною буйної пристрасти — він вмів полюбити те, що ненавидів. Він був талановитим промовцем, освіченою людиною. Він володів фанатизмом (священною одержимістю), розумовою цілеспрямованістю.

Павло постійно мандрував. Він спочатку ширив науку Христову між жидами, кажучи їм: «З коліна Юдового вийшов Господь наш» (До Жидів, 7, 14). І «Я справді чоловік жидовин, роджений у Тарсі Киликійському, навчений добре отцівського закону, бувши ревнителем Бога, як і всі ви тепер» (Діяння Апостолів, 22, 3). «Я фарисей, син фарисеїв» (Діяння Апостолів, 23, 6).

Жиди (горді люди, практичні і передбачливі) бачили, що Шаул (Павло) своїми проповідями здеморалізовує боротьбу за визволення юдеїв з римської неволі, і вони перестали його шанувати. Є міркування, що вони порадили йому йти до ґоїв і між ґоями ширити науку юдейської секти.

193. І Павло подався до ґоїв (чужинців). Він, як вільний римський громадянин, мав привілегію вільно подорожувати.

На півдні Греції є місцевість Коринф. І до греків-коринфів (коринтян) причалив Павло, і їм почав (грецькою мовою, маючи жидівський акцент) речати: «Через Христа до Бога, бо ми не в силі самі від себе думати» (2 кн. до Коринтян, 3, 4—5).

Звернімо увагу на слова «Через Христа до Бога»: коли Христос це Бог, значить — через Бога до Бога? Через річку в річку?

194. Коринтяни, почувши слова «ми не в силі самі від себе думати», почали дивуватися, що пан-римлянин Павло так зворушливо говорить до рабів-коринтян. «Але, де ж той Христос?»

І Павло відповідав: «Ісус Христос у вас є, хіба тільки що ви недостойні» (2 кн. до Коринтян, 13, 5). «Як знати, що Христос у нас є і що ми недостойні?» І Павло відповідав, що «всякому чоловікові головою є Христос» (1 кн. до Коринтян, 11, 3). «Бути у Христі, ну й що з того?» І Павло відповідав: «Коли хто в Христі, той нове створіння» (2 кн. до Коринтян, 5, 17).

195. «Нове створіння» — значить парахвіянин. Парахвіянин — людина, яка не думає про земне життя і час проводить у молитві, щоб душу спасти і прибути праведником у царство небесне, де є все, що людина сама собі бажає.

Живучи на землі в рабстві, в голоді й приниженні, людині хочеться бути парахвіянином — хочеться збайдужіти до всіх справ земних і муки прийняти за Ісуса, ідучи до Нього (в царство небесне).

Чому парахвіянином (чужинцем на землі), а не спартаківцем? Раби (очолені Спартаком) повисли на хрестах від Капуї до Риму. Були вони людьми малої організаційної дисципліни, перед боєм сперечалися і роз'єднувалися, не слухаючи наказів Спартака. І були між ними зрадники, які самі себе продавали римським патриціям. Раби не вірять, що раби, озброївшись, можуть перемогти римських легіонерів — спартаківці народили християн, людей пасивного спротиву.

196. І тому тепер створюються нові, досі не знані форми борні за волю. Раби, відрікаючись від земних благ, стають безстрашними; вони самі ставляться збайдужіло до свого життя. Вони зброї не беруть, римських авторитетів не визнають і їхніх розпоряджень не виконують. І залякати смертю таких рабів не можна: вони смерти не бояться. Вони співають, умираючи — вірять, що йдуть у царство небесне, щоб там мати вічне життя. Пасивний спротив людей, які не бояться смерти, страшніший як збройний, але успішний він буває тільки тоді, коли стає масовим, тобто тоді, коли він охоплює широкі кола суспільства.

197. Ґої (гнані й голодні раби-коринтяни), чуючи, що до них натхненно промовляє не грек-раб зрадливий, не жид-мандрівник торгівець і не втікач-раб з Картагенії, а вільний і відважний римський громадянин, насторожували вуха. Вони бачили в «римлянинові» Павлові свого оборонця і він їх тішив вірою в краще завтра... «на тому світі».

Павло говорив: «Любо мені в немочах, докорах, нуждах, гоніннях, тіснотах за Христа, коли бо я немочний, тоді я сильний. Я зробився безумним, хвалячись, ви мене примусили, бо треба, щоб я був хвалений од вас» (1 кн. до Коринтян, 12, 10—11).

198. У Павла (і це я бачу по стилю його мислення) розум практичніший, як в Ісуса Христа. Павло — подивугідний психолог; він майстер християнських громад.

Він знає, що треба, щоб він «був хвалений»; хвалячись, він вже «зробився безумним». Чому? Бо той, хто хвалить себе, поневолює себе: тримає себе на висоті хвалення, не має тієї волі, що всі мають. Хвалячи себе, Павло знає, що не йому ця хвала потрібна, ні, він радо хотів би жити у спокої невідомости.

Та знає він, що хвала — це містика єднання людей. Бо коли Ісус не хвалений, бо коли Павло не хвалений — значить віра християнська не хвалена. Хвалити Христа — значить хвалити християн, знеславлювати Христа — значить знеславлювати християн.

199. І Павло (талановитий організатор) хоче бути хвалений, щоб цю хвалу використовувати як випробуване знаряддя впливу на людей. Він хоче бути хвалений, щоб ним створені християнські громади були хвалені: люди йдуть до тих людей, які хвалені.

Архиєреї збудували християнізм на хваленні — цей метод будови організаційної сили правильний і старий, як перші на землі об'єднання людей. Архиєреї віри Христової, знаючи могутню силу хвалення, дають християнам-рабам деморалізуючу науку: «Не шукай хвалення, слави, будь смиренним, тихим, хвали святих угодників церкви Христової».

«Чому не шукай хвалення?» Коли б раби вибрали між собою мудрого раба і почали його хвалити і слухати його, він би став могутнім вождем і мав би силу повести рабів на великі визвольні подвиги. Хвалення — натхненна єднаюча сила.

200. Раби повинні вірити, що вони всі однакові і між ними ніхто не вартий ні похвали, ні авторитетности, ні обожнення: таку сіру отару рабів можна тримати у рабстві, не вживаючи кайдан. Між ними (смиренними рабами) треба мати донощиків і биченосців, і вони будуть самі на себе доносити і самі себе бичувати то в ім'я віри Христової, то в ім'я Марксової «диктатури пролетаріяту».

Рабам тяжко стати вільними людьми, бо вони, бачачи, що чужинець (славний авторитет) гнобить їх, не хочуть мати й рідного авторитету. Вони (раби) самі себе розслаблюють кличами рабського бунту: «Усі ми рівні, ні генерала, ні царя, ні гетмана, ні вождя, ні жодних авторитетів нам не треба!»

Раби нещасні не знають, що в рабстві захворіли в них інстинкти правильного життя. Вони не здібні спостерегти, що й зграя лебедина має свого вождя (лебединий авторитет їм даний матір'ю-Природою), і лебеді летять туди, куди їх веде вождь. Лебідь, який не слухає вождя, гине, гине тому, що втратив інстинкт правильного життя. Закон еволюції можна визнавати і можна не визнавати, але знищити його не можна.

201. Ісус Христос також знав, що між Його апостолами почнеться сварка і роз'єднання, коли в них не буде авторитету. Ісус, маючи на меті порядок в апостольській громаді, каже: «Учень не старший від учителя свого» (Маттей 10, 24).

Цими словами Ісус Христос сам утверджує свій авторитет у громаді своїх учнів (апостолів). Звертаючись до люду, він (Ісус) каже: «Хто любить батька або матір більше, як мене, не достоїн мене. І хто любить сина або дочку більше, як мене, не достоїн мене» (Маттей 10, 37).

Ісус Христос, вимагаючи беззастережної любови до себе, знає, що тільки і тільки ті, які його люблять великою любов'ю, виконуватимуть Його вказівки і будуть здібні творити могутню релігійну громаду, ведучи її на подвиги безсмертні.

202. Ісус Христос знав, що коли Він матиме таких учнів, які хотітимуть Його вчити, то між людьми, ні Він, ні учні Його не будуть хвалені. І тому Він рече ученикам своїм: «Коли хто хоче йти слідом за мною, нехай відречеться себе самого» (Маттей, 16, 24). Тобто, хай інтереси свого особистого «я» підпорядкує справам науки Ісусової — тільки такі апостоли здібні своїми подвигами (самозреченням і саможертвенністю) чарувати людей, і бути священним взірцем для віруючих.

І учні казали Ісусові, що і вмруть з Ісусом, але не відречуться від Нього (Маттей, 26, 35).

Петрові, який був душевно не стійкою людиною (то вірний був Ісусові, то нарікав на Нього), Ісус казав строго: «Іди геть, сатано» (Марко, 8, 33).

203. Тим, які беззастережно вірили Ісусові, Ісус казав: «Я хліб життя, хто приходить до мене, не голодуватиме і хто вірує в мене, не жаждуватиме ніколи» (Іоан, 6, 35) і «Я воскресіння і життя. Хто вірує в мене, коли й умре, житиме» (Іоан, 11, 25).

Й Ісус так, як і всі інші жидівські пророки, не казав, що Його думки є Його думками — такий підхід до справи був би мало авторитетним. Він казав, що глаголить те, що чув від Бога: «І я, що чув від Него, це глаголю в світі» (Іоан, 8, 26).

204. Ісус Христос, щоб урятувати своїх учнів-апостолів від ганьби, і, щоб утвердити між віруючими їхній авторитет, казав їм: «Ви ж не зовіться учителями, один бо ваш учитель — Христос, усі ж ви брати», «І не звіться наставниками, один бо в вас наставник — Христос», а коли між вами, учениками, буде більший, то «більший між вами нехай буде вам слугою» (Маттей, 23, 8, 10, 11).

Чи Христос так казав тому, що Він був самолюбом, диктатором, самозвеличником, титуломаном? Ні. Він знав, що релігійна громада, в якій кожний зве себе учителем, учителя не має. Учні без учителя — бджоли без матки.

205. Армія, в якій кожний солдат зве себе генералом, не має ні генерала, ні солдатів. У тій родині, в якій кожний вважає себе головою родини, голови родини немає — є безладдям створене родинне нещастя. І коли б кожний католик (чи кожний кардинал) вважав себе папою римським, папи римського не було б, і католицизм, самоздегенерувавшись, щез би.

Павло, плекаючи у своїх парахвіях культ дисципліни і культ Ісуса, речав: «Коли ж ви гризете й заїдаєте один одного, то глядіть, щоб не були пожерті один від одного» (До Галат, 5, 15). Павлова мова, як бачимо, низька, простакувата, але по ній можна пізнати, що він (Павло) весь свій проповідницький хист використовував, щоб у його парахвіях була єдність і любов.

206. На території сучасної Туреччини (десь на південь від міста Анкара) була колись область Галатія. І до Галатянського селища Іконіум Павло, прибувши, речав: «Я розп'ятий з Христом. Живу вже не я, а живе Христос у мені» (До Галат, 2, 20). Що мають означати ці слова з погляду сучасного психоаналізу?

Павло, прославляючи Христа, сам став «інкарнацією Христа». «Живе Христос у мені» — і тому, коли ти проти мене, значить ти проти Христа, б'єш мене — б'єш Христа, Христос — син Божий.

Цілісність почування, цілісність мислення і цілісність віри — ось та всемогутня сила, перед якою валяться трони, монархії, імперії, армії.

Павло — геній жидівської релігійної архітектоніки. Генії світяться на океані життя людського тільки там, де є люди, здібні в генієві бачити генія: для бездарної юрби людської найбільший геній вартий шибениці тому, що він не такий, як всі.

207. Галатяни, чуючи, що римський громадянин Павло відважно йде на розп'яття за Христа, чудувалися ним, чудувалися його великою вірою в Христа, його беззастережною самопосвятою.

Павло, проголошуючи Ісуса Сином Божим, сам ставав таким способом подібним на Ісуса, і перші християни, бачачи, що ніхто так не хвалить Ісуса, як Павло, хвалили Павла, як Ісуса, і гостили його, як Ісуса.

І Павло речав: «Як ангела Божого приймали мене, як Христа Ісуса» (До Галат, 4, 14). Очевидно, не можна порівняти життя Павла з життям Сталіна — але я хочу сказати, що Сталін, будучи студентом православної духовної семінарії, вивчав організаторську тактику Павла.

208. Ніхто з лєнінців так не звеличив Лєніна, як Сосо Джуґашвілі (Сталін). І тому москвинам, вихованим на культі імператора-самодержця, Сталін сподобався, вони в ньому побачили «государственного строітєля».

Сталін, почувши, що Лєнін лежить паралізований, не почав ширити злі вістки, що «Лєнін сякий такий розпусник, венерично хвора людина». Ні, Сталін ішов до влади, започатковуючи культ Лєніна. Він над труною Лєніна голосить клятву: «Лєнін заповідав нам берегти єдність партії, як зіницю ока. Клянемося тобі, товаришу Лєнін, що ми з честю виконаємо і цю твою заповідь».

«Лєнін заповідав нам берегти і зміцнювати диктатуру пролетаріяту. Клянемося тобі, товаришу Лєнін, що не пошкодуємо своїх сил для того, щоб виконати з честю і цю твою заповідь».

«Лєнін заповідав нам зміцнювати і розширювати Союз Республік. Клянемося тобі, товаришу Лєнін, що виконаємо з честю і цю твою заповідь» (Ленін, Твори, К, 1947 р., стор. 5—8). «Розширювати Союз Республік» — значить розширювати границі Москвинської імперії.

209. «Слава Сталінові, слава!»- заречали сини і дочки червоної москвинської імперії, бачачи в особі Сталіна «Государственного строітєля». І тут я хочу сказати про трагедію поневоленої української ментальности. Українці кричали: «Геть царя! Геть гетмана, атамана, геть панів! Геть дворян! Хай живе любий Лєнін». Не всі українці кричали так, але так кричало чимало, не знаючи, що Лєнін — також цар.

О раби сліпії! Пізнайте мудрість волі. Візьміть свого косака (хоч би такого як атаман Сірко), а коли немає такого — візьміть розумного пастуха. Адже цар Давид перед тим, як стати царем, був козопасом.

Проголосіть косака (сина свого) вождем, царем чи президентом, склоніть перед ним чола свої, щоб показати, що ви вмієте самі вільно будувати славу свого рідного авторитету. І коронуйте його, і славте його піснями і кобзами, і дайте йому мудрих радників і вірних вартових. І обороняйте його — він ваш живий прапор волі, сили і слави, він — це ви!

І почувши його команду «Вперед!», риньте лавиною, риньте, як безстрашні фанатики святої України (Руси), щоб людство було зачароване вашою дисциплінованістю і відвагою. І зробіть так, щоб на вашій рідній землі християнізм, комунізм, мусульманізм і всі інші «ізми» служили тільки і тільки інтересам державної України.

І пам'ятайте щодня: громада, яка не виконує розпоряджень свого провідника, сама себе розсварює і сама себе розслаблює, і в такому випадку найгеніяльніший провідник вважається бездарним. Громада, яка не виконує розпоряджень свого провідника, стає рабом тієї чужої громади, яка вміє виконувати розпорядження свого провідника, і так сама себе звеличує і сама множить свої сили.

210. Трагедія українського раба в тому, що він, довгі століття живучи в рабстві, має хворі погляди, кажучи: «То що ж це є? Були пани польські — слухав їх. Були пани московські -слухав їх. А тепер появляються пани українські — слухай їх!? О ні! Чужого пана слухав, бо мусів, а свого пана уб'ю, як гадюку, а слухати не буду». І вбив — і потім став і думає: «То що ж це є?» Він убив сина свого, який вів військову частину проти поляків і москвинів, і військовики звали його сина паном провідником, хоч він і походив з бідного селянського роду та мав талант воєначальника, і достойні воїни корилися йому. Де ж тоді воля? Воля там, де є вільне бажання стояти струнко перед рідним провідником (ні, немає значення, який у нього титул — цар він чи гетман, голова народної ради чи маршал). Воля там, де є вільне хотіння виконувати накази свого вільного провідника незалежного від чужих духовних, мілітарних чи політичних авторитетів.

211. У книзі творів Лєніна (на стор. 8), про яку я щойно згадував, зазначено, що Сталін у Кремлі голосив, що «Лєнін найгеніяльніший з геніяльних людей! Ви побачите паломництво представників мільйонів трудящих до могили Лєніна, паломництво усього трудящого світу земної кулі!»

«Побачите паломництво?» У буддизмі є паломники, які йдуть зі всього світу до Бенаресу. У християн є паломники, які йдуть зі всього світу до Єрусалиму. У могаметан є паломники, які йдуть зі всього світу до Мекки. Сталін перший заговорив, що і в москвинському большевизмі є паломники, які зі всього світу йдуть до Москви. Сталіном запроваджене паломництво — ритуал москвинської релігії.

212. 28 січня 1924 року Сталін, промовляючи до еліти червоної Москвинської імперії, в Кремлі урочисто проголошує, що «лице Лєніна освітилося якимсь незвичайним світлом» (Ленін, Твори, К., 1947 р., стор. 21). Місіонери католицизму кажуть, що коли Йосафата Кунцевича поляки витягнули з болота, то його «лице освітилося якимсь незвичайним світлом». Що ж це є — для чого це все твориться? Щоб утвердити, що в переможців вожді надзвичайні, а в рабів вожді бридкі — раби самі своїх вождів знеславлюють, роблять їх слабими і тому з рабськими слабими провідниками ніхто в світі не рахується.

213. Сталін зібрав всі слова хвали, якими були хвалені імператори Риму, сини Божі, і ними звеличив Лєніна. Звеличуючи Лєніна, Сталін звеличив себе, і на десятки років сів на престол кривавої імперії.

«Культ особи!», — вигукнув у Кремлі сталінець Микита Хрущов, сідаючи на престол Сталіна. «Той, хто очолює боротьбу проти «культу особи», сам упроваджує культ своєї особи», — сказав Леонід Брежнєв; культ Брежнєва має ритуали культу Сталіна.

Справа не в «культі особи», а в особі — є «культ особи», яка є борцем за волю народу (Гарібальді), і є «культ особи», яка є тираном народу (Сталін).

214. Сила Павла в тому, що він зумів створити могутній культ Христа, кажучи: «Я, Павло, в'язень Ісус-Христів» (До Ефесян, 3, 1), «вселилася в мене сила Христова» (2 кн. до Коринтян, 12, 9). Жиди, звертаючись до Павла, обурливо йому казали: «Дурієш Павле, великі науки до дурощів тебе приводять» (Діяння Апостолів, 26, 24).

Ні, не можна сказати, що Павло не гордився своїм жидівським походженням. Він там, де треба було звеличити себе як жида, речав: «Я обрізаний восьмого дня, з роду Ізраелевого, з коліна Веняминового, я єврей з євреїв, по закону фарисей» (До Филип'ян, 3, 5).

Добрим був фарисеєм Павло чи ні, але в його характері є багато фарисейського. Наприклад, проповідуючи віру Христову, він не був щирим ні сам з собою, ні з тими, яких навертав на віру Христову. Він був хамелеоном: між жидами він грав роль відданого жида, між беззаконними він поводився як беззаконний, між недужими він також прикидався недужим.

215. «Я стався жидам як жидовин, щоб жидів придбати. Тим, що під законом, був я, як під законом, щоб тих, що під законом придбати. Для недужих я був недужим, щоб недужих придбати, між беззаконними, я поводився як беззаконний, щоб придбати беззаконних» (1 кн. до Коринтян, 9, 20—22). Одним словом — мудрував Павло так, як тільки міг, щоб більше µоїв придбати для Христа і щоб ґоїв-паґан навчити жити по-жидівському. Павло вважав, що жиди — кращі люди, і він, живучи між чужинцями, не хотів бути таким, як всі, ні, він хотів, щоб всі чужинці, приймаючи від нього жидівську віру, були такі, як він. Він казав: «Бажаю, щоб усі люди були такі, як я сам» (1 кн. до Коринтян, 7, 7). Не можуть — кожний має «свій дар».

Павло казав Петрові: «Коли ти, бувши жидом, живеш по-паµанському, а не по-жидівському, то нащо примушуєш паґан жити по-жидівському? Ми по природі жиди, а не грішники з поґан» (До Галат, 2, 14— 15). Павло вважав, що жиди — вища раса, раса вибранців, а нежиди — це паґани, грішники. Навертаючи паґан (грішників) на віру Христову, він їх робив добрими людьми — учив їх «жити по-жидівському», був певний він, що віра Христова — віра жидівська, по-новому інтерпретована.

216. Павло бачив, що ортодоксальні жиди з неприхованим презирством дивляться на його відважні реформи віри Мойсеєвої і не хочуть ставати християнами, тобто визнавцями реформованого юдаїзму.

Він (Павло) боявся, щоб вони (жиди) не судили його за ортодоксальним жидівським законом. Він був «вільно народжений». Що це значить? Жиди ті, що мали гроші, могли у римлян купити собі права римського громадянина, тобто бути вільним римським громадянином. І Павло, як знаємо, себе вважав римським громадянином (жидівського походження). «Відказав тисячник: За велику суму здобув я се горожанство. Павел же рече: Я ж і родився у ньому» (Діяння Апостолів, 22, 28). Павло родився римським «горожанином» тому, що його батько за велику суму «здобув се горожанство».

Ортодоксальні жиди дивилися на Павла як на зрадника Жидівського народу.

217. Щоб українці могли правильно зрозуміти жидівську ненависть до Павла, я наведу такий приклад: українські партизани схопили в Карпатах большевика Олександра Корнійчука і хочуть його судити, бо він українець, а поводиться, як слуга Московитії.

Корнійчук партизанам каже: «Я українець з українців, з роду козацького походжу, пишу драми по-українському, звеличуючи Лєніна і його товаришів. Ви не маєте права мене судити, я громадянин красної Россії, мене може судити тільки россійський суд!» Павло був кращим жидом, як Корнійчук українцем, бо Павло не поклонявся чужим авторитетам. Він, творячи реформу юдаїзму, хотів, щоб цю реформу визнали не тільки жиди, а й всі ґої (римляни, греки, єгиптяни). Він хотів, щоб реформована жидівська духовність (очолена Ісусом Христом) домінувала над духовним життям народів.

218. У Римі Павло відважно говорив римлянам: «Життя вічне в Христі Ісусі, Господі нашім» (До Римлян, 6, 23). «Правда ж Бога через віру в Ісуса Христа» (До Римлян, З, 22). Що це значить? Павло — римський громадянин, валить духовні основи Риму, не визнає ні римської державної релігії, ні римських державних авторитетів. Він, маючи римське право, руйнує римське право.

219. Римляни дозволяли в Римі усім релігійним громадянам (єгипетським, персіянським, жидівським та іншим) вільно практикувати свої національні вірування і мати свої святині. Та вони (горді римляни) не могли прихильно ставитися до жидівської секти (до християн), які з ненавистю ставляться до інакшевіруючих, і вірять, що тільки вони варті Божої ласки. Ще таких самолюбних і нетолерантних віруючих досі не було на території Римської імперії.

Та і з цим міг би Рим погодитися, але християни, живучи в Римі, не визнають авторитету римського імператора і кажуть, що їхнім авторитетом є Ісус Христос. Павло речав: «Коли хто не любить Господа Ісуса Христа, нехай буде проклятий, маран ата!» (1 кн. до Коринтян, 16, 22).

220. Японці, китайці, індуси, араби та інші народи, які щиро вірять у Бога і вважають, що вони не зобов'язані любити чи не любити Христа, на думку Павла, «нехай будуть прокляті»? Чи не з цих зерен Павлової християнської ненависти поширилася на світі релігійна ненависть між людьми? Хіба достойна людина буде проклинати людину за те, що вона щиро й віддано любить Бога батьків своїх — Бога, який є Правдою, Любов'ю, Мудрістю?

Слова «маран ата!», які вживає Павло (для ефективности) мають арамейське походження і означають вони «наш Господь іде!»

Ваш «Господь іде?» І наш Господь іде! І ми любимо нашого Господа Дажбога, і ми не ширимо ненависти між людьми, бо ми не голосимо слів: «Коли хто не любить Господа Дажбога, нехай буде проклятий!» Ми, Українці Рідної Української Національної Віри, люди благородні, ми інакшевіруючих не жахаємо прокляттями.

221. Є міркування, що Павло був арештований у Римі, і Нерон в Римі в 67 році відрубав йому голову за те, що він (п'ятдесяти семилітній Павло — римський громадянин жидівського походження) організовував рабів, настроюючи їх проти законів Риму і проти авторитету імператора.

Чому Павло це робив? Він знав: щоб деморалізувати армію, треба знеславлювати авторитет її генерала. Щоб ослабити державу, треба знеславлювати авторитет короля, царя, гетмана чи президента. Мудрі римляни знали, що Рим так довго буде могутнім, як довго в Римі буде існувати культ імператора.

222. Павло творив культ Христа, щоб християни мали свій християнський авторитет і не визнавали жодного іншого авторитету. Павло рече: що він «все втеряв і вважає все за сміття, аби придбати Христа» (До Филип'ян, 3, 8).

Бачимо, що Павлова тактика правильна: не Господь Ісус боронить Павла, а Павло боронить Господа Ісуса: в цьому таїна не тільки Павлової мудрости, а всієї жидівської творчої ментальности. Жиди живуть законом: чим буде в світі славніший Саваот (Бог Ізраельський), тим в світі будуть славнішими людьми жиди (ізраельтяни), бо Саваот — це Ідеал жидівської духовости, це жидівське розуміння Бога.

223. Без Павла християнська релігія, як секта юдаїзму, не була б поширена між ґоями і пропала б вона так, як і всі інші стародавні (внутрішньо жидівські) секти. Він (Павло) є найвеличнішим співавтором «Нового Заповіту». Він написав книги «До Римлян», «До Коринтян, 1», «До Коринтян, 2», «До Галат», «До Ефесян», «До Филип'ян», «До Колосян», «До Сулян, 1», «До Сулян, 2», «До Тимотея, 1», «До Тимотея, 2», «До Тита», «До Филимона», «До Жидів». Євангелія — Новий Заповіт має 27 книг, і з них 14 книжок, написаних Павлом.

224. Сила Павла не в тому, що він написав 14 євангельських книг, а в тому, що він успішно збагнув таїни творення нової віри, таїни впливу на маси людські, таїни релігійної архітектоніки.

Він (Павло) ніколи не мав думок «а може то не так, як каже Ісус?»,

«А може справді Ісус знався з неморальними жінками, як кажуть фарисеї?», «А може не треба проповідувати, що Ісус — Син Божий?», «А може Ісус був тільки самолюбним мрійником, який без підстави сам себе звав Сином Божим?», «А може треба проповідувати, що Ісус деякі справи помилково пояснював, і так, критикуючи Ісуса, себе звеличу?» Якщо б Павло, проповідуючи Христову віру, ширив такі хиткі міркування про Христа, він би знеславив себе й Христа, і деморалізувалися б його парахвії.

225. Павло вмів мислі й почування людей зосереджувати біля імені Ісуса. Він динамізмом свого темпераменту одягнув Ісуса в мантію найправдивішого Господа, і сказав: «Віруючі, хочете мати життя вічне? Життя вічне в Христі Ісусі!»

Павло знав, що той, хто йому псує докорами і наріканнями настрій, той ослаблює силу його мислення, бо журба — початок хвороби і кволого думання. «Нехай ніхто не завдає мені журби, бо я рани Господа Ісуса на тілі моїм ношу» (До Галат, 6, 17). Цими словами Павло пояснює, що той, кому віра Христова дорога, не буде присікуванням, докорами і обмовами його журити.

226. «Енциклопедія Британіка», (у книзі 13, видання 1973 року) на сторінці 106 пише, що «Ягве (Єгова) є національним Богом, зв'язаним з Його народом частиною своєї натури, своїми зобов'язаннями, і стоїть Він в такому відношенні до Ізраеля, як Шемош до Моабії».

Отже, Ягве (або, вживаючи Його друге ім'я, Саваот) — це національний Бог Ізраеля. Мудрі ізраельтяни втілили в ідеал Саваота частину своєї національної натури, їм хотілося, щоб їхній національний Бог Саваот їм давав обіцянки, їм служив і помагав. І вони (жиди) будуть Йому служити і, славлячи Його, себе славитимуть.

227. Жиди, проголосивши Саваота (свій національний духовний ідеал) Світовим богом, проголосили свій духовний жидівський ідеал Світовою Справою, знаючи, що творці Світової Справи мають право звати себе кращими людьми.

Українець (князь Володимир), послухавши улесливих греків, на Русі (Україні) принизив Дажбога, який був національним українським духовним Ідеалом, і таким чином він (князь Володимир) свідомо чи несвідомо принизив себе, свого тата Святослава, і принизив душу й розум свого народу.

Чи знав князь Володимир, що рабін Ісус, який сідає в Україні (Русі) на духовний престол Дажбога (Господа України-Руси), був обрізаний за нехристиянським (жидівським) релігійним ритуалом? Так, справа не в обрізанні кінцівки статевого органу, а в тому, що Бог Ісус обрізав свою статеву кінцівку, щоб не бути зрадником віри батьків своїх, щоб «ствердити обітовання отців» (До Римлян, 15, 8). Отже, Бог Ісус вважав, що не можна зраджувати віри батьків своїх, її треба вдосконалювати. Князь Володимир, послухавши гречинів, зрадив віру батьків своїх (зрадив Дажбога — Ідеал Духовної України (Руси): це найстрашніша зрада, бо вона поневолює душу народу.

228. Українці-чужовіри, співаючи щонеділі у церквах «Свят, свят, свят Господь Бог Саваот!», славлять жидівський національний духовний ідеал, славлять, поклоняючись образам біблійних жидів.

Плем'я Моабів, яке жило на вбогих гірських просторах, розташованих на схід від Мертвого моря, там, де сьогодні південна Йорданія, мало свої вірування і звичаї, Бог Шемош був їхнім моабським національним Богом. Шемош був таким Богом, як в єгиптян Амон, у жидів Ягве (Саваот), в українців — Дажбог, в індусів Брагма.

229. Дажбог — господь Руси (України) зв'язаний з українським народом своєю природою, своїм добрим характером. Дажбог — національний Духовний Ідеал українця. Що це значить? Між українцями і українськими піснями є зв'язок — українці живуть у своїх піснях, і їхні пісні живуть у їхніх серцях, і українці живуть у Дажбогові і Дажбог живе в них.

Між Дажбогом і українцем є такий зв'язок, як між землею України (Руси) і сонцем України (Руси). Між Дажбогом і українцем є такий зв'язок, як є зв'язок між природою України (Руси) і природою українця. Відібрати від українців Дажбога (національний Духовний Ідеал), це те саме, що відібрати у Тараса Шевченка «Кобзар» і сказати Йому: «Все, що ти написав — на смітник, твоє писання бридке, сатанинське, поганське, ідольське, визнай писання євангелиста Маттея і будеш чесною людиною, правдиву віру матимеш».

230. Вірю, що Шевченко сказав би: «Я — Тарас Шевченко, "Кобзар" це Ідеал моєї душі, це моє розуміння Бога, це шлях життя мого, моя любов і моя правда! Що я буду вартий і кому я буду потрібний, коли я спалю "Кобзаря", визнавши писання євангелиста Маттея? Я ж тоді стану духовним рабом жида Маттея, раб — людина низька, бо вона не здібна творити свої духовні національні вартості».

Українці, які кажуть, що вони є християнами, не усвідомлюють, що біблійний (старозавітний чи новозавітний) Бог Саваот не може бути їхнім правдивим рідним Богом тому, що Він (Бог Ізраеля) зобов'язаний бути Богом Ізраеля — і це зобов'язання висловлене в розмові між Саваотом і Авраамом, і має Саваот натуру жидівську, та інакше й бути не може. Він же Бог Ізраеля!

231. Чому тоді в християн є богом жидівський національний бог Ягве-Саваот? На це питання дає відповідь «Стандарт Жидівська Енциклопедія», (видання 1959 року, Ґарден Ситі, Ню Йорк) на сторінці 439, пишучи, що «Християнська релігія виросла з юдаїзму. Ісус і всі його послідовники були жидами. І жидом був Павло — архітект ґойського християнізму».

І тут же (на стор. 1360) написано, що «Ізраель — свята нація, і є зразком для інших націй».

Хто проти жидів — той проти святої нації: так жиди розуміють своє місце на землі і вони мають право самі себе славити. Жиди правильно розуміють самі себе, бо вони в найтяжчі лихоліття масово не зраджували самі себе — свої національні духовні ідеали (віру батьків своїх).

232. Жиди дали µоям своїх синів (євангелистів, апостолів), жиди дали µоям свою милу дівчину Міріям (Марію), щоб вона для ґоїв була Богородицею, жиди дали ґоям Бога Ісуса, Ісаю, Єримию, Ілію, Даниїла.

І «Християни дивляться на гебрейські писання як на авторитетність і приймають багато традиційних тлумачень. І церква була природнім паростком (пасинком) синагоги», — пише на сторінці 439 «Стандарт Жидівська Енциклопедія».

Рабін у синагозі, тримаючи чашу з вином, співає. Біля рабіна стоять діти. Він їх причащає вином, наприклад, під час свята Рош Годешу. Не можна вважати, що вживання чари — обряд самобутній жидівський. Жиди постійно вдосконалюють світогляд і ритуалістику віри жидівської.

233. Немає на світі такої віри, в якій би не було чаші (чари). Чара була в Оріяні (Праукраїні) шість тисяч років тому і вона вживалася під час родинного свята. Я вже говорив, що з слова «чара» постали слова «чарівник», «чарування». У чарі були навари з цілющих трав. Чарівник, даючи пити вар з трав, зачаровував злі сили, щоб вони покинули людину і «йшли на болота, на очерета».

Рабін з жидами у синагозі співає, «Алилуя, Ізраел! Алилуя Ізраел! Алилуя Ізраел!», що значить в перекладі на українську мову «Хай живе Ягве-Бог Ізраеля!», слово «алилуя» створене з слів «Галил Ягве».

Під час співання «Алилуя Ізраел» рабін врочисто несе на звитку виписи з «Тори» («П'ятикнижжя Мойсея»). Жиди, співаючи, торкаються пучками до «Тори» і потім пучки підносять до уст своїх — символічно цілують святощі народу Ізраельського.

І далі рабін співає мовою гебрейською «Елоге га Елогим» (Псальми, 95, 3). Що це значить? Жиди, бажаючи, щоб їхній національний Бог панував над всіма іншими національними Богами, написали в Псальмах, що їхній Бог є «Богом Богів».

Саваот — Бог Ізраеля не є єдиним Богом, і про це пише «Біблія». Слова гебрейські «Елоге га Елогим» в україномовній «Біблії» перекладені навмисне фальшиво, і тому звучать так: «Господь Бог великий і великий цар над всіми Богами» (Псальми, 95, 3).

234. Українець-християнин навчений вірити, що тільки Ягве — Бог ізраельський є правдивим Богом.

Дитину українську можна привезти в Уґанду і можна її навчити не тільки уґандської мови, а й віри, що чорношкірі уґандці справедливіші як білошкірі жиди. Мислення українця так, як і мислення кожної людини, можна спрямовувати на той чи інший шлях розуміння життя, Бога, моралі, світу.

Індус дає в Індії християнським місіонерам правильну відповідь: «Живімо мирно. Я вірю, що Брагма — Бог Індії є правдивим Богом. Ти віриш, що Ягве — Бог Ізраеля є правдивим Богом; тішмося, що всі ми маємо правдивого Бога і з пошаною ставимося до релігійних переконань».

235. Українці, які вчаться в Канадських і Американських університетах, обізнані з підручником «Світова Біблія». У цій книзі історії релігій світу українець читає (на стор. 233-й), що є «Факт, що Ісус був одним з довгої черги великих жидівських спірітуальних лідерів» і «Спочатку ті, які визнавали науку Ісуса (жида з Назарету) були тільки репрезентантами нової жидівської секти так, як і перші буддисти спочатку були репрезентантами нової секти індуїзму» (стор. 231).

Ісус Христос — жидівський спірітуальний лідер, як я вже говорив, був на з'їзді єпископів в селищі Нікея в 325 році проголошений Богом. Ті єпископи, які на цьому з'їзді (соборі) виступили проти того, щоб жида Ісуса вважати Богом, були покарані Константином — кривавим імператором Візантії. «Ісус-Бог, а Константин — Заступник Бога», — рекли єпископи, отримуючи великі дарунки від Константина і малюючи в святій Софії ікону Бога Ісуса і біля Нього ікону деспота (імператора Константина) — представника Божого на землі.

236. Духовна справа, для якої Ісус Христос себе присвятив, не відрізняється від тієї духовної справи, для якої жили Ісая, Амос, Єримия, Ілія та інші їм подібні великі жидівські духовні лідери.

І кожний з них (і в тому числі й Ісус Христос) пробували нести порозуміння і справедливість своєму народові так щиро і так віддано, як це робив Заратустра в Ірані, Будда в Індії, Конфуцій і Лао-Тзи в Китаї.

«Світова Біблія», про яку я щойно згадував, на сторінці 233-й пише, що християнин не може зрозуміти своєї християнської віри, відділивши Христа від Його попередників (Ісаї, Єримиї, Езикіела, Ілії та інших провідних жидівських лідерів. Тільки пізнавши розум, духовні пориви і характер жидівських провідних лідерів, «християнин зрозуміє жида, якого він зве своїм Спасителем», — пише на сторінці 233 «Світова Біблія».

237. Ісус здійснив віковічні мрії своїх земляків. Він прославив юдейського національного Бога Саваота (Єгову) так велично, як жодний в світі інший жид. У березні (року 1975-го), живучи у скромній кімнаті готелю «Кларк» (у Бенаресі), я звернув увагу, що на столі лежать дві книги: «Бгаґавадґіта» (святе письмо Індії) і «Біблія» (святе письмо Ізраеля поширене християнськими сектами на всіх материках).

238. Змучений мандруванням «свідок Єгови» (єговіст) в «Кларку» (в ресторані готелю) підсів до мене. Він почав говорити: «Бачите, які бідні індуси. То їхня віра в багатьох Богів доводить їх до такої бідноти».

Я відповів: «Був я в Мехіко, Гондурасі, Нікарагві, де є віра в одного Бога Ісуса, і бачив я, що ці християни живуть ще бідніше як індуси».

«Чи помітили ви, що в Індії немає на вулиці п'яних людей? Алкоголь — джерело розпусти, хвороб і душевної порожнечі, найбільш поширений між християнами. Ви були в Багдаді? Я був, не стрічав я на вулицях Багдаду п'яних людей.

«Чи помітили ви, що в Індії на вулицях, на аеродромі немає озброєних поліцаїв? Уявіть — віра в багатьох Богів доводить індусів до того, що вони, живучи в бідноті (їх же 600 мільйонів!), майже не мають душогубств чи самогубств. У світі ніде немає стільки вбивств, насильств і самогубств, як у містах віри Христової? Скажіть: який такий чорт просив вас, щоб ви прибули з Чикаго і тинялися по Індії, вторгаючись в душі цих мирних індусів?»

239. Єговіст відповів: «Єгова один на світі Бог для всіх. Тільки ті, які служать Єгові будуть спасенні. Дивуюся, ви біла людина, повинні мене тут, як християнин християнина, підтримувати».

Я сказав: «Єгова — Бог Ізраельський. Ісус — Син народу Ізраельського й Ісус — Син Єгови. Ісус зв'язаний земним життям з жидами (з любим народом своїм) і зв'язаний Він з Єговою, тобто з Небом жидівської духовности. Так? Так».

«Але ви тільки подумайте? В трагічну хвилину життя свого Ісус лишився тільки земною людиною. І доказом цього є Його останні слова «Ілі, Ілі, лама савахтані!», що значить «Боже, Боже, чому ж Ти покинув мене?»

«Бачите, Єгова (Ілі чи Елог) покинув свого сина Ісуса в найтрагічнішу хвилину його життя. Жах! Рідний батько покинув свого рідного сина, прицвяхованого на дереві. Так? Так. Чим же ви, свідок Єгови, можете мене переконати, що Єгова не залишить вас? Хіба ви кращий як Ісус? Ісус — це Любов, так? Так. Єгова покинув Любов? Ісус — це Правда, так? Так. Єгова покинув Правду? Єгова покинув Правду, щоб спасти неправедних? Так? Так. Ні, ніхто (навіть Єгова!) не повинен при жодних обставинах покидати Правду і Любов! Бо що вартий Бог без Правди і Любови?!

240. Єговіст мовчить, я бачу на його обличчі розгубленість. Я кажу: «Бог Один і Він має багато імен (Дажбог, Брагма, Агура Мазда, Єгова, Аллах, Ґад, Део) і Він (я так вірю) проявляє свою дійсність через людей хоч би таких як Заратустра, Крішна, Будда, Конфуцій, Ісус, Могамет та їм подібних.

І ці натхненні люди великі по-своєму. І вони правдиві по-своєму. Говорити, що тільки хтось один з них великий і правдивий, значить бути людиною малої духовної культури, яка каже, що тільки вона одна красива, а всі інші люди — погані, тільки одна її віра правдива, а всі інші віри — погані.

241. Єговіст, усміхнувшись, глумливо сказав: «Хто ви — один із індуських Богів? Білий пророк Індії?» Я сказав: «Ви чули слово «Україна»? Я — промінь Українського Сонця. Чому — Українського Сонця?»

«Пояснюю: для всіх людей плянети Земля є одне Сонце. Так? Так. І воно (одне Сонце) проявляє свою сонячну дійсність на різних землях плянети Земля по-різному. Наприклад, під Сонцем Арктики живуть ескімоси, лежать вічні сніги і в снігах родяться білі ведмеді — пожива для людей».

«Під Сонцем екватора живуть бразилійці, шумлять джунглі, зріють банани, і в болотах родяться крокодили і всяка звірина — пожива для людей».

«Під Сонцем України живуть українці, цвітуть вишневі сади, шумлять налиті сонцем хлібні зерна, пасеться скот — пожива для людей.

Бачите, Сонце одне, та люди відчувають і розуміють дійсність Сонця по-різному. І тому я всюди кажу, що є Бог один так, як одне є Сонце в небі, але кожний народ має право розуміти єдиного Бога по-рідному, і в ім'я Правди і Любови на світі так має бути ще й тому, що кожний народ має право бути собою і має право мати свою мову, свій національний характер. У мене немає ворожого ставлення до релігій — я бачу у всіх релігіях світу проявлення невгамовного генія людства!»

242. Єговіст сказав: «Ми, свідки Єгови, не віримо, що Ісус є богом, ми найправильніше розуміємо «Євангелію». Ви не дивіться на нас так, як на католиків».

Я сказав: «П'ять століть християнізм переживав духовну кризу. На сході Римської імперії було багато християнських (між собою ворогуючих) сект.

Наприклад, µностики (Симон Маґус і Марсіон) голосили, що «Святий Дух вищий за Бога і за Христа тому, що вони (Бог і Христос) також пов'язані були з цим світом». Монописити голосили, що Ісус — самостійне незалежне Божество, а не вічна цілісність з Богом-Отцем.

Аріус (архиєрей) виступив проти запровадження в християнській релігії паµанської концепції Святої Тройці (Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий). Він казав, що ця концепція тисячоліттями існує в старій єгипетській релігії (Озиріс, Ізида і Бог Син Гор).

Аріус казав, що не може бути (бо це суперечить розуму), щоб Бог-Отець і Бог-Син були ровесниками.

243. Несторіяни (від імени архиєпископа Нестора) вважали, що Ісус є Христосом (Помазаником Божим), а не Богом, а діва Марія є Христородицею, а не Богородицею. Могамет спочатку був захоплений поглядами несторіян, і Могамета вважали творцем нової (несторіянської) християнської секти. Він проповідував, що Ісус не є Богом, «Ісус — син Марії, пророк» («Коран»).

Розмовляючи з єговістом, я не хотів його переконати, щоб він не був єговістом, я тільки хотів йому сказати, що не тільки він красивий своєю вірою в Єгову, є також красивий індус своєю вірою в Брагму. Є красивий японець своєю вірою в Шінто. Є красивий українець своєю вірою в Дажбога.

244. Інший єговіст підійшов до нашого столу з індусом і натхненно сказав: «Цей увірував». І єговісти з індусом, що «увірував», пішли геть. Я сказав індусові, який поставив на стіл горнятко чаю і «чапату» (прісний корж): «Інтернаціональні душохвати схопили нову індуську душу?»

Індус сказав: «Ми цього індуса знаємо, він підтримує всіх місіонерів, які приходять і вгощають його обідом. Індуса створила індусом індуська віра. У нас є індуси — атеїсти, але вони знають, що без індуської віри немає індуського атеїзму.

Індус, глянувши на себе в дзеркало і глянувши у святині на Богів Індії, пізнає себе в Богах Індії, він по вірі лишається індусом, навіть тоді, коли зве себе християнином. Він фігуру Бога Ісуса ставить в хаті біля фігури Бога Шіви, і каже: "Коли ви є Богами, сваритися не будете"».

245. У літаку (прямуючи з Бомбею до Цюріху) починаю розмовляти з сусідом, він — ксьонз, летить з В'єтнаму, має дбайливо поголене масне обличчя, елегантно він одягнений, хвалить Го-Чі-Міна.

«Мораль одна — немає рідної моралі і немає чужої моралі», — сказав мені ксьонз, довідавшись, що я українець Рідної Української Національної Віри.

Ніч. Літак спокійно летить над гористими просторами Ірану. Я після довгої мовчанки кажу: «Ви католик, бачу, людина з однобічним розумінням справи. Так, мораль — одна, але на світі панує не одне розуміння моралі. Я вважаю, що католицька мораль для мене є чужою. І я з нею не погоджуюся, наприклад, тому, що вона основана на прибутках. Не кажу, що це зле, але й не кажу, що це добре».

246. Ксьонз (папський тактовний дипломат) сказав: «Чим можете доказати, що католицька мораль мінлива й пристосувальна?»

Я сказав: «Мені неприємно, що ви примушуєте мене засоромити вас. Знаєте ви, що в 1864 році Папа Пій 9 в енциклиці "Кванта Кура" осудив "соціялізм, комунізм, біблійні об'єднання та об'єднання ліберальних священиків". Так? Так».

«У 1891 році Папа Лев 13 в енциклиці "Де Рерум Новарум" проголосив, що соціялізм — це грабіжництво, і той католик, який буде підтримувати зв'язок з соціялізмом, відлучається від церкви». Так? Так.

«Папа Павло 6 підтримує зв'язок з соціялізмом, обмінюючись дипломатами з соціялістами кривавого Кремля. Так? Так. Отже, згідно з енцикліками "Кванта Кура" і "Де Рерум Новарум" Папа Павло 6 має бути відлучений від церкви, або, скажімо чесно — католицька мораль мінлива й пристосувальна, бізнесова. Ватикан має дві моралі, а ви щойно сказали, що мораль одна?»

247. І москвинські царські і лєнінські шовіністи кажуть, що «мораль одна», і на їхню думку ця їхня «мораль одна», оперта на револьвері МҐБ, має домінувати над всіма моралями в світі. Ватиканські дипломати вважають, що їхня «мораль одна» має домінувати над всіма моралями в світі. Бачимо, що мораль одна, але є не одне розуміння моралі.

Я вважаю, що мораль агресивна, імперіялістична (оперта на мілітарній силі чи на духовній агресії) ніколи не була моральною. Мораль українців Рідної Української Національної Віри моральна тому, що вона не призначена на експорт і тому, що вважає, що кожний народ має право плекати мирний сад своєї національної моралі. Тільки ті люди, які не прагнуть силою один одного моралізувати, вважаються моральними духовними аристократами людства.

248. Папський дипломат тихо, з почуттям самоопанування, сказав: «Обітер діктум» (Неофіційна думка). Я відповів: «Еппуре сі муове» (А все таки вона крутиться).

«Силенко поборює християнізм», — чую, що так кажуть невдумливі люди. Ні, я, Лев Силенко, не поборюю християнізму, я поборюю тих християнських архиєреїв, які, хрести піднявши, благословляли злочинців — злочинці з півночі і півдня вторгалися в степи України, і живцем палили козацьких дітей на вогнищах в Батурині, Києві, Львові.

Правдивих християн (тих християн, які здібні респектувати нашу правдиву віру в єдиного правдивого Дажбога), я вітаю — вітаю так, як вітає достойна людина достойну людину.

Оповідав я про Будду і Христа не тому, щоб між українцями ширити нелюбов чи любов до Будди і Христа, а тому, щоб ми, українці Рідної Української Національної Віри, мали рідне українське розуміння Будди і Христа, і шанобливо ставилися до всіх інакшевіруючих людей, які шанобливо ставляться до Рідної Української Національної Віри.

ДЕНЬ 17

1. Історія Риму і Візантії вже давно написана. Я перегляну декілька сторінок римо-візантійських анналів, ми, українці Рідної Української Національної Віри, повинні знати характер тих чужих людей, які в 988 році хрестили Україну (Русь).

2. Ідуть Етруски? Хто вони? Є міркування, що етруски були пелазгами. Пелазги кровно і мовно споріднені з гіттітами. Пелазги п'ять тисяч років тому, вийшовши з Оріяни (Трипільської України), жили осілим життям на території сучасної Греції.

Історик Геродот знав, що Греція перед приходом греків звалася Пелазгією. У його «Другій Книзі» читаємо: «Греція чи Пелазгія, як вона тоді звалася». І старі фінікійці догрецьку Грецію звали Пелазгією.

3. Що значить слово «Пелазгія»? Професор Маллован доводить, що перші жителі Греції і Криту, які не були греками, вживали в щоденному житті слово «пелаку» у значенні знаряддя, що «рубає», «пиляє». Греки вимовили пелазгіянське слово «пелаку» як «пелакізо». Гомер казав «пелекус», аркадці — пілаґґ. З слова «пелаку» чи «пілашу» походять слова «пилка», «пиляр», «пиляння», «пелазги».

4. З слова «пелазги» постали слова «пилисти», «Палестина», «филисти», «Филистина». Українська — «Трипільська культура поширилася на Балкани по Еґейському морю і причинилася до постання Еґейської та Мікенської культури, що стала основою античної культури Греції», — пише В. Січинський у книзі «Історія Української Культури». В. Січинський написав так тому, що був ознайомлений з твердженнями археологів, які, оглядаючи руїни палаців Мікенії і Криту, визначили, що палаци не були поставлені греками.

5. Англійський історик Ц. Тірва у своїх працях довів, що народ, який заселював Грецію перед вторгненням греків, звався пелазгіянами, «і в ці часи Греція звалася Пелазгією». «Пелазгіяни прийшли у Грецію з Русі», — пише Дж. Поттер (Кантерборійський архиєпископ) у праці «Археологія Греції».

6. Сьогодні устійнено, що перші грекомовні племена появилися на території Греції в 11 столітті до «нашої ери», і вони знищили брильянтну пелазгіянську (мікенську) культуру. «Ахейці (греки) вторгнулися на Крит і завдали брильянтній культурі катастрофічне знищення», — пишуть Ґеорґ Штайндорф і Кейс С. Сіл у книзі «Коли Єгипет володів Сходом».

7. Греки (ахеї, доріяни) вторгнулися з Альп. Вони були мисливцями дикими, жорстокими, загартованими суворим життям. Вони палили, нищили мирні селища пелазгіян. Нищення брильянтної пелазгіянської (мікено-єгейської) культури дикими грецькими племенами історики назвали «Темною епохою», і особливо Роберт Ґ. Боне (Іллінойський університет) у книзі «Стародавня Греція» виданій в 1961 році, оперуючи археологічними даними, визначає, що греки (доріяни і ахеї) спалили і знищили чарівні скарби культури людства.

Я, перебуваючи на Криті і в Мікенах, оглядав руїни палаців і могил пелазгіянських, які були зруйновані дикими грецькими племенами і які тепер приписані греками грецькій історії, хоч освіченіші греки мені казали: «Наші предки знищили велику культуру, дещо з неї присвоїли собі, сьогодні ми не завжди відважуємося казати, що палац Міноса, палаци Мікенії були греками збудовані».

8. На возах і конях (обминаючи греків) пелазгіяни пробралися на територію сучасної Албанії. І пройшли вони по північних берегах Адріатичного моря. Прибувши на землі Апенінського півострова, вони поселилися між ріками По і Тибр. Вони (пелазги, які в історії також відомі як етруски) були людьми войовничими і винахідливими. У старих етруських могилах над Тибром знайдені ковані вози, зброя, збруя, знайдені шкаралупи писанок (вони і на нових землях плекали весняні (трипільські-староукраїнські) обрядові звичаї).

9. Етруски побудували селище, назвавши його — Русела. І вони також заснували селище Рама. Санскритське (староукраїнське) слово «рама», «румена» значить «приємне місце», а «Рамила» в санскриті значить «рум'яний», «гарний», «милий». Сьогодні українці кажуть «рум'яна» в значенні «гарна».

Легенда, що Ромула (Бог кохання) заснував Рим, виникла тоді, коли Рим вже став славним містом, і треба було надзвичайним способом вияснити значення слова «Ром». У санскриті слово «ром» також значить «гарне місце», «рама», «обрамлення», «рам'я», «рамено».

10. Етруски, так як і їхні одноплеменники гіттіти, носили шапки з гривою. І латини від етрусків запозичили цю військову шапку. Довгі століття велися (і досі ведуться) досліди, щоб переконливо визначити походження етрусків. Німецькі історики намагалися й етрусків оголосити німцями (тевтонами). Та виявилося (на основі писань Таціта), що тевтони тоді, як етруски прибули на землі Апенінського півострова, жили у лісах Прусії, як мисливці, мали низький рівень цивілізації, і тоді ще не були вони вершниками.

11. Европоцентристи хотіли б не відділяти етрусків від греків і латинян. Не завжди хотіння має силу: нещодавно на світло денне вийшла мова етрусків. Мова етрусків викликала переоцінку етруської історії.

Етрускознавець 3. Маяні у книзі «Етруски починають говорити» (виданій в 1962 році) подає етруський словник. Він хотів би знати, якого народу мова нагадує мову етрусків. Я (для прикладу) тут подаю декілька слів з етруського словника 3. Маяні. Подаю слово українське, а потім — етруське.

Пити — пева. Солоний — сла. Сон — сну. Вовк — вк. Воліти — волоте. Вразити — враз. Жар — зар. Іти— уті. Тулити — тул. Сутінки — сутіна. Соска — ссе. Рука — ру. Ретельний — ртеле. Кібець — капець. Сопілка — сопіл. Пекти — пікун. Торгівля — тергітіо. Багатий — багеті. Дух — дукем. Живий — жівас. Дошка — душку. Ціна — цена. Кусок — кате. Лити — лвас. Маєтний — мату. Мла — млусна. Птах — патакс. Піяк — піяре. Лиск — лосхне. І при цій нагоді згадую пару етруських імен: Порсана, Пасана, Сісена. Етруське слово «сес» чи «секс», що в них означало «донька», тепер в англійському світі вживається в трохи зміненому значенні.

12. Німець Г. Ерліх у книзі «Пелазги і етруски» (виданій в Марбурзі в 1913 році) пише, що «Пелазги мають багато спільного з етрусками». Я звернув увагу, що етруски слово «нуна» вживали в значенні «мати». Знаємо, що сумеріяни слово «нана» також вживали в значенні «мати». Українці й сьогодні вживають слово «неня» як синонім слова «мати».

13. У 610 році до «нашої ери» етруски розбудовують селище Ром (Рим). 25 кілометрів від ріки Тибр на горбах починають будуватися ліплянки (хатини). Племена сабеллські, волські, оски, япиги жили на території сьогоднішньої центральної Скотарії (Італії); слово «італієць» значить «скотар», «пастух».

На південній території сьогоднішньої Італії жили зайди (греки). Вони на побережжях Сицилії і Південної Італії мали селища Метапонт, Сибарис, Кротон, Локри, Сиракузи, Гела, Накс.

14. Етруски жили в селищах. Селище мало свого царя, який не залежав від царя іншого етруського селища. Цар був одягнений в тогу з пурпуровою каймою. Сидів він у золотому кріслі, тримав у руках булаву (бойовий топір). Його родина жила в розкошах і ніжностях.

Під час свят слуги ішли попереду царя, несучи його символи. Військо етруське славилося металевою зброєю, строгим порядком і обожненням царя.

15. Етруски, так як і трипільці — українці в Оріяні (Україні-Русі), неохоче будували святині. Вони вважали, що найвеличнішою Божою святинею є природа. Вони на відкритих місцях (переважно під величним деревом) молилися. Їхні жерці (віщуни) по напрямку вітру, по зорях і по заходу сонця передбачали погоду.

Етруски вірили, що є три головні божества (Тания, Уна і Манрва). Міста їхні Капуя і Адрія славилися багатствами і пишнотою. Коли греки-купці наближалися до їхніх міст, вони їх не пускали. Греки — їхні найлютіші вороги. Очевидно, коли етруски були пелазгіянами, то їхнє вороже ставлення до греків оправдане.

Етруски вважали, що греки завжди голодні і завжди жорстокі. Греки кожного, хто не був греком, ненавиділи, їм здавалося, що не грек хоче в грека з'їсти вівцю. Вони жорстоко ставилися не тільки до ворогів своїх, а й самі до себе. Наприклад, коли в 425 році (до «нашої ери») прибув з Єгипту транспорт з пшеницею до Атен, атенські провідники склали список атенців. 14.400 атенців отримали по міху пшениці. 5000 атенців у цей час було закуто і продано в рабство, бо вони (як пише Плутарх) хотіли незаконно отримати міх пшениці. Картагенці, які також не любили греків, прихильно ставилися до етрусків. І прагнули не з греками, а з етрусками торгувати.

16. Життя етрусків не було спокійне. Вони вели постійні війни з кельтськими племенами. Латини (плем'я низької цивілізації) талановито сприймало етруські способи життя, їхні релігійні поняття і обряди (покони). Пишу «талановито» тому, що латини, від етрусків запозичуючи культуру, не поклонялися їй, а переосмислювали її і підпорядковували її своїм племенним інтересам. Наприклад, латини з етруської тройці (Тания, Уна, Манрва) створили латинську тройцю (Юпітер, Юнона, Мінерва).

17. Етруски постійно ослаблювали самі себе, ведучи між собою війни: цар одного селища вів війну з царем іншого селища. Латини ослаблених етрусків покорили. І вже в першому столітті до «нашої ери» етруски утратили своє значення. Вони поріднилися з многочисленним латинським плем'ям, яке мало грубі первісні способи життя, але було спрагле свою волю накидати іншим. Етруски (покорені латинами) стояли у проводі латинського життя, і мовою латинською почали вони говорити, свою забувши.

18. Латини розбудовують Рим. На сімох горбах (Капітолій, Авентин, Квиринал, Винимал, Палатин, Есквелин і Целій), особливо в епоху імперську, постають нові доми. Пишно розбагатів Рим в часи Гая Юлія Цезаря (100—44 роки до «нашої ери»). Цезар славив себе своїми подвигами. Його воїни, ограбувавши святині Лютеції (Парижу), привезли до Риму великі золоті скарби.

Цезар, розгромивши військо Помпея (свого суперника), стає імператором Риму. Він сідає в крісло з золота і слонової кості. Його статуї стоять поруч з статуями (ідолами) богів Риму. Його образ викарбуваний на монетах. Він — імператор.

19. При вході в Курію Цезареві було вручено листа. У листі повідомлялося, що є змова убити його. Цезар, отримавши листа, поклав його в кишеню, щоб прочитати при іншій нагоді. Він загинув, листа не прочитавши... Коли він ішов, змовники оточили його і вбили мечами.

Він (шістдесятилітній Цезар) упав мертвим перед статуєю Помпея. Він був славним мудрецем і великим розпусником. Найвірніші його воїни відкрито говорили про розпусне життя Цезаря, і в цей же час вони обожнювали його, виконуючи його накази.

20. Патриції, убивши Цезаря, самі власною кров'ю окривавилися, змагаючись за владу. Патрицій Октавіян (свояк Цезаря), перемігши Антонія (вірного Цезаревого приятеля), став імператором. Сенат проголошує Октавіяна авґустом (святійшим). Раби (греки — скульптори) дають статуям Октавіяна позу Посейдона, або — Юпітера.

Варто сказати, що слово «ю», «дю» походить від слова «див», а «пітер» — від слова «пата» (тата). Санскритське «Дивтата» перетворилося на «Юпітер». Юпітер значить «Небесний Батько». Юпітер «оптімус Максімус», Люцетиус — (Світлодайний). Поети Верґілій і Ґорацій пишуть, що повелителі Риму Цезар і Октавіян — нащадки Енея. Еней — син богині і зять Латина (родоначальника латинів). Пісні, писані цими поетами, вважалися священними, римляни їх співали у святинях.

21. У Римі панує культ воїна, культ дисципліни і слави. Шрами на обличчі воїна — гордість і честь. Полководець, отримавши перемогу над тим чи іншим племенем, вимагав тріюмфу. Його чоло вінком уквітчує богиня Вікторія (Перемога). Він прямує до тріюмфальної арки (за етруським звичаєм) в червоному одінні на колесниці. Він у піднятій руці тримає палицю, на якій зображена золота фігура орла (тотем племени латинів).

За полководцем їдуть його воїни. Позаду воїнів запряжені в ярма раби тягнуть вози, навантажені трофеями (золотом, сріблом, тканинами, вином). Раби (жінки, діти, царські родини, жерці, воєначальники) ідуть до Риму в рабство. Вони несуть з собою статуї своїх домашніх богів, свої святі письмена.

22. Римляни звуть раба «говірливим знаряддям», — яке ходить постійно з залізним нашийником. На нашийнику викарбувані слова «держи мене, щоб я не втік». Раб б'є раба, щоб догодити римлянинові, і щоб отримати повнішу миску каші. Раб працює на плантації, в копальні, в конюшні, на подвір'ї римлянина. Раб не довіряє рабові. Раб не має права говорити про любов, волю, мудрість. Він зобов'язаний дивитися в землю, мати зігнуту спину.

Національна релігія Риму — релігія порядку (дисципліни). Жерці римські точно визначають, що римлянин може робити, а що — ні. Наприклад, під час вшанування Сильвана (Бога лісів) жінки не мають права бути присутніми. Під час вшанування Богині Добра (Бона Деа) чоловіки не мають права бути присутніми. І цей звичай так міцно ввійшов у життя латинів, що вони і в латинську (римо-католицьку) церкву впровадили окремі «реколекції» для жінок.

23. Рим, вогнем і мечем покоряючи народи, культурніші за себе, починає, сам цього не відчуваючи, духовно капітулювати перед їхньою культурою. Грецькі боги (незважаючи на те, що вони є богами греків-рабів), починають входити в національний пантеон Риму. Пантеон (тобто «всіх Богів» святиня) римський огречується. Знатні римляни беруть участь у єгипетських святах в честь Богородиці Ізиди. І їй поклоняються.

24. Римлянин (письменник Апулей), захопившись національною Єгипетською вірою, пише, що «Божа Мати Ізида непорочна достойна щирого поклоніння». Апулей, так як і інші патриції (і воєначальники) не знав, що він у Римі, звеличуючи духовність рабів-єгиптян, поширює між римською молоддю двоєвір'я (двоєсвятість).

Раби приносять на носилках знатних римлян (на поклін) до єгипетської святині в Римі. Римляни тоді не розуміли, що чужі боги — чужа духовність, і нею можна захоплюватися, нею можна володіти, але не можна їй підпорядковуватися.

25. У Римі в єгипетській святині жерці (єреї) одягнені в блакитні епітрахилі. (Я вже говорив, що грецьке слово «епітрахиль» значить «нашийник», епітрахилі носили єреї Зевса, Деонисія, Посейдона).

Блакить — колір, який ознаменовує духовну й тілесну чистоту. Жерці (єреї) у святині натхненно оповідають, що «Божа Мати Ізида з Божим Дитятком Гором скитається у хащах і пустинях. Жорстокий цар Сет переслідує її, Спасительку Блаженну». На іншому святі цей єрей оповідає про страсті Бога Озиріса. Після страстей — Спаситель Озиріс воскресає.

Єгиптяни (раби в Римі) обнімають самі себе, прощають провини один одному, цілуються, вітаються окликом — «Озиріс Воскрес» (Є, значить, надія, що воскресне воля їхньої вітчизни, тепер поневоленої Римом).

26. Римські воїни, живучи на завойованих землях, занедбують свою римську національну віру, їм хочеться бути з людьми, які мають свої віри, свята, обряди. Вони (римські воїни) у Сирії — Фінікії святкують 25 грудня різдво Спасителя Адониса.

І потім — страсті Адониса (адонаї). Вони (і в малій Азії) спільно з рабами 25 грудня святкують різдво Спасителя Аттиса, якого непорочно народила Богородиця Нана.

І 25 грудня у Римі святкується Різдво Спасителя Митри. Світлий Митра народився у яслах, і «бидлята тряслися» з радости. І перші пастухи новонародженому «Божому Дитяті Митрі» поклонилися.

27. На драматичних містеріях чужих релігій людно, є дивне те, що чужими «містеріями» захоплюється вільна римська молодь. Вона вже переконана (переконання — сила велика), що Боги Таммуз, Адонис, Озиріс, Деонисій непорочно зачаті. Вони (ці Боги) переживали страсті і воскресли з мертвих, маніфестуючи могутню силу життя.

Занепад римської духовности перші помітили жерці Бога Юпітера. Вони почали вільній римській молоді доводити, що Римська імперія має божественне походження, і в цьому її сила і вічність. У храмах Юпітера померлий імператор був зачислений (при великій врочистості) до родини Богів Риму. Римський імператор (живий і мертвий) вважався божеством. Поцілувати перстень імператора — честь римлянина. (Обряд цілування перстеня латини опісля перенесуть у римо-католицьку церкву).

28. Римське військо складене з римлян-хліборобів. Вони воюють, скарби, награбовані на завойованих землях, перетранспортовують до Риму на свої господарства, де працюють раби. Та тепер у римській армії є чимало найманих воїнів.

І таким найманим солдатом стає житель Фракії. Фракія переважно заселена людьми сіроокими і біловолосими — прибулими з північних земель Чорного моря. Житель Фракії Спартак, хто він? Сюди засланий воїн гордої Картаґенії, грек чи українець (скит) входить в історію під ім'ям Спартак?

29. Очевидно, ім'я Спартак не має нічого спільного з країною Спартою. Рабовласник, купуючи раба, давав йому ім'я. І той, хто ставав воїном в римській армії, не будучи римлянином, отримував ім'я в армії. Звичай давати ім'я, не питаючи ні родини, ні людини, якій ім'я дається, пізніше був також запроваджений грецькими єреями у грецькій ортодоксії.

Спартак тікає з римського війська, його ловлять, заковують і віддають у гладіатори. Римляни оцінюють його відвагу і спритність, і дарують йому волю. Він стає учителем фехтування в школі гладіаторів Лептули Батиата.

30. Спартак очолює повстання рабів. Незважаючи на те, що на світі всі люди рівні, раби довели, що вони таки раби, а римляни — володарі. Раби не були спроможні за кілька днів звільнити себе від рабських навиків.

Рабські навики (свідомо і несвідомо набуті в рабських обставинах життя) обезкрилюють мислення, почування, волю. Усе, що раби роблять, не приносить їм радости, і тому їхня праця не чепурна, без натхнення зроблена. Вони шукають рятунку в неточності (спізнився, забув, помилився, обдурив, захворів), щоб ухилитися від примусової праці. Вони не вірять самі собі, між ними немає взаємодовір'я.

Вони (повсталі раби, очолені Спартаком) вважали, що воля — це повне непідкорення владі. Вони не знали, що воля є там і тільки там, де є стальна дисципліна, добровільне підкорення старшині. Вони, ставши воїнами Спартака, почали займатися торгівлею. У них була жага до збагачення. У них не було бажання стояти струнко перед Спартаком, бо ж він такий раб, як і всі. Вони стояли струнко перед римським воїном, тепер — воля, є воля розгнуздана, невпорядкована, дика.

31. Спартак проголошує наказ — забороняє своїм воїнам торгувати золотом і сріблом, яке вони дістали, розгромлюючи садиби патриціїв. Воїни вважають, що Спартак хоче їх наказами поневолити, і тому вони з нього починають кепкувати.

Найвірніші друзі Спартака, які були з ним ще в школі гладіаторів, полководці Ганник і Каст, стають зрадниками. Вони вважають, що маючи свої військові частини, можуть відійти від Спартака.

Красс (римський полководець), дізнавшись, що військо Спартака вже роз'єдналося, утішився. Він відчув, що римське гасло «діли і пануй» повсталі раби своєю рабською поведінкою оправдують.

Красс розгромив збунтованих полководців Ганника і Каста. Під час бою згинуло 12 тисяч рабів, і між ними — Ганник і Каст.

32. Спартак має 60 тисяч воїнів. Дехто з істориків пише, що — 120 тисяч. Армія Красса менша кількістю воїнів, але вона міцна дисципліною, єдністю, цілеспрямованістю, вірою. Спартак — геніяльний полководець, але його рабська армія не здібна його оцінити.

Плутарх, описуючи епоху Спартака, пише, що «раби, сильні своїм числом і горді успіхами, перестали слухати Спартака, і ділилися на окремі загони, бродили по Італії, спустошуючи її». Вони — раби, вони не знали, що вінком перемоги уквітчається тільки і тільки та армія, яка керується законами стальної дисципліни, яка гордо й охоче виконує накази свого полководця.

33. Перед боєм (в Апулії) приятелі привели Спартакові баского коня: це мало б означати, що він (Спартак), як головнокомандуючий, повинен на коні бути в безпечному місці. І керувати боєм — такий порядок був у римській армії.

Спартак знав, що раби по-сліпому заздрісні і з законами військового порядку не обізнані, керуються настроями. У них може появитися міркування, що він (Спартак) воювати на передовій лінії не хоче, а їх — посилає.

34. Спартак убив мечем приведеного баского коня. І сказав: «Коли бій виграю, коней матимемо багато. Коли бій програємо — кінь цей буде мені непотрібний». І ринув Спартак у шал бою. Він пробирався туди, де стояв Красс, дивлячись на хід бою. Він хотів мати поєдинок з Крассом.

І сталося те, що передбачали римляни. Коли Спартак (мозок і прапор повсталих рабів) упав у бою, раби (ті раби, які нарікали на Спартака) розгубилися і почали тікати. Військо Помпея, яке прибуло з Іспанії на допомогу Крассові, по дорогах ловило рабів-спартаківців, і голови їм відрубувало.

35. Щоб раби не відважувалися брати в руки меча, було (напострах) розп'ято шість тисяч спартаківців. Вони, висячи на хрестах (по дорозі від Капуї до Риму), умирали в нестерпних муках.

Мудрих воїнів учить історія людства: військо, яке боронить волю Вітчизни, повинно берегти як зіницю ока свого полководця, при жодних обставинах не виснажувати його тілесної і духовної енергії, звеличувати його треба, щоб він мав настрій добрий і міг давати врівноважені мудрі накази, і міг спокійно стрінути перемогу війська свого чи особисту гибель свою.

Ворожі сили, щоб духовно роззброїти військо, старатимуться, засобами не перебираючи, знеславлювати полководця. Воїни! Немає на світі такого полководця, який би хотів, щоб його військо програло бій. Знаючи це, життям і смертю славте полководця свого: він — ваша слава, ви — його слава.

36. Рим відзначає перемогу над повсталими рабами. І живе законом — там, де римський багнет, там і римська земля. Не можна казати, що ніхто не відважувався порушити межі римських володінь.

Рим має небезпечного ворога, який на своїх безмежних степах має численні кінні армії. Кіннотники озброєні стрілами небезпечними (отруйними), мечами, сила їхня невичерпна і таємнича. І тому оборонні вали імперії в часи імператора Марка Ульпія Траяна (98—117 роки до «нашої ери») стояли на березі східного Дунаю.

«Римський вал» охороняв Рим від армій Скитії (Руси-України). У 8-му році римський поет — аристократ Овидій був обвинувачений за нетактовне ставлення до молодої Юлії (внучки імператора Авґуста) і висланий у місто Томи. (Місто Томи розташоване на північно-західному березі Чорного моря), там, де проходив «римський вал», і тут Овидій і помер в 17 році. Імператор Авґуст, щоб бути справедливим, караючи Овидія, покарав і молоду Юлію, вважаючи, що вони обоє чинили розпусту, порушуючи строгі родинні закони Авґуста.

Авґуст — найвищий головнокомандуючий (імперіум) і головний духовний провідник (понтифікс максімум), і батько (патер патрія) уславився строгими законами етики.

37. Овидій у «Трістія, епістуле екс понто», поетично (можливо, щоб на римлян створити враження і викликати до себе співчуття) описуючи вигляд скита (українця), зазначує, що житель північних берегів Чорного моря має «страшне обличчя, дикий голос, волосся і борода непідстрижені, усі вони носять зброю (мають луки і сині від гадючої отрути стріли). Права рука завжди готова нанести рану мечем, у кожного варвара меч прив'язаний до пояса».

«Лютий ворог на задиханому коні, він озброєний луком і стрілами, насиченими отрутою, оглядає стіни міста Томи. І, як дикий хижий звір, що тягне і несе по пасовищах овечку, яка не встигла сховатися у вівчарні, так ворог-варвар захоплює кожного, кого знайде на полях, якщо він не встигне сховатися під захист мурів міста». Овидій вважав, що чим жвавіше він опише ту місцевість, де він перебуває на засланні, тим більші викличе в римлян співчуття до себе. Очевидно, такі вислови, як «страшне обличчя», «дикий голос», «лютий ворог» можуть відноситися не тільки до скитів (українців), а й до римлян і греків. Римляни і греки своїм «страшним обличчям, диким голосом і жорстоким виглядом» навівали жах на юдеїв, сирійців, британів.

38. Греки вже 150 років перебувають у римській неволі: в 146 році до нашої ери Рим окупував Грецію. Жителі Атен і Спарти користувалися відносною свободою. Греки (коринфи) на ярмарках продавалися в неволю поруч з скотиною. Очевидно, греки не звали себе греками і не любили тих, які їх так називали.

В Італії, над берегами ріки (ґрік) жили греки в селищах, і римляни їх тому почали звати не коринфами, гелленами, а греками.

39. Раби (на провінціях імперії) бунтувалися. Вони убивали патриція і тікали. Ховаючись у лісах і горах, вони пробиралися на рідні землі. Імператор Октавіян Авґуст в 10 році «нашої ери» видав закон, що коли буде убитий патрицій, то всі раби, які знаходяться у домі убитого, мають бути обезголовлені. Раби, живучи у страхові, обороняли патриція від його двірцевих ворогів. І доносили патрицію на того чи іншого непокірного раба.

40. Щоб в імперії був порядок, спокій, піднесений настрій, жерці Бога Юпітера творять культ імператора. Вони проголошують священну буллу, що імператор Октавіян Авґуст «Син Божий», «Спаситель світу». Хто проти імператора Авґуста, той проти Бога. Хто проти Бога, той проти життя, людей, світу.

Навіть ті люди, яких карає імператор Авґуст, ідучи на смерть «славлять його» («слава цареві-диктаторові, приречені на смерть вітають тебе»).

Поет Овидій, перебуваючи на засланні, славив у піснях Октавіяна Авґуста і плакав у Томах, що він (Авґуст) позбавив його волі. Не дозволив йому чарувати віршами дівиць римської знаті. Овидій писав, що померлий Юлій Цезар перевтілився (інкарнувався) у небесну зорю, яка яскраво горить над вічним Римом, і ця пісня врочисто співалася жерцями у храмах Юпітера.

41. Імператор Авґуст стає понтифіком (папою римським). Маючи необмежену військову і духовну владу, він проголошує нові накази. Він, наприклад, забороняє єгиптянам ставити у Римі єгипетські святині. Єгиптяни у своїх святинях єдналися. Маючи рідну віру, вони творили міцну родину, леліяли про поворот на сонячні береги священного Нілу.

Імператор Авґуст проголошує, що жидівські громади, які є в Римі, неблагонадійні. Юдеї, очолені рабінами, тримаються старих законів мудрости: жид, який перестає визнавати жидівську віру, умертвляє сам себе, гине в морі бездомних, безіменних і безвітчизняних рабів, народжених у Римі.

Жид має право убити того жида, який намовляє жидів зрадити рідну віру (юдаїзм) і прийняти чужу, щоб служити чужим законам, обрядам, звичаям. «Ти, жиде, живучи в Сирії, зобов'язаний стати сирійцем; живучи в Єгипті, зобов'язаний стати єгиптянином!» На такі «зобов'язання» є готова відповідь: якщо корова зобов'язана стати конем, вона скаже: «Я корова, тепер є конем, але скажіть, хто в це може повірити?» «Коли брат твій буде намовляти тебе служити іншим богам, богам народів, що навкруги вас, ти повинен убити його» (5 кн. Мойсея, гл. 13, 6—10). І керуючись вірністю вірі батьків своїх, жиди відмовилися у Єрусалимській святині (синагозі) поставити статую імператора Калигули, незважаючи на строгі накази римлян.

42. Римські імператори приходять до переконання, що світовий (тобто католицький) Рим повинен мати світову (католицьку) релігію, яка б всіх рабів єднала в одне покірне стадо і вчила їх вірити у святощі вічного Риму.

І так — у Римі Бог Серапис офіційно був проголошений «Богом для всіх». Відтепер немає Бога, який опікується тільки римлянами чи тільки рабами, Серапис опікується всіми людьми.

Створюється теологічне визначення, чому Серапис є Богом для всіх. Він (Серапис) мучиться за людські гріхи, покірно переносить страсті, умирає, воскресає. Фригійська Богородиця Кибела проголошується Божою Матір'ю. Вона у святинях зображається як «Небесна цариця», яка сидить на троні, благословляє людей і потішає бідних і багатих.

43. Імператор Клавдій (41—54 роки), щоб у Римі був спокій, вигнав з Риму жидів. Але це не принесло спокою. Раби убили римлянина Педанія Секунду. Імператор Нерон (54— 68) дає наказ покарати 400 рабів, щоб іншим відхотілося бунтуватися.

На ярмарках Риму вештаються пророки, віщуни, екстазисти, проповідники різних релігій. Появляється секта визнавців «Мошіягве» (вибранця Ягвового). Римляни вважають, що «мошіягвісти» (по-грецькому «християни») нова забобонна юдейська секта.

Раби-шпигуни доносять римській маµістратурі, що на таємних зібраннях мошіягвісти (християни) говорять, що прийде месія з роду царя Давида. «І дасть йому Господь Бог престол Давида» і він «повік царюватиме в домі Якова і царюванню Його не буде кінця» (Лука, 1, 31— 33).

44. Імператор Домітіан (81—96) бачить, що християнська секта має виразну політичну програму, в якій є відновлення трону юдейського царя. Він (Домітіан) є пан (домінус) і він — бог (девус) римський, наказує розшукати в Палестині нащадків царя Давида і привезти їх в баржах до Риму, як «політично неблагонадійних».

Домітіан, особисто оглянувши «політично неблагонадійних», переконався, що вони (привезені в баржах до Риму), нащадки Давидові, є людьми неосвіченими, переляканими, духовно вбогими і тяжко працюючими. І в розмові з ними він виявив, що вони ждуть не земного царства, а небесного, і відпустив їх додому: вони належали до секти ессенів.

45. Жиди вважали, що не тільки римляни, а й жиди мають своїх масаїв (оборонців): почалася борня за духовну волю. Імператор Адріян (117—138) вирішив, що буде велично, коли в Єрусалимі там, де є храм юдейського Єгови, буде споруджений храм римського Юпітера, і в цьому храмі буде запроваджене обрядове поклоніння Адріянові.

Імператор Антоній Пій (138—161) проголошений у Римі «Спасителем» (Сотером), Зевсом Елевферієм (слово «Пій» (Піюс) значить «Благочестивий»). Римляни (архітекти імперії), вважали, що імперія буде тоді міцною, коли буде устійнене обоження імператора. Занепаде в Римі авторитет імператора, упаде Рим.

46. Немає значення — добрий імператор Адріян чи ні, світлий Бог Юпітер чи ні, головне те, що в римлян є римські святощі, а в юдеїв — юдейські. Коли б юдеї в Єрусалимі поклонялися Юпітерові, значить вони б на землі батьків своїх зрадили Бога батьків своїх. Зрада святощів рідних — шлях рабський, раб (духовний раб) — людина низька, їй не можна довіряти. Той, хто зрадив рідні святощі, зрадить всіх і все.

47. Жид Симон (132-135 роках) в Юдеї очолив повстання юдеїв проти римлян. Він проголосив себе «Сином Зорі» (Бар-Кохбою) і масаєм Єгови. Він переконував юдеїв, що краще смерть прийняти за святощі рідної віри, ніж жити зрадником, поклоняючись римському Юпітерові і його наставникові Адріянові. Римляни жорстоко придушили повстання юдеїв.

На римських ярмарках римляни продавали рабів-жидів по тій самій ціні, що й ослів, і заборонили їм жити в Юдеї. Ярмарок в Теребинті (біля Хеврона) був місцем, звідки проданий раб-жид їхав в ту чи іншу країну. Він їхав з почуттям гордости, що він карається-мучиться за віру батьків своїх.

48. У Римі провідники християнських громад учили своїх вірних, що вони є парахвіянами (кращими людьми Неба), і тому на землю дивляться як на місце грішне і для них чуже, тимчасове. Християнам (їхні проповідники) забороняли брати участь у торжествах (святах, церемоніях, процесіях), організованих римлянами. Римляни, довідавшись про це, почали на християн дивитись неприхильно.

49. У Римі не втихають розмови, що християни на таємному зібранні обрядово умертвили дитину: з неї вицідили кров і пили її. Християни, причащаючись, казали, що п'ють кров Христову і споживають тіло Христове. І потім вони (християни) гасять світильник, і в темноті любляться, кажучи, що єднаючись тілами, зріднюються душами.

Римляни почали звати християнином кожну людину, яка була неприхильно наставлена до Риму. Християни, уміло використовуючи такі римські помилки, казали, що впливи християн міцнішають. Нерон, дізнавшись, що були звичайні бунтівники, які нічого спільного з християнами не мали, названі християнами і покарані, обурився. Він видав наказ карати смертю того, хто зве людину християнином, не маючи на це доказів. Цей наказ Неронів занотував історик Тацит (Анн, 15, 44).

50. Светоній (Сует, Нерон, 16) пише, що «Були покарані християни, люди, які трималися нового злочинного марновірства». Римляни переважно карали християн за атеїзм (безбожжя), бо вони (християни) не хотіли брати участи у римських релігійних святах.

Пасивний спротив (неприсутність на римських святах) учив рабів нових методів борні за волю.

У часи імператора Марка Аврелія було почате широке переслідування християн. У Ліоні (в 177 році), як пише Евсевій, було убито 48 християн. За що було їх убито? Прихильники науки Епікура (епікурейці) і прихильники науки Христа (християни) виступали проти вівтарів, святинь, ритуалів, святих образів, статуй. Вони своїм виступом принижували римську релігію і були карані як безбожники.

51. Християни вірили, — що той християнин, який убитий римлянами, іде в царство небесне. Прибувши у Царство Небесне, він сидить поруч з Ісусом Христом і оповідає про страждання християн на землі грішній.

Християни пізнавали себе при допомозі рибини намальованої, або з глини чи металу зробленої. У грецькій мові слово «рибина» складене з п'яти літер, мало б означати «Ісус Христос — Син Божий, Спаситель».

52. Імператор-філософ Луціус Авреліанус (270—275) захопився стоїцизмом. Він (імператор) в золототканій тозі, пишнотами ніжений, каже: «Солодко бути бідним». Чому? Тому, що бідний має душевний спокій — він не прив'язаний до скарбів, не боїться їх втратити. Філософ Сенека (учитель імператора Нерона) у творі «Потіха» проповідує, що «є тільки один Бог», «всі люди (вільні і раби) рівні». Очевидно, ці погляди Сенека запозичив від митрадистів.

У Римі є святиня іранського Бога Митри. Жерці Бога Митри носять митри, вони митрофорні єреї, «браття во Митрі». Під гул дзвонів вони причащаються вином і хлібом, весною обмінюються вітальним окликом «Митра воскрес!»

53. Інтернаціональні раби (ті, що вже народжені в Римі) забули свої рідні мови і свої рідні віри, вони утратили самі себе, не знають хто вони є, чиїх батьків і чиї діти. Де їм подітися? Вони ішли до християнських громад, де є віра, що християнський Бог був римлянами розп'ятий за те, що він обороняв рабів. Він воскрес, на небо вознісся і рабам обіцяє волю.

Щоб у християнській громаді не було впливів національних релігій, провідники приймали до громад тільки тих рабів, які не знали хто вони є, або, які відрікалися від будь-яких зв'язків з рідною вірою батьків своїх. Раб, який був запідозрений у прихильному ставленні до рідної віри, був вигнаний з громади християнської, він вважався людиною, яка «знається з Сатаною».

54. Римляни в 41 році вторглися в Британію. Вони жорстоко переслідували рідну британську віру, очолену волхвами. Вони бачили, що рідна духовність є тією силою, яка кличе до борні за волю Вітчизни.

Римляни, звучи неримлян варварами, були найпотворнішими варварами. Вони ножами наносили рани британській королеві Бовдиці, її доньок збезчещували на її очах. Британці поневолені, але не покорені. Вони повстали проти римлян-варварів. Їхнє повстання в 61 році жорстоко придушив римський воєначальник Павлин. 70 тисяч римлян, захопившись красою землі Британії, поселилося переважно над берегами Темзи. Рим для римлян ставав непривабним.

55. У римських колоніях нові повстання. Рим утомився, та ще є між римлянами міцне переконання, що люди природою поділені на дві категорії. Люди — раби є рабами по складу свого рабського характеру. Люди — вільні є вільними по складу свого вільного (володарського, упорядкованого) характеру.

Раб примиряється з рабством, щоб тільки якось жити. Вільна людина гине на полі бою, дивлячись з погордою на життя в рабстві. Донька патриція, бачачи, що збунтовані раби убили її батька і можуть її взяти в полон, бере меча і сама собі проколює черево своє, падаючи на вістря. Є віра, що тільки той уміє достойно жити, хто вміє достойно вмирати.

56. Римлянин у Римі з погордою дивиться на римлянина-втікача, який прибув з колонії, врятувався від збунтованих рабів. Не міг він оборонити свого маєтку, свою родину, свої земельні володіння, які сто років тому були завойовані римським військом. Римлянин, який утік від раба, недостойний звати себе римлянином.

Римляни-втікачі знаходять для себе притулок у християнських громадах, їх тут радо вітають, звеличують. Римляни-втікачі явно і неявно тримають зв'язок з родичами своїми, які є чиновниками і воєначальниками в Римі. Вони, гніваючись на імператора за ті чи інші справи, таємно дають християнам великі пожертви (годують римлян-втікачів). Римлянин починає ставитися з недовір'ям до римлянина, виникає втрата віри в силу римської духовности.

57. У 264 році могутнім буревієм пролітає кінна армія України (Руси-Скитії) просторами Малої Азії. Українці (скити) вторгаються в Галатію, Каппадокію, в'їжджають у місто Антиохію (біля Сирії).

Українці (скити) в селищах Никомедиї і Візантії визволяють своїх братів, пійманих на берегах Чорного моря і в Ольвії проданих у рабство. Траянів вал (оборонні споруди Риму) на Дунаї українці (скити) зруйнували. Римські військові частини, не прийнявши бою, втекли на захід.

Християнські громади в Римі від римлян-утікачів дізнаються, що українці (скити) потрясли основами Риму, пророки на ярмарках у Римі пророкують «падіння Риму».

58. Імператор Діоклектиян (268— 305), почувши, що в його війську є солдати-християни, які проповідують «падіння Риму», видає в 303 році наказ виявляти християн і карати їх. Їх стало тяжко виявляти, бо ті римляни, які творять таємну опозицію проти імператора, помагають християнам.

Вісті, які приносили до Риму втікачі з сходу (з Никомедиї, Візантії, Антиохії, Каппадокиї) підтверджували слова поета Овидія, що скит (житель Скитії-України) «має вигляд римського Бога Марса». Скит літає на коні, як буревій, жодний римський вершник не може його догнати і не може від нього втекти. Скит має могутні м'язи, впевнений в собі, погляд у нього рішучий, безстрашний, володарський. Римські легіонери бояться з скитами приймати бій. Кажуть, що скит в бою так шаліє, що для нього немає таких почуттів, як страх, обережність, роздумування. Він летить на коні так, ніби весь світ вже склав зброю йому до ніг.

59. Діоклектиян — житель Никомедиї (місто розташоване на азійському березі напроти міста Візантія, яке знаходиться на европейському березі). Він особисто знає, що значить воїн Скитії (України). Він стривожений наступом скитської кінноти, він утратив віру в себе, утратив силу волі, захворів і помер. Персіяни (іранці) займають Армянію, вторгаються в Месопотамію.

60. Після смерти імператора Діоклектияна почалася точитися боротьба за імператорську владу. Константин (син полководця Констанція Хлора, Хлор був правою рукою Діоклектияна, він загинув під час бою з скитською кіннотою, рятуючи життя Діоклектияна) має підтримку у війську. Він прагне стати імператором.

У Римі військова частина проголосила імператором Максентія (сина Максимиянового). Максимиян — славний полководець, який в 285 році розгромив Галлию, відігнав німецькі племена за Рейн, обдарив своїх воїнів великими скарбами. Рід Максимияна має великі впливи на життя міста Риму.

61. П'ять років точиться боротьба між імператорами Константином і Максентієм. Максентія підтримує римська знать — представники латинських родів, оборонці римської національної віри.

Константин, бачучи, що знать міста Риму діє проти нього, таємно контактується з рабами-християнами, які живуть у Римі. Раби-християни, які перебували в тилу військ Максентієвих, дізнавшись, що Константин є їхнім оборонцем, таємно повідомляли йому про рух військ Максентія, і відмовилися довозити харчі, тікали в ліси і гори.

62. Біля стін Риму (коло Мульвийського мосту) 28 жовтня 312 року Константин, підтриманий численними ватагами озброєних рабів-християн, які робили несподівані напади з засідок, перемагає Максентія.

Максентій потонув, переправляючись через Тибр. (Грецькі попи в майбутньому складуть легенду церковну, ознаменовану словами «Товтоніка», що значить «Цим переможеш»). На небі, кажуть попи, показався хрест. Константин вирішив орієнтуватися на хрест (на численні юрби рабів-християн). І бій виграв. Коли сонячне проміння пробивається через хмари, можна побачити на небі різні знаки — хрест, дивовижні пучки проміння, зірку та інші знаки, і той, хто бажає для створення легенди ними користуватися, має на це волю.

63. У місті Мілан в 313 році (Медіолан — місто в північній Італії) імператор Константин і Ліциній видали «Міланський едикт», у якому зазначалося, що відтепер християни мають ті самі права, що й визнавці всіх інших релігій. (Валерій Ліциніан Ліциній — полководець, який поміг Константинові перемогти Максентія, права рука Константина).

64. Між християнами постає незадоволення, розчарування. Християнські провідники мали на християн великий вплив тоді, коли їм казали, що Рим — ворог їхній впаде, імператор — ворог їхній недостойний, щоб християни його шанували.

Християни вірили, що при допомозі віри Христової вони звільняться з рабства, стануть багатими і сильними як римляни, і, маючи щасливе життя на землі, щасливо переселяться в Царство Небесне. Тільки невелика частина вірила, що для парафіянина земне життя не має жодної вартости.

65. Імператор Константин і християнські провідники (єреї) проголосили, що християни мають волю — мають волю вірити в Христа. Але з римського рабства ніхто не думає їх звільняти. Тільки той християнин є добрим християнином, який щасливо почуває себе в рабстві і смиренно служить римлянам-володарям.

66. Християни мають волю вірити в Христа і мають волю бути такими рабами, як і були раніше. У них тепер багато клопотів — гарячих сварок. Наприклад, у 313 році до імператора Константина звертаються заклопотані єгипетські християнські діячі. Вони хочуть, щоб він розсудив, хто має бути їхнім єпископом.

67. Єпископ Цециліян і єпископ Донант поділили християн на два ворожі табори. Прихильники Донанта обвинувачують єпископа Цециліяна, що він в часи імператора Діоклектияна був шпигуном — видав римським легіонерам (за гроші) святі християнські книги, які переховувала громада. І в цей час були арештовані видатні християни: ті, які тікали, рятувалися від ударів біля статуї Діоклектияна.

У «вічному Римі» стояли статуї Діоклектияна, а також — на провінціях. Біля статуй імператора відбувалися урочисті свята. Не тільки римляни, а й раби шанували ці статуї — є святий закон, що біля статуї Діоклектияна римлянин не має права бити раба.

68. Прихильники єпископа Цециліяна доносили імператорові Константинові, що єпископ Донант — самозванець, ставить свої справи вище справ римських. Константин визнав Цециліяна канонічним єпископом, керуючись правилом: служив таємно Цециліян Діоклектиянові, мені ж служитиме явно, навчаючи рабів-християн обожнювати владу імператора.

69. Константин переміг Максентія, але він відчув, що римляни в Римі тримаються старих римських звичаїв і вважають, що віра Христова — віра рабська, і вона не підходить характерові вільного римлянина. Римляни (особливо представники римської знаті) ставляться вороже до імператора Константина — прихильника рабської релігії.

Константин лишає місто Рим, починає шукати (якнайдальше від Риму) зручне місце, де б він міг почати будувати нову імператорську столицю. Селище Никомедия розташоване там, де й селище Візантія. Никомедия — влюблене місто осідку імператора Діоклектияна, і тут своє дитинство провів Константин.

Воєначальники радять Константинові осістися в Никомедиї. Але Константин вважав, що селище Візантія, розташоване на европейському березі Босфору, зручніше тому, що можна данину транспортувати з Македонії, Фракії, Іллирику і Далмації суходільними шляхами.

70. До Никомедиї йдуть шляхи з Каппадокії, Трапезунду, Арменії. Він (Константин) вважав, що місто Рим, яке дихає прихованою ненавистю до нього, не може бути його столицею. І крім того Рим для нього не має ні стратегічних, ні економічних, ні політичних зручностей. Він хоче наблизитися до багатих земель Скитії (України) і Кавказу, і їх перетворити у свої нові колонії, або — мати з ними вигідну торгівлю. Він рішив: там, де селище Візантіус, ставити нове місто.

71. У грецькій мітології згадано, що Бізант (Візант) — син Посейдона. Візант — посланик морського бога. У селищі Візантія (правильніше Бізант) жили греки-риболови, був ярмарок, на якому продавалися раби, коні, хутра, мед, зерно, шкіра, віск.

На невеликому гіподромі щороку прибулі з Скитії (України) вершники дивували жителів Візантії спритною їздою. Скити тут чулися як вдома: оподаль були селища, в яких жили гіттіти (люди, що говорять тією мовою, що й жителі Дніпра).

72. З різних провінцій римської імперії ішли колонами раби ставити Новий Рим. Було привезено сорок тисяч «µотів». Ті раби, які в дорозі відважувалися бунтуватися, обезголовлювалися.

Смиренним рабам-християнам рекли єпископи, що тепер вільно визнавати науку Христову, і за таку святу волю вони повинні смиренно працювати, коритися урядовцям імператора Константина. Смиренні й покірні за свої терпіння отримають винагороду на «тому світі».

«Новий Рим! Ставимо Новий Рим!», — рекли архітекти нової столиці. «Раби-християни, ставте Новий Рим, радійте, християнська віра тепер є "реліґіо ліціта", "дозволеною вірою"», — натхненно співали єреї.

73. У 330 році перестало існувати селище Візантія. Там, де були землянки, невеликі ліплені з глини і хворосту ліплянки, біля яких висіли рибальські сіті, тепер стоять нові палаци. У палацах живе імператор Константин і його знать.

Навколо палаців стоять мури (оборонні вали). Замість назви «Новий Рим» постала назва «Константинополіс», грецьке слово «поліс» значить «град», «місто». Не римляни (латини), а греки (атени) стали довіреними людьми в палацах імператора Константина, де й мова грецька вже запанувала, і звичаї. Атенські скульптори прикрасили палаци, атенські кравці і шевці шиють одіння для родини імператора за грецькими зразками.

Греки знають, що латини і імператор Константин — два ворожі світи, і ця ворожість особливо корисна для греків.

74. Ще імператор Діоклектиян був поділив імперію на дієцезії (округи). На чолі кожної дієцезії стояли імперські вікарії — довірені люди (наглядачі). Тепер імператор Константин поділив імперію на чотири префектури — Схід, Іллирія, Італія, Галлия. Так Італія стала префектурою, очоленою префектом.

Імператор Константин, давши вірі Христовій вигідні умови для розвитку, відчув, що «люди Христові» темні, зневажливо ставляться до науки, у них немає спільного погляду на головні справи віри. Скільки громад, стільки й понять про Ісуса Христа. Одні вірять, що Ісус-пророк такий, як Ілія, Ісая. Інші вірять, що Ісус — незалежний Бог. Ще інші вважають, що Ісус є «Демібог» (пів-бог), бо ж народжений звичайною жінкою. Є такі, що вірять, що Ісус — Син юдейського Бога Єгови.

75. Імператор Константин прагне християнські громади об'єднати і їх заставити служити інтересам імперії. І тому, що в місті Константинополісі (Візантії) ще повністю незакінчені будови палаців і тому, що є тут сильні нехристиянські громади (громади грецької національної віри і громади римської національної віри), вирішено в невеликому селі Нікея, яке розташоване 150 кілометрів на південь від Константинополісу, скликати архиєреїв громад християнських, щоб устійнити одне розуміння «хто такий Ісус Христос».

76. У селище Нікея приїхало 318 єреїв (жерців). І цей Перший Собор Нікейський очолив імператор Константин, який не вважав себе християнином; ще були сильно устійнені поняття, що християнин — значить раб.

Константин на соборі в Нікеї побачив, що єреї (жерці-єпископи), проповідуючи смиренність і любов, дихають самі на себе ненавистю і готові свої аргументи доводити не силою віри і розуму, а криком і кулаками.

Єрей Аріус (кандидат на єпископа) почав на соборі переконливо доводити, що «Бог-Отець» старіший за «Бога-Сина». Єпископ Миколай (Мерликійський) почав переконливо доводити, що «Бог-Отець» і «Бог-Син» ровесники (однолітки).

77. Аріус твердив, що немає потреби у віру Христову впроваджувати поняття про «Святу Тройцю», бо це є явне повернення до паґанізму.

Єпископ Миколай, настирливо пропагуючи запровадження у вірі Христовій твердження про «Святу Тройцю», вирішив вжити силу, на Соборі він жбурнув цеглину на Аріуса. Коли закривавлений Аріус оговтався, Миколай зі своїми колегами зірвав з нього ризи і вирвав з його рук «Євангелію».

78. Прихильники єпископа Миколая переконали імператора Константина, що узаконення поняття про «Святу Тройцю» особливо вигідне не так для віри Христової, як для імператора. Чому? Тому, що коли буде тепер на Соборі проголошено, що Ісус є Богом, то влада імператора в церквах вважатиметься «Божою установою»: Константин буде у вірі Христовій проголошений заступником Бога на землі.

Не проголосити Ісуса Богом, значить применшити велич імператорської сили. Єпископи-греки вважали, що проголошення Ісуса Богом є справою вигідною й тому, що вона відповідає стилеві грецької ментальности.

У Атенах греки, як пише Плутарх, були проголосили царя Олександра Богом. І коли це проголошення в Атенах відбувалося на зборах, то оратори Демосфен, Дінарх і Геперіод не тільки підняли руки, а й палкими промовами доводили атенцям, що вигідно, щоб Олександр був Богом. Це не тільки збільшить родину грецьких богів, а й помножить славу Греції: грек — бог. Варвари хай знають, що греки — люди надзвичайні, між ними родяться боги.

79. І єгипетські учні Платона щиро вірили (і їм хотілося вірити), що їхній учитель (філософ Платон) не є звичайною людиною. Бог сказав мужові Платонової матері, що його наречена «зачала від Бога», і так Платон — син Божий, непорочно народила його мати.

Імператор Константин (274—337) в Нікеї на Соборі підтримав погляди єпископа Миколая і його приятелів. І сказав суворо: «Хто не спалить книги Аріуса, той буде нами спалений». Після цих слів учасники Нікейського Собору зрозуміли, що відтепер треба вважати Ісуса Христа Богом.

80. 11 травня 330 року відбувається освячення нової столиці Римської імперії. В освяченні Константинополісу беруть участь архиєреї Бога Марса, Бога Зевса і Бога Ісуса. Архиєреї Бога Ісуса під час освячення полісу Константина не виглядали велично.

У євангелистів Маттея, Луки, Марка, Іоана ніде не згадано, що новий дім треба освячувати. Християни вважають, що кадило, кропило, епітрахиль — сатанинські знаряддя віри фальшивої. І на ці знаряддя треба дивитися з відразою. Так чи ні, але під час освячення полісу архиєреї Бога Ісуса відчули, що в них немає таких ритуалів, які б діяли на почування віруючих.

81. З Єгипту прибувають посланці і повідомляють, що прихильники єрея Аріуса бунтуються. Кораблі, навантажені пшеницею, відмовляються плисти до Константинополісу. Прихильники єпископа Миколая вважають: чим відданіше вони будуть славити імператора Константина, тим зручніше їм буде впливати на життя людей Константинополісу.

З чого почати славити Константина? Появляються золоті гроші, на яких викарбувана голова Константина і напис «Бог Константин». Статуя Бога Аполлона, яка два роки тому була поставлена біля палацу імператорського, тепер огороджена дошками. «Щось там роблять грецькі майстри?» Виявилося: вони перепиляли шию Аполлонові і на неї насадили голову імператора Константина. На статуї величній зробили напис: «Константин — філо Крістус», що значить «Константин — Друг Христа», «тринадцятий апостол».

82. Палац, в якому живе Константин, архиєреї віри Христової проголосили «святою палатою». У «святій палаті» «Константин — філо Крістус» перерізує горло рідному синові Кріпсові. Зв'язує «філо Крістус» свою жінку Фаусту і зварює її живцем у киплячій воді. Коли тіло відстало від кісток, Фауста була похована з почестями.

Грецькі талановиті іконописці малюють нову ікону — ікону Бога Христа; Христос одягнений в одяг грецького царя. Жителі Константинополіса, цій іконі поклоняючись, бачили, що Бог Христос має обличчя імператора Константина: Константин спеціяльно позував малярам.

83. Єпископи церкви Христової, славлячи ікону Христа-Константина, речуть: «Раби, зі страхом коріться панам не тільки добрим і лагідним, а й також підступним» (Апостол Петро, 2, 18). Раби-християни слухають і дивуються: вчора їм архиєреї казали, щоб вони панам-римлянам не корилися, а сьогодні — навпаки.

Константин знав, що рабським Богом рабів присмирити — найвеличніша мудрість володаря. Щоб раби не відважувалися думати, що рабство — справа злих імператорів, їм святий Авґустин (354—430), славлячи Ісуса Христа, рік: «Рабство встановлене Богом, і той, хто хоче його знищити, противиться Богові».

84. 22 травня 337 року Константин (святий імператор) умирає. Три Константинові сини починають між собою криваву війну за імперський престол. В 351 році Констанцій (середній син Константиновий) стає імператором. Він звільняє єрея Аріуса з неволі.

Він (імператор Констанцій) проявляє прихильність до національної римської релігії, дає багаті дари на святиню Богині Фортуни, яка ось щойно збудована у Константинополісі. Він відновлює свято в честь непереможного Сонця («Діес наталіс соліс»).

85. Чому імператор Констанцій (337—361) стає прихильником єрея Аріуса? Тому, що його батько Константин, умираючи, тримав біля себе єпископа-аріусиянина, вважаючи його мудрецем.

Констанцій любив свою матір Фаусту, знав її трагічну кончину. І знав, що Фауста була дочкою Максиміана і сестрою того Максентія, який потонув у Тибрі під час бою з Константином.

Констанцій їде до Риму, щоб оглянути місто свого діда Максиміана.

86. Римляни, знаючи, що імператор Констанцій не визнає Ісуса богом Римської імперії, і тому прихильно ставиться до єрея Аріуса, щиро привітали його. Він (Констанцій) у Римі заборонив християнам (людям не латинського походження) переслідувати латинян, які тримаються віри батьків своїх, зберігають традиції старих родів своїх.

87. Папа римський Яній бачить, що віра християнська в Римі гасне, немає в ній таких обрядів, які б вабили людей. І він в 368 році переносить прикраси з храму Бога Юпітера у храм Бога Ісуса. І він радіє, що звичайні люди пішли за прикрасами...

Греки, довідавшись про відважні дії папи Янія, проголошують, що замість Бога Аполлона у вірі грецькій християнській діє Святий Юрій (особа, видумана єреями). Бог Посейдон примушений був свої функції передати Святому Миколаєві (особа, придумана єреями). Бог Гермес стає християнським святим Гермесом. Бог Деонисій стає християнським святим Деонисієм. І появилися колоритні християнські процесії, драматизовані свята, мелодії, які були у храмах Зевса, тепер маючи інші слова, лунають у храмах Христа.

88. Іран (Персія) насторожився. Що є? Агенти імператора Констанція при допомозі християнської релігії міцно утверджують римську владу в Армянії. Ось де таїна — при допомозі римської національної віри армянів поневолити не можна, при допомозі віри християнської (інтернаціональної) поневолення здійснюється успішно.

Армянин (вірменин) Аршака (наставленик Констанція) запопадливо здійснює хрещення Армянії. І христосівці (агенти Констанція) проникають до Ірану, щоб намовити іранців прийняти від Константинополісу релігію інтернаціональну.

89. Володар Ірану Шапура 2-й зрозумів, що наплив до Ірану місіонерів римських означає дії розвідні. Шапура 2-й вигнав з Ірану місіонерів-христосівців. І з своїм військом іде на Новий Рим (Константинополіс). Шапура ображений, що Констанцій вмішується в духовні справи Ірану.

Переляканий Констанцій звертається до свого полководця Юліяна, щоб він з Галлії прибув на допомогу з військом. Юліян умів у своєму війську високо тримати свій авторитет, офіцери звали його «авґустом» (святою особою), щоб між воїнами була бадьорість і віра в велич Юліянову.

Юліян, маючи авторитет «святійшого», входить з військом в Константинополіс не щоб помогти Констанцію, а щоб взяти його в полон. Констанцій в 361 році вмирає у Киликії (Киликією звалася місцевість, розташована на південь від сучасного турецького міста Анкара).

90. Юліян (361-363), ставши імператором, уважав, що «Миланський едикт», виданий Константином, дає завеликі привілегії християнським єпископам, які дуже розбагатіли і на своїх дієцезіях поводяться як сатрапи. Юліян заборонив єпископам (людям невиразного національного походження) глумитися з національної римської віри.

Єпископи, дізнавшись, що Юліян не оправдує зневажливого ставлення до римської національної віри, проголосили його «відступником» («апостота»). Юліян був достойним воїном, філософом, високо освіченою людиною. Аристократія Атен і Риму (та аристократія, яка трималася віри батьків своїх) шанувала Юліяна.

91. Християнські єпископи (люди різних рас і народів) вважали, що прихильне ставлення до національних релігій ослабить їхній вплив на віруючих. Їм не треба було лякатися. Константинополіс — місто, в якому є багато людей без національного «я»: це модерний християнський Вавилон. Сюди прибули греки, латини, армяни, словяни, єгиптяни, сирійці, лебанонці, всі вони кровно змішуються, мають віру Христову. Вони вважають, що для них будь-яка національна віра шкідлива — вони грецькою мовою розмовляють, вони є візантійцями.

І військо Юліянове — люди без почувань національної гордости, вони є християнами, які не знають, хто були їхні родичі і звідки походять, і їм не подобається імператор Юліян — явний прихильник національних вір Риму і Атен.

92. На березі ріки Тигр імператор Юліян оточив столицю Ірану (Персії) Ктесифон. І під час бою він був тяжко ранений. Вірні приятелі гірко плакали над ним. Він, умираючи, казав: «Не плачте. Не треба оплакувати володаря, який відходить до небесних зірок». Воїни (персіяни), дізнавшись, що Юліян помер, сказали: «Заратустра переміг Христа».

Військо Юліянове вертається до Константинополісу. Армянія (колонія Константинополіса) стає незалежною державою. Землі, завойовані Діоклектияном, Римська імперія втратила. Грек Орібазій був головним лікарем імператора Юліяна. Коли Юліян помер, Орібазій утік в Україну (Скитію), де перебував п'ятнадцять років, знання свої поліпшуючи. Він у своєму славному «Медичному збірникові» оповідає про чудодійні лікувальні трави України (Скитії).

93. Полководець Феодосій (379— 395) іспанець. Він стає імператором Східної і Західної імперії. Феодосій бачив, що він, як іспанець, не може бути підтриманий ні римською, ні атенською аристократією. Живучи на чужинах, він не має жодних понять про іспанську національну віру. Він бачить, що римська біднота (інтернаціональні многочисленні раби) тримаються християнської релігії, він їх кличе до свого війська. Він вирішив міцно впроваджувати в життя постанови Нікейського собору, щоб таким чином при допомозі єпископів скріплювати в імперії свою владу.

94. Євгеній (знаний представник старого латинського роду), визначний промовець, впливовий римлянин, стає в 392 році імператором Західної імперії. Він бачить, що Рим (місто Рим) поділений на два ворожі табори: римська аристократія тримається рідної римської релігії, не визнає Ісуса Богом Риму. Римська біднота (народжені в Римі раби, які говорять латинською мовою, але самі не є латинського походження, таких у Римі більше як справжніх латинів) тримаються християнської релігії. Ці два табори не можна помирити.

Євгеній дає наказ поставити у Палаці Сенату статую богині Вікторії і відновити свята римської національної віри.

95. Агенти християнських громад римських повідомили у Константинополісі імператора Феодосія, що імператор Євгеній відроджує римську національну релігію, не визнає Ісуса своїм Богом.

У Константинополісі ті жителі, які трималися національної віри грецької чи римської, стали підозрілими людьми, і Феодосій на них дивився як на прихильників Євгенія. І він (Феодосій) в 393 році проголошує закон, що всякі спортові (олімпійські) ігрища є справою сатанинською. Архиєреї церкви Христової тішаться, бачачи в Феодосієві свого вірного оборонця.

96. Імператор Феодосій, знаючи, що раби-християни, які живуть у «вічному Римі», підтримають його, іде з військом проти імператора Євгенія. Євгеній відважно б'ється, з ним останні залишки латинів (родовитих римлян), їх мало, вони здійснюють великі подвиги та їхні сили слабнуть. Феодосій стає переможцем. Він в 394 році стає імператором Східної і Західної Римської імперії. Яка дивна історія Риму? Імператором Риму тепер є не римлянин, а іспанець Феодосій, який ненавидить в Римі все римське, біля нього воєначальники, чиновники не римського походження. У Римі лишилася мова латинська, руїни латинських споруд, слава латинська — і майже немає латинів.

97. У 395 році імператор Феодосій умирає. Його старший син Аркадій, маючи 18 років, стає імператором Східної Римської імперії. А молодший син Гонорій, маючи 11 років, стає імператором Західної Римської імперії: так почався розподіл імперії і її падіння.

Євдокія (жінка імператора Аркадія (395—408) посварилася у Константинополісі у святій Софії з патріярхом Іоаном (Злотоустим). Іван Злотоустий був людиною жорстокою; голосячи «Не вбий», він одночасно благословляв убивство. На проповідях у святій Софії він казав, що і Мойсей був убивцею, і Бог Саваот любив Його.

98. Патріярх Іван (Злотоустий) — найвеличніший святий грецької ортодоксії, боронив єпископів, які були власниками багатих земель, мали доми (лаври), у яких жили монахині і монахи. Єпископи, маючи великі багатства і впливи на душі людські, часто відважувалися не слухати урядників імператора Аркадія.

Іван (Злотоустий) був темпераментним промовцем, талановитим письменником, актором і розкошолюбом. Він прагнув творити в церкві державу, а не в державі церкву. Імператор Аркадій наказав зняти з патріярха Івана (Злотоустого) золоті ризи і посадити його на старого воза купецького і прив'язати до воза, щоб не втік, і, як звичайну людину (без титулів і влади), вивезти на заслання в Армянію. У 404 році Іван (Злотоустий) прибув до Армянії, де й загинув у забутті. Греко-ортодоксальна церква здійснює до цього часу церковну театральну (за стилем грецького театру часів Софокля) службу Божу, оформлену Іваном (Злотоустим).

99. Аларіх (історики вважають, що він був вождем «визиґотів») в 406 році перейшов Рейн, завоював Галлію (Францію). У 408 році він перейшов Дунай, завоював Норик і Паннонію (землі сучасної Австрії). Вторгнувшись на територію Італії, він (Аларік чи Аларіх) почав переговори з Стилихоном (управителем Риму). Стилихон був заступником малолітнього імператора Гонорія. Стилихон хотів дати Аларіху золоті дари, щоб він не руйнував Риму. Та змовники, які були при дворі Гонорія, зв'язали Стилихона і в 408 році відрубали йому голову.

100. У 408 році в Константинополісі голод. На провінціях Римської імперії заворушення, не доставляється хліб до «Нового Риму». Християни-паґанці крадькома вторгаються на західні береги південного Дніпра, убивають безборонних мирних жителів, молодь хапають на продаж в неволю, грабують селища; везуть зерно і скотину та полонених до Константинополісу.

24 серпня 410 року Аларіх, маючи в Римі рабів «визиґотських», які йому відчинили «врата», ввійшов у Рим. Аларіх (християнин-аріусянин) щадив церкви і тих переляканих, що в них ховалися. Знатні римляни, які трималися віри батьків своїх і були вірними оборонцями Риму, полягли в нерівному бою. Згинули потомки тих, які творили історію імператорського Риму. Римлянами тепер звуться люди не римського походження; потомки рабів, привезених з Іспанії, Картагенії, Коринфії, Галлатії, Сирії, Криту живуть у Римі, говорять мовою латинською (бо свої рідні мови забули), вони тепер — новітні латини-християни, і Аларіх їх вважає своїми вірними союзниками.

101. Ті справжні римляни, які лишилися живими, жили в приниженні. Вони казали, що Рим упав тому, що зрадив свою рідну віру (зрадив віру Юлія Цезаря, Октавіяна Авґуста) і поклонився чужим привезеним Богам.

Письменник Ритилій Намациан і історик Зосим писали, що упала слава, воля і сила Риму тому, що Рим відійшов від віри батьків своїх і попав під вплив грецьких, юдейських, єгипетських, фригійських, іранських божеств і ритуалів.

З Африки єпископ Авґустин (людина малого розуму, але гарячого і немилосердного серця) злорадствував. Він писав, що Рим упав і оплакує свою паґанську віру. Він учив римлян у своєму творі «Про місто Боже», що Рим упав тому, що римляни щирою душею не горнулися до святої «Євангелії», і за таку нещирість тепер покарані.

У 427 році імператор Феодосій 2-й (408—450) назначає антіохійського єпископа Нестора Константинопольським патріархом. Щоб слово «антіохійський» було зрозуміліше, варто згадати, що на південно-західному березі сучасної Туреччини було селище Антіохія, де була християнська громада, очолена єпископом Нестором. Нестор був людиною освіченою, ознайомленою з наукою Заратустри.

102. У цей час в Олександрії (у Єгипті) був єпископом Кирило, людина безмежно віддана вірі християнській, людина малого розуму і жорстокого серця. Він зі своїми помічниками (і про це я вже писав у праці «Дай мені пожити ще два місяці») на вулиці спіймав дівчину Гіпатію. Зірвав з Гіпатії одежу і затягнув її до церкви Бога Христа і біля вівтаря її замордував.

Чому? Гіпатія була учителькою, і вона відважилася, маючи телескоп, в місячну ніч дивитися на зорі, отже втручалася (без дозволу єпископа Кирила) у таїни «царства небесного». За таке жахливе «богохульство» було в неї відібране життя.

103. Єпископ Кирило бачив, що єгиптяни хоч і вважають себе християнами, але вони так, як і учителька Гіпатія, поклоняються єгипетській «Божій Матері Ізиді», і щиро люблять її. Сто років тому римляни переслідували того, хто був християнином, тепер переслідують того, хто не є християнином. Християнином добрим є той єгиптянин, який молиться за здоров'я імператора Римського, ката народу Єгипетського.

Єпископ Кирило знав, що єгиптян не можна переконати, що в християнській вірі немає Богородиці. Щоб єгиптян навернути до істинної віри Христової, їм треба дати Богородицю, і сказати, що «Богородиця є, але її ім'я не Ізида, а Марія». Між єпископом Кирилом і патріярхом Нестором почалися суперечки «у справі Богородиці», і поширилися ці суперечки між християнами.

104. Імператор Феодосій 2-й, щоб припинити сварку у справі Богородиці, дав наказ у селищі Ефес (на північ від Константинополісу) скликати в 438 році Ефеський собор єпископів, на який прибуло 200 наглядачів (єпископів).

Єпископ Кирило прибув з Єгипту з діямантами і золотом. Він у Константинополісі довідався, що для імператора Феодосія 2-го немає значення — буде юдейка Марія проголошена Богородицею чи ні, головне, щоб зникла виснажуюча сварка. Кирило стрінувся в імператорському палаці з головним євнухом, який був довіреною людиною сестри імператора Феодосія 2-го. І цей євнух передав сестрі імператора дорогі (привезені з Єгипту) дари.

Що вирішило справу — дорогі дари чи жіночі почуття? Діви імператорського двору від єпископа Кирила довідалися, що коли юдейка Марія буде проголошена Богородицею, то жінка імператора Феодосія і сестра імператора Феодосія звеличаться як доньки Богородиці Марії, і їх буде він славити так, як Божих преподобниць. Жінки імператорського двору стали по стороні єпископа Кирила.

105. Він (єпископ Кирило) з групою монахів і єреїв зайняв на Ефеському соборі перші почесні місця. І він присутнім прочитав, що з веління імператора Феодосія 2-го відтепер треба по церквах християнських голосити, що діва Марія є Богородицею.

Патріярх Нестор, підтриманий сирійськими єреями, хотів на соборі прочитати свою заяву, в якій він твердив, що юдейка Марія є Христородицею, бо вона народила Христа, а не Бога. Єпископ Кирило і його браття во Христі на соборі підняли такий крик, що патріярх Нестор не міг говорити.

Єреї, прибулі з Сирії, казали, що у «Євангеліях» зазначено, що діва Марія, крім Ісуса, мала ще декілька синів, і проголосити її Богородицею значить відійти від писань «Євангелії». Але там, де вживаються крики і кулаки, як аргументи, розум і правда мовчать. Діва Марія (під час голосування) отримала титул Богородиці.

106. Виникає питання: чому такі важливі християнські собори не відбуваються у Римі, Константинополісі, Атенах, а в невеликих селищах? У Римі і Атенах «протести», менше стає грамотних людей, справа освіти перебуває під строгою контролею церкви Христової. І в цих містах ще діють сильні прояви рідної грецької і латинської віри.

Хто хотів навчитися писати і читати, ішов до монастиря, де молоді люди спрямовували свої мислення і почування так, як це було вигідно для церкви Христової. У храмах Бога Сераписа (у Єгипті) жили монахи (браття во Сераписі), вони училися читати і писати; мудріші з них ставали єреями (жерцями), їх наслідуючи, в Єгипті почали творитися при храмах Бога Христа монаші об'єднання, їх наслідуючи, виникали християнські монаші об'єднання в Сирії, Палестині, Константинополісі. Усі вони були підлеглі місцевим єпископам. «Браття во Христі», так як і «браття во Сераписі» чи «браття во Будді», ходили по селищах, учили дітей грамоти.

107. У римських колоніях повстання. У Іспанії, Галлії, в північній Італії римські полководці, які з походження не є римлянами, роззброєні. Ні їм, ні їхнім воїнам не хочеться їхати до міста Риму. Вони в римській армії служили за гроші.

Римський патрицій Орест садовить на престол свого сина Ромула Авµустула. Та проти імператора Ромула Авµустула виступають воєначальники римської армії, які не вважають себе вихідцями з латинського племени.

Полководець Одоакер (Одинакар) іде на Рим. Історики вважають, що Одинакар був українцем (русичем) і військо його було оформлене в степах України (Руси). Одинакар в 476 році завойовує Рим, під час бою гине патрицій Орест. Одинакар забирає з рук імператора Ромули Авґустула імперський жезл (символ влади), і залишає Рим.

Є твердження, що в 476 році перестає існувати Західна Римська імперія. Рим (місто Рим) стало невеликим забутим селищем, у якому живе шість тисяч мешканців. І не можна сказати, що вони є родовитими римлянами. Римляни, живучи в колоніях, не хочуть вертатися до зруйнованого Риму. Вони стають у проводі правління нових держав в Західній Европі і кровно змішуються з місцевим населенням.

108. Анастасіян (491-518) імператор Східної Римської імперії, яку греки тепер називають в честь грецького селища Візантією, дістає вістку, що на північних просторах Понту Евксинського (Чорного моря) неспокій: могутні загони озброєних вершників (прибулих з берегів Бористену — Дніпра) виганяють ромейські застави. І небезпечне те, що ці скити-сармати-анти, які є одним народом, хоч і різні народи їх називають по-різному, дуже численні, вони войовничі, мають віру таку, яка їх робить безстрашними воїнами. Вони в полон не здаються, під час безвихідного становища самі в себе мечем життя відбирають, їхні волхви (жерці) їм кажуть, що той, хто є вільним на землі, буде вільним і на небі. Той, хто є невільником на землі, на небі буде невільником. Вони (скити-русичі, сіроокі й русяві бористени) навівають жах на легіонерів Візантії.

109. Імператор Юстиніан (527— 565) посилає військові частини, очолені полководцем Асвадом, який загартований у боях з «визиготами», щоб він стримав кінні армії Скитії (України-Руси). Асвад — гордість армії Візантійської. Він побачив, що скитські (українські) дві кінні частини (1800 вершників і 1700 вершників) хочуть оточити його, не починає бою. Він тікає, рятуючи своє життя. Він ще в житті не бачив, щоб вершники летіли з такою буремною швидкістю, з таким свистом, з такими могутніми криками, по яких можна відчути надлюдську відвагу і силу.

Асвад у Константинополісі повідомляє імператора Юстиніяна, що Скитія (Україна-Русь) — страшний і небезпечний ворог Візантії. Архиєреї віри Христової у святій Софії речуть, що скити (українці-русичі) «це µоґи і Маµоґи», «це не такі люди, як всі люди», це страшні дикі варвари, які мають звірячі обличчя, ростом вони вищі за ромеїв, мають вони дикі бридкі очі, налиті від люті кров'ю, замість нігтів у них звірячі пазурі на руках і ногах, зуби у них, як ікла у вовка, і християнин не повинен їх вважати людьми.

У анналах Візантії навмисне найчорнішими фарбами греки малювали жителів Скитії (України-Руси), щоб візантійців навчити зневажливо (і з бридкістю) ставитися до «варварів» (чужинців), і нищити їх при кожній нагоді.

110. Восени (року 551-го) кінна армія України (Руси), переправившись через Дунай, ввійшла в Іллирик. Іллирик — територія, на якій тепер розміщена Мадярщина і Австрія. Війська імператора Юліяна, не прийнявши бою, відступили на південь. Українці (русичі) з великою здобиччю повернулися на північні придунайські долини.

Перепочивши на придунайських долинах, кінні загони українців (русичів), входять у Фракію (сучасну Болгарію), населення Фракії радо вітає їх як своїх одноплеменників. Військові загони Юстиніянові тікають до Константинополісу.

111. І хоч греки і латини писали і говорили, що скити (українці-русичі) дикі, потворні, брудні, жахливі варвари (чужинці), вони знали, що скити (українці-русичі) люди високої культури, гостинности, людяности, красиві вони виглядом, глибокодумні і мають вони віру світлу, бадьору таку, як і характер їхній.

Ф. Ф. Фаррер у книзі «Життя Христа» пише, що не грек і не латинянин, а скит (русич-українець мудрий) «устійнив початок нашого літочислення». Скит (русич-українець) вчений Деонисій, який попав як проданий раб до Риму і став він ігуменом у Римі, і вмер він у Римі в 525 році. Він для латинів і греків устійнив дату народження Бога Ісуса Христа, яка була радо прийнята Римом і Грецією.

112. Святий Колумбан чимало німців навернув на Віру Христову. Слово «навернув» вживаю як термін, поширений між християнськими місіонерами. Вважаю, що можна скот навернути з одного пасовища на інше. «Навернути» людину на віру значить її обманути: віра — це особливі почування душі, між душею людини і її рідною вірою є гармонійність, є таїни, записані в інстинктах дідів і передані вони внукам. Можна «навернути» вівцю на віру вовчу, і вона скаже, що в неї тепер віра вовча, і яка трагедія — вона по походженню вівця, а по вірі — вовк?

Архиєреї церкви Христової сказали Колумбанові, що коли він поїде до людей Дніпра (Бористену) і намовить їх відректися від віри батьків своїх і наверне їх на віру Христову, то буде високо шанований Римом і Візантією.

І він поїхав до бористенів. І почав їх на віру Христову навертати, і переляканий повернувся і сказав: «Їх легше умертвити, ніж переконати, що їхня рідна батьківська віра недостойна. Вони сміялися з мене».

Вони (бористени) добре обізнані з релігією Христової Візантії. Вони навіть знали, що в 590 році в Єрусалимі християнські архиєреї встійнили свято осляче: свято в честь осла, на якому Бог приїхав до Єрусалиму.

113. У місті Едессі (місто знаходиться на північ від Сирії) під час ослячого свята єпископ сідав на осла. Тримаючи хрест у руці, він пишно їхав вулицею. І християни бігли стрічати його як Бога Ісуса. Вони кидали під ноги ослові галузки.

З церковними піснями єпископ в'їзджав на ослі до церкви Христової. У церкві Христовій осел не поводився смиренно — бекав і, махаючи хвостом, гасив свічки і бруднив підлогу, і тому цей новий обряд християнський був занедбаний.

114. Щоб церкву Христову пожвавити (адже євангелисти про свята і ритуали мало написали), папа римський (Григорій 1-й) в 590 році придумує свято «Сиропусної неділі». І в ці часи було придумане свято обрізання статевого тіла Господа Бога Христа. Обрізання (ритуал старо-юдейський) грає священну роль у церкві християнській. Християни щороку (14 січня) врочисто вшановують «свято обрізанія».

115. У 590 році принц Ірану (Персії) Хозроес звернувся до Маврикія (імператора Візантії), щоб він допоміг йому втихомирити бунтівників, які діють в його країні. Маврикій допоміг Хозроесові сісти на іранський престол.

Вони (визнавець віри Заратустрової Хозроес і визнавець віри Ісусової Маврикій) стали приятелями. Імператор Маврикій, ознайомившись з святинями Заратустри і його наукою, відчув у душі, що заратустріянські вчення краще промовляють до його розуму, як християнські. Він, прибувши до Константинополісу, сказав, як людина вільна і достойна, що не вважає себе ворогом Заратустри.

Архиєреї церкви Христової — люди вороже наставлені до всіх релігій на світі, і люблять вони тільки самі себе, почувши, що Маврикій не вважає себе ворогом Заратустри, почали таємно діяти. Вони намовили воєначальника (щирого християнина Фокаса), щоб він мечем заколов імператора Маврикія.

116. У Константинополісі юрбами ходять монахи — тверезі і збуджені діянням «Деонісовим». Вони викрикують зневажливі слова на адресу імператора Маврикія, і їх піймати тяжко: щезають, як зграя горобців.

Імператор Маврикій пішов з своєю родиною до святої Софії, щоб вияснити патріярхові, що справа віри — справа совісти, і імператор має право мати свої погляди на ті чи інші справи релігійні. Маврикій — людина спокійної і толерантної вдачі, не хоче силою зброї говорити з людьми інакшедумаючими.

Патріярх похитує головою, улесливими словами затримує біля себе Маврикія і його родину і жде здійснення таємної змови. Фокас з групою воїнів вривається до святої Софії. І він біля кивоту накидає мотузку на шию імператора Маврикія і, як осла, тягне по підлозі. Патріярх — святий христолюбець, невинний, як голуб, молиться.

117. І приведено п'ятьох синів Маврикіних. Імператор Маврикій мав право (він був прив'язаний) дивитися, як Фокас по черзі відрубує голови його синам. Маврикій, бачачи одрубані голови синів своїх, знепритомнів, і йому (непритомному) тут же була відрубана голова.

Жінка імператора Маврикія, яка з трьома молоденькими доньками притаїлася у святій Софії, молилася до Бога Ісуса, благала порятунку від озвірілих жорстоких християн-паґанців. Фокас, маючи святе благословення від патріярха Константинопольського, поводився з доньками імператора Маврикія так, як йому підказували варварські дикі жадання. Задовольнивши тілесну жагу, він на очах їхньої матері повідрубував їм голови, і потім їхній матері голову тут же відрубав.

Очевидно, таких благочестивих подвигів християнських, які здійснює християнин Фокас з патріярхом Візантії, немає у Скитії (Україні-Русі), бо в них ще не утверджена віра візантійська, в них ще немає християнської культури...

118. Фокас вважав, що замордована родина імператора Маврикія має рідних і приятелів. Вони можуть боронитися. І тому він їх ловив по Константинополісі, виколював їм (за атенським звичаєм) очі, виривав їм язики, живцем палив. У анналах Візантії з найменшими деталями описані подвиги Фокаса, облагородненого вірою Христовою.

Патріярх Константинополісу, дізнавшись, що Фокас вже вимордував рід Маврикія, який заразився наукою Заратустри, перехрестився і християнина Фокаса освятив на імператора Візантії. Папа римський (Григорій) підняв руки перед іконою Бога Ісуса Христа і (як твердять аннали) проречав: «Аби рука Фокасова скріпилася проти всіх його ворогів. І Фокас за таке святе благословення подарував папі римському титул «вселенського єпископа».

Брудні, огидні варвари, вони не говорять, а гавкають, живуть, як скотина, без віри Христової над берегами Бористену (Дніпра), вірять духам Предків своїх, обожнюють сонце, ріки свої, цілують землю рідну, звуть її матір'ю-Кормилицею, їх би навернути на правдиву віру Христову і їх би передати під опіку патріярха візантійського, або — папи римського, їх би просвітити чудами нового імператора Фокаса, їх би навчити візантійського милосердя.

119. Фокас — імператор Візантії (602—610) — людина вихована на високій культурі і цивілізації Візантії Христової. Він, ставши імператором, здійснює новий ритуал: він поклав у коробку голову імператора Маврикія і голови п'ятьох синів, обгорнув їх шкірою і відіслав, як дарунок, до нечестивого визнавця віри Заратустрової, до Хозроеса (імператора Ірану). Ось, мовляв, маєш нового визнавця-заратустріянина, тішся!

Хозроес, нічого злого не підозріваючи, розгорнув дари, прислані Візантією до Ірану, і жахнувся, відвернувся від страшних спотворених голів. І сказав своїм дворянам, щоб вони подивилися і самі переконалися, що значить культура, цивілізація і християнська ортодоксія імперії Візантійської.

120. Гераклій (полководець імператора Маврикія) залишає зі своїм військом Картаґени і прибуває до стін Константинополісу. Він вважає, що Фокас має менше прав як він, і тому він (Фокас) повинен йому відпустити престол імператора.

Патріярх Константинопольський, маючи спритних шпигунів, дізнався, що Гераклій має військо сильне, і імператор Фокас не відважується починати бій. Гераклій входить в Константинополіс, його вітає патріярх. Імператор Фокас молиться у палаці, вірить, що він є під духовною опікою патріярха. Ні. «Всяка бо влада від Бога». Воїни Гераклієві зв'язують імператора Фокаса і вбивають.

121. Священики (духовні провідники святинь Заратустрових) оглянули «дар», присланий Іранові з Візантії, сказали імператорові Хозроесові, що архиєреї церкви Христової є людьми Анґра Маню (синами Сатани). Вони жорстокіші за диких звірів і хитрі та підступні як змії. Честь (звичайна людська гідність) вимагає, щоб цар (імператор) Хозроес помстився за свого приятеля-імператора Маврикія, який бачив світло в науці Заратустри.

Хозроес, очоливши своє військо, перейшов ріку Евфрат. Сирійці радо вітали його армію: сирійці вірили, що прийшов час — вони будуть визволені з жорстокої візантійської деспотії. Візантійська деспотія була жорстокішою за всі досі відомі деспотії тому, що її наймане військо складалося з різних злочинців. Злочинці не мали почуттів національної гордости, їм були незнані сентименти. Вони розважалися, бачачи муки катованих людей, і в цьому знаходили насолоду життя, і тішилися, що їхні вчинки оправдані архиєреями церкви Христової.

122. Селища Антіохія, Дамаск, Цезарія (місто біля Єрусалима) радо привітали військові частини Хозроеса. Єрусалимський загін (загін найманих військовиків візантійських) чинив опір, але — примушений був здатися. Є дивні настрої — населення байдуже ставиться до святощів церкви Христової. Іранські воїни винесли з церкви «мітичний гріб Христовий» і «хрест Христовий» і, як військові трофеї, навантажили на віз і відправили до Ірану.

Святі мощі-кості, які так ретельно зносили єпископи церкви Христової, були викинуті на смітник псам. Згоріла в Єрусалимі церква імператора — святого Константина і його матері святої Гелени.

Хозроес, отримавши вістку від єгипетських патріотів, вигнав з Єгипту візантійців. Єгипетський (олександрійський) патріярх утік з своїми ближніми «браттями во Христі» на острів Кипр, ближче до Константинополісу. Іранське військо, окупувавши Малу Азію (візантійські колонії), отаборюється на березі Босфору, біля «врат» Візантії. Свята Софія б'є в дзвони — просить у Христа порятунку.

123. Імператор Гераклій шле з Константинополісу (через Босфор) човни з послами — просить миру в Хозроеса. Хозроес відповідає: «Не дам я миру імператорові Римському до того часу, поки він не відречеться від розп'ятого Бога. Жорстокість не є релігією».

Рятуючи Константинополіс, імператор Гераклій і патріярх вирішили купити мир у Хозроеса, пославши йому як дарунок «тисячу коней, тисячу талантів золота, тисячу талантів срібла, тисячу шовкових суконь і тисячу дівчат». І мир — здобуто. Тисячу дівчат треба було негайно мати таких, які б були миловидні, молоді, непорочні. Єпископи зібрали їх по парафіях і сказали їм, що «Господу Богу Христу вгодно», щоб вони з кіньми були відправлені до воїнів Хозроесових.

Дехто може шкодує, що вже в ці часи Україна (Русь) не була осяяна Христовою вірою імперії Візантійської, миловидні, русяві і світлоокі українки (русички) були б з більшою приємністю стрінуті воїнами Хозроеса, ніж чорняві, смуглощокі візантійські християнки.

124. Так — «Мир для Константинополісу здобуто» ціною «людського товару», юні християнки тілами своїми рятують грецьку ортодоксію. Єреї і архиєреї тішаться, що «мир здобуто», і трохи вони зажурилися, бо бачать, що християни вже не ті, що були. Християни повідважнішали, чуда перестали їх чудувати.

Як же тими чудами чудуватися і як можна їм вірити, що вони всесильні? На Голготі, у Вифлиємі, у Гетсиманії вже немає «всесильних спасаючих» мощів. Іранці, назвавши ікони християнською ідольською гидотою, забобонністю темних людей, викинули їх на смітник. Та справа не в тому, що вони їх викинули, а в тому, що викинули відважно, кари не бояться, і мощі чудотворні не творять чуд, нікого не карають і не спасають, «і земля не розступається, і небеса не розчиняються». Значить, єпископи у церквах говорили неправду?

125. У Константинополісі появилися бурхливі сварки між християнами: є секти аріусіянів, гностиків, маркіонитів, євтихіян, несторіян, василидіян. Маркіоніти доводять, що Тройця складається з Бога-Отця, Бога-Діви Марії і Бога-Сина Ісуса. Ті, що таку тройцю осуджують, кажуть, що нібито виходить, що для Бога-Отця його доня Діва Марія народила йому Сина Ісуса?

Несторіяни доводять, що Бог — це Дух. Хіба Бог-Дух може мати матір? Коллидіяни голосили, що діва Марія є Богинею і вони до її образу били поклони і їй в жертву приносили коржі. І тепер прийшла до Константинополісу вістка, що араб Галібі (Могамет), зріднений з воротарем арабської святині Кааби, ширить вчення Нестора. Галібі (Могамет) каже, що «Ісус син Марії», і каже, щоб араби не вірили християнам, бо вони мають богів-ідолів.

126. Константин Порхвирородний журиться, що «русичі вторгаються на землі і земля стає варварською». У 616 році русичі (українці) оточили град (поліс) Фессалонику з моря і суходолу. І їхній полководець Ходан хоче іти на Константинополіс. У нещасливому випадку гине Ходан. І русичі (українці), утративши полководця, залишають береги Егейського моря, ідуть на північ.

Імператор Гераклій довідується, що українці (русичі) є дуже відважними тому, що вони є «дикими варварами», вірять у силу зброї своєї, вірять у себе, немає між ними смиренних христолюбців. Вони не подібні на арабів, греків, іранців, єгиптян. Вони воюють поруч з жінками своїми, жінки їхні на конях, озброєні луками, стрілами, щитами, жінки їхні в шоломах і виглядають як воїни. Вони в 626 році оточили Константинополіс. І відійшли тоді, як їм були принесені дари.

127. Могамет — гордий син арабського світу. Ніхто і ніколи для арабів не приніс стільки сили, натхнення і слави, як Могамет. Араби, натхненні і об'єднані наукою Могамета, в 637 році скуповують Єрусалим. Єрусалимці, зневірені і змучені роздорами між християнськими єпископами, полегшено зітхають: може воно краще, що появилася віра, що Бог один, не буде сварок чи Ісус є Богом Христосом, чи Марія є Богородицею чи Христородицею.

Мусульмани входять в Олександрію (в Єгипет), беруть острови Кипр, Родес, і вони в 673 році починають наступ на Константинополіс.

128. Імператор Константин 4-й (668—685) відганяє арабів від Константинополісу «грецьким вогнем» — горючі кулі, завбільшки як гарбуз, почали летіти на голови арабські. Не так діяла на арабів сила цього вогню, як переляк — вогонь летить з неба на них...

Араби в 677 році відійшли від Константинополісу і пішли на простори сучасної Туреччини.

Україна (Русь) дізнається, що паµанці-християни візантійські виснажені борнею з арабами, вторгаються у степи південнодніпрянські, хапають дівчат і хлопців, везуть їх на ярмарки у Константинополіс, продають у рабство, в гареми, або тримають їх у монастирях.

Українці (русичі) спільно з болгарами в 679 році почали бій з військом імператора Константина 4-го. Він, рятуючись, дає данину Україні (Русі).

129. Імператор Лев Третій (717— 741) був людиною вдумливою, мав практичний розум. Він прагнув скріпити ослаблену імперію, створивши боєздатнішу армію. Він має найманих (прибулих з Антії (України-Руси), з Дакії, з Вестґотії, з Швеції) воїнів, але їх мало, і між ними є люди ненадійні.

Архиєреї святої Софії закликають юнаків і юнок іти в монастирі, не дбати про земні блага, молитвами просити у пресвятої Богородиці Діви Марії спасіння душі. Араби з окликами «Слава Аллахові!» підійшли до селища Нікея (до міста Нікейських соборів). І тут (майже перед дверима Константинополісу) греки (оборонці Нікеї), перебуваючи в облозі, усердно просили-благали у Богородиці Діви Марії спасіння, кадили до її чудотворного образу, цілували її чудотворний образ. Не діждавшись чуда-спасіння, греки (оборонці Нікеї) камінням в церкві розбили образ (ікону) Богородиці Діви Марії, зірвали Богородицю зі стіни і почали по ній топтатися ногами. Чому?

130. У християн виникає огида до ікон (ідолів) Ісуса, Марії, Іоана. Єреї копітливо виховували християн, щоб вони беззастережно поклонялися іконам і ждали від них чуда, спасіння, не надіялися на мечі: бо той, хто меч візьме, від меча загине.

Монахи писали книги, в яких переказували свої сни, видіння, роздуми, з особливою точністю у книгах зазначували: коли і хто освятив мощі чудотворні. У книгах почесне місце займали описи життя того чи іншого єпископа. І таких книг назбиралося не одна тисяча у церквах і монастирях Константинополісу, і слава йшла по світі, що Візантія -світоч мудрости, знань, Божих чуд.

Імператор Лев Третій вважав, що монахи — люди безкорисні, книги, які вони написали, не мають вартости; він дав наказ спалити попами і монахами написані книги і спалити тих, які такі книги пишуть.

131. Лев Третій бачить, що імперія його переживає час падіння, потрібне військо, потрібна зброя. Молодь, перебуваючи під впливом архиєреїв церкви святої Софії, не йде до війська, молодь юрбами збирається біля монастирів, біля статуй Господа Бога Христа, молиться, співає церковні пісні.

Лев Третій дає наказ своєму урядовцеві, щоб він взяв сокиру і тій найвищій статуї Господа Бога Христа, яка стоїть біля Халкопратійських воріт, відрубав голову. Урядовець Ювинон взяв драбину, поставив біля статуї і, голову відрубуючи Господеві Богові Христові, почав казати: «Якщо ти живий і всемогутній, а не мертвий ідол, то спасай себе! Як же ти можеш нас спасати, коли ти звичайний мертвий ідол!» Юрба монахів, під'юджена єреями святої Софії, потягнула драбину. Раненого Ювинона монахи порізали на кусники.

132. Лев Третій посилає військову частину: легіонери, очолені єпархом (начальником міста), мечами порубали монахів і єреїв біля обезголовленої статуї Бога Ісуса Христа. Церква Христова зміцніла, придбавши нових святих: 9 серпня церква Христова відзначає свято святих мучеників «убиєних» імператором Левом Третім.

Єреї святої Софії, незважаючи на те, що Лев Третій є наставлеником Бога, чорною злобою дихають на нього. Але що він має робити? Араби незчисленною силою підходять до мурів Константинополісу, в колоніях повстання, з північних берегів понту Евксинського наступають скити (анти-русичі-українці), вимагають данини, і їм треба давати дібаджі (римські оксамити), обояр (перський шовк), адамашку (дамаські тканини), а в Константинополісі єреї церкви Христової живуть у лінощах, ходять у золотих ризах, ставлять жіночі монастирі і чоловічі, розбещують молодь, хто ж боронитиме Візантію?

133. Лев Третій, щоб хоч невеликого помічника мати, одружує свого сина Константина з дочкою хана Хазарії і заохочує хазарів іти спільно з візантійцями проти арабів, які (і це було 718 року) знову підходять до оборонних валів Константинополісу. Що ж це є? Константин (принц Візантії) одружується з «брудною» варваркою-хазариною? Немає значення: імператор Візантії ставить інтереси свого трону вище всіх релігійних переконань.

134. У Константинополісі живе розбагатіла жидівська громада. Жиди міцно тримаються віри батьків своїх, живуть, визнаючи закони Мойсея. Константинопольська знать їх шанує тому, що в них можна купити різний крам, привезений з Єгипту, Криту, Кипру, Коринфу. І одночасно ця знать ненавидить жидів тому, що вони знаходять швидко спільну мову з арабами, персами, русичами (українцями). Знаходять спільну мову з людьми різних релігій тому, що вони (жиди) кажуть: «твоя віра для тебе добра, а моя віра для мене добра, ну і живімо мирно».

Коли з Херсонесу греки-пірати (християнські паґанці) привезли на торг в Константинополіс юнаків і юнок, наловлених на берегах Бористену (Дніпра), жиди купили їх. Біляві, світловолосі, сіроокі, міцно збудовані будуть перепродані на торзі в Єрусалимі, юнаки будуть рабами-веслярами, а юнки житимуть у гаремах Єгипту, Арабії.

135. Єреї Святої Софії, на торзі оглядаючи скитів (українців-русичів), сказали їм: «Хрестіться, віру Христову визнайте, ми вас купимо, житимете у монастирях, потім підете додому, навертатимете свої племена на віру святої Візантії».

Єреї повісили на торзі закутим юнакам і юнкам дерев'яні хрести і почали до їхніх уст підносити ікону Господа Христа. «Цілуйте, віру правдиву приймаючи! Христос визволить вас з неволі, з гріхів вільних і невільних, підете на землі батьків своїх».

136. Перелякані юнаки і юнки готові були найбільші муки прийняти, щоб тільки повернутися додому (до родин своїх, на степи квітучі, в діброви співучі). Єрей ікону Господа Бога Христа підносячи до уст юнаків і юнок, речав: «Уже палає вірою Христовою Скитія (земля Ґоґа і Маґоґа), схрещується Русь варварська в ім'я Отця і Сина і Святого Духа».

Один з юнаків скинув з шиї дерев'яного хреста і сказав голосно: «То мій Бог! Він мені дає Світло і Тепло. Усе, що родиться на землі, клониться до Бога, якому я вірю». І він показав рукою на Сонце. Монахи зв'язали «нечестивого ідолопоклонника», «паґануса-варвара». І почали бити. Його друзі почали його боронити.

Жиди-купці почали боронити юнаків, кажучи, що вони є куплені і закон імператора Візантії забороняє бити раба без причини. І коли підійшов рабін, то він монахам пригадав, що у щасливі часи був виданий імператором Веленсом (364—378) «едикт», що монахи не мають права жити у містах імперії, бо вони дармоїди, ведуть неморальне життя, на вулицях чинять бійки. І сказав рабін монахам, що сонце не є ідол (рукотворний образ), і тому ту людину, яка поклоняється Сонцеві, не можна вважати ідолопоклонником.

137. Імператор Лев Третій, коли перед ним постало питання: бути по стороні архиєреїв святої Софії чи жидівської громади, підтримав архиєреїв. І дав наказ хрестити жидів вогнем і мечем, і було це в 722 році.

Жид, який не хотів зраджувати віри батьків своїх, був покладений головою до пня. Монахи, перехрестившись, відділяли голову від тулуба. У Константинополісі в ці часи жила громада християн (монтаністів). Вони, визнаючи науку свого учителя Монтана, вірили, що справжній християнин не повинен брати в руки меча. Монтаністи ждали приходу Христа і «нового Єрусалиму». Монтаністи були зібрані на площі гіподрому (біля святої Софії), їм було сказано, що прийдуть єреї з святої Софії і будуть їх хрестити, бо хоч вони (монтаністи) і вірять у Христа, та їхня віра не є правильна, бо не приносить користи візантійській ортодоксії. Монтаністи знали, що Візантія має закон: той, хто приймає віру Візантії, стає духовним рабом Візантії.

Єреї, ідучи з святої Софії з кропилами і кадилами, побачили чудо: монтаністи самі себе облили оливою і спалили.

138. Константинопольський патріярх Анастасій (730—754) вважав, що араби (мусульмани) мають військовий успіх тому, що християни починають вірити так, як і мусульмани: ікони в церкві не потрібні. Коли ж є такі християни, які поклоняються і цілують ідолів християнських, то тільки тому, що перелякані й не хочуть, щоб єрей у церкві їх проклинав. Патріярх Анастасій вважав, що імператор Лев Третій правильно робив, даючи накази сокирою розбивати ікони християнські. Патріярх Анастасій вважав, що поклоніння іконам — справа ідолопоклонна.

Щоб духовність християн скріпити і їх мобілізувати проти мусульман, він (патріярх Анастасій) виніс з своєї палати ікони Господа Бога Христа, Богородиці Марії та всіх інших святих угодників і викинув їх на смітник. І дав наказ, щоб всі архиєреї і єреї наслідували його благочестивий подвиг.

139. Імператор Константин 5-й (741—775) обурився, що патріярх Анастасій, не порадившись з ним, викинув на смітник ікону Ісуса Христа — Бога імперії Візантійської. Адже він (імператор Константин) заступник Бога Христа. Є правда, що між християнами (під впливом дій мусульманських) існує зневажливе ставлення до ідолів релігії християнської, і патріярх Анастасій вважав, що його вчинок корисний для Візантії.

Архиєреї святої Софії, які вислужувалися перед імператором Константином, сказали, що патріярх Анастасій, викинувши на смітник ікони (ідоли) Бога Христа, скріпив почування мусульман, які жодних ікон не визнають, бо бачать у них вияв паґанізму, многобожжя, ідолопочитання.

140. Імператор Константин 5-й наказав зірвати ризи з патріярха Анастасія і посадити його голого на осла обличчям до хвоста, і возити його біля святої Софії, а потім по гіподромі.

Патріярх Анастасій — людина освічена, стара, глибокодумна, їде на ослі, тримається за хвоста, щоб не впасти, рукою прикриває «грішне тіло». Жителі Константинополісу стоять на гіподромі, регочуться, бачачи надзвичайне видовище. Що ж це є? Тріюмф висококультурної Візантії — святині ортодоксального християнізму? Візантія вірить, що вона — духовна краса світу, учитель краси і моралі, колиска, в якій виколихуються святі догми, канони, ритуали. Візантія вірить, що вона має диких варварів учити правдивої віри, правдивої любови людини до людини, правдивої моралі, правдивих законів.

141. Архиєрей Константин, який посадив патріярха Анастасія на осла, стає патріярхом Константинопольським. Він має завдання велике — вибрати між монахами найздібніших, які знають мову жителів Бористену (Дніпра) і їх підготувати для великої справи. Вони, як агенти двору імператорського і як місіонери, підуть на північ, щоб навернути русичів (українців) на православну віру Христової Візантії і підпорядкувати їх Візантійському патріярхові.

Імператор Константин 5-й дає новому патріярхові Константинові великі дари, надіючись, що він довершить для Візантії велику корисну справу — наверне Скитію (Україну-Русь) на Христову віру візантійську, і це відчине для Візантії врата на північ. Та ідуть місяці — монахи не охоче ідуть на північ, а ті, що ходили, вернулися і кажуть, що люди Бористену (Дніпра) хитрі, живуть в достатках, усе в них є. Їм кажеш про Бога Христа, а вони відповідають: «Пощо нам чужого Бога, рідний Бог коло порога!»

142. Імператор Константин ножиком перерізав горло патріярхові Константинові і дав наказ паракимоменові (першому міністрові), щоб кров, випущена з горла патріярха Константина, була передана псам, які живуть у гінекеї (в жіночому палаці). Архиєреї святої Софії кажуть, що русичі (українці) — дикі варвари-маґоґи не тільки мають бридкі обличчя, собачу мову, а й склад мислення у них скотинячий, чому?

Бо русичі (українці) християнам (єреям Візантії) кажуть: «Ісуса-Бога ромеї до дерев'яного стовбура прицвяхували. Бога вбили? Щось не в порядку з вами, або з Богом вашим, ідіть геть з землі нашої, не псуйте нам настрою!» Хіба ж таких варварів можна охрестити? Хіба їх можна заставити стати на коліна перед патріярхом Візантії?! Вони Сонце люблять, а не патріярха!

143. Імператор Константин 5-й 24 серпня 767 року дає наказ єпархові Константинополісу і курапалатові (міністрові), щоб вони при допомозі легіонерів попарно пов'язали монаха з монашкою і водили їх по вулицях Константинополісу. І, щоб били голих монахів і монашок по голові іконами Богородиці і Бога Ісуса. Чому? Святі ікони для тих, які їх цілують, повинні бути приємними навіть тоді, коли вони стукають їх по голові.

Імператор Константин 5-й вважав, що поклоніння іконам (ідолам) перетворилося у явище душевної хвороби. Єрей у святій Софії ножиком зішкрібає фарбу з ікони, мішає цю фарбу з тістом і вином, пече — і причащається, щоб приподобитися Богові Христові. Так є, що «Пресвітери і клирики зшкрібали фарбу з образів, змішували її з проскурками й вином, і роздавали після Причастя» (Митрополит Іларіон (Огієнко), «Іконоборство», стор. 34, Вінніпеµ, 1954).

144. Мусульманський письменник Мансі (13, 110), оглянувши церкви візантійські, пише: «Християни хваляться, ніби поклоняються правдивому Богові. Та ж вони дали світові більше ідолів, ніж вони зруйнували їх по храмах Греції. Християни (визнавці духовної науки) не соромляться прилюдно кланятися фігурам, зробленим з металу, каменю, глини, дерева, малюнкам, намальованим на полотні, незграбним подобам різних незчисленних чудотворців».

«Християнство зробилося культом ідолів. У цей час наші мечеті та синагоги прикрашені тільки присутністю Духа правдивого, єдиного Бога і законами Пророка».

Усі на світі ідолопоклонники знають, що образ (ідол) не є Бог, а тільки ікона (образ, ідол, портрет) Бога, і вони не поклоняються ідолові (образові), а тому, хто на іконі (на образі) зображений і вірять вони, що Той, хто є на образі, живе на небі, Він — Отець небесний, і в християн є це іконопочитання (ідолопочитання) — і одні люди можуть його оправдувати, інші — осуджувати, і кожний з них буде по-своєму праведний.

145. Імператор Ірина (780-802) в 787 році скликала 7-й Вселенський Собор, на який прибуло 375 архиєреїв. Архиєреї (переважно грецького походження) вирішили, що віра Христова буде більш привабною, коли буде збагачена ритуалами тими, що були у храмах Богів Зевса, Аполлона, Посейдона, Атени, Деонисія.

У храмах Деонисія (Бога виноградників) була свята євхаристія: греки у храмі причащалися виноградним вином (кров'ю Бога Деонисія), і п'яніння вони пояснювали як прояви святої євхаристії. Грецьке слово «євхаристія» значить «благодарність», «вдячність».

146. І на 7-му Вселенському Соборі архиєреї постановили впровадити і в церкву Христову «Тайну святої євхаристії». Імператор Ірина (дружина імператора Лева 4-го) була грекинею, виросла вона в Атенах під опікою монахів. Ставши імператором, вона дозволила тим монахам, які втекли з Константинополісу, повернутися до монастирів. Наприклад, в Константинопольському Студитському монастирі було тільки 12 монахів. Вони розбіглися тоді, як імператор Константин 5-й був дав наказ роздягненого монаха зв'язувати з роздягненою монашкою, і водити їх по вулицях.

Тепер у Студитському монастирі знову живе тисяча монахів, вони славлять імператора Ірину.

147. Ритуали старогрецької релігії, які були на 7-му Вселенському Соборі звеличені патріярхом Тарасієм, імператором Іриною і її сином, та архиєреями (греками), розгнівили Рим. Папа Лев Третій (795—816), щоб відрізнити себе і латинську церкву від константинопольської, поголив бороду. Архітектам церкви Христової стало зрозуміло, що звичайний народ ніколи не вникав у глибини богословської науки. Він змучений борнею за хліб насущний, шукає спочинку і розваги, і знали про це давні імператори Риму. Потрібні церкві Христовій колоритні зворушливі свята, які б нагадували старі римські карнавали, обходи з свічками храму Юпітерового.

148. Андрій Лихеринський, живучи в постійному недоїданні, має багато видінь — явище галюцинаційне. Є в його видіннях зворушливі образи, на основі його видінь церква Христова утвердила свято Покрови.

У 813 році було придумане врочисте свято Богоявлення. Папа Григорій Четвертий придумує «свято всіх святих».

149. Імператор Лев 5-й (813-820) відмовився цілувати ікону Бога Христа, яку йому підніс у святій Софії патріярх Никифор. Імператор сказав, що християни поділилися на дві ворожі групи — одна група християн цілує ікону Бога Христа, а інша — кидає її в болото, топчеться по ній, зве її ідолом. Хіба може бути Візантія міцною, маючи таку віру?

Патріярх Никифор в 814 році у своїй палаті зібрав архиєреїв, щоб осудити імператора Лева 5-го. У 815 році архиєреї організували обхід навколо святої Софії, несучи в руках сотні різних ікон. Монах (архимандрит Феодор Студит) також улаштував шумне свято в честь ікон. Імператор Лев 5-й отримує в палаті дари, йому привезені з Києва греками-купцями.

150. Греки-купці кажуть імператорові, що Київ — град дуже багатий, має великий торг. На торзі купці з Ірану продають шовк, купці з Риму продають оксамит, а купці-греки продають паволоки, аравійці продають мечі, привезені з Дамаску. Українці (русичі) кажуть, що в них є все, вони від чужинців нічого не хочуть, є в них бажання, щоб чужинці були їхніми приятелями. Вони вгощають чужинців хмільним медовим узваром, страва у них смачна і дуже поживна. У них є золоті миски. У них дуже пошановані їхні воїни, і особливо ті, які мають шрам на обличчі.

На питання імператора Лева 5-го греки-купці відповіли, що кияни кажуть: «Ви на полотні і на дошках намалювали юдейця Ісуса в грецькій одежі. Привозите такі ікони до Києва на торг, хочете від нас круг воску чи міх пшона за ікону Бога? Дай міх пшона, матимеш Бога Христа, правдиву віру матимеш, рай на небі матимеш». Вони (кияни) такі слова кажучи, голосно з нас, греків, сміються, дурними людьми нас називають, обманцями, жебраками. Вони нам дають міх пшениці, а ікону Бога Христа не хочуть брати, кажуть, що вони не захоплюються привезеними з Візантії божествами.

151. Імператор Лев 5-й оглядав дари, привезені з Києва: горючий камінь (чудодійний янтар) — мрія для принцес Візантії, білі, як перший сніг, і легкі, як вовна, хутра горностаєві, хутра соболеві, хутра лисячі. Яка розкіш? Киянки одягаються пишно, у вухах мають усерязі (сережки) золоті, діямантові, рубінові, закаблуки окуті золотом. Що зробити, щоб Київ навернути на віру візантійську, щоб у Києві був грек-митрополит — наставленик Візантії?

Греки-купці сказали, що в Києві є купці-араби, які, так як і юдеї і кияни, сміються з візантійських ікон-ідолів.

152. Імператор Лев 5-й наказав арештувати патріярха Феодора, який поклоніння іконам ставить вище справ Візантії, і дати патріярхові сто ударів ремінням.

Архиєреї святої Софії відчули, що й вони будуть биті, і організували змову — вранці 25 грудня (на різдво Христове) 820 року імператор Лев 5-й умер — ніж стримів у його спині.

Імператор Михаїл (820—830) випустив патріярха Никифора і архимандрита Феодора Студита з в'язниці і сказав, що він не карає тих, які б'ють поклони до ікони Бога Ісуса і не карає тих, які викидають ікони Бога Ісуса на смітник. Він журився, бачачи, що Візантія сама себе виснажує церковними суперечками. Він пробує християн мирити, та бачить, що вони самі на себе дихають такою ненавистю, що при кожній сварці на вулицях Константинополісу зчиняються бійки. Купці (прибулі з Києва), приглядаючись до бійок, кажуть: «Греки, маючи правдиву віру, правдиво один одному голови розбивають і всіх порядних людей дикими варварами називають. У нас, у Києві, ніхто за справи віри не сперечається, земля — мати наша, небо — батько наш, ми — їхні діти, Дажбог нам дає світло, тепло, ми в Дажбога нічого не просимо, усе, що Дажбог дає, приймаємо і хвалимо Дажбога за дари святі.

153. Імператор Феофил (830— 842) дав наказ, щоб монахи ставали військовиками, Візантія має таке мале військо, що не спроможна боронити себе. Монахи, почувши про наказ імператора, порозбігалися. Розгніваний імператор Феофил наказав поруйнувати монастирі 20 січня 842 року він умирає загадковою смертю.

І стало ясно, що Феодора (жінка Феофила) була таємною приятелькою монахів і при їхній допомозі тепер вона сіла на престіл імператора Візантії, біля неї її малолітній син Михаїл. У грецьких анналах зазначено, що в ці часи русичі (українці), дізнавшись, що Візантія не має імператора, «завоювали Константинополіс». Оглянувши місто, вони повернулися до Києва.

154. 18 червня 860 року воїни України (Руси) на 20 кораблях причалили до Константинополісу. Імператор Михаїл 3-й (842—867), син імператора Феофила, кволий і переляканий, відкупився, пообіцяв давати Києву данину і кращі місця на торзі в Константинополісі для купців-киян.

Архиєреї винесли з святої Софії ікони Бога Христа, архистратига Михаїла, Богородиці Діви Марії і просили українців (русичів) прийняти віру візантійську.

Константин Багрянородний (внук імператора Василія Першого) у «Життєписі Василія Першого» пише, що українці (народ скитський) не хочуть приймати візантійської віри.

ДЕНЬ 18

1. О заклопотані діти плянети Земля — які ви багаті: і святощі, і гріхи ваші — це природа безпосереднього життя вашого. Так є: люди стають богами, боги стають людьми. Дійсність стає легендою, легенда стає дійсністю.

Орь і Лель — дійсність і легенда. Заратустра і Будда, Крішна і Конфуцій, Христос і Могамет — дійсність і легенда. Сонцеград (град Кия), Бенарес, Єрусалим, Рим, Константинополь, Мекка — дійсність і легенда.

Є в легенді дійсність, і є в дійсності легенда. У жорстоких людей жорстока дійсність і жорстока легенда. У благородних людей — благородна дійсність і благородна легенда. Народ без легенди — значить народ без уяви. Народ поневолений чужою уявою не має права розвивати свою уяву.

2. Мати-Земле моя, я твій син. Так є: коли притулю вухо до грудей Твоїх, чую гомін віків — чую легенду Первосинів і Перводочок України (Руси).

І в легенді цій я бачу своє переднародження, я з Орем стрічаю сонце на березі Дніпра, веду задушевні розмови з волхвами у Київському Священному Гаю, де біля Врат Слави вдень і вночі горить Вічний Вогонь Духа Предків.

З вершниками я лечу росяними духмяними степами, щоб стримати хід вторжників-ромеїв. У ратньому бою мені під ноги падає сонце — з моїх грудей пливе кров у груди Твої, мати-Земле моя. І я в Тобі стаю Тобою. І Ти, мати-Земле моя, з сонця і крови свого «я» знову родиш мене.

І я, перевтілившись, живу у світлих очах потомків моїх — я — вони, вони — я. І інтуїцією мого «я» я чую (чую не розумом і не чуттями), чую навиками, які мені, як скарб надмудрости, мої предки передали — благословення Дажбоже чую. І благословенням осяяний дарую внукам легенду віків.

3. «Варварська Україна (Русь) підняла меч над двоголовим орлом Візантії! Три тижні тому до Константинополя привезені з Атен вино, масло, мідь, з Колхиди — золото, тканини і раби, з Гераклеї — хліб і бавовна та фініки з Месопотамії, з Нікеї — срібло, з Кипру — папірус, з Лесбосу — вино, з Ольвії — риба і хліб, пірати привезли ладан, миро, дорогоцінні каміння, янтар.

І, о непорочна Діво Маріє, суворі, як римський ідол Марс, мечоносці України (Руси) оточили кораблі. І ні дзвони святої Софії, ні армія нашого імператора їм не страшні. Вони навантажили скарби на свої кораблі. І сказали: «Ромеї, не вторгайтеся на наші землі, не примушуйте нас бути месниками». І попливли вони до земель своїх» у град Кия, де вічний холод, де вічна тьма північна. З снігу ґоґи і маґоґи — русі аборигени родяться, нескоримі скитські епігони!» — сказав Візантійський патріярх Фотій, читаючи Езикіела у святій Софії 860 року.

4. Оріяна (Україна-Русь) квітуча долина плянети Земля. Вона осяяна лагідним сонцем — влітку немає великої спеки, взимку немає великого холоду.

«Діти Дажбожої України (Руси) поставили на коліна христовірну Візантію, щоб шанувала сусідів своїх», — сказали воїни-кияни. І Візантія їм дала данину. І вони (внуки Дажбожі) з великими скарбами прибули до Києграда.

Кияни слово «внук» (від ведійського «анука») вживали в значенні «помічник», «залежний». І коли вони казали «внук Дажбожий», то розуміли «помічник Дажбожий», «залежний від Дажбога».

І коли дід казав «мій внук», то він розумів «мій помічник», «той, хто йде після сина мого», «заопікований мною», «Ми внуки Дажбожі» значить «Ми помічники Дажбожі».

5. Воєначальники (атімани) стрілися у київському Священному Гаю. (Там, де тепер стоїть Києво-Печерська лавра, був Священний Гай). У Києві Священним Гаєм називався той Гай, в якому були Могили Предків. Біля Могил Предків у Великодні дні сходилися кияни, несучи писанки, квіти, печиво і вар. (Грецьке слово «лавра» значить «вузький прохід», «сліпа вулиця». Греки на сліпих вулицях будували кам'яниці з напівтемними комірками для монахів. І така кам'яниця звалася лаврою).

У Священному Гаю біля Врат Слави велелюдно. Стоять у шоломах атімани, знаменоносці ставлять бойові знамена. (Врата Слави — це врочисте місце, де цар звичайних воїнів, у боях прославлених, обдаровував золотими мечами і наіменовував їх десятниками і сотниками).

Коли святато Божедар, пророк віщий, підняв Знамено (триєдину блискавицю — тризуб), у Гаю стало тихо. Божедар сказав: «Синули мої, мужні, богатирі землі Дажбожої, яр-тури і буй-тури! Славлячи Дажбога, ви з славою і скарбами повертаєтеся до рідних вогнищ».

6. «І стрінуть вас чада ваші, роди ваші. І племена ваші вийдуть з піснями на доли і подоли. І лелі світлоокі вклоняться вам, хліб-вар даючи. І рани ваші поцілують старшини вогнищанські.

Буй-тури і яр-тури, славна знать багатої землі нашої! Воістину кажу вам: "Живіть мирно з Богами рідними (з ріками, лісами, джерелами, полями). І славте їх. І щодня пам'ятайте — ви і Боги ваші зріднені з Духом Предків і з диханням матері-Землі.

Дбаючи про мир, куйте мечі. Земля, яку нам навіки-вічні передали родителі Орь, Кімер, Скит, Сармат, Радогост, Мисокій, Бож, Рус і Кий, багата медами і молоками. Багата зерном і м'ясивом"».

7. «І риб сила-силенна в наших ріках солодководих, лебединих. Качки в очеретах своїх дітей виколихують, з вираю до нас прилітаючи. На степах наших стійла усякого скоту. Щоб жити у таких розкошах, треба мати великий розум. Люди з малим розумом у розкошах стають лінивими. І слабнуть. Хворіють, як вода стояча.

Щоднини пам'ятаймо — навколо земель Вітчизни нашої живуть чужі голодні язики. На півдні, де живуть ромеї, які з білого каменю богів роблять, або на дошці їх малюють, лежать горби, спалені сонцем. І влітку там річки висихають, скотина гибне. І гибнуть люди від голоду і спраги, є земля Сицилія, де ціле літо люди дощу не бачать.

8. Заповітно кажу вам — щоб наші небесні й земні скарби були нашими, щоб наші Боги були нашими, щодня тримаймо мечі напоготові. Коли, на пребагатій землі живучи, розніжимося і обростуть салом наші м'язи і серця, зайди будуть вас бити нашими мечами у наших домах.

Вторгнуться до нас ромеї — ромеї хліб щоденний здобувають мечем. Араби з пустинь прийдуть, прийдуть перси і тевтони. І сядуть вони на наших землях і синів наших запряжуть як скотину в ярма. І непокірних синів наших продаватимуть у рабство. І, щоб вони не тікали, їм очі за ромейським звичаєм повиколюють, сліпі раби молотитимуть зерно їм.

І з домів наших виводитимуть наших доньок і на наших очах соромитимуть. І ми ридма ридатимемо та сил не матимемо боронити їх. І везтимуть доньок наших на ярмарки. У гаремах арабських, у монастирях християнських високо цінуються миловидні київські дівиці.

9. «О Сонце — святилище неба нашого! Освічуй і грій наші поля і ріки, наші душі і наші серця, ми твої діти. Так, як життя дитини-сисулі пуповиною з'єднане з життям матері, так і ми, внуки Дажбожі, кров'ю нашою і пуповиною нашою, і диханням нашим, і животом нашим з'єднані з Сонцем, Небом і Землею нашими. Слава вовіки і віки Богові батьків наших!»

Святато (священний тато) Божедар від атіманів отримав дари (срібло, золото, папірус і шовкові тканини). Дари приймаючи, він виголошував імена воїнів, які прославилися у ратніх походах: Дибач, Лілат, Слава, Крит, Полян, Крилач, Карпан, Злотодан, Дубар, Пітан, Свадан, Хвала, Ростун, Триріг, Страдач, Свара, Пложан, Яма, Радогош, Магавар, Літун, Двавар, Родан, Горун, Сила, Сват, Вогнедар, Водотрав, Громовик, Листвич, Живорід, Білотур, Ладомир, Магавідь, Світокол, Ростичар, Косака, Вишезор, Колодій, Трисад, Каспаса, Орімир, Кий, Славутич, Листвич, Дарава, Тапа, Ліпак, Пава, Снага, Ман, Сушка, Сарпа, Кривуля, Дівер, Рава, Ус, Скол, Мольба, Варан, Коласа, Чара, Колодій, Татомир, Дан, Паликоп, Стоян.

10. В Оріяні (Україні-Русі) двадцять сім вогнищ (царств). І ці царства очолені царями. І сини і внуки знають: життя їхнє почалося від Тата Оря і Мами Лель. Три тисячі п'ятсот літ перед вторгненням Дарія (царя іранського) вже на землі Оріяни (України-Руси) потомки Оря і Лель мали самостійні царства.

І кожне царство мало гради і храми (храми-селища) і ріки, і ліси, і гори. І на пасовищах — незчисленна кількість корів, овець. Біля селищ — пшеничні поля, оподаль — паслися мирно дикі коні.

На берегах густі росли коноплі. На городах — просо, сочевиця, часник, цибуля. У тінистих лісах земля була покрита грибами, ягодами.

І кожне царство (плем'я) жило як одна родина. Усі юнаки — то брати, усі юнки — то сестри, і всі вони були дітьми в очах старих людей. Старі люди щиро поважалися, бо вони все знали — великий життєвий досвід вони передавали з роду в рід.

Велике селище — один рід, селище має лікарів, повитух, піснярів, казкарів, гопарів, погодників, зброярів. І має славних ткаль і вишивальниць.

11. Сьогодні ми кажемо «брат», у древні часи слово «одноплемінник» було синонімом слова «брат». Слово «плем'я» постало від слова «плід». Одноплемінники — значить одно-плідники. Колосок, який має п'ятнадцять зернин, народжений з однієї зернини — з одного плоду.

Усі жителі вогнища вірили (і рідна віра їхня була життєвими досвідами освячена), що вони походять з одного плоду. І тому в них була розвинена кровна єдність — підсвідома спонука самозбереження. Усі жили однією радістю і одним болем — усі за одного і один — за всіх. І єдність їхня була властива характерові їхньому — і тому вони були об'єднані, нічого про єдність не говорячи.

12. І сьогодні археологи знайшли оборонні вали оріянських племен. Знайдені житла — знайдені зброя, керамічні вироби, жіночі прикраси, стріли, збруя, вози. Знайдені жертовники. Де знайдені?

Знайдені руїни оріянських царств біля Черкас, біля Трипілля, біля таких сьогоднішніх міст і сіл: Савран, Нова Чортория, Моства, Красногірка, Райки, Городське, Паволоч, Колодяжне, Шипинці, Стара Будда, Усатове, Кріпець. Залісся, Поливанів Яр, Віталівка, Гринівка, Лука — Врублівська, Красноперівці, Криничка, Студениця, Волинцеве, Озаринці, Кам'яний Брід, Високе, Варковичі, Велика Мокша, Дубляни, Гатне, Стрітівка, Чаплі, Середній Стіг.

Сміла, Потік, Скеля, Перун, Колодисте. Ступки, Млинище, Комарники, Грушка, Перешори, Кремінна, Завадинці, Запоріжжя, Вишеньки, Ставищани, Народичі, Хотянівка, Кам'янка, Дзвонецька Балка, Борислав, Вовниги, Львів, Ужгород, Станіслав, Тернопіль, Роксолянське Городище, Білозерське Городище, Суми, Богоявленське, Сваром'я, Рівне, Попельнасте, Недогарки, Журавлівка, Сватове, Лихачівка, Любимівка, Вербівка, Трояни, Цвітне, Пересечень.

13. Геродот (485—425 роки «до нашої ери») у своїй «Історії» пише, що ніякий ворог, що вторгався у Скитію (Україну-Русь), не міг погордитися успіхом. І знали про це греки.

І він (Геродот) пише, що наймогутніший у свій час імператор Дарій (володар Ірану) і покоритель земель грецьких, вторгнувшись на землі Скитії (України-Руси), потерпів поразку і рятував своє життя втечею через Босфор. Сучасник Гіппократа (460—372 роки «до нашої ери») історик Фукидит пише, що скити (українці-русичі) найчисленніший народ, і царство їхнє таке могутнє і велике, що з ними не може зрівнятися жодний народ не тільки Европи, а й Азії, і ні один народ сам не в силі перемогти скитів (українців-русичів).

14. Київ — найстаріший град людей білої раси, двадцять тисяч літ тому тут жили світлоокі роди. І Київ спочатку звався Сур'яградом, що значить — Сонцеград, або — град Сонця.

Тато Орь заснував град з синами Гатусилом, Атівірою, Сумером, Гудеєм, Критом, Горинем, Парсом, Медеєм, Ліпаком, Сакиєм, Сарматом і Каспасом.

І потомки назвали град Оря Сур'яградом тому, що коли вийти на світанні на гори Дніпрові, то з гір найкраще видно схід сонця. І весною тут найраніше воскресає земля — на горбах тане сніг і чорнозем покривається квітами і травами.

15. І був Сур'яград славний домами, доми стояли на горбах у дубових гаях. Вони були покриті соломою, очеретом, стіни були з глини і лози. І були з дубових балок.

Оріяни (першотворці і першожителі Сур'яграду) не любили каменя. Камінь — тяжкий і холодний. І непривітний, не життям народжений. Дерево тепліше й привітніше, і рідніше, і тому вони (оріяни) свої доми ставили з дерева. Дуб — священне дерево, і доми дубові звалися священними (світлими).

У домах були печі, які ми звемо «трипільськими», вони й тепер є в наших хатах.

На лежанках лежали шерстяні покривала, соболеві хутра, на долівках — рогожані ковдри або — ведмежі хутра.

16. Біля стін у шкіряних міхах стояли сушені горіхи, просо, пшениця. На жертках і на стінах висіла (літом на сонці сушена) риба, висіли на шнурках гриби, у вінки заплетений часник, цибуля. І тут же — сушений полин, подорожник, мак, ганус, липовий цвіт, кмін, горицвіт, ромашка, льон, безсмертник.

У дзбанах стояв мед з степових квітів, мед липовий, мед з вовчеягідника — отруйний, але й лікувальний він. На підвищенні, там, де були зерна пахучих квітів (у домі, де жив волхв), стояв дзбаночок з бобровою струменою дорогоцінною. І, щоб струмена зберегла якість, дзбанок був щільно облитий воском. З Риму й Атен прибували посли, щоб дістати боброву струмену — цілющий лік для патриціїв.

17. У домах, де жили воїни, на стінах висіли мечі, щити, наконечники стріл, бойові сокири. Мечі були зроблені рідними ковалями. І були привезені з чужих земель. Атенці, сирійці і ромеї привозили мечі і вина до Сур'яграду та золоті прикраси, щоб дістати воску, соболеві хутра, ліки. Ромеї, які хотіли жити у Сур'яграді, і мати свої золотарні, платили данину цареві Кию. І Кий, маючи скарби, ставив нові доми. І в них селилися купці. І по рідних, і по чужих землях ішла слава про град Кия.

Кий — Потомок Оря, і рід Його великий: над Дніпром численні селища огороджені високим частоколом. У селищах є зброярі, теслярі, золотарі, ткачі, гончарі. Є й дружини зброєносців — усі вони кровно зріднені з Києм. Кий — цар (вогнищанин).

858 рік. Атімани (воєводи царств оріянських) з скарбами тепер з'їхалися, розташувавшись на Хрещатій долині. І тут коні лишили, а самі пішли до Священного Гаю.

Атімани у Священному Гаю обмірковували, що ромеї, які живуть у Константинополі, набігають на наші степи і ловлять юнаків і юнок. Зв'язують їх і відправляють у Херсонес на продаж (у рабство).

І втікачі, які прибули з країни Болгар, оповідають, що ромейський цар Михаїл вторгнувся на землі болгарські. Болгари не мали сил боронитися і з горя мусіли стати християнами — ромейські єреї їх хрестили. І казали їм: «Ви болгари, а віра у вас Київська, тепер ви маєте віру християнську, і тому ви є людьми ромейськими».

18. У Священному Гаю атімани вирішили, що треба споруджувати всюдихідні лад'ї, (шестиколесні невеликі кораблі). Кораблі можуть їхати по суші, їх тягнутимуть воли або коні. А прибувши до ріки чи моря, кораблі пливтимуть — колеса їм даватимуть рівновагу.

У кожному кораблі сидітиме тридцять чи сорок воїнів. Щити будуть прикріплені до зовнішніх стін, спереду стоятиме знамено Дажбоже (тризуб мідяний або зроблений з товстих просмолених мотузів).

19. 882-го року прибув з Новгорода до Києва воєвода Олег. Він у Священному Гаю почоломкався з святатом Божедаром. І поцілував знак Дажбожий. Атімани, знаючи, що Олег — воєвода смілий і мудрий, пообіцяли нові лад'ї спорудити і військо підсилити новими воїнами.

І пише літописець, що не сотні, а «тисячі кораблів» було споруджено. І частина їх стояла на колесах у селищах, а частина вже була спущена на воду — лад'ї погойдувалися на березі Дніпра. Олег з царевичем Ігорем оглядав мечі, які навантажувалися на кораблі (лад'ї).

20. Атімани вели воїнів з Древлянії, Радимичії, Полянії, Сіверянії, Дулібії і степових царств Дону і Кубані. Греки усі ці царства називали Великою Скитією.

У Священному Гаю до атіманів і воїнів промовляв святато Божедар:

«Мечоносці — помічники Дажбожі! Сила наша тільки тоді буде сильною, коли ми утихомирюватимемо ворогів наших. І будемо вчити їх коритися нашій правді. Покажіть Небові й Землі, що наша правда усім людям на Землі потрібна.

Не зганьбіть зброї, не зганьбіть свого родинного вогнища. Не зганьбіть могил Предків своїх. Триєдина святість Первотата Оря і Первоматері Лель у ваших руках. Безстрашним чином помагайте Дажбогові тримати на Землі Правду і Волю».

21. «І бийтеся так, щоб після кожного бою сила ваша сильнішала, зброя ваша славнішала, життя ваше багатшало. Усі на світі люди добрі славитимуть перемогу вашу. Ваша перемога — це перемога тих, які хочуть на волі родитися і на волі умирати!

Ви, внуки Дажбожі, ростом вищі як ромеї, кров ваша бадьоріша тому, що ви родитеся і живете на бадьорішій землі, де сонце не змучує спекою, де води джерельні і трави соковиті, де поля багаті повноколоссям, де могутні тури гуляють, де красою і швидкістю буйногриві коні уяву людську хвилюють.

Життя — це час і дія, прогайнований час — значить прогайноване життя. І той, хто життя прогайнував, бо нічого доброго для рідних людей не зробив, щезає безслідно — кому потрібний порожній колосок?

Дійте, дійте, дійте! У дії сила прибуває і розум багатіє. І ніколи не захоплюйтеся чужими законами, чужими обрядами, чужими вірами, чужими богами, чужою красою. Орел красивий, має він орлину красу. Лев красивий, має він левину красу».

22. «Мудрі народи тому є мудрими, що звеличують віру батьків своїх. У вірі батьківській є совість батьківська, мудрість батьківська, любов батьківська. У жолудеві живе дуб могутній, у вірі батьківській живе наша сила могутня.

І греки-ромеї знають, що віра батьківська — сила велика. І щоб ви сили великої не мали, вони казатимуть вам, щоб ви вірили юдейцеві Ісусові, бо Він є добрим, правдивим Богом, розп'ятим на деревині.

Воістину кажу вам — там, де люди людей на деревині розпинають, там, де люди людей, як скотину, на торзі продають, розп'яті люди і Бог у них розп'ятий.

Бог є там, де люди добрі, правдиві, мирні. Бог України (Руси) — правдивий Бог, бо і земля в нас є правдивою землею, і небо наше є правдивим небом, і люди наші є правдивими людьми. Світло бо від Світла походить!»

23. «Треба не серце, а камінь в грудях мати, щоб рідного брата купцям у неволю єгипетську продати», — так я вчора сказав грекові, який у Києві людей наших на віру юдейця Ісуса улесливо навертав, кажучи, що Бог один, а кияни багатьом Богам вірять і їм вони поклоняються, і тому вони неправдиві люди.

Так, у нас в Києві є наші рідні Боги, а ми є їхніми рідними дітьми. Наші Боги — вірні приятелі наші, і з ними ми живемо як одна дружня велика родина. Безсовісний той чужинець, який загощує у наш гостинний дім, і при наших дітях наші порядки і наші звичаї обмовляє.

Богами нашими є Сили Землі нашої, Богами нашими є Ріки, Гори, Ліси, Вітри наші. Богами нашими є Весна, Літо, Зима, Осінь наші. І без них ми не хочемо жити, Бог значить Датель Буття, є Буття — є Життя. Є життя — є люди.

Греки-ромеї на дощині намалюють юдейця Ісуса з образом на дереві замученого чоловіка напівголого і кажуть: «Це Бог правдивий, раби зі страхом і трепетом підступіте, віру правдиву матимете!» А я кажу: «Там, де страх і трепет, то не тільки правдивої віри немає, а й думання страхом затьмарене. Закони юдейські — правдиві чи неправдиві — нам не потрібні, бо ми люди мудрі, а мудрі люди тому й є мудрими, що в них є свої закони — свій шлях життя».

24. «Благословляю правдоносні мечі ваші! Без перемоги не вертайтеся. Хто вмирає в бою за Бога України (Руси), той смертю смерть перемагає і знову народжується, і безсмертніє у безсмертності Роду свого.

Хто в бою з переляку меч з рук випускає і здається в полон, стає рабом. Хто є рабом на цьому світі, той буде рабом і на тому світі.

Внуки-помічники Дажбожі, поцілуйте мечі свої і мечами поміняйтеся, поцілунок — любов. І землю-Матір поцілуйте. І матерів поцілуйте. І муж жену хай поцілує. І наречений наречену хай поцілує, життя нове з нею зачинаючи.

Ідіть, прийдіть і поставте гречинів-ромеїв на коліна, щоб вони не вторгалися на святу землю України (Руси)! Дажбог, праведний Бог батьків наших, іде з вами, ви переможете!»

25. 2000 кораблів (лад'їв) стоять біля Києва на берегах Дніпра. Літописець пише, що «в кожному кораблі було тридцять або сорок воїнів».

Після промови святата Божедара, а це вже була передвечірня пора, воїни ішли до берега, де стояли кораблі, навантажені щитами, стрілами, мечами, печеним м'ясивом, солоним салом, медом, зерном, сушеною рибою.

На березі рядами стояли коні. І ходили озброєні воїни. І на горбах, де стояли жінки, діти, діди, горіли смолоскипи. Горіли ясно і врочисто — був тихий вечір. І далеко у степах було видно Київські вогнища. І люди прибували на човнах і на возах з сусідніх селищ до Києва, щоб ранком проваджати в ратню дорогу воїнів.

26. Скандинавці-варяги були охоронцями при дворі імператора в Константинополі. І мандрівні озброєні купці (прибулі з Скандинавії до Києва) також звалися варягами.

Варяги і греки, які були купцями, і крам свій продаючи, намовляли киян зрадити віру батьківську і прийняти віру грецьку, стривожилися. Вони побачили у Києві багато тисяч воїнів прибулих з володінь (царств) України (Руси).

Володіння (царства) України (Руси) жили незалежним життям. І простори у них не були великі, бо розміром рівнялися таким країнам, як теперішні держави Лібанон, Коста Ріко, Ґватемаля, Ізраель.

Українська (Оріянська) імперія ніколи і ніким не була покорена. Ні Іран (Персія) Дарія, ні Греція Олександра Македонського, ні Рим Траяна не мали сил заволодіти землями внуків Дажбожих. Вони (чужинці) постійно вторгалися на південні береги Української імперії та, мечі свої поламавши, верталися безславно додому.

27. Варяг Хведір і його брат Аскольд та грек Афанасій (він казав, що є купцем, та справді був архиєреєм-шпигуном з Константинополя) насвітанку сіли на коней, укравши їх у атімана Улеба.

Вони галопом летіли на південь. Та їх стримали атіманські ратаї, і привели до Києва. І атіман Улеб спитав царя Олега, що робити з спійманими варягами і греком?

Олег сказав, що атіман Улеб може їх покарати. Улеб відібрав мечі у варягів та коли хотів у Афанасія взяти книгу, то Афанасій сказав: «Святу Євангелію християнин не дає варвару на зневагу».

Атіман Улеб покликав волхва (віщуна Магадара), щоб він пояснив, що в тій «Євангелії» написано? Волхв Магадар умів читати по-ромейському, бо дванадцять літ перебував у неволі в Константинополі. Він сказав: «Варваре Афанасіє, ти спішив повідомити патріярха Візантії, що Україна (Русь) Дажбожа іде, щоб бити ромеїв? А чому, скажи, варваре-христовіре, ромеї крадуть на наших полях скот наш? І крадуть синів і доньок наших, і продають їх у рабство? Варваре-христовіре Афанасіє, у нас на Дажбожій землі скотина більше пошанована ніж у вашій Христовій землі людина. У нас є свята, і коли ми святкуємо, то і коні, і корови, і вівці святкують — ми і їх годуємо у святкові дні святковою їжею».

28. І волхв Магадар, тримаючи «Євангелію», говорив: «Хто вдарить тебе у праву щоку, підстав йому й ліву. Чуєш, христовіре Афанасіє, ти цієї низької рабської правди учив киян на ярмарку в Києві. Ти киян обдурював, бо учив їх тієї віри, яку ні ти, ні твої імператори, ні твої патріярхи не практикують. Ти киянам казав, що юдеєць Ісус — Бог правдивий учить: «Любіть ворогів ваших, робіть добро тим, хто ненавидить вас. Усяка бо влада Богом дана». Чуєш, ромеє-чолобитнику розп'ятого Бога Ісуса, «усяка бо влада Богом дана?» Влада, яка є в Україні (Русі), Богом дана. Чому ти нашу владу, Богом нам дану, хочеш на нашій землі зневажати, сатанинська твоя віра!»

29. Улеб сказав архиєрею Афанасію: «Підеш з нами, Афанасіє. І коли ми наблизимося до пишного війська ромейського, ти підеш вперед. І ти, «Євангелію» піднявши, скажеш: «Ромеї-варвари, усяка бо влада Богом дана! Не беріть мечів у руки, хто бо меч візьме, від меча погибне — так говорить благий Ісус Христос!»

Архиєрей перехрестився, поцілував «Євангелію» і сказав, що перед боєм кликатиме ромеїв до покори. Варяги (християни) були приведені до царя Олега і він сказав їм: «Живете на землі нашій, їсте хліб з рук наших гостинних, і християнську змову чините проти нас. Хай підступні ноги ваші більше не торкаються до святої землі нашої».

І варяги (ромейські шпигуни) були пов'язані і вкинуті в корито, корито пливло по Дніпрі, а коли причалювало до берега, то люди відштовхували його.

30. Туман котиться по воді. Тихо похитуються кораблі. І коли у Дніпрянських дібровах на світанні защебетали птахи і небосхил почав горіти, ніби з незвіданих глибин Дніпра (Славути) виринуло світило (Сонце) Дажбоже. І засіяли Київські гори. І в граді Кия озвалися мідяні сурми, і заграли гуслі, і загули бубни.

І тисячі людей, святково одягнених, спішили до Дніпра. Ішли столітні діди, ішли матері, ішла молодь. І рядами ішли у білосніжних льолях, уквітчані росяними степовими вінками, дівчата ясні, як ранок. І сонце золотило їхні русі коси, їхні румяні лиця. Усі вони вийшли на гору і перед сходячим сонцем стали на коліна і молилися до Бога батьків своїх.

І коли святато Божедар поцілував землю, всі поцілували. Воїни брали жменю землі з собою, щоб носити її біля грудей, і щоб вона (рідна землиця) лягла на груди воїна поляглого в бою. І коли він прийде у Царство Духа Предків, то Мати Лель і Тато Орь, оглянуть землю біля рани його і пізнають по землі кров'ю окропленій, що він потомок їхній і приймуть його в Духовне Царство своє.

31. І коли на київській горі цар Олег підняв меч, то меч почав горіти, підпалений сонцем, волею Божою благословлялася зброя. І атімани підняли мечі, стоячи на лівому і правому берегах Дніпра. І загриміли сурми, і громом озвалися бубони.

Воїни сідали на баскі коні. Матері, жінки і наречені благословляли їх, долоні перед серцем складаючи і чоло склоняючи. І кидали коням під ноги квіти духмяні.

Воїни, ті, що сидять на кораблях, уже відчалюють від берега. І чи то груди у них богатирські, чи серця у них левині, чи жили у них турські — їхня пісня лунала могутня, розлога, як світ. І пісню їхню почули люди і Небо й Земля. І на хмарах громом озвалася пісня їхня і по степах різнотравних вітри понесли їхню пісню ратню, пісню, Богом вітану.

І наречені знімали з голів своїх вінки і кидали їх на хвилі Дніпрові. Пливли вінки, і воїни списами з води брали і тримали їх на грудях своїх. І шум Дніпрових хвиль, і щебет древніх гаїв Дніпрянських, і слова прощальні, і пісні, і збуджене биття сердець, і сльози, і трепет уст дівочих, і молитви волхвів, і сурми голосні, і баских коней іржання — усе творило між Небом і Землею нескориму торжественну симфонію життя.

32. Ішли дні. І коли ромеї (хитроулесливі греки-ортодокси) ранком у тумані побачили біля мурів Константинополя могутню флотилію Великої Скитії (воїнів Української імперії), вони вийшли, взявши у святій Софії ікону Ісуса, ікону Марії та Варвари.

Атіман Улеб, побачивши ікони і озброєних ромеїв, і чорноризних константинопольських архиєреїв, сказав архиєрею Афанасію, що стояв біля нього, щоб він підняв «Євангелію» і рік слова євангельські.

Архиєрей Афанасій сказав, що вийде на сушу і на суші скаже ромеям, щоб вони мечі склали. Та коли він вийшов на сушу, то перехрестився і, піднявши поли, почав кричати, що варвари у жертву своїм ідолам принесли варягів Хведора і Аскольда. Атіман Улеб пустив стрілу і Афанасій упокоївся.

33. 907 рік. Константинополь. Архистратиги візантійські стрілися з атіманами України (Руси). І підійшовши до Олега, поклонилися Йому і сказали: «Від імени імператора Лева просимо, не бери столиці, полісу Константинового. Візьми від нас дань, яку хочеш».

І ромеї принесли печених овець, маслини, оливок. І тут же поставили дзбанки, наповнені винами, і видно, що дзбанки були принесені з святої Софії, бо на них були намальовані хрести і образи Богородиці Марії.

І цар Олег дав наказ трьом воїнам-ромеям і трьом єреям, які стояли з хрестами, щоб вони пили вино. І вони (може для них таїна була незнаною) охоче пили вино, і на них пильно дивився Олег. Напившись вина, нещасні ромеї в муках умирали.

Єреї тут же їх сповідали і притуляли до посинілих губ їхніх ікону правдивого Бога Ісуса Христа.

34. Перелякані греки (ромеї) сказали: «Це не Олег, а святий Димитрій посланий на нас Богом». І слова ці навіки застигли на сторінках старих анналів.

І почалися мирні переговори. Візантія дала Україні (Русі) данину: золото, срібло, мечі, дорогі тканини, вітрила, дорогі каміння, жіночі прикраси. І цар Олег узяв щита, на якому був зображений знак Дажбожий і прибив на вратах Константинополя.

Цар Олег і імператор Лев підписали договір. Імператор Лев поцілував ікону Бога Ісуса. Олег поцілував знамено Дажбоже. Лев пообіцяв платити данину Києву, Чернігову, Любечу, Новгороду та іншим царствам України (Руси).

І імператор Лев пообіцяв, що купці, прибулі з Києва до Константинополя, будуть достойно трактовані, їм будуть відпущені кращі доми і кращі місця на пристані для кораблів їхніх.

35. І тішилися візантійці, і били поклони перед образами Бога Ісуса, Богородиці Марії, святого Миколая і святого Георгія, що воїни царя Олега не приєднали град Константина до України (Руси). І в договорі Олега — Лева зазначено: «Коли хто вб'є — русич християнина чи християнин русича — то убивець має умерти на місці злочину».

Тому, що в Константинополі (христовірному Вавилоні) жили люди різних рас і племен (були греки, єгиптяни, фінікійці, вірмени, сирійці, римляни), і тому, що вони вже були між собою кровно змішані, існувала для всіх одна назва — християни. Тому, що в Києві жили люди однієї раси (оріянської) і всі вони були людьми однієї віри, всіх їх звали русичами (українцями).

36. Коли кораблі військ Олегових зі скарбами і піснями відчалювали від Константинополя, атенські купці підійшли до атімана Улеба. Видно, що вони знали звичаї України (Руси), бо хоч мали на шиї хрести, підійшли до знамена Дажбожого і низько вклонилися. І атіман Улеб дозволив їм їхати на торг до Києва.

З золото-блакитними знаменами примчали на баских конях перші вершники до Києва. І вони принесли вість, що рать помічників Дажбожих з перемогою вертається. Атімани, які були з Дону і Кубані, на кораблях поїхали сушею на схід.

Цар Олег з атіманами Улебом, Ліпаком, Братаном, Сурмою, Косаком і Сарматом їдуть до Києва. Олег і атімани, прибувши до Києва, скупалися у Дніпрі. І був даний наказ, щоб всі воїни купалися.

У Київському Священному Гаю було велелюдно. Олег і атімани стали на коліна перед Жертовником Духа Предків, де горів Вічний Вогонь Життя. І поцілували вони матір-Землю. І знамена Дажбожі.

37. На хрещатій долині були розстелені полотна, на яких лежала їжа. І сиділи тут же кияни. За столами оподаль сидів цар Олег, біля нього атімани, їхні родини і славні богатирі (буй-тури і яр-тури). Не тільки Київ, а й Чернігів, і всі гради і селища України (Руси) три дні святкували День Перемоги.

Святато Божедар на древі мідним (на вогні розпеченим) пером робить карби (самскрути). Він написав ім'я Олег. Перед ім'ям Олег стояли імена древніх царів і атіманів. Їхні імена читатиме святато Божедар на святі Купала.

І тут же (у підземеллі Священного Гаю) у скринях хороняться святі письмена України (Руси), договори і описи походів українців (русичів) на ворогів (на ромеїв, тевтонів).

38. У Києві великий торг, є купці з країн Азії і Европи. І купці між собою говорять, що Візантія вже чотири роки платить данину велику Україні (Русі). І Київ багатіє. У Києві жінки одягнені у шовках і злототканих одіннях; взуття підкуте золотом, на золотих діядемах — дорогоцінні діяманти, і соболеві хутра майже в кожної.

У Константинополі жінки мовчазні і одягнені непривабливо. Усі вони мають чорне одіння і всі вони чорняві, смуглі. І настрій у них чернечий тому, що у святій Софії щонеділі архиєреї речать, що араби грабують Константинополь, — відібрали багаті колонії у ромеїв. Дівчина, яка хоче бути модною і шанованою, повинна йти жити у монастир або вдома проводити час у молитвах. І щонеділі у церкві бити поклони до Богородиці Марії, і просити у Неї спасіння на небі, де немає ні спокус, ні вболівань.

39. У Києві кияни люблять веселі кольори, квітуче вбрання, гаптовані і вишиті сорочки, і ставляться неприхильно до чорного грецького жіночого вбрання. А щодо пахощів, то молоді киянки вважають, що одяг і пахощі — справа одна, і старші кияни не хвалять їх за такий стиль життя. Найдорожчі пахощі вірменські купці тепер везуть не до Риму й Константинополя, а до Києва, де дістають дорогі янтарні намиста.

40. Мороз міцно скував води Дніпрові. І на санях по засніженому льоду повільно возять коні сухі дрова. Київський Священний Гай -могутня лісова площа. І сотні літ тут шумлять дуби; дуб, що вже свій вік прожив, стоїть без листя.

Сухе гілля можна у Священному Гаю збирати. Дерево (і особливо те дерево, що росте над Могилами Предків) поєднане з Духом Предків. І сокирою не можна до такого дерева торкатися — воно затремтить і затривожиться корінь його, де лежать, вічний спокій маючи, Предки — Древні Кияни.

І тому в Священному Гаю ніколи не чути гупання сокири. Усе дихає спокоєм і непорочністю, загадковою святістю. І квіти, і гриби, і ягоди, і трави, і гнізда пташині звеличують цей рай земний.

І щороку на Великий День сюди приходять кияни в гості до Предків, несучи з собою писанки, вар, печиво, квіти. А в Клечальну (Зелену) неділю приносять з Священного Гаю (з Могил Предків) віття додому, і цим віттям заквітчують дім, ворота, двері. Є повір'я, що Дух Предків, який на віттях надмогильних витає, з віттям у дім прибуває, і в домі дітей, внуків і правнуків благословляє миром і любов'ю.

41. Оподаль від Священного Гаю, там, де Хрещата долина, протікає джерельний струмок — чиста холодна вода. І тут, на узгір'ї, стоять дубові лазні і парильні.

У кожній лазні в скалі видовбане велике корито, у яке влітку і взимку струмиться вода джерельна. Є тут великі мідяні казани, у яких гріється вода. І є широкі печі, у яких гріються каміння. Гаряче каміння зсувають у кам'яні корита, творячи пару і теплу воду.

На дубових і кам'яних лавах є лико, є пахуче зілля. Є парні і лазні окремо для жінок — киянки люблять плекати чистоту тіла. І вони тут в зимові вечори паряться, наваром з пахучого зілля коси миють. Купання у Києві для всіх безкоштовне тому, що купання вважається частиною обрядів існуючих у вірі київській.

42. І кияни помітили, що купці (сирійці, араби, юдейці, вірмени, персіяни, греки) люблять купатися у київських лазнях. Вони сюди на відпочинок приходять у довгі зимові вечори. Приймаючи київську купіль (ликом до червоного кольору тіло натирають), вони стають бадьорими і свіжими як кияни.

У Києві зайди-греки говорили, що тіла не треба мити, бо тіло — пристань гріха. Тіло треба бичувати, морити голодом. І так ділом доводити, що тіло — ніщо, дух — животворний. І такі греки не брали до рук мідяних гребінців, які на торзі продавалися. Юдеї і персіяни доводили, що хоч греки-ромеї і звуть Україну (Русь) варварською, нечестивою, але мандрівник може легко помітити, що в домах града Кия запах приємніший і свіжіший, ніж у домах в Константинополі, де жителі живуть, не бажаючи білити стіни. І часто замість води тіло миють святим оливковим маслом, і так чепуряться. Масло на тілі старіючи, виділяє тяжкий запах, і той, хто не звик до такого запаху, не легко його переносить.

«А що таке добре, а що таке зле? — сказав вірменин. — Те, що грекам пахне, киянам смердить Те, що киянам пахне — грекам смердить. Запах — справа, яка на кожній землі по-різному нюхається».

43. Вранці баский кінь мчав по Хрещатій Долині, вискочив на узгір'я. Біля дуба вершник Ростун прив'язав коня. І пішов до віщуна — пророка Гугула, який ось вже п'ятий день нічого (крім молока) не п'є і не їсть: ушановує пам'ять святата Божедара, який тиждень тому помер.

Пророк Гугул, ставши лицем до небосхилу, який вже благословився, волю свою в мольбі висловлював: «Сонце — святий і теплий усміх Дажбожий, освіти і освяти землю Оря і Лелі. І поклін мій від мене і чада Київського прийми. І душу святата Божедара сяйвом приголуб, і в Царстві Духа Предків осіни. Дажбоже, Ти бадьориш коріння, що п'ють соки Земні. Ти зерно снагою наливаєш. Твоїми божественними дарами живиться родина помічників (внуків) Твоїх, їм Ти дав рай земний і небесний, добрий Ти».

44. Після молитви вершник Ростун підійшов до пророка Гугула і сказав: «Світлий віщуне Гугуле, вчора грек Ардаґастас прибув з купцями. Він одяг має чорний, на грудях — золотий хрест. І греки, прибулі з Атен, цілують йому руку.

Ардаґастас підійшов до Дніпра, де я коня напував, і заговорив до мене по-нашому. Він сказав, щоб я повів його до Священного Гаю. І я прийшов сказати вам про це».

І сказав пророк Гугул: «Не хочу бачити єрея у Священному Гаю. Неправдомовні вони люди. Наші предки не любили їх». І сказав Ростун: «Але Ардаґастас має коси русі, як у мене. І світлі очі має». І він, упевнившись, що ніхто його не бачить, сказав: «Слава Дажбогу!»

«Скажи, щоб він прийшов до мене», — сказав Гугул і пішов до своїх одноплемінців гугулів, що прибули з Карпат, дари принісши.

І Гугул сказав гугулам: «Любі мої гугули, гордість чада Дажбожого, ви гугулите (на сурмах закликаєте) до бою ратнього. І гул трембіт душу зворушує. І тоді й кров по жилах жвавіше пливе».

«Кланяйтеся від мене атіманам Гугулії Радимові, Браздові, Сколеві, Ужеві, Мукачеві, Кривулі і Сварукові. І моїм сестрам Предславі, Семирі і Родославі кланяйтеся». І гугули, дари передавши, пішли на Хрещату долину.

45. Віщий Гугул їв варену пшеницю. І пив вар (настій з лісових ягід і корінців). Ардаґастас підійшов до Врат Слави, поклонився і поцілував знамено Бога України (Руси) — Трисуття.

Віщий Гугул побачив сльози на очах грецького архиєрея Ардаµастаса. І сказав: «Сльози — молитва душі. Якщо ти читтна (чесна) людина, то ти не справжній ромей (гречин). Знати хочу, чого волієш?»

«Так, правду речеш, ми, кияни, люди багаті. У нас все є. Людині чужого язика, що приходить до граду нашого, ми зерно даємо, м'ясиво, мед. І — добре слово. Без доброго слова мед недобрий, доброта наша щира й весела».

«Але ми нікому не даємо віри нашої і ми ні від кого віри не беремо. Наша віра — це наша борня за життя. Ми боремося, щоб жити. Ардаґастасе, чому твоя душа в сльозах?»

46. І сказав архиєрей Ардаґастас: «У релігії України (Руси) є ритуал — коли в дім приходить гість дорогий, то йому ноги миють і дають йому свіжу сорочку. І потім його запрошують до столу на місце почесне, стравою вгощають. І кажуть: "Чим багаті, тим і раді"».

«Пані дому пере одежу, на сонці сушить, рублем-качалкою її зм'якшує. Щоб людина чужого язика у свіжій сорочці в путь вирушала. І дають подорожньому на дорогу хліба, меду, сала. І кажуть: "Ідіть з Богом". Я прибув до града Кия і бачу — мене ніхто по-київському не стрічає».

47. Віщий Гугул сказав: «Покони міняються, життя — вічний рух змін, перетворень, старінь і молодінь. Так було — ми хліб святий давали зайдам (ромеям — гречинам — германам). І вони брали хліб з рук наших, пили мед і чинили блуд. А в нас є покон строгий — за блуд тато виганяє доню з дому, доня без чести — сором для всього роду її».

Архиєрей Ардаґастас спитав: «Чому Київ не любить ромеїв (гречинів)?» Віщий Гугул відповів: «Бо ромеї (гречини) чинять зло в ім'я Бога — юдейця Христа милосердного. Знають усі язики, які на сусідніх і далеких землях живуть, що ми, потомки царя Кия, багаті. Є в нас золото, срібло, залізо, мідь, дерево, ріг, віск, хутро, шкіра».

«І є в нас краса наша ненаглядна — Небо святе, звемо його Сваргою, а то значить дивною силою Самородженою і Саморуководною. І є в нас життя наше — Земля рідна, в якій є соки для крови нашої. Береш землю нашу — значить відбираєш у нас життя».

48. «Ми поклоняємося Матері — Землі святій, а ромеї (гречини) це бачать і за це зневажають нас, звуть нас дикунами, барбарами чи варварами, паґанусами. І ми не гніваємося, зневажаєш — зневажай, тільки Священний Гай, де могили Праотців наших, не засмічуй, не тривож лісу, Праотцям потрібний вічний спокій».

«Не гніваємося на ромея (гречина), він бідний як жебрак. І коли б я був греком, то і я б у Греції не кланявся землі. Чому, питаєш? Земля у Греції не варта, щоб до неї молитися -на ній немає життя, на ній немає пшеничних ланів. Земля Греції — мертва глина, безводдя, нещастя, суховії, голод. Щоб жити, треба красти, обманювати — тяжке життя гречини мають і мені, як людині, шкода їх, хоч і знаю — прикрі вони люди».

49. «Наші праотці казали "за", “жя", "зем", що значить "життя". І слово земля у нас значить “життя". Ми поклоняємося життю, розумієш? Ти, Ардаґастасе, коли є правильною людиною, то видиш, що в Україні (Русі) живуть люди правильні, а не барбари. Ромеї (гречини) вузькодумні, їм треба сказати, що кожний плід має інший смак. Є плід гіркий, а є солодкий чи кислий. Не можна казати, що тільки кислий плід добрий. Якщо ромей (грек) кислий, то це не значить, що кислий смак найкращий. Вони кислі, а ми гіркі, а інший язик — солодкий, не треба ці смаки змішувати, усі вони по-своєму смачні, і хай благословиться життя їхнє».

50. Архиєрей Ардаґастас сказав: «Жив я в Атенах чотири роки. Бачите, я світловолосий і сіроокий, як богиня Атена. Ще перед приходом гречинів до Греції, жили на землі, яка тепер зветься Грецією, пелазги — люди світловолосі і сіроокі, і була в них богиня Атама, що значить "Нетемна", "Світла". Пелазги бачили, що єгиптяни і фінікії темноокі і темноволосі, і боги у них такі, як і вони».

«Греки (а тоді вони звалися доріями і ахеями) прибули, як дикі ватаги, з Альп, вони грабували пелазгів, убивали їх, і їхні селища палили, а богиню їхню Атаму собі взяли. Атама гречинами названа як Атена».

«Атама стала Атеною, а місто Любеч, яке стоїть на північ від Києва, — Телюце. Слово "Любеч" грекам вимовити тяжко, вони "Лю" вимовляли як "Те", а "че" як "це". І вони кажуть не Смоленськ, а — Мілініцке, не Чернігів, а — Чернігога. І такими назвами вони називають у анналах своїх гради Скитії (Руси)».

«І грекам тепер відомо, що Скитія (Бористенія) має молодого кира (царя) Ікмара. Вони не пишуть Ігор, а — Ікмар. Мені в Атенах здавалося, що в Україні (Русі) вже немає українців (русичів), а живуть якісь люди, прибулі з Ірану, Месопотамії, і їхнім царем є Ікмар».

51. «Є в нас багато імен і всі вони відносяться до нас, — сказав Віщий Гугул, — ми сумери (кімери), ми гаттити (гіттіти), ми скотани (скити). Ми скотани тому, що наші предки розводили найславніший у світі скот (швидких лошат, молочних корів, тонкорунних овець). І тому й гречини (ромеї) нас звуть скитами (скотанами, скотарями)».

«А прочитай, що тут пишеться? "Русь — це скитський брутальний народ многочисленний", — ці слова взяті з книги "Оміліях" (51—52), яку написав константинопольський патріярх Фотій. Ми тут все про нас написане збираємо».

52. Віщий Гугул сидів на медвежому хутрі біля дуба многовікового, ноги підібгавши під себе. Він торкнувся пучкою до землі і цією ж пучкою торкнувся до серця свого, і молитовно (долоня до долоні) склав руки і глянув на Ардаµастаса. Архиєрей Ардаґастас пучкою торкнувся до землі і цією ж пучкою торкнувся до серця свого і молитовно (долоня до долоні) склав руки. Вони, як рідні брати, обнялися.

53. Архиєрей Ардаґастас сказав: «Ні, брате мій, я не забув хто я є, не забув я віри батьків моїх. Я син атімана-воєводи Любеча, моя родина певна, що я мертвий. Мав я дванадцять літ, як мене гречини спіймали на березі Дунаю, біля Доростоля, де воїни тата мого сутичку мали. І тато не знав, що зі мною сталося: лад'я, в якій я був, плавала порожня».

«Я був проданий на торзі в Константинополі. Єрей Георгій сподобав мене, чотири роки у святій Софії я тримав кадильницю. Коли мене хрестили у святій Софії і дали мені святе ім'я Акакій, я заплакав. Архиєрей, не знаючи чому я плачу, заречав натхненно, що «Скитія (Русь) плаче з радости, що піддається під покров Христової Візантії».

«Ім'я Акакій мені нагадувало смрад, і тому я плакав, і казав, що я Радогост, а не Акакій. Ім'я Радогост гречини вимовили, як Ардаґастас. Монахи у монастирі святого Мамонта вчили мене по-грецькому писати і читати. І знаю я латину, три роки жив у Венеції. Грецькі єреї мені на шию повісили хреста, латинам мене показували. І рекли, що «варварська Скитія (Русь) вже горить вірою Христовою, Ардаґастас — базилевс Київський грецьке хрещення прийняв».

54. І спитав Віщий Гугул: «Чому ромеї (гречини) хочуть нам свою віру дати? Чи тому, що їм вона не потрібна, чи якісь інші є причини?» Радогост відповів: «17 літ я прожив між ромеями (гречинами). І знаю: той, хто від гречина віру приймає, стає його рабом. Гречини хочуть, щоб Київ мав віру грецьку ортодоксальну, тобто, хочуть, щоб Київ став підлеглим Візантії: чия віра, того й град». «Ти від нас віру прийняв, значить ти став нашим рабом, і по закону віри святої ставай на коліна перед нами, молися нашим святощам, душею твоєю ми опікуємося, ти в поті чола працюй і нам на Боже дай», — з такими мислями гречини приходять до града Кия.

55. «Гречини спочатку мене охороняли. Тепер вони певні, що я віру грецьку маю і гречином себе вважаю. І так воно й було. Я хрестив у Константинополі людей племени мого, котрі були заполонені і продані в рабство до Єгипту».

«У Константинополі я мав стрічу з імператором, він послав мене з купцями-греками до Києва. І сказав, щоб я дослідив чи є можливість при допомозі хрещення приєднати Київ під закони патріярха Константинопольського. Коли я приїхав до Києва, глянув на Дніпро, на рідних людей, на степи і діброви, усе пригадав, і стояв біля Дніпра і плакав. Це все, що можу сказати. Тепер хочу бачити царя Олега».

56. У царському двірцеві Радогост побачив атіманів, вони сиділи у стравниці, пили хмільний мед. Попід стінами горіли світильники, під стелею — свічадо, біля столу стояли крісла, обікладені сріблом, золотом.

Воїн розмовляє з царем Олегом. Цар Олег вже ждав Радогоста, стрів його зворушливо, взяв за руку, як сина, і підвів до стіни, де на кілках висіли шолом, меч, щит, куті сріблом-золотом і всипані дорогими каміннями. Цар Олег сказав: «Кланяйся, твій тато умираючи сказав: "Зброю мою передайте Радогостові", і кияни знають про це. Я кажу: "Скидай чуже пір'я, не личить воно тобі, ти син знатного атімана, іди до атімана Улеба, будеш мені потрібний"».

«Атімане Дарава, скажи, щоб греки-купці забрали з торгу 20 бочок вина. Є вістка — Константинополь ограбував наших купців».

57. У Священному Гаю Віщий Гугул сказав: «Вино — блуд. Коли ж хочете веселитися, то веселіться, п'ючи мед». Атімани-воєводи Коса, Сила, Сар'я, Парса, Скотана, Лукал, Сумир, Кіш, Бож і старий (бо вже має 87 літ) атіман Ум слухали правду Віщого Гугула.

Віщий Гугул не є тільки богумил (священнодієць, волільник), він знає таїни древніх времен, знає, що діється на землях чужих язиків. Він каже: «Радогост у бочці, призначеній для вина, привіз книги гречинські і латинські».

«Є написано, що в гречинів був мудрець Платон, який навчав, що душа в людини подвійна — одна частина душі людської вічна, а друга — смертна, вічна душа живе в голові, а смертна — в серці».

58. «Я кажу глупоту Платон говорить, бо немає голови без серця і немає серця без голови, в серці і голові — одна душа, і єднає вона чуття серця з чуттям голови. Тепер ти, Радогосте, говори, що бачив і що чув, атімани прийшли слухати».

І Радогост сказав: «Ми, українці (русичі), живемо тими законами, що й природа, і тому наші закони правильні, і ми люди правильні. Гречини відійшли від природи, спотворили характер свій, і стали людьми жорстокими. Я бачив, як у Атенах греки-купці купляли в греків молодих доньок. Без сорому (по-купецькому) питали доню чи вона порочна, чи ні. Продана дівчина-християнка відправлялася на кораблі до Єгипту, Арабії».

«У греків жінка не має права їсти страву разом з чоловіком. Вона їсть те, що не доїв чоловік — може це й добре, грекиня обожує мужа свого. Письменник Аристофан (у «Ахарнехах», 729) описує ритуал продажу греком доньок своїх у чужі країни, у вічне рабство. Не з розкошів продає, а щоб рятуватися від смерти — голод умертвляє в людині благородні почування».

«У нас в Україні (Русі) слово «земля» і слово «жена» походить з слова «життя», закони моралі в нас вищі, як у гречинів тому, що ми живемо на багатій землі, немає в нас потреби обманом здобувати зерно і питво, всього в нас вдосталь, і тому легко нам жити на світі, і тому ми з довір'ям ставимося до зайдів-чужинців, які нас легко обманюють.

59. «Коли я був у Фльоренції, я з анналів списав таку думку анналіста Плінія про Україну (Русь): "Земля там хлібородна, повітря чисте й живодайне. І бористени живуть довше. І щасливіші вони від інших народів, бо не знають ні хвороб, ні злоби".

І дні свої проводять у невинних безпечних розвагах і спокої. Житлом їхнім є ліси й діброви, а плоди дерев є їхньою їжею. Вони вмирають спокійно, і тільки тоді, коли життя втрачає для них усяку цінність.

А ті, що вже є дуже старими і життя вже приємного не мають, бо чуття вже завмерли, влаштовують бенкети для дітей і внуків своїх, вінками прикрашують голови свої і кидаються у хвилі морські».

60. 911 рік. Військові кораблі України (Руси) оточили Константинополь. Імператор Леон 6-й (886— 912) посилає послів, просить миру. Архиєрєї святої Софії дізнаються від монахів-утікачів, що українці-русичі спалили селища біля Халкедону і Никомедиї. Дорога, яка йде від Константинополя до Адріанополя і Филиппи, в руках царя Олега.

Корабель, в якому пливли золоті скарби з Амфиполя Македонського, схоплений воїнами України (Руси). Три кораблі, навантажені зерном, з Лариси, а також корабель, який віз залізо з Спарти — здалися без бою, їм наказано відчалити від Константинополя, іти Босфором, увійти в понт Евксинський (в Чорне море).

61. Біля царя Олега стоїть атіман Радогост (архиєрей Ардаґастас), атімани (вогнищани) з Любеча, Чернігова, Новгороду, Дону, Туріва, Овруча, Дрегова. Посли імператора Леона 6-го ідуть від святої Софії, несуть ікони Ісуса Христа, монахи підняли хрести, єпарх тримає в руках символ Константинополя (мідяний двоголовий орел).

На кораблях України (Руси) лопотять стяги, виблискує на сонці знамено Дажбоже (Трисуття), стоять в шоломах воїни, тримають у лівій руці щити, у правій — списи, меч у кожного воїна на поясі при боці. Коли загули сурми і загриміли бубони на кораблях царя Олега, візантійські посли передали письмо Україні (Русі). Візантія хоче відкупитися.

62. Цар Олег сказав послам і архиєреям Святої Софії: «Візантія хоче Україну (Русь) хрестити, а це значить — поневолити її розум, її душу, її жили і навчити її бути рабинею Візантії. Стоїть біля мене атіман Радогост (архиєрей Ардаµастас), знає він ці таємні замисли імператора Леона».

«Сила Дажбожа, яка тримає землю, рухає води по ріках, хвилює моря, рухає кров по жилах, всесильна! Христос і Могамет, якщо ще не знають, що без Сонця (світила Дажбожого) вони б не мали сил ходити по землі, то їм ми можемо сказати. Знамено Дажбоже я утверджую на вратах Візантії, хай бачать Христос, Могамет і Босфор, що Україна (Русь) — земля миру, світла і сили, не хоче від Візантії хліба, оливи, архиєреїв, овець, верблюдів, вина, рабів, свиней, хоче щирости і чести! Хоче, щоб Візантія знала, що Україна (Русь) велика, багата, сильна і щира! Ми, українці-русичі, не барбари — звірообразні гіпербореї, ми люди правдоносних мечів!»

63. Цар Олег і імператор Леон підписали договір. 1. Київські купці, які живуть у Константинополі, мають при собі печать града Кия і є недоторканими людьми.

2. Київські купці мають право на торгах купляти товари в необмеженій кількості, і їхні товари тримає під охороною єпарх Константинополя.

3. Єпарх Константинополя дає київським купцям добірний харч, зручний нічліг, охороняє їх від піратів та інших грабіжників, які є на Босфорі і на берегах моря (від Константинополя до Херсонесу).

Договір скріплений печаттями града Кия і града Константина, і затверджений клятвами візантійців, які вірять у Христа, і клятвами українців (русичів), які вірять у Дажбога.

64. Цар Олег, прибувши до Києва, дав царевичеві Ігореві золотий меч. І сказав атіманам-воєводам: «Україна (Русь) іде на Іран (Персію). Іранці (перси) не люблять нас, скитів, з прадавніх часів. Чули, що говорив Віщий Гугул про Дарія, про Неневию, про Вавилон?»

Військо України (Руси), стомлене довгою дорогою, відпочивало на берегах тихого Дону (Танаїсу). 600 кораблів (лад'їв) стоять на колесах. Степами цар Олег пройшов до повноводої ріки Ра (до Волги), Волгою ввійшов у море Каспасів. Каспаси (плем'я скитське) говорять мовою зрозумілою.

65. 913 рік. 600 кораблів (на кораблях по 20 і по 40 воїнів) причалили до південних берегів Каспійського (Каспаського) моря, до Гирканії, Атропатени. Місто Раги, в якому живуть персіяни, стріло воїнів України (Руси) на верблюдах, ослах. Персіянські килими навантажувалися на кораблі царя Олега. Персіянські маги проголосили, що шах Олег — вибранець Неба і Землі. Волхв Сварг їм сказав: «Цар Олег Віщий, він завжди під стрілами ворожими, він болісти лихої не знає, він ворогів усмиряє, світлу правду на землях утверждає».

Київ. Цар Олег занедужав. Віста, Полява, Мирна і Предслава (доньки атімана-вогнищанина Гаттусили) помили ноги цареві, вони вночі і вдень біля нього. Олег любить, щоб Віста сиділа біля нього. Краса її ніжна, душа в неї мила, очі її, як небо сині й спокійні, тіло її — васанта (весна) землі Дажбожої.

Він (цар Олег) покликав Радогоста і сказав: «Хай Віста буде твоєю женою. Поклич атіманів, почекай. Віста, Полява, Мирна, Предслава, ось ключі! Оксамити, золоті вінці візьміть собі».

Коли прийшли атімани, їм сказав Олег: «Слухайте віщих волхвів — хранителів віри України (Руси), слухайте, що рцить вам Небо і Земля, бороніть богів, які є ріками, полями, лісами нашими, бороніть знамено Дажбоже».

66. «Безвідмовно виконуйте накази Ігоря. Коли ж почнете думати: чи наказ його, даний вам, мудрий, чи глупий, земна черв пожере вас і потомків ваших. Перемога і слава там, де сильний володар. Сильний володар там, де наказ володаря є наказом життя. Бережіть Ігоря так, як бджоли бережуть матку свою».

«Ноги мої холонуть, серце хоче спочинку, заходить сонце життя мого, іду я в Зоряне Царство Предків. Не плачте. Плач розслаблює серце».

67. Царевич Ігор, як вітер, пролетів по Хрещатій долині — жахнулися воїни, побачивши, що його кінь перескочив рів глибокий і помчав між дубами. Що є? Віщий Гугул у Священному Гаю розвів духмяний запах сосновий.

Ідуть атімани-воєводи, у руках щити. У білосніжному одінні шовковому, підперезана золотим поясом, на якому іскряться дорогі каміння, привезені з Персії, у віночку, з білими квітами в руці, в золотих сап'янах іде Віста, поруч з нею ідуть її сестри, несуть світильники, вар у мисі золотій.

Ігор скочив з коня, скинув шолом і став на коліна перед Священним Вогнем біля Врат Слави.

68. 914 рік. Град Кия плаче — помер цар Олег. Дослідник А. Я. Гаркавий у книзі «Оповідання мусульманських письменників про русичів» на сторінці 272-й пише, що араби обряд поховання в Русі (Україні) змалювали так: «Коли вмирає хтось із знатних, то викопують йому могилу у вигляді великого дому, кладуть в домі покійника і разом з ним кладуть одяг його, зброю, золоті браслети, які він носив. І потім опускають у дім цей багато харчів, посудину з напитками і карбовану монету. Нарешті кладуть у могилу (у дім) живою і влюблену жінку покійника. Потім отвір могили закладається і жінка вмирає ув'язнена».

69. Мусульманські (чи, як кажуть українці, бусурманські) письменники, щоб жахнути своїх одновірців-мусульман навмисне (або через непоінформованість), не зовсім правильно описали обряд поховання.

Ніхто в Україні (Русі) ніколи в могилі живу жінку не замурував — є загально відомі оріянські обряди поховання, і про них я говорю в оповіді «Поховання». Є правда, що дружина вірна і люба (жінка володаря), яка не мала малих дітей, казала: «Служила мужу своєму вірно на світі цьому, піду служити йому й на тому світі».

70. Християни знають, що в їхній вірі багато говориться про «позагробне життя», але одна справа говорити про «позагробне життя», а друга справа — вірити. Оріяни вірили щиро і поступали так, як вірили — віра була їхньою дійсністю і дійсність була їхньою вірою.

Муж помер у ратньому поєдинку чи на полі працюючи. Його жінка не хоче з ним розлучатися ні на цьому, ні на тому світі. І в анналах Риму, Арабії занотовано, що в Україні (Русі) жінки «на диво чесні», їхня чесність дивна тому, що жінка українка (русичка) прагне бути чесною сама перед собою, а не перед людьми. Вона честь свою береже тому, що честь робить її веселою, бадьорою, щасливою і гордою, і дає для її душі світлий спокій.

71. Є й сьогодні в характері жінки українки почування, які проявлені в таких словах (риданнях): «Муже мій, життя ти моє, пощо ж покинув мене самую і сам в далеку дорогу відходиш, візьми й мене з собою, і що ж я без тебе робитиму, з ким життя ділитиму, з ким ділитимуся і горем, і достатками».

І люди тримають жену під руки: умовляють її лишитися з родиною. Жінка, сльозами очі заливаючи, нахиляється над могилою, до мужа руки простягає, каже: «Бери й мене з собою». Ромеї, араби мають інший склад душі, помер араб — не треба копати могили, поклали покійника, прикидали камінцями — у спеку тіло їдять мухи, хробаки. Кістки згортають, і тут же кладуть нового покійника.

72. У древні часи (в часи Трипільської України), десь п'ять тисяч років тому, жена пила напій, який її приколихував до вічного сну. І її ховали поруч з її мужем: така була заповітна воля чесної жінки. Греки і латини вважають, що ця жінка так поступає тому, що вона варварка-дикунка. Я хочу сказати, що греки і латини мають свої поняття духовної культури, а ми — свої.

У п'єсі Вільяма Шекспіра «Ромео і Джульета» (і про це я ще буду згадувати) описана вірна любов — кохана хоче вмерти з коханим своїм: вона вважає, що її життя без коханого вартости не має. Що це — прояви дикого варварства, принесеного з України (Руси) до Італії?

73. Царевич Ігор після поховальної тризни пішов з атіманами до Київського Священного Гаю, де стоять знамена з Вишгорода, Межибожжя, Брягина, Тихомеля, Турова, Береста, Воїна, Деревича, Білої Річиці, Новгорода, Остера та з володінь приєднаних до Києва — з Мері і Чуді. І тут стоять знамена послів з Хозарії, Угрії, Болгарії.

Віщий Гугул поклонився матері-Землі. Він, тримаючи меч у руці, став обличчям на Схід, і воїни мечі спрямували на Схід. Потім він став на Південь і воїни мечі спрямували на Південь, і так зробили, ставши на Захід і Північ, що означало: світ видимо (бачимо), землі рідні від вражих сил бережемо; мечами славимо себе, віру і правду України (Руси).

74. Віщий Гугул, меч царя Олега передаючи цареві Ігореві, сказав: «Дажбоже, ім'ям Твоїм і в ім'я Твоє благословляю Ігоря, знамено царя України (Руси) вручаючи йому. Царе Ігоре, ти сонце наше, ти тато наш, ти наша правда, правдою суди нас, правдою карай нас і правдою слав і ощасливлюй нас, ми вірне чадо твоє».

Атімани підходили (по черзі), складали клятву. Атіман Сварг сказав: «Клянуся, що життям і смертю славитиму віру України (Руси). І ні Тебе, царю Ігоре, ні друга свого не покину на полі брані. Житиму, щоб жила Україна (Русь). Учитиму воїнів коритися наказам. Учитиму дітей, що слава, воля і скарби там, де йде мечоносець царя Ігоря».

75. І цар Ігор (учень віщого Гугула) сказав: «Люди України (Руси)! Знамена наші під час ратньої брані вищі за життя наше і святіші за богів наших! Тільки Дажбог, який освітлює дорогу богам і володарям, усім племенам нашим, володіє нами, і більше — ніхто! І Небо (Свар'я) і дім Сваржий (Сваргаоко), де душі Предків царюють, благословляють знамена України (Руси)!»

76. На Хрещатій долині і хрещатно, і велелюдно — Київ святкує. Розстелені білі полотна, рядами горять смолоскипи, стоять квіти у дзбанках. Жінки варять страву. Купами лежать приготовлені до смаження і варення кури, гуси, качки, голуби, свині, кози, вівці та інша свіжа й ситна гав'ядина.

На сковородах смажиться риба (сом, щука, лящ, осетер), і тут же стоїть у бочках свіжа (ще жива) риба, щойно привезена риболовами. Дівчата всі одягнені в довгі білі льолі, і всі вони подібні на себе, ніби доньки матері однієї, вони у вінках, сережках, золотих поясах, це доні знатних родів Київських. Вони носять мисі, і рядами їх ставлять на полотнах, які тягнуться по Хрещатій долині аж до Дніпра, де рибаки з воїнами вивантажують з лад'їв бочки з медом — дар Чернігова і Любеча.

Кияни перед тим, як сісти до страви, миють ноги і руки в джерельних струмках: хто має руки непомиті, той ображає око людське, до їжі святої потрібні чисті руки.

77. Біля царя Ігоря за дубовим столом сидять атімани-воєводи Палаза, Лукал, Скотана, Сармат, Бужан, Ревун і Грива. Вони ведуть розмову про бистру ріку Кура, яка тече з гір Кавказьких у море Каспаське, в ній коні напував цар Олег.

Атіман Гаттусила і атіман Бразд оповідають про країну Табарістан та гради Сарі і Амуль, де персіяни (іранці) силу мають.

Цар Ігор сказав, що, Дон перепливши, він прийде до Семендару і Дербенту, і потім приборкає Табарістан, де на торгах хозари продають спійманих на берегах Дону українців (русичів). Хозари — смрадні люди, не хочуть жити з праці рук своїх, ловлять мирних людей і їх продають персіянам, або — грабують орачів.

78. 941 рік. Радогост повідомив царя Ігоря, що греки-ромеї в Константинополі біля святої Софії пов'язали киян — полонених, які відмовилися веслувати на каторзі (на кораблі), що курсував між Константинополем і Херсонесом, усім їм повідрубували голови.

Купці-кияни, які пробували боронити людей своєї крови і свого язика, ув'язнені, і в них відібрані скарби, сидять вони у підземеллі, занурені по пояс у воді — сидять у темноті.

Візантійський хроніст Семеон Лоґотета у хроніці «Ліютиранда», описуючи життя святого ромея Василія, зазначує, що в 941 році цар Ігор бив Візантію. Бій не був успішний: греки-християни, які торгували у Києві, таємно повідомили про похід царя Ігоря. Візантія зібрала військові сили з Фракії і Македонії, і зробила засідку: 1700 українців (русичів), які плавали на водах Босфору, були «взяті з води» і на гіподромі (перед святою Софією) їх карали — відрубували їм голови; ті, що мали могутні м'язи, спаслися, їм ромеї (гречини) повиколювали очі і вони стали веслярами.

79. Візантія тріюмфувала, що вдосконалила зброю — кидала горючі іскристі кулі на лад'ї: воїни, рятуючись від вогню, скакали у воду, їх ловили і карали. Цар Ігор, не мігши ввійти в Константинополь, зруйнував Вифинію (Клавдіополіс) та інші міста Іраклії і Пафлагонії, і безжалісно сік ромеїв (гречинів) — мстився за 1700 покараних на гіподромі.

«Варвар Ікмар, тебе переміг Христос!» — речали ромеї (греки), голови відрубуючи українцям (русичам), — такі вісті приніс до Києва щойно прибулий купець. «Я ще буду говорити з ромеями», — сказав цар Ігор. Він відвідував київських ковалів, оглядав ковадла, молоти, приглядався до нового способу гартування мечів.

80. У царському двірцеві видюща мати (знатна повитуха-пупов'язка Празна) сказала цариці Ользі: «Синула!» І пішла з Двірця, біля дуба священного молитву говорила, оглянулася — ніхто не бачить, у землі заховала пуповину. «Боги мої, є на світі радість несказанна — я перша стріла прихід нового царя України (Руси)», — сказала вона, і про це знала тільки вона і Боги її.

81. 942 рік. У кожному домі — радість, з Києва неслася з уст до уст, від дому до дому вість — цариця Ольга сина спородила. У кожній київській хатині на покуті (там, де образ Мами Лель — Родоначальниці святої) зайнялися світильники — цар народився. Киянки квітами свіжими і сушеними (хатніми і польовими) заквітчали дорогу від Царського Двору до Дніпра.

Віщий Гугул натхненний, пломеніючий, як живе божество. Він має бороду білу, як сніг, борода груди закриває. Він має полотняний білий одяг. Він несе в руках біля серця — несе новонародженого царя (саря). Поруч іде бліда й спокійновелична цариця Ольга, ідуть цар Ігор, знатні люди града Кия, атімани, градники, купці, волхви.

82. На березі Дніпра священного лунають сурми бойові, кияни співають славень новонародженому цареві. Дівчата і косаки стали на коліна. Віщий Гугул підніс дитя до всепереможнього Сонця! І сказав: «Дажбоже, Твоє Небо і Твоя Земля радіють! Сар (помічник-внук) Дажбожий воплотився, Небом осінився, Землею скріпився, Волею і Славою освятився!» І Віщий Гугул занурив новонародженого царя у хвилі Дніпрові і вийняв з Дніпрової води святої, і сказав: «Царюй і обезсмертнюйся, Святая Славо наша!» (І всі кияни повторили: «Царюй і обезсмертнюйся, Святая Славо наша!»).

83. І загули гудці, і зарокотали гуслярі. Пісня, як степ широка і вільна, полинула, озвалася на хвилях Дніпрових. У Київському Священному Гаю, де стоять у боях прославлені знамена царств (вогнищ) України (Руси), біля заквітчаних Врат Слави, на горностаєвих хутрах білосніжних у повиточку лежав новонароджений цар Святослав. Підходили атімани-воєводи, щит ставили до колін своїх і кидали золоті гривні (один фунт золота — один гривень). Гривні золоті і срібні біля новонародженого царя колом лежали, освітлені смолоскипами, вони блищали, як живі.

Ольга-цариця (мати) бачила: Київ має велике свято, і це свято є вірою, святістю, древньою природою киян — свято народження нового царя.

84. 944 рік. Цар Ігор знову в Константинополі. Ведуться переговори. Численні кораблі щороку причалюють з купцями київськими, і навівають жах на візантійців: тепер київські купці повинні наперед повідомляти єпархові Константинополя, що кораблі не військові, і мають вони грамоту від царя Ігоря.

Гречини (ромеї) випросили в царя Ігоря право мати в Києві біля торгу кирікон. З грецького слова «киріон», що значить «майстер», «вельможа», «пан», постало слово «кирякон». «Кирякон» в Києві спочатку вимовлялося як «цирякон», а потім — як «церква»; «церква» значить «майстерня», «дім вельможі», «дім молитви».

85. Іллія-пророк юдейський пошанований юдеями і хозарами, які віру юдейську мають, і пошанований Іллія християнами, і в Києві на Подолі церква була названа в честь пророка Іллії. «Хто такий Іллія?» — питали кияни. «У вас у Києві є Пар'яна (Перуна), який дає дощ, гримить, у нас цю небесну функцію виконує Іллія, на колесниці літаючи по небі», — таку чули кияни відповідь, і їм не подобалося, що по Київському царстві небесному їздить на возі юдеєць Іллія: але коли цар Ігор дозволив, то хай цим царським дозволом Іллія користується.

86. Станеш на задиханому коні, прикладеш руку до шолома, глянеш навколо — степи безмежні, широкі; замріяна і загадкова Україна (Русь) вічна: не зміряти земель її, не зважити сил її, не перечислити скарбів її.

Іде спокійно степами військо царя Ігоря. Кіннотники милуються красою людей своїх, усі вони діти плоду (племени) одного, працьовиті, як бджоли — праця, то радість їхня; співають, працюючи. Молодь туга, соковита, не така як в Аравії чи Персії, де люди змучені на пекучому сонці, худі і кволі.

87. Жінки на нивах серпами жнуть пшеницю, дівчата, під червоні пояси попідтикавши кінці білих спідниць, носять снопи, при дорозі сидять діти; їм грає на сопілці дід старий, як світ Божий. Під білим нап'яттям стоять бокаті глеки з кислим молоком, хлібним квасом, варом у мисях, накритих полотниною, масло, у міхах — сало, на столику похідному — великі паляниці.

Оподаль видніються села: у дібровах (бо село, як діброва) стоять білі глиняні хати; на долинах ходять стада корів, овець, під ліском стоять круглі вулики, біля яких вештаються діди у білих одіннях. На озерах — качки, гуси, з озера (після дощу, що з громом пролетів по степах) райдуга воду п'є. Ген, де хвилюється на вітрі шовкова волосиста ковила, пасуться дикі коні й тури.

88. На роздоріжжі, біля розлогої балки, стоїть журавель. Діви русокосі, високогруді, зарум'янені щедрим степовим сонцем, дерев'яними відрами воду беруть, наповняють глеки, несуть на ниви, де вариться пшоняна каша. Воїни зняли шоломи, дівчата налили в шоломи чистої і холодної, як лід, води; тисячі, тисячі кіннотників їдуть, і кінця їм не видно, попереду бубонники, сурмачі, гуслярі, співаки.

89. При дорозі стоять люди — щойно прибули з села, що біля балки, діди стали на коліна, руки на груди склали — вітають царя України (Руси), дівчата у вінках з пшеничного колосся, ромашків і маку. Цар Ігор їде на білому коні, горить на сонці його золотий шолом, вітер розвіває його вогнистий убір.

Дід Чардар підніс дзбан, наповнений липовим медом, і сказав: «Цар! Чар дарую тобі цілющий, животворний! Веди синів наших, щоб жили ми вічно на землі отців наших!» Біля царя їдуть на баских конях буйтури і яртури (ратня знать). Вони гартували мечі свої під оборонними валами Гераклеї, Синопу, Трапезунду, Амису, Нікомедиї. Шрами на їхніх обличчях, мідяні латки на щитах і шоломах — свідки смертних поєдинків. Слава — їхнє багатство, меч — їхня воля, перемога — їхня віра.

90. 944 рік. Цар Ігор без бою ввійшов у Даґестанію, у місто Дербент. Лад'ями по ріці Кура знову вийшов у море Каспійське, взяв град Бердав. Жителі Бердави (славного Азербайджану) вітали українців (воїнів) морелями, яблуками, кавунами, кумисом.

Цар Ігор пройшов південними берегами Каспійського моря: перед ним прослалася дорога, яка вела до Персії (Ірану), Індії. Він взяв данину від володарів Табарістану, визволив з неволі дві тисячі юнаків і юнок, і вони тепер їдуть з його воїнами.

Волхв Дивозор сказав, щоб цар вертався — у Табарістані лютує пошесть, є воїни, які тяжко хворіють. Воїни всі почали свій одяг мити у солоній воді і сушити в густому димові.

91. Хозари (хазари) в Ітилі і Саркелі дізнавшись, що військо царя України (Руси) ослаблене пошестю, почали зненацька робити напади. Боючись почати відкритий бій, вони після кожного наскоку щезали у степах.

Військо царя Ігоря, вийшовши на рідні степи, швидко почало видужувати. Воїнів лікували видющі мами (відьми). Видюща мати Ярна з доньками Малунею, Світанною і Мирною у дзбанку мідяному товкачиком товкли листя подорожника і слизисту мазь клала на рани. У горнятка наливала настій з насіння подорожника і давала пити хворим воїнам.

Видюща мати Ярна казала: «Воїни — подорожники мої, земля — матінка поблизу доріг, та на луках, та на пустирях чар-зілля родить для нас, ці семижильники-подорожники сцілять вас од всякої черевної недуги. Воїни-синочки мої, до ран ваших ці листочки покладуть мої дочки, тримайте примочки чисті, як струмочки, хвороби — отари, ідіть на хозари, бо вони погани, нанесли вам рани, рани заживайте; дівоньки співайте, де радість багата, там чекайте свата».

92. Видюща мати Ярна зібрала вродливих дівчаток, чепурних і смілих. І сказала, щоб вони співали, колом ходили, на воїв моргали, здоров'я бажали. І казала вона, що від цього рани у воїв краще заживають.

Є в Табарістані страшні мухи, мухами покусаний воїн лежить — мучиться. Видюща мати Ярна видушувала свіжий сок із макових головок і з листя, і клала на гнійні ранки. Дівчата в полі рвали макові пелюстки, терли їх, а видюща мати Ярна їх заливала медом і сметаною: напували тих, що страждали від безсоння і були дуже сумними.

«У тебе, синочку, гарячка, подай мені, доню, вару з горицвітом. Боже, як рана набрякла, не журися, усміхнися, будь здоров чорнобров, зри — дівки, як маківки. Доню Світанно, поклади руку воїнові на чоло, щоб лихо пропало-загуло, усміхнися. Всесильна любов, де молода кров».

93. Цар Ігор подарив видющій мамі Ярні золоті сережки, скриню, окуту сріблом, і килим. Вона взяла, царя в руку поцілувала, і сказала: «Я ж мати, любов'ю лікую синочків моїх, і сльозою, і росою, і мудрістю древніх мам видющих і всюдисущих».

Вона рани поливала густим настоєм полину: полин гамує кров, затягує рану і знезаражує її. Старі діди ослаблених воїнів уводили в ліс, і казали, що воїнам, які пережили смертні поєдинки, спокій потрібний. Їх клали під дубами (сила дубова переходить у юнака-дуба молодого), обкладали їх полином, щоб блохи не чіпали.

94. Цар Ігор, підіклавши сідло під голову, лежав на попоні: є між його воїнами і людьми, що живуть у селищах України (Руси), кровна мова, є зрідненість — усі вони, як брати і сестри. Що їх єднає? Їх, мабуть, єднає їхній (їм властивий) запах поту.

У Табарістані люди смаглі, чорноокі, і всі вони мають їхній (їм властивий) запах поту. Воїни мої не любили їхнього поту і тому не никли до їхніх дів. Запах поту моїх людей подібний на запах проса, пшениці, полину; табарістанці пахнуть як лошата, або — як смажене овече м'ясиво, їм такий запах поту милий, рідний, як кумис.

95. Цариця Ольга стріла мужа за звичаями древніми, київськими. Вона роззула його і в любистку помила ноги. Є дворянок много молодих і моторних, цариця Ольга миє ноги цареві Ігореві, її наслідуючи, усі жони київські миють ноги мужам своїм, які прибули з далеких ратних походів.

Миття ніг — предківський обряд завітної любови людини до людини. Коли жона мужові ноги миє, то вона сама себе ощасливлює — щастя, яке вона мужові дає, вертається до неї з серця мужа її. Муж, ощасливлений ласками жони своєї, стає бадьорим, мудромислячим, кмітливим на праці і відважним на полі брані.

ДЕНЬ 19

96. «Віщий» значить «передбачливий», «Віщуючий» — «Той, хто осяяний інтуїцією відчування прийдешнього», «Ясновидець», «Пророк», «Проникливий». І таким був волхв Гугул — легендарний мудрець Гугулії.

Віщий Гугул сказав: «Єреє Макаріусе, ви прибули з купцями з Константинополя. Живете на Подолі в киріконі пророка юдейця Іллії. Так, я знаю, кияни сміються, що греки сваряться з хозарами, сваряться за Іллію».

«Хозари по вірі юдейці, вони вірять в пророка Юдеї Іллію. Греки по вірі також юдейці, греки віру мають, основану на писаннях пророків юдейських, греки вірять в Іллію. Учора був у мене юдеєць Соломон. Він сказав, що юдейське ім'я Іллія (Еліягв) значить "мій бог Ягве". Ягве — Бог Ізраеля. Пророк Іллія прославився, славлячи свого рідного юдейського Ягве».

«Єреє Макаріусе, греки не люблять юдеїв, тому що юдеї не вважають себе християнами. І в цей же час греки люблять юдейських пророків Мойсея, Ісаю, Езикіела, Ездру, Іллію, які не є християнами. Греки почитають нехристиянських пророків, а нехристиянських людей зневажають. Виходить так: жолуді люблю і під дубом коріння підгризаю».

97. Єрей Макаріус сказав: «Богумоле Гугуле, я прийшов спитати: чи є можливість, щоб Київ проголосив, що грецька віра правдивіша за віру латинську чи юдейську? Ми люди закону, і хочемо, щоб наша віра в Києві була оголошена правдивою вірою».

І відповів Віщий Гугул: «Коли я зажену вовка в овече стадо і оголошу його вівцею, скажіть мені: чи вовк, почувши моє оголошення, перестане бути вовком? Ми, кияни, віротерпимі. Коли ви, греки, вважаєте, що ваша грецька віра правдива, то й ми її вважаємо правдивою — усі віри правдиві. Коли ви вважаєте свою віру правдивою, а нашу віру чи іншу — ні, значить ви проповідник нетерпимої віри. Де нетерпимість, там між людьми любови немає».

«Єреє, віра — це любов. Ми, кияни, нікого не переслідуємо за любов. Ніхто не повинен казати, що тільки він має право любити і тільки йому належить любов, а іншим — ненависть».

98. На берестових тесах (дощечках) волхви-писарі вістрями роблять самскрути. (З слова «самскрут» постало слово «санскрит»). Писарі на вогні розігрівають мідяні вістря, і роблять карби-самскрути. Учні Немир, Гута, Межамир з старим волхвом Ратомиром переписують договір, підписаний між Києвом і Константинополем.

Два араби (купці) зацікавлено приглядаються до самскруту. І один з них (Ібрагім) сказав: «Напишіть: араби безпечно перепливли море Русі. По морю тепер (крім русів) майже ніхто не плаває. Скажіть, Київ любить море?»

І сказав волхв Ратомир: «Ми люди степові. Наші пратати казали, що велика вода людину морить. І тому вони велику воду назвали морем. Ми володіємо морем, а жити любимо в степах і лісах.

99. 945 рік. Цариця Ольга в стравниці сказала Віщому Гугулові: «Боги України (Русі) розгніваються на мене, коли я за мужа свого не мститимуся». І сказав Віщий Гугул: «Світла мати наша, на твій призив прибув я. Хочеш знати, що думаю — кажу: карай винуватців. Будеш карати невинуватих, щоб мститися, робитимеш дві рідні ворогуючі правди.

Там, де дві рідні правди сваряться, постає роз'єднання, і плем'я гибне. Є правда — два рази данини не можна брати. Деревляни, обороняючи правду, вбили світлого царя Ігоря. Знаєш, світла мати наша, я не радив царю Ігорю їхати до Коростеня.

Ти, обороняючи правду царя — мужа Ігоря, вбиваєш деревлян. Там, де брат з братом б'ється за правду, правди немає. Мати-земля плакатиме гіркими сльозами, бачачи на грудях своїх кровавицю, пролиту її синами розсвареними».

100. Сказала цариця Ольга: «Віщий, не була б я доброю женою, коли б за мужа не мстилася». І Віщий Гугул відповів: «Убила вожа Деревлянії Мала і синів його вбила — досить, досить, не чіпай невинної крови.

О світла царице, ти не тільки жена, а й мати. Коли в руках твоїх знамено володаря Дажбожої України (Руси), і коли біля тебе трьохлітній Святослав, керуйся почуттями не жени, а матері».

Літописці написали: «Ольга живцем закопала деревлянських мужів-послів. Вона гостей — знатних людей Деревлянії послала митися до лазні — і наказала замкнути, і підпалити лазню, щоб в ній вони згоріли».

«І послала Ольга до деревлян кажучи: "Ось я йду до вас, приготуйте багато меду біля місця, там, де ви вбили мужа мого, щоб мені поплакати над гробом його, і я справлю тризну по моєму мужові". Почувши це, вони звезли дуже багато меду. І люди насипали високу могилу, і Ольга наказала творити тризну. За тризною деревляни сильно випили меду, і Ольга наказала їх перебити».

101. І сказала цариця Ольга, що хоче мати легку данину — з кожного двору по три голуби і по три горобці. І деревляни виконали її устав, і вона сказала воїнам прив'язати до ніг пташиних запалені трути. Птахи полетіли під стріхи — град Коростінь (Іскоростінь) почав горіти. Люди тікали з палаючих домів. Воїни, наказ цариці Ольги виконуючи, ловили їх і вбивали.

Щоб у справах збирання данини був порядок, мудра цариця Ольга запровадила «устави і уроки»: постали строго встійнені розміри повинностей. Коли б такий «устав» був у часи царя Ігоря, він (цар Ігор) не став би жертвою деревлянського повстання, очоленого вожем Малом.

102. Єрей Макаріус подарив цариці Ользі золотий хрест, оздоблений дорогими каміннями. І солодкаво сказав: «У славному полісі Константина буде вість добра, коли стане відомо, що цариця Ольга хрест віри грецької поцілувала».

І цариця Ольга відповіла: «З язика України (Руси) походжу я. І віра в мене українська (русичівська). Береза родилася березою, пощо їй відступати від роду свого, щоб бути сосною? Мій муж Ігор, а не (так як кажете) Ікмарг. Два роки минуло як я помстилася за нього, та й досі бачу — і кияни, і деревляни вважають, що я твердосердна. Не мститися — жорстокість, помститися — жорстокість, душа моя спокою не має».

103. І сказав єрей Макаріус, показною доброзичливістю темну хитрість прикриваючи: «Світла й мудра царице Ольга, дай мені душу свою і я заспокою її». Цариця Ольга відповіла: «Єреє, коли я душу тобі віддам, то що ж без душі робитиму?»

Єрей, на грудях руки хрестом тримаючи, сказав молитовно: «Є на світі віра правдива — грішників за гріхи не карає. Господь Бог Ісус Христос муки прийняв, щоб визволити тебе, вінценосна царице, від твоїх гріхів винних і невинних. Возлюби, без вагань возлюби Христа сладосердного — гріхи простяться тобі, і в душі твоїй буде благодать Христова, і будеш ти у царстві небесному між праведними праведна».

104. Цариця Ольга довідалася, що у Візантії є такий юдеєць Христос (Богом єдиним названий), що за гріхи не карає. Людину можна вбити і в Христа милосердного прощення попросити, і єрея дарами угостити, або храм Христовий спорудити, і гріхи будуть відпущені. (Кияни в Києві казали так, як і греки — «Бізантіус», «Бузантія»; пізніше замість «Б» (для зручности) почали вимовляти «В»).

Єрей Макаріус торжествує — цариця Ольга шукає такого Бога, який би оправдав її жорстоку розправу над деревлянами. Він їй сказав: «Вінценосна, не маю я в запасі потрібної кількости слів київських, щоб все сказати про Владику Господа Христа, Сина Бога із Сіону, і про рівноапостольного Константина. Єрей Григорій добре розуміє мову київську. Він буде щасливий бачити світлу царицю Ольгу».

105. Воїн Добриня з сестрою Малунею (на лад'ї припливши з Любеча до Києва), пішов на торг. На торзі чує Малуня слова «сва на сва». Що це значить? Дізналася: пшениця віддається за паволоки, а дібаджі (римські оксамити) — за хутра. Лоли (рубіни) — за мед, шкіру; є всюди обмін -«сва на сва».

Малуня вперше в Києві на торзі. Бачить: кияни ходять у барвистому одінні з обояру (персіянського шовку), на одінні золоті запони. І шовкові шапочки з горностаєвими оторочками, і золоті пояси, і шкіряні сап'яни червоні, жовті, зелені вабили Малуню.

Киянки усміхнені, чарівні, чистосердні стоять з матерями біля аравійців і вірменів — купують у них золоті оздоби, пахощі. У кожної (через плече сумочка), в якій є «різи» і «карби» золоті. (З слова «карб» постало слово «карбованець»). Воїн Добриня купив Малуні саян (одяг), і пішов з нею на Гору. Він має приятелів між дворянами.

106. 957 рік. Травень. Цариця Ольга, купці, посли, три атімани-воєводи, знатні дворяни-слуги ранком вийшли з Царського Двірця. Ідуть до Дніпра, де рядами стоять ладі, навантажені хутрами, їством, мечами.

Єрей Григорій (чоловік високого росту, красивий, як позолочений святий Ґеорґ) тримає в руках «Євангелії», писані такими словесами київськими, якими пишуть волхви у Київському Священному Гаю «битіє града Кия».

У садах — селища над Дніпром. Люди працюють на городах. Рибаки сітями рибу ловлять. На березі гупають праники, на зеленій траві вибілюються взимку виткані полотна. Тихо пливуть лад'ї.

Єрей Григорій говорить цариці Ользі, що світло віри правдивої сяє в Константинополі. І тепер вона «їде в світло». Ольга, не відводячи очей від берега, біля якого стояли сотні людей (селище вийшло вітати царицю Ольгу), сказала: «Україна (Русь) має своє світло, чуже їй не потрібне».

Єрей Григорій, почувши такі «паґанські слова», подумав: віру Ольга має грецьку, а каже, що грецьке світло їй не потрібне: значить в її душі ще віра Христова не утвердилася.

107. «Пливуть скити. Гельга — цариця Скитії, володарка понту Евксинського пливе з града Кия, з землі гіперборейської, з диких степів Божа, Варуна, Коляна, Кия, Олега. У граді Кия лишила Сфентослафа», — говорять у Константинополі патрикії.

Імператор Константин 7-й стрінувся з патріярхом Полієвктом у ґаґіа — святій Софії. І сказав: «Гельга їде. Що Скитія хоче від нас?» І відповів Полієвкт: «Імператоре Константане, світло віри Христової, істинно кажу: Троя — древня Троя часів стратега Аґамемнона — град гіттітський, кияни і гіттіти — плід скитський».

«Кияни знають, що Константинополіс стоїть на гіттітській землі. І на їхню думку, ми злі голодні вторжники. Скитія (Україна-Русь) в 519 році перейшла Дунай і вторглася на землі Візантії».

108. «Наш славний полководець Герман стримав наступ ворогів (антів), які ввійшли у Фракію, спалили Филипполіс, оточили Адріанополіс. І лавами підходили до врат Константинополя. І нас врятував христолюбний архистратиг Хилбудіус. Він в бою з варварами (українцями-русичами) загинув. І з ним загинули всі його безсмертні легіонери. Бій був такий безпощадний, що кров від жаху холонула в жилах наших».

«І в 551 році знову Скитія (Україна-Русь) переходить Дунай, падають оборонні споруди нашої імперії. І поліс Наїс падає. У Фракії ми взяли в полон трьох розвідників — двом викололи очі, третій признався, що є плян поділити Візантію на незалежні держави. І цей плян Скитії (України-Руси) підтримує Македонія, Фракія, Дакія, Мезия».

109. «О блаженний імператоре, ми можемо лишитися без данини. Константинополіс, не отримуючи заліза, зброї, тканин, зерна, вина, м'яса, заросте бур'яном, як руїни храму Соломонового. Ми, архиєреї ґаґіа Софії, благословляли легіонерів — казали їм безпощадно сокрушати варварів».

«Легіонери — наймані воїни біля ріки Гевр були розгромлені вщент. Дзвони ґаґія Софії тривожно гули, коли прийшла вість, що скити (українці-русичі) оточили передову військову імператорську частину, очолену стратегом Асбадом, і знищили, і патріярх Мина прокляв кінноту Маґоґії».

«І військо Візантії, очолене стратегами Аратієм, Назаресом, Юстіном, Іоаном, Константином, тікало. І дикі скити (українці-русичі) стали володарями Балканського півострова. Та милосердний Господь Христос пощадив нас — послав з Азії в Скитію (Україну-Русь) кровожадних аварів-кочовиків, і їхнє вторгнення врятувало нас. Питаєш, де авари (обри)? Щезли, скити (українці-русичі) зім'яли їх, як кіт мишу».

110. «Досить! Патріярше Полієвкте, не говори мені про Олега, Ігоря, я все знаю. Вогнем і мечем ми не можемо знищити Києва. Київ — сила многолюдна, там у лісах, в печерах і норах живуть незчисленні племена, десь на краю світу межі їхні. Єдина радість, що вони хлібороби».

«Хлібороби — люди плодючі і сильні в тілі, та душа в них, як у дітей, довірлива. І хай буде так, як ти кажеш: Скитію (Україну-Русь) можна усмирити тільки духом релігії грецької. І перемога хилиться на нашу сторону: єрей Григорій вже тримає душу цариці Гельги під опікою Христовою. І це вперше Київ їде до нас без війська».

111. Місяць липень. Цариця Ольга причалила до Константинополя. І вона, і всі, хто її проводжає, занепокоїлися — імператора Константина немає дома, ніхто не знає, коли він прибуде. Обман — Імператор Константин вдома. Він радиться з патрикіями, як і чим заполонити розум цариці Ольги.

Паракимомен (перший міністер Візантії) вважає, що греки-ромеї покликані Небом «усі народи учити, як на землі жити». І дику, горду, непокірну царицю Ольгу вчить єрей Григорій віри правдивої, щоб вона (Ольга) думала так, як вигідно для Візантії.

112. «Бачу, Константинополь не такий багатий, не такий красивий, не такий величний, як ти, єреє Григоріє, мені в Києві говорив. Бачу святу Софію — кам'яниця велика, біля неї бачу юрби галасливих жебраків, обвішаних хрестами. І чую рев ослів, чую смрад, дзвони, крик торгівців, які копітливо продають хрести, ікони, камінці і воду з Йорданю. І не бачу квітів, веселощів не чую. І моторошно мені», — сказала цариця Ольга.

(Латини кажуть «саінт Сопіа», а греки — «ґаґіа Сопіа», а українці — свята Софія).

9 вересня. Стоїть цариця Ольга з послами, купцями, атіманами-воєводами, слугами у Золотій палаті імператора Візантії. У Золотій палаті (в Магнаврі) порожній трон. У сінях (в Орології) стоять виструнчені кувіклії (охоронці). Оподаль від трону — висить велика, як дзбан, кадильниця — іде пахучий дим. Біля порожнього трону стоять пишно одягнені патрикії, заслужені євнухи, чиновники.

113. Відчинилися окуті сріблом двері — у червоному дивитисії іде імператор Візантії. На плечах — хламида, чрево, підперезане широким червоним поясом — блищить злото. Хор співає славу «всесвітньому імператорові». Папій (начальник Магнаври) з архиєреями обкурює образ Бога — Володаря Небесних Сил Ісуса Христа і обкурює образ володаря Земних Сил Константина.

Цариця Ольга одягнена без крикливої вибагливости: біла довга шовкова сукня, оздоблена золотими взорами, шовковий (вогнистого кольору) пояс, на грудях знамено царя Дажбожої України (Руси) — на сонячному диску викарбувано Трисуття (Тризуб), колти іскряться дорогими перлинами.

114. «Варварка... Дика епігонка русих гіпербореїв. Вона не знає законів», — стоїть мовчазно імператорська знать. Цариця Ольга порушила закон Христової Візантії — вона не стала на коліна перед імператором. Вона відмовилася від тих послуг, з якими до неї підхлібно підбігали євнухи.

Тиша. І раптом — у Магнаврі счинився несамовитий «тріюмфальний рев»: на декоративних деревах (і про це свідчить літописець) заспівали, як у джунµлях, штучні птахи. Птахи різноколірні, широкохвості.

Гарчать несправжні леви, пащі розкривають, очі світяться, хвости ворушаться. Артисти-греки стараються, наслідуючи крик птахів і рев левів, творити чудо. Але чудо тільки тоді є чудом, коли люди ним чудуються. Греки були певні, що цариця Ольга, побачивши таке видовище (чудо чудес), розгубиться, прилюдно виявить зворушливе захоплення, здивування, признається, що зачудувалася. Ні, вона стоїть так, ніби в Магнаврі чуда немає.

115. Біля трону (біля ніг імператора Константина) посли поклали дари від цариці Ольги. Виросла гора найдорожчого у світі хутра — хутра на світлі іскряться, як сніг на сліпучому сонці, м'які, як пух, легкі, теплі, міцні — є чим звеличити одіння імператора, патріярха, архиєреїв, папія, патрикіїв і їхніх христолюбних жон.

Імператор через «логофета» висловив благодарність за дари, привезені з града Кия. І запросив царицю Ольгу на обід. І світло біля трону погасло. Імператор зник — містерійним ритуалом (не для всіх зрозумілим) оточений імператор — намісник Христа на землі.

116. Обід в честь цариці Ольги. На стінах сотні свічок — у залі душно, затхле повітря, іскряться на одіннях золоті бляшки, каміння-самоцвіти. Гелена (дружина імператора Константина) сидить біля своєї невістки Феофанії і питає царицю Ольгу: «Скитія (Україна-Русь) дика, живе у тьмі, землі покриті вічними снігами, люди сидять у норах, їдять зерно з диких трав. Влітку — всі ходять голі, звісно — віри Христової не мають, почуття сорому в них ще нерозвинене. Вони ріжуть людину в жертву богам однооким, п'ють кров. Справді, тяжко царювати над таким варварським народом?»

117. Слово «язик» (і про це я вже говорив) значить «народ»; «віра язичеська» — значить віра народна. Християни-літописці написали, що цариця Ольга в Константинополі, стрінувшись з імператором Константином, сказала: «Я язичниця. Коли хочеш мене хрестити, то хрести сам, інакше — не хрещуся».

Імператор, бачачи перед собою мудру і красиву царицю — вдовицю Ольгу, охрестив її, і хотів з нею оженитися. Вона відповіла: «Хрещений батько не може з хрещеницею женитися». І весілля не відбулося. Імператор Константин і патріярх Полієвкт дивувалися: Ольга краще знає канони грецької ортодоксії, як вони.

118. Імператор Константин, маючи жінку Гелену, сина Романа, невістку Феофанію, захотів оженитися з царицею Ольгою? Що думали монахи-літописці, описуючи перебування цариці Ольги в Константинополі? Так чи інакше — їхні писання стали історією, на якій виховувалися десятки поколінь.

Є твердження, що цариці Ользі було шістдесят років тоді, як імператор Константин хотів з нею женитися. І з цим тяжко погодитися. Коли їй шістдесят, а Святославові п'ятнадцять, значить Ольга стала матір'ю, маючи сорок п'ять літ?

(Сотні літ між дослідниками не затихають суперечки — тяжко визначити точні дати життєпису того чи іншого володаря України (Руси), дати, подані в літописах, суперечливі. Наприклад, раз чи два рази Ольга була в Константинополі? Якщо раз — то в 955 році чи в 957-му?).

Сумно стає потомкам, що мудра цариця Ольга (в осінні роки життя свого) вступає (може під впливом хитрого єрея Григорія) в переговори «із всесвітніми хитрунами і крутіями царгородськими греками», — пише Михайло Грушевський. М. Чубатий (у книзі «Історія Української церкви», на сторінці 21-й) потішливо зазначує, що «Ольга прийняла хрещення від католицького патріярха, отже, вона була католичкою». І тут же (на сторінці 22-й) він додає, що «Вислання посольства до Оттона свідчить, що Ользі було все одно — приймати грецький чи латинський обряд, а це є свідоцтвом для її католицизму». Ользі було «все одно», але католикові М. Чубатому не все одно. Сваряться, розтрачають духовну енергію раби німії, темнії раби — чим же пір'я латинське краще за грецьке?

119. Київ. Грек-купець Димитріус сидить біля Богумола (віщого Радогоста), п'є хмільний мед і каже: «Моя жена киянка. І знаю я мову київську, і дивлюсь я на вашу співучу молодь, на квітучу Хрещату долину, на ритуали ваші.

І думаю: ми, гречини, нечесно ставимося до себе. Ми все наше дике, потворне приписуємо вам, а все ваше світле, достойне приписуємо собі, і ми звемо себе аристократами богоугодними, а вас ми називаємо зневажливими грецькими словами -"варвари", "ідолопоклонники", "дияволи"».

«Віра київська радісна, бадьора, природня. І розпусти у вашій вірі немає. І ви не є ідолопоклонниками. Сонце, небо, грім, вітер — це не ідоли, створені уявою людською. Ви природопоклонники. Ви кажете, що Сонце — обличчя Бога України (Руси). Ви обожуєте вітер — і я не знав чому? Кияни мені сказали, що вітер — добродій. Вітер запліднює ниви, сади, ліси, вітер — співтворець життя».

120. «Наша віра, грецька дохристиянська віра так, як і єгипетська, була вірою ідолопоклонною. І в багатьох випадках вірою бридкою, створеною хворобливою уявою, або — п'яною. Чому? Ми своїх богів робили з рогами, з кінськими копитами, або — спокусливими, голими, і так тілесну хіть славили».

«Ми вірили, що бог Крон проковтнув своїх дітей, а потім примушений був виригати їх. Ми вірили, що всевладний бог Зевс витягнув бога Деонисія з чрева матері, і зашив його у своєму стегні».

«Наші грецькі дівчата, щоб піддобритися богині Афродиті, за гроші продавали свою невинність подорожнім. Гроші (здобуті під час такого святого ритуалу) дівчата віддавали на храм Афродити. Мораль наша покращала тоді, як ми прийняли писання юдейських пророків. Правильно, богумоле Радогосте, зробив, що грецьку ортодоксію залишив і вернувся до віри батьків своїх».

121. Волхви (богумоли-поконники) Триглав, Спас, Ява оглядають врата, заквітчані барвінком, квітами. Мага врата — могутній хід безстрашних — обряд Купальського свята. Михайло Грушевський в «Історії Української Літератури» (том 1, стор. 191) пише, що «Найбільш інтригувала дослідників загадкова й дуже неясна, в нинішніх остатках, містерія Купала і Морени: дві символічні фігури робляться парубками і дівчатами, й потім топляться, або іншим способом нищаться».

Митрополит Іларіон (Огієнко) пише, що був «божок Купайло, що вліті мав гучне свято» («Дохристиянські вірування Українського народу», стор. 112 ). Виходить, що гучне свято мали не українці-русичі, а «божок Купайло»?

С. Килимник в «Українському році в народніх звичаях в історичному насвітленні» (том 4, стор. 116) пише, що «Збереглася в Україні також нерозгадана містерія Купала й Морени». «Жартуючись та пісенно перекликуючись з дівчатами, хлопці роблять хлоп'ячу подобу з соломи і називають цю подобу Купалом. Це велика лялька, у ріст людини, зроблена вона з соломи, їй надягають штани, сорочку, бриля». «Дівчата роблять Морену. Це також постать у зріст людини, але вже жіночої статі». «Купальська тема ще належно не досліджена і ще далеко належно нез'ясовано багато моментів, чимало є такого, що нам цілком незрозуміле».

122. Яка жахлива доля народу — народ так безжалісно зхристиянізований, що вже цілком не розуміє сам себе, не знає значень своїх обрядів, свят, звичаїв (поконів). Народ не знає, хто він є, ким і чому закутий? Він обманутий. У нього відібрана метрика його народження — він не живе, а нидіє в чаді чужовір'я. І тому рідне свято для нього стало «загадковою і дуже неясною містерією», «темою, належно не дослідженою», «незрозумілою».

Біля Мага врат стоїть царевич Святослав — він має п'ятнадцять років. Він мало цікавиться поїздкою матері до Константинополя. Він живе життям града Кия. Атіман Яр (замість тата-царя Ігоря) поголить йому голову — залишить на маківці косу, яка ознаменовуватиме, що він (царевич Святослав) вже є косаком.

Вогонь і вода — очищаючі святі сили життя. Вони очищають людину від несмілости, втоми, боязні, лінивства, неохайности. Сини атіманів, купців, волхвів, визначних киян рядами стоять на Хрещатій долині біля Мага врат, усім їм по п'ятнадцять, їх переводитимуть зі стану дітей у стан косаків (у стан косацької раті).

123. І монахи-літописці, і дослідники-етнографи пишуть, що «юнака стрижуть на козака». М. В. Довнар-Запільський у книзі «Етнографічний огляд» (виданій в 1894 році) в томі 4-му (на стор. 38-й), пише, що «юнака стрижуть на козака» перед тим, як йому вручити коня, щита, лука, стрілу, меча.

Стоять біля Мага врат поголені юнаки — вітер розвіває їхні чуприни (коси), їхні лиця врочисті, обвітрені, їхні м'язи тугі, їхні погляди рішучі. І царевич Святослав стоїть між ними в першому ряді. Як він виглядає? Середній ріст, широкі високі груди, короткий ніс, світлі очі, волосся — торішня солома.

124. Заграли мідяні сурми. Загули бубони. Зарокотали гуслі. Дівчата (від 13 до 15 років) у вінках — вінки означають, що дівоньки цвітуть так, як цвіте весною всеплодючая земля. І біля них матері, бабуні, молодші і старші сестри.

Тати підходять до своїх синів — синам, які перед татами стоять на колінах, вручають мечі і щити. І ведуть тати синів своїх через Мага врата — по боках Мага врат горять смолоскипи, і стоїть у великих дзбанах вода. (Перемога належить тому косакові, який на полі брані не боїться ні вогню, ні води, ні врага). Безстрашні стають звитяжцями.

(Слово «врата» означає не тільки «ворота», «прохід», «двері», а й «закони родинного звичаю», «родинні порядки, присягу родині», «вірність родинним манерам». Слово «кулау» означало «родинне коло», «родинне вогнище», кулач, або, як тепер кажуть «калач», був хлібом родинного свята. Син вернувся з війни переможцем, родина в честь сина-переможця пече калач, запрошує весь рід до калача. У санскриті слово «кулая» значить «народжений в достойній родині»). Нові косаки, щити біля колін тримаючи, цілують матір-Землю. Вони клянуться, що ніколи зрадою, втечею, лінивством не зажурять рід свій і не оганьблять могил, в яких лежать кості Предків. Після клятви косаки біля Священного Вогню запалюють смолисті наконечники стріл. Вогненні стріли летять у небо: зорі небесні, ріки, вітри, поля, ліси, доли і подоли — усі скарби світу Дажбожого оповіщаються, що в ратні ряди України (Руси) нові косацькі сили вливаються.

125. Коли перед Мага Вратами став віщий Гугул і молитовно підніс руки до неба, всі люди на Хрещатій долині стали на коліна. «Ми внуки (помічники) Дажбожі, і Схід, і Захід, і Південь, і Північ охоронені мечами нашими, і озорені Світовидом. І живемо ми, щоб відрікатися від злих діянь наших і чинити добрі діяння наші, і дітей ми учимо своїх, щоб розум їхній ширшав і душа відважнішала, і такі ми є, і се тайна великая єсть».

«Прародителе Орь, Прародителько Лель, ми — діти Ваші, маємо кості ваші, маємо кров вашу. Маємо віру вашу і покони ваші, і ми не хочемо мішатися з гречинами і варягами, щоб не загубилася вдача наша, і се тайна великая єсть. Косаки, ви є на світі раттю нескоримою, бо той, хто смерти не боїться, стає володарем Неба і Землі, і смерть на полі брані миліша, як неволя, і се тайна великая єсть».

«Між Небом і Землею стоїмо ми, внуки Дажбожі, відважно. Ми вміємо вмирати, щоб во віки і віки жила Україна (Русь)! Слава Дажбогові!» — сказав Віщий Гугул.

126. Юнаки, які мають по чотирнадцять літ, ще не є косаками — їх ждуть військові вправи. Сьогодні вони при допомозі двох патиків «ру огень» (родять огонь). І йдуть з смолоскипами по Хрещатій долині. Грають сурми. Лунають пісні. Посередині колони на дрюкові юнаки несуть Купалу.

І чути співомовки: «Не бійся Купало — не все пропало! До твоїх долонь хай торкнеться вогонь. Вогонь нищить тьму, проганя зиму. Купала, не будь, як пала!» Купало мовчить -він, як лісова звірина, боїться вогню. Він зі страху слова сказати не може.

Юнаки кидають Купала в вогонь. Показують йому, через вогонь скакаючи, що вогонь для відважних не страшний. Купало смалиться. Одна дівчина вдає, що їй жаль Купала: «Купало-Купалонько, нечепурний сонько, з біди тікай до води! Сам собі поможи, мене бідну бережи! Ой, Купало, глухий, як рало, ось так роби так, як звитяжець-косак!»

127. Інша дівчина вдає, що плаче: «Ой, Купала пощадіте, йому вушка не паліте, пальчики горять — ніженьки болять! Ні, з Купала не глузуймо, лякливого порятуймо! Понесімо, дівиці, Купалонька до водиці. Понесімо до ріки, нехай знають парубки, що Купало, як косак, пливе мужньо — ось так, так!»

Юнаки вихоплюють осмаленого Купала з вогню, несуть Хрещатою долиною під співи, крики, гудіння бубонів. Дівчата приспівують: «Купало, чистая вода, не бійся, врода молода! Схаменися-бадьорися, літня вода — не горе, тебе обадьоре, пливи — виринай, силу здобувай».

Старші люди розжалілися, і просять косаків не ганити Купалу, а славити, славою обадьорений він стане косаком — ознаменує себе звитяжною вдачею. І йдуть косаки, співаючи: «Іде Купало, несе немало, меди і жито, прирост, присип. Славим Купала, не спим до рана, не спи дівчино, косак — не спить!»

І дівчата, вінки тримаючи, ідуть назустріч косакам, співають: «Ой, ладо Ладо, лелечко Лель, сплетемо квіти в один вінок. Ой, ладо Ладо, славимо радо, ми лелі Лель, сплетемо квіти в один вінок!» (Слова «ладо Ладо» значать «ладний Ладо», «лелечко Лель» — «ніжна Любов», «лелі Лель — «діти Лелі»).

128. Юнаки вкинули Купала у Хрещатий струмок — хай сам себе відвагою славить. Купало пливе по Хрещатому струмкові до Дніпра, пливе, як колода. І молодь іде за ним — лунають пісні.

На березі Дніпра горять багаття. Грають у ріг дударі. Коли Купало виплив з Хрещатого струмка в Дніпро, косаки перелітали через вогонь і скакали у хвилі Дніпрові. Вони пливуть, у лівій руці тримаючи лук і стрілу. Дівчата пускають вінки на воду і співають, залицяльно тримаючи руки в боки: «Хто віночка пойме, той дівоньку возьме. Хто вінка дістане, то той моїм стане».

129. Як тільки сонце починає до вираю іти, зникаючи у водах Дніпрових, киянки мовчазно ідуть з кошиками до Дніпра. У кошиках степові вінки і світильники. Вони пускають кошики на хвилі — звеличують немеркнучу пам'ять про тих воїнів-косаків, що на полі брані життя віддали за славу роду свого, і пішли у вирай, де стріли їх діди і бабуні, і зраділи, що внуки їхні достойними людьми приходять у Царство Духа Предків.

По Дніпрі пливуть сотні кошиків-світильників — божественна Містерія Купальської ночі. По зорях небесних, які мерехтять на Дніпрі, пливуть до вираю вогні Купальської ночі.

130. У Купальську ніч серця славляться любов'ю до життя. Людині хочеться любити людину. І волхви кажуть, що все, що живе, прагне любови, розмноження, прагне краси, ніжности і вічности.

Видющі матері дівонькам, що вже вінки мають, кажуть, щоб ніхто з них не був Мореною. Морена дівчина закохана, але нечепурна, лінива, не вміє шити, прясти, їжу варити, хату білити. Любить косака, а до праці не швидка.

З придніпрянських селищ ідуть люди до берега — беруть причалені кошики, ставлять нові світильники, і знову пускають їх на хвилі Дніпрові. Світильники пливуть — таємну розмову ведуть з живою землею, з ранньою зорею, і чують усі в Україні (Русі), що ті, що вмирають — зорями сіяють, і в серцях дівочих і словах пророчих і в роді-родині, і в росі-сльозині, і в маковім цвіті, і в ласці-привіті, хто умів за волю життя своє дати, той сонцем сіяє на покуті хати, і славлять такого бога молодого у Купальські свята найкращі дівчата.

131. Греки (єреї), на Подолі, біля кирікону Іллії, приглядаючись до Купальського свята, речуть: «Бєсовство! Ідолопоклонники хочуть Дніпро підпалити. Скакає Україна (Русь) через вогонь — з дияволами спрягається!» І колись вихований єреями духовний раб повернеться з печери, з Афону, повернеться із зламаною душею, з прополосканим розумом, і, як безпорадний блудний син, зарече: «Купала на Крєстітєля утопіте і огненноє скаканіє отсєчітє» (Іван Вишенський).

132. Купало — свято молодости, спорту, краси, любови, сподівань, родичання, свято вибуялої волі, молодечої вигадливости, народної бадьорости, духовної нескоримости. Молоді радіють славою батьків своїх, батьки радіють, бачучи парування-квітування синів і доньок своїх. Волхви (як завжди таємничі і щирі, як дитяча безпосередність) оповідають про цвіт ліщини, про два колоски на одному стеблі жита, про «цвіт папороті».

133. Видюща мати Хвала, узривши Малуню (ключницю цариці Ольги), сказала: «Малуньо, усе ти так робила, як я казала? І отож — щодня купайся у зіллі пахучому. І в житлі тримай м'яту. І — любисток, він же тепер цвіте! І коси мий у пахощах не іноземних, а рідних — рідне з рідним і потом рідниться, і сльозою, ось тобі зернята у вузлику».

«І не забувай — душа жінки живе в любові, а тіло жінки живе в чистоті. Немає любови — жінки немає, немає чистоти — чару жіночого немає. Життя — квіти, з яких мед збирати -мужа кохати. Вірністю і ніжністю мужнього косака покоряй. Він, дари дівочі маючи, гради покорятиме, в злоточари ясочку свою одягатиме, і рід свій прославлятиме».

134. Малуня побігла на Хрещату долину — там грає сопілка, рокотять гуслі, співи чути. І не думала — не гадала Малуня, що її жде царевич Святослав. Ідуть косаки з дівчатами у гай — усі співають. І царевич Святослав іде, і з ним іде Малуня — миловидна славна дівчина (ключниця).

І чи то Купала такий боязкий — лихо робить, чи зорі розморгані душу причарували, чи шепіт вікових дубів серце сп'янив — є на світі щось віще, загадкове. Святослав сів під дубом, і біля нього сіла Малуня. І він їй подарив золоті усерезі (серги). І сказав: «Ти моя милостниця, не бійся. Тут, ближче сідай, дворянко русокоса».

Малуня тримала золоті усерезі, і не знала, що має робити — плакати чи радіти, отримавши від царевича дар зоряної Купальської ночі. І... — все сталося так, як гаї, зорі, квіти хотіли. І чув Святослав, тримаючи у своїй руці руку Малунину, як біля Дніпра співали його ровесники-косаки: «Пустимо стрілу, як грім по небі. Пустимось кіньми, як дрібен дощ. Блиснемо мечами, як сонце в хмарі».

135. Цариця Ольга, вертаючись з Константинополя, в дорозі зимувала. Тепер (весною) вона везе до Києва мадярку (принцесу Ілдико). Знаючи, що кияни — люди горді, вміють свої творіння цінувати і їх звеличувати, вона дала мадярці ім'я київське, сказала: «Не Ілдико ти, а Предслава. Стаєш женою Святослава, стаєш першою (передньою) славою града Кия».

«Матінко, царице світлая, сумували, ждали-виглядали тебе. Таємно скажу, що ключниця Малуня», — почала говорити дворянка Ласа. Спізнилася — дворянка Ярна вже про все оповіла. Цариця Ольга позвала Малуню, і тихо сказала: «Служницею бувши, відважилася сидіти біля Святослава. Ні! Не плач, не жадай кари!

І вмертвитися не маєш права. Під твоїм серцем росте мій внук. Ні, ти не поїдеш до Любеча! Дарую тобі село Будутинь. Не пара ти Святославові. Приїхала княжна, і вона є його женою».

136. Увійшов Святослав — глянув на матір, на старих атіманів-воєводів, і сказав: «Я проваджатиму Малуню до Будутиня. Вона вже залишила Двірець». Він вийшов з Двірця і сів на коня. Він знає — є строгий у Києві порядок: інколи родичі одружують молодих тоді, коли їм тільки по п'ять-сім років. І одружені діти виростають разом — стають мужем і женою, і родичі передають їм свої достатки, поучення, наставлення.

Він (Святослав) не має сил виступити проти волі матері, атіманів-воєводів, дворян. Волхви з ним, їм Малуня рідніша, як Ілдико. Вони кажуть: «Дажбог хоче, щоб українці (русичі) були українцями (русичами) всюди і вічно, їм належить їхня кров і їхня слава, їхня вдача і їхня віра. З Дажбожої волі сосна не рідниться з дубом, корова не рідниться з конем — усе, що живе має свій шлях, свою вроду і свою красу. Мадяри хай будуть мадярами, кияни хай будуть киянами».

137. Сім днів жив у селі Будутинь царевич Святослав. У глиняній білій хаті Малуня народила сина. Повитуха Дарава сказала: «Синула жвавий». Прибулим з Києва послам сказав Святослав, щоб вони лишилися до ранку.

І прибув волхв Свадар, і прибула з Любеча видюща мати Берегиня, зілля сушене (торішнє) принесла. І, дитя оглянувши, усміхнулася — досконале дитя. Стала вона біля покуті, де горів світильник, і сказала: «Дажбоже, сонце святеє, бережи свого помічника Володимира. Він виросте, змужніє, стане косаком, ім'я Твоє прославить, і землю Твою, і внуків Твоїх, і небо, і ріки, і поля, і ліси, і пасовища, слався Дажбоже і нині, і завжди».

138. Волхв Свадар освятив Володимира у воді цілющій. І сказав: «Будь багатий, як земля, і здоровий, як вода. І так, як земна вода єднається з водою небесною, єднайся новонароджений з родом своїм». І він занурив дитя у воду, і поклав на кожух розстелений посеред хати. І закутав його в біле хутро.

Не було в хаті ні золота, ні срібла, і тому (за звичаєм предківським) обсипали повиточок зерном пшеничним. Щоб був багатим, щоб був завзятим, щоб ділився хлібом-сіллю з ближніми своїми. Волхв Свадар в супроводі кумів і гостей три рази обніс дитя навколо хати, ознаменовуючи Триєдиність вічну — народження, життя і будуччина. І співав він: «Родимось, щоб жити, живемо, щоб бути сьогодні і вічно на землі й на небі, предки і потомки, вітайте обновки і душі, і тіла. Мати, ти будеш в дитяті себе пізнавати. Тато, передай дитяті обряди багаті. І лади, і лелі — ідіть до оселі, мед будемо пити, Дажбога хвалити, життя даруй гоже, великий Дажбоже!»

139. Видюща мати Берегиня, коли всі в хату з дитям зайшли, стала на порозі, рушником себе перев'язавши. І сказала: «Світ внука Дажбожого починається від рідного порога. Хорони його, владичице Перемога. А ви, злії духи, злії люди, житло наше обминайте. Ідіть на болота, на очерета, дитя не чіпайте. А ти, Дажбоже, Спасителю наш, освіти віконце, дитя любить сонце, і огрій колиску, і ощедри миску, щоб ріс Володимир, як з води — без хороб і без біди».

Волхв Свадар поклав Володимира у сповиточку біля образу Первоматері Лель, біля світильника, де стоїть сніп-дідух, і вар, і калач. Сніп-дід затаює в собі вічність роду: обжинковий сніп стоїть на покуті у Різдвяні Свята, під час освячення дитини і в дні весілля. Весною беруть три колоски з обжинкового снопа — виминається з них зерно, і це зерно змішується з зерном, яке весною на ниві розсівається — і так щороку, від покоління до покоління, від віку до віку. Є таїна вічна в снопові дідухові: щороку дідух оновлюється, єднаючи древні покоління з сучасними.

140. Київ. Волхв Радим сидить на Кий-горі: стрічає він народження божественного Сонця, і так щоранку — в погоду і негоду. Сидить на ряднині з рогози, ноги, як дитина, підібгав під себе, на грудях руки складені молитовно.

Початок квітня — трави соковиті. Вітри мінливі. Квіти на сонячній стороні Кий — гори сині, як небо і жовті, як сонце золоте. У лісі, що росте в глибокій балі, ще лежить сніг під торішнім листям. З бали йде сира прохолодь.

141. Усе, що перше пробуджується після зимового сну (і бджілка, і комашка-сонечко, і паросток, і брость) шукає сонця, так як дитя сонливе шукає материнських грудей. Хлібороби (славні орачі-оріяни) прибули до Києва на конях, щоб стрінутися з волхвом Радимом. Їх непокоїть, що весняна повінь залила долини, пасовище, густі тяжкі хмари облягли ниви — сіяти чи ждати?

Волхв Радим сидить непорушно проти сходячого сонця — душа п'є сонячну снагу, єднається з вічністю, звільняє себе від справ копіткої буденщини, щоранку відновлюється так, як щоранку відновлюється в сонці білий світ.

142. Тримаючи під рукою ряднину-рогозину, ішов волхв Радим до Священного Гаю. Гості, прибулі з селища Берестове, дають йому дари: залізне кресало, срібну гривну, вістря до письма, ситечко, три голки і золоту пряжку. І кажуть: «Віщий, жахно нам, прийшли спитати — буде цей рік врожайний чи ні. Орати-сіяти чи ждати, чи торішню пашницю зберігати?»

І сказав волхв Радим: «Ваші дари приймаю, маю я — люди мають. Мені нічого непотрібно, я найбагатший у світі — маю сонце, маю небо, маю ріки і поля, і вас маю — любі внуки мої! Слухайте уважно — віщую літо врожайне. Цього року сокорух у березах був багати�