Біографію й прозові твори Михася (Михайла) Ткача читайте на цьому ж порталі:
Михась ТКАЧ
ВЕСЕЛИЙ ШТАНЬКО,
або
Сторінки щоденника Грицька Селезня з Качківки
Уривок із романтично-пригодницької повісті
Любі друзі! Веселий Штанько, про якого розповідається у цій книзі, не моя вигадка. Просто мені випало щастя побувати в одному селі, що зветься Качківка. Я кажу випало щастя, бо там-таки мав змогу милуватися природою, дивуватися садом-заповідником, що створив природолюбець і дивак Микита Штанько, розмовляти з людьми, які живуть у цьому селі споконвіку і роблять кожен свою справу.
Самого Штанька, на жаль, мені побачити не вдалося, але я зустрівся, з таким собі звичайним на перший погляд хлопчиною, Грицьком Селезнем, котрий вчився тоді у сьомому класі і не тільки добре знав Штанька як сусіда, а й товаришував з ним. Від нього я й дізнався про все, що написано в цій книзі. До того ж Грицько подарував мені свій щоденник, де записав різні пригоди, котрі траплялися з ним, його сусідами та Штаньком. Записи видалися мені дуже цікавими. З дозволу Грицька мав намір відразу надрукувати їх, однак з певних причин, незалежних від мене, поминуло відтоді майже десяток років. Тому прошу вибачення у Грицька Селезня і вас, читачі.
Сподіваюсь, незабаром знову завітати до Качківки, зустрітись там з героями цієї повісті і написати про їх подальшу долю. А поки що, пропоную сторінки щоденника Грицька Селезня.
1. ПРО ТЕ, ЯКЕ В НАС СЕЛО ТА ЛУКИ, ЯК БУЛО РАНІШЕ, А ТОЧНІШЕ ПРО МОЄ СІЛЬСЬКЕ ЖИТТЯ-БУТТЯ
Вечоріє. У прочинене вікно видно втаємничений, мов казка, Штаньків сад. Над рудкою схилилися сивочолі верби. А за ними – околиця, розкішні луки з безліччю озер та боліт, запашними буйними травами, стогами сіна, лозами, і – гомін вітру… Я чую його постійно. Ніжно-мелодійний, поривчастий, багатоголосий – як музика. Вище й нижче, віддалено і ближче. Бентежно зашумить, м'яко зашелестить, загуде шалено, а то – зашепоче тихо-тихо. І в тому шепоті вчувається мені далекий відголосок птахів, лісів наших і гаїв. В тому шепоті щось хвилююче і вічне. Ніби озиваються з глибин сторіч далекі пращури. Голоси їх то з'являються, то зникають… І не вітер, а одвічний дух ніби буяє над світом… І все підвладне йому, все в покорі і злагоді. Линуть по небу хмарки від дужого подиху, десь штормлять моря й океани, плещуться хвилі, шумлять верби. Я зачарований дослухаюся того подиху, ловлю його думкою і не впіймаю. Де він, що він? Печалюся і радію. Бо немає мені більшого щастя, як бути на природі, жити з нею, жити в ній…
А Штанько, а мої диваки односельці? Як розказати про все? Оце взявся за ручку і засумнівався. Напишу так, як було, є і буде: чи повірять читачі мені? Певно, знайдуться такі, що, посміхнувшись, скажуть: бреше Грицько, не в Качківці, мовляв, живе Веселий Штанько, а в сусідньому селі Снив'янці чи, пак, ще далі. Хе-хе. Може, там і живе якийсь Штанько, на полювання ходить, і рудка ще не висохла, луки і озера є – не заперечую. Але розповідаю я про свого сусіда, якого дуже добре знаю, бачуся з ним мало не щодня. А втім, не маю звички ходити у сусідні села. Та й що там робити, коли у своєму стільки див! Вийду на околицю чи помандрую луками – день і ніч блукав би. Шкода тільки – летить літо, як крилами!
А бачили ви, як народжується ранок?! Ген за околицею посміхається, мов немовля… Як горить, проймається тим первозданним усміхом, недоторканою свіжістю крайнебо, світиться, як сльоза, рудка, пробуджуються верби, оживає Штаньків сад. Вгорі вже мерехтить осяйне листя, щебече стоголосо зраділе птаство – все наструнюється на такий ліричний лад, що я завмираю, боюся мовити хоч одне слово. Навіть ворухнутися не смію… Ніби це сниться – ось прокинуся і все зникне. Зникне казка, нерозгадане диво. Ступаю кілька кроків – і знову зупиняюся. Відчуваю, щось народжується і в мені, озивається, наповнює моє тіло світлим торжеством. Легенько, ледь торкаючись землі, переставляю ноги, і вже не йду, а ніби пливу у цьому безмежному царстві – цьому раю, що Господь мене поселив. А небо, нашу з мамою хату, верби над рудкою, і Штаньків сад – весь безмежний простір пронизує сонячне проміння.
Отож, коли надумався, розкажу все, що знаю і чого не знаю. Вигадувати не стану. Та в мене й наміру такого немає. Якщо вже на те пішло, бабуся Явдоха, сусідка наша, не дасть збрехати. Що ні, то ні! “Грицько, – каже, – про те не бреше, чого не видумає”.
Ох і смачні вона пече пиріжки! Ну такі смачні, що і не хочеться їсти, а їси. Думаєте, як ото пекли наші прапрабабусі? Не хочу і рівняти! Читав, коли ще до школи не ходив, і в Гоголя, і в наших маститих письменників за ті пироги.
Було, як начитаюсь, – до чого вже люблю змалечку читати всілякі книжки, – як начитаюсь, то і в роті солодко, і по бороді ніби масло тече. А подумаю – не те. Не могли раніше гарніших напекти. Авжеж ні! Хіба тоді, скажіть, було таке борошно? Тепер ту зернинку як роздушать, як розітруть та розмелють… Ні, що б там не казали, а бабуся Явдоха кращі пече. І що за смаковина! Пухкі, біло-рожеві… Самі просяться: “Їж, Грицю”, – відбитися несила. А вже коли сядеш за стіл, е… краще не згадувати. Як малим бував, то сорок з'їдав, а тепер хамелю-хамелю і насилу п'ятдесят умелю…
А втім, що це я ухопився за пироги? Тьху-ти, ну й голова! Отак буває вийду з хати, стою й думаю: “За чим це мене мати послали?” Добре ж, хоч знаю, що послали за чимось, а то і те забуду. Ходжу тоді і згадую. Сонечко сховається – згадую, череда пройде, курява вляжеться – згадую. І зорі засяють, і місяць зійде, а я все згадую. Ох і гарно на вулиці! Гуляв би та й гуляв і додому не навертався.
Оце як подумаю – не поміняв би нашу Качківку ні на Кам'янку, ні на Ольшанку, ні на жодне село в світі. У нас вулиці чепурніші і хатки біліші… Вікна розмальовані, двері розмальовані – бачили б ви! Не хатки – палаци. Стоять: один на горбочку, інший – унизку, у вишневому садку, як у віночку. Вигляне сонечко, засміється, вони аж засяють.
А далі луки, озера, великі й малі, ліщина, густі трави та очерети. За бродами – проліски, ген-ген, далі – ліси змішані і соснові. А там уже й річечка наша – Снива. І що за вода в ній! Тиха, чиста, мов сльоза, дивишся, як у дзеркало. І ти там, і небо голубе, і дерева – весь світ перехилився. Пив би ту воду, як березовий сік.
Останнім часом, щоправда, річечка обміліла, вода змінилася – потемніла. І верболіз не такий розкішний, як раніше: сушать меліоратори урочища, озера та рудки. І наш голова старається викорчовувати ліщину та калину. Багато вже шкоди зроблено, багато чого, як каже Штанько, “по-варварськи” знищено. Але природа в нашій Качківці живуча. Можна тут ще і качку побачити, чаплю; риба водиться в Карасиковому озері, жаби… Ото як почнуть кумкати – луна колесом котиться.
А дерев у нас – усяких, таких, котрі знаю, і що зовсім не знаю. І вшир, і вгору – небо підпирають. Якщо тополя – струнка, мов дівчина, якщо дуб, то не дуб, а велетень. А верби… Де вода, там і верба. І стоять, і лежать – де хочеш, і які хочеш, Шкода тільки, що груші, як ото пишуть в книжках, на них не родять. Що ні, то ні. Скільки не придивлявся, а жодної на вербі не бачив.
А в садах що діється – яблук тих потоптом, куди не глянь. І солодкі, і кислі, і такі, що в рот самі просяться – всякі, які тільки бувають на світі. Піднімеш, а воно – до кишені лізе. А груші – мов дині. Одну з'їм, та ще з'їм, та ляжу полежу, та ще сім упережу.
А пташок у вербах – більше ніж листя! А як налетять гайворони, то наче чорна хмара над селом зійде. Горобці аж шелестять у садках. Рятунку від них немає, каже бабуся Явдоха. Коноплі п'ють, соняшники п'ють, такий щебіт на городі, як на ярмарку. Казка та й годі. Але хіба все розкажеш. Побув би той, що казки пише, побачив, то більше і писати не став. І папір би порвав, і ручку закинув.
Скажете: от ще, вигадав, хвалько, були, бачили – село є село, дивуватися нема чому. Хе-хе. Чув я, що є десь великі – превеликі міста і великі ріки, будинки розкішні, парки казкові. Каруселі, гойдалки, вертючі колеса, штучні коні, літаки: те стрибає, те літає вгору-вниз, крутиться. Ну й хай собі крутиться! Не бачив, і скажу вам відверто: не дуже журюся.
Народився і живу тут – не так і багато, але й не мало. Словом, давним-давно я є. Коли з'явився – пригадати важко. Не пам'ятаю, як хрестився, а як родився і зовсім забув. А може, я був завжди?
Закувала якось зозуля у нас в садку, а мати моя кажуть: “Ану рахуй, синку, скільки тобі жити?” Заліз я в бур'яни під паркан – у нас там кропива та реп'яхи такі, що навіть коли стоїш, то не видно – слухаю. Накувала вона всього чотирнадцять і – годі. “Дак виходить прожив своє? Оце так!” – злякався. А зозуля перелетіла трохи далі і знову озвалася. Як почав рахувати – стомився, і з ліку збився, а вона кує. Мабуть, і досі ото щоранку мої роки рахує: авжеж, раз почала, що їй робити.
То я оце і думаю собі, що жити мені безкінечно. Поки буде хата наша і небо над нею. Поки літатимуть птахи, і верби шумітимуть. Бо де ж я дінусь? І чого мені кудись зникати, коли все є, рухається, співає, і бабуся Явдоха пече пиріжки?
Стоїть хата наша у вербах. Притулилася біля рудки, хоч і не нова, але чепурна, біленька, з ясними на схід сонця вікнами. І верби старі, що дід садив понад рудкою, і колодязь з цямриною та корячкуватим зводом, і стара – престара похилена ушула – все тут звично поєднається одне з одним. Подвір'я наше в обочині, оддаліч дороги. Трактор проїде чи машина загуде десь на вулиці – нічого не чути.
Унизку, на рудці, ген з околиці увивається струмочок. Вода сочиться між трав, тихенько сюркотить і вночі, і вдень без упину. Гомонить і гомонить щось про себе. Навесні той гомін дужчає. Як розіллється вода, покриє місток, город затопить, аж до воріт підступиться, то мати журяться, а я радію. Ото винесу мамині ночви дерев'яні ті, що дід ще видовбав, і плаваю поміж верб, попід містком, де глибше – довго плаваю, доки перевернуся. Тоді сусіди зчинять такий переполох, наче я топлюся чи що? Сміх та й годі.
Влітку, як пригріє сонечко, струмок обміліє, обросте осокою, різними травами та бур'яном. Принишкне, ніби його й нема. Однак волого і зелено на рудці. Вибіжу з хати: угорі верби шумлять, вітер грається, а я стою та слухаю – слухаю. Він то, здається, радіє чомусь, весело йому й безтурботно, а тобі ніби тужить, побивається за кимось. А за ким – тільки йому знати.
Було раніше, звечоріє, прохолодою повіє з рудки, і туманець упаде, густий та білий, а з того туману у вербах місяць зійде, засміється срібно. І так, що на деревах у гіллі той сміх, у травах і на воді… І хата моя від того сміху така дивна та замріяна стає. Тоді вже біля двох верб, що схилилися над рудкою і, здається, ось-ось упадуть на воду, сходяться хлопці та дівчата. Розмовляють весело, жартують. Я так ніби й не слухаю отих балачок, а втім – мені все чути. Далі починають співати. Дівчата тоненько, а хлопці – басовито. Я знаю ті пісні, сам ніколи підспівував, бо щовечора чув – і “Ой не світи місяченьку…”, і “Ішов козак потайком…” Кажу “чув”, адже тепер на кутку дівчата не співають. Жаль мені, але що зробиш? Старші до міста перебралися, а молодші не збираються на рудці, а йдуть щовечора до клубу. Найбільше подобалася тоді мені ота про Романа . Гарна, що й казати! Слухаю, як Роман воли пасе, Катерина воду несе, а сам під бабусиною грушею, навколінцях плазую. Поки вони там у тій пісні розмовляють – у мене вже кишені повні, і пазуха аж тріщить. Бгаю ще одну грушу до рота, бо більше нікуди, і навкарачки попід тином – на свої колодки. Жую там та дихаю так, щоб не дуже чутно було. Бо як помітять хлопці – пропав. Заберуть груші – півбіди, гірше – знову змусять йти до баби Явдохи. Жую, коли починають: “Розпрягайте хлопці коней…”
Чую і не чую тієї пісні. Перед очима – пасуться коні на луці… Підходжу до Вороного. Той підводить голову, дивиться, а в очах, мов туман, синьо-синьо. Кось-кось, – лагідно озиваюсь, щоб стояв смирно. Берусь за гриву – і на спину! Далі через голову – на землю!..
Лежу під кущем, а в голові від тої згадки – тук-тук, і трава солодко-солодко пахне… Дівчата журливу виводять, а хлопці і свою жартівливу – сором'язливу. Ох і цікаво. Завмираю, щоб почути слова, коли це мати беруть за вухо не боляче, але так, що й голови не повернути, і ведуть до хати. “Волоцюга, – кажуть. – Пішов і всю ніч сидиш! Думай про нього, переживай. Рано почав парубкувати! Лягай та спи, бо завтра стурлю ледь світ”.
А спати страх не хочеться! Тихенько встаю, щоб мати не чули. Надворі місяць сяє. Розійшлися всі – тихо. Тільки одна пара біля колодязя. “Мо, цілуватися будуть?..” Сідаю біля вікна, щоб краще видно було, а тут знову мати…
А взимку – тільки й сиджу на рудці. Зрання і до вечора там. Бігаю на ковзанах, роблю куливанки, де лід тоненький. Мати гукають не догукаються. Як же йти додому, коли не провалився ще жодного разу і в чоботи не набрав? Розгойдую лід , бігаю, поки не добігаюсь…
Забіжу в хату, порозвішую де що: на комині сорочку, на жердці штани – сушу, сам гріюся, доки мати на фермі. Бо прийдуть – буде на вареники.
Гадаєте, вони (мама) в мене сердиті – ні. Що ви! Навпаки – добрі, лагідні. І на людях тихенькі та покірні. Мовчать, хоч і не по них, терплять завжди. А як урветься терпець, накипить на душі, то, мов вогонь у печі, підхопляться! Не вгадаєш і коли. Ох і жарко тоді в хаті. Та що там у хаті – надворі місця мало!
Бува мати топчуться весь ранок біля печі, а я тільки прокинусь – “прочотку” читаю. І так ніби чую і не чую, що вони кажуть: “Біжи, Грицю, води внеси”. Раз отак озвуться, тоді вдруге, втретє… “Іду, мамо, іду, – відповідаю, а сам ні з місця. Читаю, читаю – одірватися несила. До чого гарні і цікаві книжки є! Заворожує тебе та й годі. Не бачиш, не чуєш нічого. Коли біля порога рогачі – тарах-тарах! І не так як завжди, а гучніше…
Якщо встигну надвір вискочити – повезло. Швиденько і води внесу, і дровець нарубаю. В хату не йду. Хоч і знаю, що мати не посміють бити, а все ж таки страшно. “Я спалю ті книжки! Жодної в хаті не буде!” – нахваляються мати. Але тільки в гніві отак лякають, а коли повернуться з ферми, навіть не згадують, ніби того й не було. А після вечері, між іншим, спитають: “Ти вже відніс оту книжечку? Про хлопчика Тимка, що у війну сиротою зостався. Як ні – почитай. Так мені жаль його…” Ні, кажу, не відніс, а сховав, щоб не спалили. Вони посміхнуться щиро – і нічого. Дістану ту книжечку з-під подушки, сяду біля столу і читаю вголос.
І дівчата розійдуться від рудки по домівках, місяць зайде у вербах, і півень наш наспівається (от уже наспівається) до хрипоти і стихне, видно сон його одоліє, а я все читаю… Дійду до того, як Тимко дівчинку від поліцая порятував, пам'ятаєте, тітка взяла його до себе, чайку теплого нагріла… та й задрімаю. Тоді мати пробудять і лагідно: “Годі вже, синку, окунів ловити. Роздягайся та лягай. А я ось горнятко обмию…”
Знаю, що всі матері готують смачні страви. Але моя, певно, найкраще це вміє. Якщо зварять борщ – і в хаті, і надворі чути. Так пахне травами та різними прянощами – може, на все село. А як напечуть млинців, покладуть в них сиру, сметаною та маслом присмачать, підсмажать, то день з голови не виходять.
Вони в мене сорочку пошиють і вишиють, паркан полагодять. А хочете – дах, щоб не протікав, полатають. Все – самі. Бо батька нема. Я їм допомагаю. І вдома, і на фермі всяку роботу роблю. А коли є вільний час, в ліс, до річки Сниви йду. Гуляю біля рудки, між верб, на околиці, в густій траві. Де тільки не буваю! Стоптав луки, облазив усі сади, обходив яри і пагорби. І все пішки. Бо літати, як той бусол, не вмію. Хіба уві сні, а так – не виходить.
Буває, коли загуляюся, мати з дрючком вийдуть за хвіртку, то біжу, ніг під собою не чую, рад би птахом злетіти, – стрибну раз і вдруге, і руки розкину, – а одірватися од землі несила, хоч і пишуть у книжках, що діти мають крила. Правда, коли на Вороного сяду – ох і лечу! Ніби на той світ… А так – ніякого дива. Сонця в решето не піймав… І ловити не поспішаю. Хай світить на небі.
2. ПРО ТЕ, ЩО МЕНІ РОЗПОВІДАЛА БАБУСЯ ЯВДОХА, ПРО ПІДСЛУХАНУ РОЗМОВУ, АБО ХТО ТАКИЙ ШТАНЬКО І ЧОГО ВІН ВЕСЕЛИЙ.
Як ви зрозуміли, цей чоловік мій сусіда. Тільки хата наша з мамою на цьому боці рудки, з півночі, а його, ген, через місток – на тому. За високими розкішними вербами її майже не видно. Поруч живуть два дядьки Івани. Правда, на одного кажуть Іван – пасічник, бо розводить бджіл, а на іншого – Іван – рудий. І хоч вони всі сусіди, однак дружби поміж ними і Штаньком великої немає. Та не в цьому справа.
Живе Штанько трохи не так, як всі. Добуде щось – вельми не радіє, і втратить – не дуже журиться. За хатою у нього сад. Мо', ні в кого такого нема. Густий-густий – і сонця не видно. Пташок там всяких сила-силенна. Хоч вірте, хоч ні, сам бачив: на кожній гілочці кубельце гойдається, а то й двоє і троє, наче яблука. Гілля від них гнеться! І в хаті, і в сінях – щебіт такий. Як зведуть, як зведуть – дах піднімається. Повсідаються на стелі, клюють хліб, в горшки заглядають. Такі вже господарі. А коли обідає Штанько, то й вони їдять борщ з однієї миски. Він запрошує, пригощає: “Їжте, – каже, – їжте і діткам беріть…”
Ніхто в селі в давньому одязі тепер не ходить, а Штанько звичаю не цурається. Він та його жінка, тітка Марія, нарядяться у вишивані сорочки у неділю або яке свято, посідають у бережку біля копанки і співають. Всі до нього йдуть за порадою: яка буде зима цього року, сира осінь чи ні ? Бо всякі прикмети знає, спостерігає за поведінкою птахів та комах. І вже коли скаже – не помилиться. Надумається в селі хтось весілля справляти, як колись в старовину, а не знає обряду, то і йде до Штанька питати.
Часом вийде на вулицю, розкаже щось таке, що хоч і не хочеш вірити, а повіриш. Послухаєш, насмієшся за вечір, живіт всю ніч болить. Не те слово болить – три дні в рот нічого не візьмеш. Отакий він мастак розповідати.
А то, буває, задумається і ходить сюди-туди, від криниці до хати, цілісінький день. Або сяде під повіткою, там де соняшники торішні, і сидить до самого вечора. І куфайка на плечах – наче крила. Хоч як жарко, однак не зніме.
Сам худий і ніс гострий, зігнутий, мов дзьоб шуліки. А очі голубі-голубі, такі, наче в сонячний день вода в Сниві, добре не знаю. Мати говорила, та з тями випало. Мабуть, у селі нашому старі й малі Штаньком його звуть. Штанько – та й годі. Прізвище то, а чи дражнять отако, сам дражнять, бо штани на ньому завжди довгі і широкі. Шиють тепер на товстих, а він худий. Що не візьме в лавці – великі. Перешивати не хоче чи ніколи, то й ходить так. Підтягує їх, підсмикує раз за разом – тільки й роботи йому.
Хата Штанькова дуже маленька, такої вже і в селі не знайдете, стоїть у густих вербах, заквітчана, мов царівна. Замість паркану – калина та шипшина обнялися, замість воріт – жердина навкіс. Перелаз невеличкий, і стежечка прибрана подорожником, споришем та кульбабою – вузенька, до самої рудки. А коло хати і ген за нею, у вербах, у густих липах та крислатих яблунях – вищебети пташині. Такий гам! Ще білий день доладу і очі росою не вмиє, а там, як на доброму ярмарку. Я вже звикся, ніби так і треба, а приїжджим – диво: “Ніколи не чув, не бачив такого!” Сміх та й годі.
Оце на тижні з області чи району, цього не скажу, втрапив на наш куток один чоловік. Як почув отаке, спинився і не йде далі. “Що воно? Не розумію?” – питає в бабусі Явдохи, котра саме вийшла на вулицю. “Наче літак реактивний сідає?” “Та йдіть, – каже йому бабуся, – не бійтеся. Ніяких літаків у Штанька немає. То птахи! У нього і велосипеда у дворі не знайдете. Не любить техніки. Від неї, каже, шум та сморід”. Поставали і гомонять. Бабуся йому:”Дивіться, тут у нього і зайчики, і білочки… всякі звірі вільно ходять серед білого дня”. А він: “Оце диво! Ліс пройдеш, голосу пташиного не почуєш, а тут… Ай-яй-яй”.
Яке вже тут диво, думаю. Почув би ти, дядьку, як ті звірі балакають по-людському… А балакають – не вигадую! Слово даю, бо не хтось казав, а сам чув. Отак підійшов до жердки – воріт Штанькових – крізь них видно добре і чути не гірш, – підійшов, став і слухаю. Коли це Штанько каже: “Ану зайчику, збігай до криниці мигом, глянь скільки качок плаває”. І тихо. Далі – тріп-тріп, певно, одним вухом зайчик, бо знаю, що другого в нього нема – лисиця од'їла. І голос тоненький, мов у дитини: “Наче було шестеро, а порахував ще раз – тільки четверо… Як це так?” – “А так, що двоє пірнули під воду. Ха-ха-ха”, – засміявся Штанько. Аж мене сміх узяв. Проте стерпів. Втік відтіля нишком, заховався у своєму дворі за колодязь і сміюся собі, сміюся. А голос того зайчика так і дзвенить у моїх вухах: “Наче було шестеро, а порахував ще раз – тільки четверо… Як це так?..”
Можете мені не вірити – справа ваша. А втім самі послухайте, як він із пташками веде мову. Тільки краще йти до Штанька, як сонечко присяде у його садку. Або ще краще, коли воно укладеться спати, на причілку задрімає. А якщо доведеться переходити рудку, не йдіть через місток. Зручніше перескочити. Виберіть, де вужче місце, розженіться – і на тому боці! Я частенько так роблю. Бо коли зійду на нього, в голові туманіє. Місток туди-сюди хитається. І дірки на ньому такі, що як нога втрапить, назад не витягнеш. А був місток рівненький, щільненький – що й казати! Так став їздити дядько Іван-рудий своїм трактором, не своїм, звичайно, а колгоспним, обідати та снідати, то він і захитався. Не той, кажу, Іван, що завів бджіл невідомо нащо, меду, немає, а ходить покусаний сам не знає за що, а той що другу хату у дворі зводить.
Отож краще стрибайте через нашу рудку. Тільки скачіть гарненько,бо ще з доброго дива втрапите у струмок. Тоді геть заберете штаньми воду. Лихо буде: і риба переведеться, і верби посохнуть. Я один раз розгнівався добре, і стрибнув ніби дуже – якраз на середину! Справа в тому, що я рано сказав “гоп”. Дак то раніше було, навесні, а тепер уже не так глибоко на рудці. Бо сонечко припікає, сушить струмок, і бабуся Явдоха сміття сипле, де вужче. Штанько, як побачить, сердиться: “Бабусю, не носіть на рудку. Струмок замулюється”, – каже їй. “Не журися, на твій вік стане”, – відказує. А Штанько своє: “Не носіть – і годі!” “А де ж мені його дівати? Не понесу ж я в поле?” – “А ось і несіть!” – Спасибі тобі – ноги не носять!” І отак перемовляються. Я вже й слухати не хочу, бо знаю, що не казатиме Штанько, а бабуся однак буде носити сміття до рудки.
Значить, як тільки перескочите рудку, йдіть попід вербами до самих жердин. Станьте під калиною і ждіть. Коли добре смеркне, дерева вчорніють, і небо дужче засиніє, в саду з'явиться Штанько…
Не так давно стою, слухаю, аж вуха задубіли. Коли це Штанько озивається: “Синичко, ти чого тут притулилася? Це ж не твоє місце”. “Не моє … Але мені тут краще ночувати: тут так гарно, тепло і затишно”, – тоненьким голоском, мов у дівчинки, одказує синичка. А раз вранці чув таке: “Ти що, дрозде, спиш?” – “Ні, не сплю – задумався. Не знаю яку пісню заспівати: журливу чи дуже сумну?” “Співай, друже, веселу”, – радить Штанько.
Ви хоч і не почуєте цієї розмови – ждіть. Як зійде сонечко – дрозд не мовчатиме. Співатиме цілісінький день! Хіба що дядько Іван –рудий, той, що будує ще одну хату, приїде на тракторі до рудки, щоб поснідати, і його злякає. Тоді в саду тихо. Не люблять дрозди та й інші птахи, коли трактор гурчить і димом сад обвиває.
Та хіба тільки птахи не люблять того трактора? Бабуся Явдоха, як тільки загурчить на рудці, долоні зводить і Бога на поміч просить, щоб той відвернув лихо від неї. Боїться, що хата згорить. І не буде та солом'яна стріха горіти, це я добре знаю. Її підпалюй – не загориться. Бо на даху в неї зелено-зелено: заріс той дах, зацвів – любо глянути. Наче наша околиця. І бузина там кущиться, і верби посходили – чого тільки нема. В неї і під хатою бузина, і за хатою, так її багато, що й вікон не видно. Як зацвіте, запахне – на все село і ніхто не садить ту бузину, а сама росте. У бабусі і вишні, і сливи по городу самі ростуть. А квітів як насходить, як засвітяться довкола хати, то й хата не хата, а мов віночок. Там і фіалки, і жовте-високе, полин, реп'яхи і лобода – все не згадаєш. І під ворітьми, і під парканом ті квіти. А груша, про яку я згадував, теж сама виросла, а коли й що, навіть бабуся не знає. І верби в її бережку, як і в Штанька, розлогі, пишні, аж по землі гілля стелиться. Вільхи кучеряві та стрункі, і берези зеленокосі, і тополі буйнолисті. Холодок у неї запашний, сонечко тепле – і зелено, і тихо, мов у раю. Пиріжки бабуся, коли пече, сама не їсть, а носить на вулицю та роздає дітям. І не тільки дітям, а й дорослим. Тільки побачить когось, так і пригощає. Роздасть, а тоді знову пече –така в неї вдача.
Я ото сиджу біля струмочка, думаю щось ( в мене завжди думок багато), бовтаю воду, а вона підійде і посміхається. Дивлюсь – руки під фартушком. Ага, принесла пиріжки, здогадуюсь. Цікаво, з якою начинкою? З медом, з капустою чи яблуками? А може, з маком? “Якби з маком!” – думаю. “На їж, Грицю, поки гарячі”, – каже. Я до рота, так і є: з маком! Отака бабуся Явдоха.
А дядько Іван-рудий сердиться на неї. Злиться, відьмою називає за те, що вона все бачить і знає. Ото як не хитрить, як не приховує, однак бабуся бачить, що він привіз і де поклав. Жаліється людям, що дядько їй під межу хату другу зводить. Намовляє на нього вітер і дощ. Бога благає, щоб той покарав недоброго сусіда. І нащо він другу хату будує? У нього перша ще нова, велика, з верандою, коридором і коридорчиком та двома ганками: один у двір, другий – до рудки. А хлів який – через увесь город, піддашшя аж у бабусин город звисає. Ото вона і бідкається. Та в неї така вдача. Бо й на другого дядька, Івана-пасічника, сердиться, що бджіл розвів. Як налетять на бузину, то їй з хати вийти не можна. А на Штанька за птахів: і коноплі п'ють, і соняшники – не одбитися. І на мене: за Грицьком, каже, жодна грушка не поспіє. Ходить ото з хати в хату: у дядька Івана-рудого мене всяк лає, а в нас, моїй мамі, і дядька Івана-рудого, і Івана-пасічника – всіх підряд судить. Якось і про Штанька розказала.
Ніби-то Штанько, ще як був малим, тільки в лузі й вештався. Де яке озерце – там і він. А на тих озерах, якщо вірити бабусі, стільки пташиних гнізд було, що ступити не можна. Чирятки, крижні, широконоски – це качки, а ще й волики, деркачі, чаплі і всяка дрібна пташня. Ото, коли піде, і дня мало!
Якось послала мати його, щоб трави теляткові нарвав. Пішов зрання – нема й нема. Бідкається вона, бо вже добрі обіди, а Штанько, наче у воду впав. Коли це з'являється надвечір: штанці тримає однією рукою, бо спливли дуже, трави в кошику немає, а сяє, мов весняне сонечко. “Де оце ти до сих пір був?” – питає. А він: “Сполохав качку на яйцях…”. “Ну то й що?” – дивується мати. “Ждав, поки прилетить до гнізда. Боявся, що не буде насиджувати, і каченята загинуть”, – признався.
“Ось тобі лихо! Коли так, сам би сів та й висиджував”, – пожартувала мати.
Невдовзі послала вона його в Дорогинець, болото у нас таке є, щоб приніс осоки, на перевесла. Наказувала хлопцю: “Дивись же, не барися!”. Як пішов, так пішов. Уже й ніч застукала на задвірках, а його нема. Злякалася мати, давай шукати. Всю ніч ходила побіля болота. Вже ранок, а його нема…Село загомоніло. Аж ось на другий день, пізно ввечері, з'являється. Зайшов у хату і розказує: і так, і сяк. Хоч вір йому, хоч ні. Ніби хтось убив качку, а яйця на кублі зосталися. То сів біля них, накрив, щоб не схололи. Хотів, аби каченята вивелися… Два дні і ніч не вставав, ще б сидів; та їсти захотів дуже.
“Я, мамо, не можу стільки просидіти, як качка. Ноги болять…” – зізнався матері.
3. ПРО ТЕ, ЯК Я ПОТРАПИВ ДО ШТАНЬКА В САД, ЯКІ ДИВА ТАМ ПОБАЧИВ ТА ЩО ТРАПИЛОСЯ ПІСЛЯ ТОГО В МОЇЙ ХАТІ.
Ну, живе, здавалось, трохи дивний чоловік – хай собі живе. Кому до його діло? Може б так і було, і нічого б я вам не розповів, якби не почало мені кортіти. Дивна то штука, коли кортить. Наче хвороба яка. І не спиться, і не сидиться. І навесні, коли пташки радо вигойдуються на розпуклих гілочках, щебечуть, сміються, і голоси їх, як срібні дзвіночки, розливаються і восени, як дощ та вітер, а сад стоїть голий, задумливий, наче в сльозах, і спекотливого літа, і серед зими, коли зголубіє, забіліє – хіба всидиш? Тільки з хати – і на рудку!.. Дорослі і ті не втримуються. Ото походить, позаглядає в сад, посоває картуза з потилиці на лоба, з лоба на потилицю, а тоді побіжить у лавку, візьме сього-того – і до Штанькового двору. Так один по одному. Зійдуться у нього і почнуть: “Ото було… Як ми були…”. І зайці, мовляв, на левадах паслися, і вовки за штанці нас ловили, а качок, мов тої хмари… І те і се, і так і сяк. Заберуся я під місток, сяду там тихо, щоб виду не подати, та дослухаюся тих розмов.
Всяк було: і на дерево лазив, і в кущах ховався. Якось прокрався низком до копанки. Це було під осінь, саме як обгоріло листячко від сонця, і сад світився, наче вранішне небо на сході. Стою у вербах, у холодку, слухаю. Коли це – Штанько! Де й що взявся? Я відразу тікати, а він – за мною. Біжу швидко, а чую, що ось-ось наздожене. Уже й руку простяг до мого вуха. А тоді нарах зачепився за якусь корчомаху і… впав. Добре, певно, гепнувся, бо аж земля згойднулася, наче від землетрусу. Та радіти не довелося, бо й сам я знебачки заплутався в гарбузовому гудинні й полетів сторчака. Тут мене Штанько й накрив. Обдивився з ніг до голови і здивовано: “А чого ти тікав? Нічого ж не вкрав?..” Я тільки очима кліпаю. Чого тікав – хтозна чого? “Аж ви гналися, – кажу, – то й тікав”. А він мені: “Якби ти не побіг, я б не гнався”. Я, звичайно, зізнався про все. Штанько обняв мене за плече і повів у сад. Я тільки того й ждав.
Були ми там, може, годину, може, дві, може, три – хтозна. А збігло, мов одна хвилина ! От уже! Надивився див, наслухався… Таке там, що ні пером описати, ні так розповісти… Але розповім все! І як водив мене Штанько по саду, а тому саду – ні кінця ні краю. І як оточили нас пташки та звірята, а я остовпів, бо було їх видимо-невидимо. Як зайці копали яму. Як в сінях глянув у діжку, а там – риба, глянув у другу – риба, глянув у третю і четверту – теж риба. І стільки її, що вода, мов тісто, горбом випнулася. Все Бордакове озеро в тих діжках вмістилося. Висохло воно цього літа, то Штанько побрав рибу руками і поредержує, поки дощі пройдуть. Не забуду і грушу, на якій прищеплено п'ять сортів, і ті яблука, з яких не сік, а мед тече…Гадаєте, що все я там побачив? Що ви! Хіба все побачиш, почуєш за один раз? Туди треба щодня – рік, два, а то й більше ходити. Отаке там царство! Та що було далі – слухайте. Ото практика!
Побули ми, значить, у саду. Вийшов я до рудки, наче громом прибитий, і – додому. Якраз мати прийшли з ферми. “Чого це ти такий: лиця на тобі нема?” – допитуються. Де був, та що робив? Я не зізнаюся. Ні пари з вуст. А в голові таке робиться – не передати!
От посідали ми за стіл. Мати насипали гарячого борщу з квасолею та грибами. Хоч і пісний, а смачний. Це була середа, а в середу у нас завжди пісна їжа. Тільки почали обідати, аж забігає тітка Галя Оверчиха, так називають її у селі. Буває вона в нас частенько, бо роблять з мамою в одному корівнику. А живе не дуже далеко – за рудкою. Її хату з околиці добре видно. Бо одна половина даху шифером накрита, друга – трохи соломою, трохи бляхою. І стіни – одна біла, друга – синя. Не встигла домазати чи що? Ага, так вскочила в хату, зчинила лемент, наговорила… Мати підхопилася, недоївши борщ, пішли. Щось там не фермі трапилося. Чи знайшлося телятко, чи, навпаки, не знайшлося. Розбери її. А воно, може, й нічого не трапилося. Тітка Галя така говоруха – послухати тільки. Той у неї жениться, той ні з сього ні з того розходиться. І сама щодень заміж збирається, а досі одна. Не одна, звичайно, бо є в неї діти. Дівчинка Христина, з якою я дружу, та два хлопці.
Як народився у неї хлопчик, не Сашко, що в перший клас ходить, а меншенький, який ще зовсім не ходить, то вийшла на вулицю і: “Мій Микола схожий на Микиту Гавриловича… Ляп – мов спросоння. Ну, нащо таке вигадувати? І чого йому бути схожому на Микиту Гавриловича, скажіть. Як уже на фермі працює, то й діти мають бути схожі на замферму? Сміх та й годі. А чого тоді Сергійко тітки Наді, яка теж доглядає корів, не схожий на того Микиту Гавриловича? А я – ні на Штанька, ні на Івана-рудого, а сам на себе. Та бачу я щодня Микиту Гавриловича, коли мотоциклом на ферму їде. Хіба, як пішки йде, прозіваю. І ні скільки той Микола на нього не схожий – брехня! Так що їй ото вірити і не вірити. Але вже пішли мати – клопоти. Мені й добре, коли один.
Тож дообідав, посуд мити не став, а поліз на піч. У хаті тихо. Вікно розчинене, чути півні співають, дуб шумить. Притулився до комина і уявляю: і те, що бачив у Штанька, і чого не бачив. Думок стільки – голова важка…
Посидів трохи, коли це під вікном щось зашаруділо. Думав, мати вернулися – ні. Стукнуло в шибку легенько і – пурх-пурх. “Сі-сі-сі” – наче хто засвистів. Бачу – пташка. Маленька така. Думав,що посмітюшка, аж ні – золотушка. Чубчик у неї на голові гостренький, з позлотою, ніжки тоненькі, як ниточки. Пострибала вона на столі, політала по хаті, а тоді до мене. Я нічого – мовчу. Причаївся і дихати перестав, щоб не злякати. Ага, сіла мені на коліно і заглядає в очі. Щось хотіла, мабуть, спитати. І треба було мені руку підняти! От ще! Прикортіло торкнутися! Знялася, мов пір'їнка од вітру і вилетіла з хати. Тільки долоня залоскоталася. Ох і гарна пташка! І тут думаю: “Побачити б усіх пташок, які є на світі”. І що ви думаєте. Підводжу голову, а їх повно. Повсідалися рядочками, яка де: на жердині примостилися дві синички, а за ними – ластівки. Повипинали свої пузця, обдулися, щупаються та чистять дзьобики у пір'ї. А на комині скільки! І шпаки, і дрозди, і сичі, і пугачі, і… всіх і згадати важко. А на припічку – сова. Луп-луп очима. Головою водить та в димар заглядає. Куди не гляну – пташки. Та як почали літати – вітер сходився. Пурхають сюди-туди, б'ють крильми, очима водять. Далі почали співати, свистіти, озиватися – таке стало в хаті робитися, що й передати важко. І в лісі такого не почуєш. Я вже не знаю, кого слухати, куди дивитися, аж очі мені розбігаються. Заплющуся на мить – нічого. Тільки чую, як вони б'ються крильцями у вікна. Як деруть кігтями стіни. Чую, що позіхають, шепчуться. Розтулю очі, а їх ще більше і вже якісь невідомі, дивні. З довгими дзьобами, зеленими очима, гострими кігтями. “Що це за дивина?” Аж розгубився. І не лякливий я, що ні, то ні! Було, як піду в ліс, блукаю доти, що й ніч застане. І щоб коли боявся – зроду цього не було. А тут ніби мурахи по спині почали лазити.
Раптом біля хати ніби вихор схопився. Прошуміло і стихло. У вікно мені – сонечко зійшло. І так, що аж зажмурився. А воно, те сонечко, в хату! І притулилося на маминому рушнику. Освітило – наче горить що там у кутку під божничком. Придивився, а то – пташка! Дивна, барвиста, як веселка. На голівці золота корона, – добре бачив, – на крильцях чорні та золоті смужки, а хвіст – аж сяє. Коли розпустила той хвіст, розвела крила – дивитися боязко було. Що сонце випливло з-під хмар. А тоді заспівала: “Фіу-ліу –у!” І ще раз: “фіу-ліу-у”. Війнуло на мене якоюсь загадкою, ніби опинився в давній-предавній казці. І ліс вічнозелений, і дерева-велетні – все підступилося до мене. Задрімав, думаєте? – сон? Який вам сон, коли і неба клаптик бачив, кучеряві білі хмари пливли, дуб шумів. А у вербах, на рудці, стара ворона каркала: “Кар-р, кар-р”. Ні, не сон. Я навіть за вухо себе щипав – боліло.
У хаті пташок, що людей на ярмарку. Вже й на горшках сидять, хліб на столі довбають, по долівці стрибають. От я і думаю: “Це ж вони від Штанька в гості до мене завітали. Що ж тут дивного? Тільки звірят немає”. Коли чую, кукурудза зашелестіла під хатою. Застугоніло. Далі затявкало, заскімлило… І почали стрибати у вікно зайці, білочки, лисиці! Мене наче хто прикував до того місця, де сидів. Де й що взялися борсуки – як почали гарчати! “Прийшли в гості та ще гарчать, – думаю. – Хоч би совість мали”. Коли це хрю-хрю – кабан дикий!
“Тільки тебе тут не вистачало”, – кажу голосно. І не бачу, що поросят уже повнісінька хата. Позгиналися в дуги, наче від холоду, і ну долівку шматувати. Так ухопилися, що долівка аж на стіни полетіла. Одне худорляве порося гребнуло писком так, що й на піч дістало. Очі ледь встиг заплющити. “От капосне! Хоч би дивилося, куди швиргати”, – злюся. “Це ж коли прийдуть мати – страшне!” – жахаюся. Хотів було піднятися та повиганяти, але чомусь цього не зробив. Тільки вголос:
“Мати вчора її цяцькували, вимазували, а ви отаке робите. І не жаль?”
Чули вони мої слова чи не чули – не знаю. Мабуть, не чули, бо заходилися ще більше біля тієї долівки. А тут ще у вікна почали сунутися інші звірі, стугоніти – і в двері, і в стіни. Страх таки добрий мене взяв – ніде правди діти.
Не знаю, що було б далі, чим би кінчилось, якби мати не озвалися на городі:
“Киш, щоб ви подохли! Повигрібали, що й корінці зверху”. Далі скрипнули двері, і пташок та звірів, наче вітром здуло. Де й ділись. Тихо стало в хаті, як у домовині. Зайшли мати: не дивляться на мене (я вже зліз з печі), а на долівку та стіни.
“Що-о це ти, сину, робив? Боже мій! Наче коні гарцювали!..” – жахнулися вони.
Опустив я очі – ні слова. Як не допитувалися – нічого не сказав, Бо, думаю, скажу, повірити не повірять, а швидше в лікарню поведуть. А там, знаю, послухають – хворий чи ні, а для профілактики укол зроблять. Що їм жалько?
4. ПРО ТЕ, ЧИМ ПРИГОЩАВ МЕНЕ ШТАНЬКО, ЩО ПОДАРУВАВ, АБО ЯК ХОДИВ ДО НЬОГО ПОЗИЧАТИ СОЛІ
Про це, може, б вам і не розказувати, але раз на те пішло, слухайте. Прокинувся другого дня раненько, вийшов з хати та й рубаю біля повітки дрова. Так собі, знічев'я, щоб сон трохи розвіяти. Цюкаю дрібненькі різки, бо таких що колоти в нас нема, а на умі одне: “Як би це сьогодні до Штанька потрапити? Коли б причина яка? А де їй взятися! Тільки отаке подумалося, а мати, наче вчули, кличуть в хату і, на тобі, посилають до Штанька, щоб позичив трохи солі. Хе-хе!
Воно б можна і в лавку, але поки я схожу – піч витопиться. Бо ларка близько нема, а лавка та, де сіль, ситро та хліб продають, аж в центрі села. Це кілометрів зо два, а мо'й більше. А мати вже добре знають, як я ходжу.
Отак послали одного разу за олією. Поки зібрався: то сітку забув, то гроші не взяв – от вам і час. Іду, аж біля мосту, де дорога повертає ліворуч, Мишко Сокира стоїть… “Ти бачив , – каже, – побігло щось?..” І показує туди у низок, де води вже нема, а заросло все верболозом та вільхами густо-густо. Ходили ми там довго, всі кущі облазили і нічого не побачили. Де воно ділось – мов у воду впало. На тому й розійшлися. Правда, я ще трохи постояв біля ставка, послухав, як тітка Марфа з тіткою Мотрею лаються,подивився, що в школі вікна фарбують, а тоді і в лавку. А вона якраз зачинилась на перерву, то довелося чекати. Олії, звичайно, я взяв та тільки додому вернувся ( бо ще й назад по дорозі було багато всіляких пригод) вже коли сонечко опустилося за полудень і низько висіло над рудкою. Мабуть, з тих причин і послали мене мати не до лавки, а до Штанька. Везіння це чи не везіння – дізнаєтесь далі.
Якби мати ще не сказали “Не лови гав на рудці, а то буде не солене”, воно і не трапилося б таке. Бо тільки вийшов з двору, а тут тітка Олена, дружина Івана-рудого, з'явилася з порожнім відром. Під самим носом перейшла дорогу. Але то ще не все. Бачу, курчата бабусі Явдохи ходять біля рудки. П'ять разів рахував, однак їх тринадцятеро! Ходять, клюють травичку, що ви їм скажете. І чого так рано вставати? Ще сонечко над рудкою ледь-ледь зіп'ялося. “Це вже якась невдача, – думаю. – Хоч би не забути, за чим це мене мати послали”.
До самих Штанькових сінець повторював: “Хоч би не забути”. І – не знав, не знав, та як на те й забув! Ні, то вже в мене така голова. Мати кажуть, ніби від того, що з дуба впав. І треба було мені їй зізнатися. Тепер сердяться, не пускають, щоб я ходив до дуба та лазив на нього. А я ж і не впав на землю. Ну, пролетів метрів десять чи п'ятнадцять та й завис на гіллі. Може, метрів і п'ятнадцять, бо дуб у нас високий. Вищий за верби, що на рудці, за Штанькові тополі, за березу Івана-рудого. Та й нема такого дерева ані в нас на кутку, ані в селі, щоб могло зрівнятися з ним. Товстий такий, що в трьох не обняти, і гіллястий та кучерявий. Як зашушимить та застогне од вітру, хоч вірте хоч ні, в іншому селі чути. Садив його чи то дід, чи прадід, чи прадід мій – не знаю до пуття. Та яка мені різниця, хто його садив? Може, він і сам виріс. Головне, що він є, зеленіє щоліта, шумить дужо.
Я частенько злажу на саму верхівку. Як здеруся на дуба, то й ліс, і луки, і небо – аж до обрію всеньке поле бачу. Ну й обірвався один раз. Летів-летів, а тоді вже біля самого низу зачепився за гілля. Так щоб від того оце мені було кепсько з головою – не віриться. Бо от візьміть, в школі задачу як розв'язати – перший в класі. Як Мишко Сокира та я, Грицько Селезень, не зробимо, то й сидять усі на бабах. А мову, так ледь на трійки тягну. От вам і голова! Та що я за неї взявся. Не в ній справа.
Зайшов я до Штанька в хату, привітався і ламаю собі голову: що це мені треба. Тітка Марія саме біля печі з рогачем стояла, а Штанько посеред хати мішок зашивав. Побачили мене і кажуть: проходь, Грицю. А хата в них така маленька, що й пройти нема куди. І стеля низенька, прогнулася і на товстому сволоці лежить. А віконця похилилися одне від одного, наче посердилися, і аж горять від світла. Так те світло пнеться до хати. Воно б, мо', і просторіше в хаті було, дак заставлена вся. Там дрова, там горшки, мішки – всяке збіжжя. По долівці пляшки великі й малі з варивом та соками, яблука, груші. На лавці колоски жита, сушені трави, квіти, гриби – та хіба все запам'ятаєш. А пахощі такі, наче я не в хаті, а в лісі опинився.
От посадив мене Штанько за стіл і почав пригощати. Понаставляв, понакладав усього: яблук, груш і ягід лісових, таких, що я не пробував їх зроду. І сам сів біля мене, розстібнув піджака. Той піджак у нього дивний: одна пола із старої шинелі, а друга – з чорного домотканого сукна. Кишені великі, а на них червоні стрічечки і гудзики саморобні, дерев'яні. А комір у сорочці покрутився – ніби зацвів. Смішний такий дядько. Дивлюсь на нього, а він:
“Частуйся, Грицю. Бери, що до смаку. Онде лісові ягоди: журавлина, брусниця, терен. Може, ще не зовсім стиглі, але пробуй”.
Налив мені і соку ще не броженого, тітка Марія внесла винограду свого, домашнього, глек з медом поставила. Сиджу за столом, як у царя на іменинах. Не знаю, з чого починати і чим кінчати. От вам і маленька хата. Та в ній мені стало так розкішно, так просторо, мов серед затишного лугу. Під вікном червоніє калина, аж горить, наче схід сонця. Пташки виспівують і в хаті, і на підвіконні, і далі – в саду. Певно, чують, що вже осінь. Що вже скоро треба прощатися з садом, з хатою, з добрим господарем. Авжеж, чують, що розлука неминуча. Треба готуватися в дорогу, відлітати. І мені стало так не по собі , напливло щось, наче б і я теж полетів з ними, з пташками, в ті далекі краї.
Нагостювався добряче. Штанько вніс ще ягід та яблук – додому мені дав. “Бери, бери, – каже, – не соромся”. Повні кишені напхав. Штанці у мене так роздуваються, що йти не можна. Долонями позакривав кишені, щоб не падали яблука, і ледь пересовую ноги. А вони однак сиплються: одне підніму – друге впаде – не встигаю нагинатися. Нащо стільки давати, скажіть? І наївся, і напився, і надихався – днів, мо', на три, а Штанько: “Що б тобі дати?” Клопочеться-клопочеться: “Це якби сітка. Обожди, – каже, – пошукаю”. Я нічого. Не стану ж одмовлятися. Шукає сітку – хай, побіг за яблуками в сад – хай, думаю. Тут з голови не виходить: за чим мене мати послали? От за чим? Хоч би яка пташка шепнула чи ворона каркнула. Отака біда. І як кажуть мати не розведеш її руками, бо своя. А Штанько, дивак ще, ніби навмисне: “Бери-бери, не соромся, мати пирогів напече! А вже ж, напече!” Будуть мені пироги, і не абиякі, а гарячі…
Розмірковую отак, коли це – Рябко! Виліз тихенько з своєї халабуди і йде до мене. Так неквапом. А очі, як зорі в темну ніч, горять. І тут з голови всі думки, мов вітром здуло, аж в литках застигло. От практика! “За що ж він буде мене хапати? За штанці, за сорочку?” За штани я не боюся, бо вже приношені, потерті. А сорочка новенька – всього тільки день чи два поносив. Ще біленька, вся в синіх квіточках, з кишеньками. Мати її в нашій лавці купили, щоб було в чому в школу восени йти. Мені так жаль стало сорочки, наче Рябко цілком вже її проковтнув.
А він підійшов і каже:”Здоров, Грицько!” І лапу, хоч вірте хоч ні, подав. Потім завиляв хвостом, вуха опустив і почав лащитися. Обнюхав кишені, руки облизав.
Поки тав в саду Штанько ходив, ми з Рябком так подружилися – і обнялися, і поцілувалися. Веду балачки з ним, як з рівним, а в дворі – золоте мереживо. Листя насипалося – червоніє. Пізні соняхи цвітуть, і чорнобривці біля перелазу заливаються сміхом. Під дірявою корзиною маленьке цуценя порпається. Мабуть, знайшло хліб чи кісточку – не видно. А старається, ніжками тупцює і хвостиком меле. “Де б його собі придбати такого цуцика”” – подумав. Хотів підійти до нього, а тут Штанько в саду заспівав: “Ой сад-виноград, кучерява вишня, стоїть хлопець під вікном, щоб дівчина вийшла”. Бачу, несе повнісіньку сітку яблук, а яблука, що моїх три кулаки. І світяться, наче в них сонце приховалося. Віддав мені і знову:
“Що тобі подарувати? – А тоді враз. – Візьми цуценя! У мене їх двоє, онде біля перелазу граються”.
Я тільки цього й хотів. І сітка легшою стала. Та що мені ті яблука! Хай би він і не давав їх зовсім – клопоти. А цуценя… що тут говорити! Ухопив його на руки – та через перелаз, через рудку. На цей раз перестрибнув не там, де вужче, а де найширше.
Забіг у хату, а мати вже витопили і заслонили піч давним-давно. Побули на фермі, попоралися вдома і сидять снідають хапком біля припічка. Як побачили мене, поклали ложку та: “Де оце ти стільки сидів?” Я стою, очі опустив – ні сього ні того. “Чого ти мовчиш? Розказуй – де був?”
Тоді я й кажу: “У дядька Штанька. Ви ж мене послали…” І тут треба ж так, згадую раптом про ту кляту сіль. От скажіть, наче пороблено тобі. Мати обдивилися мене – і на кишені, і на сітку глянули. Мабуть, шукали, де ж та довгожданна сіль? А як побачили, що пазуха вельми віддулася, тільки зітхнули. Помовчали і: “Нащо ти її стільки брав, спитати в тебе? Порадь дурню Богу молитися – лоба розіб'є. Нам ложку солі треба було, а ти торбу припер”. “А це не сіль, мамо”, – кажу і дістаю з-під сорочки цуценя. “Лишенько! – сплеснули вони в долоні. – Тільки цього не вистачало. Неси його куди хочеш, а в дворі, щоб й духу не було. Нащо мені дармоїди!”
Як підхопилися – хоч з мосту та у воду. А потім побачили в мене на очах сльози: “Ну годі рюмсати – почав. То я так”.
Бачу, дістали з полиці молоко, налили цуцикові і кажуть:
“Зроби будочку, бо де ж йому жити? Тільки таку, щоб тепло було і дощик не мочив. Хай живе”.
Повитирав я на радощах мокрі від сліз очі, притис до грудей цуценятко – і з хати. Мати усміхнулися лагідно, наче сонечко зазирнуло у вікно. І мені веселіше стало. На такого друзяку розжився! Хе-хе!
5. ПРО ТЕ, ЯК ШТАНЬКО ХОДИТЬ НА ПОЛЮВАННЯ, ПРО ЙОГО ДОБРЕ СЕРЦЕ ТА ЗАЗДРОЩІ ДЯДЬКА ДЕМИДА ЛИСИЦІ
Ще тільки сіріє на дворі, і зорі не потухли, і місяць не сховався, а Штанько уже в саду озивається до пташок. А буває, ні світ ні зоря, на околиці вже, де туманець вранішній припав біленький, густий, мов сметана, – босоніж або в старих стоптаних черевиках, з торбинкою полотняною, розшитою червоними нитками, наче сорочка в тітки Марії, з ціпком та свистком – їх у нього повні кишені – до лісу зібрався.
Не спиться йому, скажіть га? Собі іншого разу і розвидняється, сонечко в очі заглядати через завіску почне, а лежиш. І не спиш, а тільки так – прочунятися важко. А воно, коли встанеш раненько, то так гарно на рудці. Небо дивне, прозоре, і такі густі пахощі в саду! Я частенько бачу, як Штанько йде через околицю до лісу. А ходить він не тільки зранку, а й в обід, надвечір – всяк буває. Коли не в ліс, то до річки. І біля озер, і де болітця ще не висохли, а поросли очеретом та рогозою, побуває. І не сам, а в двох з Рябком. Собака у нього худий, аж ребра світяться, цибатий, на тонких високих ногах. І спина, і голова – попелясто-жовті, з чорними цятками, а лапи біленькі. Очі у нього вузькі та косуваті, мов у зайчика, і трохи ніби засмучені.
Вийдуть вони за городи – мені добре від хати видно – унизок, де верболіз та очерет цвіте, і бігом – наввипередки. Мо', домовляються: хто перший до лісу встигне. Рябко біжить попереду, а за ним Штанько. І не відстає. Мабуть, якби не ті штани кляті, обігнав би Рябка. А так набере розгін, а вони спливуть – треба спинятися. Правда, у Рябка теж знайдеться якась причина: то лапу погризе, певно, якраз засвербить, то живіт почухає – наджидає Штанька. Як потомляться, ген, уже під лісом, Штанько ляже на горбку горілиць, де дика груша росте, і насвистує тоненько та дзвінко, ніби струмочок дзюркоче. Або наче перепілка, пам'ятаєте: “Сюр-сюр, пать-падьом, пать-падьом!”. Рябко собі сяде на задні лапи і слухає, бо що йому більше робити. Вуха тоді в нього, як виноградні грона звисають, а очі тихі та замріяні.
Ходили б вони втрьох, бо і кіт Божко, пестун тітки Марії, охочий помандрувати. Штанько й нічого, так Рябко уперся і не пускає, хоч ти що! Від того в них постійно гризня.
Зібрався якось Штанько з Рябком до річки, вийшли на вулицю, а за ними і Божко. Тут Рябко перегородив дорогу: не йди! Зчепилися: кіт обідрав Рябкові носа, а Рябко одірвав Божкові шмат хвоста. Якби не встиг Штанько ухопити кота на руки, зовсім би його одцурався.
Крім того, ще одна оказія трапилася з Божком. Побачив він біля димаря ластів'ят, що грілися на сонечку, і почав ласо на них поглядати. А тоді терпець увірвався: тихенько прокрався причілком на дах і причаївся. Вибрав зручну хвилину та –як стрибне! Але трохи перестарався, бо попав прямо… в димар! Тітка Марія саме піч топила. Загорілося жарко, окріп закипів, то витягла і поставила на припічок. А Божко – в тітчин окріп! Вона аж побіліла від ляку. Випустила з рук рогача, ні слова. Кіт крутнувся, якраз були прочинені двері, і з хати. тиждень не з'являвся. Штанько вже й пожурився: “Пропав наш Божко”. А він прийшов – диво! Худий, замучений, півбока облізло, наче хто його скуб. У хату не йде, а біля порога нявчить. Дядько Штанько казав, що він в яру десь лікувався: їв зелені трави та вигрівався на сонці. Після того і не дивиться на ластів'ят. Навіть коли побачить пташку поруч, зажмуриться, зробить такий вигляд, наче вона зовсім йому байдужа. І до лісу не проситься – відпала охота.
Бере Штанько з собою рушницю. Так, за звичкою. Поносить, полякає хижаків, а стріляти ніколи не стріляє. Іде лісом: гніздечко полагодить, їсти принесе звірятам, коли зима скрутна, а лихо яке – відведе. А про його рушницю вигадують всяке. Гомонять, ніби якась особлива: ще довоєнна, старого зразка, така, що й цілитися з неї нема потреби. Встигай тільки з плеча знімати. Кажуть, її торкалася рука Архистратига Михайла… Отож вона гіпнотизує звірів, і ті йдуть за Штаньком, мов за рідним батьком. Ведуть такі балачки та заздрять звісно йому.
Якось зібралися чоловіки на вигоні, як череду прогнали, і розмовляють про ту рушницю. “От якби мені її!” “Мав би я!..” І так і сяк. Один каже, що качок би гору настріляв, інший – що всі зайці його були б. Розійшлися – не зупинити. А я стою оддаліч – теж гнав корову – і слухаю. Тут у розмову встряв і дядько Демид Лисиця. Лисиця – це не прізвище, а так дражнять. І не тільки на кутку, а все село: Лисиця, Лисиця… Так він втрутився у розмову і каже: “Я, понімаєш, з неї всіх собак по селу постріляв би”. У нього мода така: як трапилося що на око, кіт чи собака, так відразу – бах-бах! Правда, з Демида Лисиці такий стріляка, що під носом не вцілить. Вискочило якось Штанькове цуценя на околицю, побачив він, зняв таку пальбу, наче бій зчинився. А цуценя собі попід вербами – шусь у кущ! І виглядає звідтіля, як дядько зопалу стріляє зовсім в інший бік.
Демид Лисиця у колгоспі об'їждчиком працює, то ходить з рушницею попід городами в синових армійських штанях та бушлаті щодня. А якщо з об'їждчиків його знімуть, – лісником поставлять або сторожувати городину, – однак собак лякає. У Демида Лисиці, хоч і недобачає він на одне око трохи, нчого не візьмеш. Як не стараюся, як не мудрю, і рано і пізно вийду на околицю, щоб теляткові вкосити, а попадуся на очі. І де він візьметься? Мо', спеціально сочить мене. Забере косу чи корзину і піде. Та ще мати не встигне і піч витопити, як з'явиться у нас. Зайде до хати, поладе свою шапку хромову, мов паляницю хліба, на ослін, усядеться і почне: “Ну що, Ганно, будемо робити? В контору передавати чи як?” Мати забідкаються: “Та що ви, Демиде Захаровичу! За ту жменю?! Я й не хотіла його посилати, так чим же телятко годувати? Хоч виганяй на вулицю. Вже простіть на цей раз…”
Чую, все кінчиться добром, бо дядько не гнівається дуже, а тільки радить, де можна вкосити. Дивиться на долівку і, слухають його мати чи ні, балакає: “Демид – поганий. Та вже ж будеш поганий. Бо нікому не болить, а мені… Роботи не треба отако… Покосять, поглумлять… А Демид ще нікого не здав – ні!” Далі візьме в руки шапку і топчеться, наче не дуже йому хочеться йти від нас. Тут мати близенько до нього підійдуть, аж нахиляться, і кажуть: “Ви ж не тікайте, теє… Поснідали б у нас чи що?” А він: “Не шукай, Ганно, – не треба. Я на службі. Не годиться… – А біля порогу скаже: – Хай хлопець забере косу, та щоб, понімаєш, останнй раз було…” І піде. Від нас до сусіда, і далі… Назбирає за ранок кіс, корзин та розкидух, а тоді ходить з хати в хату, страмить, лякає, що заявить у контору, однак цього не робить.
Хоч і нахвалявся він ото на вигоні, однак думаю, що нічого б у нього не вийшло, коли б мав Штанькову рушницю. Вона – таки справді загадкова…
Бере Штанько в ліс хліб та цукор, звідти несе лісові ягоди, а за пазухою пташенятко або осиротіле звірятко. Людям: кому – дивно, кому – смішно. Поглядають із дворів, а хто так вийде і на вулицю. Демид Лисиця ніколи не прогавить і ніколи не змовчить. Наче свербить йому язик.
Вибіг раз із двору у хромовій шапці і піджидає. Шапка та в нього ледь тримається на голові, бо вилиняла від сонця та дощів, зсохлася, як червивий гриб. Носить він ту шапку не тільки взимку, а й цілісеньке літо, щоб не застудити голову і вухо, на яке трохи не дочуває. Порівнявся з Штаньком і питає: “А де ж зайці?! Ходиш, понімаєш, так, хоч би коли що встрелив…” А той: “Я ж не по зайців ходив, Демиде: І нащо їх стріляти, коли самі йдуть до мене. Онде лисиця, бачиш, як сонечко…”.
Почув дядько Демид слово “лисиця”, то й замовк, наче вхопив гарячого борщу. Шапку насунув на очі – і в хату. Заховався, ще й замкнувся. Штанько і не думав навмисне його дражнити, так вийшло, бо лисиця справді йшла слідком за ним. А дядько Демид сам же і винуватий, що на нього кажуть: “Лисиця”.
Було це років зо три тому. Як загинули навесні за селом трактори та запах солодко чорнозем, голова наш Худоман виїхав з агрономшею в поле. Побули, подивилися, як сіється ярина, а вже коли верталися, спинили свого “Газика” на леваді і посдали під лозовий кущ, де зазеленіла травичка, щоб трохи спочити. Ще не дуже було тепло, вітри весняні розгулювали, то агрономша була в такому пальті, що комір з лисиці. Присіли, значить, на моріжок і ведуть балачки. Тут дядько Демид якраз вийшов на леваду. Набачив той комір, стоїть та й додивляється: що ж воно жовтіє? “Звірина яка чи пень? “ – думає. Ніяк добрати не може, бо вже трошки туманцем заволікло. Додивлявся, додивлявся, а тоді зняв рушницю, прицілився – довгенько цілився, щоб не промахнутися – та з двох цівок одночасно – шарах! Аж кури закудкудахкали у нас на кутку, а на рудці сполохане гайвороння знялося хмарою. Який з нього стрілець знаєте, хоч скільки цілитиметься – промахнеться. “Чи ти не бачив чи що?” – накинулися на нього ті. “Мені, – каже, – понімаєш, здалося – лисиця!” Так його й стали з того часу прозивати “Лисицею”. Було, й з об'їждчиків зняв голова, тільки не на довго.
Дядько Демид Лисиця теж ходить на полювання. Звичайно, не коли хоче, а коли дозволено. Найбільше під осінь. Вже як діждеться того дня, вийде обвішаний весь – сміх один. На плечах торба лавошна – от забув як вона зветься, ота, що багато на ній кишень різних – повнісінька, ледь-ледь не трісне. Рушниця у нього дубельтівка, по поясу набої, ще й ніж мисливський висить так, щоб добре видно було. Аякже, мисливець іде! Чоботи, якщо в торбу не влізуть, то несе під пахвою, а іншого разу взує, щоб бути в повній готовності. Вертається з полювання тільки надвечір. Мати моя коли вбачать, то й кажуть: “Онде дядько Лисиця несе з лісу “вбиті ноги”.
Раз спинився біля рудки і розказує Івану-рудому, голосно, щоб і ншим чути було: “Здибався заєць. Іду, а він клятий з-під ніг! Поки зарядив рушницю, якраз була не заряджена, накивав, понімаєш, п'ятами”.
Почув Штанько біля своєї хати і каже:
“Не повезло тобі. Тепер зайці розумні теж стали. Їх не так просто вполювати. Не бери на дріб – ласкою треба. Ось я піду, то приведу того зайця…”. І справді, зібрався швиденько та й подався в ліс. Де він уже ходив – не знаю, а тільки незабаром і вертається. Дядько Лисиця ще на околиці його побачив, може спеціально виглядав. Вискочив на рудку і, як підійшов Штанько ближче, пересунув шапку з одного вуха на інше – звільнив те, що краще чує – і глузливо запитує:
“Це ти, понімаєш, рушницю загубив? Оце так! Дополювався…”
А її справді не було в Штанька на плечах. Посміхнувся Штанько, підтягнув штани:
“Ні, не загубив, Демиде. Хіба ти не бачиш? Онде її зайці несуть”.
Як угледів той, що зайці, задравши вуха, на задніх лапках несуть Штанькову рушницю, то аж вкляк. Почав протирати очі, шапку зняв. Оце так! А Штанько оглянувся:”Ану швидше, хлопці!” – Питає: – Не потомилися ще?”. “Ні, – кажуть, – будемо нести до самої хати”. І пішли, триндикаючи губами, наче на гармошці.
Стояв Демид Лисиця довго біля містка – ніяк не міг отямитися. Після того, ще більше став не бачити на одне око, а на одне вухо недочувати. Отаке! Скажете, що вигадую, мовляв, побрехенька така собі – легенька. Не може бути такого, щоб серед білого дня зайці ішли слідком за мисливцем та ще й рушницю його несли. Доказувати не буду. Знаю, що той, хто вірить у дружбу, добро на світі, задумуватися не стане. Від любові та довіри яких тільки див не буває на світі. А про Штанька всього одразу не згадаєш. Та й самі знаєте, яка в мене голова.
6. ПРО ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ВВЕЧОРІ У ШТАНЬКОВОМУ САДУ, АБО ПРО ДІДА КАЖАНА, ЯСТРУБА-НЕВДАХУ ТА ЗАГАДКОВУ РУШНИЦЮ
На другий чи третій день, цього не скажу, знаю тільки, що мати ще не пересердилися, зібрався знову до Штанька. Зранку надумався – прикортіло. А день довгий, як собача пісня! Мати: зроби, синку, то се то те… Одні муки! Нарешті зрубав дровець – і ходу…
Надворі якраз звечоріло. Сонечко сховалося за верби, череди пройшли. З дворів тягне сиродоєм, а з рудки, з околиці й далі сочиться, як березовий сік, пахка волога. Здибуюся з Штаньком у саду – стоїмо, балакаємо. Біля нас на сучку русиниця висить. Він щойно вернувся з лісу, щей в хаті не був, бо торбинка за плечима. Кажуть у селі, що Штанько єгерем працює. Що це слово означає сказав би вам, та сам добре не тямлю. Знаю, що охороняє пташок, звірів, і ліс, і луки.
“Ходив оце на огляд своєї зони, то зустрів, Грицю, старого “приятеля…”– хвалиться Штанько: Я дивлюсь на нього – не розумію. “Дикого кабана! – сміється. – Іду, а він огинається у ярку”. Скопіював його точнісінько: “Отак, – каже, – драпав!” Потер біля носа, підшморгнув – завжди так робить, коли згадує щось – спину почухав, ніби вона в нього свербить, штани підтягнув, спочатку з одного боку, потім з іншого і далі розповідіє. Я сміюся, хіба втримаєшся! Коли це бачу рушниця на дереві ні з сього ні з того – хить-хить. Засіпалася. “Може, здалося?” Головне, що вітру в саду нема – і не дихне. І отаке? Ага, постояли ми ще трохи, тут вона знову – хить-хить… І враз ледь не знялася з сучка… Мої ноги наче вросли в землю.
“Дядьку, гляньте! – сіпнув я Штанька за рукав. – Рушниця чогось теє…”
“Е, рушниця, – каже, – обожди! Це вже, напевне, хижак у сад забрався. Давай прислухатися. – Ходімо!” – кивнув мені головою. Чогось так страшно стало. “Е, ну його до біса”, – думаю. Я й не лякливий. Але ж що там за хижак – не знаю. Може, й вовк… Дядько Лисиця, ще як Штанько сад садив, казав: “Заросте – вовки загудуть…”
“Ідіть самі, а я тут біля рушниці постою”, – кажу. І все на неї поглядаю.
Походив Штанько, аж біля криниці побув, вернувся, плечима ворохнув, мовляв, не видно нічого.
“Дивно, рушниця не може помилитися”, – каже.
В саду почало сутеніти, дерева зчорніли, мов дьогтем їх облито, а небо, навпаки, ще світліше стало. Над садом видно колір червоний-червоний, над рудкою – синій, а над полем, де вітряк стояв, наче позеленіло. Стоїмо. Нараз тріснула гілка! Бачу,на верхівці груши великий-превеликий птах вибалушив очі, як яблука, і дивиться прямісінько на мене. А рушниця розходилася – ну ось-ось зірветься з дерева.
“Ти чого прилетів, старий лиходію? – обізвався до нього Штанько. – Ану забирайся звідси геть! Бо рушниця на суку висить – почастує дробом. Вона така, що не промахнеться”.
Птах, мабуть, зрозумів що й до чого, бо закліпав очима, змахнув крилами – ох і крила! – і зник у вербах.
Штанько обдивився сад, а тоді й каже:
“То яструб-перепелятник. Чуєш, пташки важко дихають – полякалися”.
Послухав я, як пташки дихають, та й думаю: “А він ще вернеться… Вони ці хижаки, яструби та шуліки, хитрющі. Не проведеш! Не вгадаєш з якого боку, де й коли візьметься. А схопить пташку – спробуй тоді відняти!”
Минулого літа дід Кажан, той, за тіткою Галею живе, мав з ним лихо. Він, правда, не такий і старий, бороди і вусів не носить, а ходить швидко. Не ходить, а ніби бігає. Піджак свій сіренький, зацяцькований фарбами та пропахлий всякими ліками – він ще працює на фермі санітаром – ніколи не застібає, і коли іде, то наче крилами розмахує. Мабуть, тому його і прозвали Кажаном. І все ж дід, бо внуків має, і баба його Олена на тім світі, за якою він дуже журиться і каже: “Немає моєї половини – нема життя”.
Ага, дак була з ним пригода. Залетів на його город яструб. І як він насмілився? До нього жодна пташка на подвір'я не залітає. Горобці – і ті бояться. А курка, коли зійде сусідська на город – пропала! Тільки вхопить грудку землі, а та відразу, мов з ляку, і впала. От дід, так дід! Собі, як доведеться ганяти чужих курей, стараюся так: і біжу щодуху, сам не здишуся, ледь на хвоста не наступаю тим курям, і грудки та паліччя кидаю, а попасти зроду не попаду. А він і не біжить, і не кричить, іншого разу і далеко дуже, а киця палицю – не промахнеться! Тітка Галя каже, що в нього душа без жалю. Хтозна? Недавно піймав у своєму дворі нашого півня (чого дурню ходити туди!), поламав ноги, покрутив крила, так наче в комбайні півня перем'яло. А за які гріхи? Зло, мабуть, взяло, бо наш півень дужав його півня.
Отакий дід Кажан. Вороння і те його знає. Як помітять в садку, то десятою дорогою облетять – чого ризикувати!
А яструб, бач погано знав, аж під самісіньку хату забрався. Опустився низенько, крила розкинув і зорить – здобич шукає. Якраз спека стояла, листя на соняшниках в'ялилося. Кури під кущем смородини повлягалися та кубляться, у пісочку боки вигрівають. І півень – гарний, наче мальований – вийшов на стежечку. Побачив яструба, закиркав, щоб кури ховалися, а той (треба ж!) накрив його.
Дід Кажан, що на примостці якраз сидів, схопився, а яструб уже над рудкою: ще не дуже високо, а так, нарівні дерев, бо важкий був той півень. Пробіг трохи, жбурнув палицю, але на цей раз не вцілив. Аж сам здивувався. Не докинув. Побачив мене на рудці і гукає: “Грицю, забігай наперед!” Куди там забігай, як він уже в поле напрям бере. Кажан біжить, тільки поли піджака лопотять. Відчув яструб, що напереливки: півень важкий, а дід наздоганяє, от і змудрив. Сів на горбочку, де раніше вітряк стояв, – той вітряк років два тому розібрали, бо вже й дах ребрами світився і крило одне тільки зосталося, – сів, поклав півня, а сам за нього заховався.
Кинув Кажан палицю – не промахнувся. Видно було, як пір'я знялося. Отака хватка! Став підходити, диво: яструб знявся з півнем. Зостався дід на тому горбочку стояти. Без палиці він уже нічого не міг вдіяти. Три дні ще журився, а я радів, бо ж наш півень теж пропав: мати зарізали тоді, щоб не мучився.
Отака пригода була. Хитрючі вони, що й не кажіть. Ото мені й не вірилося, що яструб відразу втік зі Штанькового саду.
“Ану постій тут, а я ще подивлюся”, – каже Штанько. Тільки відійшов, в ту мить клацнув курок, з рушниці шарахнуло, аж луна відгукнулась за бабусиною хатою і пішла перекатами на село. Полум'я сягнуло височенько, ледь не дістало верхівки груши, і враз згасло. Тільки дим заволік увесь сад.
“От і отримав своє! Я казав, дурню, не літай сюди, не займай пташок”, – почувся голос Штанька. Він стояв над птахом, який лежав під кущем калини, уткнувшись у сиру землю дзьобом. Одне крило підломилося, наче підпирало птаха, друге випрямилося, і на грудях, як вечірня зоря, що допіру світилась за Штаньковим садом, плямувалась кров…
Я стояв, дивився, а в ногах була така втома, ніби хто звалив мені на плечі стопудовий камінь. Шкода стало такого грізного і гарного птаха. Не хотів, щоб умирав, і, дивно, не хотів також, щоб від нього гинули менші птахи. “Чому створено світ так, що одне, слабкіше, мусить гинути від іншого, сильнішого?” – думав я.
Ми довгенько стояли, дивилися на нього і мовчали. Смеркалося. Вечірня зоря згасла, тільки легкий одсвіт жеврів, наче дотлівав жар, там де сховалося сонце.
Хотіли вже йти, але яструб заворушився, кліпнув одним оком, як сова, і почав підводити голову. Ми наче зговорилися… Я: “живий!”. А Штанько: “Живий, дурню”. Птах випустив пазурі, вп'явся ними в землю, щоб звільнити підломлене крило, і – впав сторчака. А далі підхопився, змахнув крилами аж вітер вдарив в обличчя, і подався попід гіллям, туди, де заткалася темрява…
“Це добре, що все так кінчилося!” – мовив весело Штанько.
А вже, коли обдивилися сад, з'ясувалося ось що: перепеленятко під кущем калини, там, де трава густенька, ще не стоптана і пахка така, зібралося ночувати. Яструб і мав намір його взяти. Дивимося, а воно тремтить бідолашне. “Не бійся, перепеленятко, більше хижак не з'явиться. Катюзі – по заслузі”, – озивається Штанько, так наче воно його розуміє. А я подумки про рушницю: “Бач, таки недарма люди про неї балачки ведуть…” І тут Штанько ніби навмисне заплутує мене: “Ця рушниця, – хвалиться – завжди в саду на суку висить. А в ліс я ходжу з іншою…”Для мене це новина. Виходить, їх дві, і обидві – загадкові…
Довго того вечора ми блукали в саду, стояли біля криниці, балакали про пташок та звірів. Багато я почув від Штанька цікавого і дивного. І все ж з голови не виходила рушниця “Як вона, дядьку, пізнає хижака, відрізняє його від мирної пташки?” – цікавлюся. А він і каже: “Не пізнає, Грицю, а відчуває зло.” Як це їй вдається – хтозна. Що за сила в ній прихована? Цього Штанько не сказав.
Тої ночі я довго не спав – думав. І думкам моїм не було ні кінця ні краю.
7. ПРО ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З ШТАНЬКОМ БАГАТО РОКІВ ТОМУ, АБО ПРО ДИВНУ КАЧКУ ТА СОН, ЯКИЙ ПЕРЕВЕРНУВ ВСЕ ЙОГО ЖИТТЯ
Ось такий Штанько. Мабуть, не віриться, думаєте щось Грицько, теє… загинає. Де б узявся в наш час дивакуватий чоловік: від роду чи вчився на це? Може й від роду. Запевняти не стану, але чув такі балачки. Говорять, ніби-то покійна мати, бабуся Олена, знайшла Штанька у качиному гнізді, як мочила плоскінь на болоті. Буцімто, ще коли був маленьким, щодень бігав на те болото, купався в невеличкому озерці, що поруч блищало, ховався в очеретах та осоці разом з качками. Тільки й сидів там у різнотрав'ї. Отож пташки і охрестили. Помітили його в довгих домотканих штанях та в один голос: “Дивіться, який штанько серед нас з'явився!”
Так було чи ні, тепер уже ніхто не доведе. Бо болото, в якому мати Штанькова мочила плоскінь, висохло давно. Очерет скосили на силос, а кущі довкола бабуся Явдоха зрубала на дрова. Тільки сухе куповиння під городами зосталося. Що бігав Штанько на озеро, з качками залюбки купався – це, може, й було. А ось, що знайшли його у качиному гнізді, мабуть, вигадка. Бо й моя мати казали схоже: ніби я в лелечому гнізді об'явився. А Славка, сина Івана-пасічника, ніби-то в капусті виявили. А чого б він там валявся? Всім давно відомі ці витівки-жарти батьків. Та не в тім річ.
Коли виріс Штанько, де й що рушницю придбав. Можливо, батькова чи дідова лишилася – цього не доведу. Прикупив набоїв і давай, з якого дива, стріляти пташок та звірів на всі боки. Чи вони його образили, чи так чим завинили – хтозна. Стріляв так, що пір'я летіло, мов білі хмари. І не тільки качок, а й зайців, диких кабанів та лисиць. Було, й на вовка ходив. І інші односельці ходили, однак приходили з таком. А він, якщо не заб'є, то живцем піймає. Піде до озера – з порожніми руками не повернеться. Настріляє качок або паліччям наб'є – всяк бувало. Поки не став він таким ось, як є. А трапилося те з ним після одного випадку.
Вийшов Штанько на полювання качок. Засів десь на Бродах – і жде. Жде, звичайно, поки сонечко упаде за ліс, пригасне небо, і почне смеркатися. Поки стане на болоті тихо-тихо, як під водою. Саме тоді, кажуть мисливці, качки найбільше люблять тішитися на воді, насолоджуватися вечірньою прохолодою. Розминаються, роблять всіляки перельоти, прогулянки. А може… Одне слово, засів він у ліщиновому кущі, дехто каже, що під копицею сіна, зняв з плеча рушницю – жде.
От сховалося сонечко, вечірня зіронька засяяла у чистому небі, а качок не чути. Ждав-ждав – нема. “Що за оказія? Наче замовлено місце!” – подумав. Дивився-дивився в небо і на озеро, прислухався, виглядав, вже й стомився виглядаючи, а їх – ні духу. Ніколи йому не доводилося вертатися ні з чим додому, а тут, виходить, треба. Почав було збиратися, коли це за спиною знайомий йому шум зі свистом. Обернувся, а в ясному небі летить всьогоодна-однісінька качка. Відстала від своїх чи її сполохав хто. Летить – куди й що? Витягла свою довгу шию – старається. Підхопив рушницю – бах! Аж очерет на озері зашумів. І – здивувався: “Промахнувся чи що?” Такого зроду не було. Націлився знову – ба-ах! Качка і на цей раз не впала каменем на землю, на що сподівався Штанько, а тільки загубила кілька пір'їн і полетіла на червоне коло, туди, де вже згасло сонце. Штанько був розгублений. Легка пір'їнка поволі, як сніжина, опускалася на озеро. Перезарядив рушницю і шарахнув наосліп з двох цівок так, що аж самого кинуло хвилею. Качка впала. Підняв її – і вжахнувся. Пташка дивилася на Штанька ще живими очима. І з
тих очей котилося, як горошинки, гарячі сльози. І така була туга в них, така печаль, що передати важко. Знітився він, обм'як, не закрутив безжально голову, як це робив раніше підстреленим качкам, а спроквала поклав її на землю.
І ще більше здивувався, аж обімлів, коли качка обізвалася начебто до нього людським голосом. Що саме йому говорила, ніхто добре не знає. Кажуть, ніби дуже побивалася за своїми каченятками, благала Штанька захистити їх, бо зостались сиротами. І наговорила страшного та дивного про світ наш білий, тільки Штанько про це мовчить не хоче зізнаватися.
Та чи не так було? Хтозна? Тільки прийшов він тоді додому похмурий, а вранці, як прокинувся, похвалився дружині: “Знаєш, Маріє, що мені цю ніч снилося?” – “А що?” – “Страшний суд, – каже. – Та не лякайся дуже. Не той, що в церкві згадують, не Божий, а звіриний”. Тітка Марія була богомольна, то перехрестилася. А він давай розказувати.
Наче опинився я, каже, в лісі, а що за ліс і як туди втрапив – сам не знаю. Куди не гляну – все незнайоме, чуже. Дерева кремезні, високі. От ніби вийшов на галявину, а тут, відкіля й що, звірі. Оточили мене з усіх боків. Спохватився, а рушниці нема. Он як! Вперед стану йти – вовки та лисиці, назад кинуся – дикі кабани. А поміж них – зайці, борсуки та інші звірята. На деревах пташки повсідалися, найбільш хижаки, далі ворони, качки, перепілки. Очі в них аж горять. І бачиться мені, що це не ті звірі і пташки, які живуть у цьому лісі, – де б їх стільки набралося? – а ті, яких забив я за своє життя. З'явилися з того світу, щоб судити мене. “Душогубець!” – вигукують. А звірі зубами, як обценьками, клац-клац. Не раз дивився я звірям ув очі, не раз бував у різних ситуаціях, але в таких ще не доводилося.
Затремтів весь, а тікати нема куди. На землі, на деревах, і в небі – скрізь звірина. “Тепер, – кажуть, – за всі твої злодіяння, за нашу кров, за те, що не щадив дітей наших, маєш відповідати. І давай вигадувати, яку мені кару вчинити. Ворони запропонували живцем виклювати очі. “Кар-р, Кар-р”, – кричать. “Диким кабанам хотілося розірвати тіло на шматки. Вовки – своє, лисиці та зайці – своє. І таке почалося, таке стали говорити, що я крикнув несамовито від страху і вмить прокинувся…
На другу ніч, якраз опівночі, Штанько раптом почав говорити спросоння всяку-всячину. Злякалася тітка Марія. Хотіла покликати лікаря, Опанаса Даниловича. Вже зібралася, але згадала, що він вчора був на іменинах у Івана-рудого, то й не пішла. Чого задарма ходити? Це вже коли був на іменинах наш лікар – спатиме. І хоч буди, хоч ні – не добудишся. Було вже таке з ним одного разу. Побігла якось тітка Олена до Опанаса ранесенько, ще й сонце не сходило. Налякана була: її чоловік, Іван-пасічник, медом об'ївся чи що? В хату – а Опанас Данилович спить. Побував якраз на родинах чи весіллі. Воно ж так: і родиться чоловік, і вмирає, без Опанаса Даниловича нема діла. Будила-будила, що не робила – спить і все! Так і пішла без лікаря додому. І добре, що пішла. Бо, кажуть, тільки на другий чи на третій день Опанас Данилович прокинувся. Тому й тітка Марія передумала.
Діждалася сяк-так ранку, а як Штанько встав, давай розпитувати, що йому снилося цього разу. А він і балакати не хоче. “Нічого, – каже, – мені не снилося”. “Та як же не снилося” – дивується тітка. – Ти таке говорив, що і згадувати страшно”. Помовчав-помовчав, а тоді й каже: “Я ж не спав”. Вона – спав, а він – ні! Так тітка нічого й не зрозуміла. А коли поснідав Штанько, то зібрав усі свої набої, порох у брезентовому мішечку, дріб і виніс з хати. Одного пороху, мо', з пуд. Закопав все те на диво жінці (знаття б де?) і заходився робити шпаківні, годівниці та садити сад. Відтоді і пальцем не зачіпив, словом поганим не обізвав жодного звіра, жодну пташку.
Сталося це давним-давно, ще мене на світі не було….
Скоро й люди почали гомоніти. Тітка Марія винесла на вулицю чи сам Штанько – цього не скажу. Але балачки були…
8. ПРО ТЕ, ЯК СКЛАЛАСЯ ДРУЖБА У МЕНЕ З СЛАВКОМ ТА ХРИСТИНКОЮ, АБО КОМУ Я РОЗПОВІВ ПРО ЗАГАДКОВУ РУШНИЦЮ, ЩО ВИСИТЬ У ШТАНЬКОВОМУ САДУ
Отака загадка, як бачите. Після всього, що я побачив і почув у Штаньковому саду, мені і спалося погано, і вранці ніщо в голову не йшло. Кортіло комусь похвалитися. Однак, кому? У школу не пішов, бо канікули. Мати на фермі, ще досвітком пішли.Та вони не дуже й вірять мені. Бабусі Явдосі таке не розкажеш: махне рукою та й годі. Бо й сама знає не гірше, що в Штанька робиться? От тільки не радіє, а Бога молить, щоб покарав його за оті дивацтва. А Христинки, з якою вчуся в одному класі, на жаль, нема вдома. Тітка Галя взяла з собою до корів, щоб помагала поратися. І Славко, що живе поруч Штанька, теж кудись зник. То завжди біля двору або на містку стовбичить, а цього разу, де й дівся? Як у воду впав. Можливо, з батьком Іваном –пасічником, на мотициклі кудись поїхав. Та про нього – і турбот катма. Бо якби і був Славко, я б не побіг до нього відразу. Не дуже хочеться ділитися з ним враженнями. А чому – відразу скажу! По-перше, його мати, тітка Параска, та й батько, Іван-пасічник, не вельми радіють такому сусідові як Штанько. Не подобається їм, що у саду птахів та звірів розвів. А по-друге, хоч ми й живемо з Славком на одному кутку і в один клас ходимо, а дружби великої немає. Бо яка з ним дружба, скажіть? Запрошую купатися – не хоче. Не вміє плавати. У ліс ходити боїться: мати вовками лякає. Тітка Параска нікуди Славка від двору не пускає: як тільки вийшов до рудки, відразу гукає: “Славо, не ходи там, бо ще у воду впадеш. Біжи їсти”. Тільки ж снідав, а вона вже обідати кличе. Мені аж дивно. Невже то йому так їсти хочеться? Я, наприклад, як поснідаю, то ніколи до обід не під'їдаю. А буває, що й не обідаю, коли помандрую з Христинкою до лісу або до ставка. Іншого разу навіть на вечеряю, бо за гульнею ніколи. А живу ж, нічого зі мною не сталося.
Славко взагалі старається все всім робити наперекір. А що то з ним, скажіть? Побачить, що я прилаштував годівницю, цілісінький день поцілює туди каменюкою. Посадив біля свого двору деревце, а вранці дивлюся – вже нема. Думаєте, що намовляю на Славка. Зовсім ні. Спитайте будь-кого, хто живе на нашому кутку, всі скажуть те, що я. Немає такої садиби біля рудки, щоб він шкоди не зробив. Навесні у бабусі Явдохи бузину обламав,у Івана-рудого зняв на тракторі причепну скобу та кинув у рудку. А Штанькові – додумався ж! – дохлого їжака під двері поклав. Але за того їжачка йому від батька перепало добряче. Сам я чув, як він у дворі плакав. Словом, немає кому на кутку похвалитися про Штанькову рушницю та сад , окрім Христинки. А ще у дядька Івана-рудого є дочка Орися. Теж така висока і руда, як мати. Але вона цього року закінчила дев'ять класів і подалася до міста. У неділю, коли приїде в село і йде через рудку до клубу, то бджоли Івана-пасічника ховаються усі геть у вулики, бо всілякими духами напахощена Орися. А жаби в рудці бульбашки дмуть. Але я вже Орисю до уваги не беру, бо вона, як сама каже, “городська”. Їй наше сільське життя-буття не цікаве. Одного разу Орися зустріла мене біля рудки та й питає: “Це ти з Христинкою жаб у болоті розводиш?” І скривилася, ніби жаба така вже бридка. За неї ж не бридкіша. А я люблю слухати, коли жаби хором кумкають. Тоді ми з Христинкою посідаємо біля води, під вербою або трохи далі, і сидимо тихо-тихо, щоб не сполохати оте: “ку-ум-ку-ум…”Інколи весь вечір тільки й слухаємо жаб. А вона… кривиться. Та що там казати!
Отож довелося чекати Христинку. Вже коли сонце повернуло на полудень, побачив її біля двору. Певно, тільки з ферми.
“Христинко!” – озиваюсь. Бачу, мені киває. Замикаю двері, бо матері ще нема, і біжу стежечкою, що в'юниться понад рудкою до її хати. Вона стоїть під вербою у голубому платтячку, босоніж, і така засмагла-засмагла. В лузі біля корів цілий день була. І така тоненька, як стеблинка. А в силі і хлопцям не уступає. Бігає прудко – не доженеш. Підхожу, а в неї в руках книжка.
“Це я тобі казки принесла”, – каже.
“Ходімо до рудки, то таке розкажу! Вчора у Штанька вдома був. Весь сад обійшли! Ото справжня казка! Скільки там пташок! А якщо хижак з'являється, рушниця, що висить у саду, уявляєш, сама стріляє. На власні очі бачив!”
Вже біля рудки залазимо на вербу, щоб ніхто нас не бачив, і я розповідаю Христинці про Штаньків сад.
Потроху вечоріє. Від сонця червоні стріли падають на воду. Чую, мати озиваються:
“Грицю, Грицю!”
Мовчимо. Знаю добре, що кличуть вони мене не для роботи, адже дрівця порубав ще зранку, а щоб йшов вечеряти.
“А давай на човні покатаємось”, – пропонує Христинка.
Вмить опиняємося на землі. Сідаємо у великі дерев'яні ночви, що слугують нам за човна, і тихенько плаваємо там, де плесо чисте, де ще не заросла лепехою рудка.
Надворі зовсім темніє. Верби чорні, тільки небо у воді світиться. А за рудкою, у протоці, бугайчик трубить: бу-гу, бу-гу.
“Чуєш?” – питає Христинка.
“Чую”, – кажу.
Коли це на воді – бульк! І кола розходяться. То Славко з'явився біля рудки і, помітивши нас, кидає камінці. Виходимо на берег, прив'язуємо до верби свого “човна”, в якому вже повно води, і біжимо до її двору. Знову розповідаю про Штаньків сад…
9. ПРО ТЕ, ЯК ШТАНЬКО ПРИРУЧАВ ВОВКІВ У САДУ, ЩО СТАЛОСЯ З ОЗЕРОМ ПЛАВИ, А ТОЧНІШЕ – ПРО ПЕРШУ ПОДОРОЖ ДО ЛІСУ
Жив би у вас по сусідству отакий чоловік, як Штанько, чи всиділи б вдома? Мабуть, ні. А втім, може, комусь не дуже цікаво, а мене, скажу вам, після того випадку з яструбом в саду, наче магнітом тягло до Штанька.
Сьогодні підхоплююся рано і, жмурячись від теплого сонця, що зійшло над рудкою, біжу до нього. І добре, що вранці надумався, а то б прогавив. Підходжу до двору, а Штанько вже на стежці стоїть з рушницею – не з тією, що в саду висить, а котру до лісу бере – та брезентовою торбинкою за плечима і дивиться на Рябка. Далі побачив мене і каже:
“Це добре, голубе, що ти нагодився. Я зібрався до лісу. Хочу старого волоцюгу, вовчиська, до себе в сад заманити… Є бажання, то ходімо зі мною”.
Мене наче вітром підхопило. Відразу до хати. Матері вдома немає, то й добре. Одягаюся, хапаю на столі шматок хліба, бо ще не їв нічого, і за двері.
Чимчикуємо за городи. Така радість, наче крила в мене виросли. Чув раніше, що Штанько приручав вовка у саду. Років п'ять тому приніс з лісу вовченя, молоком годував, доглядав, наче ту дитину. Воно й пожило трохи, мо', місяців зо три, а коли зіп'ялося на ноги – втекло до лісу. Скільки пташок та звірів у Штанька живе у саду, а вовченяті, бачте, не сподобалося! Отака натура!
А це не так давно ще був випадок. Минулого року, а може, і раніше – точно не скажу. На жаль, я ще тоді до Штанька дороги не знав.Пішов він до лісу, як завжди повештався, поникав геть скрізь. Доходить до старої сосни – лисячі нори, видно, що потолочено, а стежки і сліди схожі на вовчі. Що це, думає, воно таке? Вовки б,дак малі ж нори. Постояв трохи, згадав: колись розказував його батько, що до нього ходив такий товариш, старий мисливець, котрий викликав вовків на крик – гув по-вовчому, і вони приходили. І ще додатково: присяде, каже, біля нори, тихенько постукає долонею об землю, якщо мале є там, – обов'язково вилізе.
Штанько постяв трохи. А якщо й справді вовки? – подумалося. А далі постукав долонею і жде. Чути лопотить у норі. Коли вилазить… вовченя – тиць! А тут Штанько, – дак воно в іншу нору. Але той не розгубився та – за хвіст. Вовченя цупиться, а Штанько його до себе – витяг з нори, і вгору підняв. Якраз у нього була торба брезентова з армійської плащ-палатки, то однією рукою сяк-так розгорнув і – туди вовченя. Зашморгнув торбу і подався додому. Іде та й думає: “Зачиню, поки що, в льох, а тоді прив'яжу в саду – хай звикає”.
Так і зробив. Укинув його в льох, у якому не було ляди, а драбину забув прибрати. Вовченя по ній вилізло і побігло собі. Іван-рудий на околиці саме косив, побачив та жінці: “Дивись, наче вовк побіг чи що?”. А вона Штанькові. Штанько хотів відразу відчепити Рябка, щоб той слід взяв, а тоді стримався. “Ще задавить”, – подумав. Так і це втекло.
Жаль, звичайно. Що вже згадувати! Воно виросло давно. І в лісі не вовченя, а старий вовк переховується. Та й не один, мабуть. Авжеж, розвелося їх! До того ж бешкетують. Ото, буває, йде хто лісом, а він враз висунеться на дорогу. Диких кізок та зайців лякає – нема їм спокою від нього.Правда, гинуть деякі не тільки від клятого вовка. Минулого літа обсіяли з літака ліс чимось – короїда труїли – так, що листя на деревах червоними плямами побралося. Сам бачив, коли ходив до річки. Тоді Штанько двох зайців знайшов у яру – лежали задубілі. Білочки, так ті взагалі десь зникли. А дві дикі кізки самі прийшли з лісу до Штанькового саду.
Ага, йдемо попід городами. Стежечка вузенька, то один за одним. От я собі й міркую: “Це добре, що не прогавив його сьогодні. Не буде заперечувати, щодня ходитиму”. Цікавість розбирає: як Штанько вовка змусить іти до себе в сад? Це ж село, люди скрізь. А ще відчуваю – хочеться скоріше побачити живого вовка в лісі. Може, хто й бачив його, а мені, щиро кажучи, не доводилося. От тільки страшно трохи. Хоч і малюють у “мультиках” вовка таким собі дурненьким, та я маю свою думку: це звірюка дуже хитра і підступна. Знаю, що у Штанька особлива дружба з птахами та звірями, але вовкові я чогось не довіряю. Рушницю то Штанько взяв, тільки ж сам хвалився, що не стріляє. Тож всяке може бути. В думках є надійний захист: якщо кинеться на мне вовк, встромлю йому в рот відразу, в саме горло,кулак з шматком заліза і хай давиться. На всяк випадок, я й гирю іржаву поклав до кишені.
Якось мати розповідали, що один чоловік, ще як вони були малою, врятувався отак. Давненько це трапилося. Тоді голодні вовки в село навідувалися. Вийшов той дядько з двору вранці, ще темнувато було, тільки іти, а вовк з-під паркану на нього! І не звалив. Дядько вискочив – певно дужий був! – і в ту ж мить встромив кулачище йому в пащу. Вовк і сюди і туди, аж очі на лоб лізуть,а зробити нічого не може. Поки люди позбігалися, пожував дядькові геть усю руку, а вирватися не зміг.
“Як уже буде, так і буде”, – думаю. Вийшли на луки, сонечко вже піднялося і так пригріває гарно. У Штанька на плечах куфайчина, а ноги босі. Я теж не взувся. Бо як-що йти у Мартоновщину – це ліс ліворуч від села – то там ще й вода на рудці є. Меліоратори не встигли висушити. Вірніше вони сушили, та з того нічого не вийшло, бо рудочкою тією вода навесні з поля біжить до річки Сниви. От і не пересихає. А Мартоновщиною ліс називають тому, каже Штанько, що з ним володів колись якийсь Мартон. Пан, мабуть, був? Він розвів у лісі стільки птахів, що й досі балачки про них ходять. Яких там тільки не було – з усього світу: павичи, фазани, тетеруки. А дрібної всякої пташні, аж ліс від них шумів! А тепер одні тільки сороки, сойки та дятли й зосталися. Коли став господарювати в нашому селі Худоман, то ліс почали потроху рубати. Старі дуби і сосни геть вирізали, а на їх місці літній табір для корів влаштували.Тепер звірі та птахи не дуже люблять там поселятися.
Ось тому Штанько і каже мені:
“Підемо, Грицю, сьогодні в Забутне. Може і малина постигла?”
У Забутному я вже був не один раз. Знаю добре, що в лісі ростуть вільхи високі, осики, а ще багато малиннику та кущів смородини. Йти до нього недалеко: лугом, хвилястою стежечкою, що плететься через горбки, невеликі болітця, котрі цього літа майже повисихали. Раніше було вийдеш за городи – зеленіють луки аж до самого Забутного. А праворуч – найбільше болото Плави. Тепер скрізь поорано, чорніє земля. Ні лози, ні очерету, де воно й що ділося. Аж дивно. Наче ж не так давно, років зо три тому,ходив з матір'ю за осокою, то за халяви набирав. А зараз земля гола і все.
Штанько, коли підійшов ближче, спинився. Довго дивився, похитав головою.
“Оце зробили! Знищити Плави? Таке урочище! Тут води було – ніхто ніколи до середини не доходив. Покійний мій батько казав, що раніше урочище ніби називалося “Пливи”, бо перейти було неможливо. Це вже потім стало – Плави. Пригадую, після війни – я ще був малим, таким як оце ти підлітком або й меншим – ходив сюди по рогозу. Ото зніму штани, пробреду метрів десять, і вже по пояс. А качок – кинеш палку, то вони, як горобці, зграєю угору. Аж очерет шумить. Водилося тут усякої пташні: куріпки, водяні курочки, очеретянки, бекаси – хіба всіх порахуєш. Тільки добра згадка про них лишилася. Я, Грицю, у лозі виріс. Батько корів пас, і я щодень до озера ходив”.
“Полювали?”
“Тоді я багато чого не розумів. Здавалося природа вічна і бездонна. Можна брати з неї все, що хочеш і скільки хочеш. Після війни важко жилося – як хліба не куска, то і в хаті тоска. Качині яйця збирав, бо їсти хотілося. Молоді деревця рубав та приносив в'язанкою додому. Одне було на думці: як вижити. Пізніше полював на звірів – було всього. Лише згодом усвідомив, якої шкоди природі завдаємо. Ми з твоїм батьком, він теж на той час підлітком був, часто разом бурлакували. Ти хоч пам'ятаєш його?” – питає.
“Так, трохи”, – кажу. Бо мало що пригадую про тата. Помер він, коли мені було всього три роки. Впам'ятку, як на руках мене часто тримав. А який – не можу уявити. Мати казали, що в нього серце хворе було. Прийшов з роботи – на тракторі робив – і вмер. Я довго не міг второпати, куди ж подівся батько? Прокинувся вранці, а його нема. Жду-жду до вечора, що ось прийде – і не приходить. Мати вкладають мене спати, а я нів'яку. А раз розплакався: “Мамо, завтра збудіть мене рано-рано”. “Нащо, синку”, – питають. “Я хочу татка побачити, поки на роботу не пішрв…” Вони мені нічого, тільки очі втерли краєчком хустини…
Штанько йде швидко. Я підтюпцем за ним, оглядаюся, на всі боки. Згадую, що минулого літа тут стояли два бульдозери величезні. Таких у нашому колгоспі нема. Петро Оринин, з яким я вчуся в одному класі, був з хлопцями біля них. Казав, що вкабіни залазили, навідкручували там гвинтів та гайок, бо їх ніхто не стереже.
“Вони давно ті бульдозери стоять, дядьку”, – хвалюся. “Їх би у три шиї гнати звідси, – обурюється Штанько. Я вже казав Худоманові: варвари ви! Отак з природи знущаєтесь!Онде канаву прокопали, а що в ній? Глей та по коліна води зеленої. І та загнилася. Жодного кущика не зосталося. Ні очеретини, ні травинки, посохла земля, потріскалася… Недарма мовлено: дурнів не сіють, не орють, а вони самі сходять”.
Справді, шкода Плавів. Не знаю, чим ті люди керуються, що сушить і сушать наші урочища, не розумію їх. А мені гарно, коли очерет шумить, качки хлюпаються, десь волик трубить, чайки кигичуть і… жаби кумкають.
10. ПРО ТЕ, ЯК МИ ЗУСТРІЛИСЯ З ГОЛОВОЮ ХУДОМАНОМ, ЩО ТРАПИЛОСЯ НА ОЗЕРІ ПІД ЧАС ГРОЗИ, АБО ЧОМУ НАМ НЕ ВДАЛОСЯ ПОТРАПИТИ ДО ЛІСУ
Сходимо на узгірок. Попереду пасовисько, трохи далі й череди ходять. Ближче до лісу проглядається озеро Карасикове, до якого ще не дотяглися руки меліораторів. Я багато разів був біля нього з хлопцями, з Христинкою, купався, вудив рибу. Глибоке воно, бо тільки по краю росте осока та очерет, а середина чиста, як дзеркало. Дивлюся туди, за ним уже й ліс добре видніється, наче радію. А Штанько, ніби здогадуючись, що маю на думці, продовжує:
“Тільки Карасикове і зосталося. І до того вже добралися. Онде біля нього, наче не було більше місця, спорудили сховище для добрив. Я на правлінні казав, що не годиться там ставити – не послухали. Не штука наука, а штука розум”.
Сховище те стоїть уже кілька років по той бік озера. А за ним – клин поля, зеленіє кукурудза. “Чим він, той склад, заважає, коли стоїть на горбку? – Вода до нього не дістає. Може, повітря забруднюється?” – розмірковую.
Опускаємося стежечкою унизок. Коли це позад нас де й що взявся газик, той, що голова колгоспу їздить. Вискочив наперед і спинився. Так і є – Худоман. Я його відразу впізнав, бо доводилося бачити часто. Було, гуляємо на вулиці або йдемо зі школи, а він летить селом. Обличчя в Худомана повне, з червоними плямами, волосся біле, мов сніг, а очі маленькі, дрібні, ледь дивляться крізь вузькі щілини. Всі знають, що Худоман полем їздить навпростець. По стерні, і по ріллі, де прийдеться. Як побачить когось серед поля або в лузі, так і летить навперейми. Ловить, щоб ніхто нічого не брав. Мабуть, коли нас помітив, то гнав машину добре, бо вся в пилюці та багні.
Я трохи лякаюся – голова все-таки. “Зараз до чогось придереться”, – думаю. А Штанько наче й не бачить машини, йде далі. Тут Худоман висунувся з кабіни.
“Куди це ви, теє, йдете?” – питає.
“Сіряк у мене втік, Олексію Нестеровичу, то хочу забрати до себе в сад”, – Штанько йому.
Голова зміряв поглядом мене, насупився.
“А це чий хлопець?”
“Ганни Аврамової, що біля мене живе, – Грицько”.
“Так ви ж би хоч, теє, мотузок який взяли, щоб вести його”, – примружив свої маленькі очі дивиться на Штанькові босі ноги. А той:
“Нічого. Він сам ітиме за нами. Тут біди немає. А оце , – показав на сховище Штанько, – мені болить. Хай би хоч одне озерце чисте було. І качки б прилітали, і рибка у ньому жила. Тут же карасі червоні, мов кленові листки, восени водяться. Вже скрізь перевелися, а в Карасиковому поки що живуть. А не дай, Боже, добрива попливуть – кінець. Невже вам, Нестеровичу, не жаль?” – питає.
Я ніяковію трохи. “Нащо Штанько йому каже таке? Ще розсердиться”, – думаю. Бачу, що відмінився на обличчі Худоман, закліпав очима, наче в них порохня посипалася: “А ми його висушимо. Уже є договір з меліораторами. Онде викопали ставок – п'ятдесят гектарів! Напустимо коропців. Заведемо таку рибу, що ні добрив, ні гербіцидів не буде боятися. Так що, теє,хай тобі не болить”, – додає і сідає в машину.
Штанько вслід:
“Не висушите! Їй-Богу, не висушите. Цього не дозволимо”.
Не знаю чи почув голова останні слова, чи ні. Хотів розвернутися, та задні колеса враз забуксували. Він почав сіпати машину то назад, то вперед, а тоді прочинив дверцята і нам:
“Ану, теє, підіпхніть!”
Я вперся плечима, двигун реве, аж стогне, а машина на місці. “Що ж таке, – думаю, – у неї і передні колеса ведучі?” Дивлюся, аж Штанько не пхає її вперед, а тягне назад. А колеса вже зарилися по саму вісь.
“Дядьку”, – озиваюсь, а він мені руку до рота, мовляв, мовчи.
“Хай, – шепче, – посидить трохи… Щоб не їздив напрямці та не псував природу”.
Я й собі так – уперлися, аж двигун заглох. Виліз Худоман з машини, а обличчя в нього – наче хріну вхопив. На чолі крапельки поту. Витер долонею той піт, зітхнув, поліз до кишені за цигарками.
Намагаюся не дивитися на нього, щоб очі не зрадили. А Штанько підкотив штани вище, бо багнюка довкола, і люб'язненько радить голові:
“Нічого не буде, Олексію Нестеровичу. Не виберетесь самі. Посидіть, покуріть, може хто їхатиме, то витягне. А ми – ноги на плечі та в довгі луки по калину”.
“Оце тобі й болото! Дурного пригода – умного наука. Добре, – махнув рукою, – йдіть”.
Не встигли ми й десяток метрів пройти, коли озвався. Оглядаємось – киває, щоб я підійшов. На мене все й похололо: “Здогадався!” Боязко підступаюся до машини, а він:
“Онде на Плави трактор прийшов, теє, хай приїде сюди, смикне”.
Кажу Штанькові куди мене послано і плентаюся до трактора. Дійшов до Плавів, ступаю по сухій ріллі, а в голові: “Тут же раніше лілеї цвіли… От техніка у нас!”Далі дивлюся на трактора і не второпаю, що він робить: культивує чи боронує. Пилюка курить – страшне. “А хто за кермом? – починаю вгадувати. – Іван-рудий? Трактор колісний – мабуть він…” Підхожу – так і є: “Це ж біля його двору сьогодні легкова машина стояла”, – приходить в голову.
“Дядьку Іване!” – киваю.
Трактор спиняється. З кабіни висовується руде, з плямами солярки та піску, сердите обличчя.
“Що хочеш?” – питає.
“До вас гості приїхали, “Волгу” біля воріт бачив”, – гукаю. І стою – забув чого прийшов. – А –а! – згадую. – Там голова…” – озиваюсь зраділо. Але Іван-рудий уже хрьопнув дверцятами, підняв культиватора і пограв навпростець до села. “Ну, тепер поставить трактора на рудці, то до вечора торохтітиме. Якщо гості поїхали – дрова рубатиме. Потонуть у диму верби за хатою, сад Штаньків, і подвір'я бабусі Явдохи. Треба було казати про родичів!? – картаю себе. – Але це півбіди. Як бути з Худоманом? Брехати не хочеться. У таку халепу вліз!” – бідкаюся. Чую, що й ноги не несуть. А Штанько вже на тому березі Карасикового: стоїть недалеко від сховища та палицею розмахує. То мені, щоб швидше йшов.
Прямую мимо машини. Думка така: покличе голова, то підійду, що зробиш. А ні – піду далі. Проте, “Газик” стоїть, як і раніше, а його не видно. “Може, в кущі сховався, щоб люди не бачили?” – думаю. Підходжу ближче до Штанька, розповідаю, а той сміється:
“Нічого, хоч раз пішки пройде до села. А то – дме морду, що й граблями носа не дістанеш. – І вже сердито: – Ось треба сюди його покликати. Хай побачить, що тут робиться? Сховище зробили, а добрива сиплють під відкритим небом. Онде цілу машину хтось залишив, – показав на білу купу. – П'ять агрономів у колгоспі, є помічники, бригадири, а порядку немає. Ніхто не турбується, нікому не болить. Пройде добрий дощ, і вся ця отрута завтра буде у Карасиковому. Ай-яй-яй! – хитає головою. – Який тільки злочин, Грицю! Та їх негідників слід примусити, щоб не тільки пішки ходили, а навколішки отут повзали. Ану біжи до сховища, може, заступа знайдеш, – радить мені. – Ми його хоч прикопаємо. Треба ж щось робити. Більше діла – менше слів”, – додає веселіше.
Сонце вже під обід, кортить ліс, – до нього, як рукою подати, – але ж говорити Штанькові щось не смію. Бо якщо справді від тих добрив стане кепсько червоному карасю в озері – біда. Треба рятувати. Адже їх ні в річці Сниві, ні в штучних ставках уже немає… Звичайні є, а червоні – зникли. Як зникають пташки, дерева, рослини різні… То що, і червоних карасів – у “Червону книгу”? А загинуть усі птахи і звірі – як житимемо без них ми?” – приходить в голову. Але роздумувати ніколи.
Підбігаю до сховища, яке розчинене навстіж. У ньому теж добрива лежать – у мішках, і так, насипом. Бочки металеві стоять, а що в них – хтозна. Може, отрутохімікати? У кутку знаходжу погнутого заржавілого заступа, кошика з діркою у дні, біжу до озера.
Штанько кладе на дно того кошика шматок картону, щоб не висипалося добриво, починаємо носити до складу. Я стараюся, аби швидше, бо вже сонце повернуло на полудень. Носимо й носимо – повимазувалися, притомилися. В мене аж спина зболіла. А купа ще велика. “До вечора вистачить”, – шкребеться на душі. І тут згадую про голову колгоспу. Дивлюся туди, де він засів, але за очеретом та верболозовими кущами нічого не видно. “Чи не поїхав? – думаю. – Ні – машина стоїть”. Коли це бачу, виліз Худоман, ніби вивалився з “Газика”, постояв трохи, дивлячись на колеса, і подався в напрямку села.
“Гляньте, дядьку, голова пішов!” – показую.
“Він же не встигне дійти… Бачиш, яка хмара над селом! Нічого, хай хоч раз добре намочить, – підморгує мені Штанько. – А я й знав, голубе, що дощ буде, – хвалиться далі. – Жінка моя, Марія, внесла вранці оберемок дровець, поклала біля печі, а з них виліз павучок і поліз угору – то на сиру погоду. Хай іде! Дощ у пору – золото”. І дійсно, не встигаю й добрива віднести, як починає накрапати. Спочатку дрібний, а по хвилі уперіщив, мов з відра.
“Ти ховайся, Грицю, – радить Штанько, – а я буду робити дамбу, бо знесе всі добрива в озеро”.
Залишаюся з ним. Копаємо по черзі, а дощ ллє, аж синьо довкола. Босі ноги ковзаються, до заступа прилипає земля. Струмки, що біжать шалено з гори, наповнюють вщерть нашу канаву, і через дамбу розмите добриво пливе до Карасикового.
“А-а!” – зітхає Штанько, кидає вбік заступа і з досади сідає прямо там, де тече вода. Ховатися нам уже нема чого – мокрі до рубця.
Я надягаю на голову кошика і тулюся до дядька. Мені теж прикро, що нічого не вдіяли. В озері біліє добриво. А дощ не вщухає. Одежина липне до тіла, холодить, а з голови вода потічками тече на підборіддя. Від того стає зовсім невесело. Дивлюся на ліс, який недалеко синіє, і до якого мені вже не хочеться йти, та й кажу Штанькові:
“Як тепер з тим вовком стріватися? Ми ж, як цуцики, мокрі”.
Дядько підхоплюється, – в нього штани і сорочка білі від добрива, навіть дощ не виполоскав, – заспокоює:
“Дощ вимочив, сонечко висушить, буйний вітер голову розчеше. Не горюй, Грицю! Не журися, голубе, до лісу підемо завтра. Ніде той вовк від нас не дінеться. А озеро треба рятувати”.
Завтра, то хай і так, згоджуюся, бо куди вже сьогодні мандрувати, коли тіпає всього від холоду.
Нарешті дощ вщухає, небо потроху прояснюється, розвіюється синій туман над луками. І ніби світлішає на душі. Підходимо ближче до озера. Вода попід берегом брудна, в ній біле добриво ще не встигло розчинитися, росяно. Мовчимо. Слухаємо, як шелестять карасі в рогозі, дихає очерет… Потім, обминувши Худоманову машину, що стоїть у багнюці (я навіть в середину заглянув), йдемо додому.
Під селом намацую у кишені гирю, ту, що брав з собою на всяк випадок, зітхаю: “Ех, дарма тільки носив!” А тоді признаюся Штанькові, показую її.
А він:
“Це ти дурне придумав. Звірини боятися негоже. І в ліс треба приходити, як до людей, з відкритою душею, з добром, а не злом. Якщо ти нічого поганого в думках не маєш, ніколи звір займати не буде. Це факт. А ось коли камінь за пазухою – ворогом станеш. Так що викинь ту гирю і більше не бери з собою”, – радить.
Я так і роблю. Заходжу до двору і жбурляю гирю в бур'яни. Швиденько переодягаюсь, поки матері нема, сідаю на колоду біля дровітні і вже в потемках довго сиджу на ній. Дерева довкола зчорніли, втаємничено притих вітер. А небо таке яскраве, мінливе! Наче хто малює по ньому бузкові та фіолетово-сині смуги. В хату не хочеться йти. Прикро мені, шкода Карасикового. Худоман нахваляється, що висушить. А він такий, коли надумається, то ніхто в селі не зупинить. Штанько каже, що голова не рахується ні з ким, а робить так, як сам хоче. Хоч ти йому кілок на голові теши! І що за роки головування завдав лиха нашій Качківці, лукам і озерам більше, ніж колись Чингісхан.
11. ПРО ТЕ, ЯКІ РАНІШЕ БУЛИ СТОСУНКИ У ШТАНЬКА З ХУДОМАНОМ, АБО ЯК ГОЛОВА КОЛГОСПУ ВИКОРІНЮВАВ НАРОДНІ ЗВИЧАЇ У НАШОМУ СЕЛІ
ВИПАДОК ПЕРШИЙ
Коли зайшла мова, то чого ж мовчати. Штанько не долюблює Худомана, а той, в свою чергу, – Штанька. Ворожнеча та почалася не сьогодні і не вчора, а давним-давно. Мо', років двадцять тому. Відразу після того, як Олексія Нестеровича прислали до нас у Качківку головувати. Мене, звичайно, ще не було на світі. А чув я все те від матері.
Та хіба тільки мати знають – все село! Приїдьте, спитайте в будь-кого, і кожний вам розкаже цю історію.
Штанько ще тоді не одружений був – парубкував. Частенько виходив до рудки, аби послухати як дзюркотить вночі струмочок та шумлять верби. Мати розповідають, що раніше, як вони дівували з тіткою Марією, то начебто струмочок був голосніший і верби та вільхи над містком розкішніші. Може й так. Раз кажуть – треба вірити. Бо тоді не сипала бабуся Явдоха сміття у водойму, і трактор Івана – рудого не димів. Біля рудки щовечора збиралося багато хлопців і дівчат, ледь не з усього села. Наче й гульні більше ніде нема. Тільки й чути пісні та сміх до ранку. Ох і весело було! Ще років п'ять тому я наслуховувався тих пісень. А зараз усе перевелося. Інколи з'їдуться кутківці з міста на вихідний чи яке свято, то постоять над водою. А в будень – ні душі. Це хіба тітка Марія з тіткою Галею повсідаються ввечері на вичовганих колодках у Івана-рудого і затягнуть якоїсь високо-високо, так високо, що й верби заніміють, і дрозди у вільшаку затихнуть. Іншого разу Штанько до них приєднається. Він каже, що як ці жінки помруть, то німим село стане. Та не про це я зараз. А ось про той випадок, що стався між Штаньком і головою, коли мати ще дівували.
Хлопці, щоб цікавішою гульня була на рудці, щовесни над водою споруджували велику гойдалку або, як у нас кажуть, орелю. З року в рік, з давніх-давен це велося. А робили її так: на дві верби, що стояли поруч затягували метрів на десять вгору товстеньку колоду, навішували на неї дві березові жердки (кадоли), внизу робився місток, так щоб можна було стати і взятися руками за них, і – ореля готова. Над самою водою, уявляєте, от здорово! Споруджували її хлопці не коли заманеться, а завжди до найбільшого релігійного свята – Пасхи. Старіші жінки і сердилися на хлопців, безбожниками обзивали, що ті у святий вечір, коли йдуть уже бабусі до церкви, стугонять на все село. Було, всю ніч роблять, а на ранок все-таки зведуть. Бо не буде гойдалки – свято потьмариться.
Збиралося біля неї багато люду. І не тільки хлопці та дівчата, а старі й малі – все село на рудку йшло. Жаль тільки, що мене не було… Гойдалися на ній по-різному: парами або хлопці поодинці. Знаходилися сміливці, що розгойдувалися зухвало, підлітали вище верб, ледь не перекручувалися. Скрипіла колода угорі, хиталися верби, наче вихор налетів на них, аж небо погойдувалося. Від того шаленства у присутніх ойкало в грудях. Дівчата затуляли руками обличчя, а старі жінки хрестилися… Але все, як розповідають, кінчалося добре, крім одного випадку, який стався зовсім з інших обставин. Воно якби і одірвався хто з хлопців, то де б він дівся? Упав у рудку та й плавав у воді – я так собі думаю.
Прикро, що немає зараз цього. Споконвіку робили ту орелю, а сьогодні ніхто навіть і не згадує про неї. І винен у тому, кажуть мати, голова Худоман. Не сподобалися оті гуляння керівникові. І вже наступної весни, коли став головувати у нашій Качківці, заборонив хлопцям лаштувати її. Бачте,замуляла. Викликав Штанька в контору, бо він був завжди зачинщиком і організатором, і насівся, аби відмовився робити. Попередив, щоб орелі не було. Дядько і так і сяк, ухопився доводити, що це ж народний звичай. А голова ніби-то: “Не треба нам старих забобонів – посходяться, гави ловитимуть, а працювати хто буде? Посівна зараз!” Отаке придумав. Наче раніше люди нічого не сіяли, а тільки біля орелі байдики били – так виходить?
Але Штанько не послухав голови – хлопці зробили орелю за ніч. А в неділю, на Великдень, зібралося багато односельців. Тітка Марія і моя мати прийшли, почали гойдатися. І враз на рудці з'явився Худоман. Вискочив з вантажної машини (легкових тоді ще не було в колгоспі) і став вимагати, щоб люди розходилися по домівках та збиралися в поле. Погрожував, аж словами давився: “Хто це піде з рудки – оштрафую!” Всі заціпеніли, однак стояли. До цього ж ніколи ніхто не забороняв, а тут така несподіванка. І хай би в будень, а то ж неділя. Та не в орелі, мабуть, справа. Мати казали, що й пісень голова не дозволяв співати в полі. На роботі, мовляв, не співають, а працюють. “А коли ж його і де можна співати?” – спитали жінки. “У клубі, на репетиції”, – відповів.
Отож, що Худоман не робив, а люди не розходилися. “Я виведу цю вакханалію!” – закричав він (мати й досі не знають, що те слово означає), ухопив у кабіні сокиру і, опинившись біля верби, на якій була влаштована ореля, почав її рубати під корінь. Ударив раз, ще раз – біла тріска відщепилася і впала йому під ноги. Всі притихли, затамували подих і чекали, що буде далі. А Худоман з усієї сили рубав. Тоді Штанько шепнув тітці Марії: “Давай гойдатися – не буде займати…” І в ту ж мить опинилися на містку орелі. Хтось розігнав, заскрипіли кадоли. Небо, мов парасолька, загойдалося над ними. А голова ніби не бачив – лезо сокири впивалося все глибше в деревину. І враз верба затріщала, захиталася… Тітка Марія зойкнула. Руки її ковзнулися, ноги одірвалися від містка, і вона на очах всіх впала на землю…
Кажуть, що Штанько спочатку кинувся до тітки Марії, а тоді до хати, ухопив рушницю, але Худомана вже й слід прохолов. Як у воду впав. Навіть увечері на наряд не з'явився. І наступного дня не вдалося Штанькові його побачити. Тільки на третій пізно прийшов до контори. Довго ніхто не знав, де він був, а згодом з'ясувалося, що сидів дві доби у конюшні. Дядько Назар, конюх, замкнув Худомана в збруйнику. Розповідають, що голова не їв нічого і не пив. Навіть вночі на вулицю не виходив. Отак налякався. Та конюшня і недалеко від Штанька, але хто міг здогадатися, що голова там. А якби знайшов його дядько – хтозна чим би все скінчилося?
Тітка Марія одужала після того, і вони з Штаньком побралися. Та орелю на рудці уже ніхто більше не споруджував з того часу. А верба, яку підрубав Худоман, всохла. Мати кажуть, що відтоді і пісня на нашій вулиці почала стихати, а село – занепадати. А між Штаньком і Худоманом немов чорна кішка пробігла.
Голові можна б і не сердитися. Наче ж нічого такого і не зробив Штанько? Ну побігав по селу з рушницею згарячу – всього-на-всього. Що ж такого? Можна б і забути йому. Я так і думаю. Мо' й вибачитись перед тіткою Марією, бо сам же винуватий. А він ухопився швидше зводити рахунки. Відразу викликав міліцію, щоб зробили обшук у Штанька і забрали рушницю. Однак все обійшлося. Міліціонери походили у Штаньковім саду, як в раю, подивились, подивувалися, придратись не було до чого, то й подалися собі. А стосунки з головою ще більше загострились.
Якраз на той час під лісом хтось потоптав посіви колесами машин. І виявилось, що шкоди наробив сам… Худоман. Штанько бачив чи почув від кого, як голова та комірник стріляли на озимині диких кіз вночі, освітлюючи їх фарами, і відразу повідомив до району (в селі потайки говорили про те полювання). Не знаю, покарали Худомана і дядька Дениса чи ні – цього вже не докажу. Мабуть, ні. Бо він – стріляна птиця, такий, що відкрутиться. “Штанька треба провчити”, – сказав після того членам правління Худоман. І дав вказівку об'їждчикові Демиду Лисиці, щоб зловив дядька Микиту з чимось краденим. Певен був, що Штанько, як і багато односельців, бере сіно та солому без виписки в колгоспі. Ходив-ходив Демид Лисиця назирці за ним, засідав, а зловити не вдалося. А як би він зловив, коли Штанько ніколи нічого в колгоспі не брав. Сіна йому не треба, соломи теж, бо корови не тримає. Дав тоді голова розпорядження бригадирові не давати йому ні коня, ні воза. Штурх Панька в око, а Панько і так сліпий! – не дали Штанькові коней город виорати – не дуже і журився. Бо скільки там у нього тієї землі? Сад, як ліс, довкола хати та й годі. Худоман знайшов ще одну причину: мовляв, у Штанька город зайвий. Викликав Івана-пасічника, який на той час членом ревкомісії був і наділяв землею, і дав завдання відрізати трохи. Прийшов Іван-пасічник з метрівкою, постояв розгублено на межі (сусід же!) і пішов. У конторі пожалівся: “Що в нього там відрізати? І кому? Сад та хата”. Голова пробрав добре, то на другий день позабивав все-таки кілочки. Але кому не пропонували ту ділянку – ніхто не взявся порати. Розгніваний Худоман, щоб якось довести свою владу над Штаньком, дав вказівку Івану-рудому, аби переорав ділянку і посіяв колгоспні буряки. Той пригнав трактора до двору та й… розгубився: наче раніше не бачив, що в сусіда сад такий. А живе ж майже навпроти. Походив, подивився – до вечора димів трактор на рудці. “Їдять його мухи – плуги поломаю”, – мовив про себе та й поїхав.
ВИПАДОК ДРУГИЙ
На круте дерево крутого треба клина, кажуть. Хтозна, як би склалася доля Штанькова, аби… А втім, слухайте.
Через рік чи два після орелі, трапилося так, що бригадний двір, – пам'ятаєте, в ньому переховувався Худоман, – перенесли в інше місце, а там, щоби не пустувала будівля, розмістили курятник. Хата була старенька, приземкувата, обдерта геть до чорної деревини. Відколи куркуля діда Магули не стало, її ніхто не мазав. Кури ж клювали шпари, і від того стіни просвічувались. Але це не ускладнювало курячого життя. Стояло ж там на подвір'ї кілька Магулиних груш – ось від них і не було добра. Може кому й смішно, а курям не до сміху. Ой, як дозріють ті груші, а вони ще добре родили, – лихо та й годі! Подумать тільки: сиплються, як на гріх, всеньке літо, наче град з неба. Все: пок, пок і – прямо на курячі голови. Півні витягують шиї, дослухаються, – і що вони можуть почути? – а як лусне по голові – горланять: “Куд-куди, куд-куди!” Ніби дивуються: хто ж воно кидає? А втямити ніяк не можуть, що падають груші, бо треба їм падати.
Але то ще півбіди. До того лиха – лихо страшніше додалося. Внадився яструб на подвір'я. От тільки не скажу точно який. Раніше думав, що він у нас один водиться, а виявилося – кілька видів. Про це дізнався, коли був у саду в Штанька. Дядько каже, що найбільшим хижаком у нас є яструб-тетерв'ятник. Полює він не тільки на пташок, а й бере курей, зайців. На лапах у нього більші кігті не збоку, як в інших хижаків, а посередині. Тому пташок ловить на льоту, коли вхопить, то вже ніколи не випустить. А ще є менший від нього – яструб-перепелятник, котрий ловить диких голубів ( горлиць) перепілок та куропаток. До цього ж – куренят молодих теж може побрати. На рудках та озерах гніздиться болотяний лунь, що полює на качок і крячків. Існують і зовсім маленькі яструбки – ті негідники знищують чечіток, синиць та багато інших безвинних пташок.
Тож не знаю, який там унадився на курятник. Мабуть, найбільший – яструб-тетерв'ятник. Ото з'явиться раптово, вхопить курку чи півня і – поминай як звали. Інколи й помітять пташниці, почнуть гукати та дрючки кидати, а що з того – втече. Бідкалися довго, не знали, що робити. Нарешті поскаржилися голові. А той послухав та: “У нас так і вся ферма куряча ляпне!”
Того ж дня викликав демида Лисицю, щоб підстеріг злісного птаха. Прибіг він ще досвітком на курятник, просидів до вечора, але нічого не виявив. Пішов і наступного дня вартувати. Зачаївся, де сидів, ніхто не знає. Коли це в обід, як зняв стрілянину, – село сполошилося. Диму було над курятником стільки, наче там пожежа. Давай збігатися люди, навіть Худоман з поля примчав. Думали Демид Лисиця вже з десяток хижаків уклав, а виявилось, що яструб… ухопив у нього торбинку з харчами. Скільки не палив услід – не кинув. І сміх, і сльози!
Ось тоді голова і покликав до себе Штанька. Похвалився, яка ситуація на курятнику склалася, а далі й каже:
“Може, ти й на мене, теє, сердишся – клопоти. Кури не мої, а колгоспні. Так що допоможи. Бери свою загадкову рушницю – тут Худоман змовк на хвилину, обличчя його почервоніло – та приборкай того злодія, що курей бере. За кожного – десятку заплачу.”
“ Та не в грошах справа”, – якось знехотя мовив Штанько.
“А в чому ж?” – здивувався Худоман.
“В тому, товаришу голова, що шуліку не проведеш – далеко бачить. Знає мене, як облупленого. Помітить на курятнику, то десятою дорогою облетить”.
І це так, він не брехав. Бо кожна пташка в Качківці духом чує Штанька. Отак стоїмо біля рудки: “Дивися, Грицю, – каже, – онде летять три ворони – зараз побачать мене, то повернуться або в різні боки полетять”. Як у воду дивився. Тільки наблизилися – і назад. Він сміється: “Колись їх дробом почастував, щоб не витягували кукурудзу на грядці. Пам'ятають!”.
Отож послухав Худоман Штанька та й радить:
“А ти, теє, сховайся під парканом або на грушу залізь”.
Штанько згодився.
“Ну, добре, якось куряче лихо розвію. Вбити, може, й не вб'ю шуліку, а налякаю так, що більше не прилетить, узнає, чим крапива пахне”, – пообіцяв наостанок.
Вдома зібрався, взяв рушницю, трохи харчів, бо хтозна скільки доведеться вартувати шуліку, та й подався на курятник. Обійшов двір, підняв кілька груш, бо їх лежало потоптом на землі, потім ліг під парканом і лежить. Так гарно: сонечко гріє, жайворон, наче колискову пісню, наспівує. Тихо, як перед грозою. Аж задрімав. Коли чує, півні зчепилися і один одному не уступають. Такі балачки звели, не те що сміх, а злість узяла Штанька. Підхопився – ще битися зачнуть, який тоді шуліка прилетить.
“Ки-и-ш! Розійдіться!”
Гукнув і знову влігся. А ті за своє.
“От диваки, – думає Штанько. – Коли це було, щоб кури не гірше гайворонів літали?”
Відколи знаю, то вище тину жоден півень не піднявся. Тільки крилами тріпають, пуття ніякого. От хвальки! Щоби їхній далекий прапрапращур, коли вони не людям ще служили, а вільно пурхали в лісі, та як орел до хмар здіймався? Брехня! Може звичайно й літали, але хіба так високо? Похвалюся людям, – подумав, – що чув отаке, то чи ж повірять?”
А з іншого боку вже кури сокочуть – згадують, як їхні правдавні бабусі жили. Ніби і вільно, і не такими купами, самі гнізда робили та діток доглядали. “О завели! Агуш!” – розігнав. Тільки влігся, коли це знов півні сполошилися: ки-и-р, ки-и-р. Вчувалося ніби: “Ко-о-ршок”! Все куряче царство враз закудкудахкало, кинулося врозтіч, зчинився переполох такий, що наче атомна війна почалася. Давай ховатися. А куди ти сховаєшся, коли хижаку згори видно все, як на долоні. Штанько навіть не встиг отямитись. Поки звівся на ноги, яструб ухопив найбільшого півня і поніс угору. Той ледве зводив голос: ки-и-р, ки-и-ир”. “Зараз, зараз, голубчику, звільню тебе. Не репетуй дуже, потерпи”, – примовляє Штанько. Звів свою рушницю, націлився: “Ану кидай півня, бо дробом почастую, чуєш?” Але яструб не зважив на те: може, не чув, а може, не зрозумів мови Штанькової, – піднімався все вище і вище. Тоді Штанько з усього маху – рушницею об сухий сук груші. “Шарах”! – полетіло відлуння, наче постріл. Аж кури поприсідали. І тут яструб, видно з переляку, камнем на землю, а півень, на диво Штанькові… полетів далі. “Оце штука!” – здивувався. Аж очі протер – не вірилося. Такого ще не було за життя. Не доводилося бачити, щоб півень так високо літав… Далі обізвався голосно:
“Агов! Куди тебе понесло? Здурів чи що?” А півень і не думав приземлятися, навпаки, ще стрімкіше здіймався в небо. “Дивина! Це, мабуть, з ляку. От і не вір після цього курячому слову. Нічого, навтішається там, їсти схоче, то сяде на землю,” – почухав потилицю Штанько та й подався туди, де впав яструб.
Той лежав, уткнувшись в землю, із дзьоба сочилася кров. “Розбився чи що? Дощі не йдуть, то земля суха, як камінь. Та й здоровий мекан! Мо', кілограмів два? Бач, роз'ївся на колгоспних харчах”, – подумав Штанько. Постояв трохи – аж не вірилося. Шкода було яструба, але що поробиш. “Заберу додому”, – вирішив. Загорнув у стару газету і поклав у торбинку. Ще посидів на межі, бо день же не скінчився, а почало братися на вечір – подався геть. Дорогою тільки подумав: “Куди ж той півень полетів? Чудасія”.
Зайшов до хати, сів – вечеряє, розказує тітці Марії про яструба.
“Треба ж, – здивувалась вона. Не стерпіла, нишком глянула в торбину – і до Штанька:
“Украв”?
“Що саме”? – не второпав він.
“Те, що приніс”…
“Курзю-верзю, кошелі плету! Ти хіба не бачиш, що в торбі”? – глянув на неї Штанько.
“Зуби мені не замовляй. Краденого нам не треба. І півня твого патрошити не збираюсь. Руки мої не торкнуться,” – гнівно мовила жінка.
“Якого півня? Свят, свят, що з тобою? Чи при своєму розумі ти?”
“Це, мабуть, ти не при своєму, коли зробив таке. Ану іди глянь у торбину”.
Штанько вискочив у сіни з думкою: “Дурниці меле”. Глянув у торбу – рота розкрив: там лежав півень з червоною, як калина, бородою. Почухав потилицю:
“Тю-у на мене… Як же я обізнався? Значить яструб полетів, ага-а… – протягнув. – От молодчина! Отако обдурити Штанька, – наче порадів. Далі почав бідкатись: – Діло тютюном пахне. Це ж всі знають, що я забив яструба. Може, й Худоман навідається. Скаже, що вкрав півня. От влип!”
Походив по хаті, посидів, а придумати щось несила. Почав радитися з жінкою, а та:
“Зроби з нього чучело, так щоб схожий став на яструба. Хіба вже Худоман буде приглядатися, га?”
“А й твоя правда”, – згодився Штанько.
Швиденько знайшов пластилін, виліпив дзьоба зігнутого, лапи підфарбував, а червону бороду відрізав. Після розтягнув півневі широко крила і повісив його на стіні, де експонувалися лапи колись забитих хижаків.
Голова не забарився: прочинив двері, – хата низенька, то аж зігнувся біля порогу, – привітався і до Штанька:
“Кажеш, підстрелив таки злодюгу. Покажи – гляну хоч, який він. Бо, чесно кажучи, не доводилося бачити”, – зізнався. Підійшов ближче до стіни і скривився. Дивився –дивився, протер очі та й каже:
“Нічого не розумію. Так схожий на півня!”
“А що тут дивного – півнями ласує”, – втрутилася тітка Марія.
“Так-так, – згодився голова. – Значить, можна писати акта? Злодія спіймано… – мовив тихо, ніби про себе. Далі дійшов до порога та Штанькові:
– Ти от що: принеси його сьогодні до контори. У нас якраз ревізор з району – хай побачить. Це ж наочний доказ, куди поділися сотні курей з ферми?”
Штанько спочатку розгубився: як йому бути? А тоді оговтався. “Віднесу, – вирішив, – хай той ревізор розбереться справді, де поділися кури?”
Тітка Марія умовляла:
“Не неси, бо осоромишся”.
Але Штанько не послухав. Думав, що допоможе ревізорові вивести Худомана на чисту воду, аби зберегти природу в Качківці, а вийшло все навпаки – допоміг голові. Ревізор, як побачив того “яструба”, вигукнув: “Тепер розумію, куди зникли кури!” – і списав майже півферми курячої.
Відколи мати розповіли це, а й досі смішно. Щоб ото не розпізнати півня – комедія та й годі! І що дивно: Худоман відтоді більше не став займати Штанька. І стосунки між ними ніби наладилися. Однак я знаю, що голова не любить Штанька. Бо не мовчить той, коли бачить витоптані посіви, переорані луки чи порубаний ліс.
12. ПРО ТЕ, ЧОГО МИ ЗНОВУ ПІШЛИ ДО КАРАСИКОВОГО, А НЕ В ЛІС, АБО ЯК ШТАНЬКО ЛОВИВ ЧЕРВОНИХ КАРАСІВ РУКАМИ І ЩО ТРАПИЛОСЯ ДАЛІ.
Після того як ото намок біля Карасикового, мати ніяк не хотіли пускати мене до Штанька. “В чому ти підеш? Штанці онде за ніч не висохли,” – кажуть. А таки змилувалися – винесли інші ті, що збиралися прати:
“На ось – одягай, та й ці намочи!” – сердито.
Я полегшено усміхаюсь:
“Та ні, мамо, прийду сухий і чистий. То ми вчора озеро від добрив рятували…” – пояснюю.
Мати трохи м'якшають.
“І в Штанька того толку, як у дитини”, – роблять висновок і виходять з хати.
Я й собі на вулицю. Стрибаю через рудку, долаю одним махом жердку Штанькову, що слугує за ворота, дивлюсь, а він унизку копає яму – ще одну копанку. Землі вже три купи лежить, наче хто машиною привіз. “І коли він встиг?” – думаю. Питаю:
“Це ви вчора копали?”
Сміється:
“Я Грицю, тільки почало розвиднюватися, вже надворі. Надумався, що треба рятувати червоних карасів. Бо коли в озеро попали добрива, добра не буде. Треба спіймати хоч би з десяток тих карасів та вкинути в копанку, на всяк випадок, може, й приживуться? Чув, як нахвалявся вчора – висушу Карасикове! У кого в голові капустяна розсада, тому не дасть ума і посада. А ти, бачу, до лісу зібрався? – питає. – Вибач, голубе, що підвів – підемо завтра. А сьогодні підчистимо трохи цю калюжу і – до Карасикового”.
“Нічого собі, – думаю, – “калюжа”! Якщо з'єднати з старою копанкою, то метрів п'ятнадцять завдовжки буде. У селі не знайдеш такої. Якщо і є в когось, то давно висохла, заросла лозою та бур'янами”.
“Земля сира, до заступа липне. Це якби бульдозером?” – раджу Штанькові.
“Не хочу я його й бачити. Він не стільки тут зробить, як напсує. Краще бери оно заступа та потихеньку вириємо”.
З годину возилися, поки вода не почала заважати. Тоді Штанько:
“Годі. Вилазь, то стінку перекопаю: хай вода тече сюди”.
Я підтягуюсь, ступаю йому на плече і вискакую на берег. І в ту ж мить стінка, що роз'єднувала стару копанку з новою, сама падає, а вода рине на Штанька. Мені аж дух забило.
“Дядьку, – гукаю до нього, – вилазьте швидше, бо вода прибуває!”
А Штанько наче не чує.
“Мілкувату викопали”, – каже. Піднімає руки і – зникає під водою. Нема й нема… Хотів було тітку Марію кликати: Аж – гульк – по той бік під вербою, що над самою водою корінням вп'ялася в берег, стоїть і ряску на штанях визбирує.
А тут і тітка Марія нагодилася, почала сварити, що одежину намочив. Штанько їй ні слова, а мені киває, мовляв, зараз підемо до озера.
“Візьми онде на кілку відерце і садок”, – показує. А сам у хату – перевдягатися.
Тільки виходимо до рудки, а Демид Лисиця назустріч. Посунув на голові шапку, око прискалив, як завжди.
“Куди це ви?” – питає. І дивиться підозріло. Об'їждчик, то все йому треба.
Я мовчу, а Штанько:
“По рибу. Хочемо наловити та в копанку накидати. Бо Плави висушили, Дорогинець занапастили – одна куповина зосталося. А це вже і до Карасикового добралися. Склад добрив, так наче не було місця більше, над самою водою поставили. Загине риба, їй-Богу! А ти ходиш – і байдуже!”
Демид Лисиця переступає з ноги на ногу, – останні слова ніби не чує, – чухає біля вуха, а тоді між іншим:
“І чим же збираєтесь ловити її? Підсакою? Чи може, відром?” – дивиться на мене.
“Руками, еге, Грицю”, – підморгує змовницьки Штанько. Далі підтягує свої широкі штани і сміється. Так ніби він кепкує з нього, насправді – ні.
Демид Лисиця втягує голову в плечі, очима тільки – луп-луп, ні слова, наче заціпило.
Мені й самому дивно. Стою та думаю: “Як її ловити руками? Тут на землі за хвоста не втримаєш, а у воді ще й піймати треба. Чи не жартує?”
“Еге-еге”, – бурчить невдоволено собі під ніс Демид Лисиця, а тоді, попід парканом Івана-пасічника, до своєї хати.
“Зараз буде бігти услід за ними – ось побачиш! Прилип, як до Ганни Пилип”, – каже Штанько.
І справді, тільки переходимо околицю і ховаємося за вербами, як з'являється на стежці. Бачу, іде назирці, зігнувшись, так, щоб ми не помітили. Стає смішно! Певно, хоче побачити, де Штанько збирається рибу ловити, в якому місці. Бо скільки сам не ходить на рибалку… – йому легше рибу з'їсти, ніж піймати. А може, думає: раз ми йдемо, то погода така, що буде клювати? Вже всі в селі знають: як Штанько збирається в ліс чи до озера, то й Демид услід.
Ідемо луками. З поля, що підступає клином до озера, тягне отрутохімікатами.
“Давай обійдемо, – радить Штанько, – Бо онде тільки льон обробили. Скоро й тут жайворона не почуєш. Перепілки звелися, наче й не було їх ніколи”.
Іду поруч Штанька, а дороги не бачу. Підводжу очі вгору – неба не бачу. Якась чорна пустка, ні кінця їй ні краю. Невже колись зникне пташиний щебіт і світ стане німим, мертвим? Ні, хай хто що хоче думає, а я не вірю. До цього не дійде. Бо хто стане в такому світі жити? Скажіть, хто? Коли не буде ні луків зелених, ні озер, ні пташок. Тільки літаки, машини і дим від них, мов туман, що виїдає очі.
От підходимо до Карасикового, сідаємо над водою там, де вельми глибоко. Відпочиваємо. Коли й Демид Лисиця, як з-під землі вродився. Обійшов поза верболозом і сів недалеко, але так, щоб не дуже його було видно.
Сонечко, поки ми йшли, підвелося, припікає. На озері, під берегом, повипиналися ситняк та рогоза, далі шелестить очерет. Вода тепла, як чай. Я знаю, що в таку погоду риба любить виходити на мілину – погрітися у теплій воді, подрімати. Бачу, по той бік, над самою водою, чапля стоїть і щось спостерігає. Стояла-стояла, а тоді підіймає одну ногу тихенько – переставила. Далі другу. Іде попід берегом, опускає дзьоба до самої води, а потім – штирх туди! І в дзьобі вже рибина. Тримає поперек її, а далі підкидає вгору – ковть – і нема. Я завмираю від подиву.
“Дядьку, бачили?!” – озиваюся до Штанька.
“І не раз, Грицю, набачився за своє життя. Літось стою недалеко від озера, дивлюсь – завмерла у воді. Ліг під кущем і спостерігаю. Коли це вона мах-мах крилами – і на берег. Ну, думаю, щось вагоме вхопила. Підхоплююсь та – шапку на неї. Чапля знялася і полетіла. Підбігаю, а там… лин лежить, мо', півкілограма! Отакий, – розводить руками Штанько, – сантиметрів тридцять!”
“І живий?” – видихаю.
“Авжеж. Я його відразу у воду, – каже. І сміється: – Зараз і ми спробуємо отак”.
Опускається до води, сипле біля берега варену кашу з горохом, і каже:
“Не бійся, рибко, – це я, Штанько”.
Раз так, вдруге, і втретє повторив. Я принишк, дивлюся на воду, жду: що ж воно буде? Коли це штовхає під бока і шепоче:
“Вода піниться – значить іде риба. Піскурці та лящі. А онде і червоний карась!…”
Бачу, захитався ситняк, майнула спинка тінню і стоїть на мілині – не ворухнеться. Штанько опускає легенько руку над водою і враз, як чапля дзьобом, хап того карася та й на берег. Закрутився він на траві, здоровий, як моя долоня. І червоний, аж горить.
“Не бійся рибко. Я з добром прийшов. Без всяких крючків та гачків. Такого підступного знаряддя і в дворі не водиться. Я вас поселю в чисту криницю, бо ця вода вже отруєна”, – промовляє Штанько. І в ту хвилину ще одного кидає на берег.
“О, другий!” – каже.
А хтось мені ніби пошепки: “Ні, той самий…”Я не розумію чи хтось сказав те, чи мені вчулося? Оглядаюся, нікого поруч нема. Штанько теж, мабуть, не звернув уваги, а може, й не чув, бо вкинув швиденько карася у садок, опустив у воду, сів. І знову рукою тільки – хап – і рибина вже біля мене.
“О, третя!” – Штанько.
А воно: “Той самий…” Що за чудасія?” – думаю. Штанькові не кажу, бо знаю, що знаю, що буде сміятися. Мені вже було так не раз. Ото вчу за столом уроки, добре знаю, що мати на фермі, а озоветься в хаті: “Грицю!” Або курка засокоче. Підійму голову – ні душі. І тепер… Відступився я трохи від берега. Дай, думаю, гляну, що дядько Демид Лисиця робить? Бачу, уже ближче опинився. Дві вудочки стримлять над водою, та він на поплавки не дивиться, а поглядає крізь лози на нас. Видно, нічого в нього не клює, то завидки беруть, що Штанько вихоплює з озера карасі. І швидко – один за одним викидає. Таке враження, наче вони самі вискакують з води.
“О, десятий! – вигукує голосно, наче навмисне. Починає бідкатися. – Як це їх нести будемо? У відро не влізуть. А так задихнуться”.
І тут Демида Лисицю ніби гедзь укусив: підхопився, зібрав свої вудочки і до нас.
“Дак багато піймав?” – питає. І вигляд у нього, ніби нічого не бачив і не чув.
“Трохи є, – каже Штанько. – Там, під кущем, подивися”, – киває головою.
Той опускається до води, дивиться, дивиться, а тоді, як засміється! І хамелю-хамелю – зник за лозами.
“Чого він сміявся? – думаю. – Що багато у садку карасів? Дивно”.
Штанько навіть не глянув. Дістав з торбинки окраєць хліба, розламує його на два шматки (я цього разу забув) і подає один мені. Інший кладе на торбинку і весело затягує: “Буде риба у копанці жити, з качками дружити. Тю-ур, ті-і, ті-ї”. А вгорі собі: “Тю-р, ті-і, ті-і…” Я підводжу голову, але жайворона не видно. Бачу, на небі з'явилася хмарка синя, схожа на високу гору, і попливла до сонця. За мить вона роздвоїлася, ніби тріснула, а по землі шмигнула холодна тінь, аж вода затремтіла. “Ще дощ піде?” – думаю. Цього тільки не вистачало. Вчора, намок, ще й сьогодні. Тоді хоч додому не вертайся. Мати мене і в хату не впустять. Скажуть: “Твоя риба та зайці заведуть мене в старці”.
Хотів сказати Штанькові, коли бачу, він у воду поліз, по коліна зайшов. “Що він хоче?”
“Ось побачиш, – каже, – уже лящ догори животом плаває – Витягає з озера неживу рибу і тримає в руці. – Оце тобі й добрива. А я чув від людей, що не тільки поле, а й луки “підживляли”. Все воно стікає в Карасикове. Хоч би один з агрономів задумався – ні!”
Кладе рибину собі на голову. Я не розумію відразу для чого. Та в ту хвилину прошмигнув над самим Штаньком крячок і ляща не стало.
“Тю… ти! – аж дихати перестаю. Оглядаюся, де той крячок дівся, а Штанько мені:
“Ти, Грицю, збігай до складу та глянь чи не насипали там знову добрив, де ми вчора прибирали? Бо в них вистачить глузду. А я, поки ти збігаєш, карасів у відро перебазую. Та й будемо рушати”.
Я підхоплююся і біжу на той бік озера. Обходжу довкіл складу, обдивляюся. Добриво лежить розсипане скрізь, але куп, таких як учора перенесли, нема. Ще й у склад заглядаю, бо розчинений.
Прибігаю на місце – ні Штанька, ні Рябка. Озиваюся:
“Дядьку, дядьку!”
Якась пташка стрепенулася на озері, очерет зашелестів.
Стою, жду. Думка така: може, куди пішов, то вернеться?
Але Штанько не з'являється. Я нехотя залишаю озеро.
Іду лугом та оглядаюся раз по раз: чи не видно Штанька?
Бачу, дядько Назар, конюх, той що Худомана ховав у збруйнику, босий, у білій сорочці, косить у долині траву. І віз біля стежки стоїть. На возі дуга і хомут, торбинка, мабуть з харчами, а поруч – гармонія. Старенька вже, раніше на ній батько його грав (з Німеччини привіз), а тепер назар не розлучається. Куди б не їхав, куди б не йшов, і її бере. Ото вижене коней на пасовисько, сяде на горбку: коні пасуться, і він грає. А то й заспіває. Голос у дядька – слухав би й слухав.
Не так давно було в них весілля (син старший женився), то дядько Назар вийшов у іншу кімнату та й затяг: “Чорнії брови, карії очі…” А Оля, жінка синова, питає: “То радіо чи телевізор включили?” А той: “Ні, мій батько співає”. Отакий голос!
Підходжу ближче.
“Дядьку Назаре, не бачили, Штанько йшов додому?”
“Побігли з Рябком не так давно. А чого – не знаю”.
“Що сталося?” – дивуюся.
“Ти не спіши, Грицю, – каже дядько, – бо однак його не здоженеш. Сідай – посидимо. Я заграю щось, а ти послухаєш”.
Умощуюся поруч дядька Назара – кортить таки мені та гармонія, – і слухаю. З годину, а мо' , й більше сидимо. Я б цілий день слухав, але дядькові вже треба їхати. Запрягаємо коня – їду разом з ним додому.
Ось і рудка. Злажу з воза і йду до Штанька. “Дома він, – думаю, – чи нема?” Заходжу в хату, аж сидить біля припічка, кошик плете. Побачив мене, підхопився.
“А я переживаю. Як, думаю, доберешся сам. У мене вже висохло… – стукає по голові. – Треба ж одуритися!”
“А що сталося, дядьку,” – питаю.
Усміхнувся він і хвалиться:
“Дістаю з води садок – нічого не розумію. Жодного карася в ньому, де й що ділися! Грицю, гукаю тобі вслід. І Рябко загавкав, аж луна попід лісом пішла, але ти не почув. Мабуть, по той бік озера був, а воно широке. А може, в складі?
Постояв трохи – прямо розгубився. І враз прийшло в голову: рибу забрав Демид Лисиця і мовчечки змився додому. От халамидник, думаю. Десять таких карасів украв! З них би в копанці за літо цілий табун виріс. А трясця б тебе взяла! – забідкався. В чому він їх поніс? Риби без води, що нам без повітря. Ай-яй-яй! Поки доплентається в чоботях – загинуть! Від такої думки мороз по тілу пішов. Треба догнати, поки риба жива, – приймаю рішення. І на Рябка, що дивиться на мене стривожено: біжи перший, бо ти прудкіший, а я за тобою.
Вискочив з урочища – луг чистий, скошений, копиці стоять, стежечка, як нитка, до самого села. І сухо, хоч боком котись. Пробіг трохи, спинився: чи не видно Демида Лисиці? У долинці коні пасуться, лелека ходить, Назар траву косить, а Демида не видно. Десь у селі вже, думаю. Треба швидше бігти. І припустився так, що не тільки конем, а й машиною мене б ніхто не догнав. Незчувся,як і в селі опинився. Біжу вулицею, ніг під собою не чую, а люди: “Що сталося?” Відмахуюся, бо ніколи говорити. Долетів до двору Демида і – в хату. Господар дома? – питаю в тітки Теклі, що коло печі порається. “Ще не приходив. А що біда яка”, – сполошилася вона.
Мені і дух забило, сів мовчки на поріг – піт очі заливає. Жду, може, незабаром з'явиться. Коли взяв рибу, то додому буде йти. Рябко теж біля мене притулився, сопе. А тітка з хати в хату: не знає де сісти і за що взятися. І я мов на голках.
Поминуло з годину, а Демида Лисиці немає. Тут щось не так, думаю. Годі ждати. Підвівся, вибачився перед Теклею, що завдав їй клопотів – про рибу нічичирк – і подався до своєї хати. У дворі витягаю з торбинки садок, щоб просушити, дивлюся, а у дні… дірка”.
Посміялисями з того та й розійшлися.
13. ПРО ТЕ, ЯК ПОЛЮВАЛИ РАНІШЕ ШТАНЬКО ТА ДЕМИД ЛИСИЦЯ, АБО ЧОГО ДЕМИДУ ЛИСИЦІ НЕ ВДАЛОСЯ ОТРИМАТИ ПОРОСЯ ЗА ВОВКА, ЯКЕ ОБІЦЯВ ХУДОМАН.
Раз зайшла мова, то розкажу, поки не забув, про Демида Лисицю. Про нього, може, і писати годі, бо й так відомо, що він за один. Жінка його, Текля каже: “Мій Демид тільки час убиває та гроші розтринькує на мисливське знаряддя. Є в нього дві чи три рушниці (і дві вже продав), всілякі рибальські снасті: вудочки, неводи, ятери. А піде до озера чи в ліс, то завжди вернеться з порожніми руками”.
Ще до того, як Штанькові наснилося і не закопав він набої у саду, Демид Лисиця одного разу зайшов до нього і почав умовляти: “Ось бери, Микито, рушницю та ходім у поле. Качок полетіло, мов хмари!” Той погодився.
Як сонечко почало заходити, зібралися і подалися на просянище (на ньому найбільше люблять качки та гуси пастися). Повлягалися: Штанько упав на землю, просто на стернищі, а Демид Лисиця заліз на скирту, аби перехитрити товариша. Думка, видно, була така: ближче доведеться поцілувати птахів, коли летітимуть. А то, може, й сядуть біля нього?
Чекають. В полі вже зовсім звечоріло. Червоний обрій, що горів, мов жар в печі, пригас, повіяло прохолодою. Полежали трохи, коли це летять… “Гуси!” – вихопилось в Штанька. Бо чути, як гусак озивається, на посадку кличе. Зробили одне коло, потім ще одне… Штанько взяв на “мушку” – полох, полох! Троє полетіло, а одно враз одділилося, дзьобиком – клям-клям, і впало в долинці…
Через кілька хвилин ще шестеро летить. Тільки наблизилися до скирти – побачили Демида Лисицю – і назад. Підхопився він і з дубельтівки – шарах! Не поцілив! Синій димок поплив до яру, а разом з ним і гуси зникли. Надворі стемніло зовсім, тільки обрій світиться. Над Штаньком качок, як хмари. Летять і летять у долинку, а скирту обминають. Так дядько Демид жодної, за вечір і не вполював.
Ідуть додому: Демид Лисиця голову повісив, а в Штанька ноги землі не торкаються, бо за плечима добрих півдесятка качок.
“І чого тебе понесло на скирту?” – каже Штанько йому. Тебе ж видно не те що качкам, а всьому світові. Та й дух твій чути за кілометр. Не стріляй наперед. Чуття треба мати”.
Демид Лисиця злиться:
“Я знаю, що треба мати – рушниця, понімаєш, в тебе краща”.
А було й таке. Як смерклося зовсім, побачив Демид, що в долинці, де блищала вода, журавлі на ночівку позліталися. Підкрався близенько, а вони стоять у воді – нічичирк. Ще трохи підійшов. Метрів п'ять уже лишилося до них – стоять. В нього й руки затремтіли, бо так близько ніколи не бачив пташок. Зняв рушницю, прицілився – шарах! Підняв з води трьох журавлів убитих, повкидав у торбу і від задоволення аж вигукнув якісь нерозбірливі слова.
Штанько, що був не вельми далеко, почув постріл і прибіг. Побачив і так йому досадно стало.
“Нащо, – каже, – ти їх постріляв? М'яса журавлиного не їстимеш, а знищив благородну птицю”.
А він:
“Я так тихо підійшов”…
Давай розповідати на якій відстані короткій був від них. Послухав Штанько і каже:
“На них і набої не треба тратити. Журавель нічого вночі не бачить, як курка. А коли спить, то й не чує. Качка, та в потемках орієнтується, не підпустить. А журавля можна вночі голими руками брати”.
А зимою – пішов Штанько по зайців. Походив в полі, аж до рівчаків добрався, а їх нема. Навіть жодного сліду не вдалося помітити. І погода була тиха, тільки де-ін-де снігом перемітало. Це його здивувало. А тоді здогадався у чому справа, бо хитрощі заячі добре знав. Ото коли вітер шумить, починається завірюха, то вони залягають десь так, щоб обдуло їх і сліду не було помітно. А деякі зариваються в сніг серед поля, аж до землі. Якщо заєць старий і має досвід – сховається глибоко, непомітно, а молодий – буде маленький бугрик або руда земля на снігу. І тут йому спало на думку: “Це вони на негоду уже поховалися в сніг. Вночі, мабуть, схопиться хуртовина”. Спинився і давай приглядатися пильно. Коли бачить, так ніби з снігом перемішаний пісок. “Сидить отут?” – здогадався. Підійшов та ногою з усього мху у сніг – штирх! Підскочив заєць, мо', метрів на п'ять і ногами вгорі перебирає. Штанько – полох по ньому.
Так чотирьох відразу вибив з-під снігу. Дійшов удруге до рівчаків, і Демид Лисиця плентається назустріч. Таки пілгледів, куди Штанько помандрував. Рушницю несе перед собою напоготові, а жодного зайця за плечима. Глянув на Штанька і здивувався, аж очима закліпав.
“Де ти їх нахапав? – питає. – Я вже двічі, понімаєш, поле обійшов, а сліду не бачу”.
“І не побачиш”, – сміється Штанько. А тоді розказав про заячі хитрощі, той аж губами заплямкав. Відстав метрів на сто від Штанька, іде та приглядається, аж до землі пригинається, щоб не пропустити зайця. Коли це спинився, поставив у сніг рушницю і крадеться. Тоді – гух на сніг, а заець з-під нього! Поки підхопився та взяв рушницю, той уже п'ятами накивав.
“Чого ти падав?” – питає Штанько.
“Хотів, понімаєш, піймати руками. А як його стріляти в снігу?”
“Ось ходімо”, – Штанько йому.
Ідуть, бачить Штанько – під снігом заєць. Підійшов та – штурх його ногою. Той підскочив і тікати. Демид Лисиця націлився – шарах! – і мимо. А Штанько:
“Ухопи його за хвіст. Ха-ха-ха!”
Дійшли до саду, Штанько зняв одного зайця з плеча і дав Демиду, щоб тому не соромно було селом йти. На тому й розійшлися. Отакий він мисливець.
Отож коли правління колгоспу доручило Демиду Лисиці знищити вовка, то в селі почали підсміюватися: “Хай іде, мо', штани загубить.”
А вовків тоді розвелося стільки, що страшно було і в ліс ходити. Ото йде хто-небудь з качківців досвітком, а він суне попід городами. Почав говорити на правлінні, що слід вовка якось знешкодити, бо лиха наробить.
“Треба Штанька попросити, хай його, якщо не вб'є, то хоч налякає”, – запропонував хтось.
Але голова заперечив:
“А що це в нас, теє, крім Штанька не знайдеться іншого мисливця? Хіба в нього тільки рушниця?”
Певно, Худоманові, не хотілося мати справу з дядьком Микитою, тим більше просити. Чи то соромно було, що посилав до нього людей, щоб город відрізали і сад знищили, а може, оте давнє, як рубав орелю, мучило? Одним словом, не бажав з ним зв'язуватися. Погомоніли вони, побідкалися на наряді, перебрали усіх у селі, хто хоч раз коли стріляв з рушниці, але так і не зупинились на жодному.
“Ну гаразд, – мовив Худоман, – хто оце вполює сіроманця – порося в нагороду дам. Теє, так і перекажіть всім”.
Демид Лисиця, що сидів тут на правлінні і мовчав весь час, враз підхопився:
“Я завтра піду! І вколошкаю! Даю вам слово”, – заявив. І почав розповідати, як учора ішов за ним низирці, ледь не до самого лісу. Але стріляти не став, бо далекувато було. Та й в набоях був дріб, а не шрапнель. В те мало хто повірив, бо всі знали його мисливські здібності. Кожному впам'ятку був отой випадок, коли Демид рудий комір пальта за лисицю порахував і пальнув по Худоманові та агрономші. Видно, від згадки в декого і посмішка почала грати на вустах. Однак ніхто заперечувати не став. Кожний подумав, певне: “А може, і вполює? Хіба див не буває? Раз береться, то бажання в чоловіка не слід відбивати”. Навіть грошей в колгоспної каси виділили на набої, щоб не втратив своїх. М'яса виписали трохи та меду, бо всі знали, що справа це нелегка.
Вже коли побажали успіхів, Демид Лисиця не стримався і спитав:
“А порося велике дасте?”
Голова посміхнувся, обвів поглядом присутніх та:
“Якого вовка вб'єш – побачимо. Важитиме п'ятдесят кілограмів – п'ятдесят і порося дамо”.
Прибіг Демид Лисиця додому, похвалився жінці, що Худоман обіцяє порося, як вполює вовка, а та вхопилася:
“І я з тобою піду!”
Але Демид одмовив:
“Тебе ще вовк розірве, тоді хто мені суп варитиме?”
Всю ніч не спав, думав, де його того клятого сіроманця шукати. А досвітком обв'язався стрічками набоїв, зарядив рушницю дубельтівку, поцілував, на всяк випадок, тітку Теклю і пішов через околицю, де ще стояв білий густий туман. Такий густий, що тільки верхів'я верб і проглядалося. Де ходив день, того ніхто не знає. Тільки, як вернувся до хати потемки, тітка Текля аж перелякалася. Так Демид відмінився, що і впізнати було важко. Схуд, почорнів – очі не дивляться.
“Де ти оце ходив?” – питає.
Демид Лисиця глянув сердито: мовляв, ще й питаєш! А тоді:
“Від Бігача до Слободи, понімаєш, весь ліс обійшов!”
Тітка Текля аж присіла, почувши таке. Бо від села до села більше сорока кілометрів. Дивилася на нього здивовано, ждала, що далі казатиме, а Демид Лисиця мовчав.
“Ну що?” – не стрималася.
“А нічого. Завтра ще піду”, – буркнув.
Та тільки зітхнула й вийшла з хати.
Але й другого дня нічого не виходив. Вбив ноги та й годі. А на третій, коли ще Демид Лисиця спав, до Штанька прибігла сусідка Галя з плачем: вночі в неї телятко в хліві забрано. Почала просити, щоб ішов шукати вовка. Штанько не дуже хотів, та коли така біда трапилась, і просить не хтось, а сусідка, – згодився. Набоїв якраз не було з шрапнеллю, то взяв кілька з дробом. Накинув на плече рушницю і подався до ферми. Думка була така: “Знайду слід, а там нікуди голубчик не дінеться”.
Надворі дув холодний вітер. Хоч був листопад місяць, а сніг уже покрив землю. По дорозі Штанько стрів Демидиху, що гнала корову на вигін. Хотів було спитати, що там виходив Демид? Але стримався. “Ще образиться! – подумав. І тут же: – Зараз скаже йому, то полу ріж та тікай”… І не помилився.
Тільки Штанько відшукав слід вовчий під хлівом, не встиг навіть вийти на околицю, як Демид Лисиця з'явився за городами. Наздогнав Штанька – дихає важко. Видно, біг від самої хати. Шапка шкіряна, в якій вухо одне звисає вниз, а інше стримить вгору, зсунулася на потилицю, на ногах гумові чоботи аж до колін, куфайка підперезана двома стрічками набоїв, за поясом ніж мисливський та сокира, а в руках напоготові рушниця. Спинився біля Штанька і питає:
“Що дивишся? Тільки час, понімаєш, гаєш”.
Той спокійно:
“Слід ось…”
“Нащо тобі слід. Я вчора день виходив по сліду, а пуття ніякого. Треба скоріше іти в ліс, поки він далеко не забіг”.
Сказав так Демид Лисиця і подався на луки перевальцем. А Штанько не став поспішати за ним. “Біжи – наздоженеш”, – усміхнувся. І далі продовжував придивлятися. Вовчі хитрощі він навчився розгадувати. Знав добре, що коли слід веде прямо до лісу, то вовк не буде відпочивати, а піде блукати. Тоді важко вполювати. А якщо приховує його, заплутує, аби ніхто не розгадав, куди мандрує, то вляжеться десь не дуже далеко спочивати.
Отож, коли слід почав плутатися, а то й зовсім зникати, Штанько відразу насторожився. “Це ти, голубчику, збираєшся подрімати, хитриш”, – мовив про себе. І став ще пильніше додивлятися.
У Вишарищі вовк пішов по куповинню, на якому майже не було снігу, потім, певно, стрибнув на купу сухої лози, що лежала на горбку болота, а далі слід зник. “Може, тут в лозі сидить?” – враз подумав Штанько і відчув, як серце забилося гучніше. Відступився трохи, зняв з плеча рушницю. Тоді обдивився купу дров, навіть походив зверху – нема. Це його здивувало: на куповинні до лози є слід – і все. Щоб вернувся назад, то не схоже. І погода тиха, одлигло трохи, так що занести слід ніяк не могло. Обійшов ще раз ту купу дров, постояв. “От загадка?” – подумав. Коли це бачить метрів за три від дров хтось санями проїхав. “Може, туди перескочив?” – спало на думку. Став приглядатися. У сліду полоза ніби нічого й не видно, а бережки снігу то в одному, то в іншому місці збиті. “Тут пішов!” – догадався. Нагнувся та й видивляється: чи не помилився? А тоді зирк – Демид Лисиця йде. Він і не був ще в лісі. Відійшов, мо', з кілометр, а як побачив, що Штанько спинився і уважно сліду додивляється, мерщій вернувся. Це не дуже й здивувало Штанька. Бо знав, що Демид далеко не забіжить. Постоїть десь за кущем та й вернеться. Але від того знаття легше не стало, бо зітхнув: “От несе його! Хоч би раз без помічника обійшлося”. Розумів, що як причепиться – до вечора буде ходити. А від такого напарника, як Демид Лисиця, не стільки помочі, скільки немочі. То піде не туди, то зніме стрілянину раптом – наполохає звірів та й годі. Походить годину, стомиться, спотіє, бо їсть багато м'яса, – не дичини, звичайно, а домашнього, – яке вже тоді полювання. Звірі такі, що за кілометр уже вловлюють людський дух. А ще коли за вітром, та є запах поту – на п'ять не підпустять.
Словом, прибіг Демид до Штанька, а той іде по сліду полоза, приглядається.
“Ну що тут?” – нагнувся і собі Демид Лисиця.
“Бачиш саньми хтось проїхав, і вовк пішов так, що слідів не видно. Але ж приховати йому все не вдалося. Онде пружок снігу позгрібано”, – зауважив Штанько.
Давай вони вдвох слідкувати. До самого лісу вовк обережно ступав по сліду полоза, а там вискочив під ліщиновий кущ обійшов довкола нього і подався між рядами сосен, де снігу майже зовсім не було, у гущавину. Пройшли трохи, слід, що був ледь помітний, зовсім зник. Штанько спинився і каже:
“Тут він! Десь не так далеко вклався…”
Демид Лисиця, що стояв поруч, зблід, зняв з плеча рушницю і почав оглядатися. У лісі десь тріснула гілка, зашаруділо. Прислухались, але далі тихо було. Може, то й не вовк, а сніг посипався з дерева – хтозна. Демид Лисиця хотів йти, але Штанько спинив.
“Давай, – каже, – обійдемо цю ділянку лісу. Тоді буде видно чи подався він далі, чи тут заліг. Ти йди ліворуч, а я праворуч, і на перехресті доріг зійдемося”.
Демид Лисиця перевірив чи заряджена рушниця, намацав ніж на поясі – розійшлися. Зробили одне коло – вовк з сектора не виходив. Тоді обійшли ще раз, описавши менше коло, десь на радіусі метрів двісті – нема сліду. І тут стало зрозуміло, що вовк у лісі, може, метрів за сто від них.
“В який бік підеш? – спитав Штанько в Демида Лисиці.
– Або сюди, або – туди” – показав напрямки.
Демид подумав, підняв рушницю перед собою і подався ліворуч, де був рідший ліс.
Штанько постояв трохи, послухав – рушив прямо. Перейшов просіку. Попереду, між рядами сосен, дубнячок молодий, де-ін-де акація зеленіє, бо лися ще не осипалося. Сніг розтанув, то глиця чорніє. Ступив ще кілька кроків, бачить на гіллі молодої сосни, що до землі опустилося… вовк лежить. Голови не видно, тільки спина темніє. Примостився, щоб не так сиро було відпочивати. “О, розлігся, як кіт на печі”, – подумав Штанько. Підхопив рушницю і – на “мушку”. “Може, ближче підійти? У мене ж не шрапнель, дріб”, – згадав. Але стриматися не зміг – натиснув на курок. Шарах! – полетіло лісом. Перезарядив рушницю і знову звів.
Вовк закрутився на місці, ухопив зубами від злості чи болю гілку сосни і почав жувати. Далі підхопився і з переполоху, видно памороки забило, кинувся вбік… Штанька. Метрів десять не добіг – зирк, а той цілиться. Розвернувся і – як стрибне, може, метрів на два вгору, аже перевернувся в повітрі. А Штанько під живіт – полох!
Тут і Демид Лисиця, почувши постріли, причикуляв.
“Де він? Утік?”
“Далеко не забіжить”, – каже спокійно Штанько.
Ідуть, слід дивляться. На снігу видно то тут, то там червоні плями…:
“Онде лежить!” – показує Штанько.
Демид Лисиця ні з сього ні з того – шарах вгору з своєї дубельтівки. І щодуху до вовка. Сів на нього верхи та й з якогось дива заспівав: “А до мене Яків приходив, коробочку раків приносив…”
Штанько поволі підійшов, обдивився сіроманця і каже:
“Ти бач, звалився. А в набоях не картеча, а дріб був. Буває порою, що і вовк лежить горою, – засміявся. А тоді: – Як це нам його додому доправити?”
Демид Лисиця зняв з голови шапку, покрутив у руках, око одне прискалив, те яким гірше бачив, і Штанькові:
“Давай я сам його нестиму до села. Тобі, понімаєш, однак Худоман порося не обіцяв, а мені дасть, як скажу, що вовка забив”.
Штанько не став заперечувати.
“Неси, – каже. А собі подумав: – Баба з воза – кобилі легше”.
Перехопили вони мотузком вовкові задні лапи, Штанько піддав його на плечі Демидові Лисиці, і рушили. Штанько несе дві рушниці, а Демид Лисиця пре вовка. Ухопив руками за передні лапи, зігнувся, ледь плентається услід, і так важко дихає, аж стогне. Під селом Штанько помітив, що зовсім вибився з сил Демид Лисиця, то й каже:
“Давай я ще трохи пронесу чи що?”
Демид Лисиця не згоджується:
“Ні, я сам! Як ти думаєш, скільки в ньому кілограмів буде?” – питає.
Той подивився, прикинув: був у нього колсь собака схожий на цього вовка, але трохи менший.
“Мо', кілограм з п'ятдесят?” – каже.
Демид Лисиця аж засяяв на обличчі, стер піт на чолі, що заливав очі, та:
“Ось таке, понімаєш, порося в мене в хліві завтра буде.
Піду в контору і скажу…” – він не доказав, спіткнувся об щось і – разом з вовком під калиновий кущ, гепнувся з усього маху. Аж у Штанька ойкнуло в грудях. Поміг він йому підвестися, хотів було взяти вовка собі на плечі, але Демид Лисиця знову не дав.
“Рачки лізтиму, а нестиму до самого двору”, – каже.
Ідуть вулицею, а тітка Галя, яка встигла побачити їх, біжить слідом,сплескує в долоні:
“Яке страховище! Дивіться, Демид Лисиця вовка вбив!”
Підходять вони до хати, а на городі тітка Текля бунтується: не бачить їх, то кляне свого чоловіка на чому світ стоїть, що подався зранку і немає цілий день. А вдома ніщо не роблено. І так, і сяк на нього, а тоді зирк – аж Демид у дворі. Та ще й вовк на плечах. Здерев'яніла, стала наче громом вражена.
“Убив!” – вихопилося з грудей у неї, як постріл.
А Демид Лисиця й слова сказати не може: ухоркався, далі нікуди. Спинився біля ганку, хотів було відв'язати мотузка та покласти вовка на землю, і враз страх пройняв до кісток. Відчув, що вовк заворушився, голова його, що всю дорогу звисала на плече Демидові, ніби почала підводитися, торкнулася вуха. “Живий!” – промайнула думка, і тіло все затремтіло.
“Ой, ой!” – загукав несамовито, ноги затупцювали на місці, наче ухопився танцювати гопак.
Штанько, що поніс ставити рушниці під паркан, оглянувся і в ту ж мить побачив відкриті вовчі очі, котрі дивилися прямо на нього.
“Стріляй, стріляй!” – закричав уже не своїм голосом Демид Лисиця і, мов підкошений, упав на землю. Текля заверещала, затулила обличчя і кинулася на вулицю.
“Стріляти не можна”, – промайнула думка у Штанька. Він підбіг до Демида Лисиці, вихопив у нього ніж, що стримів за поясом, одним помахом перерізав мотузку на плечах у дядька, а тоді на задніх лапах у вовка. Сіроманець підхопився вмить, наче хто його покропив “живою” водою, стрибнув через Демида Лисицю і майнув на городи… Штанько ухопив рушницю, націлився – і опустив її:
“От як буває, – мовив тихо. – Їздили та возились, та за дуба зачепились”. Він і сам трохи злякався. Далі глянув на Демида Лисицю, який ще не встиг отямитися і сидів на землі кумедно вибалушивши очі, розсміявся.
А наступного дня і все село знало.
Отаке було ще з Демидом Лисицею. Кажуть, він і досі шкодує, що не вдалося за вовка порося в колгоспі взяти. І ще більше з того часу, як реп'ях, причепився до Штанька. Щодня так і сочить, аби не прогавити, коли той буде йти до лісу.
14. ПРО ТЕ, ЧОМУ НЕ ВДАЛОСЯ НАМ ПОБАЧИТИ В ЛІСІ ЖИВОГО ВОВКА ТА, ЯК Я ДІЗНАВСЯ ЩЕ ПРО ОДНОГО ХИЖАКА
Відколи подружився з Штаньком, щось ніби трапилося в моєму житті. Вночі птахи та звірі сняться – з ними розмовляю. І турбот додалося! Оце прокидаюся та й сушу собі голову: от скажіть, як Демид Лисиця підмічає, коли збираємося до лісу? Наче тільки те й робить, що сочить нас біля хвіртки. Чи у вікно виглядає? А може, яку засідку на дудці влаштовує? Знаття б де! То можна і обдурити, думаю. І тут згадую, що Штанько обіцявся узяти всіх нас сьогодні – Христинку, Мишка та мене –з собою до лісу.
Заходимо втрьох, а він на порозі: на плечах домотканий кобеняк, рушниця, а ноги босі, як завжди. І Рябко поруч очима блимає та хвостом крутить. Бачу, під стріхою на сухій жердині дві білочки туляться. Стару грушу обсіли дрозди чорні, мов галки. На самому вершечку маленькі, наче горобці. Це ті, що співають ніби іволги. Пташиний щебіт у саду, немов оркестр! Яких тільки голосів не чути: фіу-ліу-у, фіу-ліу-у, чай-піть, чай-піть. Христинка та Мишко від подиву тільки очима водять. А про мене – я вже бачив не раз, чув і вам розповідав. Підходжу ближче, вітаюся. І Рябкові подав руку. Штанько питає:
“А мати тебе, Грицю, не сварить, що ходиш зі мною щодня?”
“Ні”, – кажу. Хоч знаю, що сердяться, Штанька лають. Але не зізнаюся, бо не візьме з собою. А так хочеться живого вовка в лісі побачити! Може, сьогодні вдасться привести його? – думаю. Ото тоді будуть всі подивовані!Уявляю – мені аж подих перехоплює. Відчуваю, як Іван-пасічник розкричиться: “Ще тут вовків не вистачало!” Всі на кутку позбігаються до рудки: Іван-рудий, бабуся Явдоха, моя мати і тітка Галя. Демид Лисиця з рушницею обов'язково з'явиться. Лаятимуть Штанька, що привів таке страховисько. Словом, буде переполоху. Христинка не вірить, що Штанько живого вовка приведе у сад. “Це ж не собака, – каже, – що піде за ним услід”. У Штанька піде! Карасів онде яких руками брав. Жаль тільки, що садок був дірявим.
Виходимо з двору: Штанько попереду з Рябком, а ми за ним – і так поодинці через околицю (це щоб дядькові Демиду Лисиці на очі не потрапити). Пройшли трохи, коли за Плавами, відкіля село наше проглядається, як на долоні, мотоцикл з'являється. Бачу, що Іван-пасічник їде. Його я відразу впізнаю, бо хто може отак манівцями, де одні ковбані та куповиння? Та ще й після дощу! Звісно, ніхто. А все тому, що Іван-пасічник мотоцикла собі не купував: він у нього саморобний. Не повністю, звичайно, а так, наполовину. Раму з старого “іжа” виміняв за саморобного велосипеда, а інше сам лаштував. Колеса суцільні, без спиць, кажуть, що з якоїсь німецької гармати, коли їде, то вони аж гримлять, а земля гуде, наче танки наближаються. І коляска не така, як у звичайних мотоциклах: більша, квадратна (він її біля кузні склепав) і глибока дуже. Можна не те що двох чоловік розмістити, а п'ять відразу. Оце як їде коли в гості, – а їздить частенько, – то всіх родичів побере. Тітку Параску – свою дружину, трьох її сестер, таких же повнісіньких, червонощоких, як і тітка, та Славка. Батько його притулиться на багажнику, а менші родичі – хто на бак з бензином сяде, хто на колесі прилаштується, як реп'яхи – душ десять. Їдуть лугом, навпростець, у сусіднє село Пеньки, – у них там куми, – їдуть і співають: “Що в городі верба рясна…” Тітка Параска бере так високо, що голос її то в одному кінці села, то в іншому або десь аж за лісом, як хвиля на морі, відлунює. “І хто воно співає отак?” – дивуються ті, хто ще не знає. “А то Іван-пасічник родичів своїх з хутора везе”, – кажуть. Застряне мотоцикл в Дорогинцях, – це болітце Худоман ще не висушив до кінця, – то підніме його і на руках винесе на горбок. Він би той мотоцикл з усіма родичами вихопив з рудки, але ті відмовляються – незручно. А руки в нього міцні. Бачив, як він біля кузні (лагодив гусеничного трактора) двухпудовиками знічев'я балувався. Зняв сорочку, поставив широко ноги, а тоді по черзі то одною рукою, то іншою, мов м'ячики ті пудовики підкидав. Отакий сусід!
Оглядаюся ще раз: таки не помилився – Іван-пасічник летить. Коли це доганяє, аж наперед вискочив. І загальмував так, що мотоцикла занесло на сто вісімдесят градусів, а колесо під люлькою піднялося на цілу чверть. Бачу, одежина на ньому старенька: хто вліс нове одягає. На плечах куфайчина розстібнута – накинув, бо ранок холодний, а на мотоциклі добре продимає. З-під неї на тугих випнутих грудях синіє “тільняшка”, і на голові покручений чорний чуб, – картуза він не любить носити, – як вихор, грає. Киває, мовляв, сідайте. А куди, коли у люльці Славко, а на задньому сидінні аж два кошики мотузком прив'язані. По гриби зібралися. Сонце вже піднялося, припікає, а вони надумались. Та ще й мотоциклом! Я, коли збираюся з матір'ю по гриби, до схід сонця встаю. Тільки починає світати – вже біля Карасикового.
По-о-ограв Іван-пасічник, наче вітром понесло до лісу, а ми чимчикуємо далі. Штанько каже:
“Один тільки промчав, а як заткало димом луки! А що буде, коли всі за кермо сядемо? Дехто й досі думає: чим більше машин, тим краще жити стане. Воно то так, та з печі як? Збирали колись хліб вручну: косами косили, жали серпами, ціпами молотили, а поле ніколи не пустувало. І хліба вистачало. У житах водилися перепілки, куропатки, жайворони. Було, вийдеш у поле: гудуть джмелі, сюрчать коники, пташині голоси навперебій, а тепер, прислухайся – мертве поле!”
Я йому:
“Раніше, дядьку, п'ять гектарів обробляло чоловік десять, а зараз і один справиться. І робили тоді від темна до темна”.
А Штанько своє:
“Говориш: п'ять гектарів обробляло десять чоловік, а тепер один впорається? А де ж ті дев'ять чоловік поділися? В місто подалися, щоб комбайна чи трактора виготовити та паливо для них придбати. Так? Один в цеху, інший під землею… Що там легше працювати, ніж у полі? З'їхалися б сюди – по колосочку зібрали!
“А як без машин жити? Що, пішки ходити?” – кажу. Тут Христинка встряє в розмову:
“Вас послухати, дядьку, то треба не вперед , а назад йти. Прогресу не буде”.
“Який, дитино, прогрес, коли шкода велика від того природі і людям? І куди ми дійдемо? Краще, щоб люди єдналися з природою, берегли її. Щоб більше у нас було любові до неї. Це теж розвиток людства, прогрес”.
Заходимо в ліс, збочуємо – опиняємося в гущавині. Сосни стоять рядами, у просіках молоді берізки – аж світяться! А між них густі кучеряві дубки, ліщина та інше дрібне кущовиння. Сонце ледь пробивається крізь густе пагіння. Роса позависала у сивому павутинні і блищить, мов срібне намисто. А озвися – сиплеться з гілок. Внизку, де колюча акація, мов очерет, поросла і сплелася, білий серпанок тчеться, парує. Тихо довкола – ступити боязко. І таке відчуття, що ось-ось вовк з'явиться. Від такої думки мурахи по спині повзають… Мишко та Христинка теж принишкли. А Штанько навіть рушниці з плеча не знімає. Іде собі поволі, посвистує, до пташок озивається. А їх – наче з усього лісу злетілися! Ото де й що візьметься, затріпоче крильцями над нами і – шусть у гущавину. Або сяде Штанькові на плечі в очі заглядає, щоб дав з долоні пшонця.
Штанько нам:
“О, вівсяночка! А це повзик. Онде корольок, а ще кажуть на цю пташку – золотушка. Найменша у нашому лісі”.
З'являються інші, обсідають геть всього Штанька. І тільки чути: сінь-сінь –сінь, сіті-сіті –сіті, ті-і-ті-і… Ліс шумить, перегукується – казка та й годі.
“Гляньте, лисиця спить, – показує Штанько і лається: – От харцизяка! Це дбре, що ми! А якби хтось інший, з “припеканкою”. Знала б як вуха розвішувати”.
Я оглядаюся, де він її бачить? Аж справді сидить за березовим пеньком.
“А чому ви думаєте, що спить?” – питаю.
“Вуха опустила – значить дріма. Коли не спить, то вони вгору стримлять. Ось дивись підскочить зараз”, – каже дядько. Знімає рушницю та прикладом по сосні – трісь! Луна вгорі – ах! Лисицю тільки й бачили. Проходимо метрів десять, коли це, наче у відповідь нам, хтось з рушниці – шарах! Не встигли отямитися, воно вдруге – шарах! Десь тріснула гілка, пташки причаїлися.
“Дядьку, це бракон'єр”, – шепчу Штанькові. Він відмовчується. Насторожено шелестить листя на ліщині. Враз, знову постріл, аж ліс завмер. Зовсім поруч засвистів дріб, тільки ті-у, наче іволга заспівала. З дерев посипалося зелене листя та кора. Мишко підскочив і білий зробився, як стіна. “Нічого собі!” – думаю. Бачу Штанько притулився до дерева, а нам киває, щоб лягали.
Ми падаємо на суху глицю. І тут знову десь недалеко вчувається постріл, наче грім б'є! Глухе відлуння котиться у всі кінці, і сосни сполохано тремтять.
“От витворяє!” – каже Штанько.
“Хто, дядьку?” – підвожу я голову.
“Демид Лисиця. Чую по пострілу. Мабуть, на зайця нкаступив знебачки – ото й палить”.
“Ось тобі й на! – думаю. – Ховалися від нього – і не сховалися. От причепа, мов з землі вродиться”.
З гущавини вибігає лось, стоїть з піднятою головою кілька хвилин і зникає. Пробігає лисиця, а потім заєць. Злякані звірі розбігаються в різні боки, куди очі бачать.
Стоїмо під дубом, що сам собі росте на галяві, аж ось Демид Лисиця виходить з молодого березнячка, водить головою (одне вухо шапки, як антена, вгору стримить) і йде далі. Нас, певно, не помічає.
“Е, вполював що – чорта лисого, – каже Штанько. – Переполоху наробив та й годі. Як не коваль, то й рук не погань! Скидає свій кобеняк (він його завжди до лісу бере), кладе на цупке коріння дуба і, помовчавши, додає: – Тепер, хлопці, нам тут нічого робити. Вовк, зачувши постріли, подався геть. – Потім дістає кишеньковий ножик і починає вирізувати сухий сук на дереві. – Це, – каже, – тут дикий рій бджіл поселиться або пташка гніздо зів'є. Поки я тут займаюся, сходіть у березнячок – грибів наберете”, – радить.
Мишко та Христинка, роз'ятрені такими подіями, теж сідають біля дуба. А я йду до молодого лісу.
Походив трохи у березнячку, але жодного гриба не знайшов. Куди не глянь, одні червоноголові мухомори. Хотів вертатися до дуба, коли це пташка – пурх-пурх наді мною. Тріпоче крильцями і голосно: че-че-че. Так ніби кличе мене. Йду за нею далі і далі, у долинку, де високі та густі чагарники. Біля ліщинового куща пташка зовсім розгублено починає пурхати то вгору, то вниз, то знову до мене. І що вона хоче – не можу зрозуміти? Така дивна: дзьобик довгий, як у дятлика, пузце золоте і темно-зелені крильця. До голови приходить думка: це в неї маленькі пташенятка тут, певно, боїться, що буду займати. Коли чую – в кущі ніби щось ворушиться, далі трісь-трісь – лізе. “Це ти, Рябко?” – питаю. Зовсім випало, що він лишився коло дуба. Та й знову: “Рябко, Рябко…”І не встигаю навіть кроку ступити, як з куща стрибає дивний якийсь звірок, схожий на тхора. Летить у повітрі метрів п'ять і – зникає. Стою – ні сюди ні туди. “Це ж пташка бідкалася, щоб я захистив її гніздечко від звіра, – здогадуюсь. – І що воно за почвара така? Треба сказати Штанькові”.
Прямую до дуба. Йду, йду… Бачу, березнячок густішає і зовсім незнайомий. “Заблудився чи що?” – дивуюся. І ліс ніби добре знаю, не раз блукав, а розібратися, де я, не можу. Обізвався – тиша. Довго блудив, стомився, обросився, бо в долинці трава висока, а тоді сів на пеньок та й сиджу. Думка така: спочину трохи, затим здеруся на найвищу сосну, то буде видно, куди зайшов. А пахне довкола все!.. Роса ніби березовим соком, пріле листя – яблуками, а трухляві пеньки, що поросли мохом – грибами. “Це ж Штанько, Христинка та Мишко будуть шукати мене”, – спадає на думку. І так прикро стає. Коли чую: тів-тів, че-че-че. Підводжу очі, а наді мною знову та пташка. “Що за чортівщина?!” Оглядаюся – поруч ліщиновий кущ, молоді берізки, а далі – галявина, освітлена сонцем, і… дуб. Виходить, що я далеко й не зайшов, тупцював на місці? От дивина!
Підходжу до дуба – ні душі.
“Дядьку! – озиваюся. А голос вгорі:
“О, знайшовся!”
Дивлюся, а вони всі на дереві: Штанько найнижче, – зачепився за гілляку і висить головою вниз, – за ним Мишко заплутався, а Христинка на самому вершечку.
Позлазили, то я їм розказав, що зі мною трапилось. Посміялися. Штанько й каже:
“Я зрозумів, Грицю, якого звіра ти сполохав – куницю. Вона і стрибає, і по деревах лазить. У наших лісах раніше не зустрічалася, а це років десять, як завезли. Була і єнотоподібна собака, але ту начальство на шапки постріляло – не встеріг. Куниця ж, хай їй грець, розплодилася. Стільки шкоди в лісі робить – страх! Жодна білка від неї не втече – тепер від Слободи до Мартоновщини пройдеш і не побачиш. Горлиці та дятли через ту напасть у селі гніздяться”.
Вийшли з лісу – Іван-пасічник наздоганяє. Славко сидить на задньому сидінні, а два порожні кошики лежать у колясці.
“Дак є гриби?” – питає Штанько.
“Які там гриби? Хоч би поганенький, на сміх, знайшли”, – відповідає невдоволено Іван-пасічник.
Поїхали.
“Я так і знав, що нічого не знайдуть. Не звик ліс до ваших коліс. А гриби є! Ось ходімо”, – пропонує Штанько. Збочує з дороги, а ми за ним. У молодому березнячку спиняється і:
“Грибки, грибки, ростіть швидше, я вас заберу”.
Раз каже, тоді вдруге і втретє, ніби вони справді його чують. Ми починаємо з Христинкою і Мишком сміятися. Коли бачу… дві сироїжечки під листком причаїлися – де й що взялися! Одна більша, а інша меншенька, так ніби донька з матір'ю.
“О, дві вискочили!, – каже Штанько. – Забираю”.
Зрізує легенько, щоб не пошкодити грибницю, і хутко – в брезентову торбинку, бо кошика в нас нема. А тут під берізкою і три піддубники з'явилися: стоять рядочком – за руки побралися, а над ними, як парасолі, жовтуваті листочки – від дощу ховалися.
“Ага, піддубники. Стрибайте до торбинки!”
Де й вони почали братися: і сироїжки з червоно-фіолетовими та зеленими шапочками, і піддубники молоденькі, аж засмаглі, а потім красноголовці, обабки… Диво та й годі! Стільки стало, що не придумаємо, які в першу чергу брати. Наче і ті, і ті гарні – всі молоді та рум'яні.
“Збирайте кращі. Тільки зрізуйте обережно, – радить Штанько. І знову голосно, щоб далеко чути було, гукає: – Грибки-сироїжечки, ростіть швидше! Грибки-піддубнички – я беру. А ні, то вас черви поїдять”.
Тут і білий гриб вигулькнув. Бачу, стоїть, у густій траві під молодою берізкою: темно-коричнева голівка, засмажена, як скоринка хліба, і на товстій ніжці. Тільки зрізав, коли інший поряд, а за ним ще кілька – і більші, і меншенькі.
“Овва! – вигукую. – А куди ж їх брати?”
“Знімай сорочку”, – це Штанько.
Стягую, зав'язую в ній рукава – така добра торба вийшла! А грибів! Хоч вірте хоч ні – наче хто насіяв. І ступати боязко. Мишко зняв штани, то повні калоші напхав; у Христинки повна хустка і в долонях перед грудьми – купа.
Набрали ми їх!
Додому йдем – за людьми одбою нема. “Де це ви збирали?” – дивуються. Аж вслід дивляться. “У нашому лісі, – відповідаємо. – Їх там можна граблями гребти”. Ніхто не вірить. А Штанько підморгує нам і тільки загадково посміхається.
Отаку таємницю він нам відкрив. Тож раджу всім, хто йтиме до лісу, не казати “сироїжки”, “гриби”, а краще “грибочки”, “сироїжечки” – люблять вони це.
15. ПРО ТЕ, ЯКА ОКАЗІЯ ТРАПИЛАСЯ В ЛІСІ З ШТАНЬКОВОЮ РУШНИЦЕЮ, АБО ЧОГО ВИНИКЛА СУПЕРЕЧКА МІЖ ШТАНЬКОМ ТА ІВАНОМ ПАСІЧНИКОМ.
Приношу я повну сорочку грибів – можна радіти, а воно не дуже й весело. Стільки пасток на пташок, думаю. І яструби, і хімія, браконьєри такі, як Демид Лисиця та ще й куниця! І як бідним тільки їм вдається вижити? Чув від Штанька, що минулого року білих лебедів біля Карасикового хтось постріляв. Білих дебедів, уявляєте! Я за своє життя тільки раз і бачив здалеку. Стояв якраз на вигоні, а вони летіли над Плавами – як білі хмаринки! Таке може примаритись тільки увісні. А знайшовся один, рука піднялася.
А тут мати сваряться, що блукав десь ледь не цілий день. “Телятко від ранку голодне стоїть, а він вовка шукає”, – докоряють. Лементують, Штанька знову лають. А мовчу пораюсь швиденько: і теляткові дав, і кролям на межі бур'яну нажав, аби вони не гнівалися вже. Мати ніби добріші стали. Зайшли в хату та й кажуть. “Ну хіба я проти, щоб ти ходив у ліс чи до річки? Але ж і додому треба навертатися. Поворожив той природолюб – вже й поїсти ніколи. Схуд, онде, висох, як очеретина, і дитину з пуття зводить. Ще чого доброго, Худоман дізнається, що й ти охоронцем став, і коня город виорати не візьмеш. Це я дурна, треба не пускати”.
Не встигли мати доказати, а на поріг Штанько. Вони принишкли: може й чув? “Ще образиться?” – думаю. А він, спинившись біля дверей, всміхається:
“Оказія, Грицю. Рушницю забули!..”
У мене в грудях холодніє.
“Де?” – питаю.
“Біля дуба в лісі. На сук повісив – там і зосталася”.
Я розумію, що гаяти часу нема чого, треба йти швидше.
“Я зараз!” – кажу.
Мати одмовляють, щоб не йшов вдруге до лісу, бо стомився і поїсти ще не встиг, а я, сидів за столом – босий і в самій майці, – так і вискочив із хати.
Виходимо на околицю. Попереду Рябко біжить: хвоста задер, язика висолопив і тіпає ним, як одірваною підошвою. Хе-хе! – сопе, бо жарко йому. Інколи спиниться, почухає лапою живіт, понюхає стежечку і далі дріботить.
“Нюхай, нюхай, Рябко, а то ще заблудимо”, – глузує Штанько. Він іде і насвистує собі, як ото пташки: тьох-тьох, тю-ї-тю-ї. Певно, не журиться за рушницею. Тільки підсмикує штани, щоб не наступати п'ятами, та поправляє торбину на плечі, в якій хліб та крупа.
“Ви, дядьку, штани підгорніть”, – діловито раджу я і підтюпцем біжу услід. Бо хоч і поволі іде Штанько, однак ступає широко, як лелека. Зробить крок, а мені треба два або й три. Та я не шкодую, бо чого ж плентатися, коли в лісі рушниця десь на суку висить. Кортить вона мені. Вже як з'явиться хтось попереду, відразу й кажу Штанькові:
“Ану дивіться, дядьку, може в нього ваша рушниця?”
“ Та ніхто її не візьме!” – запевняє Штанько. Стріляти – не зможе. Хіба на дрова…”
Так і йдемо. Опуститься стежечка унизок, перетне рудку, в якій води нема, а тільки сухе куповиння, і знову пнеться на горбок. Попереду ліщинові кущі, дика груша над стежечкою, а там уже й ліс. В лузі безліч голосів пташиних дозріла трава потріскує, коники сюрчать, а молодий вітерець пустує собі на втіху: ото вискочить з-під куща, як дика кізка, і навскоки-навскоки.
Заходимо в ліс. Ось і дуб, а рушниці на суку нема. Дивлюсь, а вона трохи далі від дуба в землю застромлена прикладом догори. І якась дивна, наче в багні вся.
“Чого вона тут опинилася? Я ж на сук вішав, – дивується Штанько. А тоді: – На ній щось ворушиться?”
Підходимо ближче, а то – бджоли. Обсіли рушницю так, що ніде й пальцем ткнути. Лазять навіть одна по одній. Під дубом гілляка зелена лежить кора обідрана. “От дивина!” – думаю.
Рябко гарчить. Наїжачився, а підходити боїться.
“Чого злишся? Вони ж тебе не займають – ні. То будь добрим”, – озивається до нього лагідно Штанько. Кладе на землю торбину і підходить ближче до рушниці.
“Це чийсь рій вилетів, – каже. – Бач, мокрі, стомлені. Мабуть, здалеку летіли. Що це з ними робити? – бідкається. А тоді: – На груші є вільна дуплянка, то поселимо їх туди”.
“А як їх оце взяти? – питаю. – На рушниці не донесемо – розлетяться куди яка та й годі”.
“Придумаємо щось. Труби, Грицю, в рукавицю. Розкладай багаття, а я поки лози наріжу”, – каже мені.
Так, то й так. Збираю сухе галузиння і підморгую Рябкові, мовляв, і в нас буде свій мед. А той зігнувся і труситься: обросився дуже, то холодно. Назбирую я велику купу дров – підпалюю. Штанько знімає з себе сорочку, натягує її на обруч, що тільки зігнув, – виходить щось схоже на решето, – далі кладе на вогонь оберемок зеленого гілля, і синій дим застилає всю галяву.
“Кахи-кахи!” – кашляю і витираю долонею очі.
“О, тепер можна підходити і до бджіл”, – потирає руки Штанько. Бере кілька жарин, обкладає їх зеленою травою, щоб краще куріли, і йде до рушниці.
Я біля багаття, а Рябко під кущем – причаїлися: боїмося підходити. Штанько топчеться біля бджіл: то з одного боку підступиться, то з іншого. Що він там робить я не бачу, а тільки чую, як примовляє лагідно:”Не бійтеся бджілки. Так, так – ой, які ви сердиті!А в мене для вас є гарна дупляночка. Хочеться укусити? Що ж кусайте, коли кортить”.
“Невже вони розуміють?” – дивуюся.
“Уже починають дрімати”, – озивається Штанько.
Рябкові видно не по собі: дивиться-дивиться, перебирає лапами, а тоді: “Гав-гав!”.
“Не гавкай, нечиста сила, а то побудиш!” – показує кулака Штанько. Підставляє своє “решето”, трусить легенько рушницю, і я бачу, як сонні бджоли падають йому в сорочку.
“Вони думають, що це вулик”, – каже Штанько і накриває їх моєю синьою майкою. – От і все! Та були в кума бджо…ой, йой, ой-йой, бджоли”, – затягує весело.
Підбігаю – боятися нічого. А він далі співає: “А я просив ме… Ой, йой, ой-йой, меду”. А він мені: “ду… ой-йой, ой-йой, дулю…” Сміється, я теж сміюсь, бо радію. Потім гасимо багаття, щоб на ніч не розгорілося, і рушаємо з тим багатством додому. Дорогою я раз-по-раз оглядаюся: чи не йде вслід Демид Лисиця? Але на луці нікого не видно. “Може, він раніше з лісу повернувся? А хто тоді рушницю в землю встромив? От загадка! – думаю. – Іван-пасічник так швидко з лісу втік… Стоп! Він же міг і вернутися та підстежити нас, де ми гриби збирали. А потім і рушницю знайти? Побачив, що якась дивна, то встромив зозла в землю?” Ці та інші думки приходять мені в голову, але Штанькові не кажу. Може, й помилився. Іду мовчки. Сонце висить над Карасиковим – ось-ось упаде в озеро. Від того і вода червоніє, небо і луки, вікна у хатках горять, а під городами – наче молоко хто пролив.
Доходимо до двору, в саду вже сутінки, пташки стихли. Штанько каже:
“Лізь, Грицю, на грушу та одв'яжи дуплянку”.
Тільки я до груші, а за кущем калини гілка – трісь! На межі, як з-під землі, з'являється Іван-пасічник. Мо', спеціально сочив, коли прийдемо.
“Що це надумалися робити?” – питає.
“Та бджіл осьде принесли. Чийсь рій вилетів, то ми підібрали, щоб не пропав у лісі. Поселимо у дуплянку”, – хвалиться Штанько.
На Івана-пасічника ніби хто окропу линув. Підскакує до самої груші:
“Це мої бджоли! Вчора рій вилетів. Я його день уже шукаю!” – кричить, так ніби Штанько поцупив рій у нього.
“Може, й твої, не заперечую, дак чого кричиш?”
“Того, що мої!” – не вгамовується.
А Штанько:
“Тут треба довести. Бо не в тебе біля хати ми їх викурили, а в лісі. Та ще й на моїй рушниці. В чужій пасіці бджіл не розведеш”.
Від цих слів Іван-пасічник роззявляє рота і здивовано дивиться на нас. “Ага, – думаю, – значить був ще раз у лісі”.
“Що мені доводити!” – гне своє Іван-пасічник. – “Онде сусідка наша Галя у бережку сіно гребла і бачила, як летіли. Каже, чую шумить щось, а тоді потемніло”.
“То, може, твої ще де літають?” – ніби навмисне, щоб подражнити, Штанько йому.
Обличчя Івана-пасічника червоніє, як сонце на заході, коли на вітер збирається. І руки, і шия такі стають, тільки синя “тільняшка” на грудях не змінилася.
“Ти не хитруй, – ображено Штанькові, – бджоли мої. Я ж бачу”.
Тут я не стримуюся:
“Як же ви, дядьку, їх пізнали? Вони ж такі маленькі і всі однакові”.
А він:
“Мої бджоли жирні, бо цукор даю”.
І наступає: давайте і все! Штанько і в ус не дме, мов не до нього мовиться: зняв з груші дуплянку – чистить. Тоді Іван-пасічник задкує до межі:
“Не віддаєш? Щоб вони тебе покусали!”
“І чого вже ти, Іване, такий приторний? Не віддаєш, не віддаєш, – не стримується Штанько. – Забереш, де вони дінуться! Я навіть з дуплянкою віддам. Але ж хай приживуться та мед почнуть носити. Забереш зараз – подохнуть. В тебе ж їх і тулити нема де. І так вулик на вулику. А меду – і душу посолодити нічим”.
“А ти онде птахів та звірів розплодив – жити вже не можна, – накриває Штанька мокрим рядном Іван-пасічник. – “Стільки мені шкоди робиш!”
“Ти мені більше, а терплю”.
“Чим же я тобі неугодний? – дивується Іван-пасічник. – Город у мене чистий – жодного деревця немає! Тільки біля хати одна-однісінька яблуня, “білий налив”.
“Тим, що хлорофос та іншу отруту сієш на городі. Лихо від того не тільки пташкам, а й деревам. Онде вишні під межею посохли – що, не бачиш?” – насідає на нього Штанько.
Але Іван-пасічник за словом до кишені не лізе:
“Усі тепер обробляють город, не бояться! І ніхто не вмер, – каже. Розпрямляє свої богатирські груди і підступає ближче до дядька.
“А бджоли чого дохнуть? – Штанько йому. – Це на тебе ніщо не діє. Але ж не всі такі здоров'яки. Комусь уже сьогодні важко…”
“Від твоїх витребеньок усім важко. Якби кожен отако посадив ліс на городі, звірів завів, що тоді робити? Я ось поїду до району…” – лякає Штанька.
Отакі балачки завели. І сміх і гріх! Біля рудки вже зібралися сусіди: бабуся Явдоха придибуляла, тітка Галя та моя мати (вони йшли з ферми) теж спинилися – слухають. Надворі стемніло, зорі всіяли небо, а Іван-пасічник уперся, як кілок у тин, – мої бджоли!
Тоді Штанько й каже:
“Гаразд , прийдеш завтра, то я свій вулик віддам, тільки вгамуйся. А цей рій, що принесли з Грицьком, хай побуде у моєму саду”.
Іван-пасічник ніби погоджується – з тим і розходимося.
16. ПРО ТЕ, ЧИМ КІНЧИЛАСЯ ОДНА СУПЕРЕЧКА, ЩО ВИНИКЛА РАНІШЕ МІЖ ШТАНЬКОМ ТА ІВАНОМ – ПАСІЧНИКОМ, АБО ВІДКІЛЯ ВЗЯЛАСЯ НЕНАВИСТЬ У ІВАНА – ПАСІЧНИКА ДО ГРИЗУНІВ
Як бачите, не подобається Івану-пасічнику такий сусід, як Штанько. І те йому не так, і інше. Тільки й бубнить бабусі Явдосі “Посадив ліс у мене під хатою. Сонця білий день не бачу. Городовина не родить, картопля, як горіхи. Навіть бджоли хворіють. А пташок розвів та звірів! Вони знищують мені все: викльовують молоді пагінці кукурудзи, соняшники, їдять бджіл… А йому, хоч кажи хоч ні, і за вухом не свербить”.
Бабуся тільки підтакує, бо і їй Штанько не до душі. А ще Іван-пасічник дядька поза очі “Дон Кіхотом” прозиває. А причому тут Дон Кіхот? Так, аби що сказати. Кілька разів і в сільраду бігав жалітися. “Заповідник серед села – це ж насмішка над людьми”, – говорив голові. Хотів, щоб змусили зрубати сад. Але далі балачок справа не пішла. Тоді ухопився продавати свою хату. Однак з тієї затії теж нічого не вийшло. Бо ніхто його садибу не став купувати: Звісно з яких причин. Так і живе досі поруч Штанька. І тільки яка шкода в городі чи лихо в сім'ї – дядько Микита винуватий.
Якось прибіг до нього в сад і каже:
“Як хочеш, а я буду скаржитися на тебе”.
Той вже звик до такого сусіда, то спокійно питає:
“А що трапилося?”
“В мене одна-однісінька яблуня, десяток яблук вродило на ній, і ті твій їжак поносив”.
“Ти ж не бачив, Іване, як він ніс, а вигадуєш”, – заперечив Штанько.
“А де ж яблука подівалися. Я бачив під деревом їжака, – мовив сердито Іван-пасічник. – А в книжці недавно читав, що їжак настромлює яблуко на свої колючки і несе на спині”.
“І я читав, – Штанько йому, – а не вірю. Бо переконався, що цього їжак зробити не може. Колючки в нього так стримлять сюди-туди, що яблуко триматися на них не буде. Ти настроми – не донесе. Так що то все вигадки. Лист може зачепитися на голках – цього не заперечую”.
Іван-пасічник трохи вгамувався, але через день прибіг знову до Штанька: в одній “тільняшці”, розчервонілий і сердитий, як ніколи. Виявляється, побачив на власні очі, що їжак з'їв біля його вулика кілька бджіл. На таке зухвальство він не сподівався. Його аж тіпало.
“Ти будеш платити мені!” – заявив відразу.
“Тільки не гарячкуй, – почав заспокоювати Штанько. – Він же не піймає жодної бджоли, а підбирає мертвих та знесилених, що впали біля вулика. Хіба це вже така шкода велика? – І далі: – їжак полюбляє мед – я вже говорив про це. Надибає десь гніздо джмелів у саду – розорить. І стільники поїсть, і джмелів – це він зуміє. Але ж і мишей лякає – у дровах не заведуться”.
Проте як не розхвалював Штанько їжака, Іван-пасічник заспокоїтися не зміг. На гнів нема ліків.
“Це хижак. Він мені всю пасіку знищить”. – почав кричати.
“Та який хижак? – вже розізлився Штанько. – І що ти з тими вуликами носишся, мов курка з яйцем, не набридло тобі? День у день біля них топчешся, а толку ніякого. То рій вилетить, то подохнуть. А Штанько винуватий: їжак бджіл поїв”.
“Однеси його до лісу і хай там живе”, – став наполягати Іван-пасічник.
“Загине – цього я не зроблю”, – Штанько.
А той:
“Овва!.. Його ніякий звір не бере. Навіть собака і вовк обходять”.
Посміхнувся Штанько і мовив:
“Вовк обійде, а тхір, коли натрапить – знищить. То така звірина, що не розминається ні з чим. Оце знайде куренят – видушить. А тоді жаб, вужів і навіть їжаків ловить”.
“Не може бути!” – не повірив Іван-пасічник.
Почали сперечатися. Півдня, кажуть, Штанько доводив, що тхір може взяти їжака, а потім бачить, що тому хоч кілок на голові теши, запропонував:
“Давай так: підемо зараз до лісу, я знайду нору тхора – розкопаємо. Якщо справдиться те, що кажу, ти не будеш цього року картоплю кропити отрутою, а коли я програю, – поставлю тин на межі такий, що жоден звір – ні їжак, ні заєць – не потрапить до тебе в город”.
З тим і пішли до лісу. Правда, не разом, бо Штанько подався пішки, а Іван-пасічник відмовився йти. “Я, – каже, – не дійду. Ноги болять”. Завів свого саморобного мотоцикла і поторохкотів услід. А щоб не обганяти Штанька, почав мудрити: приїде трохи, зупиниться, постоїть і знов далі їде.
От добралися вони до лісу. Іван-пасічник поставив на дорозі мотоцикла – і за Штаньком. Чи довго вони ходили, чи ні – цього вже не докажу. Мабуть, ні. Штанько добре знає, де ті нори шукати. Якось хвалився, що тхори люблять поселятися під трухлявими пнями. Підійшли до однієї нори, постояли. Штанько постукав рушницею об пень – ні звуку. Собака якраз був з ними – не Рябко, а інший. Жовтобурий, схожий на лисицю, тільки високий на ногах. Штанько на нього:
“Шукай!”
Той понюхав біля нори, повиляв хвостом і відійшов. “Пуста, – зробив висновок Штанько. – Копати не будемо”.
Знайшли ще одне помешкання, дивляться – і на тобі! Під пнем де має бути вхід, лежить їжак.
“Чого це він тут?” – питає Іван-пасічник.
А Штанько:
“А хтозна? Зараз узнаємо. Він сам здивувався, бо ніколи такого не бачив. Відкотив, а то не їжак, тільки шкіра з колючками. – Ось бачиш, що тхір витворяє. Всю середину виїв, а колючками хід прикрив, щоб менше хто свій “нюх” туди сунув, – підморгнув Івану-пасічнику. – А ти сперечався, що їжака ніякий звір не візьме”.
Той відразу і не повірив, почав роздивлятися, а коли переконався, що справді так, тільки мовив:
“Це він, мабуть, сонного взяв. А втягти в нору не вдалося, бо їжак здоровий, то втнув отаке”.
“Ще й у норі буде, звір запасливий, – каже Штанько. – Але не будемо займати. Уже й так тобі є наглядний доказ. Програв ти”.
Однак Іван-пасічник не погодився з таким рішенням.
“Я, – каже, – хчу побачити тхора”.
“Чи ти його не бачив!”
“Ні!” – ухопився розкопувати пень.
Собака і собі тим часом трохи далі, де був вихід нори, став гарчати та гребти лапами.
“Може, його тут і нема?” – глянув Іван-пасічник на Штанька.
“Тут”, – підтвердив дядько Микита.
Розкопав Іван-пасічник першу половину нори, а там, як у доброго господаря, – комори. А в них, хто б міг подумати, наче в зоопарку. Кілька вужів, і не мертві, а живі, з десяток жаб, що лупали очима, та два їжачка – ті вже були нерухомі.
“Невже це тхорова робота?” – здивувався Іван-пасічник. – Не віриться! Він і вужів їсть?”
“А я тобі що казав! Це вже зробив запас на зиму”, – пояснив Штанько.
Але не те було дивно, що тхір так багато наносив собі в нору жаб та вужів, а те, що вони ніби живі – і не тікають. Вірніше – напівживі, бо тільки водять очима і все. Почали приглядатися: в чому ж справа? І тут Штанько помітив, що в усіх понашкушувані спини: у жаб посередині, а у вужів ближче до голови.
“Йому не позичати розуму, – каже Штанько – Нервову систему травмовано, от вони й сидять”.
Іван-пасічник дивився-дивився, а тоді:
“Треба ж додуматися! Живий харч собі тримає”.
Може, хто й не повірить – хай. Це ж я не вигадав, а сущу правду кажу. Бо не від когось чув, а від самого Штанька. А той брехати не буде.
Це вразило Івана-пасічника так, що ухопився розривати нору далі.
“Я ось його виведу на чисту воду!” – кричить.
“Та не займай – хай собі живе”, – почав відмовляти Штанько.
Але Іван-пасічник ухопив обома руками корінь, вирвав його і з силою жбурнув геть. Нора повела далі до виходу, де гарчав собака. Ще копнув кілька разів – і враз під землею утворилася пустка. Від захоплення Іван-пасічник ахнув:
“Світлиця його!”
І в туж мить майнула тінь – тхір кинувся до виходу, але собачий дух ( вже вкотре!) спинив. Він забився у куточок своєї “кімнати”, наче прикіпив до рудуватого кореня, що стримав у землі, і очі, як дві жарини, палахкотіли від страху.
“А-а, тремтиш, злодюга!” – гукнув Іван-пасічник. Замахнувся лопатою, але вдарити не встиг. Штанько ухопив за руку.
“Не треба!”
Тоді Іван-пасічник присів біля нори і майже пошепки заговорив до нього:
“Ах красавчик! А в мене думки-гадки – куди ж це він запропастився? А ти ось де! Ну що ж, який Сава, така й слава. Нагнувся нижче та – хап за хвіст! Хотів витягти з нори – і враз закричав: – Ой, ой, бий його, бий! – Підхопився на ноги чи то від болю, чи від ляку, пробіг трохи далі і почав стрибати, як навіжений, бо тхір ухопив зубами за п'ясток правої руки, між великим і вказівним пальцем – ледь не наскрізь прокусив долоню. – Ой пропала моя рука, пропала!” – приойкував.
Поки Штанько добіг, то він встиг вихопити лівою рукою обценьки з кишені і вдарити ними тхора по голові. Той випустив руку. Кров враз зачервонила долоню, капала, мов калиновий сік, прямо на землю. Обличчя Івана-пасічника, що кілька хвилин тому пашіло вогнем, зробилося бліде, як крейда. Стояв, мов з хреста знятий: губи перекосилися, тремтіли. Страшенна лють охопила його. Не випускаючи з рук тхора, він розтулив йому рота і силоміць виламав обценьками всі передні зуби.
“Що ти робиш?” – кинувся до нього Штанько. Вхопив звірка і притулив до своїх грудей. “Як у тебе тільки рука піднялася?”
“Ти ще його жалієш? – Подивись, яка рука у мене”.
“А я казав: не займай!”
Іван-пасічник знайшов у мотоциклі білу ганчірку, одірвав шмат від неї і почав бинтувати руку.
“Зачекай, – зупинив Штанько, – зараз деревію знайду.
Соком заллєш, то швидко заживе”.
“Та клопоти, – відмахнувся той. – А як оце його мотоциклом правити? Болить!” – скривився.
Штанько таки знайшов на галявині деревій, прим'яв трохи і притулив йому до рани. Потім глянув на тхора, котрий ніби уже очуняв від болю, сказав:
“А зуби ламати не годиться”.
“Що ж його по голівці гладити? – мовив сердито Іван-пасічник. Глянув на тхора, що притулився до грудей у Штанька, та: – І-і гад! Догрався! Більше займати не будеш. На, кусай тепер, на! – почав тицькати він пальця іншої, не каліченої руки, до морди тхора. – На, – встромив переможно йому пальця до рота і тут же з усієї сили – назад.
“Ой, а-а! – заволав. Відскочив, мов опечений, бо тхір кутніми зубами ледь не розчавив пальця. І не встиг отямитися, як звір (очі в нього оживилися, шерсть здибилася) стрибнув з рук Штанька і зник за кущем ліщини. – Лови, лови!” – загукав Іван-пасічник.
Але Штанько навіть не ворухнувся.
На той крик прибіг Демид Лисиця. Він, певно, стояв у гущавині і спостерігав, на очі не хотів показуватися. Мав надію, мабуть, що від них бігтиме якийсь звір – заєць чи лисиця – от і відзначиться. Та коли почув “лови, лови!” – не стримався. Спинився коло Івана-пасічника (рушницю напоготові тримає) і питає:
“Що трапилося?”
“А хіба не бачиш? – підняв Іван-пасічник руку. Стріляй швидше, онде туди, під кущ. І не під той, а сюди ближче! – потягнув за рушницю.
Демид Лисиця, не цілившись, – шарах! Полум'я, мов блискавка, з'явилося перед очима у Івана-пасічника, аж брови йому обсмалило, і зникло. З-під куща, куди стріляв Демид Лисиця, вискочив на диво заєць, а з сусіднього – посипалося листя.
“Ех, мазило! – Попав кулею в пліт”, – сплюнув з досади Іван-пасічник.
Демид Лисиця ухопився перезаряджати, але марно. Заєць уже п'ятами накивав. Тоді він почухав за вухом, насунув шапку на лоба та й каже:
“Якби була ще гільза у стволі – я б його уклав!”
Штанько тільки усміхнувся, бо знав, який він спец.
А Іван-пасічник:
“Дак є ще зайці! А казали, що уже всіх Демид перестріляв”.
Тоді давай втрьох дивитися вужів та жаб, що досі сиділи нерухомо у розритій норі. Погомоніли трохи і – додому. Іван-пасічник завів мотоцикла, посідали з Демидом Лисицею – тільки пилюка закуріла.
Штанько сам потихеньку вийшов з лісу, зітхнув, бо на душі було прикро, і подався луками до села. Не сподобалася йому поведінка Івана-пасічника. Уже пожалкував, що повів того до лісу. “Рука заживе, а зуби оті у звірка уже не виростуть”, – думав. Одним був задоволений, що Іван-пасічник програв. “Тепер хоч менше в селі стане тих, хто обсіває город отрутою”, – підвеселив себе. Але даремно радів з тої перемоги. Іван-пасічник слова не дотримав. Через кілька днів він уже ходив по городу з балоном. Штанько обізвався:
“Це нечесно. Ти ж обіцянку давав, а тепер ходиш та пирскаєш”. Та Іван-пасічник і розмовляти не став. І чи то навмисне, чи така ненависть з'явилася до гризунів, що почав їх винищувати в себе на городі. Під самою межею у Штанька залив ховрашину нірку бензином. Убив їжака і кинув Штанькові під хату. Видно-таки на зло робив. Дружина його навіть перестала вітатися. А сусідам жалілася, що Штанько скалічив чоловіка: мовляв, спеціально повів у ліс, аби покусав його тхір.
А це недавно побачила біля рудки Штанька, вискочила, як вихор, і почала репетувати: “Доки нас будеш мучити, кров псувати? Поки будеш отаке витворяти?! Я піду в сільраду!” І на весь куток. Він спочатку думав, що знову якась звірина чи птахи шкоди наробили, а виходить інше. Шифер у них потріскався на даху. “Так при чому тут я?” – питає здивовано дядько. А вона: “Стріляєш з рушниці вгору, відлякуєш ворон та шулік, а дріб падає нам на хату. І де ти на нашу голову взявся!”
Це було до бджіл, а що після буде – побачимо.
17. ПРО ТЕ, ЯК БДЖОЛИ ПОКИНУЛИ ДУПЛЯНКУ, АБО ЧОГО ШТАНЬКО ТРИ ДНІ З ХАТИ НЕ ВИХОДИВ
Поминув тиждень. Сиджу під хатою, до Штанька не поспішаю, бо неділя.
Сусіди, так і ті у цей день тільки і майструють щось. Іван-пасічник, як діждеться вихідного, то до вечора грюкає у дворі: дрова рубає, паркан лагодить або біля мотоцикла топчеться. І одежина на ньому та, що й завжди: старенький піджак на розпашку і брудна “тільняшка”. А Іван-рудий зовсім не переодягається. В чому на тракторі – в тому й вдома. Мабуть, у чорному засмальцьованому комбінезоні, що аж блищить, і спати лягає. А як неділя чи свято яке, то злізе на стіну своєї третьої хати, яку не закінчив будувати, і стугонить сокирою, що аж у Карасиковому відлуння чути. І тітку Галю так на городі ніколи не побачиш, а коли неділя наспіє, теж сапою гецькає. Демид Лисиця собі старається в цей день щось зробити, так ніколи йому. А Штанько – і за чисту воду не береться! У ліс навіть рідко ходить. Одягне новіші штани (однак розкішні!), вишиванку і прогулюється в саду. Якось я його спитав: “Чого це ви, дядьку, щонеділі білу сорочку одягаєте?” Він подумав та: “Раніше, Грицю, ніхто в цей день не робив. Це зараз уже так повелося… У тварин і то не всі дні сірі. А ми ж люди…Кажуть, сховай слабість на неділю, бо тепер робота є”.
“Ага, сиджу під хатою. Сонечко вже піднялося, то починає припікати. І тут згадую про бджіл. “Невже їх забрав Іван-пасічник?” – думаю. Підхоплююсь і йду до Штанькового двору. Дивлюсь – дуплянка на місці. Коли це одна бджілка вилізла на край, зігрілася на сонці і полетіла геть. Потім ще одна, а за нею інші. Загули весело біля груші.
Поки я доглядався – Христинка нагодилася.
“Бачиш, – кажу їй, – бджоли вже літають. То ті, що ми з лісу принесли. Ходімо до Штанька, то він поведе нас у сад.
Заходимо до двору. Аж і він на поріг виходить (веселий такий!), запрошує до хати.
“Та ми, дядьку, на хвилинку. Хочемо, щоб ви дуплянку подивилися. Може, бджоли меду наносили?” – кажу я .
“Е, ні. Сьогодні ж неділя – не гоже щось робити, Грицю”.
Я тільки важко зітхаю.
“Ну гаразд”, – підводиться і йде до груші. І ми вслід. Дістаємо дуплянку, заглядаємо крадькома. А бджоли – роєм довкола. Де вони й набралися відразу. Ж-ж, ж-ж, – гудуть. Так ніби “чужий-чужий” чується.
“Бач, не подобається їм запах одеколону: я поголився сьогодні!”, – хвалиться Штанько.
Коли це одна бджілка вилітає з дуплянки і притмом до мого люба – так і прилипла. Я ойкаю не так від болю, як від страху, притуляю долоню до обличчя і біжу геть від груші. Ховаюся за кущем калини, гукаю Христинку, а вона стоїть, мов заворожена. І враз, наче шилом хто вколов, як підскочить – подерлася на грушу. Вона завжди, тільки що – на дерево. А Штанько не тікає. Чую, починає прибалакувати:
“Чого це розходилися так? Я вас не грабую. Вгамуйтеся, любі. Це Штанько, не впізнали?”
А вони обсіли його – страхіття. Лізуть і під сорочку, і під штани. Нема де дітися!
“Цур вам, пек! – вигукує нарешті Штанько. Кидається з усіх ніг від груші, а бджоли за ним. І не відстає жодна. Глянув він сюди-туди, бачить льох – прожогом стрибнув у нього і причинив дверцята.
Розлючені бджоли вихором налетіли на Рябка, що лінькувато никав по двору. Той до своєї халабуди: закрутився там, заскавулив несамовито. “А його за що? – думаю. – Він же не займав їх. І меду навіть не лизав за своє коротке життя”.
“Тікай, Рябко!” – гукаю не дуже голосно, бо ще почують та на мене налетять. А він: гав-гав! На кого й що? І, на тобі, видно, одна бджілка прямо в роті вжалила. Гу-у! – завив од болю, кинувся наосліп з усієї сили, обірвав ланцюга і вискочив з двору – тільки його й бачили.
Сиджу під кущем калини, сміх розбирає. Уявляю, як вони насядуться зараз на Славка, котрий стоїть біля рудки. І не бачу, що лихо вже наді мною.
Накрили відразу. Мені вже не до сміху, ноги на плечі – і тікати. А вони по п'ятах. Поки добіг до своєї хати – і під сорочку кілька залізло.
Штанько потім розповідав: довго ще не вгамовувалися. Тітка Марія, вбачивши таке лихо, ні жива, ні мертва замкнулася в хаті на два замки, заховалася на піч, ковдрою вкрилася – так і лежала до вечора. Христинка, що сиділа весь час на груші, бачила, як гнівні бджоли літали по двору, шукаючи жертву. Але кусати вже не було кого, бо й кури поховалися в бур'ян. Бджоли тоді піднялися високо над хатою, аж потемніло надворі, і поволі посунули хмарою на околицю. Іван-рудий вискочив у бережок і заходився мерщій згрібати сіно та складати у копички: злякався, що дощ наспіє. Гребе та поглядає в небо: чи встигне? А бджоли піднялися вище і – хмари не стало.
Вже як стемніло добре, тітка Марія злізла з печі і до вікна. А в дворі: ні курей, ні Рябка, де поховалися – хтозна. Коли це в хату заходить Штанько. Не встиг і слова мовити.
“Лишенько! – зойкнула тітка Марія. – Поглянь на себе, який ти! Опух – не впізнати!” – і аж в долоні сплеснула від подиву.
Штанько підійшов до дзеркала, глянув, скривився – аж у піт кинуло. Далі усміхнувся:
“Що вдієш? Нема бджоли без жала, а троянди без колючок”.
“Нащо вони тобі ті бджоли? Мов горя мало – вічно щось на свою голову знайдеш”.
“Грицько прийшов. Хотілося побачити і йому показати”. – обізвався Штанько.
А тітка Марія:
“Оце побачив! Що й світу Божого не видно. Сходи до лікарні, а то ще вмреш.”
“Таке кажеш”, – скривився Штанько. Підійшов до вікна, глянув на грушу, де лишилася пуста дуплянка, і, на диво, враз шепеляво заспівав: “Та були в кума бджо..: ой, йой, ой-йой…”
“Здурів, їй-Богу, здурів чоловік! Плакати треба, а він співає”, – зітхнула з досади дружина. Далі згадала про Рябка що забіг кудись, і зажурилася.
Штанько подався шукати..З'явився Рябко тільки вночі: покусаний, опухлий, і очі не дивляться.
Три дні не виходив дядько Микита з хати. Не хотів, щоб люди бачили. Проте – дізналося все село. Чоловіки розповідали один одному та сміялися. Аж за боки бралися. Хто збирався завести бджіл, то лукаво застерігали: “Гляди, щоб тобі, як Штанькові, не довелося в погребі сидіти…”
18. ПРО ТЕ, ЩО ЗМУСИЛО НАС ТЕРМІНОВО ЙТИ ДО ОЗЕРА, АБО ЯК ШТАНЬКО ПЕРЕКОНУВАВ ХУДОМАНА ВІДМОВИТИСЯ ОСУШУВАТИ КАРАСИКОВЕ
Як побачили мене мати після тих бджіл – вжахнулися. Допитувалися: “Що це з тобою сталося? Хто побив?” А коли дізналися, то дуже сварили. Сказали, щоб більше ноги моєї в Штанька не було. “Що в його голові? Отако хлопця скусали!” – сердилися. Навіть заборонили на рудку виходити.
Кілька днів сидів вдома, бо й самому не хотілося у такому вигляді людям на очі показуватися. Знав, що сміятимуться. А вже на третій день мати самі відмінили свій присуд. Прибігли з ферми та й кажуть:
“Біжи, синку, до Штанька та передай, що меліоратори збираються Карасикове сушити. Голова дав згоду. Чула, що вже екскаватор пригнали, щоб канаву копати. Висушать останнє, їм клопоти. А село ж без ставка, що дівчина без коси.”
Мені цього тільки й треба. Вилітаю з хати – і до Штанька. Хвалюся почутим, а, виявляється, він все знає. Вчора в район їздив, в інспекції по охороні природи був. Навіть в область листа написав!
“Ти ось що, Грицю, – радить мені, – збери своїх хлопців і – дійте! Треба агітувати людей, щоб не мовчали. Бо поки в районі спохватяться, то Худоман, не тільки висушить Карасикове, а й село на той світ відправить. Зараз глянемо, що там біля озера діється, а тоді до голови…”
Наспіх виходимо за село. Штанько без рушниці, без торбинки. Та й що їх брати – не до лісу ж. Справа важливіша. Я хвилююсь, чую, як дзвінко у грудях вистукує серце. “Жаль, що Христинці не встиг сказати, – приходить мені на думку. – Вона б теж з нами пішла”.
Здалеку видно – над озером синюватий димок тчеться, так ніби на дощ збирається, чорніє екскаватор і хтось наче біля води топчеться.
“Уже почали копати, дядьку!” – панікую я.
Він мовчить. Підходимо ближче. Біля екскаватора, що вперся ковшем у землю, бульдозер наш стоїть. Той, що працює на ньому Іван-пасічник.
“Чого це його сюди занесло?” – дивуюся. Бо знаю, що просто так Іван-пасічник до озера не поїде. Щось затівається. Однак нікого не видно.
Стоїмо на березі. Вода світиться від вранішнього неба, відсинює, тихо шумлять по той бік очерет та лози. І враз – хлюп-хлюп… Із-під куща випливає дика качка. І така метка та гарна, що очі відвести важко. Я відразу радісно: “Качка!” А Штанько собі: “Широконоска!” Завмираємо, мов вкопані. І дихання нашого не чути. Вже липень надворі, сонце найдужче гріє, трави в лузі дозрівають, а ми цього літа не бачили на озері ще жодної качки. Отож присіли під верболозовим кущем і очей не спускаємо – потайки спостерігаємо, як вона на чистому плесі, де ні ситняку, ні рогози, прудко плаває, наче бігає.
“Купайся, купайся, поки є водичка… Поки не висушили це останнє озерце наші керманичі”, – каже з болем Штанько. А тоді: “Може, й гніздечко звила… Як хочеться, щоб літувала на озері! Але відчуваю – не буде їй спокою тут…”
Каже таке Штанько, то й мені боязко стає за неї. Ще загляне Демид Лисиця та зведе рушницю… Та й, як на гріх, поцілить. Хіба він задумується над тим, що це, може, одна-однісінька качка у Карасиковому озері поселилася. Хіба йому жаль чи болить? Не водяться вони тут, не прилітають надвечір купатися, як було раніше. Не хочуть гніздитися, бояться, бо озеро зміліло, очерет та осока не такі вже високі – нема де сховатися. Та й отрута пливе..:
“Треба її налякати, щоб боялася показуватися”, – кажу Штанькові.
Він згоджується. Однак полохати качку нам не хочеться. Стоїмо доти, поки сама запливає в лози, а тоді йдемо до ескаватора та бульдозера.
“Оце ті жуки, що спустошують наші луки, – жартує дядько. Підтягує штани і вже серйозно: – Треба йти до голови. Бо як почнуть копати – спробуй зупинити! Ліпше своє болото, ніж чуже золото”.
Прямуємо знову до села. Штанько босий, то йде швидко, ледь встигаю за ним. В грудях холодок ворушиться, бо до голови йду вперше. “Яка-то в нас розмова відбудеться?” – міркую. Доходимо до контори – на ганку стоїть чоловік з паперами, зоотехнік, я його добре знаю.
“Худоман тут?” – питає в нього Штанько.
“Поки що в себе, але ми зараз їдемо”.
Дядько спиняється поруч, балакають. Чую, зоотехнік жаліється: “Луки голі, як коліно: ні очерету, ні осоки до самого Карасикового. Раніше дрібні болітця та рудки були, то щось і вщипне худобина, а тепер не знаю, де її пасти?”
Коли це вибігає Худоман.
“Ну, поїхали, – кивнув зоотехнікові, – а то тут не вирвешся. Тільки й сидиш на телефоні. – І враз побачив Штанька:
– Ану зайди!”
Вертається до контори. Мене ніби не помічає. Справді так, чи, може, сердиться за що. Але я разом з Штаньком теж заходжу до кабінету.
“Ти чого бунтуєш? – запитує голова і дивиться на Штанька сердито. – Мені вже повідомили з району про твої походеньки”.
А Штанько:
“Не займайте Карасикове – не буду ходити”.
Голова хмурніє, щось ніби згадує, а тоді, глянувши на мене:
“Уже підписана угода. Завтра, теє, почнемо рити канаву”.
“Не буде цього! Люди вам не дозволять”.
“Он куди гнеш! – гнівно каже Худоман. Різко сідає за стіл, бере до рук олівця і кидає тут же зозла. – Дурниці, ніхто в селі не стане заперечувати, проти мене не піде! Ми обговорювали проект на правлінні, на загальних зборах. Чогось всі, теє, мовчать, один ти уперся. Що ж нам не йти вперед, а зупинитися на дореволюційному рівні? Ідилію завести, очеретом та осокою хай все заростає? Будемо, теє, любуватися; так? – підходить до Штанька. – Е-е, а нам хліб треба. Розумієш, – прискалює одне око, – ми на тому урочищі стільки кукурудзи візьмемо, що тобі й не снилося! Все продумано, розраховано науково. А ти куди нас тягнеш? До болота? У болоті доброї води не напитися”, – каже повчально.
“Ви вже Плави висушили, але не кукурудза, а бур'ян росте”, – перебиває його Штанько.
Голова відразу:
“То недороблений проект. – Розправляє груди (піджак у нього розстебнутий, великий живіт випирається вперед) і – до мене: – Що теж такої думки, як Штанько. Ну хай дядько такий відсталий, давно вчився, а ти ж у сьомому класі. Чув, що таке меліорація? Тобі ж науку вперед рухати. Нові проекти розробляти. А виходить що? Назад тягнеш, еге?
Чому вас там у школі вчать?” – питає.
“Природу оберігати”, – відповідаю.
Худоман аж підскакує:
“А чув про Мічуріна? Ми не можемо ждати милості від природи, о!” – вигукує задоволено.
“Мічурін, – кажу, – закликав не спустошувати землю, а збагачувати її. Розводив сади по всій країні. Я не відсталий, як ви вважаєте, знаю добре, що в світі робиться… Невже не чули – в багатьох річках уже купатися не можна. Чи хочете, щоб на цій землі не лишилося жодного черв'ячка?..”
Припертий до стінки Худоман, на диво, не ображається, тільки розводить руками:
“От лишенько! Та на користь все це. Ви хоч, теє, подивіться, який проект! Якби тільки вдалося здійснити, як слід”.
Кличе до столу, розгортає план і починає розповідати Штанькові, де що має бути. Я теж прислухаюсь, ловлю кожне слово. Виявляється, через усе Карасикове буде прорито великий канал, в який стікатиме вода по дренажних трубочках з усього урочища – з отих підземних джерел, що заводнюють болото. В кінці головного каналу, ген аж під лісом, у Дорогинцях копатиметься велике штучне озеро. Воду до нього планується нагнітати насосною станцією: навесні з прибулої польової повені, а влітку – з річки Сниви. Воно має бути дуже велике – десь гектарів п'ятдесят! І вода в ньому зберігатиметься вище загального рівня. А там, де зараз водойма, де плаває ще качечка і водяться карасі, ростиме кукурудза…
Я від подиву тільки очима кліпаю – цікаво все-таки!
Штанько відмовчується, зітхає.
“То що ж тут поганого? – нарешті питає голова. – Там і риба буде, теє, качки…”
“Все тут погано. Рябої кобили сон, – заперечує дядько відразу. – Ви хочете знищити урочище – природне озеро, якому ціни немає, а створити штучне. Дурниці! Буде з Карасиковим те що сталося з Плавами. Пориєте канави – виснажиться останнє джерело. Порушиться мікроклімат, перестануть регулярно йти дощі, і наші луки та угіддя перетворяться в пустир. А що станеться з річечкою Снивою? Вона тепер уже обміліла, в деяких місцях можна перейти в брід. А ви хочете повінь весняну не пустити, а влітку з річки відбирати воду в штучне озеро. А де ж та вода візьметься? Чи думав хто про це?”
“Воно ж, теє, научно розроблено”. – стоїть на своєму голова.
“Яка тут наука! Ганьба! Сліпий сліпого вів, та обидва в рів, – ріже Худоманові Штанько. І тоді мені: – Збирай, Грицю, своїх хлопців – і на озеро. Ставте таблички, що урочище – заповідна зона. А я поїду в область. Бо зроблять, як заплановано – всьому кінець! Буде в нашій Качківці пустиня Каракум”.
Коли це забігає до кабінету зоотехнік, бо вже набридло голову чекати. Почув про що мова і собі:
“Треба, Нестеровичу, нам розірвати договір з меліораторами – ще не пізно”.
“Не умовляйте мене! – надувся Худоман, мов сич. Глянув на Штанька і трохи м'якше: – Був інший проект, але той мені не сподобався. Ми викликали комісію, переробили… А тепер – що я казатиму? Хай роблять!” – махає рукою, мовляв, розмову закінчено.
“Та це ж злочин! Перед людьми, перед державою! – вигукує Штанько. – Я зберу зараз усіх односельців! Ходімо Грицю”. – озивається до мене.
“Не смій бунтувати! Не бери багато на себе. Тобі доручили лякати бракон'єрів – от і лякай. А сюди носа не совай. Знаємо, що робимо!” – кричить Худоман. Хапає на столі якусь папку і, грюкнувши дверима, вилітає з кабінету…