Поезії Олександра Богачука - на цьому ж порталі:
https://pilipyurik.com/ukrainskie-literatory/1114-bohachuk-oleksandr-poezii
Олександр БОГАЧУК
Гумор і сатира
МУДРЕ КРІСЛО
А КОЛИСЬ...
Як пішов на пенсію
Євдоким Непромах,
Вирішив провідати
Друзів і знайомих.
Сів на поїзд,
Вирушив у велике місто:
«Ось тепер провідаю
Друга особисто...»
Відшукав ту вулицю
І знайшов хатину,
Що ледь-ледь визиркує
Дахом із-за тину.
Підійшов до хвірточки,
Глянув, неборака,
А на ній написано:
«Тута зла собака».
«Ба, як все змінилося,
Хоч і та хатина.
А колись, пригадую.
Тут жила... людина».
РУКА
Він звик не думати, а підіймати руку,
І так собі засвоїв ту науку,
Що навіть, як прийшла до нього смерть,
Прошамкала: «Підем зі мною геть!..»
Не думаючи, як не раз на зборах,
Скоріше руку вистромив угору...
Коли його ховали, бідака,
Так і стирчала із труни рука.
ТАТАМ І МАМАМ
Хлопчик Івасик, дівчинка Ната
Грались надворі в маму і тата.
Діти як діти. Грались... Одначе
Дещо у грі їх було не дитяче.
Раптом Івасик мовив до Нати:
— Чи не пора нам дитинку мати?
— Хто його знає, — каже «дружина». —
А ти хотів би доню чи сина?
— Звісно, що сина!..
І в ту хвилину
Стали обоє місити глину.
Мовчки ліпили ноги і руки,
Далі — всі інші потрібні штуки.
Вийшов хлопчина — диво із дива!
«Тато» щасливий. «Мама» щаслива.
— Як же назвати? — думали разом, —
Може, Іваном? Може, Тарасом?..
Ната скривилась, очі холодні:
— Зараз дідівські назви не модні.
Треба назвати, як за кордоном:
Бібом чи Бобом, чи Балабоном.
Далі ішло все: нібито ранок,
Ната готує «мужу» сніданок;
То поспіває люленьки-люлі,
То поспішає знов до каструлі,
Варить і миє, шиє і стеле —
Діло жіноче — досить веселе.
Ну, а тим часом — «тато» як тато:
Бороду-щітку голить завзято.
Одеколониться. Морщиться. Хука.
Сів біля столу, пальцями стука.
— Де ж той сніданок? — шмигає носом.
Ногу — на ногу й зиркає косо.
Тільки «дружина» квапиться, біга,
Крутиться-в’ється, наче та дзиґа.
Встав наш Івасик, ходить по хаті.
Брови — як хмари, очі — булькаті.
Врешті терпіння вийшло з орбіти:
— Можна за ранок чорта зварити!
— Зараз... хвилинку, — каже «дружина».
Плюнув — і тільки майнула спина.
Ната колише «дитя» й співає:
«Де ж то наш тато довго блукає?
Може, нарада? А може, збори?
Спи, мій синочку, зіронько-зоре.
Вже на десяту вилізла стрілка.
Мабуть, піймала тата горілка.
Спи, мій коханий, спи, мій хороший,
Знову наш тато прийде без грошей.
Знов од зарплати і до зарплати
Дні і години будем латати».
Йвасик — у хату... Ната, — мов стругом:
— Де ти на мене взявся, п’янюго?!
Досить мовчати! Досить терпіти!
Скільки ти будеш кров мою пити?!
— Жіночко, тихо. Дай мені слово.
Нащо гарячку пороть раптово?!
Нащо ці сварки і нарікання,
Я... я за мирне співіснування!
Отже, послухай: після наради,
Як я чкурнути міг від громади?!
Рушили разом, всім колективом
Поласувати свіженьким пивом.
Висушив кухоль, другий та й — досить.
Хлопці, дивлюся, третій підносять.
Звісно, не будеш чмихати носом,
Раз ухвалили одноголосо.
Тільки хотіли встати з-за столу, —
Як тут принесло майстра Миколу.
Хоч і просивсь я, скарживсь на серце,
Вмовили — випив чарочку з перцем...
Думав, на цьому крапка — й додому.
Де там! Діждався — блискавки й грому!
Стала «дружина», руки у боки:
— Скільки ти будеш пить з мене соки?!
Боже мій, боже, як мені бути?..
Краще нахлявся б злої отрути!
Раз би кінець був. Пережилось би.
Висохли б сльози. Знайшла когось би.
Я — на роботу, в ясла — дитину...
Наймичку маєш, а не дружину.
Ох, якби знала твою породу,
Заміж за тебе не вийшла б зроду!
Блиснули очі у «чоловіка»:
— Бачиш, знайшлася цяця велика?
Заміж не вийшла б? Ну ж і злякала?!
Ніби на світі без тебе мало?
«Жінка» скипіла — і почалося:
Смиче за чуба, він за волосся.
Аж піднялася дибки хатина,
Навіть розбилася з глини дитина.
Що було потім, що було далі
Зайві, гадаю, всякі деталі.
Хлопчик Івасик, дівчинка Ната
Грались надворі в маму і тата.
Чиї це діти? Нащо питати?
Гляньте на себе, мами і тати.
ЛЮБОВ СНІГУРОНЬКИ
За що, скажи, Снігуронько рум’яна
Ти закохалася в Мороза-дідугана
І дибаєш за ним, старим, усюди?
Дивуються довкола добрі люди:
Чи парубків тобі завзятих мало,
Що топчеш так
свою красу недбало?..
Йому із бабою ходити Сніговою,
А не з тобою — юно-чарівною.
Снігуронька всміхається і каже:
«Хіба мене із ним
кохання в’яже?
Я на сезон відбила від бабусі,
Бо Дід-Мороз — у модному кожусі.
І не його люблю я поцілунки,
А дідусеві цінні подарунки.
Мені він доти,
доти буде любий,
Докіль не подарує з норки шуби.
А там — бувай! Вертайся
до бабусі,
Та вже в старім,
полатанім кожусі.
ХВАЛА
Людину можна вбити
Без кулі і ножа...
Почни щодня хвалити —
І з’їсть хвальби іржа.
А поруч — та хвилина,
Коли сама хвала
Розтрубить, що людина
Іржавою була.
І доведе логічно,
Що треба будь-коли
Підходити критично
До пишної хвали.
Запише в протоколи,
І всім таке повість,
Що золота ніколи
Ніяка ржа не з’їсть.
ХАПУГА
Він має все.
І в хаті й коло хати
Гребе під себе лапами двома...
І кажуть люди:
«Він на все багатий.
Одного тільки...
совісті нема».
НАРІКАННЯ МУХИ
— Чого такі на мене люди злі?
Нехай собі, як хочуть.
А між іншим,
І я сліди лишаю на землі, —
Сказала Муха...
Наслідивши.
КІЛЬКІСТЬ І ЯКІСТЬ
Поезія — то річ вагома,
Де кожне слово — золоте.
Бездарна кількість,
Як відомо,
У якість
Не переросте...
ОРИГІНАЛ
Жене галопом у літературу
Свого Пегаса,
А на нім — халтуру.
І саме цим оригінальним є —
Його відразу кожен впізнає.
ОСВІЧЕНА ВОРОНА
Байка
Вороні Бог послав шматочок сиру,
Туг, як на зло,
Лисицю принесло.
Вона давай на всі лади хвалити сіру...
Ворона сир сховала під крило
І крякнула:
— Бувай здорова,
Читали ми цю байку у Крилова!
— Байки читати — невелика штука.
А ось літати високо, як ти,
Та ще й співати з тої висоти —
Оце наука!
Ворона сир дістала з-під крила
І заховала у дупло тим часом.
Сама злетіла вище від орла,
Закрякала подертим басом...
Та де взялися горобці —
І сир той рознесли в усі кінці
Сидить Лисиця —
Злиться:
— Дурна освіченість твоя.
Читай байки
І залюбки
Кормися співом солов’я!
А та
Собі літа
І кряче вдаль.
Яка мораль?
_____
Коли хитрують мудреці, —
Не сплять маленькі горобці.
ЛИХО-БОРОДА
Скільки жінці не годи — не вгодиш
Народна мудрість
Вийшла мила чорнобрива
У садочок навесні,
Вийшла мила чорнобрива
І сказала так мені:
— Якщо любиш, не барися,
Мій коханий, дорогий,
Якщо любиш, то женися,
Бо у мене є другий...
Не барився я й хвилинки,
Бо вагатися не звик,
Через тиждень — вона жінка,
Я, звичайно, чоловік.
Дні чвалали чередою...
Що за лихо, за біда?
— Я не хочу жить з тобою,
Бо колюча борода...
Щоб дружині догодити, —
Час цирульні віддаю:
Тричі в день почав голити —
Лихо-бороду свою.
Думав, буде все, як треба...
Знов дружині щось не те.
— То ж який мужчина з тебе,
Як борідка не росте?!
Довгі вуса відпускаю,
Дав свободу бороді,
Ну, тепер собі гадаю:
Більш не трапитись біді!
Кулаки дружина тиче —
І пішло все навпаки?
— Що ти, добрий чоловіче,
Записався в старики!
А тепер я сам не знаю,
Хто у цій біді — біда:
Чи моя кохана жінка,
Чи проклята борода?
Ой, скажіте, добрі люди,
Де таке взялося зло?
Чи то так було і буде,
Чи мені не повезло?
ДІАЛОГ
— Такі дурні він пише вірші,
Що просто — гріх і сміх.
— Та, видно, є іще дурніші,
Коли друкують їх.
МАСТИТИЙ
Себе вважає він маститим,
Хоч пише сірувато.
Всі початківці —
його діти,
А він —
хрещений тато.
Хто йде дорогою крутою
1 трудиться завзято,
Той може бути сиротою —
„Такий” до біса тато.
ВЕЧІРНІЙ ЖАРТ
«Кум-ку-м?
Кум-ку-м?..»
«Кума? Кум-ма?!»
А потім — хором-перебором.
І хто там — кум, а хто — кума —
Лиш видно місяцю і зорям.
І знов:
«Кум-ку-м?..»
«Кума? Кум-ма?!»
Невже у жаб так доля склалась,
Що в них —
Одружених нема,
А просто —
Всі покумувались?
ЗАВ’ЯЗАВ
Не раз на зборах він казав:
«Не буду пити...
Зав’язав...»
Коли ж його знаходили під плотом,
Він пам’ятав...
І п’яним ротом:
«Пробачте, — белькотів, — будь ласка,
Попала видно
Не міцна зав’язка».
ЧАРКА
Чарка випита до дна
Тягне кожного до дна.
ДОКУМЕКАВ
«Дід Мороз іде до нас,
Тарабанить клунки.
Це для тебе, сину мій,
Він несе дарунки».
Дід гостинці витяга
і кладе на столик.
А хлопчина — як гукне:
«Він же — алкоголік!»
«Звідки ти таке узяв?
Що ти, сину, що ти?
Дід хороший.
Дід і в рот не бере гидоти!»
«А чого у нього ніс
Отакий червоний!
Видно, п’є, як тато наш,
Всякі самогони».
«Ну й чудне ти дитинча, —
Мати зирка скоса, —
На морозі Дід Мороз
Приморозив носа».
І в хлопчини на очах
Забриніли сльози:
Значить, в тата ніс такий...
Через ті морози».
ЧИ ВАРТ СПЕРЕЧАТИСЬ?..
Колись біля кожної хати
Дітей — аж гриміло село.
А скільки, доречно згадати,
На стріхах лелек тих було!
Чи варт сперечатися з деким,
Чом зараз так мало малят.
Мабуть, розлінились лелеки,
А мо’, скоротили їх штат?
ЗОЛОТА ЖІНКА
Раз ішов собі додому,
Думав, трапиться біда,
Бо горілка, як відомо, —
То не пиво й не вода.
Але сталось як ніколи, —
Вийшла жінка на поріг:
— Де ж ти бродиш, моя доле?..
Бачу, знову занеміг...
Притулився я до стінки,
Чи то, часом, щось не те...
Ну, невже в моєї жінки
Стало серце золоте?
А вона мене під руку,
До кімнаточки веде,
І мою гірку всю муку
На м’який диван кладе.
Роздягнула до сорочки,
Я лежу собі, як пан.
А вона мені примочки,
А вона мені «нарзан».
Не питає, де зарплата,
Шепче: — Спи, коханий, спи...
Тільки більше так багато
Тої клятої не пий...
Сам не знаю, що це сталось,
Замість грому — мир і лад.
Ніби вчора ми побрались,
А не десять літ назад.
Я до жіночки горнуся,
До грудей своїх тулю.
Аж прокинувся, дивлюся —
Сам-один... під тином сплю!
В ЧІМ ПРИЧИНА
Кум до кума промовля
На пісочку біля моря:
— Ех, якби втопився я —
Півсела ридало б з горя!
— Звісно, куме. Ви ж така
Добра, лагідна людина... —
І з очей його гірка
Покотилася сльозина.
— Та не те б людей взяло,
Ще бувають більші втрати.
Плакали б на все село,
Що не встиг боргів оддати!
ПУП
...А він і справді думав, що великий,
Що навіть гнеться вже під ним земля.
Бувало, йде насуплений, індикий,
Зневажливо-поважно розмовля.
А біля нього вишколені клерки
Рояться, як сполохані джмелі,
І заглядають в лисини люстерко...
А він, між ними, наче пуп землі...
Вони за ним — і язиком лоскочуть,
Принюхуються до його хотінь...
Він тільки хикне — і вони регочуть,
Він брови зморщить — і вони, як тінь.
Той пуп землі для них був, ніби скрипка.
Вони — як балалаєчки були...
Та раптом... пуп — не пуп, а просто — пипка,
Яка не варта навіть і хули.
Невже не пуп?
Невже — скорій відхрещуйсь?!
Сюди й туди очима луп і луп.
Ми... бачили й раніше...
Що не те щось...
Але... але ми вірили, що — пуп.
На всі лади —
Котився регіт дикий,
Що пуп — не пуп,
А чортзна-що — мана.
А він і справді думав, що великий —
І ось тобі, як кажуть люди — на!
...Не той великий,
Хто в великім кріслі,
Не той малий,
Хто в кріселку малім,
А той великий, хто великі мислі
і хліб великий сіє на землі!
ВИРУЧАЛЬНИК
Що не кажіть, а він простий поет.
Крокує й з початківцями в буфет.
І там повчає басом діловитим —
І на дурняк готовий пити й пити.
Та хтось уже кишенею трясе,
І сам до себе промовляє: «Все...»
Чого ж усе?.. Якщо не вистачає,
Десятку він до завтра позичає.
Десятка в нього завжди про запас.
А, може, стріне вас, а може, вас.
Та спробуйте ви завтра не віддати,
Спаскудить так, що не впізнає й мати.
Чи то брехня, чи може, так і є,
Він зараз, кажуть, нібито не п’є.
Не дуже ви радійте в стоголосі —
Це хтось десятки не віддав і досі.
* * *
Підступнику
здаються всі підступні,
А трутневі, —
що скрізь і всюди трутні,
Сексотнику, —
що ніби всі сексоти,
Підлотнику, —
що ніби світ з підлоти,
Облесному, —
що всі в житті облесні...
Лиш чесному —
усі здаються чесні!
ВЕСІЛЛЯ
На весіллі шум і гам,
Чарка кличе чару.
Хто співає, хто ногам
Підсипає жару.
Хто собі на все село
На три пальці свище;
Хто куняє за столом,
Ну, а дехто — нижче...
Кум із кумом випива.
І ведуть розмови,
Що якийсь там голова
Зовсім безголовий.
А з краєчку за столом
Сваха шепче свасі:
«Вам на зятя повезло —
Весь у мене вдався.
Хто міг думати коли,
Що в такому колі
Ми з’єднаємо столи
І дитячі долі:
Правда, пара з них того...
Та й не зовсім рівна, —
Бо за сина, за мого
Вийшла б і царівна...»
«Що? Хіба моя дочка
Гірша всіх на світі?
І висока, і струнка —
Маківка у житі».
«Може, й так воно й не так —
Різні є товари.
І не завжди всякий мак
Макові до пари».
«А чи пара він моїй?
Варто запитати.
Як ломака та, сухий,
Лисий і кирпатий».
І стялись, мов на суді,
Дві ворожі сили...
А тим часом молоді
Чарки солодили.
Все замріяне збулось,
Сяє щастя зірка...
Та не знали, що ось-ось
Буде справді гірко.
Сваха свасі вже під ніс
Хвацько дулю тиче.
Загуло, неначе ліс,
Все весільне віче.
Мати смиче молоду:
«Геть пішли додому!
Я на глум і на біду
Не віддам нікому!»
«Забирай, — і не барись! —
Модну вертихвістку!
Ми знайдемо ще колись
Не таку невістку!»
Син (чи тобто молодий)
Кинувся з мольбою:
«Рідна, мила, ти куди?
Ми ж навік з тобою!..»
Що там діти, як батьки
Вже пішли в атаку.
Піднялися кулаки
Й гості з переляку.
Закрутилось, як лото
Збурене похмілля.
Почали сваритись, — хто
Що дав на весілля.
Сваха сваху проклина,
Свекра тесть — по пиці:
«Ви дали лиш кабана,
А ми — дві телиці!..»
Допива із кумом кум
(Що їм тая сварка)
Чи весілля, чи то сум, —
Аби повна чарка.
_____
Десь бабахав барабан
Болем басовитим:
Дві телиці і кабан
Ще б могли пожити.
МУДРЕ КРІСЛО
Коли сидів на керівному кріслі —
Народжувались геніальні мислі.
Усі казали: „Тільки так!”
Для заперечень — не було ознак.
Коли життя зіпхнуло з того крісла,
Зробилась в нього міна кисла-кисла.
Що скаже — все не так.
Чи люди дивні, а чи сам дивак?
...І серце болем стисло-стисло:
Виходить, мудрим був не він,
а крісло...
ЧИМ ВИЩЕ ВГОРУ...
Чим вище вгору нас несе життя,
Чим з вищої ми дивимся блакиті, —
Втрачаєм часто самопочуття,
Здається нам, що ми найвищі в світі.
А там внизу, — усе таке дрібне,
Таке буденне і таке мізерне,
Та ще й до того все таке нудне,
Що дивишся — й тебе від нього верне!
Коли ми, відірвавшись від землі,
Все вище й вище, аж за хмари рвемось, —
Здаються люди нам такі малі...
Які ж, цікаво, ми для них здаємось?..
ДРУЖЕЧКИ
Є у кожного друзі й дружечки.
Є, що ділять і хліб і вино;
Є такі, що давай суперечки, —
І заляпають, як в доміно.
Є такі, що хильнути не проти,
Доки ще не постукав інфаркт;
Є такі, що печуть анекдоти
І зі смаком приперчений жарт...
Я в собі не ховався ніколи,
І ховатись від інших не звик.
Що на думці у мене заколе, —
Те вискакує і на язик.
Може, декому не до вподоби,
Може, дехто і носом крутне.
Твердолобий — завжди твердолобий.
А такий не дивує мене...
А бувають дружечки, що часом
Кожне слово беруть на гачок,
Пережовують хитро і ласо,
І шукають у нім кісточок.
Хай живуть і смакують абощо,
Звісно — всякий хапає своє.
Кинь їм кістку, щоб гризти було що —
І причина гарчати вже є.
Я й таким не дивую. Навіщо?
Це для мене стара новина.
Той, хто яму копає зловіщо,
Того першого й прийме вона...
Стукай, серце! Чи в горі, чи в щасті,
Пам’ятай, що в людській суєті
Є дружечки ще й іншої масті:
Тихомирні, тверезі, «святі».
Впізнаю їх, як читану книжку,
Як забуте давно відкриття.
Заготовлену мають усмішку
На усякі моменти життя.
Запопадливо стискують руку.
А вже друга — шкребе анонім.
їхню душу, слизьку й перелуку,
Не впізнаєте зразу, о ні!
Хоч бери і малюй з них ікону.
Бережуть «непорочне» ім’я.
Не відступлять від букви закону,
А закон їх — під буквою «я».
Зверху глянеш — криштальні, без плямки
І гладкі, як могильна плита.
Ті ніколи не вилізуть з рамки,
Доки рамка на них золота.
Але рамки оті штирикутні,
Як відомо, не вічна броня,
Навіть інколи вершники путні
Необачно злітають з коня.
Що ж, бувають і гори і доли,
А між ними — життя далина.
Справжній вершник ніколи, ніколи
Не кричить, не кляне скакуна.
Тільки в думи впаде на розпутті.
Значить, видно, вже їздив не так...
А бувають такі, що від люті
Ціплять зуби і ціплять кулак.
Те, що вчора хвалили до неба
(і самі аж до неба росли),
Називають сьогодні: «Ганеба!..»
І запінюються від хули.
І ніхто не прийде на розраду.
А, здавалося ж: друзів було!
Та вони залишились позаду,
А дружечки чкурнули в кубло.
...І заниє незгоєна туга,
Заридає душа-сирота.
Краще мати одненького друга,
Ніж дружечків подібних — півста.
КОНТРАСТИ
Три голови в колгоспі «Моноліт»
Змінилося за тридцять з гаком літ.
Про першого, хоч згадки і слабі,
Та кажуть люди: був нічо собі...
А другий як? — спитайте, далебі,
Ї скаже всяк, що другий так собі.
А третій? — і відріжуть у злобі:
«О, це такий, що тільки все собі!».
САТИРИК
Колись він був сатириком зубатим,
Бувало, всяку нечисть рознесе...
А де ж тепер ті зуби, запитати?
Єдине — тільки шкіряться — і все.
Не дорікайте, що таке вчинилось,
І не тягніть його на ешафот...
Зубів таки насправді не лишилось.
Зубопротезний став у нього рот.
ПРИКМЕТА
Єднає всіх бездар одна прикмета:
Ще жоден з них (де б то не виступав)
Бездарного і сірого поета —
Своїм духовним батьком не назвав.
ДОБРЯК
І де та ненажерливість береться? —
Усе, що може, — тягне і гребе...
Подивишся на нього і, здається,
Що він з’їдає навіть і себе!
А корчить добряка. Дурниць не поре.
І хто потрібний — бачить ще здаля.
Він з радістю поділить ваше горе.
І тільки сумно — радість поділя.
ОХ!
Ох, і примхлива та весна:
То вмить заплаче, то сміється,
То ніжно, ніжно мовчазна,
То грізним громом озоветься.
Ох, і примхлива та весна —
Така мінлива без упину.
До чого вдачею вона
Подібна на мою дружину!
АБСТРАКТНИЙ ЧОРТ
Приснився сон мені.
(А в сні
Таке, буває, приверзеться,
Що ні розумні, ні дурні —
Ніхто, як слід, не розбереться.
Встаєш і думаєш собі:
«Оце так сон! Оце так диво! —
Мов глеки, груші на вербі,
А під вербою річка з пивом.
І тут же, збоку — джерело
Цвіркоче струменем цибатим.
Лизнув разок — і запекло
Чистісіньким ректифікатом.
А закусити — хоч вмирай!»
Біжиш, летиш за салом в хату...
Та раптом жінка в бік: «Вставай!
Вставай, бо вже пів на дев’яту».
Встаєш і думаєш — гай, гай,
Міг на закуску збити грушку.
От хоч бери та ще лягай,
Поклавши сало під подушку)...
Отож недавно — з четверга
на п’ятницю — таке приснилось:
Немов би чорт в вікно морга —
Й мені моргнути захотілось.
І враз — розхристане вікно —
Стоїть чортисько серед хати.
— Здоров!
— Здоров, — кажу.
— Давно
Хотів до тебе завітати.
Чув, пишеш вірші ти!
— Грішу.
— Які, модерні чи з натури?
Мовчу. А він мені:
— Віршуй! —
Та не такі, як у Сосюри
Або в Малишка... Що вони?
Натуралісти — більш нічого.
Мовчу. А він:
— Ми, брат, сини
Мистецтва голосу нового.
Наприклад, я! — Й мене почав
Своїм творінням частувати:
— Оця, бач, тичка — пароплав,
А ці стручки — його солдати.
Або, дивись, яка краса!
Дивлюсь: ломака — не ломака,
А він торочить — ковбаса,
А на тріски — це шийки рака.
Дивлюся: попелу гора,
А біля неї — півполіна.
А він торочить — це ікра,
А це — запечена хлібина.
Мовчу і думаю. А гість
Мені тлумачить і тлумачить.
Мовляв, хто чвертку солі з’їсть,
Лиш той мистецьку суть побачить.
— Отак-то, друже! Що? Народ? —
Хе, хе, народ не зрозуміє!
Йому — аби щось кинуть в рот,
Краси цінити він не вміє...
Дивлюсь на гостя — чорт не чорт,
Мов і людина — не людина.
Є руки, ноги, ніс і рот,
І те, на чому їздить спина.
— А ви, — питаю, — хліб, сальце
Їсте чи ні?
— Звичайно, друже!
(Видать, не чорт, бо чорт на це
Не дуже кинеться, не дуже),
Ї натякнув, що вже пора
Що-небудь кинути на зуба.
Мені ця пісня не стара,
Я звик гостей приймати любо.
Мерщій на кухню — до плити,
Схопив підсмажену індичку.
Вона як сплесне: «Відпусти!»
І полетіла десь за річку.
Я до каструль — а там чортма,
Сюди-туди — усе сховалось.
Чого нема, того нема,
Лиш редька з хроном обнімалась.
О, як же бути? Що робить?!
Душа — в збентежених акордах.
А що, коли його вгостить
Таким же, як у натюрмортах?
Насипав попелу на стіл,
Поклав вільшинову ломаку,
Пеньок, розтрощений навпіл,
Та хрону з редькою для смаку.
— Ну що ж, обідати пора,
Прошу, частуйтеся, будь ласка.
Кажу на попіл — це ікра.
А на ломаку — це ковбаска...
— Ти що, здурів?! Із мене — кпить?!
Зі злості чорт аж скорчив морду.
— Пробачте, все, що тут лежить,
Я з вашого взяв... натюрморту...
БУДЬМО!
Будьмо щедрі і багаті
На дотепні шпичаки,
Щоб нахабні та пихаті
Прикусили язики.
Будьмо чесні і сміливі,
Як на Січі козаки,
Щоб облесники фальшиві
Прикусили язики.
Будьмо вперті до знемоги,
Пильними на всі боки,
Щоб дволикі демагоги
Прикусили язики.
Будьмо племенем завзятим
І гострімо шпичаки —
Доки всяким язикатим
Не відсохнуть язики.