ОЛІЙНИК Степан (Проза)

Зміст статті

Степан Іванович ОЛІЙНИК 

 

«ІЗ КНИГИ ЖИТТЯ»
(авторбіографічні новели)

МОЇ ПЕРШІ ДОПИСИ

У моєму степовому селі Миколаївці на Одещині стояла гаряча пора. Ще тільки сонце золотило краєчок неба, а селяни вже поспішали на поля. Уже шостий рік мої земляки-трударі сіяли і косили не панове і не для пана, а своє і для себе.

У ті роки великою популярністю користувалася в нашій окрузі селянська газета «Червоний степ». Читав і я цю газету. І не раз мені було дуже жалко, що про інші села пишуть у ній у кожному номері, а про моє село ні разу й не згадувалося.

І от одного вечора, коли батьки і молодші сестри уже спочивали, я висмикнув зі шкільного зошита два аркуші паперу, тихенько пробрався в другу половину хати, запалив каганець і сів писати свою першу в житті кореспонденцію.

 А як же її писати?

 А як назвати?

 І знову-таки: кого із селян згадувати, а кого ні? От, скажімо, сусід дядько Василь. Писати про нього чи не писати? Він старається ніби і поспішає завжди на поле, але ж розтяпа: полетів учора ще вдосвіта на ниву, а потім, бачимо, жене коней назад, сердитий, аж червоний.

— Чого це ви назад, дядьку? Вночі сіяли, чи що? — питають люди. А він кричить з воза:

— Та спішив ото і плуга взяв, а колішню від плуга, бий би її трясця, забув дома.

У довгих «творчих муках» було вирішено, що про дядька Василя писати не варто.

Свого дописа назвав я «Миколаївка почала сівбу». Заклеїв конверта і написав: «Одеса, Пушкінська, 32, редакція газети «Червоний степ», телефон 38-41».

Мені здавалося тоді, що найголовнішим там, у редакції, є саме той телефон. Чому так здавалося — не знаю. Мабуть, тому, що я його ще й не бачив. Не встиг зазначити внизу свою адресу, як на порозі з'явилася матуся моя, Наталка Василівна.

— Ти що оце пишеш? Просидів усю ніч і не спав! Батько он уже коней запрягає, в поле ж їхати треба. От нещастя,— і вдарила долонями об поли.

Попало мені кріпко, але конверта я все-таки кинув у поштову скриньку.

А через тиждень... ні, радості моєї не передати! На другій сторінці «Червоного степу» була моя замітка. 

Читало її все село.

Подія ця так мене підбадьорила, що я тієї ж ночі написав зразу дві замітки: про роботу кооперації і про старий сільський млин.

На цей раз застав мене вдосвіта за столом батько. Він не сварився. Чогось протяжно зітхнув, погладив ніжно мою голову і сказав:

— Ну, що ж, коли вже у тебе така невидержка, то пиши, сину. Але пиши правду. Боже тебе сохрани збрехати що-небудь...

«Кооперацію» надрукували, а «Старий млин» був забракований.

Чотири рази надрукувався я протягом місяця.

І саме після четвертої замітки почалося моє «творче горе» і навіть сльози. Працював у нашому селі завідуючий сільбудом Сашко Хуторенко. Селяни поважали його за хорошу роботу. Та, мабуть, не хотів Сашко, щоб, крім нього, ще хтось із села писав у «Червоний степ» (хоч і сам він чомусь не писав).
Так от наш завідуючий сільбудом надсилає батькові моєму записку: «Хай ваш син негайно з'явиться до мене у дуже важливій справі».

З цією запискою і з'явився я до нього. Завсільбудом сів за стіл, похмуро глянув на мене і почав:

— Значить, пишеш, га?

Пом'явши картуза, я кивнув головою: пишу, мовляв.

Він скрутив цигарку, запалив, вийшов з-за столу і почав швидко ходити по кімнаті. Потім став і до мене:

— Скажи,— питає,— для того, щоб газету друкувати, папір потрібен?

— Потрібен.

— А скажи: цей папір коштує гроші?

— Коштує.

— А тим людям, що по одній букві складають твою писанину для газети, а після цього ночами не сплять і друкують тисячі примірників, зарплатню треба виплачувати чи ні? Скажи.

— Треба, — кажу.

— А тим, що газети пакують, носять, розвозять, треба платити гроші?

— Треба.

Я вже здогадався, про що йде мова, і мені ставало страшно.

Завсільбудом, видно, помітив це. Знову сів за стіл і завершив свою виховну бесіду такими словами:

— От пришлють на днях батькові квитанцію, щоб оплатив усі ці витрати по твоїх замітках, тоді візьме батько батога і так тобі напише, що будеш знати, скільки коштує писанина.

Я з жахом уявив собі цю картину: приносить поштар квитанцію, батько мене лає, мати гнівається, потім везуть вони на базар продавати пшеницю чи ведуть теля на торговицю. Я ніби чув уже їхній докір: «Дописався!»

Скривився я і вийшов із сільбуду. Вислухавши мене, батько мовив спокійно:

— Перестань схлипувати. Якщо скажуть платити, то й заплатимо. Що ж поробиш?

А через три дні, у неділю, до нас через город справді йшов поштар.

— Здрастуйте, дядьку Іване! Тут вам прийшла якась квитанція на дев'ять карбованців і сорок копійок.

Подав та й пішов далі.

Що то за квитанція — відомо нам було від завсільбудом, тому ніхто її не читав. Знали б ви, як я у цей день старався бути менше на очах, як ретельно господарював у дворі, щоб хоч трішки спокутувати свою провину.

У понеділок батьки поїхали на базар, бо треба було ж і на пошту там з'явитися. Я подався у поле.
Повернувся перед вечором, зайшов у другу половину хати і не повірив своїм очам: на столі було гарно прибрано, замість каганця стояла на ньому красива гасова лампа і лежав новий зошит.

Що сталося, читач догадується. Батьки мої несподівано одержали мій перший сількорівський гонорар і відразу подбали, так би мовити, про мої «творчі умови».

Навіяний завсільбудом страх розвіявся. Почав писати сміливіше: про жнива, про роботу комнезаму, комсомолу, а пізніше і вірші мої перші почали друкувати в «Червоному степу».

 У 1929 році, повернувшись із Першої Всеукраїнської наради робсількорів (делегатом якої був), я підійшов до завсільбудом і жартома сказав:

— Пишу і буду писати!

Відтоді ото пишу і досі.

1962