ОЛІЙНИК Степан (Проза) - МОЇ ПЕРШІ КРИТИКИ

Зміст статті


МОЇ ПЕРШІ КРИТИКИ

Було мені тоді років чотирнадцять. Захоплений з дитинства віршами, почав я сам дещо римувати. Ні про які консультації, „кабінети молодого автора” та про інших літературних няньок навіть уяви не мав.

 

А почитати комусь оте написане дуже кортіло.

Отож одного разу (без путівки, без представника бюро пропаганди) вийшов я на аудиторію, що складалася з чотирьох дядьків, які покурювали на дубку під нашою коморою.

Вступне слово зробив мій ніжний тато:

— Поривається сочиняти. І помічаю, що велика в нього невидержка до цього діла. Оце й зараз швендяє перед нами, бо, мабуть, щось почитати хоче. То, може, послухаємо.

Погладив рукою мого чуба.

— Читай уже, читай! І я почав:

По дорозі, з-за діброви
Возять люди гарбузи. 
Та такі важкі й здорові, 
Аж поскрипують вози.

Не дослухавши кінця вірша, дядько Харитон кинув з місця критичну репліку:

— Ото не маже, ледащо, а воно й поскрипує! А мазь же в лавці є. Ціла діжка стоїть під стіною!..

Десь уже у четвертій строфі до слів «повні сил» вжив я, пригадую, для рими ім'я «Василь».

— Це ти, мабуть, на Василя Куца натякаєш, бо іншого Василя на нашому кутку нема,— перебив дід Йосип.— Не треба його й згадувати, бо в нього все скрипить — і віз, і плуг, і сівалка. То такий хазяїн!..

Я нічого не міг йому заперечити і читав уже кінцівку вірша:

Осінь, осінь. Під ногами — 
Жовті листячка лози... 
З поля довгими возами 
Возять люди гарбузи.

Ніяких оплесків не було. Аудиторія хвилин зо п'ять помовчала, а потім озвався дядько Олекса:

— Вийшло ніби „прикладно”, але не возять уже гарбузи! Я он свої ще два тижні тому звіз у клуню і накрив соломою. На зяб зараз люди орють!..

На цей критичний закид відповів мій тато:

— Він почав про це писати, дядьку Олексо, ще тоді, коли їх возили, і запізнився...

— Запізнюватись не можна ні в якому ділі! На весіллі і співай весільної!, — вставив дядько Харитон.

— А то так! — додав четвертий слухач, дядько Федір.— Хто співає далеко ззаду, того не почують!

...Такими суворими були оті мої перші критики. І хоч згадуються вони з милою усмішкою, все одно я, мабуть, щось важливе зберіг у душі від їхніх щирих порад.


СТАНЦІЯ ЛАВОЧНЕ

Дуже можливо, що не всі й чули, чи взагалі є така станція. У мене ж вийшло так, що хоч і ріс я в степовому краю, аж поблизу Чорного моря, а марив тим Лавочним ще тоді, коли мені було вісім літ. Знав тільки, що десь воно далеко-далеко, у високих горах Карпатах. Більше нічого не звав. Та снилась мені ця станція майже щоночі. Снилась три з половиною роки. Здавалося, коли б мав я крила, то полетів би тільки туди.

Полетів би тому, що на тій станції, в австро-угорському таборі полонених, був мій татусь, за яким я до болю сумував.

Про те, що він потрапив у полон, влітку 1915 року написав нам з окопів першої імперіалістичної війни його товариш. І досі пам'ятаю, на конверті з тим листом був портрет вершника, який, пригнувшись, летить на коні, націливши вперед довжелезного списа. Внизу писалося, що це хоробрий воїн Кузьма Крючков.

Звістка від батька надійшла тільки через півроку: що живий, що перебуває в таборі, що кожного ранку ведуть його з-за колючого дроту ще з кількома полоненими замітати станцію Лавочне.
Поплакавши над листом, поїхала моя мати, Наталка Василівна, того ж дня в містечко. Купила цілий пакунок листівок, однесла аптекарю двох півнів і попросила його написати на тих листівках адресу: ліворуч — латинським шрифтом, праворуч — по-російськи.

Щотижня сільський писар (мати була неписьменна) строчив під диктовку наші листи в Галичину. Та скільки ми їх не писали, батько протя¬гом двох років сумно сповіщав: «А від вас так і не маю жодного слова...»

Де ж вони пропадають, ті листи? Хто він, той лютий ворог, що не пускає наші звістки до тата? »
Ці думки не давали спокою. Пізніше нам пояснили: є, мовляв, така спеціальна служба, яка те й робить, що розкриває конверти, все перечитує і кидає листи в піч.

— Щоб вони там посліпли! — казала мати.

Час ішов. Я закінчив уже перший клас нашої сільської школи, яка звалася: «Земское народное училище». Ходив у другий. І одного разу, коли мати поїхала до млина, мені спало на думку: «А що, як я сам напишу таткові?» Адреса на листівці є, а те, що почерк не такий, як у писаря, то це, мабуть, байдуже.

Знали б ви, як я виводив букви, як старався, щоб не викривити рядки: писав же любому батькові, який і не знає, що його синок уже школяр і що носить він, його синок, ту саму зелену сумку з червоним півником, яку йому купив татко давно й сховав у скриню. Рядок за рядком: що ми живі-здорові, що вже посіяли, що корова привела теля... Хотів, пам'ятаю, написати, що в нас уже нема царя, бо скинули... Та не вистачило місця.

Написав, побіг до сільської канцелярії й опустив у поштову скриньку свого першого в житті листа. Та ще за кордон, у Галичину, на станцію Лавочне.

Це було вранці. А опівдні, коли почув, що ви-дзеленькує дзвониками поштова бричка, яка раз на три дні проїздила з Ананьєва на Березівку, біг за тою бричкою аж до канцелярії і там на власні очі бачив, як витягли із скриньки й сховали в мішок і мого листа.

І повезли.

Дивився вслід бричці, доки вже й не чутно стало її дзвіночків.

Пошта поїхала, а я журився й тривожно думав, чи пропустить ота служба мою листівку, чи теж кине в піч, спалить, — і тоді татко так і не знати¬муть нічого про нас і все виглядатимуть за колючим дротом нашої звістки.

Та, мабуть, було й в австрійського цензора людяне серце. Глянув він, певне, на мій почерк, поба-
чив, що синок батькові пише (може, і в самого такий хлопчина дома був), і пропустив мою листівку. Про це через тижнів три з радістю повідомив нас батько.

...А навесні 1918 року, коли недалеко від села ми саме сіяли з мамою баштан, я побачив, що дорогою від млина у бік нашої хати йде якийсь високий чоловік. У синювато-сірому піджаці, в обмотках, виблискує солдатський казанок при боці. В такій одежі майже щодня проходили через наше село ті солдати, які тікали з полону. Порівнявшись, бувало, з нашою хатою, вони мандрували далі. А цей солдат...

Я приклав долоню до брів і на весь степ закричав:

— Татко прийшли! Татко!..

І, все покинувши, побіг додому. За мною поспішила мати...

Того незабутнього весняного дня ми й стрілися. Після чотирилітньої розлуки!

Заходили сусіди, родичі. Про все розпитували батька. Він розповідав їм, скільки горя зазнав, як місцеві жителі помогли йому втекти з полону. І щоразу показував фотографію:

— Оце станція Лавочне, яку я три з половиною роки замітав. Он далі, бачите, село Лавочне під горою, а отам — бараки полонених чорніють...

Говорити з людьми батько міг лише в хаті, бо тільки-но він з'являвся надворі, наш старий собака Вовчок знову падав йому до ніг, крутився, лащився, скимів, скакав на плечі, обіймав лапами — так сильно скучив за своїм хазяїном. Скільки років місячними ночами брів Вовчок у садочок, задирав голову до неба й тужливо заводив, бувало, поки хтось із нас не вставав і не проганяв його із садка. Отож, діждавшись господаря, і виробляв таке, що й поговорити з людьми не давав.

Та нікому стільки не розповідав батько про полон, про гори Карпати, про жителів Лавочного, як мені. З його оповідей у моїй уяві на все життя збереглись і краса Карпат, і зненависть до австро-
угорських жандармів, що зобиджали батька, і ніжні почуття до тих добрих людей з Лавочного, які помогли татові повернутися додому.

І я мріяв ще з юних літ: чи не доведеться мені, як виросту, коли-небудь побувати на тій станції?
Довелось, пощастило.

...Зима 1951 року. їду у відрядження в Закарпаття. У провідника все розпитав і, на мою радість, довідався, що завтра вранці будемо в Лавочному.

О дев'ятій годині, коли поїзд ще тільки до семафора підходив, я вже стояв на східцях вагона. Ось вони, вкриті смереками й дубами, гори Карпа¬ти, ось воно, село Лавочне — нове, радянське, та станція, той перон і ті колії, що їх три з половиною роки прибирав мій батько! У пам'яті постало дитинство, той день, коли послав сюди свого першого в житті листа, батькова розповідь...

Ходив схвильований по перону і ладен був кожній місцевій людині тиснути руку. Та ви й самі добре розумієте мої почуття. Я ніби приїхав у давно не бачені рідні місця. І коли поїзд рушив, усе дивився й дививсь у вікно...

Та й тепер, кого б з тамтешніх галичан не зустрів, завжди мені приємно слухати їхні розповіді про життя людей тієї незабутньої карпатської станції.

Привіт тобі, Лавочне, й сьогодні! Я бережу тебе у своїй пам'яті ще з дитячих літ!

1951