„ДЕРЕВЕНСКИЕ МАЛЬЧИКИ"

 Коли б не згадав Одеський кооперативний технікум — в уяві постають мої добрі друзі, з якими проживав у гуртожитку на вулиці Толстого. Розказували, що колись у цьому приміщенні був магазин. Тепер стояло попід стінами тридцять ліжок, посередині — довгий стіл. Двері — прямо на тротуар. А по тротуару вдень і вночі пливла до Дерибасівської й назад гомінлива Молдаванка. 
А ось і така сценка. З браслетом на руці, з великими золотими сережками у вухах під нашими вікнами прогулюється з дітьми дебела непманша. Ми, розсівшись на ліжках, розучуємо якраз пісню «Ой гай, мати...». Почувши співи, малята питають:

 

— Мамочка, кто это поёт?

— Это деревенские мальчики! Не смотрите туда... 

З усіх кінців південної України й навіть з Поділля були в нашім технікумі оті «деревенские мальчики». Багато з них, не маючи грошей на проїзд, забилися сюди пішки, щоб стати першими в своєму роду грамотними людьми. Часом вони недоїдали, дехто до холодної осені ходив по тротуарах босий. Та все одно вчились. Ніщо не страшило.

Лекції закінчувались о другій годині дня, а о четвертій у кімнаті лишався лише черговий. Всі інші поспішали в міські бібліотеки, читальні. Там, за нашою дружною ухвалою, кожен повинен був сидіти до десятої години вечора. Якщо підготував усі уроки — читай романи, журнали, нові збірки поезій...
Пізнього вечора, коли сходилися,— починалося найцікавіше: той переказував прочитану повість, той декламував вірші Сосюри, Тичини, Маяковського, Єсеніна... Згодом, на деякий час, увійшло в звичку розповідати на таких «вечорницях» про свої краї, села, про всілякі випадки, про цікавих людей.
Тридцять хлопців — то тридцять різних характерів. У кожного своя вдача й свої дивацтва.
Взяти хоч би Митю Дудника. Широкоплечий, гарний і розумний хлопець. Але на диво мовчазний. Говорив тільки тоді, коли його про щось запитували. Та часом навіть і на запитання відповідав не словами, а лише кивком голови. І от протягом одного тижня Митя став повертатися в гуртожиток аж о дванадцятій ночі. Стукав, будив усіх. Отож і накинулися хлопці на нього:

— Де ти блукаєш уже шість вечорів? Де оце зараз був? В якусь одеситку закохався, чи що?

Митя спокійно баском відповів:

— Ходив на станцію...

— Чого?

— Уже тиждень ходжу, всіх людей обдивляюся, думаю зустріти когось із нашого села і передати листа додому, — сказав і ліг спати. А шукав він земляка, звісно, тому, що ціна марки на лист — то сайка білого хліба!

Повною протилежністю Миті був Михайло Василенко, верткий, худорлявий хлопець із синіми очима, який навіть під час перерви залишався в класі й вибивав чечітку. Танцював він добре, та був до краю безпорадний. Найменшої дрібниці не наважувався вирішити сам, робив тільки так, як йому совітували. І якось оця безхарактерність заплутала Михайла остаточно.

Одному з наших хлопців прийшла від батьків посилка. Розкрив її адресат і витяг звідти сіренький костюм. Одягнув. Махнув лівою ногою, махнув правою, обкрутився. І всі сказали, що костюм хороший.
Тут Василенко не витримав. Рознервувався, скипів, зачав на батьків нарікати:

— Що вони там думають! Ходжу з протертими рукавами, а з дому і нігугу. Хлопцям присилають, а мені...

— Бо сам винен! — хтось підкинув.— Тато в кооперації робить, добрі гроші одержує, а ти мовчиш!..

Почувши таке, Михайло миттю рвонув із зошита два аркуші й накатав листа, вимагаючи костюм. Побіг на ріг вулиці та й вкинув конверт у поштову скриньку.

Саме тоді з читальні повернувся найстарший серед нас, уже жонатий чолов'яга Андрій Ковтун.

— Як діла, Михайле? — спитав між іншим Василенка.

— Та вшкварив оце листа додому, щоб костюм пошили. Батько ж у мене в кооперації робить, а я ось, бачиш, як ходжу. Дав їм такого перцю, що, може, й розсердяться... 
І питає:

— Чи правильно я зробив, га?

Ковтун помовчав, зміркував:

— А на кого ж вони там міряти будуть, коли шитимуть?

— На кого-небудь!

— Що значить — на кого-небудь? Ну, пошиють, а ти одягнеш, і висітиме він на тобі, як на кілку! Ось навпроти нас живе кравець. Оцей шиє! Цей уже як приміряє, як піджене, то справді красота. Купив би тато матерії — ото вже ти костюмчик мав би !— повчав Андрій.

І Михайло з ним погодився. Подякував за пораду, рвонув з того самого зошита ще два аркуші й заходився другого листа писати: «...Дорогі батьки! Пришліть відріз матерії на костюм і гроші. Тут, напроти нашого гуртожитку, живе кравець. Він великий спеціаліст, навіть артистам шиє. Погодився й мені пошити...» І так далі. Запечатав конверт й одніс у ту ж поштову скриньку.

А повернувшись, про все це розповів своєму землякові Григорію Куделі, що спочивав, розкинувшись на ліжку.

— Чи правильно я зробив, Гришо? 

Земляк усміхнувся, похитав головою і каже:

— Ти завжди щось як утнеш, Михайле, то, їй-богу, аж стидно слухати. А чого ти не подумав своєю кебетою, скільки той кравець здере з тебе за пошиття? Та за ті гроші, що він злупить, можна ж другий костюм справити. На біса тобі з ним діло мати? Крім того, цей лихолат ще й матерії вкраде з півметра, як мінімум!..

Михайло слухав, червонів за свою безпорадність, а Куделя наставляв його далі:

— Я сьогодні був в універмазі. Висять готові чудесні костюми. Сам піду з тобою, виберем найкращий. І, головне, без мороки — вдягнув і носи...

— От я дурний, от дурний! — хапався за голову Михайло. — І чого я Ковтуна послухав?..

І втретє видер із зошита папір. «Привіт вам із сонячної Одеси, дорогі мої батьки! Прошу прислати мені гроші. Тут в універмазі є дуже гарні готові костюми. Підберу, який схочу. І хлопці обіщають помогти вибрати...» . Настрочив та й побіг до поштової скриньки.

Довідавшись про ці Михайлові витівки, хлопці спочатку реготали. Потім заходились колективно пробирати його:

— Чого ти гарячкуєш? Сам подумай — до канікулів залишилось три тижні. Походи вже отак, як є, а там поїдеш додому і повернешся у новому костюмі...

Отож вкинув Михайло Василенко того вечора в скриньку ще одного листа, який починався словами: «Дорогі тату і мамо! Я вас дуже прошу нічого мені не присилати...».

Усі ті послання було датовано одним числом. І, мабуть, в один день приніс поштар синові листи батькам. В якому порядку вони їх читали, невідомо. Але десь через тиждень Михайло одержав відповідь. Заморочений і спантеличений батько писав: «Чи ти там на один бік перевчився, чи що з тобою? Ми нічого не розберемо. Зараз же напиши толком, бо мама плаче!..»

І все одно ми любили Михайла Василенка. За щирість та безпосередність, за те, що вірив нам, радився, як з братами.

Стипендія наша була — дванадцять карбованців на місяць. Не розгуляєшся! Не танцюватимеш у ресторанах, як тепер деякі студенти витанцьовують. Недарма в гуртожитку, в кутку за дверима, лежали дві пилки та два замашних колуни, придбані в складчину. 

Сидимо, бувало, розмовляємо, аж раптом Гриша Куделя схоплюється й кудись біжить: побачив у вікно, що вулицею повезли повну платформу дров. Куди платформа — туди й Куделя... Домовиться з хазяями, як пиляти, колоти, за яку ціну. І, дивись, уже пішла бригада на заробітки.
Один час, строком на рік, одеська кооперативна спілка прийняла нас у нічні сторожі магазинів. Платили добре: карбованець за ніч. 

Попав і я на ці «легкі хліба». О пів на одинадцяту вечора йшли ми в міський трест, одержували наряди і перед закриттям крамниць з'являлися на свої пости. У холодні ночі нам видавали чоботи, кожухи, шапки й, звичайно, за будь-якої пори — дробовики з п'ятьма патронами в запасі.
Одні магазини треба було сторожувати надворі, цілу ніч на пломбу дивитися. Інші охоронялися зсередини: замикали там сторожа, садовили за столом біля телефону, давали номер, куди дзвонити в разі тривоги.

Кожному, звісно, хотілося всередині сторожувати не тільки тому, що в теплі будеш. Замикаючи й запломбовуючи тебе, директор завжди казав:

— Можеш їсти, що хочеш і скільки хочеш, тільки з собою нічого не брати...

Красота! Одріжеш шмат ковбаси, візьмеш найбільшу булку, потім скибку халви, пляшку ситра... Повечеряв — і готуй собі уроки. Десь годині о четвертій ночі пообідаєш, а годині о сьомій ранку поснідаєш. Здав пост — і на лекції!

Сторожування надворі, хоч було менш вигідним, все ж мало свої переваги: ти чув, як поступово затихає місто, затихає гомін вулиць, як десь далеко скрегоче останній трамвай, завертаючи в депо. Сидиш у своїй будці — і все тобі видно. Ось пролетів нічний візник, ось поспішає запізніла парочка; ген далі швидко пробігло троє вуркаганів (мабуть, уже когось обчистили!). І ти береш дробовик «наізготовку».

Одного разу припав мені такий пост на розі вулиць Пушкінської та Новорибної. Десь годині о першій ночі я почув, що з боку вокзалу наближається група жінок — з піснями, вигуками. З їхнього «репертуару» я зрозумів, що то йдуть повії. В ті роки (1926—1928) було ще в місті безробіття, часом блукали вулицями та прогулювалися на майданах жінки легкої поведінки.

Замість сторожової будки мав я там — навпроти дверей магазину — старий порожній кіоск із стільчиком. І от підходять до мене ближче восьмеро цих дівиць та гукають:

— Дядю сторож! Ми посидимо трохи в кіоску, бо вітер і нам холодно...

Не діждавшись моєї відповіді, зайшли й розсілися на дощаній підлозі.

— Ти в кожусі, то можеш і надворі на стільці посидіти! — сміються.

Так я й зробив. Сиджу, поглядаю на двері і слухаю їхні розмови. А в них якось так бесіда пішла, що кожна стала про себе розповідати: звідки родом, коли й як попала в Одесу, за яких обставин уперше ступила на слизький шлях. Запам'яталась мені особливо «сповідь» однієї тьоті з великими чорними очима й фарбованим лицем.

— А я, дівчата, з Цебриківського району. Привіз мене сюди вісімнадцятилітньою, будь він проклятий, офіцерик Федя. Пожили рік, а коли Котовський пішов на Одесу, мій фраєр чесонув у Румунію. За квартиру — гони монету. Шамать — ні в зуб. Відтоді й почала на свєжєм воздухє прохаживаться, — говорила тьотя поволі, якось напівглухо, а потім покрутила головою й скрикнула:
 

— Задушила б гада, якби зустріла! Коли б не він — жила б собі в селі, ходила б у поле, мала б хату, садочок...

Потім вони встали, вийшли з будки, обнялись і попрямували знову у бік вокзалу, голосно співаючи.
Наступного вечора я розповів друзям по гуртожитку, що чув із тих сумних спогадів, і ми всі ніби прочитали книгу про гірку жіночу долю.

...Не можу не познайомити вас і ще з одним товаришем — Миколою Щербанем, що його портрет постійно красувався на стенді «Кращі студенти технікуму». Встигав він кругом: відмінно вчився, ходив на заняття з боксу, відвідував вечірні курси палубних матросів. А крім усього, знаходив час і з дівчатами погуляти. 

Був Микола міцної атлетичної статури, руки — мов залізні. Всього раз на місяць ходив на підробітки, та цього було досить, бо заробляв він за одну ніч п'ять стипендій! З вечора й до ранку, з допомогою важкої залізної черпачки, вивантажував на товарній станції вагон вугілля. Вранці одержував шістдесят карбованців — і знову місяць спокійно вчився.

Закінчив Щербань матроські курси, одержав посвідчення і з нетерпінням чекав літніх канікул: мав піти в рейс матросом-практикантом на одному з пароплавів. 

І дочекався. На початку червня 1928 року проводжали ми його в перше плавання. Пощастило Миколі! Великий вантажний пароплав, на який він був зарахований, ішов у Стамбул. Щасливець, звісно, не думав і не гадав, що повернеться назад не матросом, а пасажиром, вигнаним з команди і виключеним з комсомолу.

А виною всьому було захоплення боксом. Пароплав стояв у Туреччині чотири доби. Якось увечері капітан дозволив групі матросів піти в місто подивитися Стамбул. 

У який би скверик не зайшли хлопці — скрізь публіку розважали боксом. Для цього було споруджено спеціальні ринги, де чемпіон вулиці чи то кварталу вів показові «бої» з усяким, хто мав бажання позмагатися.

Стояли наші матроси, дивились, і в Миколи засвербіли руки, закортіло зчепитися з турком. Узяв слово з колег, що капітанові вони не скажуть, і поліз на ринг, натягнув рукавиці.

Бій тривав недовго. Помітивши, що турок порушує правила, а суддя мовчить, Щербань вибрав момент, розвернувся й так тріснув супротивника в підборіддя, що той позадкував і впав. І лежить... 

Збіглось ще більше людей, викликали лікаря, а поліцай поцупив Миколу та й повів в околодок. Скандал! Що робити? Довелося хлопцям іти в наше консульство. Звідти подзвонили в поліцію, що належний штраф буде сплачено, і Щербаня відпустили. Другого дня, коли пароплав відчалив у зворотний рейс, Щербаня як порушника наказом капітана «списали» з судна, а ввечері, на зборах, — виключили з комсомолу.

На цьому Миколине морякування й закінчилось. З півтора місяця ходив він по інстанціях, щоб поновитись у комсомолі. І діло дійшло до окружкому. На одному з його засідань розглядалась персональна справа Щербаня. Коли доповіли, в чому річ, — у залі зареготали. Дали слово Миколі. Він почав з біографії:

— Народився я в селі Гвоздавці на Одещині. Батько до революції мав півтори десятини землі, мати—батрачка, дід робив у пана пастухом, баба теж з бідняків...

— Не треба про це, чуєш, Щербань! — перебив секретар.

— А що ж говорити?

— Розкажи краще, як іменно ти вліпив туркові!.. 

Коли сміх у залі вщух, головуючий сказав:

— Є пропозиція поновити Миколу Щербаня в рядах комсомолу... Хто за це?.. Прошу опустити... Одноголосно!

...Технікум готував кооператорів: крамознавців та бухгалтерів. Вчилися в ньому не тільки «деревенские мальчики». Поруч з нами за партами сиділи діти одеських робітників, службовців. Були тут і синки та дочки багатих непманів. Вони з'являлись на лекції в бостонах, шовках, при золотих годинниках, у лакованих туфельках. Деяких привозили на заняття фаетонами власні візники. Заради справедливості треба сказати, що в цілому вони ставились до нас добре, по-товариському.
Між цими бостонами й шовками сидів на задній лаві (щоб нікому не заступати!) високий чубатий хлоп'яга в старенькій, але завжди чистій синій сорочці. Це був Микола Мельничук, найбідніший серед нас студент, що доки дійшов пішки з Поділля до Одеси, то й побив свої єдині черевики.

Добрий і навіть ніжний натурою, завжди якийсь замріяний, Микола не тільки завзято вчився, а й чудово співав ліричних та жартівливих пісень. Співав тільки в гуртожитку. Коли просили, щоб у клубі на сцені виступив, — відмовлявся, бо не було в чому. Хлопці, звісно, позичили б йому щось новіше з одежі, та хіба налізе на Миколу? Зріст — сто вісімдесят вісім сантиметрів, номер взуття — сорок шостий!

Та одного разу він таки дав концерт, показав, як уміють співати подоляни. Було це на Травневі свята 1928 року, його, мене та ще трьох студентів послали від технікуму в село Холодну Балку, в підшефний виноградарський радгосп. Стріли нашу делегацію радо. Після офіційних привітань ми обідали разом з усім колективом.

Хильнувши добряче «підшефного» вина, Микола встав, розкинув руки й заспівав: «Повій, вітре, на Вкраїну». Окрім оплесків, його преміювали за це ще кількома кухлями кагору.

— А тепер послухайте моєї, подільської! — розійшовся Мельничук:

В нашім селі новина: 
Жінка мужа продала. 
Та й зварила солоду. 
Та зізвала громаду. 
В тій громаді сім попів. 
А з попами сім дяків. 
А з дяками сім бабів. 
А з бабами сім чортів...

Грайлива мелодія й хвацьке виконання так захопили слухачів, що, коли ми виїздили, за Миколою йшло до поїзда душ із двадцять дівчат та молодиць.

А за якихось сорок хвилин ми були в Одесі. Зійшли, пам'ятаю, з поїзда й ведемо попід руки шефа Миколу в гуртожиток. А Микола поривається співати — і все. Хоч рота йому затуляй!

— Не держіть мене! — кричить.— Хай хоч раз почує Одеса-мама, хто він є, Микола Мельничук!

Тільки один раз бачив я таким Мельничука. Другого дня, жартуючи над учорашнім «вибухом» своєї енергії, він був, як завжди, спокійний, працьовитий.

Жаркими вечорами Микола як староста гуртожитку питав нас:

— Де спати будемо? Тут чи на дачі?

— На дачі!!! — хором озивалися ми.

— Ну, то давайте переїжджати!

І починалося «переселення».

Між вузьким тротуаром, по якому пливли пішоходи, і проїжджою частиною вулиці — бруківкою — пролягала, так би мовити, «нейтральна» зона, вкрита зеленим споришем. Тут, на травичці під крислатими акаціями, й була наша «дача». Кожен брав матрац, ковдру, подушку і займав своє місце на чистому повітрі під зоряним чорноморським небом.

За два метри од наших голів вицокували каблучки перехожих, з другого боку, в ногах, пролітали карети, кресали підковами знамениті одеські рисаки. А ми спали — і хоч би що! Тільки іноді хтось, пробудившись, гукне, бувало, жартома «довгому» Мельничуку:

— Підбери ноги, Миколо, бо візник летить!..

Все це я згадую зовсім не для того, щоб у когось викликати зітхання й запізніле співчуття. Навпаки — як милу далеку юність згадую. Та ще й з гордістю. І даю вам слово: готовий, коли б можна було, пройти ще раз через такі гуртожитки й «дачі» молодим, закоханим у життя.

Навчали нас дуже добрі вчителі. А програма будувалася так, що технікум давав широку загальну освіту. Крім спеціальних дисциплін (фінансової науки, торговельного права, бухгалтерії, крамознавства), ми вивчали мови, літературу, історію, економгеографію, фізику, математику, а на останньому курсі — основи матеріалізму.

Довідавшись, що в Одесі є шість творчих літературних організацій, ми почали гуртом ходити на їхні вечори. Там уперше побачили живих письменників — Микитенка, Багрицького, Бабеля й Маяковського, які часто відвідували Одесу, та багатьох молодих тоді поетів і прозаїків. Зав'язалась у нас міцна дружба й з робітниками заводів, перед якими багато разів виступав хор технікуму.
Колектив посланців трудового селянства зростав, здобував освіту, і в ньому кожен поступово виявляв свої здібності, свій талант.

...З колишніх молодих кооператорів вийшли не тільки керівники споживспілок, а й поети, і вчені, як, скажімо, поет і доктор філологічних наук Степан Крижанівський. Творець отих чотирьох листів до батька Михайло Василенко — нині головний інженер потужної електростанції. Бригадир заробітчан-дроворубів Григорій Куделя — директор десятирічки. Микола Щербань, що його манила романтика морських просторів, пізніше на «відмінно» закінчив інститут зв’язку. Тепер він — авіатор. Четверо стали акторами, режисерами.

1960 року, під час Декади української літератури й мистецтва в Москві, випадково зустрів я біля готелю високого чорнявого мужчину, що тільки-но вийшов з «Волги». Придивився — батечку мій! — та це ж він, подолянин Микола Мельничук. Стрілися, як рідні, і я довідався, що Микола нині — завідуючий відділом Міністерства сільського господарства. І так — про кого не спитай.

Отакі вони сьогодні, колишні «деревенские мальчики»! 

1963