ОЛІЙНИК Степан (Проза) - ПОЕТ МОЛОДОСТІ

Зміст статті


ПОЕТ МОЛОДОСТІ

...Не знаю, в кого як, а на «кінострічці» моєї пам'яті нічого не зітерлось, не затуманилось. Прозоро і ясно пам'ятаю безліч різних подій, десятки імен моїх односельчан, товаришів і друзів, з якими вчився, працював. Багатьох ніби зараз бачу перед собою.

І серед них, на першому плані, бачу молодого, усміхненого життєлюба, подільського хлоп'ягу у батьковій червоноармійській шинелі — Панька Педу.

Сталося так, що любителі поезії не знають, або мало знають, цього ніжного лірика, чудового майстра слова, вірші якого так високо оцінював Павло Тичина у своїх листах до молодшого поета. Ті листи мені відомі, бо Панько Педа давав мені їх читати.

Тож хочеться розповісти шановним читачам про цього талановитого співця двадцятих і тридцятих років.

Народився Панько Михайлович Педа 23 грудня 1907 року в сім'ї робітника, у мальовничому придністровському містечку Жванці на Поділлі. З дитячих літ був закоханий у чарівну поезію Тараса Шевченка, Михайла Лєрмонтова, Лесі Українки. Свої перші вірші почав друкувати в подільській селянській газеті у 1925 році.

Восени 1926 року дев'ятнадцятилітній голубоокий подолянин їде до Одеси і вступає до робітфаку, а по закінченні — до інституту професійної освіти.

У ті роки я теж був студентом цього інституту і проживав з Паньком Педою в одній кімнаті у гуртожитку по вулиці Комсомольській в Одесі.

Пізніми вечорами, після підготовки до лекцій, розповідали ми один одному про свої краї, про всякі цікаві житейські історії і читали з пам'яті вірші улюблених сучасних поетів: Маяковського, Тичини, Сосюри, Єсеніна... Уже, бувало, давно спить гуртожиток, давно і ми погасили світло у нашій 77-й кімнаті, а «літературний вечір» продовжувався... 

Успішно навчаючись, Панько Педа пише нові й нові твори, друкує їх у газетах «Червоний степ», «Молода гвардія», «Чорноморська комуна», в журналах «Шквал», «Блиски», «Металеві дні», а пізніше — в республіканській періодичній пресі, в літературних часописах, що виходили в Харкові, Києві. Так, у 1929 році один з номерів журналу «Червоний шлях», де відділом поезії завідував Павло Тичина, відкривався віршем Панька Педи «Україна Радянська». Були в ньому, пам'ятаю, і такі рядки: 

Україно моя окомунена, 
Комсомолко моя синьоблуза, 
Небосяги над сірими клунями 
Ти куєш зі сталевого бруса, 
Комунарко моя темно-руса...

То був час, коли робітнича і студентська молодь якось по-особливому захоплювалась літературою, зокрема поезією. Досить сказати, що в Одесі було тоді п'ять літературних організацій: «Гарт», «Плуг», «Потоки Октября», «Перевал», «Молода гвардія». Кожна з них нараховувала від 50 до 100 чоловік. Кожна щотижнево проводила прилюдні творчі засідання, на яких молоді поети, прозаїки читали свої нові твори. Після читання починалося бурхливе обговорення, розгоралися суперечки, дискусії, які тяглися часом до пізньої ночі.

Пробуджені великим Жовтнем, овіяні романтикою громадянської війни, молоді таланти жадали знань, прагнули росту, творчості. Панько Педа, ще будучи робітфаківцем, належав до організації пролетарських письменників «Гарт», якою керував тоді в Одесі відомий письменник і громадський діяч Іван Микитенко.

Літературна громадськість, колективи одеських редакцій з повагою ставились до молодого поета, високо цінуючи його талант. Не один раз тоді до нашої кімнати в гуртожитку заходили працівники преси, щоб попросити у Панька вірша для газети. Вони знали, що Педа напише добре й швидко.
Пам'ятаю, на другий день Жовтневих свят 1930 року до нього прийшов працівник редакції.

— Ви були вчора на демонстрації? — спитав.

— Був.

— От і напишіть про могутні святкові колони, про їх красу, велич. Ми дамо вірша під великим фото...

— Добре, напишу.

— А коли зайти за ним, чи як?

Поет якусь мить подумав, потім дав гостю журнал.

— Прошу, посидьте, зачекайте, я спробую зараз написати...

І Панько Педа, ще п'ять хвилин тому веселий, збуджений, уже сидів за столом зосереджений, замислений. В його уяві постала вчорашня демонстрація — квіти, пісні, могутні кроки тисяч...
І з'явилися перші рядки:

Ідуть...
  Ідуть...
  Ідуть... 
Тисячі,
Дужих тисячі... 
Сила така собі путь 
Навіть у скелі 
Висіче...

За півтори години вірш «Демонстрація» був готовий. А через день його читали одесити на першій сторінці своєї «Чорноморської комуни».

Бувало часом, що Панько, «загорівшись» якоюсь темою, образом, писав вірші на лекціях, сівши десь у задньому ряду: що схвилювало — прагнув висловити з настроєм, одразу, бо справжнім поетом він був. 

Отож і трапилося з ним якось на лекції таке. Викладач політекономії питав одного студента про теорію криз у капіталістичному суспільстві. Студент відповідав добре, обґрунтовував кожну думку.

— Досить! — сказав викладач і глянув у кінець аудиторії. — Далі продовжить товариш Педа!..

Панько схопився, закліпав очима і стояв.

— Ви можете щось додати до вже сказаного про теорію криз? — спитав його викладач.

— Можу, професоре, додати, що... у мене сьогодні теж криза! — чесно признався творець нового вірша...

Через п'ять днів Панько склав професорові цей розділ з політекономії окремо. І склав — відмінно.

Про Панька Педу як майстра вірша, епіграми, як про поета, що уміє одразу запалюватися і натхненно творити, можна розповідати багато, бо ми, його товариші, не раз були свідками таких експромтів.
До речі, розповім про один його цікавий «роман». 

Якось повертався він із села від батьків. Ідучи зі станції мимо інституту, зайшов до вестибюля і взяв на вікні адресованого йому листа. Приніс до гуртожитку, прочитав. Лист був віршований. Таємнича дівчина-студентка в грайливо-іронічному тоні нападала на його поезії і явно загравала. Пригадую, лист її починався словами:

«Вы, Пед,— служитель Аполлона» і т. д. Підпис — Ліда Льдова. Ясно, що псевдонім. Авторка листа писала, що відповідь їй можна залишити в конверті на тому ж вікні у вестибюлі інституту.
Трішки ображений і зачеплений за живе, Панько Педа, незважаючи на дорожну втому, сів до столу і, як кажуть, з ходу відповів — на трьох сторінках, з настроєм, з цікавими дотепами, з дошкульним гумором.

І пішла віршована перепалка! Тяглося їхнє листування півроку. Погляди на життя, громадська роль поета, шляхи розвитку поезії — ось теми, що були зачеплені в цій віршованій «битві». Товстий загальний зошит заповнився посланнями Ліді Льдовій. (На жаль, знайти цього зошита не вдалося).
Через півроку відбулося побачення Панька Педи з Лідою Льдовою. Почалася їхня хороша дружба.
Ліда Льдова (збережемо її псевдонім) — розумна, освічена жінка — жива-здорова й нині. Вона дружина відомого російського романіста, часом виступає в пресі з публіцистичними творами.

Розповів про цей «роман», щоб шановні читачі мали повнішу уяву, як невимушено і талановито писав поет, якою силою він володів.

А мова його поезій! Читаєш і чуєш музику рядка, прозорість і чистоту настрою, дзвінкість кожного слова. Ось хоча б початок вірша «Залізниця»:

Покотили... І в серці отак — 
Ніби ток або лапкою котик. 
То колеса з думками у такт 
Відчеканили радісний дотик...

...Хочеться, щоб читачі знали і про такий факт з творчої біографії поета. Одесити старшого віку пам'ятають, як на Дерібасівській вулиці біля Пасажу сидів чистильник черевиків — інвалід без обох ніг. (Хто дивився кінофільм «Броненосець «Потьомкін», той бачив, як він у фільмі, «тікаючи від поліції», стрибає на ручних підпорках униз по знаменитих одеських східцях).

Йшли ми одного разу по Дерібасівській. Панько глянув співчутливо на цього чоловіка і каже:

— Давай підійдем до нього, і я все розпитаю, бо давно хочу написати вірша про його долю...

І ми підійшли. Познайомились. А десь за півтора тижня у журналі «Шквал» люди читали вірша «Митя», який засвідчував гуманність і людяність поетової душі:

Під ногами 
Шугає вітер 
І вужами плазує сніг. 
Всі спішать, 
А безногий Митя
Не спішить, бо не має ніг.
Чути кроки...
Веселі крики...
Ех, коли б він ходити міг!
Митя чистить
Чужі черевики,
А в самого немає ніг.

І так само зворушливо розповідалося далі у вірші про людину, яка в роки громадянської війни зазнала такої невигойної травми. Вірш прийняли близько до серця сотні одеситів, які знали бідолаху Митю...
Як правило, Панько Педа завжди вимогливо дбав про високохудожню форму своїх ідейно-бойових творів. Іноді він як майстер слова досягав тут справді віртуозності, досягав, здавалося, неможливого.
На підтвердження — такий приклад. Трішки важко вимовляючи, а тому й «недолюблюючи» літеру «р», він якось сказав нам упевнено і навіть хвацько:

— Напишу збірку віршів без жодного «р»!..

І таку збірку Педа не тільки пообіцяв написати, а й написав! Це були вірші і на важливі громадські теми, і суто ліричного плану. Ось, для прикладу, строфа з його творів без літери „р”:

Вдалині сумні ліси, 
Глянь, лілейно-синь!.. 
Линьмо ланами туди, 
Під дубову тінь...
і т. д.

Можна собі уявити, як нелегко було поетові здійснювати свій задум, але він його здійснив. Збірка мала близько тридцяти таких оригінальних поезій.

...Після закінчення інституту (1933 р.) Панько Михайлович Педа працював викладачем мови і літератури — спочатку в середній школі, а потім в Одеському сільськогосподарському інституті. Деякий час завідував літературною частиною Одеського оперного театру.

Та поет завжди знаходив сили і час для творчості. В 1931 році в харківському видавництві «Гарт» вийшла його книжка «Перший рейд». Систематично друкувався в багатьох літературних журналах, що виходили на Україні, в газетах.

Незабаром буде вже сорок літ, як поета немає серед нас. На творах Панька Педи є чому учитися і нашій літературній молоді, і читачам, яким я і розповів у цих нотатках про мого незабутнього товариша.

1969

Від ред.: Панька Педу розстріляли у день його тридцятиліття, в одній з одеських в’язниць. 
У 1955 році у видавництві «Радянський письменник» вийшла книга віршів Панька Педи «Горять вогні»: її упорядником і редактором був Степан Олейник, який по пам’яті поновив поезію свого товариша.