ОЛІЙНИК Степан (Проза)

Зміст статті

Степан Іванович ОЛІЙНИК 

 

«ІЗ КНИГИ ЖИТТЯ»
(авторбіографічні новели)

МОЇ ПЕРШІ ДОПИСИ

У моєму степовому селі Миколаївці на Одещині стояла гаряча пора. Ще тільки сонце золотило краєчок неба, а селяни вже поспішали на поля. Уже шостий рік мої земляки-трударі сіяли і косили не панове і не для пана, а своє і для себе.

У ті роки великою популярністю користувалася в нашій окрузі селянська газета «Червоний степ». Читав і я цю газету. І не раз мені було дуже жалко, що про інші села пишуть у ній у кожному номері, а про моє село ні разу й не згадувалося.

І от одного вечора, коли батьки і молодші сестри уже спочивали, я висмикнув зі шкільного зошита два аркуші паперу, тихенько пробрався в другу половину хати, запалив каганець і сів писати свою першу в житті кореспонденцію.

 А як же її писати?

 А як назвати?

 І знову-таки: кого із селян згадувати, а кого ні? От, скажімо, сусід дядько Василь. Писати про нього чи не писати? Він старається ніби і поспішає завжди на поле, але ж розтяпа: полетів учора ще вдосвіта на ниву, а потім, бачимо, жене коней назад, сердитий, аж червоний.

— Чого це ви назад, дядьку? Вночі сіяли, чи що? — питають люди. А він кричить з воза:

— Та спішив ото і плуга взяв, а колішню від плуга, бий би її трясця, забув дома.

У довгих «творчих муках» було вирішено, що про дядька Василя писати не варто.

Свого дописа назвав я «Миколаївка почала сівбу». Заклеїв конверта і написав: «Одеса, Пушкінська, 32, редакція газети «Червоний степ», телефон 38-41».

Мені здавалося тоді, що найголовнішим там, у редакції, є саме той телефон. Чому так здавалося — не знаю. Мабуть, тому, що я його ще й не бачив. Не встиг зазначити внизу свою адресу, як на порозі з'явилася матуся моя, Наталка Василівна.

— Ти що оце пишеш? Просидів усю ніч і не спав! Батько он уже коней запрягає, в поле ж їхати треба. От нещастя,— і вдарила долонями об поли.

Попало мені кріпко, але конверта я все-таки кинув у поштову скриньку.

А через тиждень... ні, радості моєї не передати! На другій сторінці «Червоного степу» була моя замітка. 

Читало її все село.

Подія ця так мене підбадьорила, що я тієї ж ночі написав зразу дві замітки: про роботу кооперації і про старий сільський млин.

На цей раз застав мене вдосвіта за столом батько. Він не сварився. Чогось протяжно зітхнув, погладив ніжно мою голову і сказав:

— Ну, що ж, коли вже у тебе така невидержка, то пиши, сину. Але пиши правду. Боже тебе сохрани збрехати що-небудь...

«Кооперацію» надрукували, а «Старий млин» був забракований.

Чотири рази надрукувався я протягом місяця.

І саме після четвертої замітки почалося моє «творче горе» і навіть сльози. Працював у нашому селі завідуючий сільбудом Сашко Хуторенко. Селяни поважали його за хорошу роботу. Та, мабуть, не хотів Сашко, щоб, крім нього, ще хтось із села писав у «Червоний степ» (хоч і сам він чомусь не писав).
Так от наш завідуючий сільбудом надсилає батькові моєму записку: «Хай ваш син негайно з'явиться до мене у дуже важливій справі».

З цією запискою і з'явився я до нього. Завсільбудом сів за стіл, похмуро глянув на мене і почав:

— Значить, пишеш, га?

Пом'явши картуза, я кивнув головою: пишу, мовляв.

Він скрутив цигарку, запалив, вийшов з-за столу і почав швидко ходити по кімнаті. Потім став і до мене:

— Скажи,— питає,— для того, щоб газету друкувати, папір потрібен?

— Потрібен.

— А скажи: цей папір коштує гроші?

— Коштує.

— А тим людям, що по одній букві складають твою писанину для газети, а після цього ночами не сплять і друкують тисячі примірників, зарплатню треба виплачувати чи ні? Скажи.

— Треба, — кажу.

— А тим, що газети пакують, носять, розвозять, треба платити гроші?

— Треба.

Я вже здогадався, про що йде мова, і мені ставало страшно.

Завсільбудом, видно, помітив це. Знову сів за стіл і завершив свою виховну бесіду такими словами:

— От пришлють на днях батькові квитанцію, щоб оплатив усі ці витрати по твоїх замітках, тоді візьме батько батога і так тобі напише, що будеш знати, скільки коштує писанина.

Я з жахом уявив собі цю картину: приносить поштар квитанцію, батько мене лає, мати гнівається, потім везуть вони на базар продавати пшеницю чи ведуть теля на торговицю. Я ніби чув уже їхній докір: «Дописався!»

Скривився я і вийшов із сільбуду. Вислухавши мене, батько мовив спокійно:

— Перестань схлипувати. Якщо скажуть платити, то й заплатимо. Що ж поробиш?

А через три дні, у неділю, до нас через город справді йшов поштар.

— Здрастуйте, дядьку Іване! Тут вам прийшла якась квитанція на дев'ять карбованців і сорок копійок.

Подав та й пішов далі.

Що то за квитанція — відомо нам було від завсільбудом, тому ніхто її не читав. Знали б ви, як я у цей день старався бути менше на очах, як ретельно господарював у дворі, щоб хоч трішки спокутувати свою провину.

У понеділок батьки поїхали на базар, бо треба було ж і на пошту там з'явитися. Я подався у поле.
Повернувся перед вечором, зайшов у другу половину хати і не повірив своїм очам: на столі було гарно прибрано, замість каганця стояла на ньому красива гасова лампа і лежав новий зошит.

Що сталося, читач догадується. Батьки мої несподівано одержали мій перший сількорівський гонорар і відразу подбали, так би мовити, про мої «творчі умови».

Навіяний завсільбудом страх розвіявся. Почав писати сміливіше: про жнива, про роботу комнезаму, комсомолу, а пізніше і вірші мої перші почали друкувати в «Червоному степу».

 У 1929 році, повернувшись із Першої Всеукраїнської наради робсількорів (делегатом якої був), я підійшов до завсільбудом і жартома сказав:

— Пишу і буду писати!

Відтоді ото пишу і досі.

1962



МОЇ ПЕРШІ КРИТИКИ

Було мені тоді років чотирнадцять. Захоплений з дитинства віршами, почав я сам дещо римувати. Ні про які консультації, „кабінети молодого автора” та про інших літературних няньок навіть уяви не мав.

 

А почитати комусь оте написане дуже кортіло.

Отож одного разу (без путівки, без представника бюро пропаганди) вийшов я на аудиторію, що складалася з чотирьох дядьків, які покурювали на дубку під нашою коморою.

Вступне слово зробив мій ніжний тато:

— Поривається сочиняти. І помічаю, що велика в нього невидержка до цього діла. Оце й зараз швендяє перед нами, бо, мабуть, щось почитати хоче. То, може, послухаємо.

Погладив рукою мого чуба.

— Читай уже, читай! І я почав:

По дорозі, з-за діброви
Возять люди гарбузи. 
Та такі важкі й здорові, 
Аж поскрипують вози.

Не дослухавши кінця вірша, дядько Харитон кинув з місця критичну репліку:

— Ото не маже, ледащо, а воно й поскрипує! А мазь же в лавці є. Ціла діжка стоїть під стіною!..

Десь уже у четвертій строфі до слів «повні сил» вжив я, пригадую, для рими ім'я «Василь».

— Це ти, мабуть, на Василя Куца натякаєш, бо іншого Василя на нашому кутку нема,— перебив дід Йосип.— Не треба його й згадувати, бо в нього все скрипить — і віз, і плуг, і сівалка. То такий хазяїн!..

Я нічого не міг йому заперечити і читав уже кінцівку вірша:

Осінь, осінь. Під ногами — 
Жовті листячка лози... 
З поля довгими возами 
Возять люди гарбузи.

Ніяких оплесків не було. Аудиторія хвилин зо п'ять помовчала, а потім озвався дядько Олекса:

— Вийшло ніби „прикладно”, але не возять уже гарбузи! Я он свої ще два тижні тому звіз у клуню і накрив соломою. На зяб зараз люди орють!..

На цей критичний закид відповів мій тато:

— Він почав про це писати, дядьку Олексо, ще тоді, коли їх возили, і запізнився...

— Запізнюватись не можна ні в якому ділі! На весіллі і співай весільної!, — вставив дядько Харитон.

— А то так! — додав четвертий слухач, дядько Федір.— Хто співає далеко ззаду, того не почують!

...Такими суворими були оті мої перші критики. І хоч згадуються вони з милою усмішкою, все одно я, мабуть, щось важливе зберіг у душі від їхніх щирих порад.


СТАНЦІЯ ЛАВОЧНЕ

Дуже можливо, що не всі й чули, чи взагалі є така станція. У мене ж вийшло так, що хоч і ріс я в степовому краю, аж поблизу Чорного моря, а марив тим Лавочним ще тоді, коли мені було вісім літ. Знав тільки, що десь воно далеко-далеко, у високих горах Карпатах. Більше нічого не звав. Та снилась мені ця станція майже щоночі. Снилась три з половиною роки. Здавалося, коли б мав я крила, то полетів би тільки туди.

Полетів би тому, що на тій станції, в австро-угорському таборі полонених, був мій татусь, за яким я до болю сумував.

Про те, що він потрапив у полон, влітку 1915 року написав нам з окопів першої імперіалістичної війни його товариш. І досі пам'ятаю, на конверті з тим листом був портрет вершника, який, пригнувшись, летить на коні, націливши вперед довжелезного списа. Внизу писалося, що це хоробрий воїн Кузьма Крючков.

Звістка від батька надійшла тільки через півроку: що живий, що перебуває в таборі, що кожного ранку ведуть його з-за колючого дроту ще з кількома полоненими замітати станцію Лавочне.
Поплакавши над листом, поїхала моя мати, Наталка Василівна, того ж дня в містечко. Купила цілий пакунок листівок, однесла аптекарю двох півнів і попросила його написати на тих листівках адресу: ліворуч — латинським шрифтом, праворуч — по-російськи.

Щотижня сільський писар (мати була неписьменна) строчив під диктовку наші листи в Галичину. Та скільки ми їх не писали, батько протя¬гом двох років сумно сповіщав: «А від вас так і не маю жодного слова...»

Де ж вони пропадають, ті листи? Хто він, той лютий ворог, що не пускає наші звістки до тата? »
Ці думки не давали спокою. Пізніше нам пояснили: є, мовляв, така спеціальна служба, яка те й робить, що розкриває конверти, все перечитує і кидає листи в піч.

— Щоб вони там посліпли! — казала мати.

Час ішов. Я закінчив уже перший клас нашої сільської школи, яка звалася: «Земское народное училище». Ходив у другий. І одного разу, коли мати поїхала до млина, мені спало на думку: «А що, як я сам напишу таткові?» Адреса на листівці є, а те, що почерк не такий, як у писаря, то це, мабуть, байдуже.

Знали б ви, як я виводив букви, як старався, щоб не викривити рядки: писав же любому батькові, який і не знає, що його синок уже школяр і що носить він, його синок, ту саму зелену сумку з червоним півником, яку йому купив татко давно й сховав у скриню. Рядок за рядком: що ми живі-здорові, що вже посіяли, що корова привела теля... Хотів, пам'ятаю, написати, що в нас уже нема царя, бо скинули... Та не вистачило місця.

Написав, побіг до сільської канцелярії й опустив у поштову скриньку свого першого в житті листа. Та ще за кордон, у Галичину, на станцію Лавочне.

Це було вранці. А опівдні, коли почув, що ви-дзеленькує дзвониками поштова бричка, яка раз на три дні проїздила з Ананьєва на Березівку, біг за тою бричкою аж до канцелярії і там на власні очі бачив, як витягли із скриньки й сховали в мішок і мого листа.

І повезли.

Дивився вслід бричці, доки вже й не чутно стало її дзвіночків.

Пошта поїхала, а я журився й тривожно думав, чи пропустить ота служба мою листівку, чи теж кине в піч, спалить, — і тоді татко так і не знати¬муть нічого про нас і все виглядатимуть за колючим дротом нашої звістки.

Та, мабуть, було й в австрійського цензора людяне серце. Глянув він, певне, на мій почерк, поба-
чив, що синок батькові пише (може, і в самого такий хлопчина дома був), і пропустив мою листівку. Про це через тижнів три з радістю повідомив нас батько.

...А навесні 1918 року, коли недалеко від села ми саме сіяли з мамою баштан, я побачив, що дорогою від млина у бік нашої хати йде якийсь високий чоловік. У синювато-сірому піджаці, в обмотках, виблискує солдатський казанок при боці. В такій одежі майже щодня проходили через наше село ті солдати, які тікали з полону. Порівнявшись, бувало, з нашою хатою, вони мандрували далі. А цей солдат...

Я приклав долоню до брів і на весь степ закричав:

— Татко прийшли! Татко!..

І, все покинувши, побіг додому. За мною поспішила мати...

Того незабутнього весняного дня ми й стрілися. Після чотирилітньої розлуки!

Заходили сусіди, родичі. Про все розпитували батька. Він розповідав їм, скільки горя зазнав, як місцеві жителі помогли йому втекти з полону. І щоразу показував фотографію:

— Оце станція Лавочне, яку я три з половиною роки замітав. Он далі, бачите, село Лавочне під горою, а отам — бараки полонених чорніють...

Говорити з людьми батько міг лише в хаті, бо тільки-но він з'являвся надворі, наш старий собака Вовчок знову падав йому до ніг, крутився, лащився, скимів, скакав на плечі, обіймав лапами — так сильно скучив за своїм хазяїном. Скільки років місячними ночами брів Вовчок у садочок, задирав голову до неба й тужливо заводив, бувало, поки хтось із нас не вставав і не проганяв його із садка. Отож, діждавшись господаря, і виробляв таке, що й поговорити з людьми не давав.

Та нікому стільки не розповідав батько про полон, про гори Карпати, про жителів Лавочного, як мені. З його оповідей у моїй уяві на все життя збереглись і краса Карпат, і зненависть до австро-
угорських жандармів, що зобиджали батька, і ніжні почуття до тих добрих людей з Лавочного, які помогли татові повернутися додому.

І я мріяв ще з юних літ: чи не доведеться мені, як виросту, коли-небудь побувати на тій станції?
Довелось, пощастило.

...Зима 1951 року. їду у відрядження в Закарпаття. У провідника все розпитав і, на мою радість, довідався, що завтра вранці будемо в Лавочному.

О дев'ятій годині, коли поїзд ще тільки до семафора підходив, я вже стояв на східцях вагона. Ось вони, вкриті смереками й дубами, гори Карпа¬ти, ось воно, село Лавочне — нове, радянське, та станція, той перон і ті колії, що їх три з половиною роки прибирав мій батько! У пам'яті постало дитинство, той день, коли послав сюди свого першого в житті листа, батькова розповідь...

Ходив схвильований по перону і ладен був кожній місцевій людині тиснути руку. Та ви й самі добре розумієте мої почуття. Я ніби приїхав у давно не бачені рідні місця. І коли поїзд рушив, усе дивився й дививсь у вікно...

Та й тепер, кого б з тамтешніх галичан не зустрів, завжди мені приємно слухати їхні розповіді про життя людей тієї незабутньої карпатської станції.

Привіт тобі, Лавочне, й сьогодні! Я бережу тебе у своїй пам'яті ще з дитячих літ!

1951




ГРОМАДСЬКИЙ СУД

Весняного ранку тисяча дев'ятсот двадцять першого року все моє село облетіла чутка, що цієї ночі в дядька Юхима зникла вівця, що біля кошари видно сліди босих чоловічих ніг. Цю неприємну новину люди сприйняли так гостро ще й тому, що протягом тридцяти років у нашому селі не було ніякої крадіжки.

На терміновій багатолюдній сходці голова сільради Кость Плохотнюк сказав:

— Проведемо обшук. Знайдемо злодіїв!

Він, мабуть, добре догадувався, хто вчинив злочин. Та й кілька жінок йому вже нашіптували, що в такій-то хаті дві ночі п'ють-гуляють троє парубків і одна дівка. Минулу ніч вони теж бенкетували та виспівували, поки місяць не зійшов. На всю садибу смаженим м'ясом пахло, а вони ж ні теляти свого не різали, ні кабана не кололи!..

Саме з цього кутка і почався обшук. Перетрусивши чотири сусідніх двори, комісія зайшла в п'ятий двір і в хату отієї самої дівки Оляни.

Правду кажуть, що людське око бачить точно. На горищі хати Оляни знайшли овечу шкуру.

— Звідки оце? — питали. Оляна мовчала.

...Через підгодини Оляну і трьох парубків вели під рушницями через усе село. А на другий день на допиті парубки і дівка зізналися в крадіжці, розповіли все.

Тоді Кость Плохотнюк посадив верхи на коней чотирьох дядьків і наказав їм об'їхати не тільки наше село, а й сусідні села і оповісти людей, що післязавтра, в неділю, на площі коло сільради відбудеться громадський суд над злодіями.

І от неділя. Люди йдуть та й ідуть. З сусідніх сіл возами їдуть. Площа переповнена. Всі прийшли — і дорослі, й малі. На веранді панського будинку, де тепер містилась сільрада, — стіл. За ним — голова і члени сільської Ради.

От-от виведуть з погреба «грозу вулиці» здоровила Яшку, якого всі парубки боялись. Стане перед народом і мовчазний присадкуватий Онисько, що його одного лише й бачили в селі п'яним. Вийде на люди і Сашко, який, розказують, чотири роки ходив у перший клас і, крім «аз, буки, веді», більше нічому не навчився, хіба що співати басом.

Тут я зроблю маленький відступ. У нашому степовому селі стояв тоді артилерійський дивізіон, що ним командував Леонід Говоров, який через двадцять літ, в роки Великої Вітчизняної війни, став прославленим маршалом.

Очевидно, для того, щоб нагнати більше страху злодіям, голова сільради попросив командира прислати на суд тридцять озброєних солдатів. Всі вони стояли в один ряд — від веранди до погреба.

— Виведіть підсуднихі — скомандував Кость Плохотнюк.

Солдати взяли гвинтівки «на ізготовку». Площа завмерла. З погреба вели злодіїв. Ось вони стали на веранді і опустили голови.

— Дивіться людям в очі! — крикнув їм голова. А потім до людей звернувся: — Тридцять літ ми спокійно жили. І тільки чули, що є села, де поміж чесних людей злодії водяться. А тепер і в нас злодюги завелися. Ось вони стоять перед вами!..

Кость Плохотнюк підійшов ближче до підсудних і наказав кожному зокрема:

— Дивись прямо і говори людям, чий ти є, хто твої мати, батько!.. Голосніше говори! — прикрикнув.

Ті ступали наперед, говорили. А тоді голова до громади:

— Я був у волості. Радився. І мені посовітували: як громада рішить — так і робити. Скаже громада розстріляти — тут же і розстрілювати, щоб усі знали, що значить красти!..

Він говорив, а люди сумно зітхали. Деякі жінки почали схлипувати. А ми, хлопчаки, дрижали від страху.

Першим від громади вийшов старий і сивий дід Йосип.

— Я так думаю, — сказав він, — що розстріляти їх є за що. Бо для чого нам у селі злодії! Хоч, правда, воно і жалько їх, дурних, а ще більше батьків їхніх жалько. Може, хай просять прощенія у людей, а тоді вже воно буде видно...

— Хай просять! — гримнула громада.

— Просіть! їх, людей, просіть! — наказав голова і показав на площу.

Склавши руки, як на молитву, злочинці впали на коліна і вдарили поклони:

— Просим прощенія!.. По площі покотилося:

— Бог простить!..

— Другий раз просим прощенія! — благали поблідлі злочинці і знову до землі поклонились.

— Бог простить!

— Третій раз просим прощенія! — поклонились і вже не підвели голови від землі злодії доти, поки громада не прогула:

— І ми прощаємо!..

Тільки після цього підсудні встали. Витерли рукавами сльози і з хвилину дивилися в очі громаді.

— Ідіть і чесно живіть! — сказав їм голова. Та саме в цю мить у натовпі на площі тяжко
зойкнула літня жінка. То була мати здорового і кремезного Яшки, якого тільки що простила громада. Не витримавши сорому і горя, старенька знепритомніла...

Вулицею села, поруч з людьми, що розходились по домівках, Яшка ніс додому на руках заплакану маму.

...Після того суду багато літ мої земляки не чули в селі ні про яку крадіжку.

1962


БЕЗ ЛИШНЬОГО

Це було в 1929 році увечері у сільському клубі на зборах. Розглядали на тих зборах постанову райвиконкому про те, що весь хліб з поля треба звезти в скирти. Виступало багато товаришів. А потім у кутку підвівся дід Гарасим:

— А мені можна сказати?

— Почекайте, закінчить ось товариш, а тоді й ви скажете! Всі ж зразу не можуть говорити!..

— Ні, давайте зараз, бо забуду! Пробрався наперед і почав:

— Я без лишнього. Я по суті. Так, як воно було, так і скажу. А було це вчора. Іду я ото зі своїм сином Хведькою звідти, як з-за ліска, де в мене пар був торік, де ото тепер Чалаприндова кукурудза. Взяли ми на гарбу небагато — так, може, копу, може, півтори взяли. Доїжджаємо сюди-от, під гору, і, звісно, коням важко, то ми позлазили. Хведя, мій синок, іде так позаду за возом, а я батіжок і віжки в руки і ото, значить, торк-торк, тюп-тюп, кіть-кіть... Одним словом, гайда-гайда, гайда-гайда... їдемо та й їдемо і вибралися помаленьку на гору. Туди от на щовб, де оті дві жерделі: якраз на те місце, де я торік бруса загубив, вибралися. Сонечко уже з півдня звернуло. Збоку так ото коло дороги череда пасеться. Ну, Хведька виліз через задню крижівницю і ліг на снопах, я через передню виліз. І ото, значить, з гори — кіть-кіть, гайда-гайда.

Добігаємо вниз до Андрієвої гречки — де не візьмись, лиха година, борозна... Гец! Трісь! Тпру-у! Що таке? Я з воза, а Хведька за мною. Еге-ге! Дивлюся, а моє заднє колесо капелюшиться, капелю-шиться і, значить, той... поламалось.

Ну що ж, раз така біда, кажу хлопцеві, бери конячки і веди додому, а я з цим колесом до Кирюші. Взяв я те колесо і кіть-кіть, гайда-гайда. Доходжу до млина, а тут якраз навпроти з базару мій кум, Василь Бондаренко, ідуть. Та онде ж і вони сидять і не дадуть збрехати. Стрів я їх: «Здрастуйте!», вони: «Доброго здоров'я!», а тоді й питають: «Що це у вас за біда з колесом?»

Ну, раз чоловік інтересується, так я йому, товариші, і розказую, кумові, значить.

Їду ото звідти,— кажу,— як з-за ліска, де в мене пар був торік, де ото Чалаприндова кукурудза. Взяв,— розказую, — на гарбу небагато, так, може, копу, може, півтори. Доїжджаємо сюди, — кажу, — от під гору, і, звісно, коням важко, то ми позлазили. Хведь, мій синок, іде так позаду за возом, а я батіжок і віжки в руки і ото, значить, торк-торк, тюп-тюп, кіть-кіть. Одним словом, гайда-гайда, гайда-гайда. Вибрались,— розказую,— помаленьку на гору, туди от на щовб, де оті дві жерделі. Сонечко, — кажу, — уже з півдня звернуло. Збоку так ото коло дороги череда пасеться. Якраз на те місце виїхали, де я торік бруса загубив... Та чого ви смієтесь (до публіки). Це я кумові, значить, розказую. Хведька, — кажу, — виліз через задню крижівницю і ліг на снопах, я через передню виліз. І ото з гори кіть-кіть, гайда-гайда.

Добігаємо вниз до Андрієвої гречки, де не візьмись, лиха година, борозна. Гец! Трісь! Тпру-у! Що таке? Я з воза, а Хведька за мною. Еге-ге! Дивлюся, а моє колесо капелюшиться, капелюшиться і, значить, той... Та оце, — кажу, — іду з ним до коваля.

...Реготав, заливався зал з того колеса. І тут головуючий не витримав:

— Ну, ви скоро, дідусю, цю історію з колесом закінчите? Закругляйтесь, бо вже от і лампа гасне.

— Да-да. Я вже до кооперації доходжу... Не перебивайте! Ви тут щодня виступаєте, а я один раз вийшов і розкажу все, як воно було!.. Мимо школи, біля артілі гайда-гайда я таки на той край. Приходжу. А коло кузні зібралося людей багато: так от сидів збоку Петро Величко, так — Яшка Чимчик, отак ліворуч Явдоха сиділа. Та сама Явдоха, що її держить отой високий, що за очеретом живе, де ота канава. Та все одно ви не знаєте того чоловіка... Поздоровкався я з людьми. «О,— кажуть — дід Гарасим! Як це ви на наш край забилися? Що це у вас за біда трапилась?» Ну, раз люди мене питають, що за біда, так я, значить, їм і розказую.

Іду,— кажу,— звідти, з-за ліска, де в мене пар був торік, де ото Чалаприндова кукурудза... Одним словом, усе спочатку їм розказав. Та оце,— кажу,— прийшов до тебе, Кирюша, щоб ти мені колесо полагодив. А він: то нема вугілля, то те, то друге. А тоді взяв мене, товариші, отак за оцей ґудзик, одвів набік і говорить: «Як десять карбованців, то зроблю». Такі наші ковалі! Отож і хочу сказати по суті: якщо гуртом — то хай же коваль пристає до гурту. Щоб дружно і хліб возить, і якщо треба — й воза полагодити. Такий мій приклад, і я кінчив!

Від автора

Слухав і я той виступ діда Гарасима на зборах. І так він мені запам'ятався, що я не раз переповідав його своїм друзям. А одного разу — точніше, на початку листопада 1933 року, — сталося таке. В актовому залі нашого Одеського педінституту йшов вечір, присвячений 16-й річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції.

Закінчилась офіційна частина. І головуючий оголосив:

— Після перерви відбудеться концерт, в якому візьмуть участь відомі артисти одеських театрів.

Артисти ще мали прибути, тож ми, студенти, стояли собі групками у довгому коридорі і розважалися: жартували, розповідали всякі веселі історії, бувальщини.

Підключився і я до цієї самодіяльності і почав копіювати отой «без лишнього» виступ діда. Маючи добру пам'ять, не пропускав жодної деталі і подробиці. Друзі студенти розкотисто сміялися. Особливо тоді, коли мій герой щиро і чесно заходився третій раз слово в слово те ж саме оповідати...
Закінчив я цей невигаданий монолог діда і...

...і хтось поклав мені руку на плече:

— Чиє оце ви читали? — питає. Оглянувся я і своїм очам не повірив! На мене дивився усміхнений, молодий, всією Одесою любимий артист українського драмтеатру Юрій Васильович Шумський. Виявляється, він, прийшовши на концерт, зупинився збоку в коридорі, кивнув хлопцям, що його, мовляв, тут нема, і з усіма разом слухав моє усне оповідання.

— Чий твір ви читали? — знову спитав. Зніяковілий і розгублений від такої зустрічі, я відповів, що це зовсім не твір, а виступ на зборах мого односельчанина.

— А як ваше прізвище і звати як? — лагідно усміхнувся Юрій Васильович.

— Олійник Степан! — кажу.

— А де ви живете, товаришу Олійник?

— У гуртожитку, на Комсомольській, 59, кімната 77,— відчеканив я.

Юрій Васильович дістав синенького блокноти-ка і записав мою адресу. Потім

— Прошу дати мені цей виступ. Ви його запишіть, а я зайду до вас. Добре? Коли зайти, га?..

Домовились — на завтра, на 5 листопада, на четверту годину дня... У коридорі пролунав третій дзвінок, і всі поспішили до залу.

...Встав я на другий день ще вдосвіта, щоб до приходу Юрія Васильовича записати, а потім разів з чотири переписати розказане вчора. Виявилось, що це не так легко зробити. Трудність у тому, що процес розповіді проходить у динамічному темпі, а записування — в темпі надто уповільненому, і через це окремі подробиці й деталі губляться. Тож і довелося кілька разів правити і переписувати.

Близько четвертої години дня я походжав перед гуртожитком і поглядав на всі боки. Хвилювався... (0 тій порі студентська молодь, що складалася майже виключно з дітей робітників і селян, якось по-особливому сердечно і високо шанувала і митців сцени, і майстрів слова!)

Аж бачу — йде! Відомий і любимий артист, якому вже кілька років гаряче аплодує Одеса, йде до мене в студентську кімнату, яку ми, її мешканці, прибирали й чепурили ще з учорашнього вечора!
Привіталися... І швидко (без ліфта) покрокували на четвертий поверх... Після короткої розмови про наше студентське життя-буття Юрій Васильович кинув жартівливо:

— А ну-ну, де він там, ваш земляк-оратор? Показуйте! Зараз ми з ним заведемо знайомство, а може, й дружбу!..

Взяв написане — і читав... Потім ще раз уважно перечитав. І аж тоді вже ніжно і щиро засміявся.

— Добре, — каже, — та здається мені, що не все тут є з отого, що я чув... Подумав трохи, а тоді:

— Знаєте що! Розказуйте, як ото вчора! Не спішіть і нічого не пропускайте...

І я розказував. А Юрій Васильович слухав і пильно дивився у мій рукопис. Коли ж я дійшов до того місця, де голова зборів перебиває діда:

«Ну, ви скоро цю історію з колесом закінчите? Закругляйтесь, а то і лампа он уже гасне». А той йому:

«Да, да! Я вже до кооперації доходжу», — Юрій Васильович підняв руку:

— Стоп! Лампу і кооперацію ви якраз не записали...

Потім ще в двох місцях він «зловив» мене на якійсь пропущеній фразі. Я, звісно, все додав, дописав. Юрій Васильович зацікавився, з яких я країв родом, на якому курсі. Тоді енергійно підвівся, потис мою руку:

— Майже гарантую успіх і собі, і вам! Бувайте здорові, бо мені вже теж треба «кіть-кіть, гайда-гайда»...

Уже йдучи, оглянувся:

— З'явиться щось новеньке, давайте!

* * *

Сталося так, що я вперше почув свій твір у його виконанні аж у 1935 році, по радіо, у степовому таврійському селі Бехтери на Херсонщині, де, по закінченні педінституту, вчителював у сільськогосподарському технікумі. З Москви, з Великого театру Союзу РСР, транслювався заключний концерт української декади літератури і мистецтва. «Выступает заслуженный деятель искусств Украины Юрий Шумский!» — вигукнув конферансьє.

І Юрій Васильович, увійшовши в роль мого діда Гарасима, почав! Коли зал знову і знову вибухав сміхом, він зупинявся. Потім далі котив оте колесо: гайда-гайда, кіть-кіть!..

Москвичі сміялись, а ми з жінкою, затаївши подих, слухали мовчки, тихо-тихо!

...З приємністю і вдячністю завжди я згадую великого, воістину Народного артиста, Юрія Васильовича Шумського, який так доброзичливо поставився до мене і першим поніс і моє слово людям!

1963




„ДЕРЕВЕНСКИЕ МАЛЬЧИКИ"

 Коли б не згадав Одеський кооперативний технікум — в уяві постають мої добрі друзі, з якими проживав у гуртожитку на вулиці Толстого. Розказували, що колись у цьому приміщенні був магазин. Тепер стояло попід стінами тридцять ліжок, посередині — довгий стіл. Двері — прямо на тротуар. А по тротуару вдень і вночі пливла до Дерибасівської й назад гомінлива Молдаванка. 
А ось і така сценка. З браслетом на руці, з великими золотими сережками у вухах під нашими вікнами прогулюється з дітьми дебела непманша. Ми, розсівшись на ліжках, розучуємо якраз пісню «Ой гай, мати...». Почувши співи, малята питають:

 

— Мамочка, кто это поёт?

— Это деревенские мальчики! Не смотрите туда... 

З усіх кінців південної України й навіть з Поділля були в нашім технікумі оті «деревенские мальчики». Багато з них, не маючи грошей на проїзд, забилися сюди пішки, щоб стати першими в своєму роду грамотними людьми. Часом вони недоїдали, дехто до холодної осені ходив по тротуарах босий. Та все одно вчились. Ніщо не страшило.

Лекції закінчувались о другій годині дня, а о четвертій у кімнаті лишався лише черговий. Всі інші поспішали в міські бібліотеки, читальні. Там, за нашою дружною ухвалою, кожен повинен був сидіти до десятої години вечора. Якщо підготував усі уроки — читай романи, журнали, нові збірки поезій...
Пізнього вечора, коли сходилися,— починалося найцікавіше: той переказував прочитану повість, той декламував вірші Сосюри, Тичини, Маяковського, Єсеніна... Згодом, на деякий час, увійшло в звичку розповідати на таких «вечорницях» про свої краї, села, про всілякі випадки, про цікавих людей.
Тридцять хлопців — то тридцять різних характерів. У кожного своя вдача й свої дивацтва.
Взяти хоч би Митю Дудника. Широкоплечий, гарний і розумний хлопець. Але на диво мовчазний. Говорив тільки тоді, коли його про щось запитували. Та часом навіть і на запитання відповідав не словами, а лише кивком голови. І от протягом одного тижня Митя став повертатися в гуртожиток аж о дванадцятій ночі. Стукав, будив усіх. Отож і накинулися хлопці на нього:

— Де ти блукаєш уже шість вечорів? Де оце зараз був? В якусь одеситку закохався, чи що?

Митя спокійно баском відповів:

— Ходив на станцію...

— Чого?

— Уже тиждень ходжу, всіх людей обдивляюся, думаю зустріти когось із нашого села і передати листа додому, — сказав і ліг спати. А шукав він земляка, звісно, тому, що ціна марки на лист — то сайка білого хліба!

Повною протилежністю Миті був Михайло Василенко, верткий, худорлявий хлопець із синіми очима, який навіть під час перерви залишався в класі й вибивав чечітку. Танцював він добре, та був до краю безпорадний. Найменшої дрібниці не наважувався вирішити сам, робив тільки так, як йому совітували. І якось оця безхарактерність заплутала Михайла остаточно.

Одному з наших хлопців прийшла від батьків посилка. Розкрив її адресат і витяг звідти сіренький костюм. Одягнув. Махнув лівою ногою, махнув правою, обкрутився. І всі сказали, що костюм хороший.
Тут Василенко не витримав. Рознервувався, скипів, зачав на батьків нарікати:

— Що вони там думають! Ходжу з протертими рукавами, а з дому і нігугу. Хлопцям присилають, а мені...

— Бо сам винен! — хтось підкинув.— Тато в кооперації робить, добрі гроші одержує, а ти мовчиш!..

Почувши таке, Михайло миттю рвонув із зошита два аркуші й накатав листа, вимагаючи костюм. Побіг на ріг вулиці та й вкинув конверт у поштову скриньку.

Саме тоді з читальні повернувся найстарший серед нас, уже жонатий чолов'яга Андрій Ковтун.

— Як діла, Михайле? — спитав між іншим Василенка.

— Та вшкварив оце листа додому, щоб костюм пошили. Батько ж у мене в кооперації робить, а я ось, бачиш, як ходжу. Дав їм такого перцю, що, може, й розсердяться... 
І питає:

— Чи правильно я зробив, га?

Ковтун помовчав, зміркував:

— А на кого ж вони там міряти будуть, коли шитимуть?

— На кого-небудь!

— Що значить — на кого-небудь? Ну, пошиють, а ти одягнеш, і висітиме він на тобі, як на кілку! Ось навпроти нас живе кравець. Оцей шиє! Цей уже як приміряє, як піджене, то справді красота. Купив би тато матерії — ото вже ти костюмчик мав би !— повчав Андрій.

І Михайло з ним погодився. Подякував за пораду, рвонув з того самого зошита ще два аркуші й заходився другого листа писати: «...Дорогі батьки! Пришліть відріз матерії на костюм і гроші. Тут, напроти нашого гуртожитку, живе кравець. Він великий спеціаліст, навіть артистам шиє. Погодився й мені пошити...» І так далі. Запечатав конверт й одніс у ту ж поштову скриньку.

А повернувшись, про все це розповів своєму землякові Григорію Куделі, що спочивав, розкинувшись на ліжку.

— Чи правильно я зробив, Гришо? 

Земляк усміхнувся, похитав головою і каже:

— Ти завжди щось як утнеш, Михайле, то, їй-богу, аж стидно слухати. А чого ти не подумав своєю кебетою, скільки той кравець здере з тебе за пошиття? Та за ті гроші, що він злупить, можна ж другий костюм справити. На біса тобі з ним діло мати? Крім того, цей лихолат ще й матерії вкраде з півметра, як мінімум!..

Михайло слухав, червонів за свою безпорадність, а Куделя наставляв його далі:

— Я сьогодні був в універмазі. Висять готові чудесні костюми. Сам піду з тобою, виберем найкращий. І, головне, без мороки — вдягнув і носи...

— От я дурний, от дурний! — хапався за голову Михайло. — І чого я Ковтуна послухав?..

І втретє видер із зошита папір. «Привіт вам із сонячної Одеси, дорогі мої батьки! Прошу прислати мені гроші. Тут в універмазі є дуже гарні готові костюми. Підберу, який схочу. І хлопці обіщають помогти вибрати...» . Настрочив та й побіг до поштової скриньки.

Довідавшись про ці Михайлові витівки, хлопці спочатку реготали. Потім заходились колективно пробирати його:

— Чого ти гарячкуєш? Сам подумай — до канікулів залишилось три тижні. Походи вже отак, як є, а там поїдеш додому і повернешся у новому костюмі...

Отож вкинув Михайло Василенко того вечора в скриньку ще одного листа, який починався словами: «Дорогі тату і мамо! Я вас дуже прошу нічого мені не присилати...».

Усі ті послання було датовано одним числом. І, мабуть, в один день приніс поштар синові листи батькам. В якому порядку вони їх читали, невідомо. Але десь через тиждень Михайло одержав відповідь. Заморочений і спантеличений батько писав: «Чи ти там на один бік перевчився, чи що з тобою? Ми нічого не розберемо. Зараз же напиши толком, бо мама плаче!..»

І все одно ми любили Михайла Василенка. За щирість та безпосередність, за те, що вірив нам, радився, як з братами.

Стипендія наша була — дванадцять карбованців на місяць. Не розгуляєшся! Не танцюватимеш у ресторанах, як тепер деякі студенти витанцьовують. Недарма в гуртожитку, в кутку за дверима, лежали дві пилки та два замашних колуни, придбані в складчину. 

Сидимо, бувало, розмовляємо, аж раптом Гриша Куделя схоплюється й кудись біжить: побачив у вікно, що вулицею повезли повну платформу дров. Куди платформа — туди й Куделя... Домовиться з хазяями, як пиляти, колоти, за яку ціну. І, дивись, уже пішла бригада на заробітки.
Один час, строком на рік, одеська кооперативна спілка прийняла нас у нічні сторожі магазинів. Платили добре: карбованець за ніч. 

Попав і я на ці «легкі хліба». О пів на одинадцяту вечора йшли ми в міський трест, одержували наряди і перед закриттям крамниць з'являлися на свої пости. У холодні ночі нам видавали чоботи, кожухи, шапки й, звичайно, за будь-якої пори — дробовики з п'ятьма патронами в запасі.
Одні магазини треба було сторожувати надворі, цілу ніч на пломбу дивитися. Інші охоронялися зсередини: замикали там сторожа, садовили за столом біля телефону, давали номер, куди дзвонити в разі тривоги.

Кожному, звісно, хотілося всередині сторожувати не тільки тому, що в теплі будеш. Замикаючи й запломбовуючи тебе, директор завжди казав:

— Можеш їсти, що хочеш і скільки хочеш, тільки з собою нічого не брати...

Красота! Одріжеш шмат ковбаси, візьмеш найбільшу булку, потім скибку халви, пляшку ситра... Повечеряв — і готуй собі уроки. Десь годині о четвертій ночі пообідаєш, а годині о сьомій ранку поснідаєш. Здав пост — і на лекції!

Сторожування надворі, хоч було менш вигідним, все ж мало свої переваги: ти чув, як поступово затихає місто, затихає гомін вулиць, як десь далеко скрегоче останній трамвай, завертаючи в депо. Сидиш у своїй будці — і все тобі видно. Ось пролетів нічний візник, ось поспішає запізніла парочка; ген далі швидко пробігло троє вуркаганів (мабуть, уже когось обчистили!). І ти береш дробовик «наізготовку».

Одного разу припав мені такий пост на розі вулиць Пушкінської та Новорибної. Десь годині о першій ночі я почув, що з боку вокзалу наближається група жінок — з піснями, вигуками. З їхнього «репертуару» я зрозумів, що то йдуть повії. В ті роки (1926—1928) було ще в місті безробіття, часом блукали вулицями та прогулювалися на майданах жінки легкої поведінки.

Замість сторожової будки мав я там — навпроти дверей магазину — старий порожній кіоск із стільчиком. І от підходять до мене ближче восьмеро цих дівиць та гукають:

— Дядю сторож! Ми посидимо трохи в кіоску, бо вітер і нам холодно...

Не діждавшись моєї відповіді, зайшли й розсілися на дощаній підлозі.

— Ти в кожусі, то можеш і надворі на стільці посидіти! — сміються.

Так я й зробив. Сиджу, поглядаю на двері і слухаю їхні розмови. А в них якось так бесіда пішла, що кожна стала про себе розповідати: звідки родом, коли й як попала в Одесу, за яких обставин уперше ступила на слизький шлях. Запам'яталась мені особливо «сповідь» однієї тьоті з великими чорними очима й фарбованим лицем.

— А я, дівчата, з Цебриківського району. Привіз мене сюди вісімнадцятилітньою, будь він проклятий, офіцерик Федя. Пожили рік, а коли Котовський пішов на Одесу, мій фраєр чесонув у Румунію. За квартиру — гони монету. Шамать — ні в зуб. Відтоді й почала на свєжєм воздухє прохаживаться, — говорила тьотя поволі, якось напівглухо, а потім покрутила головою й скрикнула:
 

— Задушила б гада, якби зустріла! Коли б не він — жила б собі в селі, ходила б у поле, мала б хату, садочок...

Потім вони встали, вийшли з будки, обнялись і попрямували знову у бік вокзалу, голосно співаючи.
Наступного вечора я розповів друзям по гуртожитку, що чув із тих сумних спогадів, і ми всі ніби прочитали книгу про гірку жіночу долю.

...Не можу не познайомити вас і ще з одним товаришем — Миколою Щербанем, що його портрет постійно красувався на стенді «Кращі студенти технікуму». Встигав він кругом: відмінно вчився, ходив на заняття з боксу, відвідував вечірні курси палубних матросів. А крім усього, знаходив час і з дівчатами погуляти. 

Був Микола міцної атлетичної статури, руки — мов залізні. Всього раз на місяць ходив на підробітки, та цього було досить, бо заробляв він за одну ніч п'ять стипендій! З вечора й до ранку, з допомогою важкої залізної черпачки, вивантажував на товарній станції вагон вугілля. Вранці одержував шістдесят карбованців — і знову місяць спокійно вчився.

Закінчив Щербань матроські курси, одержав посвідчення і з нетерпінням чекав літніх канікул: мав піти в рейс матросом-практикантом на одному з пароплавів. 

І дочекався. На початку червня 1928 року проводжали ми його в перше плавання. Пощастило Миколі! Великий вантажний пароплав, на який він був зарахований, ішов у Стамбул. Щасливець, звісно, не думав і не гадав, що повернеться назад не матросом, а пасажиром, вигнаним з команди і виключеним з комсомолу.

А виною всьому було захоплення боксом. Пароплав стояв у Туреччині чотири доби. Якось увечері капітан дозволив групі матросів піти в місто подивитися Стамбул. 

У який би скверик не зайшли хлопці — скрізь публіку розважали боксом. Для цього було споруджено спеціальні ринги, де чемпіон вулиці чи то кварталу вів показові «бої» з усяким, хто мав бажання позмагатися.

Стояли наші матроси, дивились, і в Миколи засвербіли руки, закортіло зчепитися з турком. Узяв слово з колег, що капітанові вони не скажуть, і поліз на ринг, натягнув рукавиці.

Бій тривав недовго. Помітивши, що турок порушує правила, а суддя мовчить, Щербань вибрав момент, розвернувся й так тріснув супротивника в підборіддя, що той позадкував і впав. І лежить... 

Збіглось ще більше людей, викликали лікаря, а поліцай поцупив Миколу та й повів в околодок. Скандал! Що робити? Довелося хлопцям іти в наше консульство. Звідти подзвонили в поліцію, що належний штраф буде сплачено, і Щербаня відпустили. Другого дня, коли пароплав відчалив у зворотний рейс, Щербаня як порушника наказом капітана «списали» з судна, а ввечері, на зборах, — виключили з комсомолу.

На цьому Миколине морякування й закінчилось. З півтора місяця ходив він по інстанціях, щоб поновитись у комсомолі. І діло дійшло до окружкому. На одному з його засідань розглядалась персональна справа Щербаня. Коли доповіли, в чому річ, — у залі зареготали. Дали слово Миколі. Він почав з біографії:

— Народився я в селі Гвоздавці на Одещині. Батько до революції мав півтори десятини землі, мати—батрачка, дід робив у пана пастухом, баба теж з бідняків...

— Не треба про це, чуєш, Щербань! — перебив секретар.

— А що ж говорити?

— Розкажи краще, як іменно ти вліпив туркові!.. 

Коли сміх у залі вщух, головуючий сказав:

— Є пропозиція поновити Миколу Щербаня в рядах комсомолу... Хто за це?.. Прошу опустити... Одноголосно!

...Технікум готував кооператорів: крамознавців та бухгалтерів. Вчилися в ньому не тільки «деревенские мальчики». Поруч з нами за партами сиділи діти одеських робітників, службовців. Були тут і синки та дочки багатих непманів. Вони з'являлись на лекції в бостонах, шовках, при золотих годинниках, у лакованих туфельках. Деяких привозили на заняття фаетонами власні візники. Заради справедливості треба сказати, що в цілому вони ставились до нас добре, по-товариському.
Між цими бостонами й шовками сидів на задній лаві (щоб нікому не заступати!) високий чубатий хлоп'яга в старенькій, але завжди чистій синій сорочці. Це був Микола Мельничук, найбідніший серед нас студент, що доки дійшов пішки з Поділля до Одеси, то й побив свої єдині черевики.

Добрий і навіть ніжний натурою, завжди якийсь замріяний, Микола не тільки завзято вчився, а й чудово співав ліричних та жартівливих пісень. Співав тільки в гуртожитку. Коли просили, щоб у клубі на сцені виступив, — відмовлявся, бо не було в чому. Хлопці, звісно, позичили б йому щось новіше з одежі, та хіба налізе на Миколу? Зріст — сто вісімдесят вісім сантиметрів, номер взуття — сорок шостий!

Та одного разу він таки дав концерт, показав, як уміють співати подоляни. Було це на Травневі свята 1928 року, його, мене та ще трьох студентів послали від технікуму в село Холодну Балку, в підшефний виноградарський радгосп. Стріли нашу делегацію радо. Після офіційних привітань ми обідали разом з усім колективом.

Хильнувши добряче «підшефного» вина, Микола встав, розкинув руки й заспівав: «Повій, вітре, на Вкраїну». Окрім оплесків, його преміювали за це ще кількома кухлями кагору.

— А тепер послухайте моєї, подільської! — розійшовся Мельничук:

В нашім селі новина: 
Жінка мужа продала. 
Та й зварила солоду. 
Та зізвала громаду. 
В тій громаді сім попів. 
А з попами сім дяків. 
А з дяками сім бабів. 
А з бабами сім чортів...

Грайлива мелодія й хвацьке виконання так захопили слухачів, що, коли ми виїздили, за Миколою йшло до поїзда душ із двадцять дівчат та молодиць.

А за якихось сорок хвилин ми були в Одесі. Зійшли, пам'ятаю, з поїзда й ведемо попід руки шефа Миколу в гуртожиток. А Микола поривається співати — і все. Хоч рота йому затуляй!

— Не держіть мене! — кричить.— Хай хоч раз почує Одеса-мама, хто він є, Микола Мельничук!

Тільки один раз бачив я таким Мельничука. Другого дня, жартуючи над учорашнім «вибухом» своєї енергії, він був, як завжди, спокійний, працьовитий.

Жаркими вечорами Микола як староста гуртожитку питав нас:

— Де спати будемо? Тут чи на дачі?

— На дачі!!! — хором озивалися ми.

— Ну, то давайте переїжджати!

І починалося «переселення».

Між вузьким тротуаром, по якому пливли пішоходи, і проїжджою частиною вулиці — бруківкою — пролягала, так би мовити, «нейтральна» зона, вкрита зеленим споришем. Тут, на травичці під крислатими акаціями, й була наша «дача». Кожен брав матрац, ковдру, подушку і займав своє місце на чистому повітрі під зоряним чорноморським небом.

За два метри од наших голів вицокували каблучки перехожих, з другого боку, в ногах, пролітали карети, кресали підковами знамениті одеські рисаки. А ми спали — і хоч би що! Тільки іноді хтось, пробудившись, гукне, бувало, жартома «довгому» Мельничуку:

— Підбери ноги, Миколо, бо візник летить!..

Все це я згадую зовсім не для того, щоб у когось викликати зітхання й запізніле співчуття. Навпаки — як милу далеку юність згадую. Та ще й з гордістю. І даю вам слово: готовий, коли б можна було, пройти ще раз через такі гуртожитки й «дачі» молодим, закоханим у життя.

Навчали нас дуже добрі вчителі. А програма будувалася так, що технікум давав широку загальну освіту. Крім спеціальних дисциплін (фінансової науки, торговельного права, бухгалтерії, крамознавства), ми вивчали мови, літературу, історію, економгеографію, фізику, математику, а на останньому курсі — основи матеріалізму.

Довідавшись, що в Одесі є шість творчих літературних організацій, ми почали гуртом ходити на їхні вечори. Там уперше побачили живих письменників — Микитенка, Багрицького, Бабеля й Маяковського, які часто відвідували Одесу, та багатьох молодих тоді поетів і прозаїків. Зав'язалась у нас міцна дружба й з робітниками заводів, перед якими багато разів виступав хор технікуму.
Колектив посланців трудового селянства зростав, здобував освіту, і в ньому кожен поступово виявляв свої здібності, свій талант.

...З колишніх молодих кооператорів вийшли не тільки керівники споживспілок, а й поети, і вчені, як, скажімо, поет і доктор філологічних наук Степан Крижанівський. Творець отих чотирьох листів до батька Михайло Василенко — нині головний інженер потужної електростанції. Бригадир заробітчан-дроворубів Григорій Куделя — директор десятирічки. Микола Щербань, що його манила романтика морських просторів, пізніше на «відмінно» закінчив інститут зв’язку. Тепер він — авіатор. Четверо стали акторами, режисерами.

1960 року, під час Декади української літератури й мистецтва в Москві, випадково зустрів я біля готелю високого чорнявого мужчину, що тільки-но вийшов з «Волги». Придивився — батечку мій! — та це ж він, подолянин Микола Мельничук. Стрілися, як рідні, і я довідався, що Микола нині — завідуючий відділом Міністерства сільського господарства. І так — про кого не спитай.

Отакі вони сьогодні, колишні «деревенские мальчики»! 

1963



ПОЕТ МОЛОДОСТІ

...Не знаю, в кого як, а на «кінострічці» моєї пам'яті нічого не зітерлось, не затуманилось. Прозоро і ясно пам'ятаю безліч різних подій, десятки імен моїх односельчан, товаришів і друзів, з якими вчився, працював. Багатьох ніби зараз бачу перед собою.

І серед них, на першому плані, бачу молодого, усміхненого життєлюба, подільського хлоп'ягу у батьковій червоноармійській шинелі — Панька Педу.

Сталося так, що любителі поезії не знають, або мало знають, цього ніжного лірика, чудового майстра слова, вірші якого так високо оцінював Павло Тичина у своїх листах до молодшого поета. Ті листи мені відомі, бо Панько Педа давав мені їх читати.

Тож хочеться розповісти шановним читачам про цього талановитого співця двадцятих і тридцятих років.

Народився Панько Михайлович Педа 23 грудня 1907 року в сім'ї робітника, у мальовничому придністровському містечку Жванці на Поділлі. З дитячих літ був закоханий у чарівну поезію Тараса Шевченка, Михайла Лєрмонтова, Лесі Українки. Свої перші вірші почав друкувати в подільській селянській газеті у 1925 році.

Восени 1926 року дев'ятнадцятилітній голубоокий подолянин їде до Одеси і вступає до робітфаку, а по закінченні — до інституту професійної освіти.

У ті роки я теж був студентом цього інституту і проживав з Паньком Педою в одній кімнаті у гуртожитку по вулиці Комсомольській в Одесі.

Пізніми вечорами, після підготовки до лекцій, розповідали ми один одному про свої краї, про всякі цікаві житейські історії і читали з пам'яті вірші улюблених сучасних поетів: Маяковського, Тичини, Сосюри, Єсеніна... Уже, бувало, давно спить гуртожиток, давно і ми погасили світло у нашій 77-й кімнаті, а «літературний вечір» продовжувався... 

Успішно навчаючись, Панько Педа пише нові й нові твори, друкує їх у газетах «Червоний степ», «Молода гвардія», «Чорноморська комуна», в журналах «Шквал», «Блиски», «Металеві дні», а пізніше — в республіканській періодичній пресі, в літературних часописах, що виходили в Харкові, Києві. Так, у 1929 році один з номерів журналу «Червоний шлях», де відділом поезії завідував Павло Тичина, відкривався віршем Панька Педи «Україна Радянська». Були в ньому, пам'ятаю, і такі рядки: 

Україно моя окомунена, 
Комсомолко моя синьоблуза, 
Небосяги над сірими клунями 
Ти куєш зі сталевого бруса, 
Комунарко моя темно-руса...

То був час, коли робітнича і студентська молодь якось по-особливому захоплювалась літературою, зокрема поезією. Досить сказати, що в Одесі було тоді п'ять літературних організацій: «Гарт», «Плуг», «Потоки Октября», «Перевал», «Молода гвардія». Кожна з них нараховувала від 50 до 100 чоловік. Кожна щотижнево проводила прилюдні творчі засідання, на яких молоді поети, прозаїки читали свої нові твори. Після читання починалося бурхливе обговорення, розгоралися суперечки, дискусії, які тяглися часом до пізньої ночі.

Пробуджені великим Жовтнем, овіяні романтикою громадянської війни, молоді таланти жадали знань, прагнули росту, творчості. Панько Педа, ще будучи робітфаківцем, належав до організації пролетарських письменників «Гарт», якою керував тоді в Одесі відомий письменник і громадський діяч Іван Микитенко.

Літературна громадськість, колективи одеських редакцій з повагою ставились до молодого поета, високо цінуючи його талант. Не один раз тоді до нашої кімнати в гуртожитку заходили працівники преси, щоб попросити у Панька вірша для газети. Вони знали, що Педа напише добре й швидко.
Пам'ятаю, на другий день Жовтневих свят 1930 року до нього прийшов працівник редакції.

— Ви були вчора на демонстрації? — спитав.

— Був.

— От і напишіть про могутні святкові колони, про їх красу, велич. Ми дамо вірша під великим фото...

— Добре, напишу.

— А коли зайти за ним, чи як?

Поет якусь мить подумав, потім дав гостю журнал.

— Прошу, посидьте, зачекайте, я спробую зараз написати...

І Панько Педа, ще п'ять хвилин тому веселий, збуджений, уже сидів за столом зосереджений, замислений. В його уяві постала вчорашня демонстрація — квіти, пісні, могутні кроки тисяч...
І з'явилися перші рядки:

Ідуть...
  Ідуть...
  Ідуть... 
Тисячі,
Дужих тисячі... 
Сила така собі путь 
Навіть у скелі 
Висіче...

За півтори години вірш «Демонстрація» був готовий. А через день його читали одесити на першій сторінці своєї «Чорноморської комуни».

Бувало часом, що Панько, «загорівшись» якоюсь темою, образом, писав вірші на лекціях, сівши десь у задньому ряду: що схвилювало — прагнув висловити з настроєм, одразу, бо справжнім поетом він був. 

Отож і трапилося з ним якось на лекції таке. Викладач політекономії питав одного студента про теорію криз у капіталістичному суспільстві. Студент відповідав добре, обґрунтовував кожну думку.

— Досить! — сказав викладач і глянув у кінець аудиторії. — Далі продовжить товариш Педа!..

Панько схопився, закліпав очима і стояв.

— Ви можете щось додати до вже сказаного про теорію криз? — спитав його викладач.

— Можу, професоре, додати, що... у мене сьогодні теж криза! — чесно признався творець нового вірша...

Через п'ять днів Панько склав професорові цей розділ з політекономії окремо. І склав — відмінно.

Про Панька Педу як майстра вірша, епіграми, як про поета, що уміє одразу запалюватися і натхненно творити, можна розповідати багато, бо ми, його товариші, не раз були свідками таких експромтів.
До речі, розповім про один його цікавий «роман». 

Якось повертався він із села від батьків. Ідучи зі станції мимо інституту, зайшов до вестибюля і взяв на вікні адресованого йому листа. Приніс до гуртожитку, прочитав. Лист був віршований. Таємнича дівчина-студентка в грайливо-іронічному тоні нападала на його поезії і явно загравала. Пригадую, лист її починався словами:

«Вы, Пед,— служитель Аполлона» і т. д. Підпис — Ліда Льдова. Ясно, що псевдонім. Авторка листа писала, що відповідь їй можна залишити в конверті на тому ж вікні у вестибюлі інституту.
Трішки ображений і зачеплений за живе, Панько Педа, незважаючи на дорожну втому, сів до столу і, як кажуть, з ходу відповів — на трьох сторінках, з настроєм, з цікавими дотепами, з дошкульним гумором.

І пішла віршована перепалка! Тяглося їхнє листування півроку. Погляди на життя, громадська роль поета, шляхи розвитку поезії — ось теми, що були зачеплені в цій віршованій «битві». Товстий загальний зошит заповнився посланнями Ліді Льдовій. (На жаль, знайти цього зошита не вдалося).
Через півроку відбулося побачення Панька Педи з Лідою Льдовою. Почалася їхня хороша дружба.
Ліда Льдова (збережемо її псевдонім) — розумна, освічена жінка — жива-здорова й нині. Вона дружина відомого російського романіста, часом виступає в пресі з публіцистичними творами.

Розповів про цей «роман», щоб шановні читачі мали повнішу уяву, як невимушено і талановито писав поет, якою силою він володів.

А мова його поезій! Читаєш і чуєш музику рядка, прозорість і чистоту настрою, дзвінкість кожного слова. Ось хоча б початок вірша «Залізниця»:

Покотили... І в серці отак — 
Ніби ток або лапкою котик. 
То колеса з думками у такт 
Відчеканили радісний дотик...

...Хочеться, щоб читачі знали і про такий факт з творчої біографії поета. Одесити старшого віку пам'ятають, як на Дерібасівській вулиці біля Пасажу сидів чистильник черевиків — інвалід без обох ніг. (Хто дивився кінофільм «Броненосець «Потьомкін», той бачив, як він у фільмі, «тікаючи від поліції», стрибає на ручних підпорках униз по знаменитих одеських східцях).

Йшли ми одного разу по Дерібасівській. Панько глянув співчутливо на цього чоловіка і каже:

— Давай підійдем до нього, і я все розпитаю, бо давно хочу написати вірша про його долю...

І ми підійшли. Познайомились. А десь за півтора тижня у журналі «Шквал» люди читали вірша «Митя», який засвідчував гуманність і людяність поетової душі:

Під ногами 
Шугає вітер 
І вужами плазує сніг. 
Всі спішать, 
А безногий Митя
Не спішить, бо не має ніг.
Чути кроки...
Веселі крики...
Ех, коли б він ходити міг!
Митя чистить
Чужі черевики,
А в самого немає ніг.

І так само зворушливо розповідалося далі у вірші про людину, яка в роки громадянської війни зазнала такої невигойної травми. Вірш прийняли близько до серця сотні одеситів, які знали бідолаху Митю...
Як правило, Панько Педа завжди вимогливо дбав про високохудожню форму своїх ідейно-бойових творів. Іноді він як майстер слова досягав тут справді віртуозності, досягав, здавалося, неможливого.
На підтвердження — такий приклад. Трішки важко вимовляючи, а тому й «недолюблюючи» літеру «р», він якось сказав нам упевнено і навіть хвацько:

— Напишу збірку віршів без жодного «р»!..

І таку збірку Педа не тільки пообіцяв написати, а й написав! Це були вірші і на важливі громадські теми, і суто ліричного плану. Ось, для прикладу, строфа з його творів без літери „р”:

Вдалині сумні ліси, 
Глянь, лілейно-синь!.. 
Линьмо ланами туди, 
Під дубову тінь...
і т. д.

Можна собі уявити, як нелегко було поетові здійснювати свій задум, але він його здійснив. Збірка мала близько тридцяти таких оригінальних поезій.

...Після закінчення інституту (1933 р.) Панько Михайлович Педа працював викладачем мови і літератури — спочатку в середній школі, а потім в Одеському сільськогосподарському інституті. Деякий час завідував літературною частиною Одеського оперного театру.

Та поет завжди знаходив сили і час для творчості. В 1931 році в харківському видавництві «Гарт» вийшла його книжка «Перший рейд». Систематично друкувався в багатьох літературних журналах, що виходили на Україні, в газетах.

Незабаром буде вже сорок літ, як поета немає серед нас. На творах Панька Педи є чому учитися і нашій літературній молоді, і читачам, яким я і розповів у цих нотатках про мого незабутнього товариша.

1969

Від ред.: Панька Педу розстріляли у день його тридцятиліття, в одній з одеських в’язниць. 
У 1955 році у видавництві «Радянський письменник» вийшла книга віршів Панька Педи «Горять вогні»: її упорядником і редактором був Степан Олейник, який по пам’яті поновив поезію свого товариша.  



НІЖНИЙ, ЛЮДЯНИЙ...


З весни і все літо працював я в полі: на косовиці, молотьбі, на сівбі. Від сонця до сонця — в степу. Тільки в суботу ввечері і в неділю ходив у сільбуд почитати газети, журнали. І саме того літа вчинив я у нашому сільбуді велику шкоду: вирізав із журналу «Всесвіт» сторінку з віршами любимого поета Володимира Сосюри. В центрі сторінки був портрет молодого замріяного лірика: в сіренькій сорочці з розкинутим комірцем, у кепі з розмашистим козирком...

 

Літо кінчалось. Наприкінці серпня тисяча дев'ятсот двадцять шостого року приїхав я в Одесу навчатись у кооперативному технікумі.

І вийшов увечері на Дерібасівську. У модному вбранні, з золотими сережками та браслетами цілими натовпами гуляли тут вгодовані непманші і їхні дочки. І це мені псувало настрій. Йшов і думав: «За якихось двадцять кілометрів звідси люди день і ніч у труді, поливають землю потом, а тут розкошують, п'ють вина і жують білі булки нероби-непмани!..» З такими роздумами селюка-степовика ішов собі далі вулицею.

Раптом бачу: краєчком тротуару з портфелем під лівою рукою крокує назустріч смаглявий чоловік у сірій сорочці, в кепі. Замріяний і ніби розгублений.

Зупинився я, приглянувся. Він! А може, і не він? А чоловік уже минув мене. Дістаю з кишені сторінку з віршами і портретом... Він! І, скільки духу, біжу протилежною стороною Дерібасівської, щоб забігти наперед і ще раз назустріч вийти!

— Скажіть, будь ласка, ви Володимир Сосюра? — спитав.

— Так. Я Сосюра. А як ви мене взнали? —усміхнувся.

Розповів йому щиро все, як було, вибачився разів з десять.

— О! Це дуже цікаво, як ви впізнали! То ходімте, проведіть мене до готелю.

Так я вперше побачив і почув голос ніжного і полум'яного співця революції!

Простий, людяний і довірливий, Володимир Миколайович сказав, що оце зараз повертається з клубу моряків, які запрошували його читати лірику. Розпитував, де я навчаюсь, звідки родом. А вже біля готелю (на вулиці ім. Радянської Армії, 40) сказав:

— Якщо завтра матимете час, то приходьте о 5-ій вечора на вокзал, бо їду завтра до Харкова.

Повертався я від нього найщасливішим у світі. Схвильований зустріччю з великим поетом, довго не міг, пам'ятаю, заснути: писав листи батькам, землякам-друзям, до подробиць розповідав про своє побачення з великим українським поетом.

А другого дня проводжав Володимира Миколайовича до станції. Ніс його саквояжик. Він портфеля з віршами ніс. До відходу поїзда залишалася ще година, і ми присіли на лавочці у скверику.

— Почитаю вам свою поему «Мати», — сказав Володимир Миколайович. Не звертаючи уваги на міський гомін, на перехожих, які часом зупинялися, — читав і читав. Напам'ять. Строфа за строфою. То була поема про Україну, про її безкраї поля, міста і села, заводи і ріки, про славних трудівників. На жаль, потім я чомусь не стрічав цього твору у його збірниках.

Поїзд рушив. Помахав мені Володимир Миколайович кепкою з вікна і поїхав...

З юних літ я мріяв побачити живого творця. Портрети письменників у читанках і в збірниках майже обожнював. Уявлялось, що це якісь особливі люди: благородні, добрі, сердечні. І щастя моє в тому, що я вперше в житті зустрів саме такого письменника. Бо коли б (це вже тепер собі думаю!) довелося зустріти тоді якогось іншого — бундючного та ще, може, й нетверезого члена Спілки, то, мабуть би, розчарувався так, що і книжок його більше в руки не брав би. (На жаль, такі поодинокі писаки ще вештаються побіля літератури!)

Щороку після того приїздив Володимир Миколайович до Одеси. І кожного разу я ходив на всі його літературні вечори, бачив, з якою любов’ю його стрічали і проводжали люди. Було приємно, що він мене пам’ятав, що завжди дарував мені збірку своїх нових поезій.

А одного разу він запитав мою домашню адресу. І коли я сказав, що маю вже кімнату, що проживаю по вулиці Ольгіївській, 27, — в нього засяяли очі:

— О! Та це ж той будинок, де мешкає мій двоюрідний брат, лікар Микола Сосюра! Я до вас буду в гості заходити! — усміхнувся лагідно.

І, спасибі йому, заходив. Не раз і не два. Посидіти, почитати вірші, а часом щиро і сумно розказати, як його цькують занадто ретиві критики-кар'єристи.

Не можу не розповісти про один епізод, який мене дуже зворушив. Прийшов якось Володимир Миколайович якраз тоді, коли в мене гостював батько — простий трудівник-хлібороб. Познайомив я їх і сам вийшов у магазин. Десь через півгодини повертаюся і застаю таку картину. Відомий український поет розгорнув зошит і читає моєму татові свою болючу і ніжну лірику. Читає заплаканий. А тато мій теж рукавом сльози витирає.

Багато літ потім, аж до кінця життя, згадував мій добрий батько цю зустріч із відомим поетом і все питав:

— А як там Володимир Сосюра, як його здоров'я? 

Колишні студенти Одеського медичного інституту, мабуть, і досі пам'ятають виступ Володимира Сосюри в актовому залі взимку 1930 року. Від овацій буквально дрижали вікна. А по закінченні — хлопці кинулись до сцени, підхопили на руки поета і три рази, з кінця в кінець, пронесли через увесь зал. Потім вийшли всі за ним на Херсонську вулицю і проводжали з піснями через усе місто аж до готелю «Одеса» на Приморський бульвар.

Колективи робітників, студентів, моряків раз у раз посилали йому в Харків листи і телеграми, запрошували приїхати, виступити перед ними.

Згадую ще один його літературний вечір що відбувався в приміщенні драматичного театру. Вийшов Володимир Миколайович на сцену і сказав:

— Ви запросили мене, дорогі друзі, щоб я почитав вам свій віршований роман «Тарас Трясило». І от я приїхав. Та сталося так, що, виїжджаючи, я випадково забув узяти рукопис роману. Через те буду вам читати його по пам'яті. Якщо десь зіб'юся, то ви мені вибачте...

Потім протягом двох годин читав і ні разу ніде не збився!

— Що поет вистраждав, у що він всю душу вклав, забуватися не може! — гомоніли потім одесити в кулуарах.

Вабило Володимира Миколайовича до Одеси, безперечно, і те, що в роки громадянської війни він перебував тут як боєць-червоноармієць. На підтвердження цього хочу розповісти про те, що, можливо, один тільки я знаю. 

Влітку 1933 року ішов я з Володимиром Миколайовичем на Пушкінську вулицю, в редакцію газети «Чорноморська комуна». Тільки повернули на Пушкінську і порівнялися з будинком № 2, як раптом він зупинився, глянув довкола, усміхнувся і, до краю збуджений, заговорив:

— Гляньте! Та це ж той будинок і двір, де весною 1920 року розміщалась наша червоноармійська частина. Ходімо, Степане, на другий поверх! Я покажу ту кімнату і той куток, де жив!..

При вході до будинку виблискувала строга вивіска «Одесское областное управление политотдела МТС». Не звертаючи на це ніякої уваги, Володимир Миколайович спішив по східцях нагору, а я за ним.

— Ось отут! У цьому коридорі! У цій кімнаті! — кидав він на ходу. Байдуже йому було, що на дверях тієї кімнати писалося: «Посторонним вход строго воспрещён!» — одчинив двері, швидко пройшов туди, окрилений спогадами.

— Ось біля вікна отут було моє ліжко! — показував, забувши навіть привітатись з тим начальником у військовій формі, що широко відкритими очима дивився на нас з-за столу.

— В чём дело, товарищи?! — за якусь мить майже крикнув начальник.  

Я пробачливо пояснив:

— Це,— кажу,— відомий український поет, співець революції і Жовтня Володимир Сосюра! Тут він, у цій кімнаті, жив, коли червоногвардійцем був...

Начальник вийшов з-за столу, потис Володимиру Миколайовичу руку, сказав, що йому дуже приємно довідатись про такий цікавий факт.

Виходимо знову на вулицю. І Володимир Миколайович відкриває мені незабутню сторінку зі своєї творчої біографії. Він показує на вікна бельетажа будинку, що навпроти, і згадує:

— А он в отій квартирі жила красива панночка, яка на той час ще не встигла втекти з батьками за кордон. Щоразу, коли ми, червоногвардійці, лаштувались в ряди навпроти її вікон, вона дивилася з отого он вікна і єхидно посміхалась. Одного разу, — каже, — ми щось її запитали, і вона люто відповіла: «Отстаньте, мужланы!..» Того ж вечора я, — продовжував Володимир Миколайович, — вирішив відповісти таким, як вона: сів і вперше українською мовою написав вірша «Відплата».
І Володимир Миколайович тут же почав читати мені той знаменитий твір, який я давно знав напам'ять:

Ми в сонячній журбі віки на вас робили, 
З крові й кісток своїх складали вам дворці.
3 глузливим реготом тягли з нас соки й жили
Ви, паралітики, життя мерці!

І срібло й золото глибоко під землею, 
В сирій, холодній тьмі довбали ми для вас. 
А що ви нам дали з «культурністю» своєю — 
Не побажаю я і ворогу в злий час.

Красуням вашим ми брильянти здобували, 
А сестри шили їм убрання на бали. 
А потім по ночах у вікна заглядали, 
Де в згуках вальса ви крутились і пливли...

Вірш відомий, і я не буду повністю його цитувати.

Той щасливий день і той похід до редакції, на диво, був насичений винятково цікавими спогадами з життя і творчості видатного поета.

Зайшли, пам'ятаю, в «Чорноморську комуну». Привітно і радісно зустрів Володимира Миколайовича змінний секретар, старий одеський журналіст товариш Борєв. Розговорились, а товариш Борєв і каже:

— А чи пригадуєте ви, Володимире Миколайовичу, як навесні 1920 року ви зайшли до мене, тодішнього секретаря газети «Комуніст», і подали мені вірш «Відплата», якого я при вас до набору здав, і на другий день він у газеті вийшов? Приходили ви тоді в старенькій шинелі...

— То це були ви? — кинувся до нього в обійми Володимир Миколайович і розцілував, як батька!..

Багато я ще міг би розповідати про Володимира Миколайовича, як про щиру і сердечну людину, як про натхненного творця, що, схвилювавшись якоюсь подією, міг відразу написати вірша, який потім входив до хрестоматій. Міг би розповідати, як понад тридцять років він ставився до мене, як і до багатьох інших, мов старший брат і товариш; як я в кінці червня 1941 року, під грюкіт бомб, що скидали фашисти на Київ, проводжав його на вокзал в дорогу, а він дивився з вікна на вечірнє рідне місто і тихо плакав. Та зупинився я лише на тому, що, на мою думку, найважливіше.

В 1951 році приймали мене в кандидати Комуністичної партії. І я вдячний Володимиру Миколайовичу за те, що він, вставши тоді на письменницьких партійних зборах, сказав про мене добре людське слово, згадавши при цьому, як ми колись давно познайомились в Одесі на Дерібасівській. Вдячний йому, як і мільйони людей, за золоту мову його поезій, яка і в мені пробудила любов до творчості.
Таких щирих і доброзичливих людей, яким був він, наш славний поет, не можна не любити.

Великого співця дав революції великий робітничий Донбас!

І хоч сьогодні уже нема з нами Володимира Сосюри — живуть і житимуть віки його чудові і безсмертні поезії, які вславили рідний край і героїчний український народ, що його любив поет всією душею, всім своїм великим і добрим серцем!

1966

 

МІЙ ПЕРШИЙ КОНСУЛЬТАНТ


Осінь 1926 року. Одеса. Ми, студенти кооперативного технікуму, взяли собі за звичку відвідувати літературні вечори, на яких місцеві письменники читали свої твори. Цікаві то були вечори. Особливо захоплювало нас обговорення прочитаних творів. Річ у тім, що письменницькі виступи перед широкою аудиторією були тоді не концертно-парадними (з оплесками і т. д.), а творчо-діловими. На засідання літераторів сходилося багато людей з різними смаками, поглядами, уподобаннями.

Отож, коли починалося обговорення, то всяких критиків доводилося чути. Один, бувало, вийде говорити і до небес підносить прослуханий твір. Візьме слово інший і — вщент його рознесе. А ми, майбутні кооператори, сидимо, слухаємо. І все нам цікаво. І здається, що й той промовець казав правильно, і цей має повну рацію.

Існувало тоді в Одесі шість літературних організацій: «Гарт», «Плуг», «Перевал», «Молода гвардія», «Потоки Октября» і велике літературне об'єднання при центральній робітничій бібліотеці. Кожна літературна організація мала свій день занять, бо кожна засідала щотижня і зацікавлена була в якнайширшій аудиторії.

У гуртожитку у нас навіть красувався на стіні розклад: коли, де і які письменники збираються.
Та найбільше ми любили відвідувати прилюдні засідання пролетарських письменників, що об'єднувалися в одеській філії «Гарту». Любили тому, що керував «Гартом» симпатичний і дотепний голова, відомий уже тоді поет і прозаїк Іван Микитенко. Вечори тут проходили змістовно, жваво, а часом і дуже весело.

Засідали гартованці у клубі працівників зв'язку, на Садовій вулиці. Майже завжди зал клубу був переповнений слухачами. Члени «Гарту», письменники, завжди розміщались на сцені. І дуже нам цікаво було дивитися туди, на сцену, ще й тому, що сидів там і наш студент з гуртожитку Степан Крижанівський (нині доктор філологічних наук, поет). 

На одному з таких літературних вечорів я вперше й побачив Івана Кіндратовича Микитенка: молодого, енергійного, красивого. Запам'яталося, як він, підсумовуючи обговорення повісті талановитого прозаїка Василя Миколюка, гаряче і натхненно говорив про картини селянського життя, відтворені в повісті, як, похваливши твір, сказав потім авторові:
— А тепер, дорогий друже, почнемо з тобою трохи сваритися! — і почав критикувати деякі розділи повісті. Окремі її місця Іван Кіндратович так по-гумористичному трактував, що не тільки веселився зал, а реготав і сам автор. Був той микитенківський гумор по-справжньому товариським, доброзичливим.
Приваблювали відкриті засідання «Гарту» і тим, що тут могли читати свої твори не лише ті, хто сидів на сцені, а й ті, що заповнювали зал.

— Може, хто з вас, товариші, прийшов на сьогоднішнє наше засідання з власними творами, то прошу — виходьте і читайте,— звертався Іван Кіндратович.

І в залі підвівся, пам'ятаю, літній сухорлявий чоловік:

— Позвольте мне!

Пройшов наперед, поклонився злегка аудиторії, президії і каже:

— Разрешите, граждане пролетарские писатели, предложить вашему высокому вниманию поэму «Восхождение Иисуса Христа», написанную мной в апреле 1894 года и грубо отвергнутую в те оные времена клерками из губернских «Епархиальных ведомостей »...

У залі прокотився шумок, потім сміх. І скільки Іван Кіндратович (трішки прикусивши губу) не заспокоював слухачів, вони продовжували гомоніти, перемовлялись...

— Разрешите же! — апелював до голови спантеличений автор.

— Та ви ж чуєте, шановний, що я розрішаю, а народ, як бачите, слухати не бажає! — дипломатично відповів Іван Кіндратович.

І додав:

— Тепер всюди у нас народ хазяїн!

Довго ми потім говорили в гуртожитку про того поета-старичка.

... Саме на таких вечорах «Гарту» виходили вперше читати свої твори і літній робітник, український байкар Григорій Ємець, і робітфаківець, талановитий поет Панько Педа та інші — молоді і старші люди, що любили поезію, пробували свої сили в творчості. Тут, на літературних вечірках, вони знаходили щиру пораду, товариську допомогу і підтримку. Засідання «Гарту» ставали для них доброю школою.
У ту пору і я, признатися, вже потроху «грішив» віршами. Але вийти з ними на аудиторію чомусь довго не наважувався. 

А одного разу вийшов і прочитав вірш «Весна». Не пригадую зараз жодного рядка з того початківського твору. Зате добре пам'ятаю, як Іван Кіндратович, лагідно покритикувавши мене, сказав, щоб я після засідання підійшов до нього.

Голова «Гарту» спитав, чи є в мене ще щось написане, і коли довідався, що є, — дістав із кишені блокнота, проглянув одну сторінку, другу. І

— Зайдіть до мене в п'ятницю о третій годині дня...

Дав адресу... І раптом уточнив ще раз:

— Ні, ні. Не о третій, а о п'ятій годині... Згодом, уже після кількох консультацій, я зрозумів, що означала і як багато важила в діяльності Івана Кіндратовича ота пунктуальність, точність. Успішно навчаючись в Одеському медичному інституті, Іван Кіндратович Микитенко встигав писати оповідання, повісті, п'єси, поеми, вірші. В центральних журналах і місцевій пресі ми читали нові й нові його твори. Людина високої дисципліни, організованості, він умів сповна використати кожну годину трудового дня. Крім наукової і творчої роботи, Іван Кіндратович водночас завідував літературною частиною Одеського театру Революції, був головою окружної комісії по боротьбі з безпритульністю, систематично виступав як палкий публіцист зі статтями в селянській газеті «Червоний степ». В його виступах на літературних вечорах відчувалося, що він, крім того, встигав перечитувати все, що з'являлося тоді нового в українських художніх журналах.

Жодної марно втраченої години! Всю молоду енергію, весь запал душі і розуму — на діло, на творчі шукання, на корисну громадську діяльність! Ось що означали ті його нотатки в блокноті, де кожна година була чітко розписана.

Цей стиль життя і кипучої творчої діяльності видатного письменника був і залишається чудовим прикладом для багатьох і старших і особливо молодих літераторів. Він — яскраве свідчення того, як може і як повинен трудитись той, хто хоче служити своєю творчістю нашому великому народу.
Як відомо, згодом Іван Кіндратович виїхав з Одеси в столицю, був головою Спілки письменників України.

Та не забував він Одеси. Майже щороку, а то й по двічі на рік, приїздив до степового сонячного міста, де навчався в молоді роки, де починав свій творчий шлях. Але приїздив він у рідні краї не так, як деякі інші приїздять (полежати в холодку, повалятися на пляжі). Ще за кілька днів до його прибуття афіші сповіщали жителів Одеси, що такого-то числа, у такому-то театрі чи Палаці культури відбудуться збори інтелігенції міста, на яких з доповіддю про сучасну українську літературу виступить Іван Микитенко.

Пригадую, як в оперному театрі близько двох годин, без ніякого папірця, Іван Кіндратович захоплено розповідав про українських прозаїків, поетів, драматургів, про їхній зв'язок з життям, рідним народом. Зокрема, про листування з читачами.

— Я теж,— каже,— одержую чимало листів від моїх читачів. Ось і перед виїздом до Одеси прийшов мені лист від цінителя нашої літератури, що проживає під Черкасами...

Витяг із кишені того листа і прочитав. Допитливий читач звертався до письменника з багатьма запитаннями про літературний процес. Лист закінчувався рядками, які я запам'ятав майже дослівно: «Ви письменники наші, а не з панського роду, і тому відповідь мені повинні дати непремєнно і своєврєменно!»

Іван Кіндратович умів розумно і красиво відповідати прилюдно на такі листи!

З мого боку було б нескромно, коли б я в цих коротких спогадах виставляв себе близьким другом видатного письменника, як це роблять деякі товариші, згадуючи, скажімо, незабутніх Остапа Вишню, Олександра Довженка, Максима Рильського. Я згадую з любов'ю Івана Микитенка як людину, як письменника і трибуна, як свого першого консультанта зі щирої і високої пошани до нього. Радий із того, що мені довелося його бачити, слухати, розмовляти з ним, захоплюватись його талановитою творчістю і невтомною діяльністю на ниві рідної літератури.

1965

ЧАЙКА


І

Степ і степ... Між пожовклими стернями лежить битий осінній шлях. Вдалині видніють села, хутори. Навкруг невимовна тиша. І тільки вицокує одинокий віз.

Такої пори 1923 року їхав я з батьком в Одесу, їхав учитися, бо семирічки тоді наш район ще не мав. Сьогодні ту відстань у сто двадцять кілометрів мої земляки пролітають на машинах за дві години. А нам трястись було — дві доби.

— Ночувати будемо у Менделя, — казав батько.

Коли вже зовсім звечоріло, добралися ми до містечка Янівки і до Менделевого заїжджого двору. Не буду розповідати про той «готель», про десятки возів з дишлями догори, про дядьків-степовиків, які, погодувавши і напоївши коней, самі смачно пили чай уприкуску в Менделевій «буфеті». Манило вийти на вулицю, подивитися містечко.

Отож через півгодини я вже блукав його вечірніми вулицями. Над білими будиночками, що кліпали вогнями з-поміж гілля пожовклих садів, пливли тихі осінні хмари. Все мені було цікаво: і розглядати вивіски на ларках, і слухати, як десь грамофон шипить, виводячи мелодію вальса «На сопках Маньчжурії». Все було цікаво. Ходив. Роздивлявся.

І зупинився. Бо в глибині яблуневого саду, метрів за п'ятнадцять од вулиці, у світлій кімнаті з великою висячою лампою побачив красиву біляву дівчину. Ось вона з аркушами в руці підійшла до якогось інструмента. Розгорнула ті аркуші, закинула косу через плече і почала грати...

А потім — заспівала!

Досі мені здавалося, що ніде нема таких дівочих голосів, як у моїх землячок, що ніде так не співають, як у моєму рідному селі. І тільки тут я зрозумів, що це зовсім не так. Крізь відчинене вікно над вітами саду, над степовим містечком Янівкою злітала така пісня, переливався сріблом такий чарівний голос, що нікуди я вже не пішов. Стояв і слухав:

Вот вспыхнуло утро,
Румянятся воды,
Над озером быстрая чайка летит...

Слухав і, здавалося, ясно бачив, як на крилах її дзвінкого співу все вище й вище кружляє у вечірнім небі степова чорноморська чайка.

Я не знав, хто ця дівчина, не знав її прізвища, імені, і, мабуть, тому й запам'яталася вона мені на довгі літа — чайкою...

Довго співала дівчина, довго виглядав мене батько в заїзді. Коли повернувся, він спитав сердито:

— Де ти оце був? Я вже ходив тебе шукати! Завезу в Одесу, а ти й там, мабуть, отак блукатимеш за витрішками...

Розказав йому про будиночок у саду, про чайку, про її спів. Потім пригорнувся ближче до його теплого плеча, і ми заснули на возі.

А коли раннім-рано проїздили мимо того саду, вікна будиночка були прикриті синіми віконницями. На подвір'ї ні душі. Красуня чайка, мабуть, ще спочивала.

Віз вицокував, котився далі, а я все вертівся на ньому, все оглядався: може, вийде, може, хоч промайне в саду! Хто вона? Чия? Ця загадка так і лишилася для мене нерозгаданою рівно на десять літ!

За той довгий час багато разів довелося мені потім їздити через Янівку: то на зимові, то на весняні канікули, то після літньої відпустки проїздив мимо. Та скільки не вдивлявся — дівчини тієї так і не пощастило побачити. Тільки в пам'яті вставали щоразу — далекий осінній вечір, вона, пісня і чайка...

II

Якось у гаряче жнив'яне літо 1933 року мене, що вже тоді був студентом четвертого курсу педінституту і вже писав вірші, викликали до редакції обласної газети і попросили поїхати в Янівський район. Завдання дали конкретне: написати нарис про знатного комбайнера-орденоносця.
Можете собі уявити, дорогий читачу, як я зрадів такому відрядженню!

— Поїду, напишу! — І, звичайно, подумав, що, може, тепер, через десять років, вдасться розвідати, і чия ота хата в яблуневому саду, і хто вона, та білява дівчина? А може, і побачити вдасться?!

Вранці другого дня я був у Янівці.

Засмаглий і веселий секретар райкому комсомолу запріг коня в бідарку, і ми поїхали шукати в полях комбайнера. А коли стрілися з ним, познайомились, то там і провели весь день.

Шостий раз уже пропливав я на мостику степового корабля по золотому хлібному полю. Стежив за роботою комбайнера, думав над сюжетом майбутнього нарису.

...Сідало сонце. Ми поверталися з поля в райцентр. Ось уже і новий Палац культури серед містечка. Величезна афіша сповіщала, що сьогодні в Палаці концерт і що дається той концерт силами артистів Одеської опери і філармонії.

— Піду! — вирішив я. — По-перше, можна дати хорошу інформацію в газеті. По-друге, якщо та дівчина, що так кохається в піснях, досі ще тут живе, — вона неодмінно прийде послухати відомих співаків. Там, у Палаці, я вже когось про все розпитаю і дуже можливо, що зустріну її». І я справді її зустрів!

Сталося, одначе, це зовсім не так, як уявлялось.

Закінчився перший відділ концерту. Минув антракт. Публіка, якось надміру збуджена, спішила зайняти місця, ніби ждала чогось особливого.

На сцену вийшов усміхнений конферансьє і на високій ноті вигукнув у зал:

— Виступає заслужена артистка республіки, ваша землячка... — і назвав прізвище артистки.

Гримнули оплески, і, на моє диво, на сцену вийшла вона! Чайка! Та сама чайка, з тією ж білою косою, тільки на десять літ старша...

Не буду розповідати, як захоплено її приймали земляки, бо інакше і не могло бути.

Коли закінчився концерт, я, тримаючи в руці своє редакційне відрядження, пробивався за сцену...

Стрівся і привітався я з омріяною чайкою тоді, як з Палацу культури вона вела своїх друзів-артистів у гості до батьківського дому, до того самого дому у яблуневім саду.

Коли гості повернули на алейку в сад і вже їх стрічала на ґанку старенька учителька, мати заслуженої артистки, я, зворушений спогадом і цією зустріччю, розповів їй усе: що десять літ пам'ятаю пісню про чайку, що завжди виглядав її, проїжджаючи мимо, що радий за її успіхи...

Вона слухала замріяно і, мабуть, згадуючи юність, часом тихо зітхала. А потім спитала:

— А де ви вчилися?

— В Одесі,— кажу.

— Так і я ж в Одесі!..

— А жили де?

— В студентському гуртожитку, на Комсомольській...

— Ну, що ви кажете! — сплеснула руками. — Так і я ж там жила у четвертому корпусі, у муз-драміні ж училась!..

Не встиг я сказати, що мій корпус був номер перший, як з ґанку озвалася мати:

— Лідочко! Де ти?

На поклик матері відповів Лідин чоловік:

— Та там, понімаєте, прив'язався до неї якийсь писака з якоїсь редакції... А затим пробасив строго:

— Лі-і-да! Ето уже непрілічно!..

Ліда глянула на мене ніжно, потім якось тривожно зітхнула і простягла мені на прощання обидві руки:

— Треба йти! Спасибі вам за добру пам'ять... І пішла.

Мені було не п'ятнадцять літ, як тоді, коли на цьому самому місці простояв більше години. Провівши її очима аж до ґанку, пішов і я.

Невдовзі райкомівський кучер віз мене повз її дім до нічного поїзда на станцію Затишшя. Кучер щось говорив мені, та я слухав не його — слухав, як із світлих вікон виринала і злітала, як колись, на весь широкий степ незабутня пісня:

Вот вспыхнуло утро,
Румянятся воды,
Над озером быстрая чайка летит...

І мені подумалось, що не зустрінься я з нею — вона сьогодні співала б щось інше!..

Уже бідарка і в поле за містечко викотила, а чайка все проводжала і проводжала мене: і в далеку юність, і до степової станції Затишшя...

Хіба міг я тоді знати, що більше ми вже ніколи не зустрінемось?

III

Після цього минуло одинадцять літ. Над нашим рідним краєм прокотилася страшна війна.

У серпні 1944 року мені довелося бути в Одесі. Проходячи мимо оперного театру, що вже починав тоді відроджувати своє мистецьке життя, я вирішив довідатись про давню знайому, про її долю.
На моє запитання адміністратор театру відповів не зразу. Довго дивився на мене з віконця, а потім:

— А хто ви їй будете? — питає. — Просто знайомий чи родич?..

— Земляк, — кажу, — з одного краю ми.

— Тоді, будь ласка, зачекайте, я вийду і все вам розкажу...

Він ще нічого не повідомив, а я відчув, що, мабуть, з моєю землячкою щось не гаразд. Дуже вразило й те, що адміністратор вийшов на розмову чомусь одягнений, із капелюхом в руці.  

— Ходімо, товаришу! — і повів мене не в бік залу і сцени, звідки чувся гомін артистів, а до виходу на вулицю. Там, надворі, не кажучи ні слова, повернув ліворуч, до скверика. Я йшов за ним. Ось ми зайшли вже між барвисті і розкішні квітники. І тут мій провожатий стишив крок, зупинився і... тихо зняв капелюх.

— Ось вона, ваша землячка, соловей наш... — Він розгорнув бутони безсмертників, і я прочитав на сірій могильній плиті ім'я, по батькові і прізвище Ліди — чайки...

Кілька хвилин ми обидва стояли в зажурі...

Як це сталося, коли, за яких обставин — усе до подробиць розказав мені мій співбесідник. Загинула моя землячка тоді, коли до міста вдерлися дикі орди окупантів. Ліда була в бойовій добровільній дружині. І того ранку, коли фашисти п'яною ватагою сунули до театру, — з вікон фойє другого поверху їх стріли вогнем бійці-дружинники і група партизанів, які вже діяли в місті.

Адміністратор театру піднявся зі мною на другий поверх, наблизився до середнього вікна і показав:

— Ось тут, на цьому місці, й загинула вона з гвинтівкою в руках, наша заслужена артистка...

Я стояв біля того вікна і знову згадував і далекий осінній вечір, і те літо, коли її стрічала оплесками рідна Янівка, і те, як вона казала мені на прощання: «Спасибі за добру пам'ять!..», і як проводжала піснею до степової станції...

А за вікном, вдалині, голубіло безкрайнє море! Над його бірюзовими хвилями — скільки видно — кружляли невмирущі білокрилі чайки. І уявлялось мені, що між ними була й та, яку бачив я колись у степовому вечірньому небі над містечком Янівкою!

1961

 

ТЬОТЯ ШУРА

Над приволзькими степами гули холодні вітри. Часом падав сніг, мжичила сльота. Та не тільки від цього на душі було похмуро. Вчора вранці радіо повідомило, що фашистські орди вдерлися в Ростов. В осінньому небі все нахабніше сновигали їхні чорні круки: сипали бомби на степові станції, обстрілювали дороги, по яких їхали та йшли на схід сотні біженців.

В один із таких тривожних днів тисяча дев'ятсот сорок першого року, пам'ятаю, зайшов я у справах редакції (працював тоді в газеті «Сталинградская правда») в обласний комітет партії. Про те, що там побачив, що схвилювало на все життя, і хочу розказати.

...В довгих обкомівських коридорах, попід стінами, сиділи, пригорнувшись одне до одного, худі, обірвані діти. Дівчатка, хлопчики. Сиділи тихі, зморені. Тільки часом бриніли їхні голосочки:

— Тьотю Шура, я хочу води...

— А куди нас повезуть, тьотю Шура? — щебетали вони білявій двадцятирічній дівчині, що клопотала коло них, як рідна мати. По тому, як горнулися до неї дітки, якими оченятами дивилися на цю стомлену вкрай дівчину у ватяній куртці і старенькій шерстяній хустині, видно було, що тьотя Шура для них — найвищий авторитет, єдина їхня опора і надія.

— Валерик! Я кому наказувала не заглядати в дверії Ти чуєш, Валерик! — лунав строгий голос дівчини Шури. Діти є діти: обігрілись, відпочили, і деякі, вертлявіші, почали гратися, в кабінети заглядати. А їх же, діток, — близько двохсот! Хіба встежиш за кожним? Тож і покрикує на них голубоока Шура.

Біля східців, де починався коридор, стояла секретарка приймальної і всім, хто заходив, говорила одне: — Ніхто нікого сьогодні не приймає, всі секретарі і весь апарат зайняті дітьми...

Звідкіль вони, як сюди забилися, як звати кожного хлопчика і кожну дівчинку — знала тільки Шура. В одному з районних центрів під Ростовом вона працювала вихователькою дитячого будинку. Час був тривожний. Фронт підступав усе ближче. Місцеві керівники ще за тепла вивезли дитячий будинок у невеликий лісок за сім кілометрів у фанерні будиночки, де щоліта раніш розташовувався піонерський табір. Вивезли, щоб не чули вони виття бомб...

А двадцять п'ять днів тому, коли фашисти прорвалися вночі майже до їхнього райцентру, керівники десь утекли, покинувши напризволяще цих дітей і їхню виховательку, комсомолку Шуру. Три бабусі-куховарки, поплакавши над дітками, облишили роботу і подались у свої села. І Шура, яка ще й сама потребувала материнської поради, залишилася з малими одна.

На горизонті в темені вибухали червоні спалахи, чувся гуркіт гармат, рокотали машини, стогнав степ.
Що їй робити? Як зберегти дітей, себе? Спочатку вирішила вести їх у сусідні села і роздати по хатах солдаткам. Так і сказала своїм вихованцям:

— Розведу вас по людях, запам'ятаю, де кого залишила, сама ж піду через степи на схід. А там — як звільняться наші краї од ворога — усіх вас знайду, заберу. Ви чуєте, діти!..

Та діти чути цього не хотіли. І старші, і найменшенькі, гірко плачучи, обліпили свою тьотю Шуру тісним колом і, не зводячи з неї оченят, голосили:

— Ми з вами підемо! — І чіплялися рученятами за плаття, за руки.

...І вони пішли з нею, своєю єдиною мамою!

Від станиці до станиці через донські степи двадцять чотири дні вела їх до Волги комсомолка Шура. Крізь холодні вітри, люту осінню мжичку — все далі і далі перебирали ніжками її дітки метр за метром.
В одній станиці готували їм у колгоспі сніданок і вже дзвонили у другий колгосп, у сусіднє село, кілометрів за десять-дванадцять, щоб там люди з обідом їх стрічали. Отак і йшли маленькі біженці. Все далі й далі...

Що вони пережили, скільки набідувалися на трьохсоткілометровому шляху, як боліли їхні ніжки, скільки разів ховалися, мов мишенята, по канавах та бур'янах, коли в небі ревли бомбовози, — все те навіть важко уявити!

Десь на півдорозі, коли їх розмістили на ніч в хатах артілі імені Калініна, до Шури підійшов новообраний тоді голова, місцевий літній чоловік на ім'я Андрій Петрович. Як і більшість хліборобів-степовиків, був він, спасибі йому, людиною м'якою і доброго серця.

— Ось що, дівчино. Восьмеро діток у тебе, бачу, манюні зовсім, а йти ж вам ще, ой, як далеко...

Андрій Петрович замовк на хвилину і одвернувся. Про щось інше заговорив, дивлячись у вікно. А потім продовжив:

— Ти їх або нам залиш, або дамо вам коня, посадиш слабіших на воза...

— Спасибі! Візьмемо коня! — зраділа Шура. — Тепер нам буде набагато легше...

І закалатав у степу віз попереду дитячої колони! Вороного коня діти відразу полюбили. Назвали його Орлом і, де тільки траплялась у дорозі якась травичка чи то жмуток сіна, — підбирали і несли своєму Орлові, що чесно тягнув за собою і по вісім, а часом і по двадцять маленьких оцих сиріток.

На двадцять четвертий день, під командою своєї тьоті Шури, натомлені і змучені, вони завершили свій довгий і воістину тернистий шлях. Прив'язали до клена на тротуарі свого коника Орла і зайшли з тьотею Шурою в білий будинок обкому. Тут їм було тепло і затишно, як іншим дітям у батьківській хаті. Зігрілись, розвіяли втому і почали ото вже гратися.

Як і багато інших, що потрапили тоді сюди, стояв я і дивився на цю зворушливу і незабутню картину.
А в кабінетах дзвонили телефони:

— База? Що у вас є з дитячого одягу? Пальтечка є? Негайно вантажте на машину і привозьте до обкому...

Деякі склади, бази, магазини вже привезли, що було: чобітки, білизну, теплі хустки, шапки...

Доки працівники і працівниці апарату переодягали дітей, перший секретар обласного комітету Олексій Семенович Чуянов уже розпорядився, куди везти і де розміщати дітей. За Волгою, у місті Ленінську, у двоповерховому будинку для них уже варили їсти, топили печі, застилали ліжка.

І от, одягнені у все новеньке, збуджені, вийшли, пам'ятаю, діти на вулицю, де їх чекали чотири вантажних машини і прив'язаний до клена Орел.

І раптом розплакались діти. Спочатку — кілька, а потім і всі захлипали.

— Перестаньте! Як вам не соромно! — заспокоювала Шура.

— Чого вони?

— За Орлом плачуть, жаль розлучатися, — сказала, всміхнувшись, та й сама сльозу витерла.

— Підождіть! — озвався один з проводжаючих. Вернувся в будинок і покликав якогось чоловіка в кожушку, в шапці.

— Сідайте на цього воза і їдьте на переправу. Доставите коня і підводу в Ленінськ, там на вас чекатиме грузовик.

Діти сіли. Запрацювали мотори.

— Щасливої вам дороги! До Ленінська і в житті!..

Дівчатка і хлопчики замахали руками.

Слідом за машинами затюпав Орел, загуркотіла підвода. На передньому грузовику у теплій солдатській шапці і в новенькій шинелі стояла, до кабіни спиною, білява донська козачка, комсомолка Шура.

1963

ГАРМОШКА ПОВИННА ГРАТИ


...І вона грала.

Від плеча до плеча розводила її голубуваті міхи молода світлокоса жінка, що сиділа на першій лаві у невеличкому клубі села Василівки. Слухняні пальці висікали з голосників то ліричні мелодії, то вихрясті танці, то мрійно-тужливі солдатські наспіви про тісну пічурку, що в ній палахкотить і в'ється невгасимий вогонь...

Досі мені доводилось бачити жінок-гармоні-сток лише на сцені. З дитинства звик до того, що повними володарями цього народного інструмента були тільки чубаті парубки. І тим більше мене вразила натхненна і навіть хвацька гра тієї білявої жінки.

Ще до початку колгоспних зборів, на які сходилися люди, я спитав у літньої тьоті, хто ця гар-моністка.

— Наша сільська молодиця, Наталка,— відповіла тьотя. І додала, зітхнувши: — Коли чоловік загинув на фронті, поплакала з півроку, а тоді зняла зі стіни гармошку його і навчилася сама грати. І всяких пісень, і танців.

За якусь хвилину тьотя знову нахилилась до мене:

— Чи за ним так скучає і печалиться, чи що: вийде ото одна пізнього вечора на вулицю — іде селом і виграє — з кінця в кінець, як колись Максим її. Пограє, пройде сюди й туди — і подалась додому. Часом дивишся на неї, слухаєш і, сказати правду, сльозу втреш. А вона — ох і терпелива!..

Вставши за столом, голова підняв руку, дав Наталці знак, і вона опустила гармошку зі своїх високих грудей на коліна. Обгорнула її руками і прихилилась правою щокою до голубуватих міхів.
Багато на тих зборах говорилося: про підготовку до весни 1946 року, про відбудову ферм, про комплектування ланок... І хоч про все це я писав потім у газеті, та, признатися, забув уже, що там було головнішим. Зате й досі в моїй пам'яті образ вдови-гармоністки.

Ось уже закінчились збори... Всі встали, загомоніли. Наталка закинула ремінь через плече і широко розвела Максимову гармошку. І проводжає з клубу людей мелодія вічно живої пісні «Повій, вітре, на Вкраїну, де покинув я дівчину». Ось вийшла Наталка на темну сільську вулицю. І вже щось веселе грає. А за нею — цілий натовп: дівчата, хлопці...

Дотримуючись певної дистанції, ішов і я тою вулицею. Гадав, що виберу такий момент, коли зможу розпитати Наталку про її Максима, про життя, роботу. Разом з тим, мене тривожила думка, що така розмова може закінчитись сльозами, коли я розворушу те, що найбільше в неї болить...

Їхав козак за Дунай,
Сказав дівчині: «Прощай!», —

співала гармошка, співали хлопці і дівчата, що тісним півколом ішли за нею.

Навпроти однієї хати з воріт вийшов на дорогу старий чоловік:

— Може б, уже спочивати йшла! — гукнув.

— Зараз, тату! Оце пройдемо до молочарні і назад! — озвалась Наталка. І лише тоді вперше я почув її дзвінкий голос.

Озвалась і пішла далі...

А я не пішов. Привітався з чоловіком, познайомився.

— Дочка ваша грає? — спитав.

— Ні. Наталка — невістка моя. А син не вернувся, — сказав старий. — Грає ото вона, а мені все здається, що Максим, бо всі його мотиви Наталка точно бере.

Подумав старий. Помовчав. А тоді скупо додав:

— Через місяць після того, як поженились, купили вони цю гармошку. Ще й позавчора приїздив один парубок з сусіднього села торгуватись за неї.

Казав, що ручну швейну машинку дасть. Та Наталка і слухати не хоче. Приходить вечір, і знову знімає її з кілочка, що під Максимовим портретом.

— Гармошка повинна грати, тату! — скаже і йде з нею на люди.

...Весною цього року на нараді працівників сільського господарства зустрів я випадково секретаря райкому партії з тих країв, де був майже двадцять років тому.

— А ви не знаєте, — питаю, — у Василівці жінку Наталку, що її чоловік Максим танкістом був, що їхня хата навпроти кооперації?

— Ту, що на гармошці грає? — перепитав секретар. — Є така! Живе і здравствує!

1965

 

ОХ І ПОПАЛО КОНЯМ!..


Було це на Полтавщині. З блокнотом у кишені, молодий ще, ішов я з райцентру у село Малі Шишачки.
Кілька чоловік сказали одне й те ж:

— Як підете он отією степовою дорогою, то буде рівно сім кілометрів.

Іду годину. Вже й півтори іду... ліворуч біліє гречка, праворуч хвилюється висока пшениця, а Малих Шишачок ще й не видно.

Аж бачу — назустріч підвода їде. Дорога суха. Груддя...

На підводі, на дошці, покладеній поперек драбин, сидить, бачу, дебелий дядько. І так ним трясе, так підкидає, що аж картуз на ньому підскакує.

Підняв руку. І він вигукнув протяжне:

— Тпру-у-у!

Привіталися. Натягнувши віжки, дядько встав на возі.

— Чи далеко мені ще до Малих Шишачок? — питаю. — Казали сім кілометрів, а воно наче щось не те. Далеко ще?

Після деякої паузи дядько приступив до відповіді:

— Якщо точно вам сказати, то це буде, щоб не збрехати вам, ну не більше як...

Він не докінчив фразу, бо коні так рвучко смикнули, що дядько ледь не впав.

— Тпру-у-у, щоб ти сказилась! Ач, яка проворна! То не відженеш її, а це, бач, не встоїть, проклята!

В повітрі засвистів батіг.

— Тпру-у-у! — смикнув він ще раз за віжки. А тоді знову повернувся до мене.

— Скільки кілометрів? Кілометрів скільки? — перепитав я, щоб довго не затримувати чоловіка.

— Так я ж вам оце й хочу сказати, а воно, бачте, яка худоба... Якщо брати оце з цього місця аж у село... Вам у колгосп чи в сільраду?

— В колгосп...

— Значить, оце звідси туди буде... Та коні рвонули знову!

— Щоб ти погибла! — крикнув дядько. А тоді, бачачи, що коні не дадуть йому поговорити, сів на дошку і, їдучи, кинув сухо, сердито:

— Морочите голову! Триста метрів з гори зійдете — і Малі Шишачки.

...І скільки я не оглядався, він усе періщив коней батогом за те, що не дали йому досхочу побалакати!

1961

«ЩЕ ЯК НЕ БУДЕ ВИДНО ДУБА»


Їхав машиною на Володарку. Власне, не зовсім певен був, що саме туди їду. Справа в тому, що за селом Озірна на Київщині дорога розгалузилась: одна ліворуч пішла, друга праворуч... Була неділя. Людей у полі нема, спитати нікого.

Ще кілометрів зо два проїхав і наздоганяю бабусю і діда. Ведуть на мотузку козу. Видно, з Озірної ведуть, з базару.

— Давайте станемо, — кажу шоферові, — та все-таки уточнимо...

Порівнялися. Стали.

— Здрастуйте!

— Доброго здоров'я!..

— Нам треба на Володарку, — звертаюсь до дідуся. — І от не знаємо, чи правильно повернули, чи ні... Куди вона веде, оця дорога?

Поки дідок підбив кашкета вище, поки збирався з мислями, бабуся, що держала козу, одним подихом випалила:

— Оце прямо їдьте і через півчаса будете там, я знаю, бо звідти родом!..

Таке бабине втручання мов ошпарило діда, він різко повернувся до неї:

— Ану, цить! Чого заторохтіла, тебе ж люди не питають...

І бабуся замовкла.

Дідок знову трішки замислився, ще раз підправив кашкета.

— Значить, вам на Володарку?

— Еге ж. На Володарку.

— Так от... Оце отак, як стоїть машина, так і держіть! Прямо і прямо... Там будуть ще всякі інші — і наліво, і направо — дороги, та ви на них геть і не дивіться. По оцій ось, що під вашими колесами, і їдьте! Ви поняли? Вбік не нада!

— Поняли, поняли, діду!

— От! А тепер так. Будете держати прямо і прямо, а тоді... як ще не буде видно дуба... як дуба, кажу, ще не буде видно, — повернете наліво! Ви поняли?

Тут я, признатися, закліпав очима.

— Так його ж, — кажу, — того дуба, і зараз не видно!

— Хе! Це ж не тут, це як там далі ще не видно буде!

— Ясно! Спасибі...

Уточнили ми все і сміливіше поїхали.

1961