ГРОМАДСЬКИЙ СУД

Весняного ранку тисяча дев'ятсот двадцять першого року все моє село облетіла чутка, що цієї ночі в дядька Юхима зникла вівця, що біля кошари видно сліди босих чоловічих ніг. Цю неприємну новину люди сприйняли так гостро ще й тому, що протягом тридцяти років у нашому селі не було ніякої крадіжки.

На терміновій багатолюдній сходці голова сільради Кость Плохотнюк сказав:

— Проведемо обшук. Знайдемо злодіїв!

Він, мабуть, добре догадувався, хто вчинив злочин. Та й кілька жінок йому вже нашіптували, що в такій-то хаті дві ночі п'ють-гуляють троє парубків і одна дівка. Минулу ніч вони теж бенкетували та виспівували, поки місяць не зійшов. На всю садибу смаженим м'ясом пахло, а вони ж ні теляти свого не різали, ні кабана не кололи!..

Саме з цього кутка і почався обшук. Перетрусивши чотири сусідніх двори, комісія зайшла в п'ятий двір і в хату отієї самої дівки Оляни.

Правду кажуть, що людське око бачить точно. На горищі хати Оляни знайшли овечу шкуру.

— Звідки оце? — питали. Оляна мовчала.

...Через підгодини Оляну і трьох парубків вели під рушницями через усе село. А на другий день на допиті парубки і дівка зізналися в крадіжці, розповіли все.

Тоді Кость Плохотнюк посадив верхи на коней чотирьох дядьків і наказав їм об'їхати не тільки наше село, а й сусідні села і оповісти людей, що післязавтра, в неділю, на площі коло сільради відбудеться громадський суд над злодіями.

І от неділя. Люди йдуть та й ідуть. З сусідніх сіл возами їдуть. Площа переповнена. Всі прийшли — і дорослі, й малі. На веранді панського будинку, де тепер містилась сільрада, — стіл. За ним — голова і члени сільської Ради.

От-от виведуть з погреба «грозу вулиці» здоровила Яшку, якого всі парубки боялись. Стане перед народом і мовчазний присадкуватий Онисько, що його одного лише й бачили в селі п'яним. Вийде на люди і Сашко, який, розказують, чотири роки ходив у перший клас і, крім «аз, буки, веді», більше нічому не навчився, хіба що співати басом.

Тут я зроблю маленький відступ. У нашому степовому селі стояв тоді артилерійський дивізіон, що ним командував Леонід Говоров, який через двадцять літ, в роки Великої Вітчизняної війни, став прославленим маршалом.

Очевидно, для того, щоб нагнати більше страху злодіям, голова сільради попросив командира прислати на суд тридцять озброєних солдатів. Всі вони стояли в один ряд — від веранди до погреба.

— Виведіть підсуднихі — скомандував Кость Плохотнюк.

Солдати взяли гвинтівки «на ізготовку». Площа завмерла. З погреба вели злодіїв. Ось вони стали на веранді і опустили голови.

— Дивіться людям в очі! — крикнув їм голова. А потім до людей звернувся: — Тридцять літ ми спокійно жили. І тільки чули, що є села, де поміж чесних людей злодії водяться. А тепер і в нас злодюги завелися. Ось вони стоять перед вами!..

Кость Плохотнюк підійшов ближче до підсудних і наказав кожному зокрема:

— Дивись прямо і говори людям, чий ти є, хто твої мати, батько!.. Голосніше говори! — прикрикнув.

Ті ступали наперед, говорили. А тоді голова до громади:

— Я був у волості. Радився. І мені посовітували: як громада рішить — так і робити. Скаже громада розстріляти — тут же і розстрілювати, щоб усі знали, що значить красти!..

Він говорив, а люди сумно зітхали. Деякі жінки почали схлипувати. А ми, хлопчаки, дрижали від страху.

Першим від громади вийшов старий і сивий дід Йосип.

— Я так думаю, — сказав він, — що розстріляти їх є за що. Бо для чого нам у селі злодії! Хоч, правда, воно і жалько їх, дурних, а ще більше батьків їхніх жалько. Може, хай просять прощенія у людей, а тоді вже воно буде видно...

— Хай просять! — гримнула громада.

— Просіть! їх, людей, просіть! — наказав голова і показав на площу.

Склавши руки, як на молитву, злочинці впали на коліна і вдарили поклони:

— Просим прощенія!.. По площі покотилося:

— Бог простить!..

— Другий раз просим прощенія! — благали поблідлі злочинці і знову до землі поклонились.

— Бог простить!

— Третій раз просим прощенія! — поклонились і вже не підвели голови від землі злодії доти, поки громада не прогула:

— І ми прощаємо!..

Тільки після цього підсудні встали. Витерли рукавами сльози і з хвилину дивилися в очі громаді.

— Ідіть і чесно живіть! — сказав їм голова. Та саме в цю мить у натовпі на площі тяжко
зойкнула літня жінка. То була мати здорового і кремезного Яшки, якого тільки що простила громада. Не витримавши сорому і горя, старенька знепритомніла...

Вулицею села, поруч з людьми, що розходились по домівках, Яшка ніс додому на руках заплакану маму.

...Після того суду багато літ мої земляки не чули в селі ні про яку крадіжку.

1962


БЕЗ ЛИШНЬОГО

Це було в 1929 році увечері у сільському клубі на зборах. Розглядали на тих зборах постанову райвиконкому про те, що весь хліб з поля треба звезти в скирти. Виступало багато товаришів. А потім у кутку підвівся дід Гарасим:

— А мені можна сказати?

— Почекайте, закінчить ось товариш, а тоді й ви скажете! Всі ж зразу не можуть говорити!..

— Ні, давайте зараз, бо забуду! Пробрався наперед і почав:

— Я без лишнього. Я по суті. Так, як воно було, так і скажу. А було це вчора. Іду я ото зі своїм сином Хведькою звідти, як з-за ліска, де в мене пар був торік, де ото тепер Чалаприндова кукурудза. Взяли ми на гарбу небагато — так, може, копу, може, півтори взяли. Доїжджаємо сюди-от, під гору, і, звісно, коням важко, то ми позлазили. Хведя, мій синок, іде так позаду за возом, а я батіжок і віжки в руки і ото, значить, торк-торк, тюп-тюп, кіть-кіть... Одним словом, гайда-гайда, гайда-гайда... їдемо та й їдемо і вибралися помаленьку на гору. Туди от на щовб, де оті дві жерделі: якраз на те місце, де я торік бруса загубив, вибралися. Сонечко уже з півдня звернуло. Збоку так ото коло дороги череда пасеться. Ну, Хведька виліз через задню крижівницю і ліг на снопах, я через передню виліз. І ото, значить, з гори — кіть-кіть, гайда-гайда.

Добігаємо вниз до Андрієвої гречки — де не візьмись, лиха година, борозна... Гец! Трісь! Тпру-у! Що таке? Я з воза, а Хведька за мною. Еге-ге! Дивлюся, а моє заднє колесо капелюшиться, капелю-шиться і, значить, той... поламалось.

Ну що ж, раз така біда, кажу хлопцеві, бери конячки і веди додому, а я з цим колесом до Кирюші. Взяв я те колесо і кіть-кіть, гайда-гайда. Доходжу до млина, а тут якраз навпроти з базару мій кум, Василь Бондаренко, ідуть. Та онде ж і вони сидять і не дадуть збрехати. Стрів я їх: «Здрастуйте!», вони: «Доброго здоров'я!», а тоді й питають: «Що це у вас за біда з колесом?»

Ну, раз чоловік інтересується, так я йому, товариші, і розказую, кумові, значить.

Їду ото звідти,— кажу,— як з-за ліска, де в мене пар був торік, де ото Чалаприндова кукурудза. Взяв,— розказую, — на гарбу небагато, так, може, копу, може, півтори. Доїжджаємо сюди, — кажу, — от під гору, і, звісно, коням важко, то ми позлазили. Хведь, мій синок, іде так позаду за возом, а я батіжок і віжки в руки і ото, значить, торк-торк, тюп-тюп, кіть-кіть. Одним словом, гайда-гайда, гайда-гайда. Вибрались,— розказую,— помаленьку на гору, туди от на щовб, де оті дві жерделі. Сонечко, — кажу, — уже з півдня звернуло. Збоку так ото коло дороги череда пасеться. Якраз на те місце виїхали, де я торік бруса загубив... Та чого ви смієтесь (до публіки). Це я кумові, значить, розказую. Хведька, — кажу, — виліз через задню крижівницю і ліг на снопах, я через передню виліз. І ото з гори кіть-кіть, гайда-гайда.

Добігаємо вниз до Андрієвої гречки, де не візьмись, лиха година, борозна. Гец! Трісь! Тпру-у! Що таке? Я з воза, а Хведька за мною. Еге-ге! Дивлюся, а моє колесо капелюшиться, капелюшиться і, значить, той... Та оце, — кажу, — іду з ним до коваля.

...Реготав, заливався зал з того колеса. І тут головуючий не витримав:

— Ну, ви скоро, дідусю, цю історію з колесом закінчите? Закругляйтесь, бо вже от і лампа гасне.

— Да-да. Я вже до кооперації доходжу... Не перебивайте! Ви тут щодня виступаєте, а я один раз вийшов і розкажу все, як воно було!.. Мимо школи, біля артілі гайда-гайда я таки на той край. Приходжу. А коло кузні зібралося людей багато: так от сидів збоку Петро Величко, так — Яшка Чимчик, отак ліворуч Явдоха сиділа. Та сама Явдоха, що її держить отой високий, що за очеретом живе, де ота канава. Та все одно ви не знаєте того чоловіка... Поздоровкався я з людьми. «О,— кажуть — дід Гарасим! Як це ви на наш край забилися? Що це у вас за біда трапилась?» Ну, раз люди мене питають, що за біда, так я, значить, їм і розказую.

Іду,— кажу,— звідти, з-за ліска, де в мене пар був торік, де ото Чалаприндова кукурудза... Одним словом, усе спочатку їм розказав. Та оце,— кажу,— прийшов до тебе, Кирюша, щоб ти мені колесо полагодив. А він: то нема вугілля, то те, то друге. А тоді взяв мене, товариші, отак за оцей ґудзик, одвів набік і говорить: «Як десять карбованців, то зроблю». Такі наші ковалі! Отож і хочу сказати по суті: якщо гуртом — то хай же коваль пристає до гурту. Щоб дружно і хліб возить, і якщо треба — й воза полагодити. Такий мій приклад, і я кінчив!

Від автора

Слухав і я той виступ діда Гарасима на зборах. І так він мені запам'ятався, що я не раз переповідав його своїм друзям. А одного разу — точніше, на початку листопада 1933 року, — сталося таке. В актовому залі нашого Одеського педінституту йшов вечір, присвячений 16-й річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції.

Закінчилась офіційна частина. І головуючий оголосив:

— Після перерви відбудеться концерт, в якому візьмуть участь відомі артисти одеських театрів.

Артисти ще мали прибути, тож ми, студенти, стояли собі групками у довгому коридорі і розважалися: жартували, розповідали всякі веселі історії, бувальщини.

Підключився і я до цієї самодіяльності і почав копіювати отой «без лишнього» виступ діда. Маючи добру пам'ять, не пропускав жодної деталі і подробиці. Друзі студенти розкотисто сміялися. Особливо тоді, коли мій герой щиро і чесно заходився третій раз слово в слово те ж саме оповідати...
Закінчив я цей невигаданий монолог діда і...

...і хтось поклав мені руку на плече:

— Чиє оце ви читали? — питає. Оглянувся я і своїм очам не повірив! На мене дивився усміхнений, молодий, всією Одесою любимий артист українського драмтеатру Юрій Васильович Шумський. Виявляється, він, прийшовши на концерт, зупинився збоку в коридорі, кивнув хлопцям, що його, мовляв, тут нема, і з усіма разом слухав моє усне оповідання.

— Чий твір ви читали? — знову спитав. Зніяковілий і розгублений від такої зустрічі, я відповів, що це зовсім не твір, а виступ на зборах мого односельчанина.

— А як ваше прізвище і звати як? — лагідно усміхнувся Юрій Васильович.

— Олійник Степан! — кажу.

— А де ви живете, товаришу Олійник?

— У гуртожитку, на Комсомольській, 59, кімната 77,— відчеканив я.

Юрій Васильович дістав синенького блокноти-ка і записав мою адресу. Потім

— Прошу дати мені цей виступ. Ви його запишіть, а я зайду до вас. Добре? Коли зайти, га?..

Домовились — на завтра, на 5 листопада, на четверту годину дня... У коридорі пролунав третій дзвінок, і всі поспішили до залу.

...Встав я на другий день ще вдосвіта, щоб до приходу Юрія Васильовича записати, а потім разів з чотири переписати розказане вчора. Виявилось, що це не так легко зробити. Трудність у тому, що процес розповіді проходить у динамічному темпі, а записування — в темпі надто уповільненому, і через це окремі подробиці й деталі губляться. Тож і довелося кілька разів правити і переписувати.

Близько четвертої години дня я походжав перед гуртожитком і поглядав на всі боки. Хвилювався... (0 тій порі студентська молодь, що складалася майже виключно з дітей робітників і селян, якось по-особливому сердечно і високо шанувала і митців сцени, і майстрів слова!)

Аж бачу — йде! Відомий і любимий артист, якому вже кілька років гаряче аплодує Одеса, йде до мене в студентську кімнату, яку ми, її мешканці, прибирали й чепурили ще з учорашнього вечора!
Привіталися... І швидко (без ліфта) покрокували на четвертий поверх... Після короткої розмови про наше студентське життя-буття Юрій Васильович кинув жартівливо:

— А ну-ну, де він там, ваш земляк-оратор? Показуйте! Зараз ми з ним заведемо знайомство, а може, й дружбу!..

Взяв написане — і читав... Потім ще раз уважно перечитав. І аж тоді вже ніжно і щиро засміявся.

— Добре, — каже, — та здається мені, що не все тут є з отого, що я чув... Подумав трохи, а тоді:

— Знаєте що! Розказуйте, як ото вчора! Не спішіть і нічого не пропускайте...

І я розказував. А Юрій Васильович слухав і пильно дивився у мій рукопис. Коли ж я дійшов до того місця, де голова зборів перебиває діда:

«Ну, ви скоро цю історію з колесом закінчите? Закругляйтесь, а то і лампа он уже гасне». А той йому:

«Да, да! Я вже до кооперації доходжу», — Юрій Васильович підняв руку:

— Стоп! Лампу і кооперацію ви якраз не записали...

Потім ще в двох місцях він «зловив» мене на якійсь пропущеній фразі. Я, звісно, все додав, дописав. Юрій Васильович зацікавився, з яких я країв родом, на якому курсі. Тоді енергійно підвівся, потис мою руку:

— Майже гарантую успіх і собі, і вам! Бувайте здорові, бо мені вже теж треба «кіть-кіть, гайда-гайда»...

Уже йдучи, оглянувся:

— З'явиться щось новеньке, давайте!

* * *

Сталося так, що я вперше почув свій твір у його виконанні аж у 1935 році, по радіо, у степовому таврійському селі Бехтери на Херсонщині, де, по закінченні педінституту, вчителював у сільськогосподарському технікумі. З Москви, з Великого театру Союзу РСР, транслювався заключний концерт української декади літератури і мистецтва. «Выступает заслуженный деятель искусств Украины Юрий Шумский!» — вигукнув конферансьє.

І Юрій Васильович, увійшовши в роль мого діда Гарасима, почав! Коли зал знову і знову вибухав сміхом, він зупинявся. Потім далі котив оте колесо: гайда-гайда, кіть-кіть!..

Москвичі сміялись, а ми з жінкою, затаївши подих, слухали мовчки, тихо-тихо!

...З приємністю і вдячністю завжди я згадую великого, воістину Народного артиста, Юрія Васильовича Шумського, який так доброзичливо поставився до мене і першим поніс і моє слово людям!

1963