ОЛІЙНИК Степан (Проза) - НІЖНИЙ, ЛЮДЯНИЙ...

Зміст статті


НІЖНИЙ, ЛЮДЯНИЙ...


З весни і все літо працював я в полі: на косовиці, молотьбі, на сівбі. Від сонця до сонця — в степу. Тільки в суботу ввечері і в неділю ходив у сільбуд почитати газети, журнали. І саме того літа вчинив я у нашому сільбуді велику шкоду: вирізав із журналу «Всесвіт» сторінку з віршами любимого поета Володимира Сосюри. В центрі сторінки був портрет молодого замріяного лірика: в сіренькій сорочці з розкинутим комірцем, у кепі з розмашистим козирком...

 

Літо кінчалось. Наприкінці серпня тисяча дев'ятсот двадцять шостого року приїхав я в Одесу навчатись у кооперативному технікумі.

І вийшов увечері на Дерібасівську. У модному вбранні, з золотими сережками та браслетами цілими натовпами гуляли тут вгодовані непманші і їхні дочки. І це мені псувало настрій. Йшов і думав: «За якихось двадцять кілометрів звідси люди день і ніч у труді, поливають землю потом, а тут розкошують, п'ють вина і жують білі булки нероби-непмани!..» З такими роздумами селюка-степовика ішов собі далі вулицею.

Раптом бачу: краєчком тротуару з портфелем під лівою рукою крокує назустріч смаглявий чоловік у сірій сорочці, в кепі. Замріяний і ніби розгублений.

Зупинився я, приглянувся. Він! А може, і не він? А чоловік уже минув мене. Дістаю з кишені сторінку з віршами і портретом... Він! І, скільки духу, біжу протилежною стороною Дерібасівської, щоб забігти наперед і ще раз назустріч вийти!

— Скажіть, будь ласка, ви Володимир Сосюра? — спитав.

— Так. Я Сосюра. А як ви мене взнали? —усміхнувся.

Розповів йому щиро все, як було, вибачився разів з десять.

— О! Це дуже цікаво, як ви впізнали! То ходімте, проведіть мене до готелю.

Так я вперше побачив і почув голос ніжного і полум'яного співця революції!

Простий, людяний і довірливий, Володимир Миколайович сказав, що оце зараз повертається з клубу моряків, які запрошували його читати лірику. Розпитував, де я навчаюсь, звідки родом. А вже біля готелю (на вулиці ім. Радянської Армії, 40) сказав:

— Якщо завтра матимете час, то приходьте о 5-ій вечора на вокзал, бо їду завтра до Харкова.

Повертався я від нього найщасливішим у світі. Схвильований зустріччю з великим поетом, довго не міг, пам'ятаю, заснути: писав листи батькам, землякам-друзям, до подробиць розповідав про своє побачення з великим українським поетом.

А другого дня проводжав Володимира Миколайовича до станції. Ніс його саквояжик. Він портфеля з віршами ніс. До відходу поїзда залишалася ще година, і ми присіли на лавочці у скверику.

— Почитаю вам свою поему «Мати», — сказав Володимир Миколайович. Не звертаючи уваги на міський гомін, на перехожих, які часом зупинялися, — читав і читав. Напам'ять. Строфа за строфою. То була поема про Україну, про її безкраї поля, міста і села, заводи і ріки, про славних трудівників. На жаль, потім я чомусь не стрічав цього твору у його збірниках.

Поїзд рушив. Помахав мені Володимир Миколайович кепкою з вікна і поїхав...

З юних літ я мріяв побачити живого творця. Портрети письменників у читанках і в збірниках майже обожнював. Уявлялось, що це якісь особливі люди: благородні, добрі, сердечні. І щастя моє в тому, що я вперше в житті зустрів саме такого письменника. Бо коли б (це вже тепер собі думаю!) довелося зустріти тоді якогось іншого — бундючного та ще, може, й нетверезого члена Спілки, то, мабуть би, розчарувався так, що і книжок його більше в руки не брав би. (На жаль, такі поодинокі писаки ще вештаються побіля літератури!)

Щороку після того приїздив Володимир Миколайович до Одеси. І кожного разу я ходив на всі його літературні вечори, бачив, з якою любов’ю його стрічали і проводжали люди. Було приємно, що він мене пам’ятав, що завжди дарував мені збірку своїх нових поезій.

А одного разу він запитав мою домашню адресу. І коли я сказав, що маю вже кімнату, що проживаю по вулиці Ольгіївській, 27, — в нього засяяли очі:

— О! Та це ж той будинок, де мешкає мій двоюрідний брат, лікар Микола Сосюра! Я до вас буду в гості заходити! — усміхнувся лагідно.

І, спасибі йому, заходив. Не раз і не два. Посидіти, почитати вірші, а часом щиро і сумно розказати, як його цькують занадто ретиві критики-кар'єристи.

Не можу не розповісти про один епізод, який мене дуже зворушив. Прийшов якось Володимир Миколайович якраз тоді, коли в мене гостював батько — простий трудівник-хлібороб. Познайомив я їх і сам вийшов у магазин. Десь через півгодини повертаюся і застаю таку картину. Відомий український поет розгорнув зошит і читає моєму татові свою болючу і ніжну лірику. Читає заплаканий. А тато мій теж рукавом сльози витирає.

Багато літ потім, аж до кінця життя, згадував мій добрий батько цю зустріч із відомим поетом і все питав:

— А як там Володимир Сосюра, як його здоров'я? 

Колишні студенти Одеського медичного інституту, мабуть, і досі пам'ятають виступ Володимира Сосюри в актовому залі взимку 1930 року. Від овацій буквально дрижали вікна. А по закінченні — хлопці кинулись до сцени, підхопили на руки поета і три рази, з кінця в кінець, пронесли через увесь зал. Потім вийшли всі за ним на Херсонську вулицю і проводжали з піснями через усе місто аж до готелю «Одеса» на Приморський бульвар.

Колективи робітників, студентів, моряків раз у раз посилали йому в Харків листи і телеграми, запрошували приїхати, виступити перед ними.

Згадую ще один його літературний вечір що відбувався в приміщенні драматичного театру. Вийшов Володимир Миколайович на сцену і сказав:

— Ви запросили мене, дорогі друзі, щоб я почитав вам свій віршований роман «Тарас Трясило». І от я приїхав. Та сталося так, що, виїжджаючи, я випадково забув узяти рукопис роману. Через те буду вам читати його по пам'яті. Якщо десь зіб'юся, то ви мені вибачте...

Потім протягом двох годин читав і ні разу ніде не збився!

— Що поет вистраждав, у що він всю душу вклав, забуватися не може! — гомоніли потім одесити в кулуарах.

Вабило Володимира Миколайовича до Одеси, безперечно, і те, що в роки громадянської війни він перебував тут як боєць-червоноармієць. На підтвердження цього хочу розповісти про те, що, можливо, один тільки я знаю. 

Влітку 1933 року ішов я з Володимиром Миколайовичем на Пушкінську вулицю, в редакцію газети «Чорноморська комуна». Тільки повернули на Пушкінську і порівнялися з будинком № 2, як раптом він зупинився, глянув довкола, усміхнувся і, до краю збуджений, заговорив:

— Гляньте! Та це ж той будинок і двір, де весною 1920 року розміщалась наша червоноармійська частина. Ходімо, Степане, на другий поверх! Я покажу ту кімнату і той куток, де жив!..

При вході до будинку виблискувала строга вивіска «Одесское областное управление политотдела МТС». Не звертаючи на це ніякої уваги, Володимир Миколайович спішив по східцях нагору, а я за ним.

— Ось отут! У цьому коридорі! У цій кімнаті! — кидав він на ходу. Байдуже йому було, що на дверях тієї кімнати писалося: «Посторонним вход строго воспрещён!» — одчинив двері, швидко пройшов туди, окрилений спогадами.

— Ось біля вікна отут було моє ліжко! — показував, забувши навіть привітатись з тим начальником у військовій формі, що широко відкритими очима дивився на нас з-за столу.

— В чём дело, товарищи?! — за якусь мить майже крикнув начальник.  

Я пробачливо пояснив:

— Це,— кажу,— відомий український поет, співець революції і Жовтня Володимир Сосюра! Тут він, у цій кімнаті, жив, коли червоногвардійцем був...

Начальник вийшов з-за столу, потис Володимиру Миколайовичу руку, сказав, що йому дуже приємно довідатись про такий цікавий факт.

Виходимо знову на вулицю. І Володимир Миколайович відкриває мені незабутню сторінку зі своєї творчої біографії. Він показує на вікна бельетажа будинку, що навпроти, і згадує:

— А он в отій квартирі жила красива панночка, яка на той час ще не встигла втекти з батьками за кордон. Щоразу, коли ми, червоногвардійці, лаштувались в ряди навпроти її вікон, вона дивилася з отого он вікна і єхидно посміхалась. Одного разу, — каже, — ми щось її запитали, і вона люто відповіла: «Отстаньте, мужланы!..» Того ж вечора я, — продовжував Володимир Миколайович, — вирішив відповісти таким, як вона: сів і вперше українською мовою написав вірша «Відплата».
І Володимир Миколайович тут же почав читати мені той знаменитий твір, який я давно знав напам'ять:

Ми в сонячній журбі віки на вас робили, 
З крові й кісток своїх складали вам дворці.
3 глузливим реготом тягли з нас соки й жили
Ви, паралітики, життя мерці!

І срібло й золото глибоко під землею, 
В сирій, холодній тьмі довбали ми для вас. 
А що ви нам дали з «культурністю» своєю — 
Не побажаю я і ворогу в злий час.

Красуням вашим ми брильянти здобували, 
А сестри шили їм убрання на бали. 
А потім по ночах у вікна заглядали, 
Де в згуках вальса ви крутились і пливли...

Вірш відомий, і я не буду повністю його цитувати.

Той щасливий день і той похід до редакції, на диво, був насичений винятково цікавими спогадами з життя і творчості видатного поета.

Зайшли, пам'ятаю, в «Чорноморську комуну». Привітно і радісно зустрів Володимира Миколайовича змінний секретар, старий одеський журналіст товариш Борєв. Розговорились, а товариш Борєв і каже:

— А чи пригадуєте ви, Володимире Миколайовичу, як навесні 1920 року ви зайшли до мене, тодішнього секретаря газети «Комуніст», і подали мені вірш «Відплата», якого я при вас до набору здав, і на другий день він у газеті вийшов? Приходили ви тоді в старенькій шинелі...

— То це були ви? — кинувся до нього в обійми Володимир Миколайович і розцілував, як батька!..

Багато я ще міг би розповідати про Володимира Миколайовича, як про щиру і сердечну людину, як про натхненного творця, що, схвилювавшись якоюсь подією, міг відразу написати вірша, який потім входив до хрестоматій. Міг би розповідати, як понад тридцять років він ставився до мене, як і до багатьох інших, мов старший брат і товариш; як я в кінці червня 1941 року, під грюкіт бомб, що скидали фашисти на Київ, проводжав його на вокзал в дорогу, а він дивився з вікна на вечірнє рідне місто і тихо плакав. Та зупинився я лише на тому, що, на мою думку, найважливіше.

В 1951 році приймали мене в кандидати Комуністичної партії. І я вдячний Володимиру Миколайовичу за те, що він, вставши тоді на письменницьких партійних зборах, сказав про мене добре людське слово, згадавши при цьому, як ми колись давно познайомились в Одесі на Дерібасівській. Вдячний йому, як і мільйони людей, за золоту мову його поезій, яка і в мені пробудила любов до творчості.
Таких щирих і доброзичливих людей, яким був він, наш славний поет, не можна не любити.

Великого співця дав революції великий робітничий Донбас!

І хоч сьогодні уже нема з нами Володимира Сосюри — живуть і житимуть віки його чудові і безсмертні поезії, які вславили рідний край і героїчний український народ, що його любив поет всією душею, всім своїм великим і добрим серцем!

1966