Зміст статті
ТЬОТЯ ШУРА
Над приволзькими степами гули холодні вітри. Часом падав сніг, мжичила сльота. Та не тільки від цього на душі було похмуро. Вчора вранці радіо повідомило, що фашистські орди вдерлися в Ростов. В осінньому небі все нахабніше сновигали їхні чорні круки: сипали бомби на степові станції, обстрілювали дороги, по яких їхали та йшли на схід сотні біженців.
В один із таких тривожних днів тисяча дев'ятсот сорок першого року, пам'ятаю, зайшов я у справах редакції (працював тоді в газеті «Сталинградская правда») в обласний комітет партії. Про те, що там побачив, що схвилювало на все життя, і хочу розказати.
...В довгих обкомівських коридорах, попід стінами, сиділи, пригорнувшись одне до одного, худі, обірвані діти. Дівчатка, хлопчики. Сиділи тихі, зморені. Тільки часом бриніли їхні голосочки:
— Тьотю Шура, я хочу води...
— А куди нас повезуть, тьотю Шура? — щебетали вони білявій двадцятирічній дівчині, що клопотала коло них, як рідна мати. По тому, як горнулися до неї дітки, якими оченятами дивилися на цю стомлену вкрай дівчину у ватяній куртці і старенькій шерстяній хустині, видно було, що тьотя Шура для них — найвищий авторитет, єдина їхня опора і надія.
— Валерик! Я кому наказувала не заглядати в дверії Ти чуєш, Валерик! — лунав строгий голос дівчини Шури. Діти є діти: обігрілись, відпочили, і деякі, вертлявіші, почали гратися, в кабінети заглядати. А їх же, діток, — близько двохсот! Хіба встежиш за кожним? Тож і покрикує на них голубоока Шура.
Біля східців, де починався коридор, стояла секретарка приймальної і всім, хто заходив, говорила одне: — Ніхто нікого сьогодні не приймає, всі секретарі і весь апарат зайняті дітьми...
Звідкіль вони, як сюди забилися, як звати кожного хлопчика і кожну дівчинку — знала тільки Шура. В одному з районних центрів під Ростовом вона працювала вихователькою дитячого будинку. Час був тривожний. Фронт підступав усе ближче. Місцеві керівники ще за тепла вивезли дитячий будинок у невеликий лісок за сім кілометрів у фанерні будиночки, де щоліта раніш розташовувався піонерський табір. Вивезли, щоб не чули вони виття бомб...
А двадцять п'ять днів тому, коли фашисти прорвалися вночі майже до їхнього райцентру, керівники десь утекли, покинувши напризволяще цих дітей і їхню виховательку, комсомолку Шуру. Три бабусі-куховарки, поплакавши над дітками, облишили роботу і подались у свої села. І Шура, яка ще й сама потребувала материнської поради, залишилася з малими одна.
На горизонті в темені вибухали червоні спалахи, чувся гуркіт гармат, рокотали машини, стогнав степ.
Що їй робити? Як зберегти дітей, себе? Спочатку вирішила вести їх у сусідні села і роздати по хатах солдаткам. Так і сказала своїм вихованцям:
— Розведу вас по людях, запам'ятаю, де кого залишила, сама ж піду через степи на схід. А там — як звільняться наші краї од ворога — усіх вас знайду, заберу. Ви чуєте, діти!..
Та діти чути цього не хотіли. І старші, і найменшенькі, гірко плачучи, обліпили свою тьотю Шуру тісним колом і, не зводячи з неї оченят, голосили:
— Ми з вами підемо! — І чіплялися рученятами за плаття, за руки.
...І вони пішли з нею, своєю єдиною мамою!
Від станиці до станиці через донські степи двадцять чотири дні вела їх до Волги комсомолка Шура. Крізь холодні вітри, люту осінню мжичку — все далі і далі перебирали ніжками її дітки метр за метром.
В одній станиці готували їм у колгоспі сніданок і вже дзвонили у другий колгосп, у сусіднє село, кілометрів за десять-дванадцять, щоб там люди з обідом їх стрічали. Отак і йшли маленькі біженці. Все далі й далі...
Що вони пережили, скільки набідувалися на трьохсоткілометровому шляху, як боліли їхні ніжки, скільки разів ховалися, мов мишенята, по канавах та бур'янах, коли в небі ревли бомбовози, — все те навіть важко уявити!
Десь на півдорозі, коли їх розмістили на ніч в хатах артілі імені Калініна, до Шури підійшов новообраний тоді голова, місцевий літній чоловік на ім'я Андрій Петрович. Як і більшість хліборобів-степовиків, був він, спасибі йому, людиною м'якою і доброго серця.
— Ось що, дівчино. Восьмеро діток у тебе, бачу, манюні зовсім, а йти ж вам ще, ой, як далеко...
Андрій Петрович замовк на хвилину і одвернувся. Про щось інше заговорив, дивлячись у вікно. А потім продовжив:
— Ти їх або нам залиш, або дамо вам коня, посадиш слабіших на воза...
— Спасибі! Візьмемо коня! — зраділа Шура. — Тепер нам буде набагато легше...
І закалатав у степу віз попереду дитячої колони! Вороного коня діти відразу полюбили. Назвали його Орлом і, де тільки траплялась у дорозі якась травичка чи то жмуток сіна, — підбирали і несли своєму Орлові, що чесно тягнув за собою і по вісім, а часом і по двадцять маленьких оцих сиріток.
На двадцять четвертий день, під командою своєї тьоті Шури, натомлені і змучені, вони завершили свій довгий і воістину тернистий шлях. Прив'язали до клена на тротуарі свого коника Орла і зайшли з тьотею Шурою в білий будинок обкому. Тут їм було тепло і затишно, як іншим дітям у батьківській хаті. Зігрілись, розвіяли втому і почали ото вже гратися.
Як і багато інших, що потрапили тоді сюди, стояв я і дивився на цю зворушливу і незабутню картину.
А в кабінетах дзвонили телефони:
— База? Що у вас є з дитячого одягу? Пальтечка є? Негайно вантажте на машину і привозьте до обкому...
Деякі склади, бази, магазини вже привезли, що було: чобітки, білизну, теплі хустки, шапки...
Доки працівники і працівниці апарату переодягали дітей, перший секретар обласного комітету Олексій Семенович Чуянов уже розпорядився, куди везти і де розміщати дітей. За Волгою, у місті Ленінську, у двоповерховому будинку для них уже варили їсти, топили печі, застилали ліжка.
І от, одягнені у все новеньке, збуджені, вийшли, пам'ятаю, діти на вулицю, де їх чекали чотири вантажних машини і прив'язаний до клена Орел.
І раптом розплакались діти. Спочатку — кілька, а потім і всі захлипали.
— Перестаньте! Як вам не соромно! — заспокоювала Шура.
— Чого вони?
— За Орлом плачуть, жаль розлучатися, — сказала, всміхнувшись, та й сама сльозу витерла.
— Підождіть! — озвався один з проводжаючих. Вернувся в будинок і покликав якогось чоловіка в кожушку, в шапці.
— Сідайте на цього воза і їдьте на переправу. Доставите коня і підводу в Ленінськ, там на вас чекатиме грузовик.
Діти сіли. Запрацювали мотори.
— Щасливої вам дороги! До Ленінська і в житті!..
Дівчатка і хлопчики замахали руками.
Слідом за машинами затюпав Орел, загуркотіла підвода. На передньому грузовику у теплій солдатській шапці і в новенькій шинелі стояла, до кабіни спиною, білява донська козачка, комсомолка Шура.
1963
ГАРМОШКА ПОВИННА ГРАТИ
...І вона грала.
Від плеча до плеча розводила її голубуваті міхи молода світлокоса жінка, що сиділа на першій лаві у невеличкому клубі села Василівки. Слухняні пальці висікали з голосників то ліричні мелодії, то вихрясті танці, то мрійно-тужливі солдатські наспіви про тісну пічурку, що в ній палахкотить і в'ється невгасимий вогонь...
Досі мені доводилось бачити жінок-гармоні-сток лише на сцені. З дитинства звик до того, що повними володарями цього народного інструмента були тільки чубаті парубки. І тим більше мене вразила натхненна і навіть хвацька гра тієї білявої жінки.
Ще до початку колгоспних зборів, на які сходилися люди, я спитав у літньої тьоті, хто ця гар-моністка.
— Наша сільська молодиця, Наталка,— відповіла тьотя. І додала, зітхнувши: — Коли чоловік загинув на фронті, поплакала з півроку, а тоді зняла зі стіни гармошку його і навчилася сама грати. І всяких пісень, і танців.
За якусь хвилину тьотя знову нахилилась до мене:
— Чи за ним так скучає і печалиться, чи що: вийде ото одна пізнього вечора на вулицю — іде селом і виграє — з кінця в кінець, як колись Максим її. Пограє, пройде сюди й туди — і подалась додому. Часом дивишся на неї, слухаєш і, сказати правду, сльозу втреш. А вона — ох і терпелива!..
Вставши за столом, голова підняв руку, дав Наталці знак, і вона опустила гармошку зі своїх високих грудей на коліна. Обгорнула її руками і прихилилась правою щокою до голубуватих міхів.
Багато на тих зборах говорилося: про підготовку до весни 1946 року, про відбудову ферм, про комплектування ланок... І хоч про все це я писав потім у газеті, та, признатися, забув уже, що там було головнішим. Зате й досі в моїй пам'яті образ вдови-гармоністки.
Ось уже закінчились збори... Всі встали, загомоніли. Наталка закинула ремінь через плече і широко розвела Максимову гармошку. І проводжає з клубу людей мелодія вічно живої пісні «Повій, вітре, на Вкраїну, де покинув я дівчину». Ось вийшла Наталка на темну сільську вулицю. І вже щось веселе грає. А за нею — цілий натовп: дівчата, хлопці...
Дотримуючись певної дистанції, ішов і я тою вулицею. Гадав, що виберу такий момент, коли зможу розпитати Наталку про її Максима, про життя, роботу. Разом з тим, мене тривожила думка, що така розмова може закінчитись сльозами, коли я розворушу те, що найбільше в неї болить...
Їхав козак за Дунай,
Сказав дівчині: «Прощай!», —
співала гармошка, співали хлопці і дівчата, що тісним півколом ішли за нею.
Навпроти однієї хати з воріт вийшов на дорогу старий чоловік:
— Може б, уже спочивати йшла! — гукнув.
— Зараз, тату! Оце пройдемо до молочарні і назад! — озвалась Наталка. І лише тоді вперше я почув її дзвінкий голос.
Озвалась і пішла далі...
А я не пішов. Привітався з чоловіком, познайомився.
— Дочка ваша грає? — спитав.
— Ні. Наталка — невістка моя. А син не вернувся, — сказав старий. — Грає ото вона, а мені все здається, що Максим, бо всі його мотиви Наталка точно бере.
Подумав старий. Помовчав. А тоді скупо додав:
— Через місяць після того, як поженились, купили вони цю гармошку. Ще й позавчора приїздив один парубок з сусіднього села торгуватись за неї.
Казав, що ручну швейну машинку дасть. Та Наталка і слухати не хоче. Приходить вечір, і знову знімає її з кілочка, що під Максимовим портретом.
— Гармошка повинна грати, тату! — скаже і йде з нею на люди.
...Весною цього року на нараді працівників сільського господарства зустрів я випадково секретаря райкому партії з тих країв, де був майже двадцять років тому.
— А ви не знаєте, — питаю, — у Василівці жінку Наталку, що її чоловік Максим танкістом був, що їхня хата навпроти кооперації?
— Ту, що на гармошці грає? — перепитав секретар. — Є така! Живе і здравствує!
1965