ОХ І ПОПАЛО КОНЯМ!..

Було це на Полтавщині. З блокнотом у кишені, молодий ще, ішов я з райцентру у село Малі Шишачки.
Кілька чоловік сказали одне й те ж:

— Як підете он отією степовою дорогою, то буде рівно сім кілометрів.

Іду годину. Вже й півтори іду... ліворуч біліє гречка, праворуч хвилюється висока пшениця, а Малих Шишачок ще й не видно.

Аж бачу — назустріч підвода їде. Дорога суха. Груддя...

На підводі, на дошці, покладеній поперек драбин, сидить, бачу, дебелий дядько. І так ним трясе, так підкидає, що аж картуз на ньому підскакує.

Підняв руку. І він вигукнув протяжне:

— Тпру-у-у!

Привіталися. Натягнувши віжки, дядько встав на возі.

— Чи далеко мені ще до Малих Шишачок? — питаю. — Казали сім кілометрів, а воно наче щось не те. Далеко ще?

Після деякої паузи дядько приступив до відповіді:

— Якщо точно вам сказати, то це буде, щоб не збрехати вам, ну не більше як...

Він не докінчив фразу, бо коні так рвучко смикнули, що дядько ледь не впав.

— Тпру-у-у, щоб ти сказилась! Ач, яка проворна! То не відженеш її, а це, бач, не встоїть, проклята!

В повітрі засвистів батіг.

— Тпру-у-у! — смикнув він ще раз за віжки. А тоді знову повернувся до мене.

— Скільки кілометрів? Кілометрів скільки? — перепитав я, щоб довго не затримувати чоловіка.

— Так я ж вам оце й хочу сказати, а воно, бачте, яка худоба... Якщо брати оце з цього місця аж у село... Вам у колгосп чи в сільраду?

— В колгосп...

— Значить, оце звідси туди буде... Та коні рвонули знову!

— Щоб ти погибла! — крикнув дядько. А тоді, бачачи, що коні не дадуть йому поговорити, сів на дошку і, їдучи, кинув сухо, сердито:

— Морочите голову! Триста метрів з гори зійдете — і Малі Шишачки.

...І скільки я не оглядався, він усе періщив коней батогом за те, що не дали йому досхочу побалакати!

1961

«ЩЕ ЯК НЕ БУДЕ ВИДНО ДУБА»

Їхав машиною на Володарку. Власне, не зовсім певен був, що саме туди їду. Справа в тому, що за селом Озірна на Київщині дорога розгалузилась: одна ліворуч пішла, друга праворуч... Була неділя. Людей у полі нема, спитати нікого.

Ще кілометрів зо два проїхав і наздоганяю бабусю і діда. Ведуть на мотузку козу. Видно, з Озірної ведуть, з базару.

— Давайте станемо, — кажу шоферові, — та все-таки уточнимо...

Порівнялися. Стали.

— Здрастуйте!

— Доброго здоров'я!..

— Нам треба на Володарку, — звертаюсь до дідуся. — І от не знаємо, чи правильно повернули, чи ні... Куди вона веде, оця дорога?

Поки дідок підбив кашкета вище, поки збирався з мислями, бабуся, що держала козу, одним подихом випалила:

— Оце прямо їдьте і через півчаса будете там, я знаю, бо звідти родом!..

Таке бабине втручання мов ошпарило діда, він різко повернувся до неї:

— Ану, цить! Чого заторохтіла, тебе ж люди не питають...

І бабуся замовкла.

Дідок знову трішки замислився, ще раз підправив кашкета.

— Значить, вам на Володарку?

— Еге ж. На Володарку.

— Так от... Оце отак, як стоїть машина, так і держіть! Прямо і прямо... Там будуть ще всякі інші — і наліво, і направо — дороги, та ви на них геть і не дивіться. По оцій ось, що під вашими колесами, і їдьте! Ви поняли? Вбік не нада!

— Поняли, поняли, діду!

— От! А тепер так. Будете держати прямо і прямо, а тоді... як ще не буде видно дуба... як дуба, кажу, ще не буде видно, — повернете наліво! Ви поняли?

Тут я, признатися, закліпав очима.

— Так його ж, — кажу, — того дуба, і зараз не видно!

— Хе! Це ж не тут, це як там далі ще не видно буде!

— Ясно! Спасибі...

Уточнили ми все і сміливіше поїхали.

1961