БІЛОКОПИТОВ Микола (Байки)

Зміст статті

 Людина з „Веселої Січі” 

І гуморист, і редактор, і патріот! 

Пилип ЮРИК

Микола Білокопитов відзначив перші шістдесят. Хто він, певно, не тільки в Запорізькій області знає ледь не кожен школяр. Поет-гуморист, член Національної спілки письменників України, лауреат всеукраїнських літературних премій імені Остапа Вишні, Степана Руданського й Василя Юхимовича, багаторазовий лауреат конкурсу «Весела Січ», лауреат газети «Веселі вісті». Відредагував сотні творів запорізьких письменників. А ще – жартівник, майстер експромту. Свого часу Микола Григорович працював у газетах «Запорізька правда» й «Запорозька Січ» - писав тут фейлетони, гуморески, байки.

 

Викинь низькопробні твори

Автор цих рядків пам'ятає, як двадцять років тому в тодішнє підвальне приміщення редакції газети «Запорозька Січ» (містилося на Червоногвардійській між КДБ й тюрмою), по якому час від часу пробігали, граючись, пацюки, зайшов кремезний стрункий чоловік із лукавинкою в очах. Колеги відрекомендували: «Це – Білокопитов, поет-гуморист». А в мене якраз готувалася до друку сатирична сторінка «Кресало». Побачивши, що правлю гуморески, Микола кивнув:

- Допомогти?

- Ось цю, якщо можеш. Задум у людини гарний, але так неоковирно написано...

За десять чи п'ятнадцять хвилин переді мною лежав твір, що заслуговував на друк не те що в міській газеті, але й у самому «Перці». При цьому редактор не просто «підчистив» текст, а знайшов інший хід думки, гумореска стала дотепнішою, цікавішою. Ритм і рими - в порядку. Було зрозуміло, що переді мною – професіонал.

Під час розмови з'ясувалося, що Микола має видану збірочку байок і гуморесок «Вовча наука» та готує до друку дві нові – «Нечиста сила» й «Міні знову в моді». А ще узнав я, що він закінчив редакторський факультет Українського поліграфічного інституту у Львові. Дістаю з шухляди рукопис майбутньої своєї збірки «Даремний переляк» і прошу правити безжально, ще прискіпливіше, ніж власну. За кілька тижнів отримую рукопис. О мамо рідна! Він покреслений уздовж і впоперек. На полях – десятки зауважень.

- Тільки не комплексуй, - усміхається Микола, - повинна б вийти в тебе непогана книжка. Лише попрацювати доведеться багато. Головне ж, не пошкодуй – викинь низькопробні твори, оті, над якими я хрести поставив. Вони псуватимуть видання. Тобі самому буде потім соромно перед читачами.

 

Як Тарас Бульба сина-зрадника

Бувають люди, котрі вміють гарно повчати інших. Самі ж, як мовиться, у своєму оці й колоди не помічають. Білокопитов до власних творів ставиться не менш вимогливо, ніж до чужих. Інколи подасть гумореску чи байку до друку в газеті, вже й головний редактор її підпише, а Микола приходить і з порога:

- Дай мені моє творіння.

Подаю, думаю, що поправить слово чи речення – таке буває майже з кожним. А він:

- Дивися, що з «геніальними» творами роблять. Так Тарас Бульба убивав сина-зрадника...

І, роздерши на шматки, кидає в кошик.

- Ти збожеволів, - кажу. – Була нормальна гумореска, цікава, смішна...

- Це тобі так здається. Вона не годиться. Не мій рівень... Чернетки залишилися. Якщо щось краще додумаю – надрукуємо. А ні – туди їй і дорога!

 

Його випускають «на закуску»

Під час вечірки Білокопитов – незамінна людина. І не тільки тому, що гуморист, за словом до кишені не лізе, «заведе» будь-яку публіку. Треба – заграє на гітарі чи на баяні. А танцює не гірше Есамбаєва – колись відвідував студію народного танцю. Займався й самбом та вільною боротьбою, а на службі – веслувально-вітрильним спортом. Був навіть чемпіоном Північного флоту колишнього СРСР...

Виступаємо з ним перед студентами чи учнями. Якщо Миколі першому нададуть слово – інших ця публіка майже не сприймає. Тому й залишаємо його завжди «на закуску». Письменник спокійно починає розповідати, що глибоко в душі він – інтимний лірик і присвятив свого першого вірша ще в далекому 63-му першому своєму коханню – Наталці. Потім на хвильку задумується:

- Ні, збрехав я вам! У шістдесят третьому в мене була Тетяна. А в шістдесят четвертому – Оксана... Ні, з нею – потім, через три роки. А в шістдесят п'ятому, мабуть, була Наталочка. Ходив я тоді в п'ятий клас...

Здавалося б, нічого надто вишуканого не сказав. А діти від реготу під парти залазять. А потім зал чи клас гримить оплесками на його адресу. Чудово сприймаються публікою його знамениті байка «Кря-ко-ко», гумореска «На собачій виставці» та десятки інших творів. Він частий гість у школах, ліцеях і вишах. Виступи Білокопитова бачили й чиновники з Міністерства культури, їм вони дуже сподобались, обіцяли навіть влаштувати гастролі по Україні. Але далі обіцянок справа так і не пішла.

 

Нам своє робить!

Утім письменника це не дуже турбує. Він часто цитує філософські слова незабутнього Павла Тичини:

- Нам своє робить!

І робить. Тобто, пише. Окрім названих, уже побачили світ його «Без паніки!», «Принциповий флюгер», «Весела парочка», «Бізнес баби Федорі». Поки що сім книжок. Нині він підготував до друку ще кілька збірок. А там, дивись, дасть Бог – колись знайде спонсора та й видасть. Адже світ не без добрих людей.

Микола - один зі сподвижників славнозвісного поета Петра Ребра. Разом із ним створював Міжнародну асоціацію гумористів і сатириків «Весела Січ». Був обраний спочатку осавулом, а потім - кошовим суддею. Ще й гарне козацьке прізвисько придумали йому веселосічовики – Задерихвіст.

Окрім цього, Білокопитов – великий патріот України. Він глибоко впевнений у тому, що оті ганебні небилиці про українців на зразок «моя хата скраю» чи «хай у сусіда корова здохне» – вигадки наших недолугих недругів. Бо українські люди в переважній більшості – доброзичливі, працьовиті й добросердні. А коли йому натякають на російське прізвище, він спокійно відповідає: «Дай, Боже, Україні побільше Костомарових, Драгоманових, Донцових, Баранових (має на увазі Віктора Федоровича, голову НСПУ, автора пісні «Українці мої»), до яких декотрим особам, не зважаючи на українські прізвища, ще дорости потрібно».

Про те, що його хата не скраю, свідчить такий факт. Коли Микола видав дві власні книжки, а папір іще залишався, він видав збірку гуморесок та байок «Бабай» свого приятеля, першого в Запоріжжі лауреата журналу «Перець» Володимира Юдіна, який тоді вже тяжко хворів, а невдовзі й помер. Тому хотів би додати до слів митця: і Білокопитових також посилай нам, Господи!

Отже, письменникові – шістдесят. Кажуть, що це – тільки початок справжнього життя, особливо творчого. Тож із роси й води тобі, Миколо!

 

Шановні друзі!

15 грудня 2023 року на 70-му році життя Микола Григорович БІЛОКОПИТОВ полинув у засвіти.

Світла йому пам'ять. 

 


 

БАЙКИ 

 

 

КРЯ-КО-КО

 

Були в однім дворі качки і кури.

Гарненько по-сусідськи їм жилось –

Дві різні мови, різні дві культури,

А разом, бач, гармонія!

                                         І ось

Предивні почались метаморфози:

Курчата, вже як трохи підросли,

То, курям всім на сміх,

                                    а мо', й на сльози,

По-каченячи крякать почали...

Ще й вивчились перевальцем ходити,

Копіювали звички і вбрання,

І згодом стало важко розрізнити

Покачене курча і каченя.

Качки це заохочували радо –

Мовляв, у нас до полку прибуло!

Хто крякає, –

                       той вищого розряду,

Хто квохкає, –

                         те ясно хто – село.

А кури що ж?

                       Як щиро говорити,

Вони й не помічали новизни –

Мовляв, було б що діткам

                                          їсти-пити,

А там нехай хоч рохкають вони.

І деякі зарохкали.

                                  Одначе

Були в пошані ті, хто добре кряче.

Воно ж якби оті курчата вміли

Пристойно розмовляти так і сяк,

А то ж

                   іще й чужого не навчились,

А вже, бач,

                    і по-своєму – ніяк!

Он півники – накрячуться до гику,

Із селезнями дудлячи пивко,

А потім зранку, замість «ку-ку-рі-ку!»,

Як заведуть зненацька:

                                        «Кря-ко-ко!»,

Лякаючи тим криком розбишацьким

Чужих, своїх

                       та і себе самих...

А потім цим іще й бравують хвацько

Та ще й кепкують із курчат малих:

«Смотрі, як то ципля чудно балака,

Кокоче токо,

                       а совсєм не кряка!»

Отак і йшло.

                      Минали дні без ліку.

Вже ті курчата – бабці й дідусі,

Вже в них онуки виросли великі,

Бува хтось квокне,

                                 хтось закукуріка,

А в основному крякотять усі.

Для тих, хто серце незрадливе має –

Чуже шанує і своє плекає,

Повторювати ладен повсякчас:

Ця байка не про вас,

                                    ця байка не про вас...

 

ПІДСТУПНИЙ  ТРЮК

Одного разу Лебідь, Рак і Щука
Сукупний бізнес вирішили втнуть,
Домовившись утрьох, - нехитра штука -
Тягати воза скрізь, куди пошлють.
Послали їх на поле гній возити.
Потрібне діло, що там говорити.
Отож, впряглися.
  Рак бадьоро свиснув:  
Враз кожен піднатужився, натиснув,
А позаяк при силі всі були,
То легко з місця воза потягли.
Вже дві версти чи й більше відмахали,  
Аж раптом...
  - Стій!!! - 
  сердито пролунало.
- Вам хто дозволив цей підступний трюк?! -
На бізнесменів кинувся Віслюк. -  
Ви тут наробите такого, дай вам волю...
Ні, я цих витребеньок не дозволю!..
Мовчать!!!
А як спокійно та без лайки:  
Є циркуляр відомий, в формі байки,
Підписаний ще Глібовим Л.І.,
Щоб ви цей віз урізнобіч тягли!  
Тож і тягніть:
  хто вгору, хто в ставок,
Бо не було ще інших вказівок.  
  __

Те, що Віслюк - затятий бюрократ,
Стоїть всьому новому на заваді
Відомо, та й описано стократ,
А я - про інше в цій своїй баладі:  
Вже час новий, новий суспільний лад,
А віслюки, куди не глянь - при владі.



ГІСТЬ

Припхався Вовк
  до Зайця в хату:
- Привіт, дурко вухатий!
Що вирячивсь? Гостей приймай!
Запрошуй, теє… пригощай!
Невже не знаєш етикету:
Гість на поріг – готуйся до бенкету!
Та похутчіше!
  Я ж бо зголоднів –
Чотири дні не похме… гм, не їв.
(Тут, мабуть, зауважить слід –
Відомо ще з прадавніх літ,
Що гість – це завжди радість в хаті).
На цьому Заєць звик стояти,
Отак і вчив своїх діток:
Для гостя – все,
  хай, навіть, гість той – вовк.
Отож господар наш вухатий
Зібрав на стіл усе,
  чим був багатий:
На закусь – огірки та вінегрет
(Ще й терта морква з хроном на десерт),
На випивку – із ягідок наливка,
Ну і само собою – буряківка.
- До столу прошу, -
  мовив Заєць стиха.
- Будь-ласка, -
  обізвалася Зайчиха
(Вона ось тільки з Зайченям зайшла до хати)
І сіли всі за стіл – бенкетувати.
Свій перший тост
  ”За себе!” Вовк промовив,
Затим ”За родичів!”
  і ”За синочка Вову!”
(Той покарання відбував у спецв’язниці
За те, що шубу здер вночі з Лисиці).
”За вінегрет!”, ”За вечорок чудовий!”,
А потім знов ”За себе!” й знову…
Вовк пив і їв, співать зривався
І до Зайчихи залицявся.
Дав кілька щиглів Зайченяті,
Сходив до вітру просто в хаті…
І, врешті, посуд весь побив,
Господареві вуха накрутив
Та з тим на чотирьох
  із двору ледь поплівся.
Зайчисько до-овго вслід йому дивився,
Крізь сльози болю,
  і йому все чулось:
”Ш-шум-мєл ка-га-м-миш,
  дєрєвья-га гну-гулісь!!!
  _  

Ми хлібом-сіллю, згідно з етикетом
І нашим же таки менталітетом
Гостей стрічаєм із усіх усюд…
А поміж них бува усякий люд
І, зокрема, пихато-дурнуватий,
Що так гостює –
  хоч тікай із хати.


ЛАВРИ

В учених колах працю наукову,
Як кажуть, "на ура" всі піднесли.
Бо й справді твір толковий
І вартий похвали.
Та ще не стихли тих похвал литаври,
Співавтори взялись ділити лаври
За внеском кожного із них у твір.
Розмову здалеку почав Папір:
- Що не кажіть, мені таки попало.
Як пес бездомний в реп'яхах,
Так я - у ігреках, іксах,
Котангенсах та інтегралах...
Живого місця на мені нема!
Та, сподіваюсь, недарма
Терпів таке...
Бо що й казати,
Нелегко першу скрипку грати...
- Хвилиночку! Не зрозуміло! -
Аж бризнуло Чорнило, -
Це що ж за натяки такі,
Із дозволу сказать... тонкі!
Пріоритет, хоч, може, це й нескромно,
Та справедливо, безумовно,
За мною тут.
Дозвольте доповісти:
Якби не я, Папір наш був би чистим,
Як завжди... від думок...
- О, тільки без образ!
Колеги, я благаю вас,
До чого тут словесна ця товкучка? -
Із репліки ввійшла в розмову Ручка. -
А як на те уже пішло,
Найважче все ж мені було:
Бо день і ніч моє перо скрипіло,
Папір єднаючи з Чорнилом,
А це, скажу вам, праця нелегка!
- Ну, годі, годі! - підвелась Рука. -
Аж слухать смішно, вибачте на слові,
Про ці заслуги ваші дріб'язкові.
Розводите безглузді балачки,
А ви ж - ніщо!
Без мене, без Руки!
- А ти без нас? -
І почалося знову:
Про кожного заслугу виняткову...
_

Ще довго лаври ці мужі ділили.
А Голову сюди й не запросили...




МЕТАМОРФОЗИ

“Ура! Ура!” – весь гай вітав Тхора.
“Нехай живе!” –
  усі гукали хором...
Була весна.
Та інша вже пора
І чути інше в лементі бадьорім:
“Ганьба Тхору!”
  “Ганьба!”
  “На кіл Тхора!”
“А щоб він здох!” – 
  той самий хор волає..
  _

Так і живем.
Така у нас мораль.
І час нічому нас не научає.


САМОВПЕВНЕНИЙ  ПІШАК

Не тільки для шахістів ця сатира,
Рядки ці адресовано усім:
Пішак е-2 пішов на е-4,
А згодом - на е-5,
  е-6, е-7.
Шлях був тернистим,
  вражі Коні й Тури
Не раз палили на путі мости.
Та все ж свої, для Пішака, фігури
Вели його крізь пастки до мети.
Ціною жертв, і ризику, і нервів
Давався нелегкий цей марш-кидок...
І ось він на е-7,
  в його резерві
Лишивсь один, найважливіший крок!*
"Ставай Конем!"*
"В Коня перетворися!",
"І чорним - мат!
  Тобі зіграть цю роль!" -
Соратники гукали.
  І, між іншим,
Вітання вже приймав його Король.
А він, Пішак,
  стояв собі пихато -
Царя і Бога мав запанібрата,
Та що там -
  нині сам він цар і бог!
За крок до мрії.
  Мрія ж - Ферзем стати,
І що йому до просьб і засторог.
"Ну що той Кінь
  з незграбним ге-алюром?
Він рангом нижчий навіть за Слона...
Я стану Ферзем!
  Ферзь - оце фігура!
А там ще хід
  і чорним - все,
  хана!"
Е-7 - е-8 Ферзь! -
  Пішак зраділий
Вже примірявся до ферзівських шат...
Хід чорних!
  ...І складають зброю білі:
За крок до перемоги -
  білим мат!

Мораль в цій байці -
  зайва вже деталь.
Бо що для пішаків таких мораль?

* Згідно з правилами шахової гри, пішак, досягнувши ос-
танньої протилежної клітинки, має право перетворитися на
будь-яку фігуру.


СВІЙ  ГОЛОС

Тьох-тьох! Тьох-тьох! -
  видзвонює в гаях.
Впізнаємо - це пісня солов'я.
Фіть-фіть! Фіть-фіть! -
  о, це вже
  шпак співа.
Уг-гу! Уг-гу! - басить сова.
Цвірінь! - хоч
  і не бачимо співця,
Та вгадуємо в ньому горобця,
Тому що кожен цей співець,
Чи щиглик то, чи горобець,
Свій голос має,
  свій, сказати б, спів!
Хай не у всіх такий,
  як в солов'їв
(Не всім же солов'ями бути),
Але прислухайтесь:
  зозулю саме чути -
Ку-ку! - і в тім "ку-ку"
  щось є,
Оригінальне щось, своє.
  _

Питаєте, до чого байка ця?
Читав я вірші одного "співця",
А в них же, що гріха таїть:
Тьох-тьох!.. Уг-гу!..
  Цвірінь!.. Фіть-фіть!..


ТРУБА

Терпець урвався.
  Та й куди ж терпіть?
Ну, скільки можна жить собі на шкоду?
Стара Труба і день, і ніч димить:
Псує ландшафт, легені і природу.
"Ганьба Трубі!",
  "На пенсію Трубу!" -
Звучать і майорять сердиті гасла.
І ось таки з Труби зняли табу
І вже вона повалена і згасла.
Радіє задоволена юрба,
Втішаючись із власної звитяги...
І ось над містом вже нова Труба -
Чадить ще дужче
  нам усім на благо.