Микола БІЛОКОПИТОВ

ПАРОДІЇ ТА ЕПІГРАМИ


  НЕМА НІЧОГО

     Нема Дунаю і Дніпра
     Немає Ворскли і Стоходу
     Йордан лиш крила простира
     Йордан від заходу до сходу
     Йордан Вкраїною тече
     Хрести на ньому бурякові
     Біблійне він своє плече
     Вмочив ув українській крові
     Хрести вишневі крижані
     Ятрять мою бездонну рану
     Втопився я на самім дні
     Того бездонного Йордану.
                                  Іван ДРАЧ

Нема Дніпра, Десни, Дунаю,
Нема Хоролу і Дністра...
Йордан від краю і до краю
Хвилясті крила простира.
Нема вкраїнської Говерли -
Над нею вивищивсь Синай.
Немає тих, хто ще не вмерли,
В хрестах земний шукають рай.
Нема пророків поміж нами,
Чужі сповідують чуже,
Свої ж:
  хто кається псалмами,
А хто - й обрізаний уже...
Нема Драча - втопився нині,
Зник у йорданськім вирі хвиль...
Нема й самої України,
Куди не глянь - скрізь Ізраїль.

 

ДИВНА АГРОНОМІЯ

    Росте черешня в мами на городі...
                                      Микола ЛУКІВ

Росте черешня в мами на городі,
А поруч – вишні,
  груші, яблуньки...
Зате в саду ростуть коренеплоди,
Цибуля, помідори, огірки...

КОЛИ ЗУСТРІЧАЮТЬСЯ ДВОЄ

     От, буває, думка виника –
     Записать лінується рука.
     А, буває, аж тремтить рука,
     Думку записать.
     Не виника.
                      Василь ШУКАЙЛО

То рука лінується, то думка,
Хоч про це й писати не з руки.
Як одна щосили в тім’я бумка,
Інша спить.
А потім – навпаки.
Та у цьому творчому затишші
Час од часу виникають вірші.
А із цього, власне, виплива,
Що консенсус поміж них бува.

ПАНЕГІРИК БУЗИНІ

     Не тій бузині, що на городі,
     а тому Бузині – малоросу й українофобу,
     який паплюжить наші святині, при потуранні
     нашої ненашої влади.

На київськім престолі
Дядьки ні се, ні те...
Тому-то в нас доволі
Ще Бузини росте.

  ПРОПАЩЕ ВІРШЕНЯ

    “Заблукало мале віршеня
    Поміж трав, поміж квітів у полі.
    Хлопченя ти моє, зайченя...
    ...Хай з тобою росте бусленя,
    Що лишилось без неньки одненьке...
    Вітровій літаки зупиня,
    Холодінь, людям нікуди дітись.
    На порозі стоїть віршеня –
    Привело бусленя обігрітись.
                           Валерій ГУЖВА”.

Десь пропало моє віршеня,
Поміж квітів і трав заблукало.
Я гукав: “Хлопченя! Зайченя!”
Та воно, заховавшись, мовчало.
Відпустив я тебе, віршеня,
Де ж тепер, бідолаху, шукати?
Може, зараз ти з тим бусленям,
Що лишилось без мами і тата...
“Де ти, де?” – я гукаю щодня,
І знічев’я гортаю журнали.
Зирк! В однім з них моє віршеня.
- Як сюди ти, - кажу, - приблукало?
А самому аж подих спиня
І від радості нікуди дітись...
А воно:
  - Та одне бусленя
Привело до журналу погрітись.