БІЛОКОПИТОВ Микола (Бувальщини)

Зміст статті

 

А ви читали „Бізнес баби Федори”? 


Ні? То обов’язково зробіть це пошвидше, не зволікайте, раджу вам! Бо такого, як у цій книжечці, не почитаєте ніде. Розповіді, бувальщини, вміщені в ній, не висмоктані з пальця. Авторові їх розповідали (й далі розповідають) люди найрізноманітніших професій і політичних уподобань: від академіків, медиків, міліціонерів і колег-письменників до простих робітників заводів чи фермерських господарств. 
Здогадалися, хто автор? Та це ж відомий в нашому краї (й не тільки!) письменник: поет-гуморист і сатирик, талановитий прозаїк Микола Білокопитов. І впевнений я, що переважна більшість читачів знайома з його чудовими книжками: „Вовча наука”, „Міні знову в моді”, „Нечиста сила”, „Без паніки!” та іншими. І ось переді мною – нова його книжка бувальщин. Тут і про те, як його, Миколу, вінничани сприйняли за Петра Ребра, тому й довелося давати автографи замість Петра Павловича. І про те як учень Вася зробив невеличку помилку, помінявши в слові всього одну літеру. І про те... Та, мабуть, не буду переповідати зміст, бо читачам стане не цікаво. Як редактор цього видання відзначу, що написана вона високопрофесійно, читається на одному диханні. Отже, читайте – не пошкодуєте!

Пилип ЮРИК

 

Микола БІЛОКОПИТОВ

БУВАЛЬЩИНИ

 

ДВІ ІСТОРІЇ ВІД БЕНЮКА

Народний артист України 
Богдан Бенюк сказав, що 
про нього самого нехай 
розповідає хтось інший. 
А сам розповів дві пригоди, 
що сталися з дуетом «Світязь
»

1. ШІСТЬ ВІШАЛОК

Дует «Світязь» – це Анатолій Говорадло і Дмитро Гершензон. Свого часу вони працювали з Василем Зінкевичем, виконували українські народні та естрадні пісні. Пізніше перекваліфікувалися й майстерно пародіюють українських та зарубіжних естрадних зірок, не полишаючи виконання українських пісень Але мова тут не про їхню виконавську майстерність, а про цілком побутові речі, пов’язані, проте, з їхньою артистичною діяльністю. 
Між іншим, у радянські часи добові для тих, хто їздив у відрядження, складали 3 карбованці 60 копійок. Запам’ятайте цю суму.  
Анатолій Говорадло й Дмитро Гершензон відбули в артистичний тур від Луцької філармонії. Багато їздили по районах Волинської та сусідніх областей і ось приїхали в якийсь райцентр (Бенюк не пам’ятає в який, але це не так важливо – Авт.). Добралися до готелю пізно ввечері. Добре, хоч речі довелося всього лише на другий поверх виносити, де їх поселили. Позаяк той день був украй насиченим (відпрацювали три концерти), стомлені хлопці поставили валізи серед кімнати й відразу полягали спати. Забігаючи наперед, скажу, даремно вони це зробили, не перевіривши комплектність речей у номері. Тобто, в кожному двомісному готельному номері повинно бути: один графин для води, дві склянки, два стільці, один „брехунець” (радіоточка), два ліжка, дві ковдри, дві подушки і таке інше. 
Вранці, як тільки хлопці прокинулися й почали подавати звукові ознаки життя – торохтіти стільцями, вмиватися тощо, в двері постукали. Виявляється, прийшла чергова по поверху, яких зазвичай називають коридорними, перевіряти вищезгадану комплектність. Артисти здивувалися: мовляв, приїхали пізно, самі ще не роздивилися, що тут є, чого нема. Але, зрештою, сприйняли процедуру перевірки комплектності як данину вимушеній необхідності. Все в номері було на місці, поки коридорна не відчинила дверці шафи для одягу. З’ясувалося, там не було дерев’яних вішалок. Отут і почалося.
- Ви не знаєте, куди поділися вішалки? – з явним натяком на те, що приїжджі артисти якимось чином причетні до некомплекту в шафі, спитала коридорна.
- Та ви що? – обурилися хлопці. – Ми люди порядні й чужих речей ніколи не беремо. Це, по-перше. А по-друге, ми шафи й не відчиняли. Гляньте, навіть верхній одяг зверху на свої валізи склали. 
Жінка, вислухавши в міру гнівну промову поселенців, довго вибачалася. А потім жалісливим голосом почала бідкатися на свою маленьку зарплату, з якої у неї вирахують гроші за вішалки, на сердитого директора готелю, який оголосить їй догану, а отже вона лишиться й без преміальної доплати. І все це за півроку до виходу на пенсію. 
Коридорна пустила сльозу й розчулені артисти почали її втішати. З’ясували, що в шафі мало бути шість вішалок, вартість кожної 50 копійок. Тобто, не зрозуміло з чиєї вини, збиток склав 3 карбованці. У той час це були не такі вже й малі гроші – добові на одного відрядженого, нагадаю, складали 3 крб. 60 коп. Зрештою хтось із хлопців дістав із гаманця троячку й віддав жінці. Вона радісно подякувала свідомим поселенцям й поспішила вийти з номера. 
Артисти трохи розстроїлися, та воно й зрозуміло. Отак за чиїсь гріхи платити, ясна річ, малоприємна штука. Тимчасом за ними невдовзі мала приїхати машина й Анатолій з Дмитром вийшли на балкон, виглядати транспорт. Хвилин за двадцять побачили, як до готелю під’їжджає очікуване авто. Швиденько повернулися в кімнату з тим, щоб забрати речі й покинути готель. 
Роззираючись, чи нічого вони тут не забули (бо повертатися до цього готелю вже не планували), хтось із хлопців відчинив дверці шафи. І в дальньому затемненому куточку побачив… шість вішалок. Висловивши якийсь не вельми вишуканий «комплімент» на адресу підсліпуватої коридорної, артисти прийняли цілком справедливе, як їм здавалося, рішення: оскільки гроші за вішалки ними заплачено, треба забрати їх собі. Бо де гарантія, що в наступному готелі не повториться подібна історія з некомплектом? 
Позапихавши вішалки у валізи, Говорадло з Гершензоном рушили до виходу з готелю. Вже коли опускалися сходами на перший поверх, услід почули ґвалт коридорної: «Ах ви ж, злодії! Казали, що чесні й порядні, а вішалки поцупили!»
Артисти розгубилися, почали виправдовуватися. Мовляв, ми ж заплатили за ці злощасні вішалки. До того ж, коридорна сама винна, бо неуважно оглянула шафу, а гроші за начебто некомплект із них узяла.
Те, що Анатолій Говорадло й Дмитро Гершензон почули від розлюченої чергової по поверху, пізніше стало предметом веселих спогадів і жартів. Але в ту хвилину, згадують обидва, вони ладні були крізь землю провалитися. Коридорна, своїм криком зібравши майже весь персонал готелю й багатьох приїжджих, гнівно заявила:
- Ці злодії думають, що я їхні гроші в кишеню поклала! Та я відразу ж побігла до магазину й купила вішалки. Це всі бачили! А коли ви стовбичили на балконі, почепила ті вішалки на місце. А ви вкрали!
Під зацікавлено-злорадними поглядами присутніх артистам довелося відкривати валізи й віддавати «поцуплене»…



2. «ЦО ПАН ХЦЕ?»

Оскільки життя артиста головним чином проходить у відрядженнях то й не дивно, що більшість пригод із ним трапляється під час гастрольних поїздок, зокрема, в готелях. Ось ще одна готельна історія. 
Зазвичай артисти дуету «Світязь» проживають разом у двомісному номері. Проте трапляється, що кожен з них має можливість розкошувати й в одномісному «люксі». Того разу хлопцям випав саме такий люксовий варіант. 
Опустимо деякі деталі виснажливого концертного дня, що завершився пристойним фуршетом. Увечері артисти приїхали до готелю в місті Луцьк, де й поселилися кожен у свій номер. Для Дмитра Гершензона ніч минула без пригод, тому залишимо його в спокої. Далі розповідь про Анатолія Говорадла.
Літній день видався спекотним, увечері в номері було душно (в 90-ті роки у нас тільки починали подекуди встановлювати кондиціонери). Тому Анатолій прийняв душ і ліг спати, як мовиться, в чому мама народила. 
Десь о п’ятій годині ранку відчув шалену спрагу. Ще не розтуливши очі, почав усвідомлювати, що води в номері немає. Річ у тім, що в Луцьку в ті часи на ніч (з нуля годин до шостої ранку) відключали воду. Єдине місце, де могла бути питна вода – зливний бачок над унітазом. Для такого випадку годився й цей варіант. Вирішив негайно втілити його в життя. Напівсонний підвівся, намацав склянку на столі й, не вмикаючи світла, непевно пошвендяв до туалетної кімнати. 
Зайшов і не знати для чого з гуркотом зачинив за собою двері. Тримаючи в одній руці склянку, іншою почав водити перед собою, намагаючись натрапити на бачок. Але перед ним був порожній простір. З витягнутою вперед рукою Анатолій ступив крок, другий, третій… Зауважив, що для туалетної – це завелика кімната. Розблимав очі й спробував зорієнтуватися. Роззирнувшись, зрозумів, що він переплутав двері. Замість зайти до туалету, він вийшов з кімнати й опинився в напівосвітленому коридорі готелю. Слава Богу, о такій ранній порі тут, окрім нього, нікого не було. Інакше міг трапитися конфуз бо, як ми пам’ятаємо, артист був «у костюмі Адама». 
Вирішив повернутися до свого номера. Підійшов до дверей, взявся за ручку, крутнув її донизу й натиснув на двері плечем. Двері не піддалися. 
«Оце влип!» - подумав бідолаха, здогадуючись, що, коли знічев’я грюкнув за собою дверима, спрацювала защіпка. Ситуація виникла ідіотська. В якій кімнаті поселився його товариш, категорично згадати не міг. Можна було постукати в один із сусідніх номерів, вибачитися, пояснити, що й до чого й попросити, аби сходили за запасним ключем до чергової. Але, по-перше, так рано турбувати незнайомих людей – незручно. А, по-друге, …раптом двері відчинить дама?
Рішення прийшло несподіване й радикальне: треба виламати двері. Але зробити це необхідно швидко, за лічені секунди. Щоб ні персонал готелю, ні поселенці, розбуджені шумом, не встигли побачити його в такому, сказати б, делікатному вигляді. Головне – будь-що потрапити до своєї кімнати й одягнутися. А там видно буде. 
Прийнявши рішення, Анатолій відійшов до протилежної стіни, став у стійку каратиста, сконцентрувався й, стрибнувши вперед, ударив ногою в двері. Потім – вдруге, втретє. Після четвертого удару двері впали й артист ускочив до кімнати. 
Те, що він потрапив не в свій номер, зрозумів одразу. І справа навіть не в тому, що тут були штори іншого кольору й ліжко не на тому місці. Просто перед ним стояв незнайомець у трусах й перелякано дивився на нього. За мить чоловік тремтячим голосом запитав:
- Цо пан хце? (Що пан хоче? – польск.)
Що відповів Анатолій Говорадло бідолашному поляку Богдан Бенюк не пам’ятає. Але запевнив, що для артиста й для польського туриста все закінчилося благополучно. Зламані двері, звичайно ж, довелося ремонтувати за рахунок винуватця. А двері номера, в якому жив Анатолій, знаходилися поруч. І, між іншим, були незачинені…