МАРУСЯ - РАЗ, ДВА, ТРИ...

Те, що в 70-ті роки двадцятого століття трапилося в одному з сіл на Хмельниччині, розповіла вчителька Матвіївської загальноосвітньої школи Вільнянського району, що на Запоріжжі, Шпарук Людмила Дмитрівна.

У молодого подружжя Василя й Марії – велика подія: перше дитя народилося! Новоспечений батько хоч і хотів мати сина, зрадів, коли в пологовому будинку йому сказали ”У вас дочка!” 
Через тиждень після того, як Василь забрав Марусю з дочкою додому, подружжя вирішило влаштувати невеличку гулянку. Запросили родичів, друзів та сусідів. І вже під обідню пору господарі та гості почали, як мовиться, „доцю приливати”.
Зазначимо, щасливий тато разом із майбутнім кумом Петром розпочав те діло (приливання) з самого ранку й коли почалося гуртове застілля, він був уже добряче напідпитку. І після чергового тосту в затуманеній Василевій голові виник сумнів: чи правильно це, коли його донечку сьогодні вже кілька разів привітали з днем народження, а в неї досі нема ніяких документів? Відповідь напрошувалася однозначна: не правильно! Те, що він мислить у вірному напрямку, кивком підтвердив і Петро, з яким Василь поділився своїм сумнівом. 
- Що будемо робити? – спитав у майбутнього кума Василь?
Петро кивнув головою, бо говорити вже практично не міг.
- Може, перекуримо?
Петро кивнув.
Беручи цигарки в серванті, Василь звернув увагу на якийсь папірець, що лежав поруч. Придивився: то була довідка з пологового будинку про народження дитини.
- О, - підняв угору вказівного пальця Василь, - я знаю, що робити! 
...Після того, як Петро на знак згоди вкотре йому кивнув, двоє кумів, одне одного підтримуючи, пішли в сільраду, що була на сусідній вулиці. Ні кохана дружина Маруся, ні гості не знали про цей похід.
У ті часи, як воно й сьогодні по селах, реєстрацію шлюбу, народження дитини й таке інше оформлював секретар сільської ради. До нього й направилися хлопці. 
Галина Миколаївна – так звали сільського секретаря – була жінкою вже в літах. У своєму та й кількох сусідніх селах, які обслуговувала сільрада, знала всіх мешканців. І взагалі була в курсі всіх подій. Тому, забачивши двох молодих людей, один з яких недавно став татом, відразу здогадалася, чому хлопці такі веселенькі. 
- Доброго здоров’ячка Вам, тьоть Галь! – привітався Василь.
Петро кивнув.
- Здрастуйте, хлопці, - усміхнулася Галина Миколаївна. – Що, доцю приливаєте?
- Еге ж! – задоволено мовив Василь.
Петро кивнув.
- Тут таке діло, - Василь дістав з кишені довідку з пологового будинку, - приливати приливаємо, а в доцюні документів ще нема. Треба ж оформити!
- Ну, за цим діло не стане, - сказала секретар, дістаючи зі столу бланк свідоцтва про народження. – Зараз буде вам документ. Як вирішили доцю назвати?
Василь розгублено розвів руками. Видно було, що запитання застало його зненацька. Вони, звичайно, обговорювали з дружиною цю проблему. Але зараз, хоч убий, не годен був згадати, до чого тоді домовилися. Тому, безпорадно розвівши руками, щиро відповів:
- Не знаю.
- Як це? - здивувалася Галина Миколаївна. І зробила підказку. – Яке тобі жіноче ім’я подобається?
- Маруся, - впевнено заявив Василь.
- Гарне ім’я, як і в твоєї дружини. До речі, твоя Марія погодиться з твоїм вибором?
Василь запитально глянув на майбутнього кума.
Петро кивнув.
- Ну, звісно, погодиться! Он і кум підтверджує.
Петро ще раз кивнув.
- Що ж, хай так і буде, – сказала секретар і почала виписувати для Марії (Василівни) свідоцтво про народження.
До хати, де гулянка була в самому розпалі, Василь з Петром увійшли з виглядом переможців. Молодий тато інтригуюче тримав у піднятій руці документ. 
- Ось! – урочисто заявив він. – Тепер у моєї доці є свідоцтво про народження! Тільки що в сільраді одержали. За це треба випити!
Петро кивнув, а присутні заплескали в долоні. Чоловіки відразу ж почали наповнювати чарки, але радісну мить проголошення урочистого тосту зірвала Василева теща:
- Васю, чого ж ти не кажеш, як же ж назвав доцю в документі?
- Маруся, як же ще?
Виникла німа сцена Всі подивилися на Марію, яка, у відсутності хлопців, називала їм зовсім інше ім’я дитини. 
- Яка Маруся? – скрикнула молода мама. – Та він нас розігрує! Дай сюди свідоцтво!
Переконавшись, що чоловік говорить правду, Марія пустилася в сльози, приказуючи „Що ж ти наробив?”. Її почали втішати, але марно. Вона, схлипуючи, пояснювала, що хотіла назвати донечку Євгенією, на честь своєї бабусі. І вони ж з Василем це погодили, а він отаке витворив. 
Виплакавшись, Марія піднялася за столом, взяла чарку й, ображено дивлячись на свого розгубленого чоловіка, твердо заявила:
- Хай там хоч що написано у свідоцтві, а ми все одно називатимемо доцю Женею! От за це й вип’ємо!  
Присутні відреагували на цю заяву по-різному, але загалом погодилися з таким рішенням. Василь винувато зітхнув і по-дитячому вибачився „Я більше не буду!”. А Петро кивнув і потягся за чаркою...
Минуло три роки. Старі непорозуміння давно забулися, а нові - в щасливому сімейному бутті Василя й Марії - не прижилися. І слава Богу! Домовленість між чоловіком і дружиною виявилася вищою від формальностей і донечку, незважаючи на запис у свідоцтві про народження, всі називали Євгенією або просто Женею.
І ось у Жені з’явилася сестричка. Марія знову народила доцю. І на честь цієї радісної події сімейна пара знову організувала гулянку.
Після ...надцятої чарки Василь запитально подивився на кума Петра. Той кивнув. І вони вирішили вийти на перекур. 
У серванті, біля пачки цигарок, лежала довідка з пологового будинку. Щось перемкнуло у Василевій голові й він швидше автоматично, ніж усвідомлено, взяв довідку й поклав собі в кишеню.
Через десять хвилин два куми постали перед ясні очі секретаря сільської ради. Оскільки Галина Миколаївна минулого року пішла на пенсію, секретарем призначили молоду жіночку з сусіднього села. 
- У мене доця народилася! – радісно повідомив їй Василь. – Так ми оце святкуємо!
- Вітаю вас! – доброзичливо усміхнулася новий секретар.
- Треба свідоцтво про народження виписати.
- Та нема проблем, давайте ваші документи... Як вирішили назвати доцю?
Василь розгублено розвів руками:
- Не знаю.
- Як це так? А у вас перша дитина?
- Ні, це вже друга і знову – донечка! – Василь глянув на Петра, той, підтвердивши, кивнув.
- А як першу назвали?
- Женя!
Петро кивнув.
- А яке вам жіноче ім’я подобається?
- Маруся.
- То, може, так і назвемо?
Василь запитально глянув на кума. Той ствердно кивнув. І Василеві нічого не залишалося, як погодитися:
- Хай буде Маруся...


НЕ СКАЖУ!

Розповів Ігор Анатолійович Мірошниченко, завбачливо не розголосивши справжніх імен та звань учасників реальної пригоди

Обмивати або ж приливати нову зірочку – це для людей у формі означає виконати певний ритуал. При цьому танкісти, військові моряки, прикордонники, міліціонери та інші, чин яких визначає кількість та розмір зірочок на погонах, особливих відмінностей у ритуалі не мають. Зазвичай усе відбувається так. Особа, що дослужилася до чергового офіцерського звання, виставляє своїм колегам могорич. Зірочку, тимчасово зняту з нового погону, кидають у чарку, по вінця наповнену горілкою. Винуватець події мусить випити чарку до дна і, вхопивши зірочку зубами, виголосити таке: „Представляюся з приводу отримання нового військового звання прапорщик” (мічман, капітан, майор... – потрібне вставити). Після цього зірочку чіпляють на погон і ритуал вважається завершеним.
В одному з райвідділів міліції в кінці робочого дня новоспечений майор Валерій Жмиха зібрав колег за святковим столом, щоб відзначити знаменну для нього подію. Слід зазначити, що у вживанні спиртних напоїв Жмиха був не дуже загартованим бійцем. Дві-три чарки йому цілком вистачало, аби бути добряче напідпитку. 
Знаючи цю свою слабинку, він намагався не зловживати. Але сьогодні випадок особливий і порушувати традиції вчорашній капітан не хотів. Щоправда, на 250-грамовий гранчак з горілкою, який належало випити, поглядав з деяким напруженням. Спробу замінити гранчак стограмовою чаркою співробітники забракували.
- Не можна, дорогий Валерію Михайловичу, - зауважив йому капітан Губенко. – Велика зірочка – велика чарка! Мусиш випити!
Присутні дружно підтвердили правильність цієї думки. Крити було нічим і майор Жмиха під веселе скандування колег „Пий до дна!” вихилив гранчак і представився за відповідною формою.
Якби на цьому все й закінчилося, то, швидше за все, подальші події розвивалися б інакше. Але сталося ось що. Хтось із присутніх виголосив ідею, що не годиться приливати зірочку з правого погону, залишивши поза увагою ту, що на лівому. Недовга дискусія з цього приводу завершилася ухвалою товариства:
- Валерію Михайловичу, мусиш прилити й ліву зірочку!
І майор таки зробив це.
Те, що Жмиха сам додому не годен добиратися, стало зрозумілим через кілька хвилин. Його розвезло. Він кілька разів безуспішно починав розказувати старий анекдот про партизана, який на допитах говорив тільки одну фразу „Не скажу!”, але так до кінця й не зумів його розповісти. 
Гулянка затяглася до пізнього вечора. Новоспеченого майора вирішили відправити додому патрульною машиною. Він жив у одному з нових мікрорайонів десь аж на околиці міста. Супроводжувати його доручили лейтенанту Сопронову. 
Ні водій, ні лейтенант достеменно адреси не знали. Щоправда Сопронов одного разу був там, коли десь рік тому вони перевозили капітана Жмиху на нову квартиру. Але ж то було вдень, а зараз – ніч. До того ж, архітектори наплодили стільки будинків-близнюків, що й серед білого дня між них можна заблукати. Тож, прибувши в мікрорайон, почали з’ясовувати у самого Жмихи:
- Товаришу майор, на якій вулиці ваш будинок?
- Не скажу!
- Ну, хоч на початку району, чи далі їхати?
- Не скажу!
У майора був грайливий настрій. Він почувався партизаном з анекдоту і так увійшов у роль, що вийти з неї не міг. Та й не хотів. Йому подобалася ця гра. Він очікував будь-якого запитання, щоб, театрально махнувши рукою, виголосити своє „Не скажу!”. Спочатку це тішило супроводжуючих, потім почало роздратовувати. Але що вдієш: наказ доставити начальника додому треба виконувати.
Коли стало зрозуміло, що Жмиха нічого путнього не скаже, Сопронов здогадався заїхати в аптеку, що працювала цілодобово й зателефонував звідти до райвідділу, аби дізнатися в чергового про адресу майора. Записавши назву вулиці, номер будинку й квартири, лейтенант повернувся до авто й весело сказав:
- Ну, Валерію Михайловичу, тепер ми знаємо вашу адресу: вулиця Садова, будинок сімнадцять, квартира двадцять сім. Правильно?
- Не скажу! - гнув своє Жмиха.
Потрібну вулицю й будинок знайшли досить швидко. Але вже біля самого будинку виникла нова проблема. Вхідні двері в під’їзд були з кодовим замком. Намагання хакерським методом підібрати код, успіху не мали. Помучившись, супроводжуючі знову звернулися до п’янючого колеги з проханням згадати код. І знову почули „партизанську” фразу...
У водія здали нерви. Він упритул підійшов до майора й сердито гукнув:
- Або ти зараз говориш код, розтуди твою, або кидаємо тебе тут і що хочеш, те й роби! Мені теж додому треба!
Грізний вигук ніякого впливу на Жмиху не мав. По-дурному всміхнувшись, майор знову повторив своє.
Шум біля під’їзду когось розбудив. З балкону на третьому чи четвертому поверсі озвався жіночий голос:
- Гей ви, внизу! Совість маєте? Ану припиніть буянити, бо зараз міліцію викличу!
- Та ми ж і є міліція! – радісно відгукнувся на голос лейтенант Сопронов, виходячи на освітлене місце. – Ми тут... цінний вантаж привезли в двадцять сьому квартиру, а коду не знаємо. Підкажіть, будь-ласка.
Побачивши людину в формі, жінка заспокоїлася й, повагавшись трохи, назвала код.
Квартира Жмихи була на сьомому поверсі. Не без проблем дотягнувши туди майора, який на ногах самостійно практично не тримався, двоє захеканих бідолах притулили його до стіни навпроти дверей з номером 27. 
- Ваші двері, Валерію Михайловичу? – спитав лейтенант.
- Не скажу!
- Ну, як знаєте! – стомлено мовив Сопронов і натиснув на кнопку дзвінка.
За хвилину двері відчинила якась літня жінка. Здивовано оглянувши пізніх гостей, зупинила погляд на притуленому до стіни майорові. 
- Здрастуйте, - промимрив лейтенант, - ми тут привезли, е-е...
- Бачу! – перебила його жінка й гукнула вглиб квартири. – Валю, йди поглянь на своє чудо в пір’ях! – Усвердливши спопеляючий погляд у Жмиху, тоном, що не віщував нічого доброго, додала. – Ну, зятьочку, заходь, заходь.
- О, так це ваша теща? – злорадно усміхнувся водій, дивлячись на майора.
- Не скажу! – сердито видихнув Жмиха.
- Я тобі не скажу! - взялася в боки теща. - Ану заходь, небалакучий ти наш! Зараз ти мені все скажеш...
Коли супроводжуючі вийшли з будинку, досвідчений водій, який багато вже побачив на своєму віку, зауважив:
- Ну, лейтенанте, наш „партизан” потрапив у надійні руки. Бачив, як вона на нього дивилася? Як удав на кролика! Цю тещу до нас у кримінальний відділ, злочинців допитувати - ціни б їй не було...