НУ, ЦЕ, БЛІН, ВОБЩЕ!

Олені Олександрівні Ковальовій
 про цю подію розповів її знайомий, 
який працює водієм 
маршрутного таксі.

Чого тільки не трапляється в так звані „години пік” у нашому громадському транспорті взагалі, й у маршрутних таксі зокрема. Ось вам чергова картинка з натури.
Зима. Ранкове Запоріжжя. Дощенту натоптана пасажирами маршрутка рухається в бік Бородінського мікрорайону міста. Водій, якщо немає нікого на вихід, не заїжджає на зупинки. Пасажирів, що вже їдуть, це цілком влаштовує, а хто тупцюється на зупинках, хай чекають наступного рейсу.
По зустрічній смузі наближається порожній мікроавтобус того ж маршруту, водій якого подає умовний світловий знак фарами, що має означати „У мене проблема”. Обидві маршрутки притискаються до бордюру й стають. 
Водій порожнього автобуса підходить до свого колеги. 
- Слухай, Петю, у мене якісь проблеми з переднім колесом, я навіть пасажирів не взяв, - скаржиться. - Треба підшипник замінити. До речі, запасний у мене є, а домкрата, щоб машину підняти , нема.
- О, а в мене навпаки: запасного підшипника нема, а домкрат є, – жартома відказує Петро. - Візьми в багажнику, щоб мені не виходити. Тільки, Миколо, коли мінятимеш підшипник... – Далі більш досвідчений Петро стисло пояснює молодшому колезі, що й до чого.
Поки між водіями йде розмова, якийсь чоловік з вулиці, якому, очевидно, теж край треба їхати, відкриває двері й починає запихатися в маршрутку. Лунають сердиті вигуки: „Куди ви лізете?!”, „Місць немає!”. Зрештою кандидат у пасажири, переконавшись у безперспективності своїх домагань, здається. Грюкнувши дверима, йде на зупинку очікувати наступного автобуса.
Тим часом між пасажирів зріє невдоволення. Особливо ремствують ті, хто спресовані в кінці салону, мов депутати біля трибуни у Верховній Раді. Вони не знають про справжню причину зупинки. Зауваживши міні-скандальчик біля вхідних дверей, вони цілком логічно припускають, що водій, у погоні за додатковим заробітком, намагається взяти ще одного пасажира. Лунають гнівні вигуки, типу „Водій, чого стоїмо? Поїхали!”, „Ти ще собі на голову когось посадив би!” і т.д.
У розпалі назріваючого скандалу водій аварійної маршрутки, як йому порадив товариш, відкриває задні дверці переповненого автобуса, щоб взяти з багажника інструменти для ремонту. Розлючені пасажири однозначно приймають його за чоловіка, який щойно з боєм намагався зайти через вхідні двері й накидаються на нього: 
- Ну, це, блін, вобще! – сердито верещить притиснута в кутку дама в шубі. – Мужчина, у вас совість є?! Куди ви лізете? Вам же ясно сказали, що місць нема!
- Ану, закрий багажник і шуруй відсіль! – підтримує даму спортивної статури молодик. 
Оскільки упертюх готується з тилу взяти наступом автобус (так вирішують пасажири), в салоні починається істерика. При цьому думки розділяються. Одні радять нахабі швидше вмощуватися в багажнику, бо час уже їхати, інші намагаються виштовхати його. Якась бойова старушенція, либонь ровесниця хортицького дуба, примудряється в тій штовханині витягти свій ціпок і гепнути ним по спині порушника.
Далі відбувається щось непередбачуване. Незнайомець замість зайняти незвичайне для поїздки місце, хапає з багажника важкеньку сумку, зачиняє дверці й на очах в ошелешеної публіки йде собі геть.
Тієї ж миті автобус починає рухатися і, набираючи швидкість, покидає місце пригоди. В кінці салону чується злорадне хіхікання та коментарі:
- Достоявся водій, поки пограбували!
- Так йому й треба, щоб знав!
- Ти диви, що робиться, ай-я-яй!
...А водій під гучну низькопробну музику, якою б’ють громадян по вухах майже всі сучасні радіоканали, везе пасажирів по маршруту. І навіть не підозрює, яке „ЧеПе” у нього сталося.

 

ДЛЯ ЧОГО ЦВЯХ ОСІМЕНИТЕЛЮ?

Випадок, про який розповіла мені 
Валентина Миколаївна Манжура,
 дуже скидався на вигадку, анекдот. 
Але після одного з концертів 
у Оріхівському районі Запорізької області, 
де я розповів його зі сцени, 
до мене підійшли дві жіночки 
й сказали, що подібна історія насправді 
трапилася в їхньому селі...

Молодий фермер одружився й узяв собі жінку з міста, як тут кажуть, городську. Зрозуміло, що новоспечена фермерша була в питаннях сільського господарства, що називається, ні в зуб ногою. Але, слід віддати їй належне, потроху вникала в суть нових для себе проблем і згодом набралася досвіду. А на самому початку цього набирання досвіду, кажуть, трапилося з нею таке. 
Оскільки господарство спеціалізувалося на тваринництві, у фермера був відносно невеликий корівник на 120 голів. Питання продовження роду поголів’я добросовісно виконував племінний бугай Яшка. Та він серйозно занеміг і довелося бідолашного відправити на бійню.
Увечері того ж дня три корови пішли в загул, тобто їм край треба було до бугая. А позаяк свого вже не було, а в сусідів, як вважав фермер, бугай – слабенький, господар звернувся в районний центр штучного осіменіння. Звідти обіцяли негайно прислати спеціаліста. І як на те, самому фермерові треба було їхати в обласний центр у термінових справах. От він і говорить своїй молодій дружині:
- Зараз сюди приїде осіменитель.
- Це той, що замість бугая?
- Еге ж, саме той. Ходімо покажу тобі, яких корів треба обслужити. 
Зайшли вони до приміщення, чоловік показує на корів:
- Ось цю, цю й оцю. Запам’ятала? 
Дружина не дуже впевнено кивнула головою. І фермер, щоб вона нічого не переплутала, біля кожної корови, яку треба осіменити, на стовпчику забив по цвяшку. І поїхав з дому.
Приїжджає спеціаліст зі штучного осіменіння – огрядний чоловік з невеличкою валізою. Запитує хазяїна.
- Його немає, - каже дружина, - але я в курсі справ. Йдіть за мною.
Зайшли вони до корівника, жінка показує спеціалістові, як і навчив чоловік:
- Ось цю, цю й оцю!
- Зрозуміло, - відповідає спец. – О, а для чого тут цвяхи в стовпчики забиті?
- Ну, - ніяковіючи відповідає початкуюча фермерша, - мабуть, щоб ви на них свої штани вішали.
Коли до спеца дійшло, як молодичка уявляла собі штучне осіменіння, він довго не міг почати роботу. Через приступ шаленого реготу...


КУПІТЬ ДИТИНІ ПОКЕМОНА!

Розповіла Олена Вікторівна Піддубна, яка й була свідком цієї пригоди. Для тих, хто не знає, повідомляю: „покемон” – японська електронна іграшка, яка свого часу була предметом моди у малюків.

Ранок. Люди в маршрутному таксі їдуть на роботу. В салоні неголосно звучить легка музика з радіоприймача. Це настроює пасажирів на безтурботну хвилю й вони спокійно напівдрімають. І раптом цю майже ідилічну картинку різким дисонансом порушує вередливий голос хлопчика дитсадівського віку:
- Мамо, ти мені купиш покемона?
- Відчепись! – сердито відповідає молода жінка.
Але малюк вперто починає скиглити, кілька разів повторюючи одне й те саме:
- Мамо, купи мені покемона! Мамо, купи мені покемона...
Пасажирів це починає дратувати. Вони красномовно зиркають на маму, даючи цим зрозуміти, щоб вона заспокоїла свою дитину. Але та, очевидно, звикла до таких вередувань сина і вдає, що не чує його.
Малюк, зауваживши це, раптом змінює платівку й сердито говорить:
- Мамо, якщо ти не купиш мені покемона, скажу таткові, що ти сьогодні спала з дядьком Вітьком!
Ця заява викликала вибуховий ефект. Мама під прискіпливо зацікавленими поглядами пасажирів, з яких дрімоту наче вітром здуло, почервоніла й не знала, куди себе подіти. На першій же зупинці вона схопила сина, що продовжував канючити „Мамо, купи покемона”, і вискочила з маршрутки.
На її місце зайшла інша жіночка з хлопчиком приблизно такого ж віку. Він чув про що просив малюк на виході з таксі свою маму. Тому й собі вирішив поцікавитися:
- Мамо, а ти мені купиш покемона?
Жінка ще не встигла відреагувати на прохання дитини, як водій, повернувшись, голосно попередив її:
- Мамочко, обов’язково пообіцяйте сину, що купите йому того покемона. Бо вам же гірше буде!
Салон вибухнув реготом. І тільки двоє новоприбулих пасажирів – мама з сином – не зрозуміли, чому дивна порада водія викликала таку бурхливу реакцію...