Зміст статті
ВНУТРІШНІЙ ГОЛОС
Гумор і сатира
КОЗОПАС ШТУРМУЄ ПАРНАС
Козопас… Таке жартівливе прізвисько дали Олександрові Ткаченку його колеги з «Веселої Січі». Чому? Тому, що він вийшов, як колись говорилося, з гущі народу (родом із села Антонівки Шполянського району Черкаської області), тож у дитинстві не міг не пасти кіз або гусей чи корів. По-друге, після закінчення військового училища він майже тридцять років служив у Збройних силах і, так би мовити, пас молоде воїнство. Не забував і про себе: до військової освіти добавив ще одну вищу (цивільну) – закінчив заочно факультет журналістики Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка. А по-третє, вийшовши в запас у званні підполковника, О.Ткаченко не вельми «розкошував» на свою пенсію, тому був змушений завести «кормилицю» - козу Азу, у якої, подейкують, молоко цілюще, мов женьшень або легендарна віагра.
Поетичним словом Сашко «балувався» ще в юності (писав оди, присвячені молодим кралям), потім зрідка друкувався в армійській пресі (як правило, це були «датські» вірші та ще й написані на «общепонятном языке»), але коли повернувся на батьківщину і потрапив до кола запорізьких літераторів, в ньому ожило-воскресло «українство», а з ним – і нестримно-буйне почуття гумору. Вже перші веселі твори , написані О.Ткаченком рідною мовою, засвідчили, що в українську гумористику йде обдарований, оригінальний майстер із міцною козацькою закваскою.
Невдовзі гуморески Олександра Ткаченка, сиріч Козопаса, стали окрасою альманаху «Весела Січ». Їх щедро й охоче публікували тижневик «Веселі вісті» (на жаль, він наказав довго жити, але Козопас устиг двічі стати його лауреатом) та інші періодичні видання. А кілька років тому О.Ткаченко став лауреатом Всеукраїнського конкурсу на кращу байку.
Мені не раз доводилося бути свідком, як тепло сприймають гумориста слухачі, як щедро аплодують йому. Тим паче, що й читати свої тексти О.Ткаченко вміє достоту артистично (недарма він – неодноразовий переможець обласного конкурсу гумористів-виконавців «Пересмішник»). Взагалі ж, веселосічовик Козопас добре володіє словом, знається на ідіоматичному багатстві нашої мови, не боїться гостроти, хоча іноді, ніде правди діти, працює «на грані фолу». Він, що найсуттєвіше, бачить у житті смішне і визбирує його, щоб потім повернути народові збагаченим, відшліфованим і, до речі, в пристойній «упаковці».
Благословляючи цю книжку в світ, не можу не висловити радості з приводу того, що наш народ не розучився жартувати і нині «командирує» в літературу людину талановиту, шляхетну і веселу. Як мовиться, з Богом!
Петро Ребро,
кошовий «Веселої Січі»,
лауреат премії ім. Остапа Вишні
Народивсь Олександр Якович ТКАЧЕНКО 27 серпня 1937 року в селі Антонівка Шполянського району, що на Черкащині.
Помер 2 травня 2014 року.
Похований в селі Комишуваха Оріхівського району Запорізької області.
ПОЛІТИКА
І ФАНТАСТИКА
ОГЛЯД ПРЕСИ
Гортаю жадібно газети,
Шукаю свіже і нове,
Бо хочу знати: чим планета
Сьогодні дихає й живе.
Там ллється кров і стогне горе,
А там спекли рекордний кекс!
Там лайнер врізався у гору,
А там – нажива, гроші, секс…
Та виявляється, що все те
Наразі і не головне,
Як переконують газети
Щодня настирливо мене.
Даремно не жалієм сліз ми,
Коли жбурляють в небуття
Страшні глобальні катаклізми,
Як трісочки, людські життя…
Не варто, мов, як дурень з печі
Пірнати в хвилі тих подій,
Бо є на світі інші речі –
Читай і плач, або радій!
Ось Пол Макартні гонористий
Надумав шлюб таємно брать,
А ви мені про терористів…
Та хай вони вогнем горять!
А як із Холлі Беррі буде? –
Сама ридає і рідня,
Бо чоловік її, паскуда,
Нахабно зраджує щодня…
Які тайфуни і потопи,
Коли Боярський люто п’є?
Та хай заллє хоч всю Європу,
Хай всю планету трясця б’є! –
Чи з того сумувати станеш?
Про інше Голлівуд гуде:
Там Кейт Уінслет знову заміж
За Сема Мендеса іде!
А Брітні Спірз – яка брехуха!
Таким не місце у раю,
Бо продзижчала наскрізь вуха
Всім про незайманість свою.
А ми й раділи, як маленькі…
Вона ж нас «кинула» на дно,
Бо із Джастіном Тімберлейком
Ця краля спить уже давно!
Тепер порожнім звуком стала
Її про цноту маячня.
До всіх жінок довіру вкрала!
Яка вже в біса тут Чечня…
Там щезнув журналіст безслідно –
Чи з того варто голосить,
Коли актриса Ніколь Кідман
Не хоче трусики носить?!
Хтось отруївся чадним газом,
Десь привалило шахтарів,
Хтось депутата вбив КамАЗом,
Десь дім з людьми дотла згорів –
Все те минеться непомітно,
Не скажуть в тім чия вина…
А Шифер Клаудія – вагітна!
Оце вже справжня новина!
Ось Чичоліну старувату
Втягнуло в політичний вир:
Віддатись хоче Арафату,
Щоб той погодився на мир.
Секс-бомба тут прорахувалась –
Ясір лише захихотів.
Вона й Хусейну «віддавалась»,
Та той чомусь не захотів…
Ще помилково лайнер збили,
Але ж не треба забувать:
На те ракету і робили,
Щоб нею літаки збивать!
Чого ж нам бідкатись до втоми?
Вона зробила все сама!
Та й президент сказав, що в тому
Їй-бо, трагедії нема.
А от що Гурченко до суду
На рідну доню подає
(Квартиру ділять) – в цьому, люди,
Трагічне щось і справді є…
Упав літак в юрбу святкову,
Чимало горя наробив,
А преса повела розмову
Про сенсаційне диво з див:
Така собі Раманда Б’янка
Рекордний видала почин:
За шість годин ця німфоманка
Береться «втішить» полк мужчин!
Як можна тут спокійно спати,
Коли таке от навкруги?
А ви про пенсії, зарплати,
Про ціни, мафію, борги…
Ну вкрали гроші у народу,
Ну подорожчав телефон,
Ну не дають гарячу воду,
Зате ж який секс-марафон!
Є ще новини підходящі,
Радійте ви і вся рідня:
«Ми з року в рік живем все краще!» -
Нам влада стверджує щодня.
А ви про гроші, ліки, їжу…
Доволі скиглити й тужить!
Ось принесли газету свіжу –
Ну от! Ще краще стали жить!
МОНОЛОГ ПРЕТЕНДЕНТА
Я поведу базар предметно,
Продуйте вуха, пацани!
Я нині вирішив конкретно
Балотуватись в пахани!
І, круто взявшись за цю справу
(Навіщо ж гнати порожняк?),
Я вже зробив свою пред’яву
У найверховніший сходняк.
А там братки богують наші
Й сказали так мені вони:
- Ти вже відсидів на параші –
Пора виходить в пахани!
Я волю кодла поважаю –
Не сука ж я і не фуфло.
Жить по понятіям бажаю,
Я ж не якесь там западло…
І як хазяїн у законі,
Коли прийде моя пора,
Я наведу порядки в зоні.
Тож начувайтесь, фраєра!
Готуйте памперси, прокладки,
І язики всі – на вузли!
Вам вийдуть боком ті порядки.
Запам’ятайте це, козли!
Кінчайте ваші теревені
Про мову і культури хлам:
Всі ботать будете по фені –
Кажу це як «проффесор» вам!
А гімном зони буде «Мурка».
В натурі, пісня – вищий клас!
Її співає кожний урка,
Це справжня класика для нас!
І заживемо ми красиво
За общаковським казаном…
Скоріш би вже одержать ксиву
Про те, що став я паханом!
Хто ще на нарах – тим халява:
Заждіть-но трішечки, орли,
Я написав уже маляву
Про те, щоб волю вам дали.
Тоді добряче побухаєм –
На те вже бакси я припас.
А всі менти і вертухаї
Підуть «шістьорками» до нас!
Складу присягу перед людом:
На Кодекс руку покладу,
Скажу два слова: «Сука буду!»
І від яйця вже не впаду!
АНТИЧНА НОСТАЛЬГІЯ
Прадавні римляни і греки
Одначе, молодці, без жартів.
І хоч до нас їм і далеко,
Та все ж вони поваги варті.
Бо у мистецтвах і науках
Ті древні досягли чимало,
Та й від богів пекельні муки
За праведні діла приймали.
В Колхіду грізними морями
По руно золоте ходили,
Звели величні, пишні храми,
Героїв, геніїв плодили…
І все у них було «на рівні»,
Нормально – ніде правди діти,
Але прості були й наївні,
Як нерозумні малі діти!
Філософ Діоген, приміром,
Чомусь у бочці поселився,
Весь вік прожив у тій «квартирі» -
І був щасливий, не журився!
А вдень зі свічкою по місту,
Як привид, нипав без упину:
Шукав за формою і змістом
Найдосконалішу людину.
О, Діогене! Ненароком
Якби ти встав хоч на хвилину
Й поглянув мудрим грецьким оком
На нашу неньку Україну!
Мабуть, здригнувся б аж до генів,
Коли б таке вже приключилось,
Бо в нас тут стільки Діогенів,
Що вашим грекам і не снилось!
І теплотраси, і підвали,
І звалища, де вітер свище,
Вони давно окупували,
Як взимку кажани горище.
Нам ідеал знайти довічно
Твоя свіча не допоможе,
Бо ми й при світлі електричнім
Достойних вибрати не можем!..
Сізіф за те, що смерть-скорботу
Скував тяжкими ланцюгами,
Рвав пупа на дурній роботі –
Був так покараний богами.
Пхав каменюку на вершину,
Та вниз вона зривалась потім…
Хіба не так ми Україну
Уже п'ятнадцять років котим?
Так то ж Еллади древні міфи,
Наївна казочка і глупа,
А в нас – керманичі-Сізіфи
Народ примусили рвать пупа!
Біг Демосфен, цей майстер слова
На гору з камінцями в роті,
Ще й виголошував промову,
Як кажуть, в милі весь і в поті.
Тож при такій от підготовці
Будила всіх його промова…
А в нас – найвищі посадовці
Докупи не зведуть два слова…
Ті древні римляни і греки
Закон і владу поважали.
Сократ, приміром, і Сенека
За ту повагу й постраждали.
Сократу суд звелів отруту
Самому випить. Кубок повний!
І він ковтнув свою цикуту
Й помер у тузі невимовній…
Сенеку прирекла на муки
Вже імператорська корона:
Він сам наклав на себе руки,
Як вимагав наказ Нерона.
А в нас – уже картина друга:
Народ у розпачі гадає,
Чому таврований злодюга
Щаблі найвищі посідає?
Бо лиш при владі аморальній
Такі можливі прецеденти,
Коли злочинець кримінальний
Нахабно лізе в президенти!
Колись Калігула в гордині
Зле познущався над сенатом,
Зробивши, як сказали б нині,
Свою коняку депутатом.
Ми посміятись цьому раді,
Але ж не будем забувати,
Що у найвищій нашій Раді
Подібних жеребців багато!
О, Діогене-небораче!
Ти народився у сорочці,
Бо всього цього ти не бачив,
Коли вітійствував у бочці.
А в нас поживши, чесне слово,
Перемінив би зору точку.
Ти б загасив свічу і мовив:
- Ні, краще я полізу в бочку…
Чом не на користь нам наука?
Чом правлять бал оті пихаті?
Допоки ж буде ця багнюка,
Оце сміття у нашій хаті?
Хоч нам терпіння й не забракло,
Та будьмо ж горді й одностайні:
Вже годі нам чекать Геракла –
Самі очистим наші стайні!
БАЙСТРЮКИ
Наш люд батьків шанує й поважає,
Тому, як цвях забивши молотком,
Того, хто роду-племені не знає,
Назвав безжально точно байстрюком.
Їх розвелось у нас таки багато,
Ніяк не згинуть і не пропадуть.
Ще й підростають юні байстрючата,
Що по слідах безбатченків ідуть.
У владу пруться – люблять керувати!
І хоч бракує розуму – дарма,
Вони уже пролізли в депутати
І рвуться до державного керма.
Брехливі й підлі, хоч по крові й браття,
Та допусти до влади пустомель –
Вони Вкраїну роздеруть на шмаття
Губерній, автономій та земель…
В нових «союзах» без жалю і кари
Здадуть «братам» державу задарма,
Бо вже не можуть жити яничари
Без батога й імперського ярма.
Їм Україна вже давно не мати,
Хоч годувала їх у всі часи.
Вони готові в душу їй плювати
За куций шмат гнилої ковбаси.
Їм кістка в горлі українське слово,
Чуже – солодше співів і музик,
Бо став ріднішим маминої мови
«Общепонятний», вибачте, «язик»…
Все рідне ненавидять до нестями,
До слави ж липнуть – пнуться в козаки:
З чужинськими погонами й хрестами
По Хортиці гуляють байстрюки!
Не визнають нікого і нічого,
Навіть того, що вписане в віки,
І вже паплюжать Кобзаря святого
Бритоголові необайстрюки…
Оце ж такі із зайдами дружили
І щоб діждатись похвали катів,
Здирали шкуру і сотали жили
З мого народу, із моїх братів.
І без жалю, без відчуття провини
В голодоморні прокляті роки
Окраєць хліба з рученят дитини
Оскаженілі рвали байстрюки.
В Гулагах, за сибірськими лісами,
Де Магадан, Печора, Соловки,
Надійними сторожовими псами
Катам служили й наші байстрюки.
Сьогодні їм би на коліна стати,
Відчути сором вперше за життя…
Та не діждеться Україна-мати
Від тих «синів» ні сліз, ні каяття.
Вони не змиють із очей полуди,
Бо тут існує правило тверде:
Хто крок ступив дорогою Іуди,
Той вже ніколи з неї не зійде!
Тож стережіться, але знайте, люди,
Ця погань щезне, як туман з ріки.
А Україна – є, була і буде!
Народ безсмертний! Смертні байстрюки!
ЗАСЛАНЦІ
Ми з Романом давні друзі,
Не розлить водою,
Не знайти у всій окрузі
Таких, як нас двоє.
Завжди маємо роботу,
Бо майстри хороші,
Тож і трудимось до поту –
Заробляєм гроші.
Чи сезонка, чи шабашка –
Устигаєм всюди.
Хоч працюємо і тяжко,
Та живем, як люди…
Може, так би мирно-тихо
Все воно й котилось,
Та оце недавно лихо
З нами приключилось.
Заробивши сотню-другу,
(Хто ж працює дурно?),
Ми пішли у лісосмугу
Відпочить культурно.
Ми ж не бомжі чи невдахи,
Не якісь танцюри –
Узяли з собою шахи,
Томика Сосюри.
Не минулося й без лайки –
То Роман злословив:
Він хотів ще й балалайку
Взять, та я відмовив…
Пепсі-коли пляшку мали,
Плавлені сирочки,
Трохи хліба, трохи сала,
Свіжі огірочки…
Першу партію скінчили,
Все прекрасно йшлося,
До Сосюри приступили –
Тут і почалося!
Раптом щось загуркотіло,
Заревли сирени
І у лісосмугу сіло
НЛО зелене.
Люк відкрився, чи дверцята,
Щось там засвітилось
І зелені чортенята,
Як горох скотились.
Затягли мене й Романа
У свою тарілку.
Всі були, як свині п’яні,
Дудлили горілку.
Нас насильно напували –
Досліди робили,
А як ми протестували,
То по ребрах били…
Потім щось забулькотіло,
Як бачок в клозеті,
Мить – і ось уже ми сіли
На якійсь планеті.
Там вони горілки брали,
Пива і тараньки,
Й ту планету називали
«Альфа баби Маньки».
Зразу ж п’янка й почалася,
Тут же, біля люка.
Був у них там робот Вася –
Ох і пив, падлюка!
А коли після «банкету»
Вклалися всі спати,
Вася дещо по секрету
Став розповідати.
Все, мовляв, прибульці знають
В будь-яку хвилину,
Бо частенько прилітають
В нашу Україну.
Тут вони людей хапають,
Як татари бранців,
А натомість засилають
Нам своїх засланців.
Ну а ті вже справу знають,
Їхні висуванці,
І нахабно починають
Діяти, засланці.
Розчиняються в народі
І пролазять, гади,
В інститути, на заводи,
В міністерства, ради…
Бо космічні ті бандити
Дуже люблять владу,
Кожен рветься захватити
Керівну посаду.
Є такі, що навіть носять
Булаву «у ранці»…
Зрозуміли, куди косять
Очі ті засланці?
Круто кашу заварили
Кляті ошуканці:
Вже в парламенті створили
Фракцію, засланці!
Що змогли, те розікрали,
Продали, поганці.
Ми їм щиро довіряли,
А вони – засланці…
А країна гола й боса,
Всі вже голодранці,
Бо куди не встромиш носа –
Скрізь одні засланці!
У кишенях вітер свище,
Водять злидні танець…
Навіть той, що там… найвище –
Кажуть, теж засланець…
У парламенті – провали,
Лаємо обранців.
Хто ж міг знати, що обрали
Ми туди засланців?
Гостювали ми до ночі
У космічних ланців.
Да, розкрив нам Вася очі
На отих засланців…
А проснулись в лісосмузі
Ми з Романом вранці,
І подумалось нам, друзі,
Що і ми засланці!
Бо вже звикли шанувати
Всяких запроданців,
Замість того, щоби гнати
К бісу всіх засланців!
МАЄМ ТЕ, ЩО МАЄМО
Можновладець бовкнув фразу –
Й досі пам’ятаємо,
Зняв проблеми всі відразу:
«Маєм те, що маємо…»
Відтепер на всі питання
Відповідь ми знаємо.
Тільки й чуєм заклинання:
- Маєм те, що маємо…
Революція! Всі раді,
Шлях свій обираємо!
А «колишні» - знов при владі!
Маєм те, що маємо…
Обирали, фальшували,
Хто робив те – знаємо,
Ну а їх амністували!
Маєм те, що маємо…
Традиційно вже щороку
Уряд розганяємо,
А нам кажуть: - Мудрі кроки!
Маєм те, що маємо…
Бійки, підкуп, лемент, зрада
(Ще ж не все і знаємо),
Ось така Верховна Рада,
Маєм те, що маємо…
Тих, що вбили журналіста,
Вже п’ять літ шукаємо,
А нам кажуть: - Влада чиста.
Маєм те, що маємо…
Он злодюг арештували –
Тішимось, вітаємо,
Глядь – а їх повипускали!
Маєм те, що маємо…
Все, що можна, розтаскали,
Де кінці – не знаємо,
А нам кажуть: - Ми не крали!
Маєм те, що маємо…
Ось будиночки-картинки
Всюди споглядаємо,
А нам кажуть: - Це ж хатинки!
Маєм те, що маємо!
Звідки в нас ті мільйонери? –
В розпачі питаємо.
Кажуть: - Є й міліардери!
Маєм те, що маємо!
А як тут нам припікає –
До Москви тікаємо.
Та пригріє й привітає.
Маєм те, що маємо.
А сумління де? Натомість
Звичне вже «ковтаємо»:
- Та яка там в дідька совість?
Маєм те, що маємо…
ІСТОРІЯ
І
СУЧАСНІСТЬ
ГУБЕРНАТОРСЬКИЙ ПОСТРІЛ
На балу музики грали,
Вальсували пари:
Дипломати, генерали,
Красені-гусари,
Шерхіт шовку, аксельбанти,
Віяла, лорнети,
Урядовці, ад’ютанти,
Радники, поети,
Пишнотілії матрони
Й доньки їх – красуні,
І наближені до трону,
І старі, і юні…
Раптом, ніби грім над полем,
Постріл тарарахнув –
Молодий корнет з пістоля
Прямо в люстру бахнув!
В залі – паніка незнана,
Лемент – аж до неба!
Губернатор хулігана
Викликав до себе:
- Ну скажи мені, герою,
Розсобачий сину,
Задля чого ж це ти скоїв
Дику стрілянину?
Дами переполошились,
Люстра обірвалась,
Дві матрони обмочились,
Третя – обіс… Ясно?
Вбити мало за ті штуки,
За таке зухвальство!
Тут корнет, здійнявши руки,
Пояснив начальству:
- Я, пардон, чому – не знаю –
Зачастив до вітру…
В танці раптом відчуваю:
Зіпсую повітря!
І щоб звуки непристойні
Чимось перебити,
Довелось мені синхронно
Постріл той зробити…
Губернатор мовив щиро:
- Молодець, одначе!
Не спаплюжив честь мундира.
Що ж, хвалю, юначе!
Згодом те, як подарунок,
Стало при нагоді:
Розгулявсь старечий шлунок
При чеснім народі.
І, згадавши про корнета
Й наслідки страшенні,
Губернатор пістолета
Вихопив з кишені,
А щоб дами не жахнулись –
То спочатку свиснув.
Всі до нього повернулись –
Він гачок натиснув…
Про конфуз давно минулий
Досі ще розмови:
Де не треба – там рвонуло,
А пістоль – відмовив…
ІСТОРІЯ
Стояв Максим на березі,
Чекав перевозу.
Гарчав, скавчав, вигукував
Прокляття й погрози,
А син Вітька, мов не чує,
На тім боці скаче.
Кричить Максим, репетує,
Мало вже не плаче.
- Вітька, стерво, човна давай! –
Аж посинів з люті.
Кричав, кричав, не витримав,
Та як почав гнути!
Та не якось без системи,
А все по порядку:
Спершу дав на «божу» тему,
Ніби для зарядки.
Перелічив апостолів
Та рідню Ісуса,
Потім за самого взявся,
За бороду й вуса,
Гнув у спину й те, що нижче,
В ребрах колупався,
Покрутився біля пупа,
У живіт забрався.
По кишках пройшовся хвацько,
Не минув печінку,
Пом’янув Господній шлунок
І його «начинку»,
Потім вибрався назовні,
На божеє тіло:
Гнув у п’яти і в коліна,
І в те, що висіло…
Потім взявся за пророків
Та за богомазів,
За маленьких боженяток
(Три гарби одразу!)
Перекинувсь на Адама,
Обматючив Єву,
Тут і змієві дісталось,
І райському древу…
Аж ось раптом зупинився,
Проковтнувши слово,
Ухопив повітря трохи
І «завівся» знову!
Тільки, правда, перескочив
Вже на іншу тему:
Взявся за самодержавство
І за його схему:
Всіх царів та фаворитів
Царственного дому
Обпаскудив по заслугах,
Не простив нікому!
Олексія, Михаїла,
І Петра, і Катьку,
Олександрів і Миколок –
Всіх облаяв дядько!
Аж ось черга докотилась
І до анархістів,
До фашистів, демократів
Та до комуністів…
Стихли діти по тім боці,
Аж роти розкрили,
Бо «історії» такої
Ще вони не вчили!
ЦИВІЛІЗАЦІЯ ПРИЙШЛА
Неначе зірка в темряві зійшла
І відступила у пітьму стагнація:
Нарешті і до нашого села
Омріяна прийшла цивілізація!
Ввірвалася пронизливим дзвінком,
Здолавши всі бар’єри й перепони:
За добрі гроші славний «Телеком»
Охочим всім поставив телефони.
Тепер дзвінки лунають звідусіль,
Та й ми телефонуєм до упаду
У Жмеринку, Вапнярку, в Ізраїль,
В Крижопіль, Конотоп чи у Канаду.
І кругозір наш обширів набрав,
Тепер сказати можем навіть сонні
Хто Запоріжжя наше обікрав,
Хто покриває мафію в Херсоні…
Звичайно, тішать нас контакти ці,
І ми, задерши носа, би ходили,
Коли б зв’язківці – браві молодці –
Із тим прогресом так не начудили.
Щось не туди встромив якийсь монтер,
Чи припаяв не ту кудись дротину –
Береш до вуха трубку відтепер
І всі розмови чуєш без упину.
Вже таємниць немає у селі,
Бо все і всім про кожного відомо:
Он у Максима видохли кролі,
А Гальчин Вітька не ночує вдома,
У баби Ганни хтось курей покрав,
А внук її про мотоцикла мріє…
Запив Андрій (по-нашому – «заграв»).
Полаялася з Лідкою Марія.
Вже і мене потік цей обілляв,
Хтось «розрядив» на мене батарею:
Він шле в газету віршики, мовляв,
А ті йому в подяку – гонорею…
Ми знаєм, хто до Катьки в гості йде,
Коли немає чоловіка вдома,
Хто випиває з ким, коли і де,
Хто лаяв Кучму й матюкавсь при тому,
Як від мишей спасатись реп’яхом,
Коли у вас немає в домі кицьки,
Як лікувати ноги лопухом
Чи як дитину відлучать від цицьки,
Хто продає дешевше самогон,
У кого льоха до кнура зірвалась…
Велике діло мати телефон,
Бо звідки б ми про все оте дізнались?
Нам прокурори і суди – мура!
Ні в кого санкцій не потрібно брати…
Сидить собі бабусенька стара,
Все слухає й збирає компромати…
ВНУТРІШНІЙ ГОЛОС
Ще не встиг продерти очі
І на ліжку сісти –
Голос внутрішній шепоче:
«Що ж би його з’їсти?»
- В тебе совість є? – питаю, -
Ну, чому ж притих ти?
Адже знаєш, що немає
В домі ані крихти!
Хто лише про шлунок дбає,
Той живе несповна,
Бо відомо, що буває
Їжа ще й духовна!
Замість їсти до відрижки
Й бігать до клозету,
Почитав би краще книжку
Чи якусь газету.
Телевізор подивися,
Вислухай новини –
Може, чим і збагатишся,
Ти ж таки людина!
Он дивись: Бенюк з екрану
Щось розповідає!
Ні… То він із ресторану
Холостих повчає.
Качку взяв і масла пачку,
Яблука хороші…
Я б і сам засмажив качку,
Аби були гроші!
Ось дідок глибокодумно
Бородою трусить:
Пан Попович. Цей розумне
Щось сказати мусить!
А професор – теж про їжу:
Каже, треба взяти
Карася, сметану свіжу…
А за віщо брати?
Перемкнемо… Та одначе
Й тут ми помилились:
«Смак». Про їжу передача.
Щоб ви показились!
Макаревич он завзято
Блискає зубами:
Треба, каже, гуску взяти
Та напхать грибами…
Ну артист! Та я й без тебе
Ту зроблю закуску.
Ти не вчи мене, як треба, -
Ти мені дай гуску!
Тут Бурда розповідає
Нам про страви царські:
Осетрину нарізає
Та сири швейцарські…
Да, одеським ерудитам
Всього вистачає.
Ми ж голодні і сердиті,
Бо грошей немає.
Браття тележурналісти!
Ви вже нас «дістали».
Краще ілюзіоніста
Нам би показали.
Хай навчить, як розв’язати
Без грошей задачку,
Щоб із шапки витягати
Гуску або качку!
Голос внутрішній, як видно,
Все ж натура хижа,
Бо питає так єхидно:
«Як духовна їжа?»
- Та замовкни ти! – гукаю, -
В душу хоч не лізь ти!
Я вже й сам себе питаю:
Що ж би його з’їсти?
ЗНАЛА
На судовому процесі
Все іде за планом:
Розлучається Олеся
Зі своїм Русланом.
- Що ж, - суддя її питає –
Шлюб ваш зіпсувало?
Він же ніби й не гуляє,
Випиває мало,
Не злодюга, слава Богу,
Та й зроста дитина…
Чом же б’єте ви тривогу?
В чому тут причина?
Жінка мовила сердито,
Рішуче і скупо:
- Більше з ним не буду жити.
Він дурний, як ступа…
- Як же ви, коли не любий,
Та подружжям стали?
Так, дурний! Але ж до шлюбу
Ви про те вже знали?
- Ні, не знала я до того, -
Жіночка сказала.
Тут Руслан схопивсь на ноги:
- Бреше! Вона знала!
БЕЗЗУБЕ ЩАСТЯ
Тепер я знаю, товариство любе,
Давно відомі істини прості
Про те, що значить мати справні зуби
Та їхню роль у нашому житті.
А то ж було, повільно йдеш по місту,
Про щось під ніс мугикаєш собі
Й не помічаєш рівних, як намисто,
Чужих прекрасних молодих зубів.
Слова кохання шепчуть ніжні губи,
Дзвенять пісні, лунає чистий сміх,
І всюди – зуби, зуби, тільки зуби,
А ти не бачиш – їхніх і своїх.
Але тепер, коли своїх не стало,
Я зрозумів, як довго я терпів,
Яких страждань душа моя зазнала
Від тих, що вже повипали, зубів!
Бувало, біль невидимою тінню
Впаде на них, немов на рану сіль,
І ти готовий дертися на стіни,
Щоб вгамувати той нестерпний біль.
Тепер нема ні болю, ні страждання,
Прийшла весна, скінчилася зима!
Забуті сльози, стогін, завивання,
Нема зубів – і болю вже нема!
На ліки вгепав добру копійчину,
Тепер хай згинуть всі вони на пні!
На біса ті прокляті анальгіни?
Вони тепер до лампочки мені!
Коли ще мав свої здорові зуби,
То не завжди бував тому і рад,
Бо часто був начальникам не любим –
То гавкну щось, то бовкну невпопад…
Тепер тримаю рот завжди закритим
І знаю: гнів начальства омине.
Став мовчазним, серйозним, працьовитим,
За приклад іншим подають мене!
І хуліганів не боюся грубих,
Тут для беззубих вигода пряма:
Захоче вдарить хуліган у зуби –
Нехай і вдарить! А зубів – нема!!!
Я в гастроном іду, немов на свято –
Мене вже ціни не печуть вогнем,
Бо не дратують всякі сервелати –
Зубів немає – то нема й проблем!
Ковтаю манну кашу. Час від часу
Перепада й картопляне пюре.
Забув, яке на смак і вигляд м'ясо,
Його ціна вже в горлі не дере…
Без м'яса я прибутки маю сталі –
Які там гроші на пісний куліш?
Отож, як говорив «великий Сталін»,
Жить стало краще, стало веселіш.
Та постають нові проблеми руба –
Тут проти правди я не погрішу.
Тому, коли нові поставлю зуби,
То вже про те поему напишу!
КЛЮЄ
Дядько вудочки розкинув
Начебто на щуку
І підняв над головою
Добру каменюку.
Йдуть до річки молодиці
Й кожна знемагає:
Що ж то в біса за рибалка?
Що то означає?
Ось одна найбільш цікава
Підійшла до нього:
- Що ти ловиш, чоловіче?
Камінь – то для чого?
Він на неї подивився
Й хитро вигнув шию:
- От підеш в кущі зі мною –
Там секрет відкрию!
Завагалась молодиця –
Звісно, жінка чесна…
- Та піду вже, щоб ти луснув!
Сильно ж інтересно…
Згодом знову сів на місце,
Не змінивши пози.
Глядь – і другу молодицю
Вже повів у лози!
Потім третю…Ось підходить
Ще цікава тітка:
- Що ж клює на ту приманку?
Окунь, а чи плітка?
Він до неї повернувся
І розвів руками:
- Ти сьогодні вже четверта
Клюнула на камінь!
БАЛАДА ПРО КРОВ’ЯНКУ
У мене свято! Геть печалі й стреси!
Від щастя очі світяться вже зранку:
Сьогодні я в «М'ясні делікатеси»
Йду купувати ковбасу-кров’янку!
І хай мій крок здається нелогічним –
Така собі стареча забаганка,
Для мене той продукт є стратегічним,
Ота дешева ковбаса-кров’янка.
Вона мої амбіції тамує.
Тут можна трохи відхилить фіранку:
Я всім кажу, що ковбасу купую,
Не уточнивши, правда, що кров’янку…
А головне – на пенсію злиденну
(Як тут за владу не підняти склянку?)
Я можу чай без цукру пить щоденно
І раз на місяць – куштувать кров’янку.
Та і зубів повипало багато…
За віщо вставиш? Перейшов на манку…
Бо не вгризу я того сервелату,
Зате ковтаю без проблем кров’янку.
Ну все. Іду. Чого тягнуть резину?
Ох і влаштую нині я гулянку!
Мені б скоріш дійти до магазину
І взяти в руки ковбасу-кров’янку!
Є в мене хліб і є півпачки чаю,
Є (по секрету!) залишки слив’янки,
Для щастя тільки і не вистачає
Мені тієї ковбаси-кров’янки.
Вперед! Вперед немов на крилах лину.
Ковбасний відділ. Як тут пахне п’янко!
Стаю у чергу і ковтаю слину:
Я з кожним кроком ближче до кров’янки!
Та раптом… в серці – пазурі холодні,
А я ж не взяв з собою валер’янки…
Бо продащиця каже, що сьогодні
У них немає ковбаси кров’янки.
Якась, мовляв, високородна пава
На лімузині підкотила зранку
І для свого собаки-вовкодава
Забрала всю, що привезли, кров’янку…
Я здивувався, навіть розгубився –
В нас для собак, виходить, вища планка?
Оце дожився, чесно дослужився:
Вже не для мене, а для пса кров’янка!
О Боже мій! Тобі усе ще мало?
Ще не дотиснув ти мою горлянку?
Спочатку рідна влада обікрала,
Тепер собака зжер мою кров’янку…
До Бога ми волаєм, правда, марно:
Сидять злодюги міцно, як у танку.
Вони нахабно, підло і безкарно
П`ють нашу кров та ще й крадуть кров’янку!
То, може, варто йти на барикади
Під «Марсельєзу» чи під «Варшав’янку»?
А чом би й ні? І я пішов би радо
Злодюгам бити морди за кров’янку!
Щодо собаки, підлої тварини,
Хотів би я сказати наостанку:
Не вірю, що собака – друг людини!
Хіба твій друг зжере твою кров’янку?
…Та раптом сумнів, як ударом грому,
Завдав іще одну болючу ранку:
А може, той собака й ні при чому?
Можливо, я з’їдав його кров’янку?
НАВЧИВ
- Ну ти «снайпер», що й казати!
Вбив би власноручно! –
Шпетив прапорщик солдата,
Що стріляв невлучно.
- Гільз, мабуть, уже торбина,
Кулі ж всі – у небо!
Дай-но лишень карабіна –
Покажу, як треба…
Постріл! – Мимо. Та одначе
«Прапор» не знітився:
- Так стріляєш ти, вояче,
Де ти тільки вчився!
Постріл! – Наслідків немає,
А «учитель» каже:
- Так єфрейтор ваш стріляє.
Теж безбожно «маже»…
Постріл! – Радість, як в маляти:
Влучив бідолага!
- От потрібно як стріляти!
Зрозумів, салага?
КОЛЕГАМ-ГУМОРИСТАМ
Я гумористів поважаю,
Бо й сам, буває, тим грішу:
То друзів байкою вражаю,
То побрехеньку напишу,
Або колючу епіграму,
Якщо вже стане хто на прю –
Мовляв, не швендяй під ногами,
Коли шедеври я творю…
Газети всі щодня невпинно
На гумор тестам піддаю,
Радію щиро, як дитина,
Коли зустріну річ свою.
Та почуваю віднедавна
Тривогу і не без підстав,
Бо гумористів плем’я славне
Пішло вперед, а я відстав…
Які в них теми і сюжети,
Який фантазії політ!
Які прозаїки й поети
У гуморі лишають слід!
Брати! Ви всіх затаврували,
На кого піднялась рука.
Як одностайно обсміяли
Ви колорадського жука!
І персонажів ще багато
Безжально віддали на глум:
Це і сусід ваш дурнуватий,
І пришелепкуватий кум…
Колеги! Я в глибокій скруті –
Хвилює думка ще одна:
Де відкопали ви забуті
Людьми і Богом імена?
Явтух, Мирон, Мартин, Омелько,
Микита, Сидір і Хома,
Гаврило, Гнат, Мусій, Оверко,
Карпо, Онисько і Кузьма,
Оришка, Химка і Горпина,
Параска, Христя – чудеса!
Секлета, Пріська, Харитина –
Які слова, яка краса!
Ще Вівдя, Гапка та Мокрина
Із гуморесок валом пруть,
Солоха, Хвеська і Килина –
Їй-Богу, заздрощі беруть…
Та що б ви там не говорили,
Я гумориста не знавав,
Що сина рідного Гарилом
Чи доньку Пріською назвав!
РІЧНИЙ БАЛАНС
(Не бухгалтерський)
Спливає рік. Були здобутки й втрати,
Тому, щоб марно не впадати в транс,
Потрібно сісти й все порахувати,
Підбити, так би мовити, баланс.
Спокійно все по графах розписати,
Осмислить фактів і подій масив,
І, як в балансі, чітко показати,
Що йде в актив, а що піде в пасив.
Спливає рік. Ми працювали плідно,
Зростали стрімко всі показники.
З усіх трибун кричала влада рідна,
Що це актив. А може, навпаки?
На шлях прогресу ми надійно стали,
Щодня вершини сяючі берем.
Уже Зімбабве круто обігнали,
А скоро й ефіопам носа втрем!
Спливає рік Росії в Україні –
Масштабних акцій головний мотив.
Росія нам іде назустріч нині –
Будує дамбу «дружби». Це актив?
Ми дружбі тій не зраджуєм ніколи,
Все робим так, як вимага момент:
То закриваєм українську школу,
То ката зводим десь на постамент…
Рвемось чужинську мову захищати,
Хоч нас про те ніхто і не просив…
В яку ж графу цю «дружбу» записати?
В актив, чи може, все-таки в пасив?
Крокує рік культури по країні,
А що для нас подія ця дала?
Чия культура в нашій Україні
Висоти всі командні зайняла?
Що пропагують радіо та преса,
Чужі естрадні і телезірки?
І чи слугують нашому прогресу
Попса російська, секс і матюки?
Верховна Рада. За свою платформу
Весь рік затято більшість бій веде:
За вуха тягне в світ «політреформу»,
А та скрипить і не туди іде!
Вона для того, кажуть, лиш потрібна,
Щоб «свій пацан» ту булаву носив…
Отож ми без помилки, вірогідно,
Її вписати можемо в пасив!
Продажність суддів, жадібність і зрада,
І відчай, що довіру загасив…
В яку ж графу «вписалась» наша влада?
В актив, чи може, все-таки в пасив?
В обійми «братні» тягнуть нас щосили,
Спішать, немовби ґедзь їх укусив…
Ми у ЄЕП чи то у СОТ вступили?
Точніше, знову вляпались в пасив!
Спливли роки кривавих ювілеїв,
І хоч минуло сім десятків літ,
Ми до сих пір байдужістю своєю
Ганьбим Вкраїну і дивуєм світ…
Хіба такого ми життя хотіли,
Як нам створили нинішні «вожді»?
Уже китайці в космос полетіли,
А ми усе ще в злиднях і нужді…
То скільки ж можна плентатись позаду?
Чи вже з колін піднятися не час
І копняком таку відправить владу
Туди, де дід Макар телят не пас?..
Та гордо стать, вдихнуть на повні груди
І твердо мовить на старий мотив,
Що Україна є, була і буде!
І це в балансі – головний актив!
КОЗІАДА
ПАНЕГІРИК МОЇЙ КОЗІ
Мою козу ганьбили й обзивали,
Вона ж нікому не чинила зла.
Скубла травичку, молоко давала,
Ще й козеняток двійко привела.
А тут її взяли чомусь на кпини,
Паплюжить стали дороге ім’я…
За що така жорстокість до тварини? –
Не розумієм ні коза, ні я.
О люди, люди! Ви в своїй гордині
Забули те, що пам’ятати слід,
Що саме завдяки оцій скотині
Триває наш безсмертний родовід!
Вона йде з нами поряд – від початку
Й до скону днів, до смертної сльози,
І ми зростаєм, ніби козенятка,
Під теплим боком нашої кози.
І першу казку чули ми від мами
Про ту ж таки козу, про дерезу,
Жаліли козеняток і ночами
Зронили не одну гірку сльозу.
А як капусту ми човном возили
З козою й вовком – хто не пам’ята?
Логічно думать, мислити учила
Без винятку усіх тварина та!
Або згадаймо Робінзона Крузо:
Безлюдний острів, спека, ніч, гроза…
Хто замінив йому сім’ю і друзів?
Саме у риму проситься – коза.
І годувала і поїла вволю,
Та ще й «предмети розкоші» дала:
Він сам пошив дублянку й парасолю
Із шкури ним же вбитого козла.
Ну а платок, що в пісні оспівали,
Той, оренбурзький, не з кози хіба?
Вона ж його жінкам подарувала!
Забути це – і сором і ганьба!
Ось ми себе зовемо козаками,
Але ж «козак» - то від «кози», мабуть?
А скільки славних лицарів між нами,
Що від кози свій родовід ведуть!
Ми вмієм гарну пісню цінувати,
Але зізнатись чесно б вас просив:
Хіба Козловський міг би так співати,
Коли б він інше прізвище носив?
Петро Ребро. Це гордість України,
Працює й пише людям на добро.
Та будьте певні, те ребро – козине,
А не якесь абстрактне там ребро.
Ось пан Білокопитов. Мамо-ненько!
Хто зустрічав копито біле? Де?
А от козина ратичка – біленька.
То ж від кози й це прізвище іде!
Всіх славних тут не перерахувати,
Тож хай і далі силу їм дає,
Снагу й натхнення наша коза-мати,
Хай відміряє кожному своє!
Вона спокійно робить свою справу –
Скубе травичку й молоко дає,
Не претендує на хвалу чи славу,
А часто і в пригоді нам стає.
Поет, приміром, створить щось погане –
Кульгає форма, чи убогий зміст…
Куди дівати писанину стане?
Все правильно – жбурне козі під хвіст!
З козою обійдусь я без Пегаса.
На біса здався той мені Пегас?
З посвідченням на ім’я Козопаса
Я на козі заїду на Парнас!
CASTIGARE RIDENDO
MORES
(Сміхом виправляти норов)
Хоч я й коза, але поваги варта,
Сиджу, як кажуть, міцно на коні,
Бо сам Петро Ребро «Козацькі жарти»
Подарував з присвятою мені!
Десята книга! Скільки ще їх буде!
Дай, Боже, сили автору й снаги!
Нехай сміються на здоров'я люди,
Нехай скриплять зубами вороги!
Я знаю: ще й моя зіграє карта –
Про це загал уже давно гуде,
Я вірю: будуть ще й «Козині жарти»,
Коли до мене черга підійде.
А цап Гаврило бекає, ревнує
І в нашій дружбі бачить корінь зла.
Отак життя без гумору марнує…
А що візьмеш з нещасного козла?
Не розуміє, бісова дитина,
Того, що повторяла я стократ:
Хто не сміється – той вже не людина,
А «гомо цапієнс», Гаврила рідний брат.
І навіть я, бува, сміюся часом,
Сміюся так, що треба пити бром,
І над собою, і над Козопасом,
Але ніколи – над Петром Ребром!
За нього буду скільки стане духу
Молити Бога ревно день і ніч,
Бо Козопаса витягнув за вуха
Із «гомо цапієнс» - аж у «Веселу Січ».
В латину я ударилась недаром –
На ній шліфую я своє перо.
Vivat gens pulchrioris poetarum
Et pater familias Petro Rebro!
Перекладаю коротко і ясно
Слова прадавні, як святий Дніпро:
Нехай живе поетів плем’я красне
І їхній батько (pater) П. Ребро!
НАРОДИ СВІТУ
ПРОСЛАВЛЯЮТЬ КОЗУ
Японія (хоку)
Священий вітер зі схилів Фудзі
Приголубив мою козу,
Як білу хмаринку
На зеленому небі.
Середня Азія (рубаї)
Я козу не стомлюся хвалити свою,
З її іменем спати лягаю й встаю.
О Аллах, не потрібно нас двох розлучати,
Якщо хочеш її поселити в раю!
Росія (частушки)
Мой миленок, как козленок,
Только есть различие:
У козленка рожек нету,
У милка – в наличии!
Україна (коломийки)
На зеленій полонині,
Де потічок грає,
Файний легінь пасе кози,
На мене чекає.
Я прийшла, а він не видить –
Саме козу доє.
Лем він її більше любить
Мене молодої…
П.П. РЕБРУ – ВІД КОЗИ АЗИ
(з нагоди славного ювілею)
Мені писать вірші вже не звикати
І хоч кілок на голові теши,
Але коли значна підходить дата –
Душа козина аж кричить: - Пиши!
Я приступаю ревно до роботи,
Чи день, чи ніч – їй-право, не брешу.
На задній план відходять всі турботи,
Хай гине світ, а я вірші пишу!
Гекзаметром величним допотопним,
Чи дактилем грайливим ллю слова,
Хореєм або ямбом п’ятистопним
Моя душа у захваті співа.
Вона співає в мене і сьогодні,
Тож довелося взятись за перо:
В цей день колись по милості Господній
На білий світ з’явивсь Петро Ребро.
Часи були безрадісні і чорні,
Вже 33-й на порозі став…
Він в ті роки страшні, голодоморні,
У пелюшках без памперсів зростав…
Тоді ніхто не знав, що ця дитина
До слави зрине, як у небо птах,
Що ним пишатись буде Україна,
А він її прославить у світах!
І буде люд захоплено читати
Вірші дзвінкі, як чисте серебро,
Що їх зумів душею написати
Герр, містер, сер, сеньйор, месьє Ребро.
А спів поета над землею лине,
Він, сповнений любові і добра,
Вже докотився аж до Аргентини –
Там також знають нашого Ребра!
І я – звичайна і сільська тварина –
Пишаюсь тим, що я йому дала:
У прізвищі його ребро – козине!
Це я уже раніше довела.
Мені здається, може навіть статись,
Що відкриття зробила я нове:
Якщо вже дуже пильно розібратись –
То від ребра пішло усе живе.
Жінки – відомо – від ребра Адама,
Та визнати давно уже пора,
Що всі поети, нині сущі з вами,
У люди вийшли від Петра Ребра!
Його вітали Рильський і Тичина,
Гончар і Вишня мали за свого,
Андрій Малишко пестив, як дитину,
Сосюра знав і поважав його.
Він ще тоді, ще за часів тих давніх
Хоч молодим, а вже відомим став.
В якій когорті видатних і славних,
В якім сузір’ї наш земляк зростав!
Та він і сам, нівроку, встиг багато:
Десятки премій, грамот, орденів…
І все ж було потрібно «обмивати»,
Не залишившись зовсім без штанів…
В сім’ї – порядок, ніде правди діти,
Поза сім’єю – теж все будь здоров!
Виходять в люди позашлюбні діти –
Ось хоч, приміром, футболіст Ребров.
Або красуня наша наддніпрянська,
Цариця грацій, ніжна і гнучка,
Про неї так і кажуть: Се – ребрянська,
Не Глазового це, мовляв, дочка.
Отож зі святом, дорогий земляче,
Пиши, сміши, бо швидко час пливе…
А хто сміється – той уже не плаче,
А раз не плаче – отже він живе!
Скажу тобі на вухо по секрету:
Ти ще на вигляд – хлопець ого-го!
За ребра взявши, не одну Джульєтту
До піджака притиснеш. До свого.
Порушиш, правда, заповідь Ісуса,
Та він простить – ти ж Божий раб Петро,
Бо сивина якщо вже пре у вуса,
То заодно нехай і біс в ребро!
Хай оминуть тебе усі напасті
І не потьмарить погляду сльоза.
Здоров'я, сили, молока і щастя
Тобі бажаю я – сільська коза!
КОМУ ПЛАТИТИ?
Вже замучили мене ці
Ребуси й дилеми:
Чом, як жінка десь війнеться –
Маю лиш проблеми?
У дочки оце в столиці
Тиждень гостювала,
І якраз тоді лисиця
В мене півня вкрала!
А поїхала до сина,
Бо давно просилась, -
Кицька, капосна тварина,
Вмить опоросилась!
До сестри помчала. Рада!
Їду! Зустрічайте! –
В мене цуценятко пада
В нужник, вибачайте…
А учора вже з козою
Почалась пригода:
Скаче, крутить головою,
Бісова порода.
Мека голосом тоненьким.
Їсти й пить не хоче,
Крутить хвостиком куценьким,
Рветься світ за очі…
Тут і я рвонув до Катьки
Так, що потом вкрило:
В неї кіз біля десятка
Та ще й цап Гаврило.
Розповів їй про козині
Дії істеричні.
- Може це, - сміюся, - нині
В неї дні «критичні»?
А вона мені сердито
Так відповідає:
- Ти приводь. А що робити –
Мій Гаврило знає!
Не забудь п’ять гривень взяти
Й буде все культурно,
Бо це робиться за плату.
Хто ж працює дурно?
Тут мені вже не до сміху:
- К бісу, - кажу, - йди ти!
Твій козел одержить втіху –
А мені платити?
Ти ж уже стара людина,
Знаєш таксу другу:
В нас козел, чи пак… мужчина
Платить за послугу!
Я і сам би був не проти
Так от заробляти!
Ще й тепер би мав роботу,
Хоч і старість клята…
Тут мене й спіймала, люди,
Катька-маніячка:
- То приходь! П’ятірка буде,
Чи хоча б троячка…
І єхидно так сміється
Сухоребра шкапа.
Видно, справді доведеться
Заплатить за цапа…
ДО ЗАПОРІЖЦІВ
(з нагоди Дня сміху)
Я, запоріжці, низько вам вклонюся,
Засвідчивши захоплення своє!
Оце диктую, а сама сміюся,
Бо День такий веселий настає.
Нащадки славних лицарів! Я знаю,
Сутужно вам, та лихо те мине.
Настане час – і пісня залунає,
І сміх прийде – згадаєте мене!
Я хочу, щоб в біді ви не зламались,
Для сміху й пісні сили віднайшли,
Бо козаки над ворогом сміялись
Навіть тоді, коли на палю йшли!
Отож пора закінчити дебати
Та, засукавши міцно рукави,
І про сім’ю, і про державу дбати,
Бо хто ж усе це зробить, як не ви?
А то ж таки дійшло до анекдоту,
Вже навіть кіт змінив котячу суть:
Мишей не ловить, плюнув на роботу –
Чекає, коли «Віскас» принесуть!
Собаку ви байдикувать навчили –
Не хоче брати кістку навіть в грі.
Вона тепер сотає ваші жили:
Їй подавай якесь там «Педігрі»…
Та й ви самі, пробачте, царство сонне,
Вас розбудить – не вистачає слів!
Якого біса ви із закордоння
Прете «Віагру» для своїх козлів…е…чоловіків?
Чому ж тепер, а не в часи минулі,
Вироджуватись древній рід почав?
Ви чули, щоб ковтав козак пілюлі,
Коли гарненьку жінку зустрічав?
Наш цап Гаврило, хоч легкої вдачі,
Та не змінив характеру свого:
Аж труситься, коли козу побачить!
Ми й без «Віагри» любимо його…
Підказує мені чуття козяче,
Що сміх – то наші ліки відтепер,
Бо хто сміється – той уже не плаче,
Ну а від сміху ще ніхто не вмер!
Хай оминуть вас біди і напасті,
Хай обійдуть негода і гроза,
І щиро вам усім бажаю щастя
Я – звичайнісінька сільська коза!
БАЙКИ
ЗАСЛУЖЕНИЙ ГУСАК
За шию баба Гусака спіймала
І до колоди птицю потаскала –
Надумала сердегу зарубати,
Бо їде зять, тож треба частувати!
І хоч про тещу всякого співають,
Але між ними і такі бувають!
До того ж і про те слід пам’ятати,
Що зятю теща – ніби друга мати.
Кричав Гусак, крильми бив, опирався,
Мабуть, про бабин вирок здогадався.
То лайки сипав, то сичав погрози,
А то на жалість натискав, на сльози:
- Опам’ятайся, бабо! Схаменися!
На душу гріх береш! Перехрестися!
Ти розумієш, проти кого стала?
Та в мене Лебідь – родич, щоб ти знала!
Нас у піснях народних оспівали,
Й Телесика ми, гуси, врятували!
А з кого пір’я у твоїй перині?
А в подушках? В пуховику, що в скрині?
Моїм пером літописи писали,
Вірші, сонети, оди, мадригали!
Тож ми до вас культуру принесли,
А наші предки навіть Рим спасли!...
Проте безжально цюкнула сокира,
Гусак стріпнувся і почив із миром…
Мораль коротка (скільки того діла!):
У нас ще й не таких заслужених поїли!
ХОРОБРІ БОЯГУЗИ
У лісі здох Ведмідь. У звірів свято.
Радіють всі – сконав тиран проклятий!
Вже на галяві мітинг буйно грає,
Обійми, сміх – як і в людей буває…
З пенька промови запальні лунають,
Всі одностайно ката проклинають,
Розповідають, як вони страждали
Та як боролись, волю здобували.
Кабан, що слушно скориставсь моментом,
Кричить: - Та я завжди був дисидентом!
Я вірив твердо в нашу перемогу,
Та й «дух» пускав на вхід його барлогу!
Ось Вовк волає, вирячивши очі:
- А я на місяць повний вив щоночі,
Щоби катюзі спокою не дати,
Щоб він не міг зимою в лігві спати!
Лисиця теж тирана не любила:
- Він женихавсь, а я його дурила!
Носив мені гусей, курей і яйця,
А я – хвостом війнула – і до Зайця!
Зайці заяв ніяких не робили,
Бо взагалі «тріпатись» не любили:
Вони в кущах за пляшкою засіли
І від вина й свободи «закосіли».
Згадала й Білка «подвиги» минулі:
- А я йому з дупла крутила дулі!
Блоха – і та яскраво розписала
Як то Ведмедя болісно кусала…
Ось так і ми із вами, люди добрі:
Коли не страшно – всі такі хоробрі!
РЯБКО ТА ПУДЕЛЬ
Господар вранці випустив із хати
Підстриженого Пуделя гуляти.
Те собача манірне і ледаче,
Та виростало в розкошах одначе.
Морозу і дощу воно не знало,
Смачненько їло і м’якенька спало,
А господиня – і таке бувало –
Його у носик навіть цілувала!
Отож воно гасало без угаву,
Під кожним стовпчиком робило «мокру справу»,
За всім живим, як заводне, носилось
І гавкало на все, що ворушилось.
Загнало Кицьку на колючу грушу,
Із Півня ледь не витрусило душу,
На Козеня кидалось та дзявчало
І на Рябка – старого пса – гарчало.
Від гордощів Господар аж вмліває:
- Оце собака! Їй ціни немає!
Рябкові – прикро, мало що не плаче:
- Де ж справедливість? От життя собаче!
Я день і ніч на ланцюгу прикутий
І за добро хазяйське б’юся люто,
А ця паскуда, стрижена й погана,
Прибігла, гавкнула – і їй уже пошана!
Таке, на жаль, і між людей буває:
Хто більше гавкає – той більше й слави має…
КОЗЕЛ-ДЕПУТАТ
Один Козел подався в депутати,
Бо переваг у них таки багато:
Платня добряча, одежинка модна,
Авторитет, повага всенародна,
Мандат здолає будь-які бар’єри,
Відкриє шлях до успіху й кар’єри,
Надасть можливість «за бугром» бувати
Ще й козеняток там прилаштувати.
Щось украдеш – мандат від нар врятує:
Недоторканність волю гарантує!
А після всього – можна йти у владу,
Чи керівну десь «відірвать» посаду…
Тож без вагань і огляду на трату
Цап здобував любов електорату,
Божився, що без дрижаків і страху
За кіз іти готовий хоч на плаху!
І він таки пропхався в депутати!
Почав з трибун високих виступати,
У запалі бив ратицями в груди,
Антинародний курс режиму гудив…
Та згодом почались метаморфози:
Із лексикону зникло слово «кози»,
А замість нього мало не щодня
В промовах стало випливать «свиня».
Вона, мовляв, і вихована й чемна,
А не якась худобина нікчемна,
Не сіно їсть, а різні пійла й каші,
Та й пахне як! Не те, що кози наші…
А кабани! Могутні всі, великі,
Вгодовані, міцні, червонопикі,
Але найголовніше, безумовно,
Те, що в свиней завжди в кориті повно!
І на довіру плюнувши козячу,
Цапок майнув у фракцію свинячу…
Мораль? А що про неї говорити?
Тут головне – дорватись до корита!
«РІДНА» СВИНЯ
Деяким сусідам у зв’язку з їхніми заявами
про приналежність Криму і Севастополя Росії –
присвячую.
Одна Свиня в сусідній двір пролізла –
Знайшла шпаринку, чи паркан прогризла,
Бо сотворіння це завжди любило
В чужі обійстя пхати своє рило.
Отож вона вагатися не стала,
Город, садок, подвір’я сплюндрувала,
А в квітнику такого наробила,
Немов його лиха година била!
Коли Господар те побачив лихо,
То взяв ломаку і, підкравшись тихо,
Так уперіщив капосну тварюку,
Що ледь собі з плеча не вирвав руку.
Свиня такого, звісно, не чекала,
Тому, як під ножем, заверещала:
- Ти що це робиш, розпроклятий діду?!
Хіба так можна? Ми ж таки сусіди!
Та й споконвіку, як відомо нині,
Жили в дворі цім разом люди й свині.
З тобою ми давно ріднею стали,
Бо тут, в одній колисці, виростали!
Ми з вами спільну маємо натуру,
До того ж збагатили вам культуру,
Тому, коли вже пильно розібратись,
То в мене всі права є тут валятись!
Хто з нас хазяїн – то ще невідомо,
А я де ляжу – там і буду вдома!
Ну що тут скажеш? От така «рідня»…
Свиня – вона і в Африці с в и н я !
______
Збрехав я вам. Пробачте небораку.
Не брав Господар в руки ту ломаку,
Не бив свиню нахабно-істеричну,
А мимрив щось про «дружбу історичну»…
Ось так буває: слово прохопилось –
І сам повірив. Дуже вже хотілось…
ПІВНИК-ГРАФОМАН
Потреба в Півня виникла нагальна
В сусідній двір навідатись негайно:
Тамтешній півень – видатний гульвіса –
Вже днів зо три, як десь подівся в біса.
Тож є нагода проявить рішучість,
Піти й піднять чужих курей несучість!
А перед тим, звичайно, конче треба
Кого-небудь залишити за себе.
І щоб у роздум довгий не пірнати,
Позвав курча: – іди сюди, пернатий!
Хоч ти й не півень, а дитя зелене,
Та зостанешся все-таки за мене.
Це не серйозно, я і сам те знаю,
Але – керуй! Других у нас немає!
Тримайся гідно, впевнено і браво,
А я пішов. Мене чекає справа…
Коли невдовзі повернувсь додому –
Завмер, неначе від удару грому:
Розбіглись кури по всьому подвір’ю,
Гам, бійки, свари, скрізь літає пір’я,
Курчаток менше половини стало –
Тих кіт поїв, а тих сорока вкрала,
Чужий заброда-півень он лютує,
Його несучок ловить і ґвалтує…
А «замісник» уваги не звертає,
Якоїсь книжки сторінки гортає…
Побачив Півня, зверхньо посміхнувся:
- Привіт, папаша! Ти вже повернувся?
Я тут без тебе керував достойно,
Ось книгу написав і видав щойно.
І хоч при владі побував я вперше,
Але й тебе, гадаю, перевершив!
В цих мемуарах – досвід управління.
Учись! Читай мої «Записки Півня»!
Є діячі, подібні цьому Півню:
Справ – на копійку, галасу – на гривню.
ВОВК ТА ЯГНЯ
(Стара байка на новий лад)
Улітку, саме серед дня,
Вовчисько, п’яний як свиня,
Приплентався до річки
Напитися водички,
Бо дуже зле йому було:
Бурчало в пузі і пекло,
Трусились лапи, хвіст ламало
І сильно в голові стріляло…
У воду ткнувся навмання,
Коли це – гульк – іде Ягня,
Таке собі мале, патлате,
Нахабне й задерикувате.
Узріло Вовка і гука:
- Ей ти, козел, дай сірника!!
- Я не палю, - той буркнув згорда, -
А за «козла» одержиш в морду!
- Ага! Так ти мене «пужать»?
Он подивись: братки біжать!
Та ми тебе, собача кров,
Віддухопелим будь здоров!
«Братки», мов зграя налетіли,
Лупили Вовка, як хотіли,
Ще й мекали між стусанами:
- Оце – за тата! Це – за маму!
Оце – за татового батька!
Оце – за тітку! Це – за дядька!
Божився Вовк, скавчав і вив,
Що їх, мовляв, не він поїв,
Та вирок винесло Ягня:
- Не ти з’їв – так твоя рідня,
Твої ж матуся або татко.
Ви всі однакові, от так-то!
Та ратичкою в ребра – бух!
І Вовк спустив, як кажуть, дух.
Мораль – куди ж її подіти! –
Грішать батьки – страждають діти!
І ще коротке резюме:
У зграї будь-хто верх візьме.
Й останнє: то погана звичка
Із пляшки пить, а запивать із річки…
ПІВЕНЬ ТА ЗЛОДІЇ
Одного дня о весняній порі
Гуляли кури у своїм дворі,
Щипали свіжу молоду травичку,
Зерно клювали – просо і пшеничку.
Малі курчата всюди сновигали,
Поважні квочки щось до них квоктали,
А Півень на залізній огорожі
Стояв, як воїн, пильно на сторожі.
Коли це тут Горобчик десь узявся,
Схопив зернятко і в бузок сховався.
Маленьке серце аж зайшлось від щастя:
Було, мов, страшно, а зумів украсти!
На нього Півень не повів і оком.
Та раптом впала каменем Сорока,
Курча схопила кігтями уміло
І на вершину дерева злетіла.
Там нагорі, в густому верховітті
Було гніздо, а в ньому – малі діти.
Прогавив Півень той наскок ворожий –
Такий от сторож ні на що не гожий…
Проте значної думки був про себе!
Але тут Яструб ринувся із неба,
Ударив Півня, наче божа кара,
І в пазурах поніс його під хмари!
І хоч була та ноша не легенька.
Попер її – і тільки вітер свище!
Таке і в нас трапляється частенько:
Хто більше вкрав – той і злітає вище…
Відразу ж тут питання набігає:
А що за Півень нас оберігає?
СТАРШИЙ БРАТ
Зозуля якось у чуже гніздечко
Підкинула своє рябе яєчко
І, примостившись поруч на дубку,
Сказала задоволено: «ку-ку!»
Пташина пара спокою не мала,
Насиджувала яйця, зігрівала,
І дочекалась, що одного дня
Проклюнулося перше пташеня!
А потім інші теж не забарились,
На білий світ голенькими з’явились.
А поміж тих маленьких пташечок –
Зозулин здоровило-байстрючок…
Цей «старший брат» повівся радикально:
«Братів молодших» викинув брутально
І, знахабнівши, став на горло брать:
«Ей ви, хохлаті! Подавайте жрать!»
І знову пташки спокою не знали,
Підкидька годували й зігрівали –
Своїх, мовляв, немає діточок,
То хай собі зростає чужачок…
Коли заброда вже у пір’я вбився,
Став на крило, літати научився,
Тоді гніздо покинув у гайку,
Замість подяки видавши «ку-ку».
Отож тепер, мабуть, збагнув і ти,
Які бувають вилупки-брати?
А інші хай ще трохи погадають:
Навіщо нам в гніздо їх підкидають?
Ось так воно буває на віку.
Ку-ку…
ОДА І БАЙКА
В літературі трапилась пригода:
До Байки в гості завітала Ода.
Ввійшла, до слави й дифірамбів звична,
Немов цариця – горда і велична.
Під лоба мовчки очі закотила,
Зітхнула тяжко, носом покрутила,
Немов якусь нанюхала чуму:
- Живеш бідненько, сестро. А чому?
Бо всіх нещадно за гріхи картаєш,
Але субординації не знаєш!
Ну висміяла Зайця, Їжака,
Свиню чи колорадського Жука,
Та й інших персонажів є багато,
Але навіщо Лева дратувати?
Це ж треба зовсім загубити ум,
Щоби царя отак піднять на глум!
Ось я, приміром, бідності не знаю,
Бо лиш осанну Левові співаю.
Тому до мене і прихильний цар,
Тому і м'ясо їм і п’ю нектар!
Тут засміялась Байка: - Сестро мила!
Ось і сама ти байку сотворила!
Хіба не гірко й смішно, що за плату
Ти вихваляєш і віншуєш ката?
В житті бува, як і в літературі,
Коли не правді служать, а халтурі!
А інші ще й зриваються на лайку:
Творили оду, а виходить – байку…
КОСА І КАМІНЬ
До сходу сонця, поки ще роса,
Дзвеніла в лузі радісно коса.
Лягали трави скошені в покоси,
Співали птахи ранні стоголосо.
У косаря також душа співала
І молодецька сила вигравала,
Робота йшла до фінішу невпинно –
Тож для корови буде взимку сіно!
Та раптом чистий дзвін коси урвався:
Найшла на камінь – і метал зламався.
В одну миттєвість плани і надії
Перетворились на примарні мрії…
Тож хай піде на користь всім наука:
Десь причаїлась клята каменюка
І буде часу слушного чекати,
Щоб нам усе життя переламати…
Тому вітаймо всякі намагання
Прибрати геть той камінь спотикання!
БЕЗ АЛЕГОРІЙ
ПЕРША ШЛЮБНА НІЧ
(З підслуханого)
* * *
- А як я піду від тебе,
Ти зазнаєш муки?
Чи у розпачі на себе
Накладеш ти руки?
- Люба! Чесно зізнаюся:
Так завжди роблю я.
Щойно тільки оженюся –
Вже й петлю готую!
* * *
Плаче жіночка: - Це ж треба!
Чом же ти до шлюбу
Не сказав мені, що в тебе
Штучні вставні зуби?!
Молодий промимрив тихо
(Бо прийшов у прийми):
-Якщо тільки в цьому лихо –
Я їх зараз вийму…
* * *
- Ось ми і подружжям стали!
Будем разом жити.
Чи ти будеш мене й далі
Міцно так любити?
Він шепоче тихо й ніжно:
- Люба, не лякайся!
Я завжди любив заміжніх,
Тож не переймайся!
* * *
Молода кричить сердито
Молодому прямо в вічі:
- Чим же будеш ти робити
Свої справи чоловічі?
Той на капосне питання
Каже: - Так воно вже сталось…
Я ж єврей! В нас – обрізання…
От вони й перестарались…
* * *
- Як тобі моя фігура?
Очі, бюст, манери?
- Ти прекрасна, як скульптура
Римської Венери!
- А мої сіднички, ніжки?
- О, то справжнє диво!
- А що любиш ти найбільше?
- Ну, найбільше – пиво…
* * *
- Двісті тисяч! На придане
Батько розщедрився!
Ти ж не через двісті тисяч
На мені женився?
- Я б з тобою одружився,
Щоб ти, люба, знала,
Коли б навіть ти сто тисяч,
А не двісті мала!
* * *
- Та лягай уже! Не вий ти
Рими та куплети!
Треба ж було мені вийти
Заміж за поета!
- Люба! Закриваєм тему!
Годі лити сльози!
Ось «доб’ю» свою поему –
Й перейдем до прози…
ЩОБ ЧУЖІ БОЯЛИСЬ
П.П.Ребру
З нагоди виходу в світ книги
епіграм «Петрів батіг»
Чекаючи фіналу драми,
Поети не їдять, не п’ють:
Все ждуть: коли ж то батогами
Петра Ребра таки поб’ють?
М.Г.Білокопитову
Автору збірки «Міні знову в моді»,
яка стала приводом для дружніх
шпильок колег-гумористів
Я ваших кпинів не боюся.
Заждіть, ще буде і не те:
Як тільки з міні розберуся –
Засуну руки в декольте!
П.С.Юрику
Автору гумористичної збірки
«П’ятнадцята премія»
То спражні вуса, то не «липа»
Під носом в Юрика Пилипа.
Він аж п'ятнадцять премій має,
Йому на вуса вистачає!
Міг би на ті скажені гроші
Завести й бороду хорошу!
І.І.Смолію
З нагоди присвоєння йому високого
звання Народного артиста України
Лунав революційний клич –
То Володимир був, Ілліч,
А через п’ять десятиріч –
Вже правив Леонід Ілліч.
Ось Україна велича
Івана, знову Ілліча!
Як тут не виголосить спіч:
Віват завжди живий Ілліч!
М.Д.Шумилову
Генеральному писарю Запорізького коша,
козацьке прізвисько Непийчорнило
Зворушливо, привітно й мило
Звучить оте «Непийчорнило».
Ну що тут писарю робити? –
Та все, окрім чорнила, пити!
Ось так – хильнув компоту лиш –
І вже співай «Шумел камыш»…
А.З.Рекубрацькому
(Козацьке прізвисько Ворожбит)
Автору гумористичної анонімки
на кошового «Веселої Січі» П.Ребра
І поет і гуморист від Бога,
Але є спокуса запитать:
Як же ти посмів на кошового
Анонімку кляту написать?
Ворожбите! Так робить не треба:
В нього є «Петрів батіг»! А в тебе?
П.І.Сумарокову
Незмінному і багатолітньому керівнику
Оріхівської літературної студії «Ластівка»
До ювілею певним кроком
Прямує гордо Сумароков.
Хоч прізвище й дворянське має, -
Повагу нашу не втрачає!
Нехай здоров'я прибуває,
Хай наша «Ластівка» співає!
ВІД АВТОРА
Не хотілось би звертатися до читача банальним «Сміх – справа серйозна», але доведеться. Зовсім недавно прочитав у якійсь газеті, що люди, які не сміються, набагато частіше хворіють різними болячками, а особливо – серцевими. Виявляється, сміх позитивно впливає на серце і мозок людини. До такого висновку прийшли кардіологи медичного центру в Балтиморі. Наші далекі предки інтуїтивно відчували це і прославилися на весь світ своїм неперевершеним почуттям гумору, вмінням помічати смішне, лагідно і доброзичливо висміювати окремі людські слабинки і вбивчо – ворожу підступність, підлість, зраду. Згадаймо хоча б славнозвісного листа запорозьких козаків до турецького султана…
Наше сьогодення теж не залишає без роботи гумористів і сатириків. Достатньо, наприклад, подивитись по телевізору клоунаду в нашій Верховній Раді, послухати виступи деяких політиків, пройтися по місту чи селу, погомоніти з людьми.
Отже, якщо хтось бодай посміхнеться, прочитавши написане мною, – я вважатиму, що недаремно згаяв час на свої «шедеври». Все-таки комусь підлікував серце чи розум, якщо вірити отим кардіологам з Балтімору.
Я усвідомлюю, що мої гуморески, байки, побажання та інші «штучки» далекі від досконалості і тому не претендую на загальне визнання і зарахування до когорти «безсмертних». Розумію, що мені потрібно ще вчитись та вчитись! Заспокоює те, що маю в запасі чимало часу: мені ще й семидесяти нема!
Зібрані в цю книжку твори написані впродовж кількох років. Деякі вже «морально застаріли». Немає Ясіра Арафата, Брітні Спірз встигла кілька разів вийти заміж і розлучитися, окремі претенденти із-за грат пересіли в міністерські крісла і т.д. Життя швидкоплинне і поспівати за ним важко. Втішає те, що всі оті «придибенції» та кумедні ситуації залишаються актуальними і сьогодні. Мабуть, такими будуть вони й завтра…
Прошу не ображатися тих, кого я намалював до відповідних рядків. Петро Ребро, наприклад, у мене зображений з вусами, а він їх давно збрив! Сталося це після того, коли якась молода жіночка звернулася до нього: «Діду, котра година?». Миколу Білокопитова я навмисно намалював не схожим на себе, щоб дружина не впізнала в ньому того, хто сантиметром міряє довжину спідничок у дівчат. Тож вибачайте…
І останнє. Я щиро вдячний за підтримку і слушні поради моїм побратимам по гумористичному ремеслу: Петру Павловичу Ребру, Миколі Григоровичу Білокопитову, Павлу Івановичу Сумарокову, Пилипу Сергійовичу Юрику, Олексію Семеновичу Кудрі і всім членам нашої «Веселої Січі». Спасибі Вам! Будьте здорові і щасливі! Сміймося на здоров'я!
ЗМІСТ
Козопас штурмує Парнас………………………………3
ПОЛІТИКА І ФАНТАСТИКА
Огляд преси…………………………………………………6
Монолог претендента…………………………………11
Антична ностальгія………………………………………14
Байстрюки……………………………………………………19
Засланці……………………………………………………….22
Маєм те, що маємо……………………………………….27
ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ
Губернаторський постріл…………………………… .30
Історія………………………………………………………….33
Цивілізація прийшла………………………………………36
Внутрішній голос……………………………………………39
Знала………………………………………………………….. 42
Беззубе щастя……………………………………………… 43
Клює………………………………………………………….. 46
Балада про кров’янку…………………………………….48
Навчив………………………………………………………….51
Колегам-гумористам…………………………………….52
Річний баланс……………………………………………….54
КОЗІАДА
Панегірик моїй козі…………………………………………58
Castigare ridendo mores.……………………………......61
Народи світу прославляють козу………………… ..63
П.П.Ребру від кози Ази………………………………….65
Кому платити………………………………………………….68
До запоріжців………………………………………………….71
БАЙКИ
Заслужений Гусак………………………………………….74
Хоробрі боягузи…………………………………………….76
Рябко та Пудель…………………………………………….78
Козел-депутат……………………………………………….80
«Рідна» Свиня……………………………………………….82
Півник-графоман……………………………………………84
Вовк та Ягня …………………………………………………..86
Півень та злодії…………………………………………… .88
Старший Брат……………………………………………….90
Ода і Байка…………………………………………………..92
Коса і камінь………………………………………………...94
БЕЗ АЛЕГОРІЙ
Перша шлюбна ніч………………………………………….96
ЩОБ ЧУЖІ БОЯЛИСЬ
П.П.Ребру…………………………………………………….104
М.Г.Білокопитову………………………………………….105
П.С.Юрику…………………………………………………...106
І.І.Смолію…………………………………………………….107
М.Д.Шумилову………………………………………………108
А.З.Рекубрацькому……………………………………….109
П.І.Сумарокову……………………………………………110
Від автора…………………………………………………….111