ТКАЧЕНКО Олександр Книга І - ІСТОРІЯ

Зміст статті


  ІСТОРІЯ
  І
СУЧАСНІСТЬ



ГУБЕРНАТОРСЬКИЙ ПОСТРІЛ

На балу музики грали,
Вальсували пари:
Дипломати, генерали,
Красені-гусари,

Шерхіт шовку, аксельбанти,
Віяла, лорнети, 
Урядовці, ад’ютанти,
Радники, поети,

Пишнотілії матрони
Й доньки їх – красуні,
І наближені до трону,
І старі, і юні…

Раптом, ніби грім над полем,
Постріл тарарахнув – 
Молодий корнет з пістоля
Прямо в люстру бахнув!

В залі – паніка незнана,
Лемент – аж до неба!
Губернатор хулігана
Викликав до себе:

- Ну скажи мені, герою,
Розсобачий сину,
Задля чого ж це ти скоїв 
Дику стрілянину?

Дами переполошились,
Люстра обірвалась,
Дві матрони обмочились,
Третя – обіс… Ясно?

Вбити мало за ті штуки,
За таке зухвальство!
Тут корнет, здійнявши руки,
Пояснив начальству:

- Я, пардон, чому – не знаю –
Зачастив до вітру…
В танці раптом відчуваю:
Зіпсую повітря!

І щоб звуки непристойні
Чимось перебити,
Довелось мені синхронно
Постріл той зробити…

Губернатор мовив щиро:
- Молодець, одначе!
Не спаплюжив честь мундира.
Що ж, хвалю, юначе!

Згодом те, як подарунок,
Стало при нагоді:
Розгулявсь старечий шлунок
При чеснім народі.

І, згадавши про корнета
Й наслідки страшенні,
Губернатор пістолета
Вихопив з кишені, 


А щоб дами не жахнулись – 
То спочатку свиснув.
Всі до нього повернулись – 
Він гачок натиснув…

Про конфуз давно минулий
Досі ще розмови:
Де не треба – там рвонуло,
А пістоль – відмовив…

 
   
ІСТОРІЯ

Стояв Максим на березі,
Чекав перевозу.
Гарчав, скавчав, вигукував
Прокляття й погрози,

А син Вітька, мов не чує,
На тім боці скаче.
Кричить Максим, репетує,
Мало вже не плаче.

- Вітька, стерво, човна давай! – 
Аж посинів з люті.
Кричав, кричав, не витримав,
Та як почав гнути!

Та не якось без системи,
А все по порядку:
Спершу дав на «божу» тему,
Ніби для зарядки.

Перелічив апостолів
Та рідню Ісуса,
Потім за самого взявся, 
За бороду й вуса,

Гнув у спину й те, що нижче,
В ребрах колупався,
Покрутився біля пупа,
У живіт забрався.

По кишках пройшовся хвацько,
Не минув печінку,
Пом’янув Господній шлунок
І його «начинку»,

Потім вибрався назовні, 
На божеє тіло:
Гнув у п’яти і в коліна, 
І в те, що висіло…

Потім взявся за пророків
Та за богомазів,
За маленьких боженяток
(Три гарби одразу!)

Перекинувсь на Адама,
Обматючив Єву,
Тут і змієві дісталось,
І райському древу…

Аж ось раптом зупинився,
Проковтнувши слово,
Ухопив повітря трохи 
І «завівся» знову!

Тільки, правда, перескочив
Вже на іншу тему:
Взявся за самодержавство
І за його схему:

Всіх царів та фаворитів
Царственного дому
Обпаскудив по заслугах,
Не простив нікому!


Олексія, Михаїла,
І Петра, і Катьку,
Олександрів і Миколок – 
Всіх облаяв дядько!

Аж ось черга докотилась
І до анархістів,
До фашистів, демократів
Та до комуністів…

Стихли діти по тім боці,
Аж роти розкрили,
Бо «історії» такої
Ще вони не вчили! 
  


ЦИВІЛІЗАЦІЯ ПРИЙШЛА

Неначе зірка в темряві зійшла
І відступила у пітьму стагнація:
Нарешті і до нашого села
Омріяна прийшла цивілізація!

Ввірвалася пронизливим дзвінком,
Здолавши всі бар’єри й перепони:
За добрі гроші славний «Телеком»
Охочим всім поставив телефони.

Тепер дзвінки лунають звідусіль,
Та й ми телефонуєм до упаду
У Жмеринку, Вапнярку, в Ізраїль,
В Крижопіль, Конотоп чи у Канаду.

І кругозір наш обширів набрав,
Тепер сказати можем навіть сонні
Хто Запоріжжя наше обікрав, 
Хто покриває мафію в Херсоні…

Звичайно, тішать нас контакти ці,
І ми, задерши носа, би ходили,
Коли б зв’язківці – браві молодці – 
Із тим прогресом так не начудили.

Щось не туди встромив якийсь монтер,
Чи припаяв не ту кудись дротину – 
Береш до вуха трубку відтепер
І всі розмови чуєш без упину.

Вже таємниць немає у селі,
Бо все і всім про кожного відомо:
Он у Максима видохли кролі,
А Гальчин Вітька не ночує вдома,

У баби Ганни хтось курей покрав,
А внук її про мотоцикла мріє…
Запив Андрій (по-нашому – «заграв»).
Полаялася з Лідкою Марія.
 

Вже і мене потік цей обілляв,
Хтось «розрядив» на мене батарею:
Він шле в газету віршики, мовляв,
А ті йому в подяку – гонорею…

Ми знаєм, хто до Катьки в гості йде,
Коли немає чоловіка вдома,
Хто випиває з ким, коли і де,
Хто лаяв Кучму й матюкавсь при тому,

Як від мишей спасатись реп’яхом,
Коли у вас немає в домі кицьки,
Як лікувати ноги лопухом
Чи як дитину відлучать від цицьки,

Хто продає дешевше самогон,
У кого льоха до кнура зірвалась…
Велике діло мати телефон,
Бо звідки б ми про все оте дізнались?

Нам прокурори і суди – мура! 
Ні в кого санкцій не потрібно брати…
Сидить собі бабусенька стара,
Все слухає й збирає компромати…



ВНУТРІШНІЙ ГОЛОС

Ще не встиг продерти очі
І на ліжку сісти – 
Голос внутрішній шепоче:
«Що ж би його з’їсти?»

- В тебе совість є? – питаю, - 
  Ну, чому ж притих ти?
Адже знаєш, що немає 
В домі ані крихти!

Хто лише про шлунок дбає,
Той живе несповна,
Бо відомо, що буває
Їжа ще й духовна!

Замість їсти до відрижки
Й бігать до клозету,
Почитав би краще книжку
Чи якусь газету.

Телевізор подивися,
Вислухай новини – 
Може, чим і збагатишся,
Ти ж таки людина!

Он дивись: Бенюк з екрану
Щось розповідає!
Ні… То він із ресторану
Холостих повчає.

Качку взяв і масла пачку,
Яблука хороші…
Я б і сам засмажив качку,
Аби були гроші!

Ось дідок глибокодумно
Бородою трусить:
Пан Попович. Цей розумне 
Щось сказати мусить!

А професор – теж про їжу:
Каже, треба взяти
Карася, сметану свіжу…
А за віщо брати?

Перемкнемо… Та одначе
Й тут ми помилились:
«Смак». Про їжу передача.
Щоб ви показились!

Макаревич он завзято 
Блискає зубами:
Треба, каже, гуску взяти
Та напхать грибами…

Ну артист! Та я й без тебе
Ту зроблю закуску.
Ти не вчи мене, як треба, - 
Ти мені дай гуску!

Тут Бурда розповідає 
Нам про страви царські:
Осетрину нарізає
Та сири швейцарські…


Да, одеським ерудитам
Всього вистачає.
Ми ж голодні і сердиті,
Бо грошей немає.

Браття тележурналісти!
Ви вже нас «дістали».
Краще ілюзіоніста
Нам би показали.

Хай навчить, як розв’язати
Без грошей задачку,
Щоб із шапки витягати
Гуску або качку!

Голос внутрішній, як видно,
Все ж натура хижа,
Бо питає так єхидно:
«Як духовна їжа?»

- Та замовкни ти! – гукаю, - 
В душу хоч не лізь ти!
Я вже й сам себе питаю:
Що ж би його з’їсти?

 

ЗНАЛА

На судовому процесі
Все іде за планом:
Розлучається Олеся
Зі своїм Русланом.

- Що ж, - суддя її питає – 
Шлюб ваш зіпсувало?
Він же ніби й не гуляє, 
Випиває мало,

Не злодюга, слава Богу,
Та й зроста дитина…
Чом же б’єте ви тривогу?
В чому тут причина?

Жінка мовила сердито,
Рішуче і скупо:
- Більше з ним не буду жити.
Він дурний, як ступа…

- Як же ви, коли не любий,  
Та подружжям стали?
Так, дурний! Але ж до шлюбу 
Ви про те вже знали?

- Ні, не знала я до того, -  
Жіночка сказала.
Тут Руслан схопивсь на ноги:
- Бреше! Вона знала!



БЕЗЗУБЕ ЩАСТЯ
   
Тепер я знаю, товариство любе,
Давно відомі істини прості
Про те, що значить мати справні зуби
Та їхню роль у нашому житті.

А то ж було, повільно йдеш по місту,
Про щось під ніс мугикаєш собі
Й не помічаєш рівних, як намисто,
Чужих прекрасних молодих зубів.

Слова кохання шепчуть ніжні губи,
Дзвенять пісні, лунає чистий сміх,
І всюди – зуби, зуби, тільки зуби,
А ти не бачиш – їхніх і своїх.

Але тепер, коли своїх не стало,
Я зрозумів, як довго я терпів,
Яких страждань душа моя зазнала
Від тих, що вже повипали, зубів! 

Бувало, біль невидимою тінню
Впаде на них, немов на рану сіль,
І ти готовий дертися на стіни,
Щоб вгамувати той нестерпний біль.

Тепер нема ні болю, ні страждання, 
Прийшла весна, скінчилася зима!
Забуті сльози, стогін, завивання,
Нема зубів – і болю вже нема!

На ліки вгепав добру копійчину,
Тепер хай згинуть всі вони на пні!
На біса ті прокляті анальгіни?
Вони тепер до лампочки мені!

Коли ще мав свої здорові зуби,
То не завжди бував тому і рад, 
Бо часто був начальникам не любим – 
То гавкну щось, то бовкну невпопад…

Тепер тримаю рот завжди закритим
І знаю: гнів начальства омине.
Став мовчазним, серйозним, працьовитим,
За приклад іншим подають мене!

І хуліганів не боюся грубих,
Тут для беззубих вигода пряма:
Захоче вдарить хуліган у зуби – 
Нехай і вдарить! А зубів – нема!!!

Я в гастроном іду, немов на свято – 
Мене вже ціни не печуть вогнем,
Бо не дратують всякі сервелати – 
Зубів немає – то нема й проблем!

Ковтаю манну кашу. Час від часу 
Перепада й картопляне пюре.
Забув, яке на смак і вигляд м'ясо,
Його ціна вже в горлі не дере…

Без м'яса я прибутки маю сталі – 
Які там гроші на пісний куліш?
Отож, як говорив «великий Сталін»,
Жить стало краще, стало веселіш.


Та постають нові проблеми руба – 
Тут проти правди я не погрішу.
Тому, коли нові поставлю зуби, 
То вже про те поему напишу!


КЛЮЄ

Дядько вудочки розкинув
Начебто на щуку
І підняв над головою
Добру каменюку.

Йдуть до річки молодиці
Й кожна знемагає:
Що ж то в біса за рибалка?
Що то означає?

Ось одна найбільш цікава
Підійшла до нього:
- Що ти ловиш, чоловіче?
Камінь – то для чого?

Він на неї подивився
Й хитро вигнув шию:
- От підеш в кущі зі мною – 
Там секрет відкрию!

Завагалась молодиця – 
Звісно, жінка чесна…
- Та піду вже, щоб ти луснув!
Сильно ж інтересно…

Згодом знову сів на місце,
Не змінивши пози.
Глядь – і другу молодицю 
Вже повів у лози!

Потім третю…Ось підходить
Ще цікава тітка:
- Що ж клює на ту приманку?
Окунь, а чи плітка?

Він до неї повернувся
І розвів руками:
- Ти сьогодні вже четверта
Клюнула на камінь! 


 

БАЛАДА ПРО КРОВ’ЯНКУ

У мене свято! Геть печалі й стреси!
Від щастя очі світяться вже зранку:
Сьогодні я в «М'ясні делікатеси»
Йду купувати ковбасу-кров’янку!

І хай мій крок здається нелогічним – 
Така собі стареча забаганка,
Для мене той продукт є стратегічним,
Ота дешева ковбаса-кров’янка.

Вона мої амбіції тамує.
Тут можна трохи відхилить фіранку:
Я всім кажу, що ковбасу купую,
Не уточнивши, правда, що кров’янку…

А головне – на пенсію злиденну
(Як тут за владу не підняти склянку?)
Я можу чай без цукру пить щоденно
І раз на місяць – куштувать кров’янку.

Та і зубів повипало багато…
За віщо вставиш? Перейшов на манку…
Бо не вгризу я того сервелату,
Зате ковтаю без проблем кров’янку.

Ну все. Іду. Чого тягнуть резину?
Ох і влаштую нині я гулянку!
Мені б скоріш дійти до магазину
І взяти в руки ковбасу-кров’янку!

Є в мене хліб і є півпачки чаю,
Є (по секрету!) залишки слив’янки,
Для щастя тільки і не вистачає 
Мені тієї ковбаси-кров’янки.

Вперед! Вперед немов на крилах лину.
Ковбасний відділ. Як тут пахне п’янко!
Стаю у чергу і ковтаю слину:
Я з кожним кроком ближче до кров’янки!

Та раптом… в серці – пазурі холодні,
А я ж не взяв з собою валер’янки…
Бо продащиця каже, що сьогодні 
У них немає ковбаси кров’янки.

Якась, мовляв, високородна пава
На лімузині підкотила зранку
І для свого собаки-вовкодава
Забрала всю, що привезли, кров’янку…

Я здивувався, навіть розгубився – 
В нас для собак, виходить, вища планка?
Оце дожився, чесно дослужився:
Вже не для мене, а для пса кров’янка!

О Боже мій! Тобі усе ще мало?
Ще не дотиснув ти мою горлянку?
Спочатку рідна влада обікрала,
Тепер собака зжер мою кров’янку…

До Бога ми волаєм, правда, марно:
Сидять злодюги міцно, як у танку.
Вони нахабно, підло і безкарно
П`ють нашу кров та ще й крадуть кров’янку!

 То, може, варто йти на барикади
Під «Марсельєзу» чи під «Варшав’янку»?
А чом би й ні? І я пішов би радо
Злодюгам бити морди за кров’янку!

Щодо собаки, підлої тварини, 
Хотів би я сказати наостанку:
Не вірю, що собака – друг людини!
Хіба твій друг зжере твою кров’янку?

…Та раптом сумнів, як ударом грому,
Завдав іще одну болючу ранку:
А може, той собака й ні при чому?
Можливо, я з’їдав його кров’янку?


НАВЧИВ

- Ну ти «снайпер», що й казати!
Вбив би власноручно! –
Шпетив прапорщик солдата,
Що стріляв невлучно.

- Гільз, мабуть, уже торбина,
Кулі ж всі – у небо! 
Дай-но лишень карабіна – 
Покажу, як треба…

Постріл! – Мимо. Та одначе
«Прапор» не знітився:
- Так стріляєш ти, вояче, 
Де ти тільки вчився!

Постріл! – Наслідків немає,
А «учитель» каже:
- Так єфрейтор ваш стріляє.
Теж безбожно «маже»…

Постріл! – Радість, як в маляти:
Влучив бідолага!
- От потрібно як стріляти!
Зрозумів, салага?  


   
КОЛЕГАМ-ГУМОРИСТАМ

Я гумористів поважаю,
Бо й сам, буває, тим грішу:
То друзів байкою вражаю,
То побрехеньку напишу, 

Або колючу епіграму,
Якщо вже стане хто на прю – 
Мовляв, не швендяй під ногами,
Коли шедеври я творю…

Газети всі щодня невпинно
На гумор тестам піддаю,
Радію щиро, як дитина,
Коли зустріну річ свою.

Та почуваю віднедавна
Тривогу і не без підстав,
Бо гумористів плем’я славне
Пішло вперед, а я відстав…

Які в них теми і сюжети, 
Який фантазії політ!
Які прозаїки й поети 
У гуморі лишають слід!

Брати! Ви всіх затаврували,
На кого піднялась рука.
Як одностайно обсміяли
Ви колорадського жука!

І персонажів ще багато
Безжально віддали на глум:
Це і сусід ваш дурнуватий,
І пришелепкуватий кум…

Колеги! Я в глибокій скруті – 
Хвилює думка ще одна:
Де відкопали ви забуті
Людьми і Богом імена?

Явтух, Мирон, Мартин, Омелько,
Микита, Сидір і Хома,
Гаврило, Гнат, Мусій, Оверко,
Карпо, Онисько і Кузьма,

Оришка, Химка і Горпина,
Параска, Христя – чудеса!
Секлета, Пріська, Харитина – 
Які слова, яка краса!

Ще Вівдя, Гапка та Мокрина
Із гуморесок валом пруть,
Солоха, Хвеська і Килина – 
Їй-Богу, заздрощі беруть…

Та що б ви там не говорили,
Я гумориста не знавав,
Що сина рідного Гарилом
Чи доньку Пріською назвав! 

РІЧНИЙ БАЛАНС
(Не бухгалтерський)

  Спливає рік. Були здобутки й втрати,
  Тому, щоб марно не впадати в транс,
  Потрібно сісти й все порахувати,
  Підбити, так би мовити, баланс.

  Спокійно все по графах розписати,
  Осмислить фактів і подій масив,
  І, як в балансі, чітко показати,
  Що йде в актив, а що піде в пасив.

  Спливає рік. Ми працювали плідно,
  Зростали стрімко всі показники.
  З усіх трибун кричала влада рідна,
  Що це актив. А може, навпаки?

  На шлях прогресу ми надійно стали,
  Щодня вершини сяючі берем.
  Уже Зімбабве круто обігнали,

  А скоро й ефіопам носа втрем!

  Спливає рік Росії в Україні – 
  Масштабних акцій головний мотив.
  Росія нам іде назустріч нині – 
  Будує дамбу «дружби». Це актив?

  Ми дружбі тій не зраджуєм ніколи,
  Все робим так, як вимага момент:
  То закриваєм українську школу,
  То ката зводим десь на постамент…

  Рвемось чужинську мову захищати,
  Хоч нас про те ніхто і не просив…
  В яку ж графу цю «дружбу» записати?
  В актив, чи може, все-таки в пасив?

  Крокує рік культури по країні, 
  А що для нас подія ця дала?
  Чия культура в нашій Україні
  Висоти всі командні зайняла?

  Що пропагують радіо та преса,
  Чужі естрадні і телезірки?
  І чи слугують нашому прогресу
  Попса російська, секс і матюки?

  Верховна Рада. За свою платформу
  Весь рік затято більшість бій веде:
  За вуха тягне в світ «політреформу»,
  А та скрипить і не туди іде!

  Вона для того, кажуть, лиш потрібна,
  Щоб «свій пацан» ту булаву носив…
  Отож ми без помилки, вірогідно,
  Її вписати можемо в пасив!

  Продажність суддів, жадібність і зрада,
  І відчай, що довіру загасив…
  В яку ж графу «вписалась» наша влада?
  В актив, чи може, все-таки в пасив?

  В обійми «братні» тягнуть нас щосили,
  Спішать, немовби ґедзь їх укусив…
  Ми у ЄЕП чи то у СОТ вступили?
  Точніше, знову вляпались в пасив!

  Спливли роки кривавих ювілеїв,
  І хоч минуло сім десятків літ,
  Ми до сих пір байдужістю своєю
  Ганьбим Вкраїну і дивуєм світ…

  Хіба такого ми життя хотіли,
  Як нам створили нинішні «вожді»?
  Уже китайці в космос полетіли,
  А ми усе ще в злиднях і нужді…

  То скільки ж можна плентатись позаду?
  Чи вже з колін піднятися не час
  І копняком таку відправить владу
  Туди, де дід Макар телят не пас?..

  Та гордо стать, вдихнуть на повні груди
  І твердо мовить на старий мотив,
  Що Україна є, була і буде!
  І це в балансі – головний актив!