БАРАБАНЩИК 

Не кидає cам господар 
Ні жінки, ні хати, 
А тут москаль перехожий 
Аж гвалт пої..ти. 

І вхитрився ж так, шельма, 
Настругав цеглини. 
Розтер пороху чимало, 
Взяв білої глини. 

Давай пуцьку малювати! 
На два пальці — в чорне, 
На чотири пальці — в біле, 
А на три в червоне. 

Розмалював, як на диво, 
Та вже й не ховає. 
Тільки, шельма, протягнувся, 
Вдає, що дрімає. 

А тут його господарі 
Коло нього в’ються, 
Та плечима тільки нижуть, 
Та стиха сміються. 

Далі москаль підхопивсь — 
Ніби пробудився, 
Живо пуцьку у ширіньку, 
На них подивився. 

"Что вам нада?" — запитав. 
"Та, — кажуть, — нічого!.. 
Ми лиш тілько не бачили 
Ще дива такого…" 

"Эка штука!.. не бачили… 
Та тело, вишь, тело!.. 
А уж краски — это наше 
Солдацкое дело!.." 

"Що ж це такеє?" — запитала 
Пильно молодиця. 
"Что тское? Энто, знаешь, 
Как таво… случится… 

Так чтоб знал я, что работать: 
черным — так капрала, 
Белым — энто офицера, 
Красным — генерала! 

Всё по чину энтак знаешь…" 
Мужик аж піднявся. 
"То червоним — генерала?" — 
Ще раз запитався. 

"Уж, конечно, генерела!…" 
"А що би вам дати, 
Щоб, наприклад, моїй жінці 
Генерала мати?" 

"Ничаво, брат, тольки б жинка 
Энтаво хатела, 
А я, брат, не пожалею 
Казьоннаво тела. 

Хочешь, что ли, маладица?" 
"Та так, — каже, — хочу, 
Що, їй-Богу, чи вірте, 
Чуть на вас не скочу!.." 

"Ну, ложись же маладица!" 
Вона і лягає, 
Сорочину піддирає, 
Поцьку випинає. 

Москаль тогди свою пуцьку 
Межи ноги зводить, 
Прогортає разів кілька, 
По краю обводить. 

Молодиця розпалилась, 
Аж-аж випинає, 
А той тоді помаленьку 
Далі посуває. 

Стало мокро, іде щільно, 
Москаль розкокшує, 
А господар стоїть збоку, 
Тільки-но пантрує. 

Розкошує москалина… 
Аж світяться очі… 
А там поцька його пуцьку 
Ковтає, лоскоче. 

І ковтає, і лоскоче, 
Аж пуцька подалась… 
Мужик бачить, що пасмужка 
Трохи показалась; 

Та го зверха, та донизу!.. 
Сховалося тіло… 
Але годі!.. тогди й саме 
Кінчилося діло!.. 

А москаль тут йому й каже: 
"Что ты энто сделал? 
Да ты, братец, всю работу 
Энтак переделал! 

Не жми только моей жопы — 
Был бы генеральчик, 
А теперь уж, полно, братец! — 
Будет барабанщик!" 

А той тогди його — з жінки: 
"От бісова мати! 
Та такого генерала 
І я годен мати!"

 

 

А ЩО ТЕПЕР БУДЕ?

Питається пан жидка:
— Був-єсь у Варшаві?
Жидок каже: — Ні не був,
Пане мій ласкавий!

— Дурень же ти, що не був!.. 
А був-єсь в Парижу?
— Ні, мій пане, — каже жид,
Не був і в Парижу.

— Дурень же ти, що не був!..
То в Римі, майбути?
— І там, пане, я не був,
Та й нічого бути.

— Дурень же ти! — каже пан.
— Я й сам теє знаю,
Але, пане, я вже вас
Тепер запитаю:

А чи був пан там, де я 
Козу напуваю? — Ні! не був,— говорить 
Не був і не знаю!

— Як-то, пане? Та ж про те
Знають усі люде!
— Я не знаю! — Ну, герехт!
А що тепер буде?

26 февр[аля 1859].

РОЗУМНИЙ ПАНИЧ

Привіз дідич раз на свято 
Ізі школи сина 
І не може натішитись, 
Що вчена дитина.

Раз здибає гуменного
І тому хвалиться:
«Ото, — каже, — мій синочок
Як у школі вчиться!..

Та і розум, що за розум! 
Як тобі, Іване?» 
— Та мені то щось не так-то 
Здається, мій пане!

Бо якби наш панич мали 
Розуму доволі, 
То нічого їм би було 
Вчитися у школі!

1 мар[та 1859].

МША

Здумав дідич помолитись, 
Добрая душа! 
Посилає до костьолу, 
Чи правиться мша.

Прийшов козак до костьолу, 
О світі забув... 
Подивився, роздивився, 
Назад повернув...

«А правиться мша в костьолі?» — 
Дідич запитав. 
«А Бог його святий знає! — 
Козак відвічав: —

Мшить не мшить, музики грають, 
Ксьондз горілку п'є: 
Вже, майбути, і свій костьол 
Жидам продає!..»

1 мар[та 1859].


КІТ

Несе м'ясо руський кіт, 
Польський вихилясом: 
«Що ти, котику, несеш?» 
А той каже: «М'ясо!»

Та як «м'ясо» вимовляв, 
М'ясо і упало, 
І з ним польського кота 
В минуті не стало.

Несе м'ясо польський кіт. 
Руський і питає: 
«Що ти, котику, несеш?» 
«Міesо!» — відвічає.

Та як «Міesо!» вимовляв, 
То так стиснув зуби, 
Що бідняка, руський кіт, 
Лиш облизав губи.

1 мар[та 1859]. 

 
ЗЕЛЕНИЙ ПЕС

Зайшов німець раз на баль, 
З панною сідає, 
Мовчить, мовчить, далі сам 
Мову зачинає:

«Чи зелений коли пес 
Пані не здибала?» 
«Та ні, — каже,— або що?» -
Німця запитала.

«Та нічого, — каже той, — 
Я лиш так питався, 
Бо з зеленим, пані, псом 
І я не здибався!»

1 мар[та 1859].

ЛИСТ

Їден дідич мав у школах 
Кохану дитину, 
Ото раз до неї й пише: 
«Милий ти мій сину!

Як ти здоров — слава богу, 
А як добре вчишся, 
То не візьме тебе дідько, 
Про то не журися.

Моя жінка, твоя мати, 
Без відома мого 
Посилає на горіхи 
Тобі золотого.

А я тобі посилаю 
Старі ногавиці,  
Зроби собі жупанину, 
З рештків — рукавиці.

Та учися, милий сину, 
Добре та багато, 
Бо ти дурнем зостанешся,  
А я — твоїм татом!»

1 мар[та 1859]. 

ДОВГИЙ ЗУБ

Сидить шевчик на стільці, 
На кумові постільці
Пришиває лату. 
Аж у сінях двері скрип, 
Далі в хату двері рип,—
Шелеп кум у хату!

«Здоровенькі ви були! 
А що ж мої постоли —
Вже, мабуть, готові?». 
«Зараз будуть... погодіть, 
Що ж ви стогнете, як дід?
Чи вже нездорові?»

«Та не то щоб, Боже, крий, 
Був я дуже так слабий,
А так тілько нудно: 
Розболівся вражий зуб 
Та заріс тобі, як дуб,
Що й вирвати трудно...»

«Не журіться,— каже швець, -
А сядьте-но на стілець!..»
На стілець саджає, 
В дратву зуба замотав, 
Кінці разом посплітав,
До ноги чіпляє.

Але, звісно, у шевців 
Все дірявії стільці,
Щоб то не душило. 
Ото шевчик і зайшов,
Стихача діру найшов
Та хвать кума шилом!..

Кум підскочив, як той цап, 
Та рукою ззаду лап
За грішнеє тіло: 
«Недаремне ж я стогнав, 
От коріння попускав —
Аж там заболіло!»

8 мая 1859