ТКАЧЕНКО Володимир

ВОЛОДИМИР ТКАЧЕНКО 

Коротка біографія  

Я, Ткаченко Володимир Тарасович, народився через два дні після Спаса (21 серпня) 1954 року на околиці м. Кам’янки Черкаської області в сім’ї робітника машинобудівної індустрії і сапальниці колгоспних буряків.  

У сім років був відданий батьками на примусове навчання до початкової Дерев’яної школи. Потім здобував освіту у Кам’яній восьмирічній і, нарешті, визрів у Цегельній середній школі N1 м. Кам’янки.

У вільний від навчання час трудився пастухом, вантажником зерна, причіплювачем борін, сівалок та сіножаток, а по закінченні цієї навчально-виробничої діяльності – токарем.

З 1972 по 1974 рік служив у ратних військах протиповітряної оборони, захищаючи колишню нашу золотоголову столицю від нахабних американських ракет.

Не знаючи куди спрямувати надлишки розуму, 1981 року мав необережність закінчити Запорізький машинобудівний інститут.

Ледачкував інженером на кількох заводах машинобудівної та приладобудівної галузі, де крадькома від начальства пописував гуморески. Дописався до книжечки «Стусани», якою відкуплявся від заповзятих інспекторів ДАІ, «Батьком у наймах» відкупляюся від злиднів і всякої напасті, а щоб не постаріти, танцюю «Ойру-ойру».

 

А воно у вас є?


(Від душі і спересердя)

Звідки воно береться? З якої глини ліпиться, у якому баняку вариться і в якій печі печеться? Розумні люди кажуть, що воно у них є навіть тоді, коли його й тіні немає. Менш розумні теж кажуть, що воно у них є, але: «Яке кому діло до того, скільки у нас дрібної картоплі й товстого бадилля?» А ще менш розумні кажуть, що у них його немає й ніколи не було і саме тому воно у них є. Зрештою, що ж воно таке, оте воно? Та невже у вас його немає? Є? От бачите, почуття гумору у вас на вищому рівні. Значить, з вами можна говорити про серйозні речі, бо нічого на світі немає серйознішого від гумору. А ще притулити до нього сатиру, комедію, фейлетон, іронію, шарж, дотеп, анекдот, усмішку, примовку, колючку... Ой Господи! І все це кожного дня і на кожному кроці. А буває, що й не кожен второпає, в чому ж тут смак:

– Оце вчора насміялася!.. Та-а-к насміялася! Та-а-к насміялася! Ну так нареготалася!!! Взяла відро води, нагріла та – на теля... А воно: «Ме-е-е!» А я сміюся! А я регочуся! А потім ще казанок нагріла та знову – на теля... А воно: «Бе-е-е!» А я аж за живіт хапаюся!.. Так насміялася! Ну так нареготалася!!!

– Тю, пришелепувата, – скаже якийсь чистоплюй. – Що це ви мені верзете якусь гидоту? Хіба це смішно?

– Ой, даруйте! – тут найкраще підтакнути, бо цей особень із категорії «розумних людей». – Я й сам бачу, що воно не те-є... Давайте, краще, я вам анекдотик прочитаю. А будь-яку газету візьму: хоч районку, хоч обласну... «Анєкдотєц» – це вам не «бе-е-е» теляче.

Ото лафа газетярам: де яку «дірочку» заліпити – анекдотик туди з Інтернету. Чи воно клеїться до змісту сторінки, чи ні – дарма: аби вульгарніше та по-москалячому. А якщо по-українському, то щоб там були хохли і обов’язково дурнуваті, злиденні й підступні.

А колись же саме слово «анекдот» пошепки говорилося. Було в ньому щось непристойне. І якщо базікало якийсь любив потішити народ пікантними історіями, то робив це у щільному колі собі рівних. Та ще й оглядався, аби не спіймати запотильця від перехожого дядька. А тепер – будь ласка: вільному – воля, дурному – степ. 

Вам доводилося коли бачити, як по весні з повітки теля випускають? Так воно після зимового застою з радощів таке витинає: і вибрикує, і вихвицює, і мукає, і задки кидає. Одним словом – дуріє. Щось таке і з писаками коїться. Один поперед одного – хто більше вульгарщини напише. А чого ж? Дозволено все. Ні цензури, ні сорому. Почує свіжий анекдот, заримує так-сяк, підпис свій поставить і – в друкарню. Найвищим рівнем сміхотворення вважається, коли описувати спроби зачаття людини. А ще смішніше, коли ці спроби невдалі. Ох, як смішно! Особливо у виконанні заслуженого діяча культури. Зала аж ногами стриже, і дітки на руках у мам теж регочуть. Тямлять уже в процесах... 

Натомість пропав кудись фейлетон. Якщо і трапляється щось критичне, то це, швидше, не критика, а помиї на голову опонента. Та так, щоб не відмився, та з фактами висмоктаними. Який там художній рівень! Яка майстерність! Немає справжнього фейлетону. Пропав. Коли-не-коли проскочить щось путяще, а так – немає. Аж сумно робиться. Якби не літературні пародії, то й душа б скисла. 

От пародії – так! Є, багато. Отут уже відведеш душу, насмакуєшся. І той гарно переграв, і той знайшов зачіпочку. Шкода тільки, що це пожива для літературних гурманів. Хоча проста пересмішка сприймається й пересічним читачем.

Оце таке воно, почуття гумору. Випечене в солом’яній хаті на вечорницях, зварене в козацькому похідному баняку та виліплене характерниками із січової глини. І все було б добре, якби воно, оте почуття, та сиділо б собі нишком і не бунтувало. Так ні ж, не сидить... Наче його хто ізнизу вилами штрикає. І ото, як розбушується всередині, то кидає гуморист варене й печене і мерщій до столу, за перо – вгамовувати. 

Чи бабу снігом не прикидало?


Не знаю, як у вас, а в нас на село починають їздити весною. Серед зими навідаємося раз або двічі. Чи жива ще там баба, чи снігом не прикидало? О... дим із димаря валує. Ще жива, ворушиться, курним топить.

А по весні, першої ж теплої неділі, із дітками, вкинувши в торбу по парі стареньких штанців (село ж бо є село) та прикупивши хлібину й оселедців без голови, мчимо електричкою до баби. Нехай внуками побавиться. Розпитає дітей про ясла, про школу, а нам удесяте розповість, як біля курятника підсковзнулася ще на Різдво, а ногу ще й до сих пір крутить.

Новин у баби – за день не переслухаєш:

– Собака відірвався, загубв баранчика. Тепер ланцюг звертається бубликами. Так, собача душа, закрутить, що до будки не дістає.
Нотую швиденько собі в записник: «Вертушку собаці». А баба продовжує:

– Дах дірявий на причілку від Килини. Снігу навіяло багато. Оце, як розтавало, то текло аж на лежанку. Чимось якби його затулити.

Беру й це на помітку.

– Позавчора якісь гицелі відірвали штахетину за хатою. Добре, хоч не закинули. Так і лежала біля тину. Я нею он двері в льох підперла.

Слухаю бабу, записую, запам’ятовую, але нічого не роблю, бо баба дуже набожна. Та ще й свята релігійні ранньої весни так часто трапляються. Коли не приїдеш, то обов’язково потрапиш як не на Явдохи, то на Теплого Олекси, то ще на якогось святого. Почнеш дзенькати чимось, а баба у крик: «Свято!» Ото, щоб не образити, то я в записник нотую.

А вже коли додому повертаємося та торби із скарбами бабиного льоху тягнемо, тоді вже «Боже поможи» у пригоді стає. А отой записник так муляє душу, що хочеться ним або дірку в дахові затулити, або скрутити його в баранчик та собаці на шию повісити.

А баба усе стоїть та ріжок білої хустки до очей притуляє.

Із циклу «Ой казала баба діду»

 

Кріпка вода і Чистий четвер 


– Микито, не гуркочи! Чим ти там гуркочеш? А бодай би тобі чорти в голові гуркотіли! Проґавила через тебе, де засуха: в Карелії чи в Бухарі? Геть же земля порепала... Ой леле, яке ж то горе людям! Ану попробуй, чи в крані є вода? Набери у ванну. Покупаємося сьогодні.

– Де ти кажеш, Манько, засуха? 

– Уже повінь показують на якихось островах. Іди глянь: машини плавають. Ой Божечки! Стільки ж теї води! Потоп всесвітній... Пробку гарно заткнув? Прийде Володька – нагадаєш йому, нехай доладніше припасує, бо мені здається, що витікає потроху. Ти, часом, нікуди не вибовтав? Два дні, як повну ванну набрала – уже нема. 

– Мабуть видихалася. 

– Що ти мелеш тим язиком, як собака хвостом?

– А те, що в трубі вона кріпка, а на повітрі – видихається.

– Як це?..

– А так, як коньяк. Чим довше стоїть, тим кріпкість вищає. Але це тільки та вода, що в крані. У річці, в озері, в криниці – хоч сто віків стоятиме – не покріпшає. А от у водогоні – так. Через рік, а то й швидше, буває, навіть через кілька місяців, вода обов’язково кріпшає. Ти, бабо, цього не помічаєш. Вона для тебе ніби така, як і була: хоч пий її, хоч борщ вари, а хоч підоплічку пери. Ніколи не відрізниш. Це тільки спеціалісти з водоканалу уміють. Як тільки вода покріпшає хоч на градус, вони притьмом піднімають ціну. А як же? Вода покріпшала – і копійку не здерти?

– Микито, не забивай мені баки. Признайся краще, що слабко пробку заткнув.

– Ні-ні, Манько! Видихалася! Ти ж її і милом, і порошком бовтаєш. Видихується потрошку.

– Якби вона видихувалась, то не був би злив дорожчим за подачу! Розказуєш мені про Химині кури...

– Куди ти переключила? Гарабів саме показували. Верни назад. От дивися: гараби, або турки, чи їгиптяни... У них води мало. Ти понімаєш, що вона у їхніх трубах не встигає кріпнути? Яку напомпували, з такої і борщ варять. А що ж то за борщ, якщо він зі слабкої води зварений? Ну нікуди той борщ не годиться, тому й вода дешевша за нашу чи й не вдвічі. У басейн, оно диви, набрали та й купаються, бо куди ж вона іще годна? Що ти на мене витріщилася? Поїдь та узнаєш. Або Мамеда спитай, він свою Зульфію кожного року туди оддихать возить. То не бреше ж, мабуть, що вода їхня вдвічі дешевша за нашу. Чого б це йому брехати? 

– Наче вже набралася. Ану, пішли, поки реклама, виварку на газ поставимо.

– Бабо, а чого ти завжди перша купаєшся? Давай сьогодні я поперед тебе...

– Куди? На тобі ж лепу, як на ярмі...

– На себе подивися!..

– Гаразд, іди. Тільки швиденько й не набризкуй. Знову засуху показують. Ох-ох-ох. Бідні люди. Яке ж то горе – без води.

– Микито! Ти вже покупався? Чого принишк? Не втопився там? І-і-і! Що ж ти, гад такий, наробив? Нащо ж ти воду випустив? Я ж хотіла ще прати, підлогу мити. А унітаз ти чим змивати будеш? Розпаразитська твоя душа! 

– Ану затули, бабо, трошки своє зіпало, наче хтось у двері дзвонить.

– Витирай оце, що забризкав! Піду одчиню. Кого це ще бенеря принесла?

– Кричи сильніше, щоб усі почули, що я воду випустив!

– Володько! Аж перекрий мені унітаз!

– Ви що, мамо, на дієту сіли?

– Скоро всі ми на дієту сядемо. Перекрий мені зливного бачка, щоб воно не сюрчало. І пробку затовчи у ванну, щоб він і зубами не видер, маразматик отакий! Тільки й чую: «гиль-гиль-гиль» – полетіла пенсія в каналізацію. Нехай, катюга, або відеречком змиває, або надвір ходить. 

Покупаєшся ти в мене тепер... Аж у четвер... Чистий.


Свічка, сириця і головки з тюльки


– Микито, ти не бачив, куди я свічки поклала? Бісової душі морока! Треба знайти, бо казали, що й сьогодні одключать.

– Подивися в сумці. Може, ти їх і не викладала?

– Та ні. Помню, що викладала, а куди приткнула?.. Голова вже, як решето. Що ж я купляла? Хліб, перловку... О, знайшла!

– Де ж вони були?

– В холодильнику. Клала тюльку та й свічки запхнула. Наготов, поки видно, та книжки позаповнюй: зранку піду, позаплачую.

– На таку оказію, Манько, тре’ гасянку на справі тримати. 

– А треба! Володька казав, що поки борги водоканал не заплатить, то не дадуть світла ні на станцію, ні на місто. А водоканал не платить за електрику, бо люди їм за воду не платять. Оце ходили дівчата, у кожну хату добивалися, то хто совісний – платить, а є такі, що запруться – і хоч двері вибивай. А до Маґули прийшли та кажуть: у вас борг. А він їм: читайте ззаду наперед. «Гроб» виходить. Ото через таких, як Маґула, і ми свічкою світимо.

– А ти, бабо, як думала? Тобі персональну лінію проведуть? Тут політика, а не фені-теревені. 

– А я кажу, якби всі платили...

– Тю на тебе, причинувата! Та їм побільше отаких дуреп подавай, то вони не тільки євроремонти... Ти бачила, яка хата в РЕСі? А криша із чого? Думаєш, по десять гривень скинулися та перекрили?

– Микито! На тебе, буває, планета находить. Ти хочеш, щоб я сиділа, як Маґула, взаперті й крізь занавіску впізнавала: чи то не по мою душу йдуть?

– За планету я тобі бубни вистукаю. А Маґулу все рівно достануть, бо то власть. А накаже власть, то хоч в зашморг влазь.

– Мабуть, твоя правда. Але над властю теж власть є. Чого ж це я плачу і свічкою свічу? 

– Слухай, Манько! Ох ти ж і затомкувата! Коли це було, щоб власть за людей заступилася? Тебе в дитинстві били?

– Била мати лозиною або ганчіркою навздогінці. Я, бувало, втечу до баби...

– А батько?

– Батько не бив, бо я тоді ще малою була. Він, як пішов на фінську війну, та й не прийшов.

– Ага, значить, ти не пробувала таткових вузлуватих колін. Голова, як у лещатах. А сириця аж свистить: схоче – частіше, а схоче – сильніше, а то й по тих самих малинових слідах, щоб дошкульніше було, щоб не забувалося. А ти навіть втекти нікуди не можеш. Можеш тільки верещати, голосити, благати: «Ой, таточку ріднесенький!», хникати, мовчки лити сльози або й зовсім не помічати, що тебе лупцюють. Це кому вже як до вподоби. Аж поки тато стомляться та скажуть: «На другий раз шкуру неслухняну здеру, щоб нова, слухняна наросла».
Оце тобі, Манько, така драма. Тільки з тією різницею, що власть ніколи не послабить коліна і продиху не дасть. Тебе, як метелика, прикололи дротиком до лічильника, і ти тільки пурхаєш та платиш. Уявляєш, скільки таких дротиків і в який джгут вони десь сходяться? А з того джгута – платежі, платежі, платежі...

– О, понесло вже. Політикан! Ти свічку наготовив? А книжки? Я ж казала: поки не стемніло. Мало тебе батько лушперив. Шкура й досі неслухняна. Іди, шукай. І тюльку вийми, та я почистю, бо так із головками й поїси.


Ой казала баба діду, я в Америку поїду...


– А ти, бабо, не свисти – туди не ходять поїзди.

– Що? І швидкісні не ходять?

– Нє-е. Тіко в Дніпропетровськ, та й то – суходолом. Укрзалізниця, бабо, ще не така проворна, щоб убрід океан перебрести. Хоча швидкісному, аби ’кийсь дідько рейки в море направив, то, мать, як од нас та аж до Фундуклеївки доїхав би. А до Америки – ні. До Америки, бабо, разів у три дальші. Ох і бульбашок було б, аби ото шугонув в океан...

– Микито, ти чого оце глумишся наді мною? Кажу тобі, що внуків хочу провідати, скучила, аж свербить, а йому – бульбашки в голові.

– То почухайся та лети, який тебе домовик тут держить?

– А що? Махну над Борисполем спідницею, і останешся ти сам отут, мов кізяк на цідилку.

– Махни, махни. На мій вік молодиць хватить. Наваксую черевики отим пахучим, що Володька приніс... Ще й вуса ним попідкрашую. Го-го-го – злякала! А паспорт у тебе закордонний є?

– Кажуть, скоро й по такому пускатимуть...

– Підеш, на виборах проголосуєш по такому паспорту, або можеш пенсію по ньому отримати. 

– А як же поляки їдуть або турки? Сів у поїзд із своїм паспортом та й поїхав. Хоч в Париж, хоч в Копенгаген.

– Аби я був турком, а ти, бабо, турчихою, то й паспорти б мали нормальні. А так виходить, що ми гірші за турків.

– Та хто ж це придумав таку рахубу, щоб український паспорт ні к дідьку не годився? Що ж у тому закордонному написано такого, що по ньому за кордон пускають, а по звичайному – тільки голосувати можна?

– А ти спитай у депутатів, вони тобі всю правду розкажуть.

– Микито! Ти ж тільки глянь, стільки мені всяких паперів назбирати треба... Ой божимі! Свідоцтво про зміну прізвища. Ти не пам’ятаєш мого дівочого прізвища?

– Мудоцька була, чого ж не пам’ятаю?

– Сам ти Мудоцький! Потоцька я була! Панське прізвище! А на що поміняла? Може, у мене й кров панська?.. Це ж би й діти були Потоцькі! А так – Притули. Тьху!

– Ой-ой-ой! Панночка!.. А я думаю, звідки це в тебе стільки пихи?

– Діду, а де наші сильніші окуляри, бо тут так дрібно пописано... Якийсь інфекційний... треба мати. Чи не з санстанції?..

– Може бути. Гляди, в тебе глисти або воші, та в Америку повезеш...

– Іден... тин... тиф...

– Бач? На «тиф» провіряють...

– ...тифікаційний код. Дундук ти, Микито! Ідентифікаційний код. Слава Богу, дочиталася. Тепер ось ще довідка «...обмежує право виїзду за кордон». Як це обмежує? То на холеру вона потрібна, якщо обмежує?..

– Ану, дай! А... Це про несудимість. Казав Володька, по неї треба аж у область їхати. Ти знаєш, бабо, мабуть, тебе не випустять. Прізвище в тебе польське, і вийшла ти із сім’ї неблагополучної.

– Як це, неблагополучної? Мій батько репресованим агрономом був!

– От бачиш! Батько в тюрмі сидів, а мати індика в колгоспі вкрала. Не випустять.

– Та якому дурню я тут потрібна, щоб мене не випускали? Може, це американці судимих не беруть? То інша справа.

– Ні, бабо. Американцям що? Аби паспорт був. Знаєш, скільки там потолочі живе? Та й Україні ти потрібна, як п’яте колесо: ще й пенсію платять. Тебе просто «видоять» всякими довідками й візами та й лети собі з Богом. Навариш борщу відер четверо, щоб гикнулося тобі над океаном, коли я квасолю вибиратиму. 

– Ой лихо, Микито, я не переживу! Довідка про несудимість пропала.

– Загубила?

– Та ні. Спортилася.

– Як це вона спортилася? Засмерділася, чи що?

– Ой, не переживу! Три дні вона годна, а потім пропадає. Треба нову брати. Просила-просила, щоб прийняли, а вони кажуть, що я за цей час уб’ю когось і за кордон втечу, а їм відповідати прийдеться. 

– Та плюнь ти на цю макулатуру! Он Володька казав, що є такий дядько, що без усяких довідок тобі паспорта зробить. Хоч за тиждень, а хоч і за день.

– Я справлялася. Є такий дядько. Тільки грошей у нас, діду, на самольот не залишиться, якщо ми в нього паспорта купимо. На поїзд, може, й хватило б...

– Ото ж бо й воно! А ти: «В Америку, в Америку!» Так що, бабо, не свисти – туди не ходять поїзди!


Ревізори сміттєвих бачків


– Манько, будеш допивати оце жовте, бо хочу сміття винести?

– Та викидай. Воно стоїть уже три дні. Газ вийшов. На ось ще обрізки із сиру й шкурки – Найді даси, бо в неї цуценята. Ревізорам не давай. Нехай, гадость така, іде заробляє.
Прослідкувавши, чи сумлінно дід дотримується приписів, баба Манька хотіла вже відійти від вікна, коли її увагу привернув молодик років тридцяти п’яти, який несподівано з’явився на тому місці, де щойно був дід Микита. Молодик, сяк-так одягнений, без видимих зовнішніх вад, хіба що неголений, заходився нервово перебирати сміття. Видобувши кілька пивних пляшок, він перекинувся на сусідній контейнер і занурив руки в його смердюче нутро. За мить на світ з’явилася пластикова півторачка із залишками тієї помаранчевої рідини, яку баба Манька не захотіла допивати. Молодик поспіхом її допив, навіть не понюхавши. Така квапливість була цілком виправдана, бо в напрямку смітниці, загрозливо карбуючи крок, наближалися два суб’єкти «харчодобувної» промисловості. Це була пара, що мала незаперечні ознаки ревізорів сміттєвих бачків.
Рано на «смітникових зборах» чітко і ясно було закріплено за ними цю ділянку, і молодик, що нахабно випив їхній апельсиновий делікатес, зараз буде огрітий по спині ґирлигою, якою вже розмахував кудлатий ревізор. Його мадам з пластиліновим синім обличчям, погойдуючи торбою, була теж натовськана будь-якої миті надати допомогу ґирлизі.

Баба прикипіла до шибки, смакуючи безплатним концертом, але в кульмінаційну мить настирливо задзвенів дзвінок. Тупнувши ногою з досади, баба кинулася до дверей:

– Казала ж ключа візьми, щоб тебе пропасниця взяла! 
Покинувши спантеличеного діда за порогом, баба Манька потрусила тілесами до вікна.

– Що там у тебе горить? – злякався дід і побіг слідом.

– Нема... Утік уже... Ревізори ледь не побилися... Оці двоє нагнали якогось чужого. Диви, як проворно длубають.

– Спішать, а як же? Смітниця ж не бездонна.

– Хіба оце вже ніде не можна собі на кусок хліба заробити? Молоді, здорові! Та пішли б кудись на роботу.

– А куди ж вони підуть? Токарі, слюсарі не требуються. То раніше на прохідних висіли списки. А зараз і з високим розрядом чорта з два роботу знайдеш. А кому Господь хисту не дав, то куди? У ревізори. Слава Богу, чого-чого, а сміття у нас – навалом. Як навалять, то й ЗІЛ малий. Стежка аж до звалища стелиться.

– Раніше такого не було. Як би там сутужно не жилося, а в помийницях не рилися.

– А чим вони тобі завинили? Шкоди не роблять. Ну риються люди в смітнику, і що тепер, судити їх? Чи вбивати, як тарганів?

– Та гидко ж дивитися!

– Таргани, як узяти, наймиліші кузьки у світі. Живуть поруч з людьми, не пищать, не цвірчать, стільців не гризуть, їдять те, що зі столу не прибрали, не кусаються і не жалять в кінці кінців. А ти їх, бабо, як не підметкою, то дихлофосом...

– То гидко ж, ще раз кажу!

– А ти свою огиду в собі держи і не показуй нікому.

– Я не можу з відром до ящика підійти, коли вони там риються.

– За рогом почекай, поки ревізія пройде, або вночі винось.

– Слухай, Микито, а ти не гидуєш?

– Геть ніскілечки...

– От і добре. Тепер сам будеш сміття виносити. А закомизишся – їсти варити перестану. 



Гегемон проти восьминога


«Повстаньте, гнані і голодні...» Давно вже не співають повстанці цієї вельми пошанованої комуністами пісні. Та і повставати далебі розучилися. Після того, як більшовики, закликаючи «повстаньте», взялися розстрілювати тих, хто не повстав, а потім і тих, хто повстав, протестів майже не стало. Хоч у серці, «як у вулкановій безодні» постійно клекоче гнів, але страх і дешева горілка міцно тримали гегемона в покорі. Тепер, коли розвінчані у своїх злочинах комуністи відступилися від стерна, немає кому вивести робочий клас на останній і рішучий бій з гнобителями. 
Якось буденно, без революційної пісні, без кумачу вийшли на площу перед прохідною пролетарі молокозаводу. Та й за камінням – основною зброєю – ніхто не нагнувся, хоча втрачати їм, крім ланцюгів, було що. 

– Микито, аж глянь, скільки народу зібралося. Гай-гай! Хіба закриють молочний? 

– Уже закрили. Ти ж бачиш, що не впускають, ворота заперли.

– Та не може бути! Як це так: людей на завод не впускати?

– А отак: приїхали нові хазяї, заперли й кажуть: «Уже нема заводу – цюця з’їла». А ті – що ж робить? – давай мітинг влаштуємо. Стоять оце з восьми ранку, ждуть, що хтось до них вийде. Ну, а в середині ж нема нікого. Під’їхав «джип». Вийшов з нього якийсь, породистий такий, видать, з охорони, каже: «Не тирлуйтеся тут, бо це все – мишина возня. Начальство дуже високе, й до вас ніякий дурень не приїде.»

– Хай Бог милує! Куди ж та власть дивиться?

– А власть стоїть, руками розводить. Люди гудуть, оточили «джипа»: «У нас конституційне право на труд, – кажуть. – Не дозволимо глумиться над нами!» «А скільки ж вас?» – питає породистий. «Сто п’ятдесят трударів і Дунька-вісовщиця». – «Ідіть під три чорти, бо намітингуєте собі на горіхи!» Ну, а ці не бояться, кажуть: «Ешафотом нас не злякаєш. Виходьте, падлюки, на прю, та поміряємось: у кого багнет довший».

– Хороший був завод, скажи, діду! Що, погане молоко продавали? І кефір, і ряжанка, й сирок. А згущенка – хто пече торти, тільки й латалися тут. І вкрасти можна було, і гроші непогані платили. Не розумію, навіщо його закрили? Це ж шкідництво! Не інакше!

– Пояснюю, бабо: це політика така. «Спрут-2» кіно бачила? Про мафію. Так-от: спрут, Манько, це – восьминіг. Голова й кендюх – у Києві, а щупальці – по Україні нишпорять. Нащупають конкурента, обкрутять і задавлять. Поплямкає голова, кендюх переварить. Так само й пивзавод задавили. Кажуть, що й чани з брагою повивозили. Все прощупає восьминіг. Висмокче і жмихи виплюне. 

– Людей шкода. І так роботи немає, ще й завод закрили. Куди оце їм дітись? 

– Маркса, бабо, почитай. Навіщував бородатий, що привид бродить по Європі. Однак не все Карлуша правильно напророчив: він за торбу забув. Зараз по Європі привид з торбою бродить. Стільки ж то нашого брата по миру старцює!..

Салют балбесам


Ба-ба-ах!

Традиції.

У нас традиції найживучіші.

Все повимирало, а традиції живуть.

Не буду запорожців чіпати, бо там зачиналися такі традиції, що краще їх у мирний час не згадувати.

Ба-ба-ах!

Так, це не та вибухівка, що мури підриває, а проста петарда. Але на нерви діє.

Дід мій покійний, бувало, розказує про свою молодість. Ох і парубки були! Щоб оце він підійшов до гурту та не шарахнув з-під поли обрізом!... То – не парубок. Не приймуть такого. Іди собі, хлопче, шукай якесь “ружо” та роби з нього куцака.

Ми вже...

Ба-ба-ах!

Тихо! Бий тебе коцюба! Ну, просто під вікном...

Ми вже... Що ми вже? Вибив гидол із голови думку. Що ж я хотів?

Ба-ба-ах!

О, згадав! Ми вже з куцаків не палили. Нам війна лишила стільки боєприпасів, що ми йшли в армію готовими саперами.

Правда, не всі. Без рук, без ніг, без очей - в армію тоді не брали.

Але ми під вікнами не стріляли. Після того як Олька Козиха упала з горища...

Ба-ба-ах!

Еге! Куди тобі, хлопче! Хто ж так стріляє? Ми тоді, як бахнули, то дядьки облогою нас брали. Три доби у скирті ховалися.

Я не хвастаюся. Я каюся. І питали нас строго. І тепер...

Ба-ба-ах!

А на цих є страхопуд якийсь? Вони ж стріляють і не оглядаються. Або навмисно під ноги кине й аж труситься від задоволення. І де вони гроші беруть?

Кожного вечора у дворі бахкає з півсотні петард. Новий рік зустрічають артпідготовкою, не слабкішою за ту, коли брали в 43-му Київ.

Зарплати немає, діти до школи голодні ходять, зате порохом смердить. Я ж казав...

Ба-ба-ах!

...традиції. Чи він один бахкає, чи скільки їх? Ану, де ти там? Чим ти бахкаєш? Що, вже нема? Одна лишилася? Не стріляй - щось скажу.

Візьми, синку, оцю бахкалку та поклади батькові під подушку. Слідкуй, щоб не проґавити, коли він спати лягатиме. Ото тільки тато розпустять ремінця та спустять до колін штанці (раніше - не доведи, Господи), отут і пали!

Ефект очікується потрясний... батьковим ремінцем.

А татків ремінь ще традицій не втратив.

Живучі. Ох, живучі наші традиції!