ДУБІНІН Іван

Зміст статті

ІВАН ДУБІНІН 

БІОГРАФІЯ ГУМОРИСТА

Бути письменником, та ще й гумористом, мені було уготовано самою Долею. Бо прийшов я у цей світ 9-го числа 9-го місяця, тобто в один день зі своїм славетним тезкою Іваном Котляревським. І саме у 1952 році, коли виповнилося рівно 100 років від того часу, як пішов у Вічність наш не менш славетний веселий дотепник Микола Васильович Гоголь.

А в дитинстві чи приверзлося мені, чи наснилося, чи, може, спливло в ще не замуленій пам'яті, як стояв я боязко і нерішуче перед якимось рішенням, а позаду мене стояли мої духовні батьки й ніби підштовхували:

- Іди, синку, іди. Бо плачуть люди. А це – недобре. Хай посміються. Хай згадають це радісне почуття. А сміх відкриває очі. І тоді стане видно безглуздість, потворність, протиприродність всього злого. І висміють свою лиху Долю і стануть нарешті собою – веселими радісними людьми.

Пам'ятаю, пробирався я затісними темними коридорами на цей білий світ і побачив нарешті світло в кінці тунелю. То був, як потім з'ясувалося, каганець, за допомогою якого місцева бабка-повитуха чекала на мене у простій сільській хаті. До того ж народжувався я пізно ввечері, так що й темно було, і на вечерю не встиг. Та однак же, чи з переляку, чи з радості щодуху загорланив переможне: «Ура! Ура! Ура!» Це мені так здавалося, а насправді з мене видавилося лише щось гаркаве та пискливе: «Уа...Уа!».

Був я лисим, головатим, без зубів, та ще й язика висолопив від натуги. Баба Дуня, батькова мати, подивилася на мене та й промовила:
- Ти, ба! – яке горласте то головате. Щось з нього таки вийде. Або голова колгоспу, або щось брехливе на кшталт отих гумористів!

Як у воду подивилася.

Згодом стали вибирати мені ім'я. Батько, у якого я був вже третім поспіль сином, втомлено сказав:

- Не знаю.

А мамі, для якої я був зараз найулюбленішим, найгарнішим хлопчиком у світі, було все рівно, як мене називати. Може й просто: «Мій любий синочку!»

Подивилися у святки: Пимен, Сава, Осія, Ліверій.

- Тільки не Ліверій! – заперечив батько, який і на дух не переносив ліверну ковбасу.

- Та що ви тут гадаєте? – втрутилася баба Лисавета, батькова тітка. – 11-го числа усікновіння голови Іоанна Хрестителя.

Так я став Іваном.

Чудити я почав рано. Вірніше, чудили наді мною мої старші брати, а діставалося, як правило, мені. То посадять мене хлопці в кузов іграшкової машини і пустять з гірки ( а раніше машинки були міцнішими, з металу, не те, що зараз, з якими мій онук розправляється за лічені хвилини). І мчуся я донизу, аж поки не перевернуся або не вріжуся у паркан. І такий здіймаю галас, що хлопці миттєво розбігаються, а я залишаюсь на розправу обуреним та переляканим батькам. А то запхнуть мене брати у коробку від телевізора і перевернуть її отвором донизу. Поки це батьки здогадаються, звідки ото я репетую, поки витягнуть мене, а тоді вже мені і всиплють. 

Ще з дитинства помітив я, що римоване слово має особливу силу. Ну, скажеш комусь:

- Іди звідси!

Начебто і рішуче, але щось не дуже діє. А як заримуєш:

- Гей, ти! Йди під три чорти! 

О! Ото вже, як припечатає. І почав я тягнутися до поетичного слова. Спочатку виходило не дуже, а потім все талановитіше, аж до геніального.

Майже всі поети не пам'ятають свого першого вірша. Та хіба мало чого складалося? Всього і не згадаєш: «Мамо, мамо! Я без тями!» 

Або: «Кака, цяця,бух, ням-ням. Що не з'їм – віддам свиням!»

А от я дуже добре пам'ятаю свій перший витвір. На той час, а було мені років шість, жили ми на Донбасі (щоб прогодувати чималеньку родину, батько завербувався на шахти). Оточення там було, звичайно, російськомовне, тому і писати я почав російською. Про що я міг тоді віршувати? Безумовно, про свою дитячу мрію. А мені дуже хотілося бути військовим. Так приваблювала мене форма, так подобалася військова дисципліна, порядок. І взагалі кожного «воєнного» я вважав за героїчну особу. Тож і склав такого вірша:  

  * * * 
  Идёт солдат по улице.
  Навстречу командир.
  Он отдаёт честь.
  Но вдруг бандит схватил наган
  И выстрелил в него.
  Но командир пригнулся,
  И пуля просвистела мимо.
  Солдат схватил бандита
  И повели его в… плен!

Яка ритміка, яка експресія! І не біда, що я не дотримувався ні розміру, ні навіть натяку на римування (хоча саме тому, можливо, сучасні модернові поети визнають його геніальним!). А яка блискуча кінцівка цього шедевра! Честно кажучі, на той час я не чітко уявляв собі, що треба далі робити з затриманим бандитом. Але знайшов вихід. У полон! До військових! А там розберуться!

Це вже потім я навчився і відчув насолоду від вправної творчої роботи, коли і рима, і розмір, і ретельно підібрані слова вдало відображають твою думку, чуття, світогляд.

З висоти свого досвіду я вважаю, що майже кожний поет (а взагалі-то і кожний митець) на своєму творчому шляху проходить три етапи. Перший – я не вмію так писати. Другий – я вмію писати так, як всі. І нарешті третій – я вмію писати не так, як всі!

Уміння складати вірші не раз виручало мене в житті. Особливо в школі. Я любив літературу, тому вивчити вірша для мене зовсім не було проблемою. Та іноді з моєю пам'яттю, мабуть, від хвилювання чи сором΄язливості, траплялися, як кажуть в медицині, про ляпсуси. І тоді я на ходу доримовував вірша своїми рядками. На що моя вчителька з російської літератури Ніна Миколаївна Гончарова казала:

- Ваню! Я тобі поставлю п΄ятірку, тільки ти більше не перекривляй класиків. 

Та, мабуть, оця здібність говорити від імені других поетів, перекручуючи їх, була вкладена в мене родовими генами. Я вважаю, що, як поет, як гуморист, як пародист ( і як людина, безумовно!), я пішов від свого батька. За своє життя він склав два вірша. Перший присвятив своїй майбутній дружині. На той час, в повоєнні роки, вони жили і працювали у Підмосков΄ї, тому вірш був написаний «городською» мовою, мовляв, знай наших!
 

  Пройдёт зима, весна и лето.
  Быть может, долгие года.
  Всё будет позабыто это,
  Но наша дружба – никогда!

А другий, то вже чиста пародія. Є такі рядки з народного фольклору:

  Я бачив, як вітер 
  Берізку схилив...

Так от, мій батько переробив це по-своєму, по-селянськи:
 

  Я бачив, як вітер 
  Корову звалив.
  У роті пошкрябав
  І хвіст відкрутив!

Отож, бути творцем мені на роду було написано: і духовними, і земними батьками.

Що я з великим задоволенням і роблю. А чи вдається це мені? Це вже вам судити, шановні мої читачі.

Тож читайте мої книжки та робіть висновки.
                                                       

                                                      З повагою,  Іван Дубець
   

                                                                        (Іван Іванович Дубінін).