Зміст статті
Літературні пародії
ЖАДАНІ РУКИ
Хочу тебе хотіти
бачити щохвилинно.
Хочу тебе любити
віддано і нестримно...
Руки твої чоловічі –
спокуса моя і спасіння...
Господи, не відбирай хоч
єдине оте хотіння.
Марія Людкевич,
книга інтимної лірики "Коротке літо в раю",
Львів, "Каменяр",1995 р.
Хочу тебе хотіти,
хочу твого кохання.
Хочу тебе убити
за отаке знущання.
Прагне гаряче тіло
доторків рук твоїх зливу.
Так мені закортіло!
Де ж ти, мій друже зрадливий?
Лізуть думки погані.
Десь по світах ти блукаєш.
Руки такі жадані
чом на чужих розпускаєш?
Чи то мене замало?
Чи отаке вередливе?
Я б тобі поодбивала
руки занадто блудливі.
Боже, чи буде терпіння
нашому щастю порука?
Господи! Дав хотіння,
дай же до нього і руки!
КУДИ ТРЕБА КЛАСТИ РУКУ
Твоя рука лежить
не на плечі.
Твоя рука лежить
не на щоці.
А лежить там,
Де й слід лежати
Чоловічій
люблячій
руці.
Людмила Солончук,
«Холодний Яр»,
№9, 1999 р.
Твою любов вже видно
по руці:
Твоя рука лежить
то на плечі,
А то блукає вільно
по щоці.
Ну нащо ці знущальні
манівці?!
Душа моя палає
і тремтить.
А ти чомусь відтягуєш
цю мить.
Хіба не чуєш, як тебе
гука
Те місце, де повинна
буть рука?
Я струсонула руку
геть з плечей:
Або клади, або іди
з очей.
А ти чогось злякався
на біду.
То, може, я
дай руку
покладу?
СОБАЧЕ ЖИТТЯ
Рекс
Прийшла до Рекса, видно, згуба –
Не піднімає голови.
Не хоче їсти – лиш на зуба
Промінчик пробує трави.
Мені сказали добрі люди:
- Прикмета давня є така:
Ти відпусти його із буди –
Хай трави-ліки пошука...
Іван Дробний,
зб. «Груша серед поля»,
Черкаси, «Сіяч»,1996 р.
Прийшла до мене, видно, згуба,
Бо не виходить з голови.
То відпусти хоч на ніч, люба,
Поїсти іншої трави.
Я б нагасався, як собака,
У таїні нічних доріг
І все ж додому б, не інако,
Уранці радісний прибіг.
І добре б діяла та травка,
Немов сімейний оберіг.
На тебе більше б я не гавкав,
А терся ласо коло ніг.
У цьому порятунок бачу,
Бо вже терпець урвався вкрай.
Зроби мені життя собаче:
Годуй, а на ніч – відпускай!
ДОЛЮБИВ
А від мене до тебе
(навіть, поміж людьми),
а від мене до тебе –
тільки ми, тільки ми.
Розсипаються роси,
наче спалах журби,
але ти мене просиш:
«Долюби! Долюби!»
Володимир Вознюк,
«Дзвін», № 5-6, 1997 р.
Доторкнутись до тебе
я не смів між людьми.
Відбулось те, що треба:
тільки ми, тільки ми!
Розсипаються роси
полохливо з трави.
Ти зі стогоном просиш:
«На плече не дави».
Там, де спалах надії –
незагоєний шов.
«Я люблю, як умію!» -
Встав собі та й пішов.
Але ти попросила:
«Долюби! Долюби!»
Ти сама захотіла,
я б цього не робив.
Долюбив що є сили
(й не боліло плече),
але ти попросила:
«Долюби мене ще».