ЩО ЇСТИ ПОЕТУ?
 
Посніда балкою дорога,
Селом одним, або двома –
І все. І вашого – нічого.
Скінчилось ваше і нема.
Все далі з кам΄яних ганебин
Біжу й ковтаю на бігу
Веселий сніг і рідне небо,
І тінь від глоду на снігу.
                     Павло Вольвач,

  із книги  «Кров зухвала»,

«Літературна  Україна» від 24.12.1998 р.

Поета вірші не годують,
Але вже звик до виру слів.
Пишу, аж доки не почую,
Що дуже їсточки схотів.
Тоді у балку з нетерпінням
Біжу й ковтаю на бігу
Кущі, дерева, хворостиння
І відчуваю знов снагу.
Але натхнення й часу жалко,
І вже урвався мій терпець.
Ну нащо бігати по балках,
Коли – он, поруч, - папірець!
Тепер завершує вечеря
Процес мій творчий недарма.
Що написав – поїм з папером,
І все. Скінчилося. Нема.


ПИКАТЕ ПИТАННЯ

  Поети живуть в столиці -
  В провінції їх немає:
  Дати б комусь по пиці,
  Тільки кому – не знаю.
                    Сергій Дзюба,

  зб. «Колись я напишу  останнього вірша»,

  Київ, «Смолоскип»,  1995 р.

В провінції важко жити.
Принаймні, поет страждає.
Наче, здатний творити,
Тільки тебе... немає.
Напишеш поезій копицю,
І ссе жага видавницька.
Сунешся у столицю –
Можуть в пику натицькать.
І пишеш, гадаєш знову,
У чому тут заковика:
Чи не вдалося слово?
Чи не така вже пика?
І щоб не було ще гірше,
Для себе з΄ясуй довіку:
То – чи складати вірші,
Чи наїдати пику?!


  КАЛИНОВА ПОЕЗІЯ

  Столітня осінь. Вулики і мед.
  Калина. Самогонка із калини.
  Пташина зграя душу підійме,
  Потримає у зорях – і покине.
                           Ігор Павлюк,

        часопис «Дзвін»,  №3, 1998 р.

І знову осінь. Треба щось писать.
Але таке, що не було ніколи.
Читацьку душу аж до зорь піднять,
Потримати і гепнути додолу.
Ось про калину добре всіх пройме.
Завжди цей образ ніжно пестить вуха.
А ще про бджіл, про вулики, про мед.
Ні, краще все ж таки про медовуху.
До ночі під калиною сиджу,
Та щось душа не тіпається тонко.
Пусте, що про калину не пишу,
Зато добряча з неї самогонка!




  КЛЯТЕ НАТХНЕННЯ
 
  Кричу, благаю, плачу – не приходить...
  І вже коли доходжу до проклять,
  воно у слові хтиво верховодить:
  - А я ходило з іншими гулять!..
                          Леонід Горлач,

  із вірша «Натхнення»,
  зб. «На відстані душі», Київ, «Молодь»,1991 р.

Оце благаю, плачу чи молюся –
не видавлю із себе ні рядка.
А тільки хоч разок заматюкнуся –
строчу, що аж підстрибує рука.
І що за Муза хтиво-шельмувата,
яку проймеш лише вогнем проклять?
Тут саме час шедеври видавати,
а їй – ти ба! – занадилось гулять!
Якби зі мною, то ще зрозуміло,
але – нахаба! – нехтує мене.
А хоч з гульні і вирву через силу,
то що вона мені тоді натхне?
Принишкла геть душа моя пісенна,
бо все чомусь виходить навпаки:
коли приходить кляте те натхнення,
то лізуть з-під пера лиш матюки!