БІОГРАФІЯ ГУМОРИСТА

Бути письменником, та ще й гумористом, мені було уготовано самою Долею. Бо прийшов я у цей світ 9-го числа 9-го місяця, тобто в один день зі своїм славетним тезкою Іваном Котляревським. І саме у 1952 році, коли виповнилося рівно 100 років від того часу, як пішов у Вічність наш не менш славетний веселий дотепник Микола Васильович Гоголь.

А в дитинстві чи приверзлося мені, чи наснилося, чи, може, спливло в ще не замуленій пам'яті, як стояв я боязко і нерішуче перед якимось рішенням, а позаду мене стояли мої духовні батьки й ніби підштовхували:

- Іди, синку, іди. Бо плачуть люди. А це – недобре. Хай посміються. Хай згадають це радісне почуття. А сміх відкриває очі. І тоді стане видно безглуздість, потворність, протиприродність всього злого. І висміють свою лиху Долю і стануть нарешті собою – веселими радісними людьми.

Пам'ятаю, пробирався я затісними темними коридорами на цей білий світ і побачив нарешті світло в кінці тунелю. То був, як потім з'ясувалося, каганець, за допомогою якого місцева бабка-повитуха чекала на мене у простій сільській хаті. До того ж народжувався я пізно ввечері, так що й темно було, і на вечерю не встиг. Та однак же, чи з переляку, чи з радості щодуху загорланив переможне: «Ура! Ура! Ура!» Це мені так здавалося, а насправді з мене видавилося лише щось гаркаве та пискливе: «Уа...Уа!».

Був я лисим, головатим, без зубів, та ще й язика висолопив від натуги. Баба Дуня, батькова мати, подивилася на мене та й промовила:
- Ти, ба! – яке горласте то головате. Щось з нього таки вийде. Або голова колгоспу, або щось брехливе на кшталт отих гумористів!

Як у воду подивилася.

Згодом стали вибирати мені ім'я. Батько, у якого я був вже третім поспіль сином, втомлено сказав:

- Не знаю.

А мамі, для якої я був зараз найулюбленішим, найгарнішим хлопчиком у світі, було все рівно, як мене називати. Може й просто: «Мій любий синочку!»

Подивилися у святки: Пимен, Сава, Осія, Ліверій.

- Тільки не Ліверій! – заперечив батько, який і на дух не переносив ліверну ковбасу.

- Та що ви тут гадаєте? – втрутилася баба Лисавета, батькова тітка. – 11-го числа усікновіння голови Іоанна Хрестителя.

Так я став Іваном.

Чудити я почав рано. Вірніше, чудили наді мною мої старші брати, а діставалося, як правило, мені. То посадять мене хлопці в кузов іграшкової машини і пустять з гірки ( а раніше машинки були міцнішими, з металу, не те, що зараз, з якими мій онук розправляється за лічені хвилини). І мчуся я донизу, аж поки не перевернуся або не вріжуся у паркан. І такий здіймаю галас, що хлопці миттєво розбігаються, а я залишаюсь на розправу обуреним та переляканим батькам. А то запхнуть мене брати у коробку від телевізора і перевернуть її отвором донизу. Поки це батьки здогадаються, звідки ото я репетую, поки витягнуть мене, а тоді вже мені і всиплють. 

Ще з дитинства помітив я, що римоване слово має особливу силу. Ну, скажеш комусь:

- Іди звідси!

Начебто і рішуче, але щось не дуже діє. А як заримуєш:

- Гей, ти! Йди під три чорти! 

О! Ото вже, як припечатає. І почав я тягнутися до поетичного слова. Спочатку виходило не дуже, а потім все талановитіше, аж до геніального.

Майже всі поети не пам'ятають свого першого вірша. Та хіба мало чого складалося? Всього і не згадаєш: «Мамо, мамо! Я без тями!» 

Або: «Кака, цяця,бух, ням-ням. Що не з'їм – віддам свиням!»

А от я дуже добре пам'ятаю свій перший витвір. На той час, а було мені років шість, жили ми на Донбасі (щоб прогодувати чималеньку родину, батько завербувався на шахти). Оточення там було, звичайно, російськомовне, тому і писати я почав російською. Про що я міг тоді віршувати? Безумовно, про свою дитячу мрію. А мені дуже хотілося бути військовим. Так приваблювала мене форма, так подобалася військова дисципліна, порядок. І взагалі кожного «воєнного» я вважав за героїчну особу. Тож і склав такого вірша:  

  * * * 
  Идёт солдат по улице.
  Навстречу командир.
  Он отдаёт честь.
  Но вдруг бандит схватил наган
  И выстрелил в него.
  Но командир пригнулся,
  И пуля просвистела мимо.
  Солдат схватил бандита
  И повели его в… плен!

Яка ритміка, яка експресія! І не біда, що я не дотримувався ні розміру, ні навіть натяку на римування (хоча саме тому, можливо, сучасні модернові поети визнають його геніальним!). А яка блискуча кінцівка цього шедевра! Честно кажучі, на той час я не чітко уявляв собі, що треба далі робити з затриманим бандитом. Але знайшов вихід. У полон! До військових! А там розберуться!

Це вже потім я навчився і відчув насолоду від вправної творчої роботи, коли і рима, і розмір, і ретельно підібрані слова вдало відображають твою думку, чуття, світогляд.

З висоти свого досвіду я вважаю, що майже кожний поет (а взагалі-то і кожний митець) на своєму творчому шляху проходить три етапи. Перший – я не вмію так писати. Другий – я вмію писати так, як всі. І нарешті третій – я вмію писати не так, як всі!

Уміння складати вірші не раз виручало мене в житті. Особливо в школі. Я любив літературу, тому вивчити вірша для мене зовсім не було проблемою. Та іноді з моєю пам'яттю, мабуть, від хвилювання чи сором΄язливості, траплялися, як кажуть в медицині, про ляпсуси. І тоді я на ходу доримовував вірша своїми рядками. На що моя вчителька з російської літератури Ніна Миколаївна Гончарова казала:

- Ваню! Я тобі поставлю п΄ятірку, тільки ти більше не перекривляй класиків. 

Та, мабуть, оця здібність говорити від імені других поетів, перекручуючи їх, була вкладена в мене родовими генами. Я вважаю, що, як поет, як гуморист, як пародист ( і як людина, безумовно!), я пішов від свого батька. За своє життя він склав два вірша. Перший присвятив своїй майбутній дружині. На той час, в повоєнні роки, вони жили і працювали у Підмосков΄ї, тому вірш був написаний «городською» мовою, мовляв, знай наших!
 

  Пройдёт зима, весна и лето.
  Быть может, долгие года.
  Всё будет позабыто это,
  Но наша дружба – никогда!

А другий, то вже чиста пародія. Є такі рядки з народного фольклору:

  Я бачив, як вітер 
  Берізку схилив...

Так от, мій батько переробив це по-своєму, по-селянськи:
 

  Я бачив, як вітер 
  Корову звалив.
  У роті пошкрябав
  І хвіст відкрутив!

Отож, бути творцем мені на роду було написано: і духовними, і земними батьками.

Що я з великим задоволенням і роблю. А чи вдається це мені? Це вже вам судити, шановні мої читачі.

Тож читайте мої книжки та робіть висновки.
                                                       

                                                      З повагою,  Іван Дубець
   

                                                                        (Іван Іванович Дубінін).  

 

 

 

  БЮСТГАЛТЕР НА ЗАРПЛАТУ  

Зараз таке з роботою діється! Ніхто нічого не розбере. Раніше за дармоїдство судили, а зараз, хочеш – працюй, хочеш – ні, аби з державою вчасно розраховувався. На роботі грошей не платять. Нема. Казали, наш колишній прем'єр віз їх для нас із самої Панами чи у великій панамі. Та його буржуїни вкрали разом з грішми. Підприємства змушені були платити робітникам продукцією. Одна аптекарка вже так наїлася своєї «зарплати», що лікарі відкрили у неї нову хворобу – «бартеризм».У нас на швейній фабриці заробітну плату бюстгальтерами видали, хочеш – сам носи, а ні, то продавай, от гроші і будуть. Я спочатку соромився брати, а співпрацівниці в цей час ходові розміри порозбирали. Мені, в основному, шості та сьомі номери дісталися. Робити нічого – понаштовхував я повний портфель. Пішов додому. Іду, а на мене люди косяться. «Чого це вони?» - думаю. Коли глянув, а з портфеля бюстгальтер вивалився й тягнеться за мною по землі. Оце влип! Ні, думаю, додому не понесу. Дружина грошей чекає. Піду краще по знайомих. Скажу:

- Ви випадково не забули купити бюстгальтер? У мене на роботі їх видали на зарплату.

А що? Може, хтось і купить. Почав жінок знайомих перебирати, щоб подебеліше були, згідно продукції. О! Піду до Зінаїди, у неї бюст, як цар-дзвін. Хто побачить, у того цілий день у голові гудітиме.

Дзвоню, відчиняє, слава Богові, вдома. Вона на мене дивиться, я – на неї. Розгубився, бормочу їй:
- Ви випадково...бюст...гальтер...не забули...у мене на роботі...

А її чоловік – з-за дверей:

- У кого на роботі? Ану іди сюди!

А у самого пика, як дві зінаїдині перса. Ледь відбився. Добре, що вони на другому поверсі живуть.
Трохи оговтався, вирішив ще до Любані сходити. У неї груди, як єгипетські піраміди, хочеться упасти, лягти і вмерти. А головне – живе без чоловіка. Ця не поб'є. І справді – зраділа, хоча й здивувалася.

- Проходьте, - каже, - Петре Степановичу, - і пішла у квартиру. А у самої груди, наче житнє поле од вітру: туди-сюди, сюди-туди.

«Двоє візьме, не менше!» - радісно розмірковую я вже як бізнесмен.

- Я вам бюстгальтери приніс, візьмете? – лагідно промовляю до неї.

- А чого ж не взяти? Та чи підійдуть?

- Підійдуть, підійдуть! – витягаю жіноче причандалля з портфеля. – Якраз на вас!

- То давайте приміряємо.

І халат свій зняла. А груди, як два сонця з-за хмари вивалилися. Мене аж засліпило! Я, наче чохли на снаряди, натягнув обережно, щоб мене, борони Боже! – не розірвало. А сам за портфеля та – надвір! Нічого не бачу, нічого не чую! Ледве серце вгамувалося, насилу відхекався.
Ні, думаю, треба, мабуть,на ринок іти. Там люди збираються. Дивись, щось та й продам. Знайшов для себе місце, розклав свій крам. Один навіть підвісив. Вітерець його надуває, наче вітрила. Об'ємно так виходить, рекламно. Чоловіки купчаться, обмірковують, навіть пробують на дотик, а не беруть. От якби пиво чи горілка. Та дві штуки я все ж таки продав. Чоловік один помідорів купив, а пакета з собою не було. Так він у два відділи поскладав, за бретельки взявся – чим тобі не сумка? А другий молоденька матір купила, худорлява така.

- Вам не підійде, - раджу їй.

- Це я синочку на шапочки хочу взяти, - пояснює вона, - та боюся не завеликі будуть?

- Беріть, - кажу, - зносу не буде. А голова підросте.

І дійсно. Думаю, нашиє дружина шапочок, ми миттю їх розпродамо. І додому заквапився. Приходжу, а дружина вже в курсі справ. Ну, народ! І коли тільки встигають? 

Сама – руки в боки:

- Розповідай, - цідить крізь зуби, - як ти до жінок чіплявся, ліфчики з них зривав. Он повний портфель поназбирав!

Хай йому грець з тією роботою! Пішов я звідти. Зараз працюю на заводі гумових виробів. Нічого, тільки трохи страшнувато: а чим у них тут за роботу розраховуються?
   

ГАДЮКА 

   
Є такі люди, з якими весь час щось трапляється. Вони нібито і не хочуть цього, але ж обов'язково влізуть в якусь халепу.

Оце такий і дід Максимович. Другий пройде, нічого не побачить, а він же зачепиться, як граблями за коріння. І буде смикати, поки-таки не вирве. І не коріння, а держака з граблів.

Максимович – невисокого зросту, ще цупкий для своїх сімдесяти років дідусь. У нього маленька лиса голова з сивим вінчиком волосся. Веселі очі, розляпошений ніс і усмішка видають його простакувату та щиру натуру. Начудить щось, а потім мружиться зніяковіло і шкребе свою потилицю:

- От влип так влип, як той Пилип!

І розповідаючи всім про свою чергову пригоду, сміється разом з ними над собою.

- Бог його знає, як це трапляється. То влізу кудись, то ляпну щось не туди. Вже й рота руками затуляв, так воно через ніздрі вискакує.

А оце нещодавно я зайшов до Максимовича в гості.. Сидимо на лаві біля хати, розмовляємо по-сусідськи: одночасно ні про що і про все. Потім, мабуть, щось згадавши, він стає серйозним:

- Ти знаєш, мене оце недавно гадюка мало не покусала!

- Та ви що?

- Ти не смійся, я тобі правду кажу.

І він починає свою розповідь про зустріч з гадюкою:

- Пішов я траву косити. Ну ти ж знаєш, ми з бабкою кіз тримаємо, тож заготівля кормів – справа необхідна. Та й узагалі, я люблю, коли вдома сіном пахне. А трава уродила – густюща, соковита. Аж до колін дістає. Коса гостра – сам клепав! – вжик та вжик. Красота! Кошу та раз у раз косу підмантачую. Якраз нове точило купив, так оце взяв на пробу. Воно довге таке, зручне, не те, що оті маленькі терпушки, всі пальці ними порізав. А це, до того ж, і в чохлі. Я його за штани запхнув. Поточу – і знову в чохол, як ту шаблю.

Ну так от. Кошу я кошу. А погода чудова. Небо сине, сонечко пригріває. Трава така духмяна. Ну до того все гарно! І раптом чую: щось у лівій холоші як заворушиться! Мене аж у піт кинуло: «Гадюка!»
У нас у селі один чоловік заснув у траві, так йому гадюка в холошу залізла. Люди побачили, а зробити нічого не можуть: розбудити – перелякається, придавить змію, вона його й вжалить. Добре, що він матню не застібнув, так гадюка через неї й виповзла.

Я аж закляк. Чую, наче піт по ногах стікає. Що робити? Схопився руками за коліно, там повинна бути голова гадюки, здавив, щоб не вкусила. Однією рукою тримаю гадюку, а другою штани розстібаю, намагаюся праву ногу звільнити з холоші. Незручно, страшно! Впав, піднявся... А гадюку не випускаю! Від напруги аж труси ззаду репнули! Стрибаю отак по траві на одній нозі в порваних трусах. І репетую... А чого й сам не знаю. Мимо йшла якась жінка. Побачила мене і злякалася:

- Діду, що це з вами?!

- Та ось, - кричу, - гадюка в штани залізла!

Вона як відскоче вбік і давай голосити:

- О Божечку! Та сьогодні ж Здвиження! Ой-йо-йой! Що робити?!

А я підскакав до якоїсь каменюки, схопив та давай нею гадюку давити! Ну, м'яка стала, розчавлена. Я ногою потрусив, а з холоші виліз...чохол від мого точила. То ж я його за штани запхнув, а він сповз. А щоб тебе дощ намочив!

- Ну що там? – жінка обзивається. – Де гадюка?

- Виповзла, - кажу.

Жіночка задки-задки, та й подалася додому. А я стою у полі в напівзнятих штанях і в порваних трусах, як пам'ятник видатному дурню. Ноги трусяться, нижня щелепа одвисла й губа тіпається. Сам себе перелякав. От фантаст!

- Отак я з гадюкою боровся, - сміється разом зі мною Максимович і чуха потилицю.

 

Літературні пародії

ЖАДАНІ РУКИ

   
  Хочу тебе хотіти
  бачити щохвилинно.
  Хочу тебе любити
  віддано і нестримно...

  Руки твої чоловічі –
  спокуса моя і спасіння...
  Господи, не відбирай хоч
  єдине оте хотіння.

                 Марія Людкевич,

книга інтимної лірики "Коротке літо в раю",
Львів, "Каменяр",1995 р.  
   
Хочу тебе хотіти,
хочу твого кохання.
Хочу тебе убити
  за отаке знущання.
Прагне гаряче тіло
доторків рук твоїх зливу.
Так мені закортіло!
Де ж ти, мій друже зрадливий?
Лізуть думки погані.
Десь по світах ти блукаєш.
Руки такі жадані
чом на чужих розпускаєш?
Чи то мене замало?
Чи отаке вередливе?
Я б тобі поодбивала
руки занадто блудливі.
Боже, чи буде терпіння
нашому щастю порука?
Господи! Дав хотіння,
дай же до нього і руки!



КУДИ ТРЕБА КЛАСТИ РУКУ
   
  Твоя рука лежить
  не на плечі.
  Твоя рука лежить
  не на щоці.
  А лежить там,
  Де й слід лежати
  Чоловічій
  люблячій
  руці.
             Людмила Солончук,

«Холодний Яр»,
  №9, 1999 р.
   
Твою любов вже видно
  по руці:
Твоя рука лежить
  то на плечі,
А то блукає вільно
  по щоці.
Ну нащо ці знущальні
  манівці?!
Душа моя палає
  і тремтить.
А ти чомусь відтягуєш
  цю мить.
Хіба не чуєш, як тебе
  гука
Те місце, де повинна
  буть рука?
Я струсонула руку
  геть з плечей:
Або клади, або іди
  з очей.
А ти чогось злякався
  на біду.
То, може, я
  дай руку
  покладу?


   
  СОБАЧЕ ЖИТТЯ

Рекс

Прийшла до Рекса, видно, згуба –
Не піднімає голови.
Не хоче їсти – лиш на зуба
Промінчик пробує трави.
Мені сказали добрі люди:
- Прикмета давня є така:
Ти відпусти його із буди –
Хай трави-ліки пошука...
                      Іван Дробний,

зб. «Груша серед поля»,
 Черкаси, «Сіяч»,1996 р.

Прийшла до мене, видно, згуба,
Бо не виходить з голови.
То відпусти хоч на ніч, люба,
Поїсти іншої трави.
Я б нагасався, як собака,
У таїні нічних доріг
І все ж додому б, не інако,
Уранці радісний прибіг.
І добре б діяла та травка,
Немов сімейний оберіг.
На тебе більше б я не гавкав,
А терся ласо коло ніг.
У цьому порятунок бачу,
Бо вже терпець урвався вкрай.
Зроби мені життя собаче:
Годуй, а на ніч – відпускай!



  ДОЛЮБИВ
   
  А від мене до тебе
  (навіть, поміж людьми),
  а від мене до тебе –
  тільки ми, тільки ми.
  Розсипаються роси,
  наче спалах журби,
  але ти мене просиш:
  «Долюби! Долюби!»
                Володимир Вознюк,
  «Дзвін», № 5-6, 1997 р.

Доторкнутись до тебе
я не смів між людьми.
Відбулось те, що треба:
тільки ми, тільки ми!
Розсипаються роси
полохливо з трави.
Ти зі стогоном просиш:
«На плече не дави».
Там, де спалах надії –
незагоєний шов.
«Я люблю, як умію!» -
Встав собі та й пішов.
Але ти попросила:
  «Долюби! Долюби!»
Ти сама захотіла,
я б цього не робив.
Долюбив що є сили
(й не боліло плече),
але ти попросила:
  «Долюби мене ще».

  МОКРЕ КОХАННЯ

В осінній дощ прийшов до мене гість.
А я не спала – марнувала нічку.
А раз прийшов, то мокрий плащ повісь.
  Заварим каву і запалим свічку.
А раз прийшов, то будь цьому дано.
Я буду вірить, що ти йшов із служби,
Та зачепився погляд за вікно.
І крила понесли через калюжі.

Сорочка твоя випрана дощем,
І є причина ту сорочку зняти.
Припасти на оголене плече
І цілу ніч в безумстві цілувати.
                 Наталя Баклай,

 

зб. «Триєдиний біль»,

м.Лубни Полтавської обл.

В осінній дощ прийшов до мене гість.
Я вже лягла, помивши на ніч ноги.
А раз прийшов, то мокрий плащ повісь,
Бо ллється з нього прямо на підлогу.
Сорочка твоя випрана дощем.
Це дивно, проти всякої уяви.
Вона ж була неначе під плащем.
Чи так упрів, чи, може, плащ дірявий?
Та, видно, так оце мені дано,
Закоханий, забрьоханий мій друже.
Ти впав, перечепившись у багно?
Чи десь тебе носило по калюжах?
І де ти взявся на мою біду?
Та є причини з тебе геть все зняти.
Іди лягай, а я оце піду
На цілу нічку прати й прасувати!



   
  ГОЛІ В СІНІ
   
Згубив тебе, як голку в сіні.
Згубив, як голку. Не зберіг.
І вже наосліп світ осінній
Перевертаю, наче стіг.
                     Микола Шамрай,

збірка  «Рвані дороги в долоні моїй»,
  Київ, Фітосоціоцентр,1999 р.

Згубив тебе я голу в сіні.
Сльозами втрату оросив.
І нащо я в той день осінній
Тебе до стогу запросив?
Руками сіно розгрібаю.
Уже догрібся до землі.
Ну де ти? Де? Тебе немає.
Знаходжу вила і граблі.
Нарешті ось твоя голінка!
Так схожі голі всі баби.
То ж це не ти. Це інша жінка.
Якийсь роззява загубив...
Згубив тебе в той день осінній.
Згубив, як голку. Не зберіг.
Та залишаюсь жити в сіні:
Жінок тут голих – повен стіг!


  ЛЮБОВ НА ЯБЛУКАХ
   
  Поклич мене, кохана, в свою осінь…
  Бо так любить тебе ніхто не буде
  На нашій недолюбленій землі.
  Коли мене впізнаєш в стоголоссі,
  З червоних яблук постіль простелю.
  Тоді і я, кохана, в свою осінь
  Тебе покличу – палко долюблю.
                              Олекса Озірний,
  часопис«Холодний Яр»,  
  № 10, 2002 р.

Оту весну я пам’ятаю й досі.
Не вмів тебе торкнути до пуття.
Поклич мене, кохана, в свою осінь,
Де яблуками визріли чуття.
Ти не якась принцеса на горосі.
То ж з яблук тобі постіль простелю.
Розчахнеться твій крик на стоголосся.
Я так його боюся і люблю.
Він пропікає пеком мої груди.
Тріпочуть в серці болі і жалі,
Бо так любить тебе ніхто не буде
На яблуках, в садочку, на землі.
Такого не чекала ти, зізнайся!
Щоб яблука – і в спину, і в боки.
Хоч випинайся, хоч не випинайся,
Я долюблю за всі мої роки.


БАГАТО ЧОГО ПРО НІЧОГО

Утікав і зникав
 і бажав небажати.
І чекав не чекав, аби не з΄являтись.
І не хочу нічого:
 ні того, ні цього,
а того, що чого
 я не хочу нічого,
навіть цього «нічого»,
навіть... навіть його,
бо чого та чого,
бо чого та... нічого.
                 Михайло Василенко,

  зб. «Очарії»,
 «Вік», Коломия, 1995 р.

Написав оце вірша
  ні з того, ні з сього.
Наче, вийшло й нічого,
бо він про нічого:
ні про ту, ні про цю
й ні того, ні цього.
А для кого, для чого?
Не знаю нічого!
Та воно б і нехай,
та воно б і нічого,
та не можу тепер
  відчепитись від нього.
Утікав і зникав
  і бажав не бажати.
То у голову лізе,
  то чіпляє за п΄яти.
Я вже без манівців
  став питати його:
- Ну чого ти, чого?
- Та того, та того!
Бо як нíчого ще,
то ніщо із нічóго.
І навіщо чогось
  ні про що й ні до чого?!
Я оце дав зарок:
простягну краще ноги,
та писати не буду
  нікóли, нічóго!

  ТУДИ ЧИ НЕ ТУДИ?
   
  Я сів не в той літак
  Спочатку
  Думав я
  Що сів у той літак
  Але я сів
  Не в той літак.  
        Микола Вінграновський,
  зб. «Цю жінку я люблю»,
  Київ, «Дніпро»,1990 р.

Я пішов спочатку
Не туди.
Але думав,
Що пішов туди.
Та пішов однако ж
Не туди.
А якщо іти
І не туди,
То прийти
Ти можеш
До біди.
Я тоді пішов
Уже туди,
Що раніше думав –
Не туди.
Тільки помилився,
Як завжди.
Треба йти
Було ж таки туди!
Так ото ходив туди-сюди,
Вже пристав
Від марної ходи.
Раптом Голос, -
Як цебром води:
«Сядь ото, не рипайся
Й сиди!»


БЛУДЛИВА РИМА
   
  А рима – вона блудлива.
  До чого їй наші болі?
  Сьогодні вона нам – крила,
  А завтра – зашморг на горлі.
              Александра Самарцева,
  зб. «І тане, і росте свіча»,

ред.  газети «Донецький кряж», 1992 р.

Спасибі тобі, абетка,
Навчила слова складати.
Але ж я тепер поетка
І треба ще римувати.
Поезії чиста злива
Текла б із серця поволі.
Та рима така блудлива
Стирчить, наче кістка в горлі.
Пишу про натхнення, небо.
Придумала образ – «крила».
Тепер про любов щось треба,
А рима тулиться – «рило».
Як хочеться взять у вірші
Багатозмістовне – «серце».
Слова не ліпляться інші,
А лізе – «горілка з перцем»
У «друга» вже поруч - «друга»,
Римується «мила» й «вила».
Ну це вже якась наруга,
Я б риму цю задавила!
Від неї мені все гірше.
І долю хай напророчу,
Писатиму білим віршем.
І все напишу, що схочу!


  ВИБУХ У ПОЕЗІЇ
 
 Свідомість ще розпо-
 ловинена дрімає,
 але повільно по
 молекулі збирає
 себе саму.
 Народ-
 жується світ під небом...
           Петро Коробчук,
  «Дзвін», № 2, 1997 р.

Чи мо׳ то вже роки?
Чи досвід поетичний?
Уранці я проки-
нувся, і вірші звично
із мене постриба-
ли. Тільки щось невдало.
Мої рядки – ти ба! –
виламуватись стали!
Я придивився пиль-
но, серце аж зайшлося.
Так це ж новітній стиль!
Нарешті відбулося!
Це вибух у Пое-
зії , незнаний зроду!
Моє життя нове:
книжки та нагороди!
Застиг в усмішці рот.
І, стримуючи нерви,
Я бачу, як народ-
жує перо шедеври...
Дружина ж, як завжди,
на зльоті саме влучить:
«Сходи, попий води,
бо гикавка замучить!»


НА ЩО ХВОРІЮТЬ ЖАБИ?

  У жаб радікуліту не буває:
  Така їх доля булькати в болоті.

  Ба, навіть жаби гріються на сонці,
  Хоча у жаб нема радікуліту.
                  Анатолій Горбівненко,
  зб. «Покотьоло», Черкаси,
  «Брама», 2003 р.

Приліз з рибалки й вірите? Їй-право! –
Набовтався, аж поперек скрутило.
Лежу собі, а серце жаба давить:
Хіба на жаб нема якойсь бацили?
У них радікуліту не буває,
Хоча й весь час їх по болоту носить.
Чого ж кричать, аж пики роздуває?
То, може, від води у них проноси?
Та ще вода холодна дошкуляє.
Хоч рання осінь, та це ж вам не літо!
Я знаю по собі – як холодає,
Ото вже будуть соплі та бронхіти.
Але ж – ти бач! – везе отій гидоті.
Хоча слизьке, брудне та ще й зелене.
Вовтузяться в багнюці на болоті,
А здоровіше все ж таки за мене.
Чого ж це я в житті такий незграба?
Мать’, треба бути ближче до природи.
На сонці розкарячившись, як жаба,
Лежу й пишу на них хвалебні оди!

ЩО ЇСТИ ПОЕТУ?
 
Посніда балкою дорога,
Селом одним, або двома –
І все. І вашого – нічого.
Скінчилось ваше і нема.
Все далі з кам΄яних ганебин
Біжу й ковтаю на бігу
Веселий сніг і рідне небо,
І тінь від глоду на снігу.
                     Павло Вольвач,

 

  із книги  «Кров зухвала»,

«Літературна  Україна» від 24.12.1998 р.

Поета вірші не годують,
Але вже звик до виру слів.
Пишу, аж доки не почую,
Що дуже їсточки схотів.
Тоді у балку з нетерпінням
Біжу й ковтаю на бігу
Кущі, дерева, хворостиння
І відчуваю знов снагу.
Але натхнення й часу жалко,
І вже урвався мій терпець.
Ну нащо бігати по балках,
Коли – он, поруч, - папірець!
Тепер завершує вечеря
Процес мій творчий недарма.
Що написав – поїм з папером,
І все. Скінчилося. Нема.


ПИКАТЕ ПИТАННЯ

  Поети живуть в столиці -
  В провінції їх немає:
  Дати б комусь по пиці,
  Тільки кому – не знаю.
                    Сергій Дзюба,

  зб. «Колись я напишу  останнього вірша»,

  Київ, «Смолоскип»,  1995 р.

В провінції важко жити.
Принаймні, поет страждає.
Наче, здатний творити,
Тільки тебе... немає.
Напишеш поезій копицю,
І ссе жага видавницька.
Сунешся у столицю –
Можуть в пику натицькать.
І пишеш, гадаєш знову,
У чому тут заковика:
Чи не вдалося слово?
Чи не така вже пика?
І щоб не було ще гірше,
Для себе з΄ясуй довіку:
То – чи складати вірші,
Чи наїдати пику?!


  КАЛИНОВА ПОЕЗІЯ

  Столітня осінь. Вулики і мед.
  Калина. Самогонка із калини.
  Пташина зграя душу підійме,
  Потримає у зорях – і покине.
                           Ігор Павлюк,

        часопис «Дзвін»,  №3, 1998 р.

І знову осінь. Треба щось писать.
Але таке, що не було ніколи.
Читацьку душу аж до зорь піднять,
Потримати і гепнути додолу.
Ось про калину добре всіх пройме.
Завжди цей образ ніжно пестить вуха.
А ще про бджіл, про вулики, про мед.
Ні, краще все ж таки про медовуху.
До ночі під калиною сиджу,
Та щось душа не тіпається тонко.
Пусте, що про калину не пишу,
Зато добряча з неї самогонка!




  КЛЯТЕ НАТХНЕННЯ
 
  Кричу, благаю, плачу – не приходить...
  І вже коли доходжу до проклять,
  воно у слові хтиво верховодить:
  - А я ходило з іншими гулять!..
                          Леонід Горлач,

  із вірша «Натхнення»,
  зб. «На відстані душі», Київ, «Молодь»,1991 р.

Оце благаю, плачу чи молюся –
не видавлю із себе ні рядка.
А тільки хоч разок заматюкнуся –
строчу, що аж підстрибує рука.
І що за Муза хтиво-шельмувата,
яку проймеш лише вогнем проклять?
Тут саме час шедеври видавати,
а їй – ти ба! – занадилось гулять!
Якби зі мною, то ще зрозуміло,
але – нахаба! – нехтує мене.
А хоч з гульні і вирву через силу,
то що вона мені тоді натхне?
Принишкла геть душа моя пісенна,
бо все чомусь виходить навпаки:
коли приходить кляте те натхнення,
то лізуть з-під пера лиш матюки!