БЮСТГАЛТЕР НА ЗАРПЛАТУ  

Зараз таке з роботою діється! Ніхто нічого не розбере. Раніше за дармоїдство судили, а зараз, хочеш – працюй, хочеш – ні, аби з державою вчасно розраховувався. На роботі грошей не платять. Нема. Казали, наш колишній прем'єр віз їх для нас із самої Панами чи у великій панамі. Та його буржуїни вкрали разом з грішми. Підприємства змушені були платити робітникам продукцією. Одна аптекарка вже так наїлася своєї «зарплати», що лікарі відкрили у неї нову хворобу – «бартеризм».У нас на швейній фабриці заробітну плату бюстгальтерами видали, хочеш – сам носи, а ні, то продавай, от гроші і будуть. Я спочатку соромився брати, а співпрацівниці в цей час ходові розміри порозбирали. Мені, в основному, шості та сьомі номери дісталися. Робити нічого – понаштовхував я повний портфель. Пішов додому. Іду, а на мене люди косяться. «Чого це вони?» - думаю. Коли глянув, а з портфеля бюстгальтер вивалився й тягнеться за мною по землі. Оце влип! Ні, думаю, додому не понесу. Дружина грошей чекає. Піду краще по знайомих. Скажу:

- Ви випадково не забули купити бюстгальтер? У мене на роботі їх видали на зарплату.

А що? Може, хтось і купить. Почав жінок знайомих перебирати, щоб подебеліше були, згідно продукції. О! Піду до Зінаїди, у неї бюст, як цар-дзвін. Хто побачить, у того цілий день у голові гудітиме.

Дзвоню, відчиняє, слава Богові, вдома. Вона на мене дивиться, я – на неї. Розгубився, бормочу їй:
- Ви випадково...бюст...гальтер...не забули...у мене на роботі...

А її чоловік – з-за дверей:

- У кого на роботі? Ану іди сюди!

А у самого пика, як дві зінаїдині перса. Ледь відбився. Добре, що вони на другому поверсі живуть.
Трохи оговтався, вирішив ще до Любані сходити. У неї груди, як єгипетські піраміди, хочеться упасти, лягти і вмерти. А головне – живе без чоловіка. Ця не поб'є. І справді – зраділа, хоча й здивувалася.

- Проходьте, - каже, - Петре Степановичу, - і пішла у квартиру. А у самої груди, наче житнє поле од вітру: туди-сюди, сюди-туди.

«Двоє візьме, не менше!» - радісно розмірковую я вже як бізнесмен.

- Я вам бюстгальтери приніс, візьмете? – лагідно промовляю до неї.

- А чого ж не взяти? Та чи підійдуть?

- Підійдуть, підійдуть! – витягаю жіноче причандалля з портфеля. – Якраз на вас!

- То давайте приміряємо.

І халат свій зняла. А груди, як два сонця з-за хмари вивалилися. Мене аж засліпило! Я, наче чохли на снаряди, натягнув обережно, щоб мене, борони Боже! – не розірвало. А сам за портфеля та – надвір! Нічого не бачу, нічого не чую! Ледве серце вгамувалося, насилу відхекався.
Ні, думаю, треба, мабуть,на ринок іти. Там люди збираються. Дивись, щось та й продам. Знайшов для себе місце, розклав свій крам. Один навіть підвісив. Вітерець його надуває, наче вітрила. Об'ємно так виходить, рекламно. Чоловіки купчаться, обмірковують, навіть пробують на дотик, а не беруть. От якби пиво чи горілка. Та дві штуки я все ж таки продав. Чоловік один помідорів купив, а пакета з собою не було. Так він у два відділи поскладав, за бретельки взявся – чим тобі не сумка? А другий молоденька матір купила, худорлява така.

- Вам не підійде, - раджу їй.

- Це я синочку на шапочки хочу взяти, - пояснює вона, - та боюся не завеликі будуть?

- Беріть, - кажу, - зносу не буде. А голова підросте.

І дійсно. Думаю, нашиє дружина шапочок, ми миттю їх розпродамо. І додому заквапився. Приходжу, а дружина вже в курсі справ. Ну, народ! І коли тільки встигають? 

Сама – руки в боки:

- Розповідай, - цідить крізь зуби, - як ти до жінок чіплявся, ліфчики з них зривав. Он повний портфель поназбирав!

Хай йому грець з тією роботою! Пішов я звідти. Зараз працюю на заводі гумових виробів. Нічого, тільки трохи страшнувато: а чим у них тут за роботу розраховуються?
   

ГАДЮКА 

   
Є такі люди, з якими весь час щось трапляється. Вони нібито і не хочуть цього, але ж обов'язково влізуть в якусь халепу.

Оце такий і дід Максимович. Другий пройде, нічого не побачить, а він же зачепиться, як граблями за коріння. І буде смикати, поки-таки не вирве. І не коріння, а держака з граблів.

Максимович – невисокого зросту, ще цупкий для своїх сімдесяти років дідусь. У нього маленька лиса голова з сивим вінчиком волосся. Веселі очі, розляпошений ніс і усмішка видають його простакувату та щиру натуру. Начудить щось, а потім мружиться зніяковіло і шкребе свою потилицю:

- От влип так влип, як той Пилип!

І розповідаючи всім про свою чергову пригоду, сміється разом з ними над собою.

- Бог його знає, як це трапляється. То влізу кудись, то ляпну щось не туди. Вже й рота руками затуляв, так воно через ніздрі вискакує.

А оце нещодавно я зайшов до Максимовича в гості.. Сидимо на лаві біля хати, розмовляємо по-сусідськи: одночасно ні про що і про все. Потім, мабуть, щось згадавши, він стає серйозним:

- Ти знаєш, мене оце недавно гадюка мало не покусала!

- Та ви що?

- Ти не смійся, я тобі правду кажу.

І він починає свою розповідь про зустріч з гадюкою:

- Пішов я траву косити. Ну ти ж знаєш, ми з бабкою кіз тримаємо, тож заготівля кормів – справа необхідна. Та й узагалі, я люблю, коли вдома сіном пахне. А трава уродила – густюща, соковита. Аж до колін дістає. Коса гостра – сам клепав! – вжик та вжик. Красота! Кошу та раз у раз косу підмантачую. Якраз нове точило купив, так оце взяв на пробу. Воно довге таке, зручне, не те, що оті маленькі терпушки, всі пальці ними порізав. А це, до того ж, і в чохлі. Я його за штани запхнув. Поточу – і знову в чохол, як ту шаблю.

Ну так от. Кошу я кошу. А погода чудова. Небо сине, сонечко пригріває. Трава така духмяна. Ну до того все гарно! І раптом чую: щось у лівій холоші як заворушиться! Мене аж у піт кинуло: «Гадюка!»
У нас у селі один чоловік заснув у траві, так йому гадюка в холошу залізла. Люди побачили, а зробити нічого не можуть: розбудити – перелякається, придавить змію, вона його й вжалить. Добре, що він матню не застібнув, так гадюка через неї й виповзла.

Я аж закляк. Чую, наче піт по ногах стікає. Що робити? Схопився руками за коліно, там повинна бути голова гадюки, здавив, щоб не вкусила. Однією рукою тримаю гадюку, а другою штани розстібаю, намагаюся праву ногу звільнити з холоші. Незручно, страшно! Впав, піднявся... А гадюку не випускаю! Від напруги аж труси ззаду репнули! Стрибаю отак по траві на одній нозі в порваних трусах. І репетую... А чого й сам не знаю. Мимо йшла якась жінка. Побачила мене і злякалася:

- Діду, що це з вами?!

- Та ось, - кричу, - гадюка в штани залізла!

Вона як відскоче вбік і давай голосити:

- О Божечку! Та сьогодні ж Здвиження! Ой-йо-йой! Що робити?!

А я підскакав до якоїсь каменюки, схопив та давай нею гадюку давити! Ну, м'яка стала, розчавлена. Я ногою потрусив, а з холоші виліз...чохол від мого точила. То ж я його за штани запхнув, а він сповз. А щоб тебе дощ намочив!

- Ну що там? – жінка обзивається. – Де гадюка?

- Виповзла, - кажу.

Жіночка задки-задки, та й подалася додому. А я стою у полі в напівзнятих штанях і в порваних трусах, як пам'ятник видатному дурню. Ноги трусяться, нижня щелепа одвисла й губа тіпається. Сам себе перелякав. От фантаст!

- Отак я з гадюкою боровся, - сміється разом зі мною Максимович і чуха потилицю.