Літературні пародії

ЖАДАНІ РУКИ

   
  Хочу тебе хотіти
  бачити щохвилинно.
  Хочу тебе любити
  віддано і нестримно...

  Руки твої чоловічі –
  спокуса моя і спасіння...
  Господи, не відбирай хоч
  єдине оте хотіння.

                 Марія Людкевич,

книга інтимної лірики "Коротке літо в раю",
Львів, "Каменяр",1995 р.  
   
Хочу тебе хотіти,
хочу твого кохання.
Хочу тебе убити
  за отаке знущання.
Прагне гаряче тіло
доторків рук твоїх зливу.
Так мені закортіло!
Де ж ти, мій друже зрадливий?
Лізуть думки погані.
Десь по світах ти блукаєш.
Руки такі жадані
чом на чужих розпускаєш?
Чи то мене замало?
Чи отаке вередливе?
Я б тобі поодбивала
руки занадто блудливі.
Боже, чи буде терпіння
нашому щастю порука?
Господи! Дав хотіння,
дай же до нього і руки!



КУДИ ТРЕБА КЛАСТИ РУКУ
   
  Твоя рука лежить
  не на плечі.
  Твоя рука лежить
  не на щоці.
  А лежить там,
  Де й слід лежати
  Чоловічій
  люблячій
  руці.
             Людмила Солончук,

«Холодний Яр»,
  №9, 1999 р.
   
Твою любов вже видно
  по руці:
Твоя рука лежить
  то на плечі,
А то блукає вільно
  по щоці.
Ну нащо ці знущальні
  манівці?!
Душа моя палає
  і тремтить.
А ти чомусь відтягуєш
  цю мить.
Хіба не чуєш, як тебе
  гука
Те місце, де повинна
  буть рука?
Я струсонула руку
  геть з плечей:
Або клади, або іди
  з очей.
А ти чогось злякався
  на біду.
То, може, я
  дай руку
  покладу?


   
  СОБАЧЕ ЖИТТЯ

Рекс

Прийшла до Рекса, видно, згуба –
Не піднімає голови.
Не хоче їсти – лиш на зуба
Промінчик пробує трави.
Мені сказали добрі люди:
- Прикмета давня є така:
Ти відпусти його із буди –
Хай трави-ліки пошука...
                      Іван Дробний,

зб. «Груша серед поля»,
 Черкаси, «Сіяч»,1996 р.

Прийшла до мене, видно, згуба,
Бо не виходить з голови.
То відпусти хоч на ніч, люба,
Поїсти іншої трави.
Я б нагасався, як собака,
У таїні нічних доріг
І все ж додому б, не інако,
Уранці радісний прибіг.
І добре б діяла та травка,
Немов сімейний оберіг.
На тебе більше б я не гавкав,
А терся ласо коло ніг.
У цьому порятунок бачу,
Бо вже терпець урвався вкрай.
Зроби мені життя собаче:
Годуй, а на ніч – відпускай!



  ДОЛЮБИВ
   
  А від мене до тебе
  (навіть, поміж людьми),
  а від мене до тебе –
  тільки ми, тільки ми.
  Розсипаються роси,
  наче спалах журби,
  але ти мене просиш:
  «Долюби! Долюби!»
                Володимир Вознюк,
  «Дзвін», № 5-6, 1997 р.

Доторкнутись до тебе
я не смів між людьми.
Відбулось те, що треба:
тільки ми, тільки ми!
Розсипаються роси
полохливо з трави.
Ти зі стогоном просиш:
«На плече не дави».
Там, де спалах надії –
незагоєний шов.
«Я люблю, як умію!» -
Встав собі та й пішов.
Але ти попросила:
  «Долюби! Долюби!»
Ти сама захотіла,
я б цього не робив.
Долюбив що є сили
(й не боліло плече),
але ти попросила:
  «Долюби мене ще».