ДУБІНІН Іван - МОКРЕ КОХАННЯ

Зміст статті



  МОКРЕ КОХАННЯ

В осінній дощ прийшов до мене гість.
А я не спала – марнувала нічку.
А раз прийшов, то мокрий плащ повісь.
  Заварим каву і запалим свічку.
А раз прийшов, то будь цьому дано.
Я буду вірить, що ти йшов із служби,
Та зачепився погляд за вікно.
І крила понесли через калюжі.

Сорочка твоя випрана дощем,
І є причина ту сорочку зняти.
Припасти на оголене плече
І цілу ніч в безумстві цілувати.

                 Наталя Баклай,

 

зб. «Триєдиний біль»,

м.Лубни Полтавської обл.

В осінній дощ прийшов до мене гість.
Я вже лягла, помивши на ніч ноги.
А раз прийшов, то мокрий плащ повісь,
Бо ллється з нього прямо на підлогу.
Сорочка твоя випрана дощем.
Це дивно, проти всякої уяви.
Вона ж була неначе під плащем.
Чи так упрів, чи, може, плащ дірявий?
Та, видно, так оце мені дано,
Закоханий, забрьоханий мій друже.
Ти впав, перечепившись у багно?
Чи десь тебе носило по калюжах?
І де ти взявся на мою біду?
Та є причини з тебе геть все зняти.
Іди лягай, а я оце піду
На цілу нічку прати й прасувати!



   
  ГОЛІ В СІНІ
   
Згубив тебе, як голку в сіні.
Згубив, як голку. Не зберіг.
І вже наосліп світ осінній
Перевертаю, наче стіг.
 
                   Микола Шамрай,

збірка  «Рвані дороги в долоні моїй»,
  Київ, Фітосоціоцентр,1999 р.

Згубив тебе я голу в сіні.
Сльозами втрату оросив.
І нащо я в той день осінній
Тебе до стогу запросив?
Руками сіно розгрібаю.
Уже догрібся до землі.
Ну де ти? Де? Тебе немає.
Знаходжу вила і граблі.
Нарешті ось твоя голінка!
Так схожі голі всі баби.
То ж це не ти. Це інша жінка.
Якийсь роззява загубив...
Згубив тебе в той день осінній.
Згубив, як голку. Не зберіг.
Та залишаюсь жити в сіні:
Жінок тут голих – повен стіг!


  ЛЮБОВ НА ЯБЛУКАХ
   
  Поклич мене, кохана, в свою осінь…
  Бо так любить тебе ніхто не буде
  На нашій недолюбленій землі.
  Коли мене впізнаєш в стоголоссі,
  З червоних яблук постіль простелю.
  Тоді і я, кохана, в свою осінь
  Тебе покличу – палко долюблю.
                              Олекса Озірний,
  часопис«Холодний Яр»,  
  № 10, 2002 р.

Оту весну я пам’ятаю й досі.
Не вмів тебе торкнути до пуття.
Поклич мене, кохана, в свою осінь,
Де яблуками визріли чуття.
Ти не якась принцеса на горосі.
То ж з яблук тобі постіль простелю.
Розчахнеться твій крик на стоголосся.
Я так його боюся і люблю.
Він пропікає пеком мої груди.
Тріпочуть в серці болі і жалі,
Бо так любить тебе ніхто не буде
На яблуках, в садочку, на землі.
Такого не чекала ти, зізнайся!
Щоб яблука – і в спину, і в боки.
Хоч випинайся, хоч не випинайся,
Я долюблю за всі мої роки.


БАГАТО ЧОГО ПРО НІЧОГО

Утікав і зникав
 і бажав небажати.
І чекав не чекав, аби не з΄являтись.
І не хочу нічого:
 ні того, ні цього,
а того, що чого
 я не хочу нічого,
навіть цього «нічого»,
навіть... навіть його,
бо чого та чого,
бо чого та... нічого.

                 Михайло Василенко,

  зб. «Очарії»,
 «Вік», Коломия, 1995 р.

Написав оце вірша
  ні з того, ні з сього.
Наче, вийшло й нічого,
бо він про нічого:
ні про ту, ні про цю
й ні того, ні цього.
А для кого, для чого?
Не знаю нічого!
Та воно б і нехай,
та воно б і нічого,
та не можу тепер
  відчепитись від нього.
Утікав і зникав
  і бажав не бажати.
То у голову лізе,
  то чіпляє за п΄яти.
Я вже без манівців
  став питати його:
- Ну чого ти, чого?
- Та того, та того!
Бо як нíчого ще,
то ніщо із нічóго.
І навіщо чогось
  ні про що й ні до чого?!
Я оце дав зарок:
простягну краще ноги,
та писати не буду
  нікóли, нічóго!