РЕБРО Петро, частина ІІ

Зміст статті

 Петро РЕБРО

ДВІ ЗВІСТКИ

Гриць приїхав з ріднокраю,
Загляда в пушкарню:
– Саво, я дві звістки маю –
І погану, й гарну.
 
Той зітхає, знявши шапку.
– Ну, кажи погану.
– Заміж вийшла твоя Гапка,
То ж забудь кохану.

Сава сів, лише моргає,
Наче в горлі кістка.
– А яка ж тоді, – питає, –
В тебе добра звістка?

– Я спішив до тебе з нею.
Це не звістка - чудо:
Мати Гапчина твоєю
Тещею не буде!

ГРИЦЬ-ЛІТОПИСЕЦЬ

Спочиває просто неба
Козаків сім’я.
Раптом каже Гриць про себе:
– Літописець я!

– Хто? – братва загомоніла. –
Хлопче, не свисти!
Знає навіть і кобила:
Неписьменний ти!

А Грицько доводить: – Зроду,
Братці, не брешу.
Я історію народу
Шаблею пишу!

ШИНОК

Розгнівалася мила
(«Ізнов напився ти?»)
Та й вигнала Данила:
– Іди під три чорти!

Прибившися до Січі,
Данило добре дбав –
Шинок у межиріччі
«Під три чорти» назвав.

Тепер козацтво знає,
Як душу відвести,
І радо поспішає
В шинок «Під три чорти».

ХВЕСЬКО ПРО СУЛТАНА

За те, що турки – справжні хижаки
(Немов вовки, вискакують з-за обрію),
Султана проклинають козаки,
Лише Хвесько про нього думки доброї:
– По-моєму, він сильний чоловік,
А може, із дияволом якшається:
На Січ я від одної жінки втік,
А він в гаремі з сотнею справляється!

ДОТЕПНИЙ ШВЕЦЬ

Клим прийшов до швеця і каже:
– Чув я, майстер великий ти.
В мене чоботи просять каші.
Чи не зміг би допомогти?

– Хоч у мене роботи досить, –
Мовить швець, - поможу, браток.
Тільки зваж, що мій шлунок просить
Оковитої. Хоч ковток!

ОДНАКОВЕ ВИНО

Каже Яків: – Ти побрався
З простою селянкою,
А я, Грицю, повінчався
З гордою шляхтянкою!

Той сміється: – Без причини
Не хвалися, Якове:
Я п’ю з кухля, ти – з чарчини.
А вино однакове!

ОРИГІНАЛЬНИЙ НАСТУП

Зустрівши шляхтича, по-свійськи
Спитав його козак Степан:
– Як він торік тікав із військом –
Чи не забув вельможний пан?

– Пся крев, хіба то ми тікали? –
Лях люто зиркнув з-під повік. –
Ми просто швидко наступали,
Але, щоправда, в інший бік!

ПРО ЩО СПІВАЄ СОЛОВЕЙ

Сидить в гаю Грицько з Панасом:
– Красиво, як в раю, єй-єй!
А ти, – пита, – не знаєш часом,
Про що співає соловей?

– Звичайно, знаю. Достеменно.
Він, Грицю, хоче нагадать,
Що ти позичив гроші в мене,
Але чомусь забув віддать!

ЧОГО ПЛАКАТИ?

Мати доньку обняла:
– Речі дивовижні!
Коли заміж я ішла,
Плакала три тижні.

А ти скачеш, мов дитя.
Чи дурна, нівроку?
– Ви ж ішли на все життя,
А я – на півроку!

НЕ ВСІ МУКИ

Казав священик-крутивус,
Як стихнув бою гук,
Про те, як постраждав Ісус,
Яких зазнав він мук,

Як люд його на кпини брав,
Знущалися кати,
Як лютий кесар наказав
Важучий хрест нести.

Пройшов він холод і вогонь,
Не осквернив уста,
А потім цвяхами його
Прибили до хреста.

– Всі муки витерпів Христос
І вічність тим здобув.
– Не всі! – з юрби докинув хтось. –
У приймах він не був!

 



БОЄЦЬ

 

Гарасим, наївна простота,
Якось товариству похвалився:
– Зроду не жалів я живота –
З ворогами України бився!

– Хто ці вороги? Москаль? Поляк?
Ханова орда несамовита?
– Ні, це, – гордо відказав козак, –
Брага, і вино, і оковита!

 

ТОЧНИЙ РАХУНОК

Якось признався друзям Гнат
За чаркою гостинною,
Що вже він років п’ятдесят,
Як мучиться з дружиною.

– Що, п’ятдесят? Ну й брешеш ти! –
Озвався сотник Пукало. –
Тобі самому й тридцяти,
Нівроку, не настукало!

А Гнат: – Ні, в мене точний лік!
Методу не приховую:
Як оженився, кожен рік
За десять зараховую!

НАЙКРАЩА ПТИЦЯ

Багато знає писар Варяниця.
То ж якось запитав його козак:
– Скажи, яка найкраща в світі птиця?
І той негайно відповів: – Гусак.

– Хіба дає він нам поживне сало
Або співа громаді на добро?
– А чим би я писав універсали,
Якби мені гусак не дав перо?

ПАЛКА ЛЮБОВ

Зустрів Омелько земляка Іллю:
– Суворий ти мужик, як подивлюся.
А жінку любиш ти свою?
– Люблю, Але лише тоді, коли нап’юся.

Омелько аж присвиснув: – Ну й дива!
Коли тверезий, значить, не кохаєш?
– Але ж такого зроду не бува,
Хіба мене ти, братіку, не знаєш?

ПРИКМЕТА

Бій відгримів. Терешко Сало
Зітха, зіпершись на мушкета:
– Я, братці, загубив кресало,
Ой, дуже кепська це прикмета!

Старий козак почув сірому
І спалахнув, неначе сірка:
– Прикмета, дурню, ні при чому,
Якщо в кишені в тебе дірка!

САЛЮТ

Козак побачив дівку
В сап’янцях-чобітках.
Він зняв з плеча гвинтівку
І в небо синє – бах!

В красуні сльози градом –
На вишитий рукав:
– Ти що? Сказивсь, вар’яте?
Весь люд перелякав!

– О, зубки в тебе гострі!
Але при чім тут люд?
Всі знають, що мій постріл –
Красі твоїй салют!


ЩЕ РАЗ ПРО ВУСА

Повернувся татко із поля.
Зустрічає доня – сім літ.
– Цілував мене дядя Толя,
А він має вуса, мов кіт!

Батько і давай жартувати.
Каже: – Нині, доню, простеж:
Раз ти цілувалась з вусатим,
В тебе вуса виростуть теж.

В відповідь мала засміялась:
– Не лякайте, тату, дарма.
Мама з ним сто раз цілувалась,
А у неї вусів нема!

ОЦІНИВ...

Завів Омелько пісеньку журливу
(Напевно, хлопця мучила нудьга).
Почув це сотник, підійшов квапливо
І співакові таляр простяга.

Омелько здивувався, каже: – Гроші?
За те, що дуже гарно я співав?
А сотник: – Ні, товаришу хороший,
За те, що ти нарешті перестав.

«РЯТІВНИКИ»

– Агов! – гукає свату сват, –
Кінчай із жінкою сваритись.
Кузьму ходімо рятувать,
Бо він надумав утопитись!

А той: – Не візьме біс Кузьму!
Ріка ж замерзла – глянь на Конку. –
Отож, він просить, щоб йому
Ми вирубали ополонку!

НАВІЩО ЖЕНЯТЬСЯ

Син з батьком їде на гарбі.
Старий і каже сину:
– Пора женитися тобі.
Бери хоча б Пистину!

А син йому відповіда:
– Тут ось яка рахуба.
Пистина ловка, молода,
Але чогось беззуба.

– Можливо, це і так, але ж, –
Старий збив з нього сміхи, –
Хіба Пистину ти береш,
Щоб лущила горіхи?


 

ЗАЗДРІСТЬ МАТЮХИ

На березі сидять січовики.
Замріявся Матюха:
– Кому я дуже заздрю, козаки,
Це півню. От житуха!

Співає – аж пісні летять до зір,
Крильми завзято плеще,
Адже жінок у нього повен двір
І ні одної тещі!

КОЗАЦЬКА ПРАЦЯ

Якось на Січ прийшла голота –
Ватага дужих парубків.
– Яка у вас отут робота? –
Пита бувалих козаків.

– По-перше, – ті говорять, – бити
Ляхів, і турків, і татар.
По-друге, – ті говорять, – пити
Не молоко і не узвар.

По-третє, – кажуть, – презирати
Усе сословіє жінок... Ті в крик:
– Ми згодні працювати! –
І всі посунули в шинок.

ЗНАЙОМИЙ ПАН

Хтось у село приїхав у ридвані.
Панок слугу негайно посила:
– Іди мерщій довідайся, Іване,
Що то до нас за цяця прибула?

За мить слуга вертається додому
І каже пану: – Гість аж із Москви,
Але, напевно, ваш старий знайомий,
Бо повелів сказать, що дурень ви!

ПАН – НЕ ВОВК

Старий козак Вірьовка
Виховував Дем’яна:
– Навіщо, хлопче, вовком
Ти обзиваєш пана?

У святці занеси ти,
Якщо ходив до школи,
Що вовк буває ситий,
А багатій – ніколи!

ПЛАТА

На танцях Галя – пава серед пав –
В новеньких чобітках літає.
– Чи з тебе швець не дорого узяв
За працю? – хтось її питає.

В очах у Галі бісики смішні –
Вона всміхнулась таємниче:
– Не знаю я, це дорого чи ні –
Поцілувала його тричі!

ЦІКАВО

Раз коло церкви рано-рано
Козак знічев’я зупинився:
Дяк прибивав щось до паркана.
Він на цю справу задивився.

А дяк йому: – Проходь, козаче!
Сьогодні утрені не буде.
Чом рот роззявив? Чи не бачив,
Як забивають цвяхи люди?

– Це бачив я, – козак промовив
(Мов, не в таких бував бувальцях). –
Мені цікаво, що за слово
Ти скажеш, вдаривши по пальцях?

МАТУСИНА ПОРАДА

Мамі скаржилася доня:
– З мужем жити можна.
Тільки є один недолік –
Він хропе безбожно.

Так хропе, що віриш, мамо,
Аж бряжчить ікона.
Я давно не сплю ночами,
Вдень блукаю сонна...

– Є лише одні тут ліки, –
Каже доні мати. –
Вночі треба чоловіку
Не давати спати!

СОЛОВЕЙ

– Який приємний голос маєш! –
Казав товаришу Єгор. –
Як соловейко, ти співаєш.
Чому не йдеш в церковний хор?

А той говорить: – Навіть сором
Поради слухати твої.
Ну де ти бачив, щоби хором
У нас співали солов’ї?

ТУРОК

Кресала побратим картав:
– Не буду я дружить з придурком.
Нащо ти жеребця назвав
Не Вітром, не Гнідком, а Турком?

– Назвав, бо турок він і є, –
Відповіда йому Кресало. –
Він все на світі їсть і п’є,
Але чомусь не любить сало.

ПОСКАРЖИВСЯ...

Якось Омеляну скарживсь Прокіп:
– Доля посміялась наді мною!
Уявляєш? Цілих сорок років
Я прожив із жінкою дурною!

– Перестань собі ти серце рвати, –
Друг порадив Прокопу душевно. –
З жінкою розумною ти, брате,
Не прожив би й місяця, напевно!

ОПІКА

Якось каже Саврадим сусіду –
Скромному, незлому чоловіку:
– Слухай, я на Січ сьогодні їду.
Візьмеш мою жінку під опіку.

Тільки не ходи до неї нишком,
А тим паче теє, серед ночі.
Ти приходь тоді, коли Оришка
Дуже посваритися захоче.



РАДІСТЬ І ГОРЕ

 

– Скільки можна п’янствувать, Кіндрате?
Так тебе недуга не мине.
– Так у мене ж величезна радість –
Благовірна кинула мене!

– Ой, Кіндрате, ти вже випив море.
Совість теж пропив ти? Ай-я-я!
– Так у мене ж величезне горе –
Жінка повернулася моя!

НАЛЯКАЛА...

Раз шинкарка, жінка злоязика,
Козакові заявила люто:
– Якби ти моїм був чоловіком,
Я б для тебе налила отрути!

А козак в куток поставив піку
І в обличчя відьмі цій регоче:
– Якби я твоїм був чоловіком,
Ту отруту випив би охоче!

ЗА ЩО БИТИЙ

Миколу хлопці обступили
(Якраз на рани клав бинти):
– Це правда, що тебе побили
За те, що викрав дівку ти?

– Дали чортів, – той очі мружить,
Та не за те, що умикнув.
Мене відлупцювали дуже
За те, що дівку я вернув!

РОЗМОВА ПОДРУГ

– Ну як твій милий Святослав?
– Ми розлучились з ним.
– Я чула, він тебе застав
Із мужиком чужим?

– Не знала, що такий він злий
І що підніме шум.
Бо той мужик був не чужий.
– А хто ж то був?
– Наш кум.

ГНАТОВА СІМЕЙКА

Раз хорунжий запитав у Гната,
Що стояв, зіпершись на мушкет.
– Чув, що в тебе діток повна хата.
Скільки їх, якщо це не секрет?

Гнат зітхає і відповідає:
– Взагалі, я трьох синочків мав,
Але скільки зараз їх – не знаю,
Бо ж п’ять років дома не бував!

БРЕХНЯ

Кажуть братчики Оверку:
– Схаменися! Чули ми,
Що ти ввечері, як смеркне,
Ходиш нишком до куми!

А Оверку тому смішки –
Запевняє: – Це брехня!
Ну чого б ходив я пішки,
Якщо маю я коня?

 

ХТО ДВІЧІ ПЛАТИТЬ

Якось наймити зійшлися.
Перший каже: – Ніс не вішай!
До багатого наймися –
При розплаті він щедріший.

Другий відмахнувсь від нього:
– Ні, спасибі, чоловіче.
Я наймуся до скупого,
Бо він, кажуть, платить двічі.

 

СПРАВИ СІМЕЙНІ

– Як справи з жінкою у тебе? –
Пита Омелько Василя.
– Вона зі мною – не дурепа? –
Вже другий рік не розмовля.

– Тоді бери мою. Охоче
Я поміняюсь – річ на річ,
Бо в мене навпаки – скрекоче,
Мов та сорока, день і ніч!

КОЛИ ДЕРЕ

Семен, частуючи Івана,
Його за талію бере:
– Ну, як? Горілка не погана?
У горлі часом не дере?

Іван сміється: – Ех, Семене!
Чого клопочешся дарма?
Тоді дере у горлі в мене,
Коли горілочки нема!

НЕ ВСЕ

Чоловіка лає баба:
– Щоб же грім тебе побив!
З дому виніс все, нахаба!
Все добро уже пропив!

Дід на неї зиркнув збоку
Й каже: – Серденько моє!
Ще не все пропив нівроку –
Іще ти у хаті є!

ПІСЛЯ СВАТАННЯ

Обвисли чорнії вуса в Марка,
Ось-ось з очей упаде сльоза:
Його зобидила дівка Варка –
Вона втелющила гарбуза.

Втішає парубка бідна ненька:
– Чи варто, синку, журитись так?
А він: – Журюсь, бо гарбуз маленький –
Либонь, завбільшки із мій кулак!

ДОПИТАВСЯ

Лежить козак у курені
І братію питає:
– Чому жінки такі дурні –
Ніхто із вас не знає?

– Це знаю я, – коло плити
Пантелеймон озвався. –
Щоб поруч з ними навіть ти
Розумним всім здавався!

ЖИТТЯ-ПИТТЯ

Якось баби зустрілись коло тину,
Розповідають про життя своє.
– Ну як твій дід? – цікавиться Горпина.
Параска шморга носом: – Сильно п’є!..

– Як! Ти ж мені колись казала, свахо,
Що він оцю недугу поборов?
І що ж він п’є? Вино? Горілку? Брагу?
Стара заголосила: – 3 мене кров!

ЖІНКИ


Козак зітхає: – Дикі люди!
(Упрів сердега від думок).
Я чув, що турки за верблюда
Міняють дюжину жінок!

Його втішає друг Кирило:
– Нащо ти це до серця взяв?
Баби! Та за одну кобилу
Я всіх би гамузом віддав!


 

ЖІНКА НА ПАШІ


Зустрів Ларивона Микола-друзяка
І, взявши під лікоть його, запитав:
– Ну як твоя жінка? А чала коняка?
А теща любима? А пес-вовкодав?

Спішив Ларивон (бо ж до випивки йдеться)
І випалив швидко, поглянувши сторч:
– Кобила здорова, а жінка пасеться,
А теща все гавка, а пес варить борщ!

 

КОМУ ЩО


Дід Свербигуз пристав до кошового:
– Ой, слово дай, бо гигну, далебі!
Той із докором глянув на старого:
– Що, батьку, так приспичило тобі?

Відкашлявсь дід: – Пришвендяв я на раду
Просити вас, синочків дорогих:
Чи не могла б зробити так громада,
Щоб працював шинок без вихідних?

ВЧЕНИЙ


Мову про весільні дні
Вів із кралею хлопчина.
– А письменний ти чи ні? –
Поцікавилась дівчина.

Й чує від парубчака
(Він аж гордо взявся в боки):
– Ще б пак! Пір’я у дяка
Я у школі драв три роки!

БАГАТИЙ ЖЕНИХ


Раз похвалився парубок мамулі:
– Тепер я, пані-матко, на коні!
Мене нівроку люблять всі дівулі:
Вони останнє віддають мені.

До котрої із них не підкочуся –
Усі мені підносять гарбуза!
Так чом же не радієш ти, матусю?
Чому у тебе на очах сльоза?



НА ЯРМАРКУ

Дорікнув Омелько Гнату:
– Посоромився б людей!
Нащо вивіз продавати
Отаких худих свиней?

– Та ти що? І жирні, й ситі. –
Той Омельку заявив. –
Просто вчора у кориті
Я їх трішечки помив!



ДВІ РУКИ

Питає дівчина цікава
Свою подругу спроквола:
– Просив руки твоєї Сава?
– Просив. І я йому дала.

Та плесь в долоні: – От так штука!
Мені щось, люба, невтямки.
Ти і Мирону дала руку!
– Ну й що ж? У мене дві руки!



ЩО ЛЮБЛЯТЬ ВУСА

Якось джури, мріючи про вуса
(Вусані – то гордість Запоріжжя),
Запитали в діда Свербигуза,
Що робить, щоб виросли скоріше.

Може, треба змалку брати бритву,
Мазати олією під носом?
Може, треба знать якусь молитву
Чи стрибати на морозі босим?

– Вуса – це вам не трава в левадці, –
Каже дід, – не лопухи край хати,
Їх, неначе квіточку на грядці,
Треба довго няньчити, плекати.

Треба бути чемними із ними,
Не образить словом недишкретним
І частіш обкурювати димом,
Та не кізяковим, а мушкетним.

Люблять вуса, як звучать цимбали,
Грає хтось на кобзу чи сопілку,
А ще люблять, щоби їх вмочали
Ввечері чи вранці у горілку!


КУМ

Вертаючись із церкви на різдво,
Вітаються жінки: – Христос родився!
Старий Ілько почув про торжество
(Він із дружками у корчмі «трудився»),

Але, не розшолопавши як слід,
Хто й де родивсь (у нього інша дума),
Почав жінок просити: – Хоч я й дід,
Куріпочки, візьміть мене за кума!

ПОСЛУХАВ...

Каже хлопчикові мати:
– Ох, і варвар ти єси!
Адже шапку слід знімати,
Коли хліб святий їси!

Хлопчик їй: – Даремно, мамо,
Шию ти мені не миль:
Шапку я завжди знімаю,
А сьогодні в мене бриль.

КОЗАЦЬКІЙ НАСТРІЙ

У шинок прийшов Микита.
Був не в настрої, сердитий.
Випив келих – кривить рота:
– Не горілка, а гидота!

Через мить зустрівся з другом,
Осушив він келих другий,
Кличе весело шинкарку:
– Долила ти меду в чарку?

Тютюнець добув з кисета.
Осушив із другом третю
Й заспівав на повні груди:
– Не горілочка, а чудо!

БОЖИЙ БРАК

Зайшов Оврам до куреня
І заспокоїтись не може:
– Тьху, ледь не зжерла комарня!
Невже це теж створіння боже?

З кутка озвалися діди:
– Облиш ти кузьочку-нахабу.
Комар – це, брате, півбіди.
Навіщо Бог придумав бабу?

Почухав лисину козак,
Зітхнувши, люльку набиває
І каже: – Що ж, виходить, брак
І у Всевишнього буває!

НАМИСТО

Раз Омелько на Покрову
Вибрався у місто
І купив для жінки Христі
Дороге намисто.

Та недовго його очі
Пестили корали,
Бо улани чи цигани
Його жінку вкрали.

Відтоді Омелько бідний
Не сіє, не косить,
А по хутору блукає
І гірко голосить:

– Не біда, що в мене, люди,
Ви украли Христю,
Але ж, бісові злодюги,
Поверніть намисто!

ГРАЄ...

Каже кум Миколі: – Теща
В тебе злоязика.
А ще вона (дехто плеще)
Завзятий музика?

– Справді! Дні і ночі грає
Вона без перерви.
– А на чому? – той питає.
– У мене на нервах!

НЕ ЩО, А ХТО

На лобі – ґулі, зирить косо,
А в погляді – образа й сум.
– Це хто ж тобі розквасив носа?
Тиміш похнюпився: – Мій кум.

– Ти здачі дав? Заїхав в ухо?
Тиміш зітхає: – Де? Коли?
І пальцем не торкнув псяюху,
Бо руки зайняті були.

А він, де треба, де й не треба,
Бив кулаками обома.
– А що ж було в руках у тебе?
– Не що, а хто. Моя кума!

СОЛОДКА ГОРІЛКА

Гапка у шинку снує,
Крутиться, мов білка.
А козак пита, чи є
Солодка горілка?

– Є, – із-за шинквасу чуть, –
Горілка не клята,
Але ж її, хлопче, п’ють
Тільки немовлята!

НЕ ПРОГРАЛИ

У дерезі на вигоні,
Коли набридли жарти,
Раз козаки із циганом
Засіли грати в карти.

Той циган щось розказував
Ще й пробував співати.
Пішли йому у пазуху
І таляри, й дукати.

Пройдисвіт, хвацько граючи,
Цигикав їм на скрипку
І дуже скоро граючись
Їх обідрав, як липку.

У дерезі на вигоні
Всім козаки казали:
– Звичайно, ми не виграли,
Але ж і не програли.

Хоч віддали вар’ятові
Ми грошики скажені,
Зате спокійно спатимем,
Бо в нас пусті кишені!

ЗДИВУВАВ!

Одного разу зі столиці
До Січі чутка припливла,
Що знов Потьомкіну цариця
Якогось ордена дала.

Граф запитав у кошового,
Чому за це ніхто не п’є.
– А що ж тут дивного такого?
Вона давно тобі дає...



ЛЮЛЬКА

Раз джура, що уже одвик від соски,
В старого козарлюги запитав,
Чи правда це, що гетьман запорозький
На люльку власну жінку проміняв.

– Ні, це брехня, – старий відповідає,
Взуваючи новенькі постоли. –
Брехня тому, що в нас ослів немає,
Які б за бабу люльку віддали.

Я певен: цю почувши небилицю,
І дні, і ночі реготала Січ,
Бо жінка – це абишиця, дрібниця,
А люлька – це коштовна вельми річ.

Без люльки нам не жити ні хвилини,
Її ми навіть на той світ берем.
Ось я, наприклад, носогрійку з глини
Не проміняю навіть на гарем!

СОН

Сава долю проклина:
– От пора настала!
Всю ніч снилось, що жона
Мене лупцювала!

Це почули козаки
Й нумо реготати:
– Які в дідька ще жінки?
Ти ж бо нежонатий!

– От про це й журба моя, –
Сава смика вуса. –
Що ж то буде, якщо я
Здуру оженюся?

СПРАВЖНЄ ГОРЕ
Із Грицьком Семен зустрівся:
– Кого бачу! Як ся маєш?
Той нахмурився, скривився
І говорить: – Ет, питаєш!

Жінка лупить, теща лає,
Діти зовсім не шанують.
І здоров’я кепське маю,
Й люди з мене всі глузують.

Бідолашний аж заплакав,
Та Семен утішив Гриця:
– Все, що ти тут набалакав,
Це, повір мені, дрібниця.

Всім – і бідним, і багатим –
Дошкуля житейське море,
Та не слід панікувати.
Ось у мене справжнє горе.

– А що скоїлось, Семене?
– Вчора на Дніпро подався,
День просидів і у мене
Отакий судак зірвався!

МАРУСИН ПОДАРУНОК

Чи така вже Маруся метка,
Чи таке знає зілля?
Народила вона козака
Зразу ж після весілля!

Чоловік запитав у журбі:
– Звідки цей скорострільний?
А вона: – Це, мій милий, тобі
Подарунок весільний!

ЧОРТІВНЯ

Із жеребця упав козак
(Добряче був під мухою).
Очуняв трохи неборак,
Потилицю він чухає.

І каже: – Що за чортівня?
Адже так можна вбитися:
Як тільки вип’єш – у коня
Нема за що вхопитися!

ВЧЕНИЙ КІНЬ

Питає козака дячок письменний:
– Це правда (ходить чутка між людьми),
Що кінь у тебе зело-зело вчений
І сам тебе привозить до корчми?

– Звичайно, правда, – той відповідає. –
А фокус в тім (секретів не таю),
Що я коли чогось не допиваю,
То залишок коняці віддаю!

ЗАГАДКА

На зелен-лузі навесні
Дідусь пасе коня.
– Задайте загадку мені, –
Канючить хлопченя.

– Гаразд, – він каже. – Де терни –
Кобила й жеребець.
Чим відрізняються вони –
Ти знаєш, стрибунець?

– Різниця є лише одна, –
Мовля малий Антін. –
Кобила, діду, то вона,
А жеребець – то він!

«ВЕЗУЧИЙ»

– От везучий наш мисливець Федя!
Каже Гриць веселій козачні. –
Днями уколошкав він ведмедя,
Що сидів, мов ґава, на сосні.

– Ой, це ж стільки м’яса перепало!
Хтось додав: – Ще буде і кожух!
– Ні, не буде, бо те м’ясо впало
На мисливця – і спустив він дух!

ВИКРАДЕННЯ ДІВКИ

Дівка мовить козакові:
– Я сховаюсь на печі.
В знак великої любові
Ти украдь мене вночі!

Прилечу я навіть боса –
Лиш скажи одне слівце!
А козак копилить носа:
– Що я матиму за це?

– Як то що? Пошану й ласку,
Пригорнуся гаряче...
Той поглянув на любаску:
– Що я матиму іще?

– Може, торбу грошей дати?
А козак рішуче: – Ні!
Адже батько твій і мати
Заплатили вже мені!

ПРИНЦИПОВА СВЕКРУХА

У гречку скочила Парася.
Хтось чоловікові доніс.
Вона і плакала й клялася,
Що це її поплутав біс.

Свекруха ж, принципова й горда
(Напевно, стало дідька жаль),
Сказала: – Не звертай на чорта!
Я ж бачила – то був коваль.

ВИБАЧИВСЯ...

Прибіг на Січ вельможний пан
І кулаками в браму гупа:
– Мене образив ваш чабан –
Сказав, що я дурний, як ступа!

Тут вийшов сотник з куреня:
– Чого горлаєш, як на пупа?
Звичайно, – каже, – то брехня,
Бо пан розумний, наче ступа!

ЧОМУ СТРАШНО

Раз-по-раз визираючи в вікно,
Аж стогне баба (страх переживає):
– Всі з ярмарку вернулися давно,
А дідуги немає та й немає!

Синок, що смокче люлечку в кутку,
Втішає: – Заспокойтеся, матусю.
Він, певно, десь засидівся в шинку.
Стара зітхає:
  – Я ж цього й боюся!

ЧОРТИ НЕ ВИННІ

– І досі жінку терпиш ти? –
Питає Мина у Федота. –
Пошли її під три чорти!
Вона ж у тебе чорнорота.

Сичить на тебе, як змія.
Пиляє, наче ти – колода!
Зітхнув Федот: – Послав би я,
Але чортів страшенно шкода!

Є РІЗНИЦЯ

Жартував коваль Мазниця
З молоденьким козаком:
– Знаєш ти, яка різниця
Між конем і віслюком?

– Знаю, – відказав хлопчина, –
Бо живу не перший рік:
Кінь – це все-таки тварина,
А віслюк – це чоловік!



КОЗАЦЬКИЙ ТОСТ

Хтось мух видуває з сопілки,
Хтось гатить об землю гопак.
Коряк зачерпнувши горілки,
Глаголить бувалий козак:

– Що ж, браття, хильнімо по краплі,
По жилах удармо вогнем,
Щоб діла у нашої шаблі
Все менше було з кожним днем,

Щоб рідше нам каркали круки,
Щоб легшим був хліба шматок,
Щоб швидше взяли ми у руки
Лопату або молоток!

УРОК

Питає якось козачок
У гармаша Микити:
– А можна, батьку, без жінок
На світі цім прожити?

Гармаш задумався: – Еге ж. –
Мне чуба п’ятірнею. –
Без жінки, синку, проживеш.
Не проживеш із нею!

З ДУМОЮ ПРО АДАМА

Розтікшись мислію по древу,
Питав хтось в курені:
– А прародительницю Єву
Любив Адам чи ні?

– Любив! – поглянув сотник строго.
Відтак додав він зло:
– Любив, бо вибору у нього,
Сердеги, не було!

ЖУРБА

Зажурились козаки,
Дно шукаючи у кварти.
Не димлять у них люльки,
Геть забули і про жарти.

Хтось питає: – В чому річ?
Занедужали, хлоп’ята?
– Ти не чув хіба? На Січ
Знов зима іде проклята.

Хоч топися від журби,
Нам не милий навіть келих,
Адже взимку нас баби
Ждуть з малечею на селах.

ОЩАСЛИВИВ

Раз Олекса вихвалявся
Перемогами в коханні:
– І до Гальки залицявся,
І до Марфи, і до Тані.

В дерезу водив і в сливи...
Хтось на ліжкові схопився:
– І кого ж ти ощасливив?
– Всіх: на жодній не женився!

БОГ У ПАПАСІ

Гриць вернувся з Січі. Зліз з кобили,
Жінку обійняв перед порогом:
– Як жили? З ким хліб святий ділили?
Мила зашарілася: – Із Богом.

З хати хлопчик вискочив тим часом
І підтвердив: – Так, із Богом, тату.
Він мені не раз в своїй папасі
Дозволяв надворі погуляти.

ЧОРНЕ ПРОСО

В кіш просився ціпов’яз.
Сотник глянув косо:
– А ти, голубе, хоч раз
Бачив чорне просо?

– Ні, – той каже, – не видав.
– Зате бачив ворог:
Чорне просо, щоб ти знав,
Це – козацький порох!

ВИКРУТИВСЯ

Каже Гриць: – Взяли б тебе чорти!
Щось ти, Савко, дуже розгулявся.
Чи це правда, що учора ти
З жінкою моєю цілувався?

– Так, це правда, друже. А чого?
Я тобі передавав вітання
І просив: «Ти поцілуй його
Так, як я тебе цілую, Таню!»

ЖВАВИЙ ДІД

Баба вибігла на тік
І заголосила:
– Та хіба ж це чоловік?
Це – нечиста сила!

Зокрема, в часи нічні
Хоч тікай із хати:
Не дає Пилип мені
Ні хвилини спати!..

Як почула тую річ
Удовичка Ліда,
Просить: – Ой, позич на ніч
Розбишаку-діда!

Хоч на вечір мені дай!
Я тобі віддячу!
Баба каже: – Забирай!
Я ще дам додачу!

А на ранок двері – рип.
Це вдовичка Ліда.
Каже: – Онде твій Пилип.
Візьми дармоїда.

Я йому нагріла піч
І поклала спати...
А він кашляв цілу ніч,
Мов гатив з гармати.

Голова тріщить моя:
Й трішки я не спала...
Баба каже: – Хіба я
Тобі не казала?

НА СІЧІ
(Із козацьких звичаїв)

Коли на Січ приходив сіромаха,
Ніхто не смів за язика тягти.
Казали: – Онде, хлопче, саламаха –
Поїж. А потім добре виспись ти.

Захочеш – можеш вихилити чарку
Чи підсушитись, якщо ввесь промок.
А тільки забувай свою Одарку
(Пістоль свій, так би мовить, на замок).

Якщо ж тобі невидержка, несила
(Нечиста сила грає у крові),
То можеш, хлопче, збігать на могилу –
Там скіфська баба мліє у траві!

ЗЛОДІЙ
(Із козацьких звичаїв)

Що запорожці хлопці войовничі –
Давно те знають місто і село.
А чи бували злодії на Січі?
Якщо по правді, майже не було.

Тоді слова не тратили без толку,
Мовляв, це гріх, мовляв, не ліпота.
Того, хто вкрав (хоча б іржаву голку),
Могли позбавить навіть живота.

Не раз таких розлючена голота
Судила без судді і без попа.
А найчастіше злодія-гунцвота
Нетяги припинали до стовпа.

А поруч клали замашну ломаку,
І кожен, хто йшов мимо, не вмовляв,
А лупцював злодюгу, мов собаку,
Щоб рота на чуже не роззявляв.

Сердегу молотили, мов катюгу.
Того ж, хто бив слабенько, хто жалів,
За чуба брали дужі козарлюги,
Щоб теж добрячих всипати київ!

МИСЛИВСЬКА ПРИГОДА

Кум Саливон і кум його Микола
На полювання вийшли восени.
Усі яри обшарили довкола,
Та зайчика й не бачили вони.

Коли ж на землю сутінки упали
Й сніг повалив зненацька (не напасть?),
То хлопці зрозуміли: заблукали!
Отут їм зараз жаба й цицьки дасть!

Кум Саливон у паніці: – Кабиця!
Вже завтра нас оплаче все село!..
Аж гульк – наткнулись хлопці на копицю
(Як видно, неборакам повезло).

– Ура! Живем! – затанцював Микола. –
Підпалимо й погріємося ми! –
І ось гогоче весело стодола,
У небо линуть іскри із пітьми.

Та що це раптом? Крики звідусюди,
Гармидер, ґвалт, мов наступа орда –
Біжать із відрами (з водою) люди:
– Село палає! Караул! Біда!

– Ех! – Саливон розлючено бурмоче. –
Звик наш народець на дурницю жить:
Як підпалити, так нема охочих,
А як погрітись – все село біжить!

ПРИВІТАЛИСЯ...

Бундючного в селі зустрівши дуку,
Козак спинився й, даючи дорогу,
Хотів йому потиснути він руку,
А той регоче й простягає... ногу.

У відповідь козак лише присвиснув
І, посміхнувшись, панові мовляє:
– Ну, що ж, охоче ногу я потисну,
Бо у свині, я знаю, рук немає!



ВИКУП

Химка весело базіка.
Похвалилась вона Олі:
– А я свого чоловіка
Викупила із неволі!

– Рада я за твого Гната, –
Каже Ольга. – Він хороший.
Тільки я б хотіла знати,
Де взяла ти стільки грошей?

Наче мак, почервоніла
Й опустила очі Хима:
– Розплатитись, моя мила,
Можна не лише грошима!

КРЕСАЛО

Сидить в шинку чорніший хмари
Козак Степан, не п’є і воду.
Яке пиття! Його товариш
Не повернувся із походу.

Степан весь вечір як не плаче –
Сидить у розпачі і в тузі.
Всі співчувають: – Так, козаче,
Були ви нерозлучні друзі.

Та що зарадиш тут журбою?
Така у побратима доля.
Кому лягти на полі бою –
Це вже, як кажуть, божа воля.

– Звичайно, біль цей пройде згодом, –
Зітха Степан. – Таке бувало.
Та ось біда: перед походом
Позичив другу я кресало!

ЗНАХАР

Стара прийшла до знахаря: – Як житиму?
До кого прихилюся я тепер?
Брехун, ти плів: нічого не болітиме
У мого діда. А він взяв і вмер!

А той відповіда: – Чого ти лаєшся? –
І ще строгіше грима: – Нумо цить!
Невже ти, бабо, й нині сумніваєшся,
Що дідові нічого не болить?

КОМУ БОГ ПОМАГАЄ

Микола скарживсь: – Бог мене не любить,
Не помагає. Ще, либонь, погубить!
А я ж ні дня, ні ночі не лінюся –
Все б’ю поклони, Господу молюся.
Запіють півні – я не спочиваю.
Всі в поле йдуть, я в церкву поспішаю.
Вдень ви в труді – аж очі лізуть рогом,
А я в молитві – розмовляю з Богом.
Надходить вечір, зовсім ще не смеркло –
Всі ще в степу, а я біжу до церкви.
І в результаті що від Бога маю?
Ані приплоду, ані урожаю...
– Е, – люди кажуть, – ти забув, Миколо:
Бог ледарям не помага ніколи!

ОМРІЯНІ ВОРОТА

П’є горілку чоловік
І зітхає він: – Гай, гай,
Скільки літ – увесь свій вік –
Я шукав ворота в рай!

Хтось питає з молодих:
– І знайшов? Чи їх нема?
– Є! – сміється дід. – На них
Сяє вивіска «Корчма»!

СУСІДИ

Здибалися свахи. Охи, ахи,
Балачки про болячки, про біди.
– Бачу, в тебе неприємність, свахо?
– Ні, це радість у мого сусіди.

Знов зустрілись. От одна й питає:
– Вибач, моя люба, за нечемність:
В тебе радість на обличчі сяє...
 – У мого сусіда неприємність!

НЕ КАЗАВ...

За груди джуру джура взяв,
Розлючений, сердитий:
– Це ти Омелькові сказав,
Що дурень я набитий?

У джури злякане лице:
– Клянусь тобі, Семене,
Я не казав йому про це.
Це зна він і без мене.

ПІСЛЯ РИБОЛОВЛІ

Дідусь приплентавсь на подвір’я,
А баба каже: – Диво з див!
Хоч ріж мене – я не повірю,
Що все це сам ти наловив!

Старий погладив вуса білі:
– Мені брехати не з руки.
Еге ж, не сам. Мені в цім ділі
Допомагали черв’яки!

РАННІ ГОСТІ

Якось вийшов Гриць із хати рано,
Глянув на садок із-під руки
Й остовпів, сердега: скрізь цигани
На гілках сидять, немов шпаки!

– Гей ви, злазьте, іродові душі!
А цигани кажуть: – Не кричи!
Бачиш? Ми прив’язуємо груші,
Що струсило вітром уночі.

Тут іще роботи є до ката, –
Мовить циган, мокрий від роси, –
Збігай-но, господарю, до хати
І ще нам вірьовки принеси!

Поки Гриць все зрозумів, дотямив,
Поки мотузок якийсь знайшов,
Поки в сад прибіг він, за гостями
Навіть слід, як кажуть, прохолов.

ЗРІВНЯВ!

Омелько здибавсь із Панасом:
– Чом не вітаєшся, козаче?
– Бо не впізнав: останнім часом
Я, кумцю, дуже кепсько бачу.

Той мружить око: – Друже милий!
Якщо ти бачиш препогано,
Чом перед цим за цілу милю
Ти привітав шинкарку Ганну?

– Зрівняв, – кум люльку набиває, –
Себе й шинкарку благоліпну!
Її я, братіку, впізнаю
Й тоді, коли цілком осліпну!

КОЗАЦЬКА МАТИ

Гострить шаблю козаченько
Й рюмсає в рукав:
– Ані батька, ані неньки –
Всіх Господь забрав!

Обізвався сотник Чапля:
– Цить ради Христа!
Якщо є у тебе шабля,
Ти – не сирота!

ПОРОЗУМІЛИСЯ...

Чоловік, ум’явши сало,
Вуса витер і сказав:
– Як женився я невдало –
Непитущу жінку взяв!

Жінка тут же заридала:
– Чи сліпою я була?
Вибирала, вибирала
Й за питущого пішла!

ХТО БАГАТИЙ

Семен побачив Гната
І кличе його в тінь:
– Я бачу, ти багатий,
Бо є у тебе кінь!

Той глянув на Семена:
– Аж дивно чуть сіє.
Це кінь багатий в мене,
Бо я у нього є!

ДОПИТАЛАСЯ...

Благовірна шкірить зуби
І пита Кузьму:
– Чи мене ти дужче любиш,
Чи мою куму?

Чоловік моргнув значуще:
– От хоч бий, хоч ріж –
Я тебе кохаю дужче,
А куму... частіш.


КОЗАЦЬКИЙ ТРОПАР ГОРІЛЦІ

Як козакові одвіку личить,
Беру я кобзу або сопілку,
Щоби прославить і возвеличить
Великомученицю-горілку.

Її товкли і трясли, як грушу,
Вона пройшла і вогонь, і воду,
Щоб звеселити нам грішну душу,
Щоб дарувати нам насолоду.

Її напившись, наснагу чуєш,
Бо це, подейкують, божий трунок.
Вона гірка, та як розкуштуєш –
Вона солодка, мов поцілунок.

Вона до хліба, вона до редьки,
Вона до зустрічі і розлуки,
Її любили і наші предки
І не розлюблять, напевно, внуки.

Її шанують дяки й монахи,
Її голублять шевці й гетьмани,
Її не люблять хіба що ляхи,
Хіба що турчики-бусурмани.

А ми не можем не величати
Великомучениці-горілки:
Нам з нею жити і помирати,
Її вже випили люди стільки,

Що якщо злити всю воєдино,
То нам на втіху або на горе
В ній потонула б уся країна.
Було б іще одне Чорне море!

ЦІКАВИЙ ОНИСИМ

Дідові Онисим
Ходу не дає:
– Між чортами й бісом
Чи різниця є?

Дід говорить: – Друже,
Ти що – в лісі ріс?
Чорт – він чорний дуже,
А рябий – то біс.

– А якщо він білий? –
Хлопець невгава.
– Білих дідьків, милий,
Зроду не бува!

НЕНЬЧИНА НАУКА

Сидять хлопці у княгині.
Один став казати:
– «Не радій, синок, чарчині»
Мене вчила мати.

Ось чом, вихиливши кварту,
Кидаю за плота
Ще й приказую без жарту:
– Тьху, яка гидота!

СЛІПИЙ
Чоловікові з порога
Повідомила Уляна:
– Чув ти? Дунька, слава Богу,
Вийшла заміж за Івана!

– А він що – сліпий?
– Ні, зрячий,
Із руками і ногами...
– Так чому ж він не побачив,
Що та Дунька із рогами?

ТОСТ СВЕКРУХИ

Як відомо, на весіллі
Тости – це основа.
Отож якось запросили
Свекруху до слова.

Та взяла коштовний келих,
Підняла в долоні:
– Я бажаю днів веселих
Моїй новій доні.

Щоб цвіла зимою й літом
На радість синочку,
Щоб її обсіли діти,
Як курчата квочку.

Щоб були у неї гості
На кожному тижні,
Щоб іржали на помості
Коні дивовижні.

Щоб було у неї в домі
Ясно і в негоду,
Щоб сусіди і знайомі
Не заздрили зроду.

Щоб жила вона багато,
П’яна від кохання,
Щоб у неї оце свято
Було не останнє.

КВИТИ

Жінка порає коржі
Й рюмсає в кулак: 
– У всіх мужі як мужі,
А в мене пияк!

Чоловік лата мішки
І зітха: – Ага,
У всіх жінки як жінки,
А в мене яга!



ДОСЛІД

Хтось в шинку мовля й клянеться:
– От же зілля враже!
Хто горілочки нап’ється,
Тільки правду каже!

– Тільки правду? – мовить Муха
І кива на кварту:
– Націдіть мені сивухи.
Перевірить варто.

Випив келих, глянув строго:
– Тю, яка гидота!
Не горілка це, їй-богу,
А вода з болота!

– Так, вода, – мовля шинкарка, –
Чисту правду чешеш.
От і вийшло: після чарки
Навіть ти не брешеш!

ТО НЕ КОЗАК
(Пісня)

То не козак, то не козак,
Що на городі сіє мак
Або пшеницю й жито.
Ото козак, ото козак,
Що не ганя в селі собак,
А йде на Січ служити.

То не козак, то не козак,
Що може осушить коряк
І безпробудно спати.
Ото козак, ото козак,
Що лупить турків-зарізак,
Усяких супостатів.

То не козак, то не козак,
Що червоніє, наче рак,
Чи мучиться з-за кралі.
Ото козак, ото козак,
Що ловить кулі у кулак,
Жартує і на палі.

То не козак, то не козак,
Що п’є лиш тільки на дурняк
В шинку або на лузі.
Ото козак, ото козак,
Який віддасть і кобеняк,
Щоб пригостити друзів!

ВОРОЖКА

Прийшла Меланка до ворожки,
На стіл гостинці виставля
І просить: – Потрудись хоч трошки:
Хотіла б мати я маля...

– Маля? Це просьба невелика, –
В ворожки усміх на виду.
Гукає в хату чоловіка,
Которий порався в саду.
Не по собі Меланці стало.
В руках хустину теребить.
Нарешті, тихо запитала:
– Він теж у тебе ворожбит?

А жінка зуби скалить білі,
Малечу кличе й каже так:
– Не ворожбит. Але в цім ділі,
Сама поглянь, ого мастак!



ГАНЖА АНДИБЕР
(За народними мотивами)

В корчму прийшов Хвесько Ганжа Андибер –
Козацький гетьман, знаний сміхован.
Прикинувсь бідним, хворим – ледве диба
І кашля, як останній стариган.

На ньому – шапка-бирка (зверху дірка),
Свитина ветха, сіра, мов рядно.
А на ногах – сап’янці (видно пальці):
Сердешні, просять каші вже давно.

А в тій корчмі сиділи ляські дуки –
Пихаті і бундючі три пани.
Велять шинкарці взять мітлу у руки:
– Не бачиш старця? Геть його жени!

Але шинкарка – жінка справедлива
І не бажає козаку біди:
Вона у кухоль наточила пива
І каже: – Пий та, чоловіче, йди.

Гість келих осушив, як кажуть, духом –
І мовби підмінили жебрака:
Він кухлем грима, ахає і уха –
Ось-ось, либонь, ушкварить гопака.

Пани дивують: ніби випив мало,
А як упився – прямо квач квачем.
Кричать шинкарці: – Бачиш, розібрало?
Жени його поганим рогачем!

Але Хвесько (а це ж був він, Андибер)
Гука шинкарку: – Серце, йди сюди.
Здається, що я грошики надибав.
Відерце медовухи націди!

А дуки в крик: – Та він же босий, голий!
Чи ти сліпа, шинкарко? Поміркуй,
Та він же не розплатиться ніколи!
Мітлою його краще почастуй!

Нараз Ганжа свій чересок виймає
(Напевно, дуки допекли його) –
Шинкарки стіл червінцями встеляє.
У молодиці сперло дух: – Ого!

Притьмом несе Хвеську горілки чарку
І перед ним аж гнеться у дугу.
– Пий на здоров’я! – примовля шинкарка,
Дає йому закуску дорогу.

Тоді Андибер із порога кличе:
– Гей, де ви там, сини Дніпра-ріки?
Ходи сюди-но, плем’я войовниче!
Несіть мою одежу, козаки!

І ось несуть розшитого жупана,
Папаху і сап’янці золоті...
Шинкарка шепче, що такого пана
Вона іще не бачила в житті.

А дуки хрестять чола: – Матка Боска!
Ми помилились! Думали, жебрак!
А це Андибер – гетьман Запорозький!
Дозволь з тобою випити, козак!

А що ж Ганжа? Не став він випивати –
Облив жупан, сорочку і штани
Та й заспівав: – Гуляйте, мої шати!
Шанують не мене, а вас пани.

Без вас мене не мали і за хлопа –
Така душа у всіх багатіїв.
Отож, беріть їх, козаки, за лоба,
Ведіть надвір і всипте їм київ!

ДУМА ПРО КОЗАКА ЛАМАЙРЕБРА

Гей, жив та був
І в ус не дув
Зацний запорожець –
В січах переможець,
За столом прославлений питець
І кругом, як кажуть, молодець.
А ім’я у козака було Петро.
Міг горілочки він вихилить цебро,
А з’їсти на закуску
Отакенну гуску,
Та ще дужче кварти
Любив хлопець жарти.
Коли він сміявся,
Весь курінь за животи хапався,
Коли реготав –
Сам люципер в пеклі мекав і гикав.
І все ж товариству на втіху
Не помер наш козак од сміху
І від ляської кулі ухилився,
І в турецькому морі не втопився.
Один клопіт мав –
Вельми постраждав,
Коли запорожці писали листа султану –
Заморському бусурману.
Сей Петро поглузував від серця
І такого турчину підсипав перцю,
Що у нього у самого луснуло ребро,
А у писаря зламалося перо.
Отоді-то запорожці лепсько дбали
І недовго думали-гадали –
Охрестили козака Ламайребром,
Щоб жила весела воля над Дніпром,
Щоб сухим у лицарів був порох,
Щоб над ними не глумився ворог,
Щоб вони давати вміли під ребро
Добрим людям на добро!

УНІВЕРСАЛ ПРО СМІХ

Друже, вдар об землю лихом
Чи жбурни його за пліт!
Ми своїм козацьким сміхом
Полонили цілий світ.

Здавна істина відома
(Нумо спробуй спростувать):
В того теє... не всі дома,
Хто не вміє жартувать!

І султана не одного
Пам’ятатимуть віки
Лиш тому, що добре з нього
Кепкували козаки.

Линув регіт аж до неба,
Що цвіло, мов корогов.
Гріх журитись, якщо в тебе
В жилах грає їхня кров.

Сміх звеличує і гріє,
Надихає у політ.
Хто жартує, той хворіє
Тільки раз у сотню літ.

Сміх віншує нашу волю,
Осіняє плин Дніпра.
Має той завидну долю,
Хто від сміху помира.

Зичу ж хліба, зичу сала –
На здоров’я, на добро!
Склав цього універсала
Кошовий Ламайребро.

ВІД АВТОРА

Цікавляться знайомі й незнайомі:
– Даруйте, але звідки вам відомі
Козацькі придибенції-пригоди,
Що здатні й нині веселить народи?

Чи то Граб’янка надіслав вам допис?
Чи ви знайшли небачений літопис?
Чи вам в музеї люлька розказала?
Чи хортицька зозуля накувала?

Відповідаю я, що сміх козацький –
Це дух наш, непригноблений і хвацький.
Він – оберіг наш на стежинах долі,
Він осіняє наші стяги волі,

Живе він в нашій пісні, в нашій мові,
У нашій кожній крапелині крові,
На кожнім кроці сяють його перла.
Живе він, щоб Вкраїна не померла!

 

Петро РЕБРО