КОЗАЦЬКИЙ ТОСТ

Хтось мух видуває з сопілки,
Хтось гатить об землю гопак.
Коряк зачерпнувши горілки,
Глаголить бувалий козак:

– Що ж, браття, хильнімо по краплі,
По жилах удармо вогнем,
Щоб діла у нашої шаблі
Все менше було з кожним днем,

Щоб рідше нам каркали круки,
Щоб легшим був хліба шматок,
Щоб швидше взяли ми у руки
Лопату або молоток!

УРОК

Питає якось козачок
У гармаша Микити:
– А можна, батьку, без жінок
На світі цім прожити?

Гармаш задумався: – Еге ж. –
Мне чуба п’ятірнею. –
Без жінки, синку, проживеш.
Не проживеш із нею!

З ДУМОЮ ПРО АДАМА

Розтікшись мислію по древу,
Питав хтось в курені:
– А прародительницю Єву
Любив Адам чи ні?

– Любив! – поглянув сотник строго.
Відтак додав він зло:
– Любив, бо вибору у нього,
Сердеги, не було!

ЖУРБА

Зажурились козаки,
Дно шукаючи у кварти.
Не димлять у них люльки,
Геть забули і про жарти.

Хтось питає: – В чому річ?
Занедужали, хлоп’ята?
– Ти не чув хіба? На Січ
Знов зима іде проклята.

Хоч топися від журби,
Нам не милий навіть келих,
Адже взимку нас баби
Ждуть з малечею на селах.

ОЩАСЛИВИВ

Раз Олекса вихвалявся
Перемогами в коханні:
– І до Гальки залицявся,
І до Марфи, і до Тані.

В дерезу водив і в сливи...
Хтось на ліжкові схопився:
– І кого ж ти ощасливив?
– Всіх: на жодній не женився!

БОГ У ПАПАСІ

Гриць вернувся з Січі. Зліз з кобили,
Жінку обійняв перед порогом:
– Як жили? З ким хліб святий ділили?
Мила зашарілася: – Із Богом.

З хати хлопчик вискочив тим часом
І підтвердив: – Так, із Богом, тату.
Він мені не раз в своїй папасі
Дозволяв надворі погуляти.

ЧОРНЕ ПРОСО

В кіш просився ціпов’яз.
Сотник глянув косо:
– А ти, голубе, хоч раз
Бачив чорне просо?

– Ні, – той каже, – не видав.
– Зате бачив ворог:
Чорне просо, щоб ти знав,
Це – козацький порох!

ВИКРУТИВСЯ

Каже Гриць: – Взяли б тебе чорти!
Щось ти, Савко, дуже розгулявся.
Чи це правда, що учора ти
З жінкою моєю цілувався?

– Так, це правда, друже. А чого?
Я тобі передавав вітання
І просив: «Ти поцілуй його
Так, як я тебе цілую, Таню!»

ЖВАВИЙ ДІД

Баба вибігла на тік
І заголосила:
– Та хіба ж це чоловік?
Це – нечиста сила!

Зокрема, в часи нічні
Хоч тікай із хати:
Не дає Пилип мені
Ні хвилини спати!..

Як почула тую річ
Удовичка Ліда,
Просить: – Ой, позич на ніч
Розбишаку-діда!

Хоч на вечір мені дай!
Я тобі віддячу!
Баба каже: – Забирай!
Я ще дам додачу!

А на ранок двері – рип.
Це вдовичка Ліда.
Каже: – Онде твій Пилип.
Візьми дармоїда.

Я йому нагріла піч
І поклала спати...
А він кашляв цілу ніч,
Мов гатив з гармати.

Голова тріщить моя:
Й трішки я не спала...
Баба каже: – Хіба я
Тобі не казала?

НА СІЧІ
(Із козацьких звичаїв)

Коли на Січ приходив сіромаха,
Ніхто не смів за язика тягти.
Казали: – Онде, хлопче, саламаха –
Поїж. А потім добре виспись ти.

Захочеш – можеш вихилити чарку
Чи підсушитись, якщо ввесь промок.
А тільки забувай свою Одарку
(Пістоль свій, так би мовить, на замок).

Якщо ж тобі невидержка, несила
(Нечиста сила грає у крові),
То можеш, хлопче, збігать на могилу –
Там скіфська баба мліє у траві!

ЗЛОДІЙ
(Із козацьких звичаїв)

Що запорожці хлопці войовничі –
Давно те знають місто і село.
А чи бували злодії на Січі?
Якщо по правді, майже не було.

Тоді слова не тратили без толку,
Мовляв, це гріх, мовляв, не ліпота.
Того, хто вкрав (хоча б іржаву голку),
Могли позбавить навіть живота.

Не раз таких розлючена голота
Судила без судді і без попа.
А найчастіше злодія-гунцвота
Нетяги припинали до стовпа.

А поруч клали замашну ломаку,
І кожен, хто йшов мимо, не вмовляв,
А лупцював злодюгу, мов собаку,
Щоб рота на чуже не роззявляв.

Сердегу молотили, мов катюгу.
Того ж, хто бив слабенько, хто жалів,
За чуба брали дужі козарлюги,
Щоб теж добрячих всипати київ!

МИСЛИВСЬКА ПРИГОДА

Кум Саливон і кум його Микола
На полювання вийшли восени.
Усі яри обшарили довкола,
Та зайчика й не бачили вони.

Коли ж на землю сутінки упали
Й сніг повалив зненацька (не напасть?),
То хлопці зрозуміли: заблукали!
Отут їм зараз жаба й цицьки дасть!

Кум Саливон у паніці: – Кабиця!
Вже завтра нас оплаче все село!..
Аж гульк – наткнулись хлопці на копицю
(Як видно, неборакам повезло).

– Ура! Живем! – затанцював Микола. –
Підпалимо й погріємося ми! –
І ось гогоче весело стодола,
У небо линуть іскри із пітьми.

Та що це раптом? Крики звідусюди,
Гармидер, ґвалт, мов наступа орда –
Біжать із відрами (з водою) люди:
– Село палає! Караул! Біда!

– Ех! – Саливон розлючено бурмоче. –
Звик наш народець на дурницю жить:
Як підпалити, так нема охочих,
А як погрітись – все село біжить!

ПРИВІТАЛИСЯ...

Бундючного в селі зустрівши дуку,
Козак спинився й, даючи дорогу,
Хотів йому потиснути він руку,
А той регоче й простягає... ногу.

У відповідь козак лише присвиснув
І, посміхнувшись, панові мовляє:
– Ну, що ж, охоче ногу я потисну,
Бо у свині, я знаю, рук немає!