ГАНЖА АНДИБЕР
(За народними мотивами)

В корчму прийшов Хвесько Ганжа Андибер –
Козацький гетьман, знаний сміхован.
Прикинувсь бідним, хворим – ледве диба
І кашля, як останній стариган.

На ньому – шапка-бирка (зверху дірка),
Свитина ветха, сіра, мов рядно.
А на ногах – сап’янці (видно пальці):
Сердешні, просять каші вже давно.

А в тій корчмі сиділи ляські дуки –
Пихаті і бундючі три пани.
Велять шинкарці взять мітлу у руки:
– Не бачиш старця? Геть його жени!

Але шинкарка – жінка справедлива
І не бажає козаку біди:
Вона у кухоль наточила пива
І каже: – Пий та, чоловіче, йди.

Гість келих осушив, як кажуть, духом –
І мовби підмінили жебрака:
Він кухлем грима, ахає і уха –
Ось-ось, либонь, ушкварить гопака.

Пани дивують: ніби випив мало,
А як упився – прямо квач квачем.
Кричать шинкарці: – Бачиш, розібрало?
Жени його поганим рогачем!

Але Хвесько (а це ж був він, Андибер)
Гука шинкарку: – Серце, йди сюди.
Здається, що я грошики надибав.
Відерце медовухи націди!

А дуки в крик: – Та він же босий, голий!
Чи ти сліпа, шинкарко? Поміркуй,
Та він же не розплатиться ніколи!
Мітлою його краще почастуй!

Нараз Ганжа свій чересок виймає
(Напевно, дуки допекли його) –
Шинкарки стіл червінцями встеляє.
У молодиці сперло дух: – Ого!

Притьмом несе Хвеську горілки чарку
І перед ним аж гнеться у дугу.
– Пий на здоров’я! – примовля шинкарка,
Дає йому закуску дорогу.

Тоді Андибер із порога кличе:
– Гей, де ви там, сини Дніпра-ріки?
Ходи сюди-но, плем’я войовниче!
Несіть мою одежу, козаки!

І ось несуть розшитого жупана,
Папаху і сап’янці золоті...
Шинкарка шепче, що такого пана
Вона іще не бачила в житті.

А дуки хрестять чола: – Матка Боска!
Ми помилились! Думали, жебрак!
А це Андибер – гетьман Запорозький!
Дозволь з тобою випити, козак!

А що ж Ганжа? Не став він випивати –
Облив жупан, сорочку і штани
Та й заспівав: – Гуляйте, мої шати!
Шанують не мене, а вас пани.

Без вас мене не мали і за хлопа –
Така душа у всіх багатіїв.
Отож, беріть їх, козаки, за лоба,
Ведіть надвір і всипте їм київ!

ДУМА ПРО КОЗАКА ЛАМАЙРЕБРА

Гей, жив та був
І в ус не дув
Зацний запорожець –
В січах переможець,
За столом прославлений питець
І кругом, як кажуть, молодець.
А ім’я у козака було Петро.
Міг горілочки він вихилить цебро,
А з’їсти на закуску
Отакенну гуску,
Та ще дужче кварти
Любив хлопець жарти.
Коли він сміявся,
Весь курінь за животи хапався,
Коли реготав –
Сам люципер в пеклі мекав і гикав.
І все ж товариству на втіху
Не помер наш козак од сміху
І від ляської кулі ухилився,
І в турецькому морі не втопився.
Один клопіт мав –
Вельми постраждав,
Коли запорожці писали листа султану –
Заморському бусурману.
Сей Петро поглузував від серця
І такого турчину підсипав перцю,
Що у нього у самого луснуло ребро,
А у писаря зламалося перо.
Отоді-то запорожці лепсько дбали
І недовго думали-гадали –
Охрестили козака Ламайребром,
Щоб жила весела воля над Дніпром,
Щоб сухим у лицарів був порох,
Щоб над ними не глумився ворог,
Щоб вони давати вміли під ребро
Добрим людям на добро!

УНІВЕРСАЛ ПРО СМІХ

Друже, вдар об землю лихом
Чи жбурни його за пліт!
Ми своїм козацьким сміхом
Полонили цілий світ.

Здавна істина відома
(Нумо спробуй спростувать):
В того теє... не всі дома,
Хто не вміє жартувать!

І султана не одного
Пам’ятатимуть віки
Лиш тому, що добре з нього
Кепкували козаки.

Линув регіт аж до неба,
Що цвіло, мов корогов.
Гріх журитись, якщо в тебе
В жилах грає їхня кров.

Сміх звеличує і гріє,
Надихає у політ.
Хто жартує, той хворіє
Тільки раз у сотню літ.

Сміх віншує нашу волю,
Осіняє плин Дніпра.
Має той завидну долю,
Хто від сміху помира.

Зичу ж хліба, зичу сала –
На здоров’я, на добро!
Склав цього універсала
Кошовий Ламайребро.

ВІД АВТОРА

Цікавляться знайомі й незнайомі:
– Даруйте, але звідки вам відомі
Козацькі придибенції-пригоди,
Що здатні й нині веселить народи?

Чи то Граб’янка надіслав вам допис?
Чи ви знайшли небачений літопис?
Чи вам в музеї люлька розказала?
Чи хортицька зозуля накувала?

Відповідаю я, що сміх козацький –
Це дух наш, непригноблений і хвацький.
Він – оберіг наш на стежинах долі,
Він осіняє наші стяги волі,

Живе він в нашій пісні, в нашій мові,
У нашій кожній крапелині крові,
На кожнім кроці сяють його перла.
Живе він, щоб Вкраїна не померла!