Коротка біографія
Дмитро Панасович Молякевич народився 26 червня 1926 року в селі Єлизаветполі Базалійського району Вінницької (нині Хмельницької) області. Під час фашистської окупації неповнолітнім вивезений до Німеччини на примусові роботи. Після звільнення повернувся до рідного села. У 1947 році закінчив Базалійську середню школу і вступив до Львівського університету на українське відділення філфаку. По здобутті вищої освіти працював у львівській обласній газеті «Вільна Україна» (відділ літератури і мистецтва); з 1961 року — в Києві, в журналі «Перець».
Автор 13 книжок сатири і гумору. Член НСПУ, заслужений працівник культури України, лауреат літературної премії імені Остапа Вишні.
ПАВУКОВА ПРАВДА
З кутка — Павук до Мухи шепотів:
«О, як тебе обняти б я хотів!..
Лети ж до мене, серденько, лети...
В моїм житті найбільша втіха — ти:
І наяву, і у солодкім сні
Ввижаєшся, являєшся мені...
Повір, без тебе, радосте моя,
На білім світі жить не можу я...
Прилинь! Не завдавай же мені мук...»
А що?! — і слова ж не збрехав Павук!.
Не раз чувать доводилось мені,
Що всяка правда — краща од брехні...
Я — правдою з дитинства дорожу,
Тому, на всякий випадок, скажу:
Є правда чиста, гола, є — гірка,
Та є іще й така,
як в павука!
І, як по правді, то вже кат їх зна,
Що гірше з двох — брехня а чи вона.
ЗАГАДКА ПРИРОДИ
Природа — мудрий вчитель і творець,
Ніщо не зайве у природи-мами —
І цар орел, і сірий горобець,
Мурашка й лев... І навіть ми із вами!
Учені — їй присвячують томи,
Поети — пишуть величальні оди... —
На всі лади розхвалюємо ми
Безмежну мудрість матінки-природи...
З поетами у згоді я давно,
І твердо вірю я у слово вчене...
Та є в природі все-таки одно,
Що не доходить — хоч убий! — до мене...
Істота дивна лазить по землі
(З творінь природи — виняток єдиний!) —
Є руки, дві ноги... І взагалі
Усі прикмети зовнішні — людини.
Та не стривожать їй душі до дна
Ні тихі води, ані ясні зорі:
В природі знає лиш одно вона —
Хазяйнувать, як злодій у коморі...
Вона шанує лиш саму себе,
Отож собі на вигоду й догоду
Як тільки може — шарпає, скубе,
Калічить, запаскуджує природу...
Природо-мамо! Вибач і прости:
Ти — мудра, і велика в тебе сила,
Чому ж створіння це бездушне
ти
Сама собі на лихо сотворила?!
РІПКА
Звичайно ж, казка
Жив дід із бабою в мирі та згоді
Й виростив ріпку таку на городі,
Що покректати старим довелося,
Поки той овоч вирвать вдалося...
Казку про ріпку оту небувалу
Ви, сподіваюся, знаєте змалу,
Тож, опустивши сюжету деталі,
Глянемо краще, що було далі...
Успіхом першим окрилений,
Знову
Дід посадив оту ріпку казкову,
І, як належить, до певного строку
Виросла ріпка тая нівроку.
Раз дід і каже своїй господині:
«Бабо! Ми ріпку вже вирвемо нині.
Тільки затям це одразу, будь ласка:
Більше стара не повториться казка —
На посміховисько всенькому люду
Пупа собі надривати не буду:
Ми, слава богу, грамотні стали —
Маємо досвід і казку читали!
Йди, погукай-но онучку із хати,
Жучку і кішку — та й будемо рвати...
Зразу ж і мишку гукни, зрозуміло, —
Знаєш: без неї ж не склеїться діло...»
Весь колектив на городі зібрався.
Дід вже й за гичку ріпки узявся,
Баба — за діда, внучка — за бабку,
Жучка — за...
(Е-е... тут я ставлю трикрапку!)
Внучка гукнула: «Гляньте-но, діду!
Кішка вмивається!.. Гості приїдуть!..»
І — як у воду дивилась небога:
Закучерявилась пилом дорога,
І у просторому авторидвані
Притарабанили гості неждані.
Й зразу ж
активно попхались на грядку...
Ріпку оглянули всі по порядку.
«Треба,— сказали,— перше ніж рвати,
Все як належиться обгрунтувати...»
Мудро мугикали... Міряли гичку...
Занотували кожну дрібничку,
Ще й на кілочку, бач,
невеличку
Тицьнули в грядку бирку-табличку
(Глянеш, і — видно: на данім городі
Вже і наука сьогодні у моді!).
Потім пішли із городу до хати
Та й заходилися знову писати...
І, як у казці то тільки можливо,
Метаморфозне сталося диво:
Де була дідова хата ще вчора,
Нині — з’явилася «Ріпкоконтора»...
Трудяться люди, стараються люди —
В день переводять паперу три пуди
На діаграми, анкети, цидули.
(А на город і дорогу забули!)
Вже й дисертація є: «До питання
Ріпкосадіння і виривання»...
Ну а куди ж то поділись герої
«Ріпки» колишньої, казки старої?..
Всі вони — тут же, у повному зборі:
Дід — сторожує при «Ріпкоконторі»,
І за сумісництвом — як споконвіку —
Дітям розказує казку про ріпку.
Баба також зарахована в штати
(Треба ж контору комусь підмітати!);
Та на базар іще ходить при тому —
Ріпки купить, бо смакує старому.
Жучка — при дідові гавкає, скаче:
Бути при сторожі — діло собаче;
Кішка — знати нічого не хоче:
Їсть та гуляє, спить та муркоче;
Мишка — та, повна завзяття й наснаги,
Трубить ретельно конторські «бомаги»;
Внучка вже третю дитину колише...
А «Ріпкоконтора» — все пише та пише...
Раптом одного чудового ранку
Діда в контору гукнули із ґанку.
«Ріпку,— сказали,— вже рвати іди ти;
Осьде — інструкція, як це робити;
Вивчи й дотримуйся тої науки!»
Й тицьнули дідові книжечку в руки...
Дід на пеньочку присів коло хати
І заповзявся читати-вивчати...
От і дізнався, що ріпку
Можливо
Вирвати
тільки усім колективом,
Бо, виявляється, так вона рветься:
Дід — хай за гичку цупкенько береться,
Баба — за діда, за бабу — онучка,
А за онучку — чіпляється Жучка
(Є у онучки для цього спідниця),
Далі — за Жучку хай візьметься киця;
Врешті, покликати треба ще й мишку...
Плюнув старий та й пожбурив ту книжку,
І, свою хатню зібравши громаду,
Взявсь виробничу проводить нараду...
Та... затремтіли в старенького жижки:
Серед присутніх не бачить він мишки!
Мишка пропала, бодай йому трясця!
Вирвати ж ріпку без неї не вдасться!!
Кинулись кликати мишку;
Шукати
Всюди у хаті (та ще й — коло хати!)...
День метушились усі
без обіду!..
Марно! — пропала сіренька без сліду...
(Справа у тім, що, гулявши без діла,
Кішка забави з нудьги захотіла,
От і погралася з мишкою трішки.
Чим це кінчилось — питайтеся кішки).
...Дід рознервовано бабу картає,
Баба — од серця ліки ковтає,
На пів-округи голосить онучка,
Гавкає, ніби сказилася, Жучка,
Кішка — та геть дременула із хати
(Тож довелось іще й кішку шукати!).
Словом, було то — содом і гоморра!..
Дід у коморі замкнувся
і з горя
Пив цілий тиждень без передишки...
Врешті —
Усе обійшлося без мишки!
Бо як закінчив старий горювати,
Вийшов на грядку — а що ж його рвати?!
Хоч би яка де паршивенька гичка!..
Тільки стирчить
на кілочку табличка...
А на табличці — лише два слова.
Вицвілий напис:
«Р і п к а к а з к о в а».
ПРО СМІХ І ПЛАЧ
Сміються, плачуть солов'ї...
О. Олесь
...І ваблять знову дальні далі,
Кімната стала затісна...
Але — опустимо деталі
І скажем коротко: весна!
Весна!.. І наче сам лягає
Рядок ліричний з-під пера...
Земля квітчається розмаєм...
Чудова, дивна то пора,
Коли гудуть вітри провісні,
Шумлять оновлені гаї
І, як у тому вірші-пісні,
Сміються, плачуть солов’ї
Скажу охоче, що нагоди
Не пропущу ніколи я
Послухать диво те природи —
Його Величність Солов'я!
Це ж як затьохкає, засвище,
То вище візьме, а то — нижче,
То залящить, то тьохне знов,
Колінце вверне зверх програми, —
То тільки — розведеш руками:
«Ну й ну!.. Бодай ти був здоров!..»
Бо — що й казать! — митець! Маестро,
А не якийсь ото партач;
Він пісні служить вірно й чесно.
В піснях же — все є: сміх і плач...
Не сміхом, звісна річ, єдиним
Живе на світі чоловік
(Хоч, як відомо, для людини —
То гарний харч і добрий лік),
Та в кожного, як це ведеться,
Є уподобання свої...
Мені — найбільше те до серця,
Що, бач, сміються солов'ї!
І не у тому тільки справа,
Що сміх — над золото ціню,
Що вельми бажана приправа
Він у духовному меню.
Гукнувши логіку в підмогу,
Це пояснить я так би міг:
Весна — йде з радістю у ногу,
А радості
до пари — сміх!
Хоча, повірте, я — не проти
Сльози людської!.. Завше — «за!»,
Коли це не сльоза скорботи,
А світла радості сльоза!
Якщо ж про інший плач казати,
То, мій читачу дорогий,
Хай плачуть всякі супостати,
Хай плачуть наші вороги!
СЛОВО
ПРО ЧУЖЕ І ПРО РІДНЕ
Десь там у Греції
чи у Венеції
є, кажуть,
усякі предивні штукенції —
і з нашої, і — з до нашої ери:
канали,
гондоли,
гондольєри...
А руїн усіляких,
старовини тієї! —
Парфенон!..
Акрополь!..
Пропілеї!..
Та й по інших чужих краях —
чудес усяких, що тільки — ах!
Колізеї,
музеї,
тріумфальні ворота...
Станеш,
глянеш —
роззявиш рота...
Шикарні бігають лімузини,
реклами кличуть у магазини.
А в магазинах —
рідна нене! —
штучки різні такі елегантні...
І що не візьми —
усе іноземне!
Ніби у наших спекулянтів...
Чи от, скажімо, од мами і тата
в нас
родяться просто собі — дівчата.
А там —
де не стань,
куди не піди ти —
усе мадмазелі, міс
та синьйорити...
Я — не з таких,
яким аж не спиться,
бо наяву сниться
ота заграниця.
А приїдуть, куди належить,
то їх тривожить,
то їх бентежить
не дивна усмішка Мони Лізи,
а як би напхати свої валізи;
не ніжність Рафаелевої мадонни,
а на лахах ярлик закордонний...
Зате
як додому назад повертаються,
то аж розпинаються,
аж захлинаються:
«Ах, там — культу-ур-ра!..
Ех, що й казати! —
азіати ми... азіати...»
Я — не з таких...
Та й не з тих, між іншим,
що все не наше вважають гіршим...
Я поїхав би по заграницях —
себе показать,
на людей подивиться...
Може, побачив би мільйонера.
(Цікаво, який же то він, холера!
Бо в нас
не впізнаєте мільйонерів:
маскуються «мільйонери»
од міліціонерів.
Буває, почуєш:
«Об'явився отам-то!»,
а він — з «мільйонера»
вже став арештантом!)
Якби закордонну узяв я візу,
то відвідав би Мону Лізу;
у Парижі чи в Римі
побував би в соборі;
скупався б десь в іноземному морі
(капіталістичні оті акули,
може б, мене і не проковтнули?);
наніс би візит Вандомській колоні...
Та де мені зараз до тих закордонів!..
Не ждіть ви мене,
синьйорити і леді...
Та з цього
собі не роблю я трагедії...
Ще ж ціла шоста частина світу
жде,
що огляну її,
проїду
від Карпат — аж ге-е-ен по Курили!
(Було б лиш досить часу та сили!)
Що не був у Парижі - біда не велика.
Інша,
гірша є заковика.
Я ж досі (аж сором признатись навіть)
ще ані разу не був у Полтаві!..
Чи як для кого там,
а для мене —
Дніпро, їй-Богу, не гірший Сени,
а на Дніпрі на отому
я ж
тільки й знаю, що київський пляж...
Гей, гей!.. Скільки я ще не знаю!
Скільки я ще пізнати маю!..
Скільки чудового,
свого, рідного
я ще не знаю...
А знать — потрібно!..
Оце у серці моїм ятриться!..
А заграниця... Що заграниця?!
А заграниці як не побачу,
то й досі не плакав, і — не заплачу!..
А ви?
Збагнули вже все й пізнали
на тій землі,
де вам пупа в'язали?
ЕНЕЙ У ПОЛТАВІ ТА ЩЕ Й ТРОХИ ЗА НЕЮ
Енея наче підмінили:
Занудьгував — не милий світ.
Всі на Олімпі говорили,
Що це — з похмілля чи пристріт.
Він за Полтавою ж нудився,
Бо хоч «у Трої народився
І мамою Венеру звав»,
Але була-таки Енею
Полтава рідною, своєю,
І, звісна річ, не без підстав.
У ній-бо ж народився знову
Вже більш як півтораста літ.
Взяв наші звичаї і мову
Та звідси ж вирушив у світ.
То й річ відома, зрозуміло,
Що — ґвалт! — Енею закортіло
Поглянуть, як там земляки,
Та Котляревському Івану
Чолом оддать синівську шану,
Бо хресний батько то ж таки!
Це ж він Анхізову дитину
На наський лад перехрестив,
Обпатрав з неї всю латину
І в сіряку гулять пустив.
Та дав живу козацьку вдачу,
Веселе слово на додачу,
І вийшов хлопець — хоч куди!
Де треба,— може дати хлосту,
За товариство — в воду з мосту!
І вийде знов сухим з води!..
Хоч на Олімп-горі прописку
Еней, як всі безсмертні, мав,
Але і там свою колиску
Й полтавську хату пам'ятав.
А дехто ж, бачите, буває,
На рідне косо позирає,
Чуже ж — підносить аж до хмар.
Еней не їв, аж спав із тіла,—
Амброзія осточортіла,
Як редька, остогид нектар.
Олімпські згидились порядки,
Боги, богині та божки.
То й спакував свої достатки,
В Полтаву рушив навпрошки.
Було не дуже в нього ноші,
Тож вище підкотив холоші
(Бо зранку росяно було),
Узяв гирлигу — знадобиться
В дорозі од собак одбиться —
І тягу дав, аж загуло.
Дорогу вибравши знайому,
Та ще й питаючись людей,
За тижнів два уже й додому,
В Полтаву, причвалав Еней
І мало не зазнав неслави —
Не упізнав було Полтави!
Ну, та воно й не дивина:
Не був давненько ж на садибі,
Десь на Олімпі тому гибів, —
От і змінилася вона.
Там, де була місцина гола, —
Такі будинки, що аж — гей!..
Тож розглядається довкола
І аж прицмокує Еней.
Коли це — глядь!.. О рідна мамо!
Реклама перед носом прямо!
Така: «Полтавські галушки».
Анхізович, ковтнувши слину,
Сусіль туди у цю ж хвилину,
Бо грали марш уже кишки.
Угледів там наїдки ласі;
А замість різних варенух
Таке стояло на шинквасі,
Що аж перехопило дух.
Не знав, що їсти-пити брати, —
Битки, котлети і салати
Несли полтавці на столи,
Ромштекси й інші лигоманці,
Яких не відали троянці,
І — навіть галушки були!
Оце зумисне відзначаю,
Бо ще бува, щоб я так жив,
Що в «Чайній» не буває чаю,
Хоч є все інше на розлив.
Тут не в галушці, браття, справа,
Бо знатна іншим вже Полтава,
Все ж галушки в Полтаві — є!
Полтавці, варто це сказати,
Чуже уміють шанувати,
Але шанують і своє.
Приїде хтось погостювати
З своїх чи із чужих країв —
В Полтаві є що показати,
Та він, бач, галушок не їв.
Що ж, ось вам фабрики, заводи,
Усякі чудеса природи,
В Полтаві писані книжки,
Театр, музеї, магазини,
І пам'ятники, і картини.
А ось — полтавські галушки!..
Еней усе це теж оглянув.
А коло пам'ятника він
Своєму батькові Івану
Одважив до землі поклін.
Не те, що деякі синаші,
На батьківській од'ївшись каші
(Бодай вони були чудні!),
Як тільки в палочки уб'ються,—
Вже й до своїх не признаються,
Вже й носа вернуть од рідні...
Зайшов у сквер. А там, на лавці,
Про шведа люди річ вели.
Повідали й про те полтавці,
Як пинхви доброї дали
Отут фашисту-супостату.
На це Еней прорік цитату
(Хоч не мастак він до цитат):
«Любов к отчизні де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильніша од гармат...»
І вмовк... Пригладив оселедця...
Не те, що інший, прошу вас,
Вже до цитат як допадеться,
То наче кіт би до ковбас —
Кебети власної катмає,
Отож скубе та всюди пхає
Чужі думки, чужі слова
І тим живе собі нівроку;
А дехто ще й похвалить збоку:
«Ге-е, мудра, мудра голова!..»
Тож і мені, якщо признаться,
Кортить (і так, що й не сказать!)
Цитат якихось хоч із надцять
Отут пришить чи прилатать.
Було ж то вельми любо й гоже —
Ще в мудреці проліз би, може...
Але не буде, знать, кіна:
Часу немає на цитати —
Енея треба доганяти —
Непосидючий, сатана!..
Еней підбився, що й казати...
І ледве ноги вже волік,
Та запросив його до хати
Один гостинний чоловік.
І потекла — слівце до слова —
Про Котляревського розмова
Та про його врожайний сміх.
Остапа Вишню вшанували,
Гребінку, Глібова згадали
Та інших земляків усіх.
Оклигавши, поговоривши
Про любе, рідне та святе
І чарочку перехиливши
(Узвару, звісна річ!) за те,
Що з Котляревського коріння
Росте і множиться пагіння
Й полтавці задніх не пасуть,
Еней ще більше звеселився,
Господареві уклонився
Та й знову вирушив у путь.
Прибрів до річки освіжитись,
Та — тпру! — на березі закляк.
Ні, не боявся утопитись —
Нюхнув, що пахне щось не так.
Аж сплюнув: — Жаль, що кат їх знає,
Хто все це в річку виливає,—
Сказав би я у вічі їм:
«На тому світі, супостати,
Оте ви будете хлебтати,
Чим воду труїте на цім!..»
Що ж, тут Енею карти в руки:
У пеклі ж побував козак
І знає прейскурант на муки —
Раз каже, значить, буде так.
Та хоч на тому світі, друзі,
Усім воздається по заслузі,
Хто учинив природі зло,
Але якби й на цьому світі
Вони іще були в одвіті, —
Воно б таки певніш було.
Бо дехто думає: «Не штука,
Що ближній мій — ковтає дим,
Що сохне дуб, конає щука...
Поду-умаєш!.. Та біс із ним!
Що заглядати в далі дальні?!
Нам — аби план (і преміальні!),
А після нас — хоч і потоп!..»
Паскудять небо, ліс і воду...
Що ж, перетворюють природу,
Як то сказав би хвилозоп...
Еней наш по Полтаві никав,
Скрізь, рот роззявивши, ходив,
Усюди свого носа тикав,
Багацько всяких бачив див,
Спочити сів, бо душно, парко...
Та як утнуть у парку шпарко
Враз музиканти-джигуни!
Еней притьмом зірвався з лави,
Повів плечима, вус розправив
І хвацько підтягнув штани.
Хотів навприсядки ушкварить,
Уже й матню в кулак затис,
Та глянув, як танцюють пари,
Махнув рукою лиш і — скис:
То повзали, немовби сонні,
А то — хвицали, наче коні,
Що аж мокрів од поту лоб.
Не знали танців сих троянці.
Що ж, інший час, то й інші танці,
Як то сказав би хвилозоп...
Еней не став репетувати:
«Ну й молодь же пішла!» (Мовляв,
Так не годиться танцювати,
Бо ж я отак — не тапцював).
Лиш здивувався: «Ти дивися,
Які в них танці повелися!
То лазять, ніби ледь живі,
То — мов нечиста сила носить...
Що ж, сприту у ногах є досить,
Якби ж то ще й у голові!»
Минає він Палац культури...
Та, підійшовши до дверей,
Почув, що там дзвенять бандури.
Заскочив і туди Еней.
Там вигравали, мов артистки,
Самодіяльні бандуристки;
А потім танець був — гопак —
Навприсядки і вихилясом,
І так співав хлопчина басом,—
Тріс тахтаулівський би дяк!
Еней наш — праведна натура —
Дивується: «Ото діла-а!..
Цікава штука та культура!
Раніше не така була:
Сиділи ми на вечорницях,
Могли іще повеселиться
В шинку, якщо пішло на це;
Ну, потанцюєм, поспіваєм.
Комусь там боки полатаєм —
Ото і весь тобі концерт!»
А з тим як розпрощався залом,
Пішов у центр на променад.
Тут люду різного чимало
Вперед ходило і назад.
Гуляли і скубенти браві
(Еней вже знав, що у Полтаві
Є інститут, і не один),
Було поспільства — не злічити.
«Все — люд хороший, працьовитий»,-
Зметикував Анхізів син...
Ні, не збрешу — боюся кари,
Бо сказано ж: брехня — то гріх!
Траплялись інші екземпляри,
Хоча було й не густо їх:
Либонь, дурніше, аніж п'яне,
Блукало чадо ресторанне,
Полохало жіночу стать;
Вертихвістка, до фіглів ласа;
Зустрів Еней і мартопляса —
Нащадка Финтика, видать.
Але вони — то нуль без палки...
А от полтавки (щастя — їм!),
Наталки, й навіть не Наталки, —
Оце-то, я вам доповім!!
Поглянеш — писана картина!
(Умитися дочці Латина!)
А що хода — немов у пав...
Еней, згадавши давні звички,
Було, прилипнув до спіднички,
Та — дзуськи! Не на ту напав!
«Гай, гай, — промовила, — козаче,
Ти з глузду з'їхав, далебі, —
Я — не Лавінія! Тим паче
І не Дідона я тобі!
Ото по заграницях шлявся
Та звичок тих і нахапався,
„Наталки", видно, й не читав!»
Еней од неї — задки, задки,
А там — убік, та без оглядки
Чкурнув, і слід за ним пропав...
Пригоду цю згадавши вранці,
В село він рушив того ж дня —
Візиту нанести Наталці,
Бо то ж таки близька рідня.
Гостинець віз — сережки модні,
Бо хоч і півтори вже сотні
Наталці літ — це не біда:
Вона хоч і простого роду,
Амброзії не їла зроду,
А теж — безсмертна й молода!
За час, що він не був в Полтаві,
Та розрослась аж до села...
Наталки ж вдома не застав він
(В театрі, звісно, десь була).
Був побратим Петрів — Микола;
Він все показував довкола,
Усе тлумачив, як умів.
Еней крутився, розглядався,
Розпитував та дивувався.
Микола ж — мову далі вів:
«Знав з Тахтаулова ото я Дячка...
Із видних женихів!
Бо був „ізучен ярмолоя",
Печерсько-лаврський знав напів;
Ще писар волосний з Восьмачок,
Пан возний (сто йому болячок!).
Все люди вчені, не прості.
Всі до Наталки женихались.
Мені ж тому, бач, пригадались,
Що нині — й женихи не ті.
Тепер по селах — інженери,
І лікарі, й учителі.
Та й інші — чим не кавалери, —
Хоч трудяться коло землі!
Пройшли такі науки й школи,
Що і не нюхав їх ніколи
Той возний, писар а чи дяк.
Та й до роботи всяк проворний,
І кожен — „парубок моторний,
І хлопець хоть куди козак...".
Але зустріти можна й фертів
(Бо ж не без виродка сім'я):
В міськім побуде туалеті —
Вже й ви — не ви, і я — не я!
Ладен змінить і душу, й шкіру.
Хоча й дурне — аж понад міру,
А десь у місті зо три дні
На тротуарі потовчеться —
Вже й приндиться воно, вже й дметься,
Немов та жаба на вогні».
Еней те слухав, брови хмурив,
Та усміхнувсь, і мовив так:
«Нюхнув міської, знать, культури
Лиш у клозеті, неборак,
А вже вважа себе культурним.
Що ж сперечатися із дурнем —
Не по-козацькому було б.
Стрічав і я оту породу —
Гай, гай! Дурне воно од роду,
Як то сказав би хвилозоп...»
Коли ж Еней, сказать доречно,
Цікавість наситив свою,— Мов репортер,
Миколі ґречно Подякував за інтерв'ю.
Ну, на прощання, як ведеться,
Хильнули ще (ситра, здається),
Аж ледве підвелися з лав...
А як жара вляглась під вечір,
Еней звалив сакви на плечі
Й Полтавським шляхом почвалав...