ГОРБІВНЕНКО Анатолій

 Анатолій ГОРБІВНЕНКО

 

Про себе

Народився в учительській родині. Восени. Кажуть, що саме в цю пору з'явилося на світ Божий багато поетів. От і я вирішив народитися в жовтні. Пам'ятаю, мама увечері копала буряки. Увесь город прибрала, навіть гичку позносила. Так натрудилася, що батько мусили підводою до лікарні відправити. Проти ночі. А вранці я взяв і народився. Добре, що в моєму рідному Білозір'ї дільнична лікарня є. Чули про село Білозір'я? Не знаєте де воно? Це...коли вітер віятиме з Золотоноші на Смілу, а ви підніметесь літаком над Черкасами, кілометрів на чотири, і стрибнете з парашутом, то впадете в самісінькому селі Білозір'ї.

Народився і лежу. То було ще в 1953 році 18 жовтня. Лежу і бачу: бере мене жінка в білому халаті (висока така, худорлява, Горницька прізвище її) та ось по цьому місцю ляп, ляп. Я ж як заверещу! Коли це чую: бем, бем. "Хто дзвонить? – питаю. Кажуть: "У церкві дзвонять. Неділя". А Горницька кладе мене на ваги голою...спинкою. Ну, думаю, це вже занадто. Так і радикуліт може скрутити! Лежу на холодній мисочці, а вона: "Чотири кілограми сто п'ятдесят чотири грами. "Отут я не стерпів. "Приписки! – кричу, – на цілих сто п'ятдесят чотири грами обдурила! На моїй спині план викручувати!?..."

Отож критичне ставлення до різного роду проблем з'явилося в мене з перших секунд життя.
А потім навчався у двох білозірських школах: восьмирічній № 2 і
середній №І.Однієї виявилося замало. Після служби у війську навчався в Дніпропетровському держуніверситеті. Заочно. Якось на екзамені
викладач сумно похитав головою і мовив: "Заочне навчання – все одно, що заочне харчування. "Мабуть, тому, що навчаючись на філфаці, я освоїв професії слюсаря, столяра, тесляра-бетонника, скляра. А потім працював заступником начальника ЖЕКу, інструктором Смілянського райвиконкому й один день трактористом. (Про тракториста в трудовій книзі записати
не встигли.)

З університету виніс одне золоте правило: не вмієш працювати сам – іди навчати інших. Отак опинився на педагогічній роботі. В перекурах писав ліричні вірші, жарти, байки, гуморески, пересмішки. Прозові твори збирався писати як раптом відчув потяг до психологічних знань. А здобувши психологічну освіту, зрозумів: психолог – це не професія, це діагноз.
І навіть потім, працюючи секретарем міської ради, чи заступником головного редактора газети “Сміла”, залишався психологом. Практичним.

Хоча, літератором також. Бо видав авторські збірки "Парнасівськї будні", "Добрий день", “Покотьоло" та книгу віршів для дітей "Кораблик". А ще впорядкував дві колективні збірки: “Мелодії джерел”(Смілянщина літературна) та антологію гумору Черкащини “Перепустка в безсмертя”.

Лауреат літературної премії імені Л.Глібова.

Член Національної спілки письменників України.

Член Національної спілки журналістів України.

 

У ПОШУКАХ НАТХНЕННЯ

Поки планета неслася Всесвітом, цибрячи на собі річки з рибою й очеретом, ліси з усякою звіриною й птахами, людей – з пляшками і без, поет Неписьменний длубався у вусі, чухав потилицю й тверезо сопів. То він шукав у закамарках пам’яті свіжу риму. Від невимовної напруги стугоніли мізки. Саме так працював його організм вибудовуючи вірші про шалену любов – любов до жінки, любов до краси.
Спробував декламувати тихенько, але емоційно: «Дев’ятий вал стегна, тендітні весла ребер…Поезія зрина!.. Чого поету треба?..»

Щось не те. Треба якось по-іншому…

Ну де воно галасує?! Радіо німе, дружина спить…Хто ж це співає? Ага, он у розчахнутому вікні дев’ятиповерхівки колонка магнітофона стирчить. Нехай би вже само слухало те страхіття – а мені воно нащо?! Тільки випростав думки – зібрався написати про неповторну любов, а воно душу чавить. Хіба в такому стані напишеш про любов? Тут кипить бажання придбати гвинтівку з оптичним прицілом! Хоч і найменшого калібру, але з патронами. Аби виклювати крики з вікна. Цюк у динамік – і тиша. І вже можна писати про любов. Любити людей значно легше, коли впливаєш на ситуацію.
Поет відсунув чернетку й почвалав на кухню. За кілька кроків ходи він обміркував проблеми недосконалості світу й поділив людство на три частини. Перша – найкраща частина – налила собі чарку і випила. Друга – теж хороша – залишалася бути тверезою, бо спала і снила шедеврами чоловікової лірики. Третя…

- Ну нащо ти п’єш? – почулося за спиною. То дружина прокинулася.

- За твоє здоров’я і благополуччя.

- У тебе ж печінка.

- Кохана, задля твого здоров’я і благополуччя я й печінки не пожалію! Оце ще одну наллю, а пити не буду. Хай стоїть.

- Тобі ж і закусити нічим.

- Знаю. Бо ти, як Венера Мілоська.

- Що, така ж гарна?

- Ні. Така ж безрука – ні прибрати, ні їсти зготувати.

Дружина мовчки оглянула Неписьменного. То був погляд тверезої щуки на п’яного карася чи навпаки.

- Знайшовся голодний! Твоя зубна щітка тістом позалипала!

Поет підняв чарку, котру лишав на завтра до вареників, і натхненно спожив рідину. За тим підняв угору вказівного пальця:

- Я на тебе чекав, як на Музу – ти з’явилась, як вавка під око…

Неписьменний ліг спати в кабінеті. Йому снилося, що купив «Мерседеса» й поїхав ним на Гаваї. Але до Гаваїв не доїхав, бо десь у Карпатах авто перекинулося. А вранці прокинувся від того, що дуже смерділа солярка. Розплющив ліве око, потім праве, а потім і рота.

Благовірна фарбувала вікно кабінету. Сонце вже зійшло, мабуть, скоро засвітить.

Поет відчув, як натхнення переповнює груди:

- Хай милість посилає Бог на щастя наше! Нам не сховатися удвох за Отченашем, як не сховати за дукач жіночі перса…

Дружина прикрила йому вуста, аби поезія не вивітрилася протягом.

- Я тебе майже кохаю! – прошепотіла ніжно.

 

ЖАРТИ



ПОТУГИ БАЙКАРЯ

Доп’ю вино і байку напишу:
Про келиха і балухату пляшку,
Що нібито вони зчиняють шум,
І примирити їх занадто важко,
Що хтось когось побити захотів,
Бо хтось із них сухий, мов лист осінній…
Писав, по щось ходив, творив, потів…
Прокинувся
із пляшкою у сіні.

 

* * *
Стрічати глупу ніч – воно не всім однаково:
Кому хропіти сном у цегляну стіну,
Кому творити річ, у цій епосі знакову,
Ну а кому з вином глумитися до сну.

Це хто на кого вчивсь.
А так ми всі звичайні:
Як небо, як трава, як попіл од книжок.
Хто стежку толочив на сповідь до Почайни,
Той відає ціну неправедних стежок.

А хто ж ото попер, не знаючи провини? –
Здіймається увись!
 Непевна крутизна!..
І раптом чути: гуп – з Говерли в полонину:
О! Це ви, Іване Івановичу!?
Вибачте, не впізнав.

* * *

На поминках по українському мистецтву
Першими понапиваються поети,
Другими – художники…
Музики й співаки поприходять уже п’яні,
Як на весілля,
Так і не второпавши, що сталося.


* * *

Чого жадає влада невгомонна?
Чого іще від люду хоче? – Хто´ зна!
Трясе, немов останнього вагона,
А вимагає, як од паровоза.

 

Епіграми


Хрестоматійний український поет
МИКОЛА СОМ


У тихе плесо вудку закину,
Не спитаю, чи хоче того ріка.
Не спитаю про дозвіл на лови рибину,
Ні бажання купатися у черв’яка.
Не спитаю дощиська, ні вітрюгана,
Хай у небі громи гудуть.
Не спитаю нікого...
                     Чуєш, кохана,
Можна, я порибалю піду?


   
* * *

Соліст гурту „Океан Ельзи”
СЛАВКО ВАКАРЧУК


Від пісні рій у голові –
Шаліють діви молодії!
Хоча співає хрипло він,
Зате цілує мелодійно!


* * *

Автор книги „Чорні вогні”,
шанувальник ненормативної лексики
САШКО СТУСЕНКО


Всі письменники – культурні.
Тож подумалось мені:
Матюки в літературі –
То як мухи у вині.

* * *

Президент України
ВІКТОР ЮЩЕНКО


Ходив на люди - всі проблеми знав:
Що, де і як – він пальці загинав.
Тепер, якби могли ви тільки знати,
Як тяжко кляті пальці розгинати.

 

БАЙКИ

 

ВЕДМІДЬ-КВІТНИКАР

Ведмідь на зборах зачитав указ:
- Віднині лісу бути краєм квітів!
І навіть хащі, сонцем не зігріті,
Засіяти, щоб зацвіли ураз!
І кожного покара не мине,
Хто хоч пелюстку зірве чи зімне!

- Відколи це він квіти полюбив? –
Здивована Коза спитала у Лисиці. –
То плямкав на галяві полуниці,
Їв корені солодкі та гриби,
А це надумав жити Божим духом...

Лисиця тихо мовила на вухо:
- Не думай, Кізко, що Ведмідь тупий,
То він учора пасіку купив!



ВОГОНЬ І ВІСК

Маленький вогник на свічі тремтів:
- Я є найважливішим у житті:
усім дарую світло і тепло,
без мене може й сонця б не було!
Я золотий вершечок на свічі.
Від мене віск тікає у плачі…

  А віск утік і все - сліпа пітьма.
  Без воску, бачте, вогника нема.



КОМАР – ЛІКАР

Теля хвостом хвицьнуло Комара:
- Гей, злодію! Ти крадеш кров без міри і жалю!
Той пересів на носа:
  - Ти, мара!
Я кров не краду – то я щеплення роблю!
Піклуюсь про здоров’я всіх корів!..

  Ох, скільки ж їх – подібних «лікарів»!

 

ДРОТИ Й СТОВПИ

Хвалилися Дроти: «Ось, чорт візьми!
Та ми в окрузі всій життя наладили!»
І бренькнули, мов струни: «Якби оце не ми,
Напевно б, і стовпи уже попадали!»

 

МОНОЛОГ УКРАЇНСЬКОГО КОНЯ

Вкраїно, як тяжко тягнути тебе:
Ліворуч, праворуч – багно.
А правлять лиш партії Соб і Цабе,
І жодної партії Но.

 

Байки у два рядки



Сучасна обстановка

- Що діється: Зайча загризло Вовка!
- Така у лісі політична обстановка.


Бджолине кохання

Бджола виправдувала Трутня:
- Кохати – справа многотрудна!


Може помститися

Трава мовчить, мовчить віками,
Та для Коси тримає камінь.


Скромний Павук

Цілунок Мухи – найдивніше диво –
Павук вустами ловить соромливо.

 

Пародії

 

З’ЯГНІЛИЙ ВОВК ТА ЗВОВЧАТІЛЕ ЯГНЯ


   Западуться сімсот стежин,
   Ззайчатіють вовки,
   Як летітимуть до дружин
   Коні і пастухи.
  Â У хатках, що присипав сніг,
  Â У стаєнках – стократ
  Â Цілуватимуть риси свої
  Â У синів і лошат.

                Іван Малкович
         Буколіки // Сучасність. – 1994. – № 1.

На світанку з’ягнілий Вовк
до кошари забіг.
Щось пробекав собі й замовк,
напоровшись на ріг.

Придививсь: перед писком стоїть
звовчатіле ягня:
«Поцілуй мене в риси свої…», –
Норовить обійнять.

Вовк злякався і ззайчатів.
(А бувало ж стократ
Зсобачілого сторожа їв!)
Тре’ тепер утікать.

Привезе змотоциклений кінь
Пастухів до кошар,
що цілують лиш риси свої
у синів і лошат.

Поскоріше мотать од людей!..
Раптом – схриплений спів –
Зворонілий співав соловей!
Тут наш Вовк Змалковів.


КЛОПОТИ ПОЕТА

   Щоб потуг і прагнень творчих
   Не погаснула свіча,
   Низпошли для мене, Отче,
   Хоч одного читача.

          ОЛЕКСА ЛИЩЕНКО.
      Â З відстані свободи.-
      Черкаси: Брама, 2003.

Вже мої потуги творчі
Догорають, як свіча.
Так над віршами морочусь…
І не маю читача.
Ну ніхто читать не хоче…
Боже, повпливай на них!
Чи пошли хоч дурня, Отче!
Бог сказав: «Нема дурних».


КОЛИ ПРОМОКЛА СТРАМОХІТЬ

   Чи вам освідчитися вдень?..
   А чи вночі шибки побити?..
   І голосом ущент пропитим
   Покаятися…Дощ іде.
   І ВИ. І липне до грудей
   Промокла страмохіть любити.

                         Петро Поліщук.

                    Оддячиться колись.
                   К.:”Ярославів вал”,2005.

Вже страмохіть моя болить.
Освідчитись чи що робити?
Мо’ уночі шибки побити,
А вдень найнятися посклить?
За тим покаятись на мить
І все зароблене пропити!