ПРУДНИК Михайло

 

 

Михайло Васильович ПРУДНИК народився 19 листопада 1952 року в селі Мозгова Тростянецького району на Сумщині. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Працює головним редактором журналу "Перець". Автор збірок сатири та гумору: "Що скаже Люся?", "Дорогоцінна гуля", "Репетитор для генія", "Бестселер", "П'ядестал на прокат", "Лауреат усіх премій" та ін. Лауреат премій імені Остапа Вишні,  Степана Олійника, Олександра Ковіньки та інших.

Помер Михайло Васильович 7 серпня 2021 року.

 

 

Усім на добраніч
 
 
Сів я недавно з дітьми дивитися телевізор. Якраз вечірню казку показували. Мультик «Курочка Ряба».
 
Ну «Курочка» то й «Курочка». Сидимо, дивимося. З телевізора ллється чарівна музика, діти принишкли, а жіночий голос за кадром колисково розказує:
 
— Жили собі Дід та Баба, і була у них Курочка Ряба... Коли раптом — трах-бах! — і голосом, як ото серед ночі з підворіття, коли з чоловіка знімають не тільки штани, а й шкарпетки:
 
— Рек-ла-ма!!! Боромлянська інкубаторна станція пропонує населенню гіндиків! Гіндики — це не кролики! Це не три-чотири, а шість! сім! вісім! кілограмів дієтичного м’яса! Крім того: якщо ваш чоловік полюбляє заглядати у чарку і у нього червона пика, ця птиця допоможе йому позбутися алкогольної залежності. Праві ніколи не розмахуватимуть перед вашим носом червоними хоругвами, якщо ви на мітинг візьмете із собою нашого гіндика!
 
— Це не реклама, а бєлогвардєйська пропаганда! — загупав у стіну сусід, який колись воював разом із Котовським. Як він каже, на одному коні.
 
А тим часом на екрані знову з’явилися кадри з мультика, полилася чарівна музика. Казка продовжувалася:
 
— І знесла Курочка золоте яєчко. Дід бив — не розбив! Баба била — не розбила!
 
Коли знову: трах-бах!
 
— Рек-ла-ма!!! Наш тракторний завод пропонує високоякісні кувалди!!! Переплавивши ту кувалду, можна виготовити чотири «Тойоти», два «Мерседес-Бенци», п’ять мінітракторів, дев’ять сівалок або 749 самогонних апаратів!
 
Закінчилася реклама. Полилася чарівна музика. На екрані з’явилися Дід, Баба, Курочка Ряба і... Мишка. А ніжний голос за кадром продовжував:
 
— ...Мишка бігла, хвостиком яєчко зачепила і...
 
Знову — трах-бах! — Колишній військовий завод у порядку конверсії взявся до виготовлення стратегічних мишоловок!!! Придбавши таку мишоловку, ви можете знищити гризуна навіть на території супротивника!
 
Дід плаче, Баба плаче, діти плачуть... Бо так і не дізналися: чи знесла Курочка ще одне яєчко, чи все-таки розбили його кувалдою тракторного заводу.
 
Тим часом на екрані замерехтіли зорі, загойдався круторогий місяць і зазвучала колискова пісня:
 
Котику сіренький,
 
Котику біленький,
 
Коте волохатий,
 
Не ходи по хаті,
 
Дитя буде спати...
 
Трах-бах!
 
— До уваги автолюбителів!!! Якщо ви всю ніч хочете міцно спати, купуйте противикрадний пристрій «Тютя»! Він не тільки надійно охоронятиме ваш автомобіль, а ще й у разі чого затримає грабіжника, зв’яже його... і до вашого приходу навіть оформить документи для передачі злодюги до рук поліції!
 
На кота — воркота,
 
На дитину — дрімота...
 
А-а-а, а-а-а!
 
А-а-а, а-а-а!
 
— А-а-а-а-а-а!!! Дивіться на екранах телевізорів нову американську кінокомедію «Скинь маму з поїзда»!
 
І повкладалися мої діти у ліжечко з великими-великими очима. Лежали вони і думали: «Другий місяць кидають ту маму з поїзда, а вона все їде, їде і їде...»
 
І діти ніяк не можуть заснути...
 
Хоч телебачення насамкінець і сказало їм: «На добраніч, добраніч, добраніч!..»

 

ЛАУРЕАТ УСІХ ПРЕМІЙ

Приїхали на Водохреща до мене тесть з тещею погостювати. Обідньої пори вийшли ми на Хрещатик - милуємося. Шопи — наліво, шопи - направо...

Коли це раптом до нас молодик у кепочці із блокнотиком:

- Наша незалежна асоціація "Інтер-мінтер" проводить опитування населення, - каже, - хочемо знати...

- Я - чоловік нетутешній, - одразу відвернувся тесть, життєвий досвід якого підказував, що, коли треба, з його думкою ніхто не рахується.
- І що ж ви хочете взнати? - взяла гору жіноча цікавість тещі.
- Хочемо визначити, який рейтинг мають сучасні гумористи. Ви знаєте кого-небудь із них?..

Теща підозріло глянула на мене: "Це він спеціально підстроїв, щоб дізнатися, що я про нього думаю".

- Знаю одного, - ще раз іронічно усміхнулася вона і назвала моє прізвище. - Марк Твен і Микола Гоголь - разом узяті!

У молодика очі стали великі й витрішкуваті:

- Ану повторіть його ім'я.

- Я теж знаю такого, - підтримав тещу тесть, очевидно згадавши, що ми мали зайти за пляшкою "Оковитої". - Читав... Раз ледве живота не надірвав. Майбутній лауреат усіх гумористичних премій...

Тесть, зрозуміло, теж передав куті меду.

Я хотів усе заперечити. Але тут підійшла дружина з кумою і теж наввипередки почали розказувати, що знають і люблять такого гумориста. Вони так хвалили мене, так хвалили!!! Кумі я не дивувався, а ось жінка перевершила себе.

Не знаю, що на них так подіяло. Чи дуже хотілося наді мною покепкувати. Чи вирішили зробити невеличку приємність.

Принаймні такої відвертої брехні я про себе ще не чув.

Бо, якщо вірити їхнім балачкам, мене б уже давно треба поставити на постамент, назвати моїм ім'ям провулок чи тупик. У крайньому разі - баржу чи рятувальний човен...
 
А тут підійшли ще знайомі, потім знайомі знайомих, сусіди, однокласники дітей... Одне слово, молодик у кепочці ледве вирвався з їхнього кола...

Та я сприйняв усе як вдало розіграний жарт...

А через кілька днів у газеті надрукували результат опитування «Інтера-мінтера»... Моє прізвище стояло перед Марком Твеном і Миколою Гоголем.

І це можна було сприйняти б за жарт, але тут зателефонували із Спілки письменників і запропонували провести творчий вечір.

Потім поцікавилися з видавництва: чи я не проти б у них видати двотомник своїх гуморесок... А середульший син прийшов зі школи і сказав: 

- Учителька літератури просила принести усі твої книги. Будемо вивчати творчість видатного письменника. 

Так тривало, може, з місяць. Мене мало не носили на руках.

Та одного дня вийшов я на Хрещатик. Без тестя і тещі. Вони вже давно поїхали до себе додому. До мене підскочив молодик у кепочці з блокнотиком:

- Незалежна асоціація "Інтер-мінтер" проводить чергове опитування населення... Назвіть ім'я найпопулярнішого письменника-гумориста.

Про себе говорити було якось незручно, і я скромно стенув плечима.

А незабаром газета надрукувала результати опитування. Я довго шукав своє прізвище, але його там не було.

Потім зателефонували зі Спілки письменників і попросили не поспішати із творчим вечором, бо орендоване для цього приміщення раптово закрили на ремонт... 

Син приніс зі школи мої книжки. А у видавництві сказали:

- Невідомих авторів не друкуємо.

І я сів терміново писати листа тестю і тещі: "Приїздіть до нас у гості. Давно ми не ходили з вами Хрещатиком..."


А ЩЕ БУВ ВИПАДОК

(Зі студентських "мемуарів")

Осінь. Поле. Ми, студенти університету, приїхали допомагати селянам збирати врожай. Керівник господарства став на дерев'яний ящик і, обвівши нас поглядом, набрав повні легені повітря:

- Дорогі студенти - майбутні Архімеди, Ломоносови й Ейнштейни! Спасибі вам, що приїхали на допомогу. Я завжди говорив: наука - це велика сила, це прихований резерв, це... Власне, практика показала, що один студент замінює два бурякозбиральних комбайни. Тому, ще раз повторюю, без науки нам не обійтися!..

Але перед тим, як приступити до роботи, мушу провести невеличкий інструктаж. Бо тут за вас відповідаю я.

Значить, так - моркву, буряки, капусту і так далі раджу сирими не їсти. Це правильно, що у них вітамінів багато. Але овочі перед вживанням треба мити - раз — і знати міру в їжі -два. Бо у нас минулого року був випадок: один першокурсник схрумав цілий рядок моркви. А рядки у нас побачите які! Кінця-краю не видно. Що з тим студентом було? Ні, гроші ми з нього не вираховували. Моркви нам не жаль. Лячно тільки стало, коли в кінці робочого дня студент заявив, що він заєць. Ну, ми його негайно ізолювали від колективу, на дієту посадили. Щодня кроля йому смажили. Через тиждень бачимо - поправився хлопець. Уже одного кроля йому й мало. "Ну, - питаємо, - хто ти тепер?" -"Заєць!" - відповідає. Довелося батьків викликати. Як потім виявилося, вони теж Зайці. Просто прізвище у них таке. Але якби він моркви стільки не з'їв, то на те прізвище ніхто б і уваги не звернув.

Ще одне. Прошу із землі нічого не піднімати. Побачили трубу, дріт, деталь якусь - відверніться і йдіть далі. Для вас так краще буде. Бо у нас позаминулого року один студент запримітив, що десь там у лопухах труба виглядає. Вирішив витягнути - щоб добро не пропало. І витягнув! Двісті метрів труб на поверхню нависмикував. Увесь водопровід до тваринницького комплексу вивів з ладу. Потім два місяці закопував...

Тепер про бугая. Ви його, мабуть, бачили. Чорнолобий такий на вигоні пасеться. Звати його Гладіолусом. Ім'я ніжне, але краще тварину не чіпати. Бо у нас колись один студент хотів кориду влаштувати. Бігав перед Гладіолусом з червоною ковдрою, мукав, бекав... Поки бугай не проявив характер. Три дні після того умовляли ми "тореадора", щоб він з високої опори зліз...

Біля продовольчого магазину у нас величезна калюжа. Вона ніколи не висихає, але риба там не водиться. Зате навколо калюжі - завжди грязюка, яка, попереджую, ніяких лікувальних властивостей не має! Тому попереки нею мазати не треба. Бо у нас був випадок: студент хотів свого доцента від радикуліту вилікувати. Обмазав його грязюкою - з ніг до голови! А вона так засохла! Стала - як граніт! Скульптора з Києва викликали, щоб він живого доцента із тієї тверді витесав. 

Кілька слів про художню самодіяльність... Якщо будете грати, співати, танцювати - прошу, не вмикайте апаратуру на всю потужність. Бо минулого року старшокурсники з вашого університету так електромузикою ревіли, що до мене майже щодня районне керівництво по телефону дзвонило. «Ви що, - питало, - своїх корів зовсім не годуєте? Ревуть, аж у райцентрі чуть!»

А ще попереджаю вас, щоб було... І-і-і!!! Хто Гладіолуса відв'язав? Яка демократія?! Яка свобода?! Де ви бачили бугая на свободі?! Рятуйтеся хто може! Почалося! Студенти приїхали на допомогу!!!

 

УРВАВСЯ ТЕРПЕЦЬ

- Ну й колективчик! Знахабнів - далі нікуди! Наче у нас не м'ясокомбінат, а ріг достатку. От працює зі мною в цеху Животенко. Виразка шлунка в нього. Трави п'є. М'ясного – ні крихти не можна. А глянеш - увечері аж крекче до прохідної, ковбасами під пальтом обвішаний. Невже ото так на нього трави діють?..

Або візьміть Бебеху. Той, правда, ковбаси більше однієї палички не бере. І не тому, що здоров'я не дозволяє. Йому печінку подавай. Целофановий мішечок - на пузо, на всі ґудзики застебнувся - і черево вперед до виходу. Раз на прохідній мішечок тріснув, так вахтер аж знепритомнів. Подумав, що у Бебехи післяопераційний шов розійшовся. Викликали "швидку допомогу". Санітар узяв до рук теляче серце, те, що Бебеха поцупив, і каже:
- Ех, якби на п'ять хвилин раніше приїхали, то ще б жив...

А тут Бебеха одне око розплющує й грізно шепоче:

- Поклади, де взяв!..

Санітар на ноші сам беркицьнувся. Вся бригада - в шоці. Довелося ще одну "швидку" викликати...

А Нищеглот? Той тягне усе без розбору. Аби побільше. Йому в торбинку хлопці, було, дві пудові гирі до м'яса вкинули. Виніс, навіть не спітнів.

Любощенко звихнувся на мозку. Йому, здається, окрім мозку, нічого не треба. Він десь вичитав, що від споживання цієї сірої речовини розумнішають. Може, й розумнішають. Я не заперечую. Але Любощенко цупить із м'ясокомбінату стільки мозку, що складається враження, ніби в його черепній коробці зовсім порожньо. Бо якби там було хоч кількасот клітин, то він уже давно став би генієм.

Матусяк - любитель ковбиків і домашніх ковбас. Ті ковбаси, які називаються домашніми, тягне додому.

Старостенко - гурман. Окрім язиків, нічого не визнає. Його на тих язиках так рознесло, що своїм ледве повертає.

Вернигора виріс у селі. Для нього найкращий делікатес поросячі хвости. Задурює колективу голову. На хвостах таку шию не наїси.

У сімействі Водних полюбляють відбивні з кісточкою. Навіть їхній пінчер Дупель, крім відбивних, нічого не визнає.

Тягнуть, бач, хто що хоче. І нічого на них не діє. Розперезалися - далі нікуди. Совість зовсім утратили. Ще коли з комбінату тягнули, я мовчав. А тепер не можу. Бо куди це годиться: сьогодні я стегенце за столом для себе приховав. Приходжу за ним увечері. А його немає. Поцупили! Хапуги нещасні!!! І це вже втретє доводиться порожняком тюпати... Ні, з цим треба кінчати...

 

А МЕНІ ДОПОМОГЛО!!!

Взагалі-то я не вірю трьом речам: прогнозові погоди, лотереї і рекламі. З прогнозом погоди ясно: послухаєш синоптиків, прихопиш парасольку - нема дощу, підеш без парасольки - вимокнеш, наче тебе пожежники з брандспойта два дні поливали. Та синоптики, врешті, ніколи нічого точно й не обіцяють. У них термінологія така: "місцями", "в окремих районах", "від Сахари до тундри"... Або дощик, або сніг, або буде, або ні...

І в лотерею раз ще й три гривні виграв. Ледве не зомлів. І зомлів би, якби сусід чарки не налив. "Не переживай, - каже, - то, мабуть, щось там переплутали. Бо якраз магнітні бурі лютують. От вони й дали збій".

Ну й реклама на мене діяла, як кашкет дільничного міліціонера на індика. Тільки у фільмі справа до інтиму дійде, а тьотя Ася з порошком або дядя Федя з шифером.

Та оце якось, було, свого знайомого артиста на екрані побачив. Навіть не впізнав спочатку: такий засмиканий і замучений тими Гамлетами і Дон Кіхотами, що у вітряну погоду його дружина з Дому самого не пускала. "Ще занесе цей талант вітром у сусідню область", - бідкалася.

А тепер - такий кругловидий гарбузик!

Ліки рекламує...

Директор розказує, які вони помічні: шлаки виводять, організм очищають, і те омолоджують, і се відновлюють... Хоч відразу стрибай у штани і біжи до аптеки. А під кінець реклами крупним планом "гарбузик" із чарівною усмішкою повідомляє: "Як бачите, мені допомогло!"

Я й повірив...

Вживаю ті препарати тиждень, два...

Ні те, ні се не очищається, ні те, ні се не омолоджується...

Плюнув на ті процедури.

А мій знайомий уже зубну пасту рекламує.

Показують, як з одного боку дерево гризе бобер, а з другого – він. А потім на весь екран - він же: "Ця паста мені допомогла!"

Я знову повірив.

Чистив нею зуби тиждень, два, місяць... Не знаю, з чого ту пасту роблять, але в мене повипадали всі пломби. І тепер я, розмовляючи, висвистую, як ансамбль сопілкарів.

А мій знайомий уже якісь шампуні рекламує...

Ну я не такий уже й кучерявий, щоб ризикувати! Вирішив побачити у натурі "колишнього Гамлета". "Може, - подумав, - на телебаченні його майстерно гримують. Тепер гримери принца і з голоблі виштукарять".

Зустрілися.

Справді - рум'яний, здоровий, кров із молоком і йогуртом.

- Що ти рекламуєш?! - накинувся на нього. - Що ти голову людям дуриш? Я все перепробував! Не допомагає!..

- А мені допомогло! - нахабно сміється знайомий.

- Ти просто - брехун!

- І ніякий не брехун... А перед людьми чесний. Усе, про що я розповідав, мені й справді допомогло.

- Як це? - не міг повірити я.

- Ну, за рекламу гроші мені платять? Платять. І чималі. От я за них і купую нормальні ліки, харчі, їжджу на курорти... Я ж не піддослідний пацюк, аби вживати все, що пропонують рекламодавці. Здоров'я треба берегти... для наступних рекламних роликів!..

 

ЗА БУЙКОМ

Підвернулася мені путівка на курорт. Пільгова. "Чому, думаю, не поїхати? Інші он на Багамах смажаться. А я хоч на нашому курорті погріюся".

Поїхав.

Поїхав нормальним чоловіком, поїхав Гришею, а повернувся громадянином Г. Бурдейком.

Про різні процедури, мазі, грязі розказувати не буду. У нашому селищі тієї грязюки після кожного дощу по самі вуха Будь-якому санаторію - вмитися...

Я про пляж.

Пляж культурний, чистий. Усі жінки в закордонних купальниках, чоловіки у плавках швейного об'єднання "Ловелас". Праворуч - пісочок, ліворуч - водичка. А на водичці - човен з таким здоровилом, який через кожних п'ять хвилин сонно обводить ввірену йому акваторію поглядом і бубонить у мегафон:

- Громадяни, не запливайте за буйки!

Слухав я його, слухав, а потім і подумав: а хто він такий, щоб тут командувати?!

- Теж мені командир знайшовся! У нас - свобода. Хочу - пливу, хочу - на пісочку лежу.

І я поплив. Як криголам, розганяючи медуз. За буйок. Чую, лепече:

- Громадянине в синіх плавках, не запливайте за буйок!

Ага, думаю, злякався. І беру курс на нейтральні води. Коли - за мною на всіх парах мчить. Підплив і веслом перед носом розмахує. 

- Ти що, на сонці перегрівся? - питає.

- Ні, - відповідаю.

- Подивися на себе, ненормальний! - і в човен мене тягне. Глянув я на себе. Боже-е-ечки! Весь у синіх плямах, як маскувальний халат!

- Що це означає?!

- А те, що на комбінаті "Наша синька" очисні споруди вийшли з ладу. Аварійний викид синьки. Казав же, не запливайте за буйок.

- Хто так каже?! Ви на тому буйку повинні сидіти і всіх до берега веслами відганяти! А не хропіти біля берега у човні!

На березі я глянув у люстерко і остовпів: під очима наче хто розчавив два баклажани.

Черговий санаторію не пустив мене на територію.

Що, пару флаконів "Гвоздики" од комарів смиконув? І як ви той одеколон цмулите?!

Я дихнув.

На територію мене пропустили.

Але тут почали обурюватися відпочиваючі:

- Алкоголікам не місце серед нас!..

Мене затіпало від обурення, і я побіг до директора комбінату "Наша синька".

- Ваша робота?

Він глянув на плями через лупу і признався: 

- Наша!

- Чим можна змити?

- Синька артикулу 384844-Б іде на експорт. У нас нічим змити не можна. Є, правда, за кордоном розчинник СТО-50. Але дорого коштує.

- А хто мене такого за кордон пустить?

- Абсолютно з вами згоден, але нічим допомогти не можу.

- А компенсація, а моральні збитки?

- Я уже зазнав покарання. Ось, будь ласка, мене оштрафовано - на два прожиткові мінімуми. Комбінат змушений був надати мені матеріальну допомогу, щоб покрити збитки... Отже, бувайте здорові!

Коли я приїхав додому, дружина, побачивши мене, знепритомніла. На роботі погрожують направити мене на примусове лікування від алкоголізму, бо плями під очима так і не зникли. Дільничний міліціонер вечорами кружляє навколо нашого будинку і, коли я проходжу мимо, принюхується, як до балона з газом...

А ви кажете - гласність і демократія! Яка ж це гласність, коли тільки кажуть: "Не запливайте за буйок!" - і не пояснюють - чому. Бо за буйками, виявляється, у нас ще казна-що твориться...

НЕ ЧЕКАВ!

Завідуючий відділом культури газети "Вечірні двісті" Максим Перістий підпер рукою голову й довго роздивлявся крізь великі окуляри студента-практиканта Сашка Грюкаленка.

- І чого вас в інституті вчать? - нарешті взяв зі столу матеріал майбутнього журналіста. - Це що?..

- Розповідь про співака Павла Крикунця! - засовався на стільці студент.

- І хто буде її читати?

- Усі!!! - аж закашлявся Грюкаленко.

- Ви впевнені?..

- Ну, може, хтось і не зверне уваги... Не всі ж люблять мистецтво...

- Ніхто не прочитає, якщо будемо підсовувати ось такі мармелади! - завідуючий розклав перед собою аркуші. - Що це за назва - "Окрилює успіх"? Де інтрига? Треба озаголовити так, щоб кров холола в жилах, щоб у лисих остання волосина дибки ставала... Наприклад... "З гадюкою за пазухою!" Звучить?!

- Звучить! Але до чого тут змія? - закліпав студент.

- То вже ваші проблеми. Придумайте щось! Мовляв, колись у співака пропав голос. І одного дня дружина кинула йому зміюку за пазуху. Він як заверещить! І голос - з'явився... Відтоді виступає тільки з рептилією за пазухою...

- Але Крикунець не...

- А що ви за нього переживаєте?! Ви про наших читачів подбайте! Треба, щоб вони "Вечірні двісті" один в одного з руками виривали!.. Так... Тепер ось ви пишете, що Крикунець почав співати в дитячому садочку, а потім у шкільному хорі... Кому це цікаво? Ви хіба у дитсадку самі "Козу-дерезу" не виспівували?!. Я теж горлав так, що няні вуха подушками затуляли. Давайте напишемо: "До десяти років Крикунець був глухим, сліпим і німим..."

- Цебто як?!. - відвисла щелепа у студента-практиканта.

- А ще - без рук і без ніг! - увійшов у раж завідуючий відділом.

- Як же він на сцену виходитиме без ніг?!.

- Ну гаразд, нехай буде з руками-ногами, але сліпий і глухий. І не вимовлятиме дев'ятнадцяти літер. Тут вставте кілька слів про нетрадиційну медицину і про повне зцілення... Читачі це люблять!

- Але ж Крикунець як прочитає, то може й справді втратити голос!

- Та що ви за нього печетеся? Для нас головне - читач, читач і ще сто разів - читач! Далі... Ось абзац, що співак скромний, їздить на вітчизняному "Мерседесі" - тобто "Таврії". Добре, що не написали - на самокаті чи триколісному велосипеді. Навпаки, напишіть: "Останнім часом у Крикунця вкрали два "Форди", "Тойоту", "БМВ". А на "Феррарі" він упав з мосту у воду і тільки тому, що звалився на зграю гусей, котрі там плавали, залишився живим..." Ви зрозуміли? Пишіть у такому дусі... І не забудьте вставити кілька фактів про секс і алкоголь... А я підправлю...

Через кілька днів у газеті "Вечірні двісті" з'явився матеріал про співака за підписом Сашка Грюкаленка. Студент-практикант не знаходив місця. Коли йшов вулицею, то йому здавалося, що за кожним деревом, за кожним кущем стоїть співак Крикунець із зарядженою базукою в руках. А коли дзвонив телефон, Сашко брав трубку як бомбу, яка ось-ось має вибухнути... голосом розлюченого Крикунця.

І співак зателефонував. Десь через місяць.

- Ну, старина, - почув Грюкаленко бадьорий баритон співака, - не чекав від тебе такого, не чекав! Казав, студент-практикант. А виявилося - справжній майстер пера! Талант! Дякую за публікацію! Тепер на моїх концертах аншлаг. До речі, навіть змію довелося купити... Може, черкнеш про мене кілька слів ще в одну тиражну газету?..

Ошелешений "талант" усе ще тримав трубку біля вуха, хоча в ній уже хвилин зо п'ять лунали короткі гудки... 



Я ЦЬОГО НЕ ПИСАВ

У нашому під’їзді хтось, мабуть, скористався свободою слова й на стіні написав: «Жока – дурень!» Наступного дня нижче цвяхом нашкрябали: «Свиня писала!» Потім заявилося «Коля + Оля = гарбуз і квасоля», «Дзвоніть по пейджеру в кв. 77», «Валька – самогонниця», поряд іншим почерком: «Самогон – марочний!!!», далі «Голосуйте за Митюху!», «Кума, я поїхала в Магадан» і таке інше...

Одного дня я проявив високу свідомість: добровільно взяв банку фарби й вирішив зафарбувати написи. Тільки почав заквацювати "Жока - дурень!", як згори продріботіла бабуся з господарською сумкою в руках.

- Упіймали-таки голубчика! - почув я, коли вона вже була біля вхідних дверей. - Руки б таким повикручувати. Ніби не для них оце все будувалося, ніби з печер повилазили...

- Про кого це ви? - ледь не випустив я щітку з рук.

- Давай фарбуй, якщо попався! - грюкнула та дверима.

Настрій зіпсувався, але відступати нікуди. Я вже зафарбував напис про свиню, коли до під'їзду зайшла молода жінка з дівчинкою.

- Мамо, мамо, ти казала, що на стінах не можна малювати, а дядя он...

- Він не малює, а зафарбовує. Понаписував усякого, а його міліція хап - і примусила замальовувати.

- Це хтось понаписував! - почервонів я.

Але жінка приклала пальця до губ і дала знак, що, мовляв, знаю, а все це кажу з виховною метою.

- Тепер дядя більше так робити не буде. Правда, дядю? - звернулася молода мама.

- Більше ніколи не писатиму на стінах, чесне слово, - пообіцяв я не стільки мамі, скільки дівчинці.

Дівчатко дивилося на мене як на Бармалея і, здається, не повірило. Зате останні слова почув пенсіонер, який жив піді мною і якого я мав нещастя одного разу затопити гарячою водою.

- Він обіцяє! "Чесне слово! Чесне слово!" Мені теж обіцяв крани закручувати. А сьогодні знову на стелі мокра пляма. Бач, і затоплювати мастак, і писати такі непристойності теж майстер...

- У мене й почерк не такий, і Митюхи знайомого немає, - почав я виправдовуватися.

- Не треба одбріхуватися, усе я чув!.. - ще дужче запалювався сусід. - І де таких виховують... їм - будинок, газ, світло, а вони як варвари... Я б таких у печерах селив. Це ж добре, що впіймали та примусили оті художества замальовувати... А якби не пильне око громадськості, то усю штукатурку до чотирнадцятого поверху поописував би.

- Що, зцапали? - зупинилася біля пенсіонера тітка з сусіднього будинку. - Молодці! Це ж треба, Валька, мабуть, раз йому самогон продала без акцизної марки, так він в усіх під'їздах понаписував, що вона самогонниця. Та у неї, може, ліцензія і зять в антимонопольному комітеті... Дивись, щоб зафарбував і в нашому під'їзді. Пікассо з Борщагівки!..

Коли тремтячою рукою я зафарбовував "Кума, я поїхав у Магадан", у під'їзді вже було чоловік двадцять.

- Примусили-таки хулігана!

- Кажуть, міліція три ночі пильнувала, поки не застукала на гарячому...

- Давно пора порядок наводити!

- Варвар!

- Відправити до куми... у Магадан!..

У мене в'яли вуха, підкошувалися ноги й тенькало серце. Врешті я мовчки глянув на обурену юрбу, дістав з кишені неличезний цвях і на свіжофарбованій стіні великими літерами написав: "Я цього не писав!!!"


АДЬЮ, АБО СНІГОВА ЛЮДИНА

До однієї організації, що розташовувалася на околиці міста, неподалік густих гірських чагарників, зайшла снігова людина. Вирішила нарешті налагодити зв'язок із цивілізованим світом.

- Вам до кого? - перепинила дорогу секретарка Надя, яку зовсім не здивував незвичний вигляд відвідувача. Вона вже звикла до різних штучок: той одягнеться, наче директор ресторану "Галушки", інший - наче соліст ансамблю "Муму!", а ще інший може і міністром назватися, аби тільки потрапити на прийом до самого Якова Никаноровича Бородавка.

Снігова людина кивнула на оббиті дерматином двері.

- Неприйомний день! - відчибанила секретарка, дивлячись у вікно.

- Як... неприйомний?

- Що, неграмотні? Он графік на стіні висить. Приходьте у четвер. До побачення!

- А раніше не можна?..

- Порядок один для всіх. До побачення!

- Вибачте, я снігова людина...

- Вибачаю... До побачення!

- Але я снігова людина...

- Знаєте, - взявшись у боки, демонстративно засміялася секретарка, - у нас тут у відділі кнопок працює Жанна Лихошапка. Її наші чоловіки, до речі, сніговою бабою називають. Але це ж не означає, що я маю пускати до Якова Никаноровича коли їй заманеться. І взагалі, не морочте мені голову. Сказано - в четвер, значить - у четвер! До побачення!

- Але мене всі шукали... - з розпачем мовила снігова людина. - Шукали зі мною контакту...

Секретарка раптом посміхнулася, наче актриса на екрані телевізора, що не працював тижнів зо два:

- Так це ви?..

- Я...

- Чого ж ви зразу не сказали?..

- Я казав...

- Нарешті! - вигукнула Надія і пурхнула до дерматинових дверей. - Якове Никаноровичу, прийшов!

- У мене неприйомний день! - глухо прогуготів Бородавко.

- Це той, кого ми шукали. Наскільки я зрозуміла, від Кардинала.

- Клич! - мовив Яків Никанорович. - І приготуй нам, будь ласка, по чашечці кави.

Лишаючи на килимові мокрі сліди, снігова людина переступила поріг.

- Нарешті! - звівся з крісла Бородавко. - Прошу, сідайте. Сідайте, шановний. Ми вже тут із ніг збились у пошуках...

- Знаю, - кивнула головою снігова людина, яку треба було б назвати точніше - сніговим чоловіком. - Тому й пришов...

- Спасибі, дорогий! Спасибі! Вік не забудемо. Премію з директорського фонду випишемо. Ви тільки не переживайте. Про минуле розпитувати не будемо. Нам воно, як той казав, до лампадки. Хто прийшов, звідки?.. Яке це має значення? Головне - робота.

- Яка робота? - розгубився відвідувач.

- Ну, для вас, мабуть, насіннячко. Дрібниця. Замок ось у цьому сейфі заїв. А там печатка. Третій тиждень без неї працюємо. До кого тільки не зверталися... А один чоловік і порадив зв'язатися... гм... з вами, ведмежатниками.

- Я снігова людина...

- Дуже оригінальна кличка. Довго, мабуть, у... далеких краях мерзли...

- Це не кличка. Я справді - снігова людина. Ота, про яку в газетах пишуть, по радіо і телебаченню передають...

Яків Никанорович похапцем натиснув кнопку.

- Слухаю вас, - обізвалася секретарка.

- Надю, готуй, будь ласка, не дві, а одну каву! – зручніше вмостившись у кріслі, він забарабанив пальцями по дзеркальній поверхні столу й усміхнувся: - Ну припустімо, що ви справді снігова людина. А як доведете?..

- А що тут доводити? Я ось, перед вами! Дивіться, будь ласка!

- А документ у вас який-небудь є?

- Який документ?

- Паспорт, посвідчення чи довідка якась?

- Н-н-немає, - розгубилася снігова людина. - Але ж я перед вами й кажу, що я снігова людина...

- Я теж перед вами, — відкинувся на спинку крісла Бородавко. - І кажу, що я Людовик XVIII. Ха-ха-ха!.. Вірите?

- Та що ж мені робити?

- Не знаю, не знаю... Без документів, розумієте...

- Ну, а якби я, приміром, його загубив? Може таке трапитися?

- Може! - погодився Бородавко. - Тоді заплатіть штраф і принесіть дублікат.

- А якщо у мене грошей немає?

- То що ж ви хочете? Щоб я кожному зустрічному свої кровні гроші роздавав?! - аж закипів від обурення Бородавко. - Ну й нахаба! Гроші йому подавай! Бач, як здалеку почав!

- Не потрібні мені ваші гроші! Просто я прийшов... сказати, що я снігова людина і маю ось такий вигляд...

- А що нам той вигляд без документа?!. Га? Минулого року теж один приходив. Ревізором називався. Три дні поїли його й годували, поки документа не побачили... Виявилося, що то сантехнік із сусідського ЖЕКу... Вирішив так відпустку свою провести... Ні, що не кажіть, а без документа вам ніхто не повірить... От я, наприклад, з документом хто? Начальник. А без нього?.. Та що там говорити... Буде документ-тоді приходьте, поговоримо. А поки що, як кажуть французи, адью! – І Бородавко, взявши гостя під руку, провів його до дверей. – Тільки не забудьте, прошу вас, що прийомний день у нас все-таки у четвер. До зустрічі!

...Уже збігло чималенько часу, але після того снігова людина не наважувалася встановлювати контакт із цивілізованим світом.



ПРУЖИНКА

Ростислав Пахомович Хотющенко нарешті купив машину. Голубу, як мрія, "Ладу".

- Тату, тату, можна я хоч раз піпікну? - застрибав од радощів восьмирічний Максим, коли батько приїхав з автомагазину.

- Я тобі як піпікну! - гримнув Ростислав Пахомович, наче син хотів не натиснути на сигнал, а штрикнути шилом у шину.

Хотющенко довго тер капот махровим рушником, знімав невидимі порошинки з вітрового скла, а дверцята відчиняв і чачиняв так, наче вони були зроблені з кришталю.

Та наступного дня, коли Ростислав Пахомович укотре обходив навколо "Лади", біля переднього колеса на асфальті побачив пружинку. Хотющенка аж у піт кинуло. Він схопив її тремтячими руками і мало не заплакав:

- Бракороби! Другий день їжджу, а з машини, як з поганого воза, усе сиплеться!

Ростислав Пахомович гепнувся на асфальт і поповз під машину.

- Звідки ж вона вилетіла? Звідки? - години зо дві кректав він під "Ладою", але так нічого й не побачив.

Це ще дужче розізлило Хотющенка. Він цілий день читав автодовідник, але так і не зрозумів, куди ж ту пружинку можна приладнати.

"Без пружинки їхати небезпечно", - вирішив Ростислав Пахомович і пішов до сусіда Бурмашки, який теж мав "Ладу".

Сусід довго вертів пружинку в руках, а потім стенув плечима:

- Не знаю.

"Заздрить, що я машину купив, тому й не хоче допомогти". Тоді Хотющенко зайшов до шкільного товариша Рукавченка, котрий працював автослюсарем.

- Ти мені друг чи не друг? - категорично запитав Ростислав Пахомович. - Скажи, де у "Ладі" знаходиться така пружинка?

Рукавченко кілька разів розтягнув пружинку, мугикнув, прицмокнув язиком і безпорадно розвів руками:

- Хто його знає, старий. Начебто в "Ладі" такої немає...

- Ех, ти! - розсердився Ростислав Пахомович. - А ще хвалився, що на всі руки майстер! - і, не попрощавшись, грюкнув дверима.

Усю ніч пружинка не давала йому спокою. Вранці Хотющенко поїхав на станцію технічного обслуговування. Там у "Ладі" замінили три свічки, відрегулювали систему запалення, підкрутили кілька гайок. А пружинку на місце так і не поставили.

- Хто його знає, звідкіля вона випала... Може, це й не з автомашини.

- А звідкіля? З літаючої тарілки?

Автослюсарі мовчали.

- Теж мені майстри! - вперше сердито грюкнув дверцятами Хотющенко й газонув додому.

"Лада" мчала швидко й легко. І тільки думка, що десь там у ній не вистачає пружинки, нервувала Ростислава Пархомовича. Інший, може, і викинув би ту пружинку. Мало хіба яке залізяччя на дорозі валяється? Але Хотющенко був не з таких. Він в усьому любив порядок.

Чотири вечори длубався Ростислав Пахомович у моторі "Лади", а на п'ятий полегшено зітхнув і сів за кермо.

- А казали, пружинка не потрібна! - кепкував він над усіма, до кого звертався за допомогою. - А я її поставив. І стоїть!

Щасливий Хотющенко виїхав з гаража. Машина (затремтіла, засіпалася, а потім так рвонула з місця, що якби Ростислав Пахомович не тримався міцно за кермо, то опинився б на задньому сидінні.

Перед залізничним переїздом машина заревіла, стала дибом і несподівано прошмигнула під шлагбаумом перед самісіньким носом отетерілого машиніста електровоза. Автоінспектори не встигли й свиснути, коли Хотющенкова "Лада" пролетіла повз них. Переїхавши дві клумби, перекинувши чотири кіоски "Морозиво" і три бочки з квасом, вона зупинилась у густому чагарнику міського парку.

Блідий Хотющенко вискочив із машини, відкрив капот, глянув на двигун і заспокоївся - пружинка була на місці.



АНШЛАГ

Христофор Борисович Чичикало так артистично зайшов до кабінету директора театру, що той аж зааплодував:

- Чудово, маестро! Чудово! - посадив він у крісло гостя. - Ви, як я зрозумів, хочете грати у нашому театрі? Але для чого ж даремно витрачати свій талант?

- Уже вакансії нема? - підвівся Чичикало, наче на нього хто вилив відро води.

- Вакансія є... От тільки чи виправдаєте ви наші надії? - примруживши око, глянув на нього директор.

- Виправдаю... Моє прізвище - Чичикало. Про мене в газетах писали, - гарячково почав розповідати актор. – У конкурсі на кращого Отелло перше місце зайняв. Швидше всіх свою Дездемону... гм... - і Чичикало міцно стиснув пальці.

- Прізвище знайоме, - задумався директор.

- З успіхом граю як чоловічі, так і жіночі ролі...

- Угу, угу, - думав про щось своє господар кабінету.

- Навіть у ролі статуї Геракла в одному спектаклі виступав...

- Так-так...

- Володію чревовіщанням, імітую голоси тварин і комах...

- А в Міністерстві закордонних справ у вас ніхто не працює? - раптом посвітлішало обличчя директора.

- Тітка, - розгублено відповів Христофор Борисович, котрий не чекав такого "не мистецького" запитання.

- Прекрасно! - ще дужче зрадів директор.

"Еге, прекрасно, - швидко зорієнтувався Христофор Борисович. - Он він куди хилить! Закордонні поїздки, візи, паспорти..."

- І мистецтво, мабуть, любить? - поцікавився директор.

- Любить... як Джульєтта - Ромео, - не став розчаровувати його Чичикало.

- Це мені подобається, - потер долоні директор.

"Гастролі за рубіж організуйте... Нехай тітка поклопочеться..." - сумно зітхнув Чичикало і, подумавши, мовив:

- Мій дядько, до речі, автомобільну станцію по ремонту імпортних авто тримає...

- Та що ви кажете?! - аж сплеснув у долоні від радощів директор. - Це ж чудово!

- З металобрухту там роблять лялечку...

- А театр... театр він любить?!

- Як і я, життя свого без нього не уявляє, - збрехав Чичикало і подумав: "Запчастини тобі потрібні за безцінь, а не його любов".

Христофор Борисович зрозумів, що влаштуватися на роботу може тільки завдяки своїм родичам, і напружив пам'ять:

- А племінниця моя недавно ресторан відкрила - "Доживемо до понеділка".

- Той, де у шампіньйони мухомори кладуть?

- То лише для приколу в рекламі пишуть... Ніхто ніяких мухоморів там не бачив... А відвідувачі живуть і до вівторка, і до середи...

- З мухоморами зрозуміло... До театру племінниця, гадаю, теж не байдужа?

- Про що мова! Затята театралка! Доки не проспіває арію Одарки з опери "Запорожець за Дунаєм", спати не лягає. Сусіди теж.

- Теж співають?

- Ні, спати не лягають, доки племінниця не проспіває... Бо все одно розбудить. У неї голос знаєте який! Від нього у сиру погоду трамваї, що проїжджають повз наш будинок, з колії сходять!

- Це мені подобається...

- Трамвайні аварії?

- Ні, те що племінниця має ресторан і...

"... буде кому організовувати нам фуршети..." - подумки продовжив Христофор Борисович.

Директор щось занотував у блокноті й запитально глянув на Чичикала. Мовляв, ну, хто там у тебе ще, голубе?

"Невже йому мало цього? - подумав Христофор Борисович. - Вистачить! Не буду добровільно у петлю лізти. А то потім тільки й чутимеш: "Ну, як там поживає ваша тіточка? Передайте, що занудилися наші служителі Мельпомени на рідних теренах, їм би на гастролі в Канаду, Австралію..." або "А ваш дядечко не може часом із "Запорожця" склепати якусь "Міцубусю"?!"

- Малувато! - мовив директор після деякої паузи.

«На широку ногу живеш!» - перевернулось усе в Чичикала всередині, але він швидко загасив внутрішній гнів і сказав:

- Це ще не все. Ще одна племінниця адвокатом працює, а двоюрідний брат у Троїцьких банях масажистом: із сімдесятирічних дідів парубків ліпить.

- О-о-о! - директорова ручка забігала по записнику. – Давайте далі!

- Свояк у податковій інспекції працює...

- Так чого ж ви мовчали?! Мабуть, "Ревізора" Гоголя любить?

- Більше ... "Сто тисяч".

- Карпенка-Карого?

- А хіба у Карпенка-Карого було сто тисяч?! У нього ж тільки п'єса...

- Театрал ваш свояк, театрал!.. Я в захопленні!!!

- А у свояка є племінник, котрий працює на митниці!

- Театр любить?

- А як там без театру?..

Коли Чичикало перерахував майже всіх родичів по своїй та жінчиній лінії, директор погортав записничок, а потім мовив:

- Ви нам, Христофоре Борисовичу, підходите. Думаю, що вже завтра зможете вийти на сцену. Значить, так, - директор дістав із шухляди інший записничок, - родичі Волкотрубової займають із шостого по восьмий ряд, Капшученка і Калістратенка - з восьмого по дванадцятий, а з дванадцятого по п'ятнадцятий - Моргульцеві, далі - Варенька, Балюка, Флейшмахера, Самусика... А ваші — з тринадцятого по тридцять третій ряд. Сподіваюсь, явку ви забезпечите. Самі ж казали, що ваші родичі затяті театрали. Отже, із завтрашнього дня у нас нарешті не буде жодного вільного місця. Тепер у нас – повний аншлаг! - і директор міцно потис розгубленому Чичикалу руку.