КОНТАКТЕР

Я, Гриць Одарич, житель села Трихатки, повідомляю всім зацікавленим і компетентним органам, що якраз на Свят-вечір перед Різдвом у дворі моєї садиби мав контакт із предстаниками неземної цивілізації. Було це так.

 

Як уже смеркло, то моя жінка, так само жителька села Трихатки, згадала про мариновані грибочки з дубової бочки. Тобто вона зрихтуала нам із кумом вечерю, а про грибочки забула. А мій кум дуже їх полюбляє, особливо після моєї фірмової на травах і спеціях, бо он у французів є національний продукт “Наполеон”, у нас же того продукту повно в кожній хаті, а патріотичної назви нема. Тепер же в незалежній Україні кожен громадянин може вільно реалізувати свої патріотичні почуття, і особисто я реалізував їх у напої домашнього виробництва “Іван Мазепа”, який дуже припав до смаку моєму кумові, так само жителю села Трихатки, котрий мав із своїм сином, а моїм хрещеником, принести мені на Свят-вечір кутю за нашим давнім народним звичаєм. Так ото кум якраз мав нагодитися в гості, а на столі бракувало його улюблених опеньків на закуску до “Івана Мазепи”, отож я зібрався у погріб по гриби.

Але щойно я вийшов на ґанок, як побачив, що від воріт до хати прямують не кум із хрещеником, а два гуманоїди, а над ворітьми на висоті близько десяти метрів од землі зависла літаюча тарілка, від якої йшло сильне синювате світло, і гуманоїдів було видно як удень. Вони підійшли до мене й привітали із Свят-вечором, на що я відповів із тривогою, що, мовляв, а де ж ваша вечеря. Вони перезирнулися, й один сказав:

— Пане Грицю, ми посланці далекої галактики, про існування якої земляни геть не знають, зате ми знаємо про вас усе.

Тут мені всередині похололо, бо три дні тому ми з кумом глушили у ставку рибу електрошоком, а це діло, вважай, браконьєрське й переслідуване законом, себто нашим дільничним Степаном Голібардою, із яким у мене ще в ранньому дитинстві не склалися стосунки, бо він за гороскопом Стрілець, а я Лев.

— То ви по мене за ту напівдохлу рибу? – спитав я навпрошки.

Гуманоїди перезирнулись, і один сказав:

— Ми знаємо, що земляни на Новий рік роблять одне одному подарунки. Зробіть ви нам, а ми вам.

— Що ж я вам подарую, як у вас усе є, навіть літаюча тарілка? – розвів я руками.

— Дайте згоду побувати на нашій планеті.

— Та ви що, здуріли? Зараз хрещеник вечерю принесе, а хрещеного батька чорти понесли в невідому галактику.

Гуманоїди перезирнулись, і один сказав:

— За вашу згоду ми подаруємо вам що завгодно. Автомобіль “мерседес” бажаєте?

— Ви серйозно? – спитав я.

— Абсолютно серйозно. Нам потрібен контактер. Без нього ми не маємо права повертатися додому. Ми вибрали вас, пане Грицю. Дайте згоду, і ми виконаємо будь-яке ваше бажання.

— Тоді хвильку підождіть. Ось підійде кум і ми порадимось.

— Кум відпадає, – сказав один гуманоїд. – Свідки не бажані. То яка ваша заповітна мрія?

— Хочу… – мовив я, а сам тієї миті геть не знав, чого ж я хочу. – Хочу, аби в усіх Трихатках і в усій Україні не стало колорадського жука.

Гуманоїди глянули один на одного й завмерли на цілих п’ять хвилин. Щось у їхніх головах загуло, заджеркотіло. Нарешті один сказав:

— Просіть “мерседес”.

— Ні, – вперся я. – Виведіть колорадського жука, і я лечу з вами.

— Почекайте, – сказали вони й легко доскочили до літаючої тарілки, яка весь час висіла над ворітьми. Через кілька хвилин гуманоїди знову постали переді мною:

— Просіть два “мерседеси”. Собі й кумові.

— Вибачайте! Моя умова – жук.

— Вілла на Сейшельських островах! – вигукнув гуманоїд.

— Жук! – ще голосніше вигукнув я.

— Посада президента вашої країни! Довічно!

— Жук!

— Посада президента Сполучених Штатів! Із правом спадковості!

— Жук! Жук!

— Це ваше останнє рішення?

— І навіть моя остання воля, – сказав я.

Гуманоїди скочили в тарілку, вона стрімко піднялася й високо в небі вибухнула, розлетівшись на вогненні скалки. Я думаю, що представники позаземної цивілізації, не виконавши завдання, змішені були самоліквідуватись, і якщо я їх до цього довів, то дуже шкодую за свою впертість.
Та от нарешті прийшов кум із хрещеником.

— Бачили фейєрверк? – радісно спитав малий. 

— Та бачив, – зітхнув я. – Ідіть до хати, а я скікну в погріб на хвильку.

От я й думаю, чи не зацікавить ця моя інформація компетентні органи? Якщо так, то ласкаво прошу в наші Трихатки. Тільки прихопіть із собою з десяток ампул проти того клятого колорада! Бо влітку жити не дає.