СВЯТО КОХАННЯ Й ВЕСНИ

Коли більшовики ще тільки збиралися прогнати в Петрограді ненависного їм царя і захопити владу в свої руки, у Женеві, на відкритій веранді затишного ресторанчика, сиділи три жінки. Пахло весною, революційною ситуацією континентального масштабу і майбутніми квітневими тезами. Унизу хлюпотіли хвилі Женевського озера і тужно крякав на воді самотній селезень, нагадуючи відвідувачам, що треба робити замовленя.

 

— Що будемо пити, дівчата? – розглядаючи меню, наче агітаційну брошуру, спитала у подруг Роза.

— Як це що? – звела дугами ретельно вищипані брови Клара. – Наш традиційний улюблений коньяк “Вождь у розливі”.

— А за кого п’ємо?

— За наших милих і коханих!

— Ну да, – спохмурніла враз Інеса. – Мій оно по борделях повіявся, то я ще й маю за нього пити…

— Як повіявся? Якої ж холери, – Клара замилувано глянула на Інесу, – йому ще треба? Чи ти його замість червоної пропаганди годуєш червоною ікрою? 

— Дулею з маком я його годую!..

— Отож його й потягло під червоні ліхтарі, – підвела логічну риску Клара.

— Слухай, – сказала Роза, – а ти йому віддяч тим же! Ти йому роги понаставляй!

— І що, у тебе вже й кандидатура підходяща є? – глипнула зизом Інеса.

— А хоч би й Каутський! Чим не партнер? До всього ж, перевірений у всіх аспектах. І резус позитивний, і СНУДу нема й сліду.

— Отой ренеґат слинявий? Та він же слову своєму не хазяїн! Лівою фразою так і заливається, мов роздрочений соловей. А як на ліве діло піти – одразу головку в пісок. Сказано – ренеґат!

— Ну, тоді Троцький. Чим не кандидатура? Теж лівак нівроку… – замріяно глянула кудись понад озером Клара й кинула на воду селезневі шмат солодкого марципана.

— Які можуть бути шманси-манси-обжиманси з проститутами?! – ображено скинулась Інеса. – Тим більше – з політичними.

— Де ти нахапалася таких характеристик? – прискалила око Роза. – У лисого Володьки? У нього всі ренеґати, всі проституйовані. Так не буде з ким і революцію робити!

— А хоч би й у Володьки! – обличчя Інеси спалахнуло рішучістю й далі жертовно лягати на вівтар лівого діла. – От де невтомний борець! З ним надійно. Раз уперед, два рази назад – то вам не якийсь там слинявий есер.

— Власне, що “на зад”… – гидливо скривилася Роза. – Бісексуал твій Володька! Ніби ніхто не знає, з ким він у курені в Розливі сожительствував. І кого називав улюбленцем партії. Так би мовити, пользував від імені всіх її членів.

— Ну, дівчата, вам не догодиш, – розлила коньяк по келихах Клара. – Завелись так, наче й не знаєте про теорію “склянки води”. Соціал-демократами, нагадаю, активно підтриманої. Та й не буде в комунізмі такого суспільного пережитку як сім’я. І роги відповідно не треба буде нікому наставляти. Самі відпадуть! 

— Де ще той комунізм… – насупилась Інеса. – А мій благовірний уже сьогодні з борделів не вилазить.

— Може, ти його не вдовольняєш? – обережно, аби не образити подругу, спитала Клара.

— Ну да! Скажеш таке… Для кого ж я тоді старалася, досвід набувала навіть з бісексуалами? Ні, він у мене просто розбещений. Що вдієш: чоловіки – чортове сім’я! 

— А знаєте що? – ураз проясніла Роза. – Давайте ми їм помстимося! Лиш не кожному поодинці, а в масштабі, так би мовити, глобальному. Щоб до нових віників знали, як із нас мотузки вити!

— Як?! – в один голос скрикнули Клара й Інеса.

— А отак! Ми на їхні дурні голови придумаємо Міжнародний жіночий день. Щоб їх бодай один день на рік тіпало й гепало, щоб вони навколішках перед нами повзали, нам ноги мили й воду пили. Щоб іще за тиждень до того дня по крамницях, лавках і квіткарнях гасали та трусили свої загашники, для коханок припасені!.. Яке сьогодні число?..

— Восьме. Місяць березень.

— От і призначимо наше бабське свято на восьме березня. І занесемо його як червону святкову дату в усі календарі світу. Ну, то хіба гріх закропити таку ідеальну ідею?

— За нашу жіночу всепланетну солідарність!

— За куш з нами і хрін з ними!..

Три келихи з коньяком зійшлися докупи, дзеленькнули, мов три двони по небіжчикові. На Женевському озері тужно крякнув селезень.