Олійниківські читання - Микола СВИДЮК: Пісня та гумор жити допомагають

Зміст статті

 

Микола СВИДЮК: "Пісня та гумор жити допомагають"

Віра СЕРЕДА

На святкування сторіччя з дня народження видатного українського письменника, лауреата Державної премії Степана Олійника на Одещину прибуло багато шанованих людей, широко відомих у різних галузях громадського життя. Серед них і народний артист України Микола СВИДЮК. У концертах прозвучали відомі пісні композитора й співака – „Доня моя, донечко” на вірші Олексія Кононенка, „Весна для тебе” на слова Вадима Крищенка, „Моя Україна” поетеси Марії Бойко та „Пересмішник” поета Віктора Герасимова.

Крім композитора, його пісні виконують також популярні українські співаки – народні артисти України Василь Зінкевич („Весна для тебе”), Оксана Білозір („Зоря” на слова Вадима Крищенка та „Вернись, я жду” поета Андрія Демиденка), Іван Попович („Отаман Карпат” на слова Олексія Кононенка), заслужені артисти України Анатолій Говорадло та Дмитро Гершензон - дует „Світязь” („Циганська доля” на вірші Вадима Крищенка), Інеса Братущик та Орест Хома („Замок кохання” на вірші Костянтина Гнатенка”), інші виконавці.

Під час інтерв’ю співак згадав про своє неодноразове перебування в Запорізькій області, де в нього є друзі, тому перші слова були такі: „Свидюк вітає славний запорізький край та неповторну Хортицю, велич і гордість української історії”.


Прадідівська педагогіка й музика

- Пане Миколо! Коли відбулася ваша перша зустріч із музикою?

- У дитинстві. Батько купив мені акордеон. Він мріяв, щоб я грав на ньому. Як і всі українці, він закоханий в музику, хоча сам не володіє жодним інструментом. Тоді я почув якусь мелодію, мене це так здивувало, неначе світ перевернувся. Це було щось космічне – звуки перетворювалися в якийсь логічний ряд, а з нього виникала мелодія, а потім – гармонія, якісь ритми супроводжували це.

Батько домовився з викладачем, який ходив до нас додому й двічі на тиждень навчав мене грі на акордеоні. Звичайні перші кроки – гами. Я не хотів їх виконувати, бо це було трошки нуднувато. Тоді батько вдавався до старої прадідівської педагогіки, й вона зробила свою справу. Я так прив’язався до музичних інструментів, що досі не можу відмовитися в задоволенні зіграти щось.

- Ви вирішили стати професійним музикантом?

- Так. Вступив до Одеського музичного училища, але там не викладали акордеон. Був клас народних інструментів, серед яких і баян. Мені довелося опанувати гру на баяні. Вдячний своїм викладачам, які прищепили мені любов до гри не лише на цьому інструменті. 

У консерваторії продовжив навчатися по класу баяна. Тоді ж написав свій перший музичний твір. Писав також музику до театральних вистав, інструментальні п’єси для скрипки, балалайки й, звичайно ж, для баяна. Мені навіть дозволяли включати деякі твори в свої екзаменаційні програми. 

Перспектива оперного співака його не приваблювала

- Тобто композицію ви вивчали самостійно?

- Так. Вона якось сама по собі прийшла. Коли я відчував, що викладачі дозволяли мені це робити, з’являлась якась упевненість. Але в жодному разі не самовпевненість. Виступаючи в концертах, я відчував, що людям це подобається. Таким чином ця впевненість перейшла в мою професійну діяльність.

- А як інструменталіст і композитор-початківець став співаком?

- У консерваторії я співав у хорі, згодом став його солістом. У мене навіть був вибір. В Одеській консерваторії працювала тоді відома професорка, чудовий педагог, тонкий майстер своєї справи Ольга Благовидова. На IV Міжнародному конкурсі імені Чайковського, де вперше було представлено розділ вокалістів, першу премію й золоту медаль одержав її учень, український тенор Микола Огренич. На Всесоюзному конкурсі імені Глинки 1973 року лауреатами були відразу три представники її класу, які стали згодом і лауреатами конкурсу імені Чайковського, - Іван Пономаренко, Олександр Ворошило й Анатолій Бойко. Ольга Миколаївна пропонувала мені: «Колю! Займіться вокалом». Але перспектива оперного співака мене не приваблювала. Зовсім про це не жалкую. Хоча полюбляю оперний спів, камерну й симфонічну музику. Можу й сам заспівати арію.

У 70-80 роки молодь прагнула себе реалізувати в сучасній естрадній пісні у вокально-інструментальних ансамблях. Звичайно, й мене це не обійшло. Ми виступали будь-де, навіть на весіллях. Це давало можливість придбати нову апаратуру. Ми намагалися бути сучасними. Тоді я вже почав створювати обробки українських і російських пісень. Приваблював також багатоголосний спів. 

- Ви – одесит. А народилися де?

- В Одесі, на Пересипі! Знаєте, як у пісні (співає):

«...но и Молдаванка, и Пересыпь
Обожают Колю Свидюка,
Ой! ...Костю-моряка».

Тому Пересип для мене - це не тільки один із районів Південної Пальміри, це й місце мого народження. 

У товаристві з видатними людьми

- Були такі випадки, що вам радили мати з собою на виступі інструмент?

- Так, і не раз. Я граю на баяні, акордеоні, роялі, на гітарі. Приміром, мені доводилося грати на цих інструментах Борису Миколайовичу Єльцину, коли він приїздив зі своєю чарівною дружиною в Україну – в Івано-Франківську область. Ми були в товаристві з цією видатною особистістю майже 48 годин. Правда, з Борисом Миколайовичем ми говорили усе більше мовою музики. Я грав, він акомпанував на ложках. Потім вирішив частівки поспівати. Завівся, як дитина! Ми з ним стільки пісень переспівали - не порахувати! Він так любив пісню, в тому числі й українську! 

- Коли ви закінчили консерваторію, тоді ж іще був розподіл?

- У мене було унікальне, престижне призначення, мені дуже пощастило. Це просто якийсь дарунок долі. Я був направлений на посаду заступника директора Одеського будинку актора. Мав нагоду познайомитися з багатьма видатними особистостями театрального світу: Олегом Табаковим, Михайлом Ульяновим, Миколою Караченцовим, з багатьма, хто творив світову театральну культуру. 

Пам’ятаю Михайла Григоровича Водяного, нашого славетного Попандопуло. Одеса й зараз являє собою театральну Мекку - у нашому місті вісім театрів. До речі, в цей час я написав понад п’ять музичних ліній до театральних вистав.

Мені пощастило працювати з видатним сучасним українським драматургом Ярославом Стельмахом. За сценарієм його комедії «Норовливі» в Одеському українському музично-драматичному театрі імені Василя Василька я створював музику. Він приїздив до Одеси. Прем'єра відбулася влітку 2000 року.

Пароплави їх об’єднали

- У репертуарі незабутнього Назарія Яремчука була одна з ваших пісень.

- Мені дуже приємно, що серед виконавців моїх творів був народний артист України Назарій Яремчук. Ми з ним багато спілкувалися, але написали всього лише одну-єдину пісню «Пароплави ходять в морі».

- Як це було?

- Якось я брав участь в урядових урочистостях у київському Палаці культури «Україна». Серед інших артистів був і Назарій Яремчук. Він підійшов до мене й каже: «Колю! У мене тут є поезія, подивись, будь ласка!» Вірші були написані його власною рукою. Я до цього часу зберігаю їх у домашній бібліотеці. Я уважно перечитав один із віршів і кажу: «Назарку! Це цікаво. Це може бути піснею».

- Потім уже цю пісню заспівали й інші.

- Дмитро Гершензон із групи «Світязь» - гарний аранжувальник, маестро номер один на сьогодні в Україні - зробив класне аранжування. Я показав Назарію, і він узяв пісню в свій репертуар. Мені дуже приємно, що саме з цієї пісні почалася співоча доля музиканта Дмитра Гершензона. Після того, як Дмитро зробив аранжування, він запитав дозволу її виконувати, бо вона йому сподобалася. Тоді ж записав перший кліп і показав мені. Зроблено все майстерно. Так що в цієї пісні багата історія.

Згодом її взяв до свого репертуару народний артист України Василь Зінкевич. Він виконує більше моїх творів, ніж інші. Мені це дуже приємно. Якось він назвав мене «південним Івасюком», хоча я соромлюся про це казати, вам кажу про це вперше.

- Василь Іванович слів на вітер не кидає, він, мабуть, знав, що говорив...

- Василь - витончений художник пісні. Це маестро, який тонко відчуває палітру поетичного слова. Я сьогодні не знаю в Україні серед моїх колег більш вишуканої у своїх художніх витворах людини. Я багато в чому вчуся в нього, шаную й підтримую гарні приятельські стосунки.

Скільки прекрасних хвилин подарував він людям, через пісню розкривав свою душу й серце, завжди йшов до них як на свято! Я знаю, що його люди люблять, де б не виступав.

Ми зустрічалися з Василем в Одесі, коли він готував до виконання мою пісню «Весна для тебе» на вірші Вадима Крищенка. Я був у захваті, як він знайшов нюанси в мелодійному, вокальному вирішенні цього твору, і сказав йому про це. 

Бувало, що він міг на рік записати й видати лише одну пісню. Але це було стовідсоткове попадання! Він виношував, прискіпливо його народжував. Не так, знаєте, як нині дехто - одну пісню записав, а завтра будь-яку: а там ні музики, ні сюжету.

„Український пересмішник, може, ангел, може, грішник...”

- Пане Миколо! У вас є дуже прониклива пісня „Пересмішник”, присвячена Юрію Тимошенку, нашому улюбленому Тарапуньці. Коли слухаю її, пригадую 1986 рік і сумну звістку про те, що він помер на гастролях в Ужгороді. Як ви створювали її? 

- Гумор Штепселя й Тарапуньки живий і досі. Інколи, не так часто, чую з ефіру їхні гумористичні мініатюри. Вони не принижувалися, користуючись футбольною термінологією, до червоної картки. А те, що нам нині пропонують телеканали, я вже перестав дивитися.

Автор віршів Віктор Герасимов, прекрасний поет, а він товаришував із Юрієм Тимошенком, бував у нього вдома, знав його долю, всі проблеми того часу, запропонував мені написати пісню про Тарапуньку. Якраз наближалися ювілейні дні. Я довго працював над вирішенням цього образу. Як мені здається, знайшов потрібні музичні й вокальні інтонації.

- Ви її швидко написали?

- Ні. Спочатку вона не пішла, але згодом визрів образ. Я задоволений, що така пісня є.

- На олійниківських святах ви адаптували пісню до образу Степана Олійника.

- Так. Я радився з цього приводу з Віктором Герасимовим: «Є така пропозиція, як ви дивитеся на те, щоб змінити рядок при виконанні пісні під час святкування сторіччя Степана Олійника? Ви - автор поезії, і я повинен із вами порадитись». Він каже: «Зроби ось так: не в Полтаві цвітуть вишні, а в Одесі чи на Одещині, бо вже весна. Це цілком логічно лягає в контекст». Я неодноразово співав цю пісню: її знають, люблять, навіть у концертах просять виконати, кричать: «Колю! «Пересмішника» давай!»

- Як давно ви виступаєте на олійниківських читаннях?

- Понад шість років беру участь у концертах митців у Балтському й Миколаївському районах Одеської області. Неодноразово бував у Левадівці, Балті. Мені це приємно робити на запрошення дочки Степана Івановича Лесі. 

Пісенні традиції Одеси

- Якось в одному з творчих вечорів Миколи Свидюка я слухала виступи ваших зовсім юних учнів. Розкажіть про цей аспект творчої діяльності.

- Щороку я роблю свій великий творчий вечір, запрошую до участі в ньому моїх виконавців і талановиту молодь. Досить багато працюю для діточок. Мені подобається писати для них. Це найкращі артисти, безпосередні й щирі. Скільки в них магнетизму, позитивної енергетики. Зараз у мене на роялі стоять на виході твори для дітей, ще чотири твори замовлено для шестирічних діточок.

В Одесі, починаючи від Утьосова, склалися гарні пісенні традиції, що живі й досі. Є багато дитячих вокальних студій. Я ж обіцяю діткам: «Якщо ви гарно заспіваєте, я обов’язково вас візьму в свій сольний концерт, щоб люди звернули увагу на ваш талант». Найкращих возив на концерти в Київ. А в Одесі залучаю постійно.

- Як часто вдається вам виїжджати в інші міста?

- Постійно це роблю. Щойно відбулися мої великі сольні концерти в Хмельницькому та Вінниці. Незабаром їду до Києва, потім знову у Вінницю. Не сиджу й не чекаю запрошень. Виступаю досить часто в Одесі.

Бував і в Запоріжжі неодноразово. Тому насамкінець моє побажання запоріжцям: щоб вас ніколи не полишало почуття гумору. Усміхайтесь, любі друзі, на всяк випадок, а випадок завжди знайдеться!



 

Виступає Микола Свидюк

Квітень 2008 року