Щороку на Одещині проводяться Олійниківські читання, присвячені світлій пам’яті видатного українського сатирика, класика українського гумору Степана Івановича Олійника. Нижче подаємо матеріали про цей захід запорізької журналістки Віри Середи.

 

 

 

Запоріжці давно його вважали народним письменником України

Віра СЕРЕДА

Одещина готується до Олійниківських читань

На Одещині повним ходом іде підготовка до відзначення столітнього ювілею видатного українського сатирика й гумориста Степана Олійника. Він народився 3 квітня 1908 року в селі Пасицели Балтського району, а дитинство і юність пройшли у Левадівці Миколаївського району. До справи святкування долучилися управління культури й туризму Одеської облдержадміністрації, дочка письменника Леся Олійник, відомий український поет, лауреат премії імені Олійника Петро Осадчук (Київ), голова Громадського благодійного фонду імені Олійника Валерій Бойченко, керівники Миколаївського та Балтського районів області, з якими пов’язані життя та творчість Степана Олійника. Урочистості відбудуться 4–6 квітня. Дипломи новим лауреатам премії імені Степана Олійника буде вручено 4 квітня на урочистому вечорі в Одеському українському музично-драматичному театрі, там же буде оголошено переможців конкурсу читців-гумористів, відбудеться великий святковий концерт. А потім учасники святкування виїдуть у села, щоб зустрітись із земляками видатного гумориста.

Степана Олійника знали не лише в Україні, але й далеко за її межами. Поет–гуморист, сатирик, лірик, він майже чотири десятиліття віддав праці в літературі і понад п'ять десятиріч – журналістиці. Не забув і про дітей, написавши чимало віршів для них: „Чудо в черевику”, „Вовина хвороба” , „Про Іринку, „У бабусинім буфеті”, „Бабуся і внучка”, „Написав листа Панас”.

Степан Іванович часто повторював: "Поганий той сюжет, котрий не підкріплюється життям". І радив молодим колегам по перу дотримуватися цього принципу.

Відомий кінорежисер Леонід Гайдай не зняв би свого знаменитого фільму "Пес Барбос і незвичайний крос", якби не... фейлетон Степана Олійника. Їдучи поїздом на відпочинок, на одній із станцій кінорежисер купив газету "Правда", де й натрапив на сатиричного вірша. Захоплено вигукнув: "Та це ж готовий сюжет для короткометражки". Під час відпочинку написав сценарій, а потім зняв відому стрічку.

Степан Іванович неодноразово бував у Запоріжжі, часто зустрічався з людьми, пильно вдивлявсь і вслухався в довколишню дійсність, аби знайти сюжети для своїх майбутніх творів. Тут живуть і продовжують справу Степана Олійника два лауреати літературної премії його імені – Петро Ребро (1994) та Пилип Юрик (2007). Напередодні ювілею ми зустрілися з Петром РЕБРОМ, який багато цікавого пам’ятає про славетного метра українського гумору.

Його сюжети підкріплені життям

- Популярність цього снайпера «веселого цеху» була дивовижною, - почав свою розповідь Петро Павлович. - Скільки радісних, променистих хвилин подарував він людям! Скільки енергії та здоров'я додав народу його унікальний, іскрометний талант, якою могутньою, очисною зливою уявляється мені його сатира «в ім'я добра, супроти зла»! Десятки, сотні «антигероїв» висміяв поет у своїх творах і цим зробив суспільству неоціненну послугу, адже, за висловом класика, розпізнане зло вже не небезпечне. До того ж, це була надзвичайно делікатна, вихована, чесна людина. Якось на одному з вечорів «Поетичного травня» я запитав аудиторію:

— Якби в нашій республіці існувало почесне звання «Народний письменник України», кому б ви його присвоїли в першу чергу?

Майже всі дружно загукали:

- Степанові Олійнику.

- Петре Павловичу, пригадайте, коли ви вперше познайомилися з творами Олійника.

- Ще в школі, тоді я читав зі сцени сільського клубу в моєму рідному селі Білоцерківка його гуморески, особливо запам’ятався твір «Дівчина».

- Степан Іванович охоче приїздив до Запоріжжя?

- Він любив наше місто, пишався його історією, поважав робітництво. Не випадково Запоріжжя згадується в першому ж рядку одного з віршів поета «Дніпро», в якому він оспівує «жар-птицю» Дніпрогесу. Схвильованим поетичним словом відгукувався на трудовий подвиг запорізьких металургів, які встановили світовий рекорд із виплавки „криці”. Тепло вітав олімпійський рекорд запорізького «козарлюги» Леоніда Жаботинського. Наш край згадується і в низці сатиричних творів поета. Немає сумніву, що наші земляки (а в сім'ї, як мовиться, не без виродка) стали прототипами й деяких героїв «навпаки».

- Яку зустріч із ним ви найчастіше згадуєте як письменник?

- Особливо запам'ятався мені приїзд Степана Івановича на обласний семінар молодих літераторів 1967 року. Напередодні наша обласна газета «Запорізька правда» опублікувала оповідання письменника «Кожушок». Жваво, захоплююче, з гумором розповідав поет про письменницьку працю, про свій шлях у літературу, про зустрічі з цікавими людьми. Лейтмотивом його промови було: дорожи званням літератора, будь правдивим, люби людей. Згодом ці думки Олійник висловив у своєму вірші «Згадую пам'ятний вечір», яким відкривалося його «Вибране»:

Трапиться слово зрадливе —
Геть його, синку, гони!
Щось написать неправдиве —
Боже тебе борони!

- Ви згадали про участь Степана Івановича в „Поетичних травнях”. Як це відбувалося в Запоріжжі?

- 1979 року Степан Олійник прибув до Запоріжжя у важливій справі, але нам удалося його «засватати» на виступи «Поетичного травня». У залі Будинку політосвіти відбувся великий літературний вечір. Скільки разів зал вибухав сміхом і гримів оплесками, коли Степан Іванович із натхненням і з неабияким артистизмом читав свої гуморески: «Де Іван?», «Проводжають в армію Петра», «Симпозіум», «Йшов автобус на Полтаву», «Дозасідався», «Синок-математик», «Розлука баби і внука». Дуже тепло приймали уславленого сміхотворця трудівники заводу «Запоріжсталь».

Усе село зійшлося, щоби побачити „живого” Олійника

- Чула, що цікава зустріч відбулась у Мар'ївці?

- Так, із Запоріжжя ми поїхали в село Мар'ївка Запорізького району. Саме цвів бузок, і мар'ївці надарували стільки квітів, що нас не видно було на сцені. Ще більше ми здивувалися, коли вийшли з Будинку культури й побачили, що на подвір'ї людей набагато більше, ніж було в залі. Виявляється, літературний вечір Олійника транслювало місцеве радіо, воно ж повідомило, що зараз він перебуває у Мар'ївці. Селяни, почувши про це, кинули печене й варене (один дідусь признався, що гнав самогон, але був змушений припинити «процес») і прибігли, щоби подивитися на «живого Олійника». Вони тиснули руку гостеві, просили:
— Приїздіть іще, Степане Івановичу!
— Обов'язково приїду! — обіцяв поет.

- В яких іще районах області бували?

- Пригадую одну незабутню зустріч у Вільнянському районі. До нас тоді прибула делегація поетів із різних республік. Чудово пройшла літературна зустріч із трудівниками району. Гостинні господарі запропонували повечеряти на березі озера. Степан Іванович чи втомився, чи настрою не було, хотів, щоб ми поїхали якомога швидше. А я йому говорю: „Степане Івановичу, подивіться, ось сидять разом і абхазець, і калмик, і башкирська поетеса Кадіба тут уперше, а ви хочете так швидко завершити цю зустріч”. Він замислився на мить, потім говорить: „Петре, прошу пробачення, я дійсно про це не подумав”.

Замість п’яти хвилин - читав півгодини

- Петре Павловичу, можете пригадати якусь одну із останніх ваших зустрічей зі Степаном Олійником?

- Через два роки ми з ним зустрілися на VIII з'їзді письменників України. У Палаці культури «Україна» відбувся літературний вечір. Не обійшлося без конфузу.

Павло Загребельний, який головував, суворо попередив поетів (а їх було з півтора десятка), щоб були лаконічними, читали по одному віршу, без ліричних вступів. „Хто не вкладеться у відведений час, - попередив він, - стягну за штани”. Письменники сумлінно виконали настанову - за півгодини «відстрілялися». Залишилися лише ми із Степаном Івановичем. А в залі ж тисячі людей, увесь уряд, політбюро на чолі з Володимиром Щербицьким!

Раптом уже перед виходом до мікрофона отримую записку від Павла Загребельного: «Петре! Читай побільше! Хоч і півгодини». Схожу цидулку одержав також Олійник. Я починаю напружувати мозок – адже приготував лише один твір для виступу (книжки з собою не захопив). Пригадав усе, що зміг.

Як ніколи, аудиторія довго не відпускала Степана Івановича. Здається, він уже прочитав усе, що знав напам'ять. А люди просять: «Читайте ще!» - в їхніх очах скільки радості й любові до поета!

Того ж року, зустрівшись у Москві на Всесоюзному з'їзді письменників, ми домовилися про проведення в Запоріжжі його творчого вечора. Але через кілька місяців поета не стало...

- Чи бували ви на батьківщині славетного гумориста?

- Присвоєння премії імені Степана Олійника стало сюрпризом для мене. Тоді ж я побував на Олійниківських читаннях в Одеській області. Із радістю відвідав у селі Левадівка музей Степана Олійника, в якому зібрано чимало цікавих матеріалів, в експозиціях — особисті речі поета, а екскурсії проводять учні місцевої школи.

- Петре Павловичу, на завершення нашої розмови повідайте ще якусь веселу історію про Степана Івановича.

- У Спілці письменників України відбувалося засідання учасників Тижня башкирської літератури, який проводився на Запоріжжі. Посланців Уфи, в якій під час війни знайшло свій прихисток чимало українських митців, вітали тепло, щедро. Вів вечір Яків Баш, який до цього побував у Башкирії (Петро Ребро також був у складі делегації – Авт.). Наш знаний сатирик Степан Олійник сидів у президії, але не виступав, тому нудьгував і зрештою подав головуючому аркушик із кількома рядками. Останній подумав, що записка надійшла із залу, і вголос прочитав:

Голово шановний наш!
Чи не є то правда щира,
Що оте коротке "Баш"
Означає пів-башкира?

Присутні дружно зааплодували. Яків Васильович розгубився і, здається, образився, але Степан Іванович тут же виправдався: "Хіба ж я знав, що ви оголосите мій експромт?"

Березень 2008 року

:

Лауреат премії імені Степана Олійника – запорізький письменник Петро Ребро

 

Погруддя Степана Олійника перед школою його імені у Левадівці

 

 

 

 

Олексій Богданович: „Твори Степана Олійника актуальні й тепер”

Віра СЕРЕДА

Нещодавно Одещина гідно відзначила столітній ювілей свого земляка - видатного українського сатирика та гумориста Степана Олійника.

Ярмарок сміху в Одеському музично-драматичному театрі

Святкування почалося великим концертом в Одеському обласному українському музично-драматичному театрі імені Василя Василька. У фойє розгорнули виставку творів великого гумориста. Урочисте засідання відкрив заступник голови Одеської обласної ради Дмитро Нікітін. Журі оголосило імена цьогорічних лауреатів премії імені Степана Олійника. Ними стали письменники: Валентин Чемерис (Київ), Богдан Бастюк (Тернопіль), Микола Палієнко (Одеса) та одеський журналіст Віктор Мамонтов. Тепло зустріли присутні виступ дочки Степана Олійника Лесі, яка доклала дуже багато зусиль, щоб організувати разом із управлінням культури й туризму Одеської облдержадміністрації та головами районних та сільських рад і райадміністрацій таке грандіозне свято.

Із задоволенням усі присутні в залі переглянули знаменитий фільм Леоніда Гайдая "Пес Барбос і незвичайний крос" за фейлетоном Степана Олійника, музику до якого написав Микита Богословський.

У великому концерті взяли участь не тільки відомі майстри сцени (народні артисти України Микола Свидюк та Олексій Богданович, заслужені артисти України Анатолій Демчук із Києва та дует „Доля” Одеської філармонії, заслужений діяч мистецтв України Василь Довжик, лауреат премії імені Андрія Сови Ігор Чепіль із Івано-Франківська), але й учні Одеського училища культури імені Данькевича. Уперше виступала на одеській сцені солістка ансамблю „Київська камерата” Антоніна Матвієнко, голос якої – копія її матері Ніни Митрофанівни – народної артистки України. Оплесками нагороджено виступи лауреата міжнародних конкурсів, бандуристки Лариси Дедюк, читців гумористичних творів - киянина Віталія Краснюка та тернопільчанина Петра Сорбу, лауреата міжнародних конкурсів Наталію Бучель із Києва.

Садиба зустріла гостей теплом печі

Письменники й митці, запрошені на свято, побували в селах Пасицели Балтського району, де народився Степан Олійник, та Левадівці Миколаївського району, де пройшло його дитинство і юність. Тут також відбулися великі концерти, де до вже названих учасників приєдналися місцеві самодіяльні колективи, а також переможці щорічного конкурсу читців гумористичних творів Степана Олійника, який проводиться в районах області та Одесі.

Кульмінацією свята стало відкриття погруддя Степана Олійника в місті Балта в сквері, неподалік від школи імені Олеся Гончара, та садиби-музею Олійника в селі Левадівка, яку викупила Левадівська сільська рада в колишнього власника.

На відкриття садиби зійшлося майже все село. Було прохолодно, тому в хаті протопили піч, як колись це робили в родині Олійників. Відвідувачі могли побачити інтер’єр, меблі й предмети часів родини Олійника. Звичайно ж, гості відвідали Левадівський музей імені Олійника, розташований поруч із загальноосвітньою школою, на подвір’ї якої – пам’ятник Степану Олійнику.

Подарунок українців Молдови до ювілею Олійника

У Балту, на відкриття погруддя великого гумориста, з Молдови приїхала делегація, в складі якої були й творці пам’ятника - заслужений художник Молдови Петро Герман та скульптор Володимир Шуляк.

Петро Герман народився в тому ж селі, що й Степан Олійник. Він першим у Молдові відкрив пам’ятник Тарасові Шевченку. Копію цієї скульптури подарував Одеській організації Національної спілки журналістів України. Під час церемонії відкриття погруддя Олійнику голова обласної спілки Юрій Работін вручив художнику за подвижницьку та журналістську діяльність нагороду „Журналістська честь”, на звороті якої - вислів Пантелеймона Куліша „Рідне слово, рідний розум, рідна правда буде!”

Ось що розповів Петро ГЕРМАН про роботу над погруддям:

- Мені випала велика честь – творити образ мого славного земляка Степана Олійника. Знаєте, це не так просто створити образ гумориста. Один мій товариш-художник, коли створив таку гумористичну групу веселих людей, на запитання „Ти, мабуть, сміявся, коли їх робив?”, відповів: „Ні, я плакав”. Припускаю, що Степан Іванович писав деякі свої гуморески теж через плач. Уявіть собі життя гумориста, сатирика 1937 року. Згадайте трагічну долю Остапа Вишні, який, як відомо, десять років безневинно провів у сталінських таборах. Степан Олійник також зазнав арешту в студентські роки. Треба мати великий талант, щоб провести корабель сатири через численні рифи й перешкоди. Я намагався створити образ людини, яка має не тільки веселу, але й трагічну сторінку життя.

- Пане Петре! Як вам поталанило знайти правильні риси в образі Степана Івановича?

- Коли почав працювати, я спеціально поїхав у Київ, був на кладовищі, познайомився із Лесею Олійник, просив побільше розповісти про батька, дивився світлини. Гумористи з Києва кажуть, що мені вдалося передати образ Степана Івановича таким, яким вони його знали. Працював майже рік, щось переробляв, змінював, щоб знайти потрібні риси.

- Хто допоміг вам виготовити погруддя?

- Профінансувала виготовлення і встановлення погруддя українська діаспора Молдови. Скульптуру допомагав робити мій колега - Володимир Шуляк. Він родом із Вінниці, нині живе в Молдові. Ми працювали взимку, було холодно, але зараз не жалкуємо – побути в такій урочистій атмосфері сьогодні, це компенсує всі незручності. Володимир задоволений, що так урочисто відкрили пам’ятник, радий, що чує тут рідну українську мову, пісню.

Після відкриття погруддя Петро Герман побував із іншими митцями в Пасицелах на зустрічі з учнями та учителями сільської школи. Школярі виступили перед гостями з творами Олійника, показали світлицю його імені, яка, можливо, згодом стане музеєм. Із цікавістю присутні в залі слухали виступи лауреатів премії імені Степана Олійника Валентина Чемериса та Пилипа Юрика, випускника школи, а нині заслуженого художника Молдови Петра Германа, співачки Наталії Бучель.

Після відвідин школи Петро Герман сказав:

- Пасицели – гарне село, але воно вимирає. Може, ці святкові заходи трішки оживлять там життя. Хочу, щоб мої земляки пишалися, що вони з Пасицел, щоб село піднялося. Ця думка не покидала мене, коли я творив образ Степана Івановича.

- Чи часто буваєте в Україні?

- Із Україною в мене дуже тісний зв’язок, особливо останніми роками. У Молдові відкрили дві мої авторські роботи - бюсти Шевченка: один у Кишиневі, другий - у Бричанах. У Бричанах є український коледж.

На півночі Молдови дуже багато українських сіл. Саме українська громада запропонувала мені виконати бюсти Шевченка в камені. Узагалі ж зараз у моїй творчості дві основні теми: Тарас Шевченко й Леся Українка. Із роботами за цією тематикою брав участь у виставках. Не забуваю й живопис. Минулого року отримав звання заслуженого художника Молдови.

„Сподіваюсь, що я не востаннє на Олійниківських святах”

Окрасою концертних програм в Одесі й Балті став виступ народного артиста України, лауреата Національної премії імені Шевченка (1996), актора Київського театру імені Івана Франка Олексія БОГДАНОВИЧА. Кінолюбителі знають його також за фільмами: „Усе перемагає любов”, „Голуба троянда”, „Украдене щастя”, „Єлисейські поля”, „Афганець”, „Злочин із багатьма невідомими”, телесеріалом „П’ять хвилин до метро”.

- Я вперше беру участь в Олійниківських читаннях, - розповів актор. - Тут уже така згуртована команда, яка їздить протягом багатьох років на батьківщину гумориста. Запросила мене Леся Олійник. Місяць тому вона зателефонувала мені, розповіла про підготовку до сторіччя з дня народження її батька й запитала, чи не хотів би я взяти участь у концертах у Балті й Одесі. Я одразу ж погодився, тому що, по-перше, мені цікаво було подивитися, де народився й жив цей письменник. По-друге, Леся Степанівна настільки щира людина, робить таку благородну справу, що відмовити я їй просто не міг.

- Коли ви вперше доторкнулися до творчості великого гумориста?

- Із творчістю Степана Івановича я знайомий ще з інституту: ми вивчали гумор Олійника. Це був номер один серед гумористів. У нас був такий предмет як сценічна мова, на який ми готували й гумор, і прозу, й вірші. Степан Олійник був доволі популярним письменником серед студентів, тому що в нього дуже лаконічні, коротенькі, влучні твори, які легко запам’ятовуються, легко читаються, в яких є такий природний народний гумор. Через це вони й користувалися великим попитом.

Я теж читав Степана Олійника, правда, вже не пам’ятаю, що виконував, бо минуло 25 років із того часу. Якийсь час не звертався до його творчості. Для мене це вже стало прочитаною книжкою. Коли ми познайомилися з Лесею Степанівною, вона мені дала нові видання творів Олійника, щоб я продивився. На жаль, я був дуже зайнятий напередодні свят, вибрав лише два твори до цих читань: „Батькова порада” та „Мої перші критики”. Сподіваюсь, що я не востаннє на Олійниківських святах, тому хотів би поповнити свій репертуар іншими творами гумориста.

- Минуло чверть століття. Чи змінилися ваші думки про твори Олійника?

- Твори Степана Івановича актуальні й нині. На мою думку, ця людина жила серцем, правдою. Звичайно, були якісь компроміси, як у кожного з нас, але це нормально. Часи такі були, що без компромісів не міг ніхто обійтися, але те, що ця людина мала совість, почуття гідності, українське коріння, це стовідсотково.

- Чи готуєте зараз щось нове в театрі?

- На жаль, а, може, на щастя, зараз ні. Минулий рік був доволі насиченим у мене. Я зіграв головні ролі у двох виставах, тому нині взяв невеличку перерву. Сподіваюся, що вона не затягнеться надовго.

- Які це роботи?

- Польський кінорежисер Кшиштоф Зануссі поставив дуетну п’єсу «Маленькі подружні злочини» Еріка-Емануеля Шмітта, французького драматурга. У виставі всього дві ролі - чоловіка й дружини. Я зіграв роль Жиля. Завдання в акторів доволі складне, за напругою це майже те ж саме, що й моновистава.

Ще одна нова роль - граф Альмавіва в постановці Юрія Одинокого «Весілля Фігаро» (переклад Гната Юри, адаптований до сучасності). Граф пройшов через певні життєві обставини, неодноразово помилявся. Але ж має й позитивні риси. Тому я намагався зіграти так, щоб не викликати у глядачів негативних емоцій. Вистава вийшла надзвичайно видовищною. Квитків немає вже за два місяці. Публіка її сприймає дуже добре, критики - специфічно, але на те вони й критики, щоб критикувати.

Мені дуже прикро, що ніхто з «Весілля Фігаро» не отримав цього року жодної «Пекторалі». Але ми будемо жити й творити далі.

- Чи маєте репертуар для індивідуальних виступів перед глядачами?

- Спеціальної програми немає. Є певні доробки, якісь окремі твори, що я читаю. Під час таких виступів виконую також пісні.

Квітень 2008 року

 

 

Олексій Богданович (у центрі) під час церемонії відкриття погруддя Олійника в Балті. Шалики „Олійниківська родина” отримали учасники читань від Лесі Олійник

 

Творці пам’ятника Олійнику - Петро Герман та Володимир Шуляк

 

Урочистості біля погруддя Степана Олійника в Балті. Праворуч - Леся Олійник і Петро Герман

 

Майже все село зійшлося на відкриття музею-садиби Степана Олійника в Левадівці

 

Микола СВИДЮК: "Пісня та гумор жити допомагають"

Віра СЕРЕДА

На святкування сторіччя з дня народження видатного українського письменника, лауреата Державної премії Степана Олійника на Одещину прибуло багато шанованих людей, широко відомих у різних галузях громадського життя. Серед них і народний артист України Микола СВИДЮК. У концертах прозвучали відомі пісні композитора й співака – „Доня моя, донечко” на вірші Олексія Кононенка, „Весна для тебе” на слова Вадима Крищенка, „Моя Україна” поетеси Марії Бойко та „Пересмішник” поета Віктора Герасимова.

Крім композитора, його пісні виконують також популярні українські співаки – народні артисти України Василь Зінкевич („Весна для тебе”), Оксана Білозір („Зоря” на слова Вадима Крищенка та „Вернись, я жду” поета Андрія Демиденка), Іван Попович („Отаман Карпат” на слова Олексія Кононенка), заслужені артисти України Анатолій Говорадло та Дмитро Гершензон - дует „Світязь” („Циганська доля” на вірші Вадима Крищенка), Інеса Братущик та Орест Хома („Замок кохання” на вірші Костянтина Гнатенка”), інші виконавці.

Під час інтерв’ю співак згадав про своє неодноразове перебування в Запорізькій області, де в нього є друзі, тому перші слова були такі: „Свидюк вітає славний запорізький край та неповторну Хортицю, велич і гордість української історії”.

Прадідівська педагогіка й музика

- Пане Миколо! Коли відбулася ваша перша зустріч із музикою?

- У дитинстві. Батько купив мені акордеон. Він мріяв, щоб я грав на ньому. Як і всі українці, він закоханий в музику, хоча сам не володіє жодним інструментом. Тоді я почув якусь мелодію, мене це так здивувало, неначе світ перевернувся. Це було щось космічне – звуки перетворювалися в якийсь логічний ряд, а з нього виникала мелодія, а потім – гармонія, якісь ритми супроводжували це.

Батько домовився з викладачем, який ходив до нас додому й двічі на тиждень навчав мене грі на акордеоні. Звичайні перші кроки – гами. Я не хотів їх виконувати, бо це було трошки нуднувато. Тоді батько вдавався до старої прадідівської педагогіки, й вона зробила свою справу. Я так прив’язався до музичних інструментів, що досі не можу відмовитися в задоволенні зіграти щось.

- Ви вирішили стати професійним музикантом?

- Так. Вступив до Одеського музичного училища, але там не викладали акордеон. Був клас народних інструментів, серед яких і баян. Мені довелося опанувати гру на баяні. Вдячний своїм викладачам, які прищепили мені любов до гри не лише на цьому інструменті. 

У консерваторії продовжив навчатися по класу баяна. Тоді ж написав свій перший музичний твір. Писав також музику до театральних вистав, інструментальні п’єси для скрипки, балалайки й, звичайно ж, для баяна. Мені навіть дозволяли включати деякі твори в свої екзаменаційні програми. 

Перспектива оперного співака його не приваблювала

- Тобто композицію ви вивчали самостійно?

- Так. Вона якось сама по собі прийшла. Коли я відчував, що викладачі дозволяли мені це робити, з’являлась якась упевненість. Але в жодному разі не самовпевненість. Виступаючи в концертах, я відчував, що людям це подобається. Таким чином ця впевненість перейшла в мою професійну діяльність.

- А як інструменталіст і композитор-початківець став співаком?

- У консерваторії я співав у хорі, згодом став його солістом. У мене навіть був вибір. В Одеській консерваторії працювала тоді відома професорка, чудовий педагог, тонкий майстер своєї справи Ольга Благовидова. На IV Міжнародному конкурсі імені Чайковського, де вперше було представлено розділ вокалістів, першу премію й золоту медаль одержав її учень, український тенор Микола Огренич. На Всесоюзному конкурсі імені Глинки 1973 року лауреатами були відразу три представники її класу, які стали згодом і лауреатами конкурсу імені Чайковського, - Іван Пономаренко, Олександр Ворошило й Анатолій Бойко. Ольга Миколаївна пропонувала мені: «Колю! Займіться вокалом». Але перспектива оперного співака мене не приваблювала. Зовсім про це не жалкую. Хоча полюбляю оперний спів, камерну й симфонічну музику. Можу й сам заспівати арію.

У 70-80 роки молодь прагнула себе реалізувати в сучасній естрадній пісні у вокально-інструментальних ансамблях. Звичайно, й мене це не обійшло. Ми виступали будь-де, навіть на весіллях. Це давало можливість придбати нову апаратуру. Ми намагалися бути сучасними. Тоді я вже почав створювати обробки українських і російських пісень. Приваблював також багатоголосний спів. 

- Ви – одесит. А народилися де?

- В Одесі, на Пересипі! Знаєте, як у пісні (співає):

«...но и Молдаванка, и Пересыпь
Обожают Колю Свидюка,
Ой! ...Костю-моряка».

Тому Пересип для мене - це не тільки один із районів Південної Пальміри, це й місце мого народження. 

У товаристві з видатними людьми

- Були такі випадки, що вам радили мати з собою на виступі інструмент?

- Так, і не раз. Я граю на баяні, акордеоні, роялі, на гітарі. Приміром, мені доводилося грати на цих інструментах Борису Миколайовичу Єльцину, коли він приїздив зі своєю чарівною дружиною в Україну – в Івано-Франківську область. Ми були в товаристві з цією видатною особистістю майже 48 годин. Правда, з Борисом Миколайовичем ми говорили усе більше мовою музики. Я грав, він акомпанував на ложках. Потім вирішив частівки поспівати. Завівся, як дитина! Ми з ним стільки пісень переспівали - не порахувати! Він так любив пісню, в тому числі й українську! 

- Коли ви закінчили консерваторію, тоді ж іще був розподіл?

- У мене було унікальне, престижне призначення, мені дуже пощастило. Це просто якийсь дарунок долі. Я був направлений на посаду заступника директора Одеського будинку актора. Мав нагоду познайомитися з багатьма видатними особистостями театрального світу: Олегом Табаковим, Михайлом Ульяновим, Миколою Караченцовим, з багатьма, хто творив світову театральну культуру. 

Пам’ятаю Михайла Григоровича Водяного, нашого славетного Попандопуло. Одеса й зараз являє собою театральну Мекку - у нашому місті вісім театрів. До речі, в цей час я написав понад п’ять музичних ліній до театральних вистав.

Мені пощастило працювати з видатним сучасним українським драматургом Ярославом Стельмахом. За сценарієм його комедії «Норовливі» в Одеському українському музично-драматичному театрі імені Василя Василька я створював музику. Він приїздив до Одеси. Прем'єра відбулася влітку 2000 року.

Пароплави їх об’єднали

- У репертуарі незабутнього Назарія Яремчука була одна з ваших пісень.

- Мені дуже приємно, що серед виконавців моїх творів був народний артист України Назарій Яремчук. Ми з ним багато спілкувалися, але написали всього лише одну-єдину пісню «Пароплави ходять в морі».

- Як це було?

- Якось я брав участь в урядових урочистостях у київському Палаці культури «Україна». Серед інших артистів був і Назарій Яремчук. Він підійшов до мене й каже: «Колю! У мене тут є поезія, подивись, будь ласка!» Вірші були написані його власною рукою. Я до цього часу зберігаю їх у домашній бібліотеці. Я уважно перечитав один із віршів і кажу: «Назарку! Це цікаво. Це може бути піснею».

- Потім уже цю пісню заспівали й інші.

- Дмитро Гершензон із групи «Світязь» - гарний аранжувальник, маестро номер один на сьогодні в Україні - зробив класне аранжування. Я показав Назарію, і він узяв пісню в свій репертуар. Мені дуже приємно, що саме з цієї пісні почалася співоча доля музиканта Дмитра Гершензона. Після того, як Дмитро зробив аранжування, він запитав дозволу її виконувати, бо вона йому сподобалася. Тоді ж записав перший кліп і показав мені. Зроблено все майстерно. Так що в цієї пісні багата історія.

Згодом її взяв до свого репертуару народний артист України Василь Зінкевич. Він виконує більше моїх творів, ніж інші. Мені це дуже приємно. Якось він назвав мене «південним Івасюком», хоча я соромлюся про це казати, вам кажу про це вперше.

- Василь Іванович слів на вітер не кидає, він, мабуть, знав, що говорив...

- Василь - витончений художник пісні. Це маестро, який тонко відчуває палітру поетичного слова. Я сьогодні не знаю в Україні серед моїх колег більш вишуканої у своїх художніх витворах людини. Я багато в чому вчуся в нього, шаную й підтримую гарні приятельські стосунки.

Скільки прекрасних хвилин подарував він людям, через пісню розкривав свою душу й серце, завжди йшов до них як на свято! Я знаю, що його люди люблять, де б не виступав.

Ми зустрічалися з Василем в Одесі, коли він готував до виконання мою пісню «Весна для тебе» на вірші Вадима Крищенка. Я був у захваті, як він знайшов нюанси в мелодійному, вокальному вирішенні цього твору, і сказав йому про це. 

Бувало, що він міг на рік записати й видати лише одну пісню. Але це було стовідсоткове попадання! Він виношував, прискіпливо його народжував. Не так, знаєте, як нині дехто - одну пісню записав, а завтра будь-яку: а там ні музики, ні сюжету.

„Український пересмішник, може, ангел, може, грішник...”

- Пане Миколо! У вас є дуже прониклива пісня „Пересмішник”, присвячена Юрію Тимошенку, нашому улюбленому Тарапуньці. Коли слухаю її, пригадую 1986 рік і сумну звістку про те, що він помер на гастролях в Ужгороді. Як ви створювали її? 

- Гумор Штепселя й Тарапуньки живий і досі. Інколи, не так часто, чую з ефіру їхні гумористичні мініатюри. Вони не принижувалися, користуючись футбольною термінологією, до червоної картки. А те, що нам нині пропонують телеканали, я вже перестав дивитися.

Автор віршів Віктор Герасимов, прекрасний поет, а він товаришував із Юрієм Тимошенком, бував у нього вдома, знав його долю, всі проблеми того часу, запропонував мені написати пісню про Тарапуньку. Якраз наближалися ювілейні дні. Я довго працював над вирішенням цього образу. Як мені здається, знайшов потрібні музичні й вокальні інтонації.

- Ви її швидко написали?

- Ні. Спочатку вона не пішла, але згодом визрів образ. Я задоволений, що така пісня є.

- На олійниківських святах ви адаптували пісню до образу Степана Олійника.

- Так. Я радився з цього приводу з Віктором Герасимовим: «Є така пропозиція, як ви дивитеся на те, щоб змінити рядок при виконанні пісні під час святкування сторіччя Степана Олійника? Ви - автор поезії, і я повинен із вами порадитись». Він каже: «Зроби ось так: не в Полтаві цвітуть вишні, а в Одесі чи на Одещині, бо вже весна. Це цілком логічно лягає в контекст». Я неодноразово співав цю пісню: її знають, люблять, навіть у концертах просять виконати, кричать: «Колю! «Пересмішника» давай!»

- Як давно ви виступаєте на олійниківських читаннях?

- Понад шість років беру участь у концертах митців у Балтському й Миколаївському районах Одеської області. Неодноразово бував у Левадівці, Балті. Мені це приємно робити на запрошення дочки Степана Івановича Лесі. 

Пісенні традиції Одеси

- Якось в одному з творчих вечорів Миколи Свидюка я слухала виступи ваших зовсім юних учнів. Розкажіть про цей аспект творчої діяльності.

- Щороку я роблю свій великий творчий вечір, запрошую до участі в ньому моїх виконавців і талановиту молодь. Досить багато працюю для діточок. Мені подобається писати для них. Це найкращі артисти, безпосередні й щирі. Скільки в них магнетизму, позитивної енергетики. Зараз у мене на роялі стоять на виході твори для дітей, ще чотири твори замовлено для шестирічних діточок.

В Одесі, починаючи від Утьосова, склалися гарні пісенні традиції, що живі й досі. Є багато дитячих вокальних студій. Я ж обіцяю діткам: «Якщо ви гарно заспіваєте, я обов’язково вас візьму в свій сольний концерт, щоб люди звернули увагу на ваш талант». Найкращих возив на концерти в Київ. А в Одесі залучаю постійно.

- Як часто вдається вам виїжджати в інші міста?

- Постійно це роблю. Щойно відбулися мої великі сольні концерти в Хмельницькому та Вінниці. Незабаром їду до Києва, потім знову у Вінницю. Не сиджу й не чекаю запрошень. Виступаю досить часто в Одесі.

Бував і в Запоріжжі неодноразово. Тому насамкінець моє побажання запоріжцям: щоб вас ніколи не полишало почуття гумору. Усміхайтесь, любі друзі, на всяк випадок, а випадок завжди знайдеться!

 

Виступає Микола Свидюк

Квітень 2008 року