ЯК ОТО КОЛИСЬ ЛІКУВАЛИ...

Лікарня наша, або простіше «оптека», була і малувата, і вузькувата, і темнувата.

З вулиці одні вузенькі двері, з огороду два маленьких віконця... Темно!..

Одне віконце затуляв Бровко (хоч ти його вбий, ляже, гемонський, і спиною усе вікно закриє), друге ми і затуляли. На підвіконня ставили ліки: йод і порошки.

Питають хворого:

— Що з вами?

— Горло... Повужчало й повужчало...

Лікар підводить хворого на горло до віконця, грюкає роговою ложечкою об шибку і профілактично гукає:

— Злізь! Злізь, щоб ти здох!.. Ану, скажіть: а!., а!.. От барбоса нажили!.. Тю на тебе!.. Кажіть за мною: а!., а!.. Куди ти морду сунеш? От бісова личина!.. Ще — а!., а!.. Сашко! Візьми дрючка, зжени отого чорта з вікна! Ще-разок — а!., а!..

Лікар Сергій Павлович «медичних наук» набрався, будучи полковим санітаром в Єлецькому полку. Мав він красиву фігуру, пишні вуса, говорив «пацент», і одному лиш Богу відомо, як в його руках опинилася посвідка: «може бути в сільській аптеці фельдшером...»

Я — помічник «лікаря». Медичні функції помічника скромні: посуд мити, перетирати, підлогу підмітати і отого кудлатого «чорта» з вікна дрючком ізганяти.

Помічнику дванадцять років. Він поважно сьорбає носом і довго-довго розглядає височеньку пляшку. На пляшці жахливий малюнок — голий череп! А зверху нерозбірливі літери: «Spiritus».

О Боже! Що це за страховидне диво «Spiritus» там на дні сидить?

Набравшись духу, я на самоті зазирнув, Нічого страшного нема. Порожньо і денце сухе. Ото капость яка!

Помічник і не туди, що там-таки справді сиділо лихо, та вчора Сергій Павлович напару з волосним старшиною оту лиху шаленюку всю ніч терпеливо витягали через вузеньке горлечко. Тягли, тягли і самі по зав'язку натяглися... Уранці знайшли стомлених в арсенівському сажі... Старшина милостиво перевісив рябій свинюці начальственного цепа з бляхою і бурмотав: «Носи!.. Хрюкай!.. На те ти й свиня!..»

Прийом... Хвороби різні...

— Ногу в коліні роздуло... Меланка, жінка моя, і папоротника клала, і гарячими висівками пропарювала, і любисток з цибулею прикладала... А воно гонить, а воно жене...

— Що це у вас — косою різонуло?

Хворий оцю свою хворобу передавав пошепки:

— Яка там коса — урядник нагаєм різонув...

Дідусі скаржилися на «божеські» витівки:

— Живіт!.. Звиняйте, роздуло, як бубон. Ми ж ото із старою посвятили на спаса яблучок і грушок... Та й святеньких наїлися... А то не їли, закону держалися... Стара грушку-другу жуйнула та й годі. А я з охотою дві мисочки хватонув. Так тепер хоч кричи: кар-рав-вул!..

— А в мене під ложечкою смокче. Смокче і тягне. Затягне, затягне і не пускає... Вип'єш чарочку-дві, воно трохи й попустить.

З дітками ціла морока.

— ....Прив'язала я її до воза, за ніжку. «Грайся,— кажу,— Оленко, грайся... Мамі ніколи, мамі жати, снопи в'язати. Грайся, дитинко, сама». А воно гралося та щось, дурненьке, і вхопило... Мабуть, жабеня проковтнуло...

На всі хвороби оці ліки одні — йод і порошки. Ставиться банка з йодом, рядом кладеться квачик й увічливо перепитується за чергою:

— Що в тебе, Васю?

— Зуби болять!

— Ага... Роззявляй рота.

У баночку всовується квачик, і мастяться хворій людині зуби. Звісно, хвора людина, зціпивши зуби, аж дрібцює... А Сергій Павлович, вимазавши зуби й піднебіння йодом, на прощання ще і в лоба ткне.

— На всякий випадок... Може, голова заболить.

А черга підходить та й підходить.

— А в тебе, Стьопо, що?

— Пече!

— Де?

— Отут.

— Підсмикуй сорочку.

І знову йодом маститься голе тіло.

— Де ж ви, Сергію Павловичу, мажете? Я ж вам казав — отут, а ви ондечки квацюєте?

Хворі на очі підставляють потилицю. «Лікар» маже й ненароком запитує:

— А що в тебе, Петю, з потилицею?

— Та в мене, бачите, з потилицею нічого. Вона, можна сказати, здоровенька, а от очі... То мама ще з дому казали: хай помажуть іззаду, а то спереду як мазонуть, то ще й очі повилазять.

Сергій Павлович задоволено киває головою й мастить далі.


Побував я оце недавно в рідному селі. Мамо моя рідна! Встань, подивися! Які колосальні зміни! Яка простора, красива лікарня! Чиста, світла. Вікна великі, двері широкі, лікарі кваліфіковані. Серед них — доктор-гінеколог.

— Хіба ви не пригадуєте Надійку? — кажуть мені. — Оту Надійку куцоволосівську? Ану, згадайте!

— А-а!.. Помню, помню... Як же не помнити? Ми з нею отут на оцій доріжці в мисочки гралися! Надія! Така білявенька?..

— Еге ж, еге ж! Дак ото вона... в Харкові закінчила інститута. Кінчила й каже: «Поїду в рідне село працювати... доктором...» Гінекологом працює. Така акуратна, душевна...


Кінець сумній старій медицині!

 

 

 

ХАТНЄ ВИХОВАННЯ

Яка радість наші діти! Весела й дзвінка радість. Втішаються, радіють батьки: чудесна зміна росте. Але гріха не будемо таїти, часом батьки невтішної хатньої науки діток навчають.

Починається це навчання з маленького, грайливого:

— Покажи мамі дульку!..

— Учи, учи на свою голову. Іди сюди, доню... Стрибки, доцю, стрибки... Не слухай тата, маму слухай... Мама — цяця, а татко — бека, кака... Плюнь на татка... Штрикни таткові в очі... От люба доця, мамина доця... Вона вже вміє батькові в очі штрикати. І мамі штрикаєш? Ой-ой!.. Мама боїться...

Грайлива втіха закінчується неграйливо:

— І в кого воно, отаке чортеня, вдалося? Чуєте, сьогодні чуть ока не викололо. Хто його навчив? У нас такого і в роду не водилося!..

Батько і свою характеристику подає:

— Отож!.. Носи його, вчи його, а воно, бач, якої приноровилося — у лице плювати! От і хоти добра. Це ж тільки воно на ноги зіп'ялося. А що з нього вийде, як підросте?

З віком дитини росте й прикладне виховання.

— Полякай, синок, батька. Лякай, Васю, лякай. Отакечки: гр-р!..

Злякали батька. Впав батько на долівку.

Перейнявши чудернацькі штуковини, дітки стягують з ліжка подушки, ковдри, напинають у хаті халабуду і просять батька:

— Тату, оце бач — курінь! Ми поховаємося всередину, а ти кругом бігай та гавкай. Тільки дуже-дуже, щоб нам страшно було.

Часом хатнє виховання нерозважно поєднують із чаркою.

— На, синок, хильни. Для примєра хватони грамів двадцять.

— Ви бачили, чого він дітей навчає? Чи ти при своєму розумі! Сам п'єш, гуляєш та ще й сина привчаєш!

— Пий, синок, пий. Це батько дає. Хили!..

Синок вихиляє, кривиться, чхає... Сльози з очей біжать.

— Ото бачиш, синок, яке воно противне? Отак і я страждаю. А мати думає, що я мед п'ю!..
 
Весела наука кінчається невесело.

— Ти ще молодий батька вчити! Норова якого взяв: дай, батьку, на сто грамів! Молоко на губах не обсохло, а йому — сто грамів. Я тобі таких сто грамів покажу — у двері не втрапиш!

— Тату! Давайте це діло замнем. Ви ж мене самі вчили: хильни, Васюню!

А Васюня, який розговор, хилить. Батько дає!

Отут би можна й крапку поставити. Не будемо крапки ставити. Хай батьки поставлять. На те вони й батьки!..



ЯК Я ТОПИВСЯ

Ранок. Сонячний, прозорий ранок. Я йду на річку. Вдома мене попереджають:

— Іди, та гляди — втопишся, то й додому не приходь!

Цієї поради я точно додержуюся. Знаю — втоплюся, як же я додому дійду?

Приходжу до річки. Тут гамір і метушня. Сміються, плигають, поринають...

Роздягнувся, пішов на берег і спинився: не знаю, куди краще плигати.

— Плигай сюди, — кажуть хлопці. — Тут тобі буде по коліна.

Я недовго думав: взяв і плигнув.

Коліна поринули і мене за собою потягли. Посунувся і посунувся, бо не вмію плавати.

Говорили ото мені: «Вчися, Сашко, плавати. Вчися, не пошкодуєш». А я думав: «Хлюпати по воді — хіба то наука?»

І ось вам, поринаю на дно. Гребу руками, підсобляю ногами, кручу головою, а мене на дно тягне.

Хлопці, котрі на березі стояли, почали дискутувати:

— Ану, — говорять, — вирине чи не вирине? Може, й вирине — ноги довгі.

Вони дискутують, а я почуваю, що потопаю.

— Хлопці! — кричу. — Рятуйте! Потопаю!

— Не кричи, — кажуть, — а то в рот води набереш. Насилу-насилу врятувався. Виліз і впав на березі. Конешно, до мене тоді всі поприбігали.

— Мабуть, — говорять, — треба воду викачувати.

А як викачувати, ніхто не знає.

Один говорить:

— Я, — каже, — десь у книжці читав, що насамперед треба веслом у живіт давити.

— Дурень ти, — озвався другий. — Перша допомога — веслом по голові бити.

Словом, хтось мене як торохне веслом по голові — я й очухався.

Ото я й кажу: вчіться плавати, з вишки стрибати, глибоко поринати й майстерно виринати!



СОЛЯТЬ, НА ЖАЛЬ, НЕ БОРЩ!

Що робити, питаємо, щоб діти не були розумніші від батьків?

Оті дітки, які на ноженята свої починають спинатися, і оті дітлахи, які вже самостійно бігають і самостійно вимовляють:

— Мамо! Папи...

Ми знаємо, що діточок отакого віку в дитячих садочках морально вчать. Учать делікатно, учать терпеливо.

Вчать, щоб були і ніжненькі, щоб були і чемненькі.

Отакої мудрості не вчать: «Воно ж у мене таке спритненьке та таке розумненьке. Вірте не вірте, я раз показала, а тепер вчене-превчеве: само й плює, само й дулі дає...»

Такого, кажемо, в дитячих садочках не вчать. У дитячих садочках вчать ласкавої поведінки.

А що ж, питаємо, робити, коли вони вранці і ввечері удома: то чи їх і вдома отак морально вчити, чи, може, потихеньку й по м'якенькому місці бити?
 
Бо тепер такі діти пішли, такі пішли, що ще і батька й матір навчать.

Ви рекомендуєте: удома треба взяти сувору виховну лінію.

У сувору лінію входить і моральна словесність:

— Що ж ти ото робиш? Куди ти, дурненьке, дзюркаєш? Он іде батько. Іде і реміняку несе.

Звісно, дитина лякається й з переляку починає кропити рябесенькі штанці.

Тоді зі словесної теорії переходять на практичне навчання: за мокренькі штани вчать!

— О Боже! Сьогодні ж наділа нові-новісінькі штани, а воно геть обмочило. Оленко! Принеси деркачика, я його і обполощу, я його і обсушу!

Значить, у допомогу оцій суворій практиці у кутках розставляються: а) Хворостина; б) Соняшничина; в) Деркачик; г) Мокра ганчірка.

Мокра ганчірка уживається з попередженням. Просить дитинка:

— Мамо! Ам!.. Мамо, ам, ам...

— Ось не амкай над душею, бо як амкну, так і губи стулиш!

Часом застосовують і черпака.

— Сядь, — гукають. Дитина не сидить, сміється, бавиться.

Удруге гукають голосніше:

- Кому кажу — сядь! Сядь! Доки оцим черпаком не посадила!

Сіла дитина, їсть дитина.

- Мамо! Воно не солоне!..

- Ви бачили причину? Мати наварила, а воно ще й вередує. Зараз я тобі посолю!..

Солять, на жаль, не борщ і не кашу...

Піднімають сорочечку, а якщо це хлопчик, то скидають штанці і починають солити...

І що ж — порядок! Дитина — як шовкова.

Ніяких тобі сліз, ніякого тобі корова. Починає розуміти батьків.

Та!.. Не кажіть такого: мораль, мораль! Мене батьки теж учили. Та й що? Та й нічого!.. Самі бачите, жива, ціла, невредима... Ви хоч пишіть, хоч розписуйте, а я на своєму стою: воно доброго слова не понімає. Скажи йому: «Цить, Васю! Цить, синочку!». Не мовчить - реве.

А крикніть: «Та цить! Щоб тобі заціпило!» — їй-богу, враз заніміє.

Да!.. Так ото ми й думаємо, а що якби отаким «воспитателям» та самим по штанцях... Прутиком, прутиком...

Як би воно було: морально чи аморально?