Ковінька Олександр Іванович народився 14 січня 1900 р. в сім'ї хлібороба в с. Плоске Решетилівського повіту на Полтавщині. В своєму становленні як громадянин і літератор пройшов складні «університети життя»: закінчив церковноприходську школу, навчався в земському двокласному училищі, наймитував, був сторожем у сільській аптеці, служив у міліції в Полтаві. Брав участь у подіях громадянської війни на боці повсталих народних мас, був схоплений кайзерівськими окупантами й відданий до воєино-польового суду. Врятували його од смертної кари успішний наступ Червоної Армії і вибух всенародного повстанського руху на Україні. Пізніше потрапив до рук денікінців, а в 1920—1921 рр. довелося пройти через тортури білопольського концтабору в Познані.

Повернувшись на Полтавщину, Ковінька ввійшов до комітету незаможників, секретарював у сільраді, виступав у селах з лекціями як інструктор ТСОАВІАХІМу. В 1929—1934 рр. працював у редакції газети«Більшовик Полтавщини».

Друкуватися почав 1926 р.— тоді з легкої руки Остапа Вишні в газеті «Селянська правда» була вміщена гумореска Олександра Ковіньки «Містки та доріженьки». Молодий письменник виступав з фейлетонами та гуморесками в місцевій та республіканській пресі, зокрема в «Більшовику Полтавщини», «Червоному перцеві». Перші збірки гуморесок «Індивідуальна техніка» (Харків, 1929), «Колективом подолаємо» (Полтава, 1930) своєю ідейно-художньою «фактурою» пов'язані з проблемами й турботами тогочасного села.

Успішну працю Ковіньки на ниві літератури було нагло перервано репресивними органами тоталітарної сталінської системи. В 1936 р. він був заарештований і звинувачений у приналежності до вигаданої контрреволюційної організації. Особлива нарада НКВС вислала його спокутувати «провину» до Магадана. Там він працював вибійником, бурильником, гірничим майстром, плановиком-економістом на гірничо-промислових підприємствах Дальбуду. Лише через двадцять один рік від часу арешту Ковіньку було визнано абсолютно не винним, і 4 липня 1956 р. судово-слідчу справу його було припинено за відсутністю складу злочину.

Письменник повернувся до рідної Полтави, був відновлений у рядах СПУ, повністю поринув у літературну роботу. Видрукував у журналі «Прапор» автобіографічну, написану з іронічним усміхом, повість «Як мене купали й сповивали» (1957), видав збірки гумору та сатири «Кутя з медом», «Гуморески» (1960), «І не кажіть, і не говоріть» (1962), «Коти й котячі хвости» (1964), «Всякого бувало...» (1967), «Чарівні місця на Ворсклі» (1968), «Згадую й розгадую» (1970), «Пухові подушки» (1971), «Отак, прямо і прямо» (1976), «Як воно засівалося» (1979) та ін. Його творчий доробок поповнився сатирико-гумористичними повістями «Хрестоносці» та «Превелебні свистуни, або Смішні, чудні й сумні пригоди сільського хлоп'яка Василя Черпака», автобіографічною оповіддю «Чому я не сокіл?..», публіцистичними статтями з проблем розвитку української мови, збереження історико-культурної спадщини рідного народу.

Заслуги Олександра Ковіньки перед вітчизняною літературою відзначені 1984 р. премією імені Остапа Вишні.

Помер 25 липня 1985 року.

 

 

 

ЯК МЕНЕ ВЧИЛИ

Ходив і я колись до школи. Надівав батькові чоботи, мати підперізувала якимсь обривком, і я Човгав собі. Чоботи — великі, нігті — великі? волосся — велике, розкуйовджене. А проте — ніхто мені нічого. Гігієн тоді ще на селі не водилося.

Перша лекція в школі була: «Отче наш...». Вставали й співали. А співали ми «отчаянно>! Хто куди, хотів, той туди й виводив. То батюшка, що правив у нас за лектора й головного вихователя, підходив ближче, брав за вухо й підтягував:

— Іже єси на небесі!..

При цьому він ставився до вашого вуха так, ніби це було не вухо, а якийсь нікчемний шкураток. Бере було баса за вухо й тягне, доки витягне аж на дишканта.

Наприкінці виходив наперед і починав:

— Скільки я вам, дурням, казав: коли воздається молитва Господу Богу, не чухайтеся в пазусі. Ти, замурзане! Чого мухи ловило, коли «І не введи нас во іскушеніє» співали? Стань у куток!

Починалася друга лекція.

— Ага!.. Ось ти скажи: якою одежею прикривалися Адам і Єва в раю?

Мій сусіда по парті Гриць сьорбнув носом, кліпнув очима і нарешті бухнув:

— Вони, — каже, — прикривалися рядном.

— Олух царя небесного! Ступай у куток! Скажи ти! — це до мене.

Я довго й не думав:

— Лопухами! — кажу. — Бо мама казали, що ряден у раю не було.

— Ослиця валаамська! Марш і ти в куток!

Отак у кутку нас більшало й більшало. А за партами меншало й меншало. На цьому «премудра» лекція кінчалася.

І добре, що вона кінчилася на віки вічні!



«ЩЕ Й СМІЄТЬСЯ...»

Дозвольте розповісти, як моя симпатична бабуся мене, маленького, починала уводити в курс божественних наук...

Уводила сурйозно. Оцю науку бабуся викладала, поставивши мене в кутку, де висіли ікони угодників і преподобників. А довкола них, горою та низом, смиренно літали непорочні янголята і весело підскакували лукаві чортенята.

Притулилися тут і невідомі святителі. Бабуся, перечитуючи їх імена, сама збивалася:

— Оцей святий... Сюди, сюди, Сашуню, дивися! Ось цей... Що на коні сидить... Це — Пантелей. Ні, це не він. Це коли б не Лука. Е, ні, Сашуню, це і не Лука. Це, мабуть, Єгорій. Хіба ти його розбереш? Зліз на коня й очі заплющив! Та Бог із ним, хай верхи виграє. Він хліба не просить. Ставай сюди ближче. Отак ставай...

Бабуся брала мою праву руку, з пальців складала триперсну пучку й повчала:

— На лобика... На пупика... На це плече, тоді на оце... Отак, отак... На лобика... На пупика... От любий онучок... Хороший... Він уже вміє Бозі молитися... Помолився?.. Тепер плюнь на оте чортеня! Плюй і кажи: «У-у!.. Нечиста сила! Очі вилупила!»

Я плюнув і промахнувся — попав не в чортеня, а в янголя.

— Куди ти, іроде, плюєш? Люди добрі! Чи ви бачили отаке — янгольські крильця обслинило! Ось куди треба. На оцього... На рогатого... На ратиці плюй...

Я плював на ратиці і на ратиці не попадав. Мені ставало чудно і я сміявся.

— Ще й сміється, дурне! Щоб ти на кутні сміялося!..

 

ТАНЦЮВАЛЬНА КАКОФОНІЯ

Які в нас виросли музичні вокальні таланти! Пречудесні! і танцюристи! Боже мій! Як підуть у танок, як тупнуть, як тупнуть, та ще з примовками:

— Від Полтави до Хорола черевички попорола...

Куди ваше діло! Аж матінка-земля всміхається.

Майстерно танцюють.

Хай по струнах ударить диканська троїста — не всидиш, їй-бо, не всидиш і не встоїш. То права, то ліва нога тільки фиг-дриг... Тіпає й молодого, підкидає й старого.

А яких чудових пісень на нашій Україні співають!

Заспівають решетилівські вишивальниці «Київський вальс» або «Шахтарочку». Або «У нас у Полтаві всі садочки кучеряві...».

Що й казати — чарівні і народні, і сучасні пісні. Слухаєш, і душа радіє, і серце мліє. Уміють композитори чарувати душу людську. Що вміють, то вміють.

Нещодавно мені довелося побувати на колгоспному святі.

Свято простеньке. Передовій доярці стукнуло двадцять років.

От доярки, телятниці, свинарки і стругонули товариський вечорок. Наварили, напекли і оте все печене й варене на колективний стіл склали. Хлопці і свою долю в кошовці принесли.

Прихопили й бубон, скрипку, гармонь.

Поспівали за столом «Правда, дівчино, правда, рибчино...», а тоді козачка як ушкварили... А за козачком — метелиці.

Танцювали молоді, та пішли навприсядки й старі.

Хороше танцювати в гурті!

До чого ми все оце ведемо?

А ведемо ми вас до танцмайданчика. Скажімо, підійшли й дивимось — стоїть стовп. На стовпі гучномовець, біля стовпа танці...

Танцюють під гучномовну музику... Щось кухкає, ухкає, скрипить і рипить...

Кажуть, що це модернізований танок — «ковбойська коза-дереза». Щоб ти, значить, танцював і уявно рогами витинав...

Танцмайданчик невеликий, огороджений залізяками. Єй-єй, нагадує кошару...
Ото, значить, туди всередину і впускають бажаючих потанцювати.

Плата за вхід скромненька — тридцять копійок з носа.

Шістнадцять тобі років чи п'ятнадцять — байдуже. Гони —тридцять! Перейшов ти в п'ятий клас чи не перейшов — давай тридцять і, будь ласка, залітай. Плигай!

Аудиторія — молодь. Є зовсім молоді, а єсть і підлітки.

Заходить в оцю танцювальну огорожу дівчина і жде пари. Жде, з ким би потанцювати.

Підходить парубійко, ростом Бог не скривдив. У стиляжній піжамі, у тугих синеньких штанцях, до дівчиська підходить.

— Дєтка, збацаєм?..

Починають стильно «бацати». Хай йому грець!

От викидали чудеса — і руками, і ногами...

І вигиналися, і випиналися...

«Джельтмен» то присідав, то шулікою вгору підлітав. У бідної дівчини аж на хмарах ніжки дриґотіли...

Глянеш і подумаєш — де ж та краса людська?..

Постояв я хвилин двадцять — каюся. Усю ніч чорти снилися.

* * *

Яка ж у нас чудесна музика! Які прекрасні народні танці! А де вони? Нема їх на танцмайданчиках.

 

 

ЯК ОТО КОЛИСЬ ЛІКУВАЛИ...

Лікарня наша, або простіше «оптека», була і малувата, і вузькувата, і темнувата.

З вулиці одні вузенькі двері, з огороду два маленьких віконця... Темно!..

Одне віконце затуляв Бровко (хоч ти його вбий, ляже, гемонський, і спиною усе вікно закриє), друге ми і затуляли. На підвіконня ставили ліки: йод і порошки.

Питають хворого:

— Що з вами?

— Горло... Повужчало й повужчало...

Лікар підводить хворого на горло до віконця, грюкає роговою ложечкою об шибку і профілактично гукає:

— Злізь! Злізь, щоб ти здох!.. Ану, скажіть: а!., а!.. От барбоса нажили!.. Тю на тебе!.. Кажіть за мною: а!., а!.. Куди ти морду сунеш? От бісова личина!.. Ще — а!., а!.. Сашко! Візьми дрючка, зжени отого чорта з вікна! Ще-разок — а!., а!..

Лікар Сергій Павлович «медичних наук» набрався, будучи полковим санітаром в Єлецькому полку. Мав він красиву фігуру, пишні вуса, говорив «пацент», і одному лиш Богу відомо, як в його руках опинилася посвідка: «може бути в сільській аптеці фельдшером...»

Я — помічник «лікаря». Медичні функції помічника скромні: посуд мити, перетирати, підлогу підмітати і отого кудлатого «чорта» з вікна дрючком ізганяти.

Помічнику дванадцять років. Він поважно сьорбає носом і довго-довго розглядає височеньку пляшку. На пляшці жахливий малюнок — голий череп! А зверху нерозбірливі літери: «Spiritus».

О Боже! Що це за страховидне диво «Spiritus» там на дні сидить?

Набравшись духу, я на самоті зазирнув, Нічого страшного нема. Порожньо і денце сухе. Ото капость яка!

Помічник і не туди, що там-таки справді сиділо лихо, та вчора Сергій Павлович напару з волосним старшиною оту лиху шаленюку всю ніч терпеливо витягали через вузеньке горлечко. Тягли, тягли і самі по зав'язку натяглися... Уранці знайшли стомлених в арсенівському сажі... Старшина милостиво перевісив рябій свинюці начальственного цепа з бляхою і бурмотав: «Носи!.. Хрюкай!.. На те ти й свиня!..»

Прийом... Хвороби різні...

— Ногу в коліні роздуло... Меланка, жінка моя, і папоротника клала, і гарячими висівками пропарювала, і любисток з цибулею прикладала... А воно гонить, а воно жене...

— Що це у вас — косою різонуло?

Хворий оцю свою хворобу передавав пошепки:

— Яка там коса — урядник нагаєм різонув...

Дідусі скаржилися на «божеські» витівки:

— Живіт!.. Звиняйте, роздуло, як бубон. Ми ж ото із старою посвятили на спаса яблучок і грушок... Та й святеньких наїлися... А то не їли, закону держалися... Стара грушку-другу жуйнула та й годі. А я з охотою дві мисочки хватонув. Так тепер хоч кричи: кар-рав-вул!..

— А в мене під ложечкою смокче. Смокче і тягне. Затягне, затягне і не пускає... Вип'єш чарочку-дві, воно трохи й попустить.

З дітками ціла морока.

— ....Прив'язала я її до воза, за ніжку. «Грайся,— кажу,— Оленко, грайся... Мамі ніколи, мамі жати, снопи в'язати. Грайся, дитинко, сама». А воно гралося та щось, дурненьке, і вхопило... Мабуть, жабеня проковтнуло...

На всі хвороби оці ліки одні — йод і порошки. Ставиться банка з йодом, рядом кладеться квачик й увічливо перепитується за чергою:

— Що в тебе, Васю?

— Зуби болять!

— Ага... Роззявляй рота.

У баночку всовується квачик, і мастяться хворій людині зуби. Звісно, хвора людина, зціпивши зуби, аж дрібцює... А Сергій Павлович, вимазавши зуби й піднебіння йодом, на прощання ще і в лоба ткне.

— На всякий випадок... Може, голова заболить.

А черга підходить та й підходить.

— А в тебе, Стьопо, що?

— Пече!

— Де?

— Отут.

— Підсмикуй сорочку.

І знову йодом маститься голе тіло.

— Де ж ви, Сергію Павловичу, мажете? Я ж вам казав — отут, а ви ондечки квацюєте?

Хворі на очі підставляють потилицю. «Лікар» маже й ненароком запитує:

— А що в тебе, Петю, з потилицею?

— Та в мене, бачите, з потилицею нічого. Вона, можна сказати, здоровенька, а от очі... То мама ще з дому казали: хай помажуть іззаду, а то спереду як мазонуть, то ще й очі повилазять.

Сергій Павлович задоволено киває головою й мастить далі.


Побував я оце недавно в рідному селі. Мамо моя рідна! Встань, подивися! Які колосальні зміни! Яка простора, красива лікарня! Чиста, світла. Вікна великі, двері широкі, лікарі кваліфіковані. Серед них — доктор-гінеколог.

— Хіба ви не пригадуєте Надійку? — кажуть мені. — Оту Надійку куцоволосівську? Ану, згадайте!

— А-а!.. Помню, помню... Як же не помнити? Ми з нею отут на оцій доріжці в мисочки гралися! Надія! Така білявенька?..

— Еге ж, еге ж! Дак ото вона... в Харкові закінчила інститута. Кінчила й каже: «Поїду в рідне село працювати... доктором...» Гінекологом працює. Така акуратна, душевна...


Кінець сумній старій медицині!

 

 

 

ХАТНЄ ВИХОВАННЯ

Яка радість наші діти! Весела й дзвінка радість. Втішаються, радіють батьки: чудесна зміна росте. Але гріха не будемо таїти, часом батьки невтішної хатньої науки діток навчають.

Починається це навчання з маленького, грайливого:

— Покажи мамі дульку!..

— Учи, учи на свою голову. Іди сюди, доню... Стрибки, доцю, стрибки... Не слухай тата, маму слухай... Мама — цяця, а татко — бека, кака... Плюнь на татка... Штрикни таткові в очі... От люба доця, мамина доця... Вона вже вміє батькові в очі штрикати. І мамі штрикаєш? Ой-ой!.. Мама боїться...

Грайлива втіха закінчується неграйливо:

— І в кого воно, отаке чортеня, вдалося? Чуєте, сьогодні чуть ока не викололо. Хто його навчив? У нас такого і в роду не водилося!..

Батько і свою характеристику подає:

— Отож!.. Носи його, вчи його, а воно, бач, якої приноровилося — у лице плювати! От і хоти добра. Це ж тільки воно на ноги зіп'ялося. А що з нього вийде, як підросте?

З віком дитини росте й прикладне виховання.

— Полякай, синок, батька. Лякай, Васю, лякай. Отакечки: гр-р!..

Злякали батька. Впав батько на долівку.

Перейнявши чудернацькі штуковини, дітки стягують з ліжка подушки, ковдри, напинають у хаті халабуду і просять батька:

— Тату, оце бач — курінь! Ми поховаємося всередину, а ти кругом бігай та гавкай. Тільки дуже-дуже, щоб нам страшно було.

Часом хатнє виховання нерозважно поєднують із чаркою.

— На, синок, хильни. Для примєра хватони грамів двадцять.

— Ви бачили, чого він дітей навчає? Чи ти при своєму розумі! Сам п'єш, гуляєш та ще й сина привчаєш!

— Пий, синок, пий. Це батько дає. Хили!..

Синок вихиляє, кривиться, чхає... Сльози з очей біжать.

— Ото бачиш, синок, яке воно противне? Отак і я страждаю. А мати думає, що я мед п'ю!..
 
Весела наука кінчається невесело.

— Ти ще молодий батька вчити! Норова якого взяв: дай, батьку, на сто грамів! Молоко на губах не обсохло, а йому — сто грамів. Я тобі таких сто грамів покажу — у двері не втрапиш!

— Тату! Давайте це діло замнем. Ви ж мене самі вчили: хильни, Васюню!

А Васюня, який розговор, хилить. Батько дає!

Отут би можна й крапку поставити. Не будемо крапки ставити. Хай батьки поставлять. На те вони й батьки!..



ЯК Я ТОПИВСЯ

Ранок. Сонячний, прозорий ранок. Я йду на річку. Вдома мене попереджають:

— Іди, та гляди — втопишся, то й додому не приходь!

Цієї поради я точно додержуюся. Знаю — втоплюся, як же я додому дійду?

Приходжу до річки. Тут гамір і метушня. Сміються, плигають, поринають...

Роздягнувся, пішов на берег і спинився: не знаю, куди краще плигати.

— Плигай сюди, — кажуть хлопці. — Тут тобі буде по коліна.

Я недовго думав: взяв і плигнув.

Коліна поринули і мене за собою потягли. Посунувся і посунувся, бо не вмію плавати.

Говорили ото мені: «Вчися, Сашко, плавати. Вчися, не пошкодуєш». А я думав: «Хлюпати по воді — хіба то наука?»

І ось вам, поринаю на дно. Гребу руками, підсобляю ногами, кручу головою, а мене на дно тягне.

Хлопці, котрі на березі стояли, почали дискутувати:

— Ану, — говорять, — вирине чи не вирине? Може, й вирине — ноги довгі.

Вони дискутують, а я почуваю, що потопаю.

— Хлопці! — кричу. — Рятуйте! Потопаю!

— Не кричи, — кажуть, — а то в рот води набереш. Насилу-насилу врятувався. Виліз і впав на березі. Конешно, до мене тоді всі поприбігали.

— Мабуть, — говорять, — треба воду викачувати.

А як викачувати, ніхто не знає.

Один говорить:

— Я, — каже, — десь у книжці читав, що насамперед треба веслом у живіт давити.

— Дурень ти, — озвався другий. — Перша допомога — веслом по голові бити.

Словом, хтось мене як торохне веслом по голові — я й очухався.

Ото я й кажу: вчіться плавати, з вишки стрибати, глибоко поринати й майстерно виринати!



СОЛЯТЬ, НА ЖАЛЬ, НЕ БОРЩ!

Що робити, питаємо, щоб діти не були розумніші від батьків?

Оті дітки, які на ноженята свої починають спинатися, і оті дітлахи, які вже самостійно бігають і самостійно вимовляють:

— Мамо! Папи...

Ми знаємо, що діточок отакого віку в дитячих садочках морально вчать. Учать делікатно, учать терпеливо.

Вчать, щоб були і ніжненькі, щоб були і чемненькі.

Отакої мудрості не вчать: «Воно ж у мене таке спритненьке та таке розумненьке. Вірте не вірте, я раз показала, а тепер вчене-превчеве: само й плює, само й дулі дає...»

Такого, кажемо, в дитячих садочках не вчать. У дитячих садочках вчать ласкавої поведінки.

А що ж, питаємо, робити, коли вони вранці і ввечері удома: то чи їх і вдома отак морально вчити, чи, може, потихеньку й по м'якенькому місці бити?
 
Бо тепер такі діти пішли, такі пішли, що ще і батька й матір навчать.

Ви рекомендуєте: удома треба взяти сувору виховну лінію.

У сувору лінію входить і моральна словесність:

— Що ж ти ото робиш? Куди ти, дурненьке, дзюркаєш? Он іде батько. Іде і реміняку несе.

Звісно, дитина лякається й з переляку починає кропити рябесенькі штанці.

Тоді зі словесної теорії переходять на практичне навчання: за мокренькі штани вчать!

— О Боже! Сьогодні ж наділа нові-новісінькі штани, а воно геть обмочило. Оленко! Принеси деркачика, я його і обполощу, я його і обсушу!

Значить, у допомогу оцій суворій практиці у кутках розставляються: а) Хворостина; б) Соняшничина; в) Деркачик; г) Мокра ганчірка.

Мокра ганчірка уживається з попередженням. Просить дитинка:

— Мамо! Ам!.. Мамо, ам, ам...

— Ось не амкай над душею, бо як амкну, так і губи стулиш!

Часом застосовують і черпака.

— Сядь, — гукають. Дитина не сидить, сміється, бавиться.

Удруге гукають голосніше:

- Кому кажу — сядь! Сядь! Доки оцим черпаком не посадила!

Сіла дитина, їсть дитина.

- Мамо! Воно не солоне!..

- Ви бачили причину? Мати наварила, а воно ще й вередує. Зараз я тобі посолю!..

Солять, на жаль, не борщ і не кашу...

Піднімають сорочечку, а якщо це хлопчик, то скидають штанці і починають солити...

І що ж — порядок! Дитина — як шовкова.

Ніяких тобі сліз, ніякого тобі корова. Починає розуміти батьків.

Та!.. Не кажіть такого: мораль, мораль! Мене батьки теж учили. Та й що? Та й нічого!.. Самі бачите, жива, ціла, невредима... Ви хоч пишіть, хоч розписуйте, а я на своєму стою: воно доброго слова не понімає. Скажи йому: «Цить, Васю! Цить, синочку!». Не мовчить - реве.

А крикніть: «Та цить! Щоб тобі заціпило!» — їй-богу, враз заніміє.

Да!.. Так ото ми й думаємо, а що якби отаким «воспитателям» та самим по штанцях... Прутиком, прутиком...

Як би воно було: морально чи аморально?