ЮДІН Володимир Григорович

(1939-2000)

український байкар, гуморист-сатирик. Дитинство і юність минули в селищі Кушугум Запорізького району, де й закінчив Володимир середню школу. Ще в шкільні роки друкував гумористичні мініатюри в районній та обласних газетах. У 60-х його твори друкувалися майже у всіх республіканських газетах, він першим серед запорізьких літераторів став лауреатом журналу «Перець». Автор гумористичної книжки «Бабай».

 

 

ВЕСНА

(Майже ліричний етюд)

Весна! Одне тільки слово,

А скільки живої краси.

Весна — це дівча чорноброве,

Весна — це пташок голоси.

Весна — це бджолині турботи

І сказане вперше: «Люблю»,

Весною найважчу роботу

Я ліпше і швидше роблю.

Весна... Серцю все таке миле!

Одна лиш на серці печаль:

Цей вірш я писав не чорнилом

Перо я в Московку  вмочав...

________

*Московка — забруднена  промисловими відходами річка на Запоріжжі.

БОГИНЯ

Одного дня лежав я під дубочком,

Ген-ген  до хмар закинувши свій зір.

Аж чую: щось шелеснуло листочком,

Подумалось: гадюка або звір.

Я обернувся. Боже мій, що бачу!

Стоїть богиня — дівчина струнка.

Блакитні очі, плечі — бронза наче,

А за плечима — шовкова ріка.

— Добридень, — каже.

                   Голосочок милий

Луною в серці ніжно відгукнувсь.

Я занімів і встать мені несила.

— Вітаю вас, — устами ворухнув.

Опам'ятався, випростав я спину

І на коліна звівся:

                     — Ти чия?

— Дай закурити, — мовила богиня.

І я зрадів:

                  добро, що не моя.

 

ВИБІР

— Ким хочеш бути, Васю?

— Космонавтом!

— Ким хочеш бути, Петю?

— Космонавтом!

— Ким хочеш бути, Ніно?

— Космонавтом!

— А ти, Сергійку?

— Хліборобом!

Всі хочуть небо штурмувати,

А хто ж їх буде годувати?!

 

«ЛИЦАР»

— Та я за тебе, мила,

Піду на тигра сміло

І голіруч ведмедя

Повішу на суку!...

— Була б я покохала,

Та він ушкварив драла:

Зозуля ізлякала:

               «Ку-ку!»

 

ПОЕЗІЯ І ДІТИ

Поет Грицько Понура

Для діток видав книжечку.

Дав назву збірці: «Мура»,

Бо мова йшла про Кішечку.

Та неслухняна дітвора

Чита по-своєму: «Мура...»

 

КНИЖКА В БІДІ

До поета власна книжка

Вбігла в хату і гука:

— От халепа — б'ють мисливці

По мені з дробовика.

І сказав поет, підбивши

Гордовито чуба шовк:

— Ну й дурні, їй-бо, мисливці:

Їм що сіре — то і вовк.

ШЕДЕВР

Купив Тиміш у культмазі

Картину Крамського.

А в Тимохи жінка Катря

Ревнива та строга.

Отож купив він прикрасу

Для сім'ї, для дому

Репродукцію картини,

Зветься «Невідома».

У кареті сидить дама

І красою диха.

Катря дивиться й питає:

— Що воно за фіфа?

— Яка фіфа? — Тиміш каже. —

Це шедевр — не бачиш?

Катерина мружить очі:

— Ти ж брехло, одначе.

Шедевр, кажеш? Ах ти, зрадник,

Ловелас! Нахаба!..

Який шедевр? Сама бачу,

Що це якась баба!

 

У СІМ'Ї ШОФЕРА

Татусь малому сину

Купив автомашину.

Малий до іграшки прилип

Та все вигукує:

— Піп! Піп!

Почувши це, стара Ликера

Повчає юного шофера:

— Не піп, а батюшка казати треба.

Бач, Бозя свариться на тебе.

Малий на це відповіда:

— Що Бозя? Бозя — юлинда.

Автоінспектол, бабко, да!

УПАВ

Чи правду кажуть, може, й ні.

Іванко їхав на коні,

Якраз через громадський сад,

Де груші, сливи й виноград.

Побачив гілку, на якій

Плоди рясніли та такі,

Що в хлопця слинка потекла,

Його спокуса й замогла.

За гілку чіпко ухопивсь —

І у повітрі опинивсь:

Кінь уперед побіг,

                    Іван

Повис на гілці, мов кажан...

З'явився сторож злий-презлий, 

Сердито гримає старий:

— Чого б це я отут висів?

— Я впав з коня, — той відповів.

 

ЗАМКНУТЕ КОЛО

— Ех, гаманець купить аби,

Щоб гроші в нім тримати.

— Хто ж не дає тобі — купи!

— За що куплю я, брате?

 

БАБАЙ

Донечку колише

Мати молода:

— Спи, моя маленька,

Гойдоньки.гойда.

Як не будеш слухать,

Забере бабай!

Спи, моя хороша,

Баєньки, бай-бай.

Раптом у мамуні

Серце завмира:

На порозі татко

П'яний, як мара.

Закричала донька:

— Мамочко, тікай!

Знову тебе бити

Буде наш бабай!

 

МАЛЮНОК НА ДОШЦІ

Вчителька уперше

Прийшла в перший клас

І сказала:

           — Діти,

Малювання в нас.  —

Крейдою на дошці

Вивела кота.

— Хто це на малюнку? —

Дітлахів пита.

Рукавом утерши

У чорнилі рот,

Тягне руку Петя

І говорить:

— Чорт! —

Вчителька досаду

В усмішці хова.

Хлопчаку крізь зуби:

— Сядь, — сказала, — два!

І уже в бентезі

Дихає:

            — Так от,

Хто на дошці, дітки? —

Діти хором:

             — Чорт! —

І терпець урвався:

«Що за дітвора?!» —

Подалася з класу

До директора...

Підхопивсь директор:

— Що за малюки?

Поважати старших

Я навчу таки! —

В клас зайшов сердито

І почав розніс:

— Довели, зухвальці,

Вчительку до сліз.

Раді, що новенька

І не знає всіх,

Як же вам не сором?

Як же вам не гріх? —

Мимохіть на дошку

Глянув і сказав:

— О, будь ласка,

                 й чорта

Хтось намалював!

 

ХОБІ

— Хобі є у тебе, Марку?

— Хобі? Що це за мара?

— Ну, один збирає марки,

Інший, там, значки збира.

Хтось, наприклад...

             — Годі, годі! —

Прояснило враз Марка, —

Я збираю на городі

Колорадського жука.

 

 

СКУПИЙ МАКАР

— Макаре! Друг «віддав кінці».

Ти на вінок даси? —

Макар, при повнім гаманці,

Надувся наче сич.

— Помер? Пушком йому земля.

А я не мільйонер.

Не знав, як видурить рубля,

Так він узяв і вмер.

НОВИНА

- Ви чули? Гнат з своєю помирився.

- Не чув... Жартуєте?

- Та щоб я провалився!

Учора йду, дивлюсь: біля сараю

Дружненько дрова вдвох пиляють,

Їй-бо, поглянуть збоку любо-мило!

— Хе_хе! Та то ж вони майно ділили!

НІЧНА ПРИГОДА

 

Мишко Калина вельми рад —

В кишені грошики у нього:

Лівак, получка, відпускні,

Солідна премія, крім того,

Оце б десяточку якусь

Послав би на село матусі.

Не можна. Настрій зіпсує.

Собі й дружиноньці Лідусі...

У небі зорі. Темна ніч...

З дружком вина хильнувши трішки,

Мишко додому почвалав,

Нема трамвая — можна й пішки.

Чудовий настрій, що й казать,

Співати хочеться Калині.

Пішов провулком... Раптом:

                       — Стій! —

Із-за кущів — злодійські тіні.

Мишко ураз пополотнів,

У кулаці затиснув гроші...

— Ану, кишені вивертай!

— Та що ви?.. Я... Мої хороші, —

Мишко у ноги тіням впав, —

В селі у мене, братці, мати —

Слаба, хворіє без кінця,

Ці гроші мушу їй послати. —

І сталось диво: тіні ті

Мишкові низько уклонились,

Сказали тепло:

              — Молодець!

І, як-то кажуть, хутко змились.

Мишко дивується:

               — Діла...а!

Випадок просто небувалий! —

(До серця грошики притис) —

Спасибі, мамо, врятували!

У ЧОВНІ

Пливе човен, сонця повен,

У човні — Орися,

А навпроти — чорні брови

Кавалера Гриця.

Весла зблискують ритмічно,

Рвуть густе латаття,

— Та не рви ж, —

      Гриць мовить звично, —

Серденько на шмаття.

Не вагайся, білолиця,

Йди за мене заміж,

Буду день і ніч трудиться

Ось цими руками,

Щоб тебе, святу персону,

У шовки вдягнути,

А тобі не дам при цьому

Й пальцем ворухнути.

Боронь Боже, щоб ти в мене

Воду, хмиз тягала,

Чи авоську — от-такенну —

Ще б не вистачало!

Не дозволю, бо ціную

Твої ніжні руки...

Припини ж мої, прошу я,

Холостяцькі муки.

Давай згоду, не барися,

Заживем на славу!... —

Загорілася Орися

Усміхом лукавим:

— Твоя мова інтересна,

Мила, я б сказала.

Тільки краще... візьми весла,

Бо я вже пристала.

 

НА ЗБОРАХ

Голова Тиміш Нехлюй

Вів на зборах допит:

— Я питаю, хто писав

У газету допис?

Що уже, мовляв, зима

Лютая на носі,

А у нас корівники

У дірках і досі.

В холоднечу молодняк

Джаз та польку чеше...

Хто, запитую я вас,

Так безбожно бреше? —

Тут із зали обізвавсь

Тракторист Кебета:

— Ну, чого ви кричите?

Я писав в газету,

Голова аж побілів:

— Плітки сочиняєш?

Ти ж на фермі, дорогий,

Зроду не буваєш!

Ти ж, хай скаже всякий тут,

З трактора не злазиш,

За які ж такі гріхи

Дьогтем ферму мажеш? —

Тракторист на це сказав:

— Що ж, відповідаю.

Я на фермі — не секрет —

Справді не буваю.

Та проте нема мені

Од телят одбою,

Тільки трактор заведу,

А вони юрбою

Із корівника біжать

(Жаль на них дивитись)

До мотора, як мушва,

Липнуть... щоб погрітись.

БАЙКИ

РОГАТКА

Не навмання жбурнула камінця

І вбила Солов'я-співця.

Упав, сердега, крильцями тріпоче

І тільки-но заплющив очі —

Рогатка тут як тут,

Сумує з усіма:

— Якого друга поміж нас нема!

Колись я у гаю жила

(Тоді ще пагінцем була) —

До мене він у гості прилітав

І ранок піснею вітав...

Тепер нема...

Не прикладу ума...

Сльоза упала Солов'ю на груди.

Бувають же, їй-право, люди.

 

КРІТ

Кріт свічку у траві знайшов,

До себе в нору поцурпелив.

А лісом поговір пішов,

Як вітерець веселий:

— Прийшло прозріння до Крота...

— Набридла вічна темнота...

— Гей, Кроте! —

погукали хором. —   

Ну, як твоя свіча?!

Кріт з-під землі їм одвіча:

— Чудесна для нори підпора!

________

Так дехто книг купує до холери,

Не для душі, — для інтер'єра.

 

 

ЧЕРВ'ЯК

Псує плоди, дивитись гірко.

Черв'як, пройдисвітська натура,

У яблуці, створивши дірку, Сказав:

— Оце архітектура! —

Коли ж рука садівника

Його з огидою знімає,

Він зразу ж нюні розпуска:

— Свободи творчості немає!

 

ЯЗИКАТИЙ ВЕДМІДЬ

 

У дзеркалі в ранкову пору

Уздріла Мавпа свій бриднючий лик

І — штовх Ведмедя в бік

(Той саме товкся тут собі на горе):

— Поглянь, Михась, яка потвора!

— Гм... Це ж, Мавпо, Ви.

— Ну-ну, стар...р...рик! —

                    одрізала суворо, —

Ти думай, що говориш! —

На другий день Мишко зі штату

                               зник.

Щоб знав, як розпускать язик!

ДУБ І ТІНЬ

При сонечку, при яснім дні

Горнулась Тінь до Дуба:

— Немає більшої рідні,

Як ми з тобою, любий.

А ніч прийшла

Тінь утекла.

Оце і вся вам дружба.

ҐУДЗИКИ

Два Ґудзики зчепились у трамваї.

— Пустіть!

— А я вас не тримаю.

— По-вашому, це я?

— По-моєму, це ви.

— Тоді ви формена свиня.

— Ще й ображає, ти диви!..

— Пусти, кажу, бо вирву з м'ясом!

— Ха! Налякав... Ой-йой, боюсь!..

— Козьол упертий!..

— Ти, пластмаса!..

— Роздухорився, ич, як, гусь...

— Я гусь?

— Ну, а то хто?

— Ану, держіть моє пальто!..

Ну й Ґудзики... Мене одне втішає,

Що між людьми такого не буває...

 

ЗАСТУПИЛАСЯ

Собака грізно — «гав» та «гав».

— Чого розгавкався, дурило?!

— Та он в калюжі спить Гаврило,

Либонь, з получки перебрав...

Гав! Гав!

             Аж тут Свиня озвалась:

— Гонор збав.

               Не гавкай дуже!

Він спить не у твоїй — в моїй калюжі.

Тож ні до чого гавкотня.

Що ж, заступилась за «свиню» Свиня.

БАЙКА ПРО РУКИ

Бабусю внук питає:

— Чому, я знати хочу,

Ти Мурчика погладиш —

Він солодко муркоче?

А зустрічі зі мною

Щоразу уникає,

А якщо й погладжу,

То він чимдуж тікає.

Бабуся мовить:

— Руки

У тебе різні, Славо:

Уміє гладить ліва,

Та дуже б'ється права.

 

СВИНЯЧЕ РЕЗЮМЕ

Літак

(Він завше робить так)

Перш, ніж піднятись в голубінь

бездонну,

Біжить по рівному бетону.

Одного дня

Свиня

Звела на нього в цей момент баньки:

— От я дурна! Повірила в байки!

Казали, що літає,

А він он по землі гасає.

 

 

МУХА В ГОСТИНАХ

— Ой, Джмелику, сказать, де я була?

— Повідай, Мусінько, повідай.

— Оце гасала по столах

В самого Лева на обіді.

— Ого! Честь, Мушко, немала...

— Авжеж... Зустрів мене, як друга,

І навіть тиснув ручку.

Зате Папуга —

Його прислуга

Від нього мав гірку приключку.

— За що ж йому така наруга?

— За те, — я чула краєм вуха, —

Що не повісив над столом якусь липучку.

ПЛАКАЛИ МИШІ

Плачуть Миші по кутах:

— Ой, шкода, шкода Кота.

Задавив його шофер,

Що робити нам тепер?

— Витріть сльози!.. Тю на вас! —

Прогримів собачий бас. —

За ким плачете, дурні?

Кіт же ворог ваш...

— Ой, ні!

Він смирняга був такий,

Не страшний і не лихий.

Ми — були щасливі дні —

Верхи їздили на нім...

Ех, нема, нема Кота.

Був начальник — красота!

Це ж кого — спитать не зле

Доля нам взамін пошле?

ВОВК І ЗАЄЦЬ

Вовк Зайця підстеріг і — хап:

— Ага, попавсь мені до лап!

Сім шкур з негідника зніму

І з'їм!

— Ні, не з'їси.

— Чому?

— Хіба не знаєш?.. От так пень!

Четвер сьогодні — рибний день.

Вовк Зайця відпустив,

Не з'їв.

Голодним ліг, сірома, спати.

Вовк... буквоїдом був завзятим.

ОБРАЖЕНИЙ ГОРОБЕЦЬ

Горобець набрякав ноти,

Соловейкові приніс.

Глянув той, сказав:

              — Я проти,

Щоб муру тягнути в ліс.

Горобець згрібає ноти:

— Так і є: зазнавсь давно ти.

ЧОМУ КІТ ЗЛЯКАВСЯ

Кіт від Миші утікав,

Заховавсь — не дише.

А Собака глузував:

— Ха!.. Злякався Миші.

— Ну й дурний же ти, Сірко,

Мовив Кіт лукаво, —

Мишу з'їм — з комірником

Буду мати справу.

 

ХОРОБРИЙ СЛИМАЧОК

 

Фейлетон на Щуку

                 друком

Сміло видав Слимачок.

Після того, як та Щука

Вже спіймалась на гачок.

 

ЛІСОВА БАЙКА

 

— Хто? Дятел? Вигнати бандита 

У три шияки з лісконтролю!

Його пора давно судити.

За твердолобість, за сваволю!

Бач, як підкопується, гнида! —

Репетували... короїди.

«ДОБРОДІЙ»

(Новорічна байка)

— Ялинко, змерзнеш тут,

Ходімо у квартиру, —

Сказав Петро,

Виймаючи сокиру.

ЗОВСІМ КОРОТКО

 

ЗАПРОШЕННЯ

— Заходь у гості, Мишо ловка,

Розкрила двері Мишоловка.

ХОРИСТИ

Усміхнулась Анаконда,

Хор підлесників:

              — Джоконда!

СКАРГА СОВИ

— Як очі я не витріщала,

Та сонця не знайшла кружала!

МЕТАМОРФОЗА

Дзвонила штикова Лопата:

— Алло! Турбує Екскаватор...

 

КРАСНОМОВСТВО

Порожній Колос вів своє:

Хліб — найсвятіше, що в нас є!

 

ОБ'ЄКТИВНА КРИТИКА

Чорт вірші прочитав,

               а Бог на те:

— Занадто все святе!

ЩО ТАКЕ ВЕЛОСИПЕД?

РУЛЬ

«Я і вправо беру,

Я і вліво беру,

Я і прямо поїду —

                не штука.

Все я вмію!» — пишається Руль.

«Самостійно? — спитали. — А руки?»

ДЗВОНИК

Під власним ковпачком,

Погрожує, махає кулачком:

«Дзень, дзень!

Чом на дорозі став, як пень?

Не знаєш правил вуличного руху?

Гляди — роздавимо, як муху!»

А знімеш ковпачок —

Мовчок.

ПЕДАЛІ

Вони клялися:

«Не поїдем далі!

На вітер слів

Не кидають педалі!».

Поїхали.

Не сміли навіть писнуть:

Достатньо лиш було

На них натиснуть.

СИДІННЯ

«Ич, носа як задрало

І дивиться на всіх зухвало,

Немов найстарше воно в штаті».

«Тс-сс! Не шуми...

Воно з Господарем самим

Живе в тіснім контакті».

ЗАДНЄ КОЛЕСО

«Не дивлячись на спеку, на жару,

Я зобов'язання беру:

Переднє колесо догнать

І навіть перегнать»

БАГАЖНИК

Часом так торохтить,

Часом так грімкотить,

Що аж скривиться подорожній.

А чому торохтить?

А чому грімкотить?

Бо... порожній.

ЛАНЦЮГ

«Насосе, бачив? Щоб ти знав,

То я Холошу пожував».

НА НОВИЙ ЛАД

СЛАВОЛЮБНА ЛИСИЦЯ

Вороні Бог послав шматочок сиру.

Можливо, я б і не писав сатиру,

Та загубила сир роззява-птиця,

А Лисиця

Знайшла його, пилячку здула

Й Вороні чесно повернула.

А згодом, ох, на себе злилась.

Аж лобом билася об пень:

— Дурна!.. Сирком не поживилась.

Я всі газети продивилась —

Про вчинок мій ніде анітелень.

ГОРОБЦЕВА ЛЮБОВ

«Вороні Бог послав шматочок сиру» -

У байці прочитав Горобчик сірий.

Причепуривсь і до Ворони — скік:

— Я покохав тебе навік!

А коли з'їли той шматочок сиру,

Надувся враз Горобчик сірий.

І од Ворони — скік:

— Я розлюбив тебе!

І втік.

 

РОЗАПЕТИТИВСЯ

Вороні Бог послав шматочок сиру,

А Ворон їй:

— Проси й квартиру.

І ВАШИМ, І НАШИМ

Вороні Бог послав шматочок сиру,

А Лисиці

Шепнув, як сир той видурить

у птиці.

 

КРИТИЧНЕ СЛОВО

По вулиці Слона водили.

— Учений Слон, — юрба гуділа.

— Ах, що за хобот!.. Вуха!.. Ноги!.

— І лоб Сократівський у нього.

— Який талант!..

— Яка фігура!..

Та Слон насуплено, похмуро

Повагом далі простував.

Аж Моська з підворітні: — Гав!

Слон задоволено сказав:

— Оце воно!.. Оце чудово!

Люблю, їй-бо, критичне слово,

ВОВК І ЯГНЯ

Улітку, саме серед дня

Ягня

Придибало до річки

Напитися водички.

Аж суне Вовк:

— А, воду каламутиш?

Так?

Ягня йому:

— Мовчи, слабак!

Що, може, хочеш мене з'їсти?

Так тут ось поруч трактористи,

Як свисну — ох же і дадуть!

— Ну, каламуть, Ягнятко, каламуть!

ЛЕБІДЬ, РАК ТА ЩУКА

Якось-то Лебідь, Рак та Щука

Утрьох штовхали воза.

— Цей віз — така, їй-право, мука.

Буденна проза! —

Сказав поважно Лебідь

І зник у небі.

— Тягнули — хватить! —

Промовив Рак пихато

І благородно-чинно

До берега поліз...

— Ех, ви, мужчини! —

Сказала Щука й запряглась у віз.

ЗА НАРОДНИМИ МОТИВАМИ

БАЛАКУЧИЙ КІНЬ

Дзвінок до цирку:

— Добрий день!

Вам треба Кінь, що вміє говорити?

Директор сердиться:

— Ну й пень!

Вам що, нема чого робити? —

І трубку — клац! — на важіль кинув.

Та тільки знов через годину:

— Так треба Кінь такий чи ні?

Не кидай трубку, бюрократе!

Чи ж легко, думаєш, мені

Копитом номер набирати?

СЛОН І ЗАЄЦЬ

Прибіг Зайчисько до ріки.

Там Слон купався залюбки.

— Слон!

— Га?

— Ану, виходь сюди!

Слон вибравсь із води

І став перед очима Зайця.

А Заєць:

— Все!.. Іди, купайся.

— А в чому річ?

— Та хтось, — очима Заєць блиснув, -

Поки купався — плавки свиснув.

ЧОРТ ЗНА ЩО!

На весняній хмарці

Бог і чорт сидять,

Про діла житейські

Стиха гомонять.

Пастухи в долині

Череду пасуть,

Грають в підкидного,

Самосад сосуть.

Чорт і каже Богу:

«Дивні люди ці —

Я, мов прописався,

В них на язиці.

Десь біда чи лихо —

Згадують мене.

І мале й доросле

Всяк мене кляне».

Дивляться: корова

З кручі пада в рів.

Рятувать скотину -

Справа пастухів.

Тягнуть круторогу,

Душить хлопців злість:

«І який це в яму

Чорт тебе заніс?!»

Чорт штовхає Бога:

«Чуєш? Знову я.

А узять спитати —

В чім вина моя?»

Витягли корову

І промовив хтось:

«Хух!.. Ну, слава Богу,

Добре обійшлось».

Глипнув чорт на Бога:

«А при чім тут ти?

Чи в людей заскоки,

Господи прости?»

Бог подумав трохи,

Бороду пом'яв:

«А чорт його знає!» —

Сплюнувши, сказав.

ЦИРКОВА ПРИГОДА

Може, факт, а може, байка:

В цирк шофера прийняли.

Круглу ставлячи печатку,

Таку мову повели:

— В нас поки нема машини.

То, звиняйте, певний час

Доведеться в ролі тигра

Виступати вам у нас. —

Що робити? Нарядився

І виходить на манеж.

Запускають його в клітку,

А у ній (читачу, вмреш!):

Лев сидить — патлата грива.

У кутку розсівсь, мов пан.

Лицар наш в тигрячій шкурі

Духом зовсів занепав:

- Прощавайте, жінка, діти,

Пляж дніпровський і гаї...

Лев йому говорить стиха:

— Не лякайся, друг, свої.

ПРО ЗАКУСЬ

По лісу якось Вовк блукав

І дуже-дуже хуліганив.

Ведмідь його за грудки взяв:

— Ага, спіймався!.. Знову п'яний?

Тут Заєць:

            — Ну, чого пристав?!

Ну, випив Вовк, ну, перебрав —

Видать, закушував погано.

— Це точно, Зайцю, ти вгадав:

Закуску нікудишню мав, —

Так сірий пробасив

І... Зайцем закусив.

 

ЩОБ НЕ ПЛУТАЛИ

— Збрили бороду чому? —

Дідові запитання.

Окуляри зняв старий,

Відкладає читання.

Усміхнувся:

— Та невже Важко так збагнути вам?

Збрив, — говорить, — щоб мене

З онуком не плутали.

 

ХИТРІСТЬ ЧОЛОВІЧА

— Андрію, друже, що я чув!

П'ять тисяч виграв ти у спортлото?

— Тсс, не кричи...

— Мовчу, мовчу...

— Тобі на вухо, щоб не знав ніхто:

Не виграв — чутку розпустив...

— Навіщо це?

— Не торохти!

Дружина моду, бач, взяла —

Щоб їй легесенько гикнулось —

Від мене знову утекла,

Так хочу я, щоб повернулась.

ПО-СПРАВЖНЬОМУ

Гриць із захватом в театрі

Дивиться з балкону,

Як розгніваний Отелло

Душить Дездемону.

— От артист!.. Талант! — шепоче

Гриць сусіду в уші. —

Він по-справжньому партнершу,

Чортулака, душить!

А сусід на те:

                — Я бачу,

Темна ви людина.

Як же може буть інакше?

То ж його дружина...

 

 

Микола БІЛОКОПИТОВ

 

Бувальщини про Юдіна

 

У ДОМОВИНІ В БІЛИХ ТАПОЧКАХ

Свого часу про гумориста Володимира Юдіна в Запоріжжі ходило безліч легенд. Про його походеньки можна написати окрему книгу. При цьому, різні люди розповідають про один і той самий випадок з Юдіним абсолютно різні історії. Цій плутанині сприяв і сам герой тим, що навмисне плутав карти, щоб, за його ж словами, „хохма була смішнішою”. Ось одна з пригод, яка начебто саме так трапилася з Юдіним, коли він працював художником у ливарному цеху № 2 автозаводу „Комунар”.

Заводський художник Володька Юдін після бурхливої ночі, проведеної без сну й відпочинку в жіночому гуртожитку, ледве причалапав на роботу з єдиною думкою: зачинитися в комірчині, пристосованій під художню майстерню, та хоч трохи поспати.

Але не дали. Усі, як змовилися. Пожежникам припекло терміново обновити наочну агітацію. Інструментальникам забаглося негайно оформити стенд для демонстрації нових різаків. Ливарникам - хоч умри, а до обіду зроби стінгазету про штатного героя праці з нагоди його чергового напівювілею. Посипалася ще й купа дрібних прохань - завдань під могорич: кому листівочку каліграфічненьким почерком, кому дружній шаржик. Юдін завжди виконував таку роботу залюбки, але не сьогодні…

Сьогодні тільки обов'язкове, від чого відмовитися не дадуть. І коли Володька, усвідомивши всю фатальність свого становища, приречено вибирав із чого ж почати, з деревообробного цеху приперли щойно зроблену труну, сувій червоної матерії, чорні стрічки з китицями й зелені тапочки. Чого сюди? Бо краще Володимира Юдіна ніхто домовину не обладнає. Це точно. Завдання, ясна річ, термінове, хто б не був замовником. Але принагідно зауважимо, це було замовлення збоку, для якогось високого начальника, в якого помер старенький родич. Тобто на самому заводі похоронних балачок не було.

Художник попросив на оформлення домовини часу до обіду, маючи на увазі впоратися вдвічі швидше й хоч трохи подрімати. Хутко взявся за звичну для себе справу. Найперше зробив із зелених тапочок білі й взувся в них - так швидше фарба висохне. Між іншим, розмір був його. Швидко та вправно впорався біля домовини й уже збирався сховатися в закуток, але телефон, як сказився, не вгавав ні на хвилину: здавалось, увесь світ конче хотів саме сьогодні поговорити з Юдіним через слухавку.

А тут ще й начальника заводської пожежної охорони принесло з ду-у-же важливим запитанням: як ідуть справи з нашою наочною агітацією? Ледве спекавшись небажаного гостя та відключивши телефон, Володька швидше інтуїтивно, ніж продумано, ліг у домовину й накрився кришкою. "Хай тепер шукають!". Заснув відразу, міцно й тихо.

До нього не могли дотелефонуватися. Його скрізь шукали й ніде не знаходили. І, зрозуміло, нікому не спадало на думку пошукати його там, де він у цей час досить комфортно перебував.

В обідню перерву до художньої майстерні зайшли троє дебелих, спортивної статури парубків. Такими - зеленими допризовниками - завжди всякі "дірки" затуляють. Ось і цих прислали сюди, до пуття нічого не пояснивши. Мовляв, ану хлопчики, хутенько мотніться туди-то, хапайте домовину та швиденько з нею до заводської прохідної. А далі скажуть, що робити. Бігом!

Прийшли хлопці, роззирнулися: нема нікого. А домовина на столі. Взялися за неї - ог-го, важкувато! Підняли кришку - покійник усередині. Нічого собі! Зав'язалася розмова.

- Ой, хлопці, я так близько покійника ще не бачив.

- А що на нього дивитися: мрець, як мрець.

- Ух ти, наче живий лежить.

- А що ж ті козли з профкому не сказали, що труна не порожня? Ми ще когось на підмогу прихопили б.

- Тепер пізно про це. Давайте прихопимо кришку цвяхами, щоб клієнт не випав і несемо…

До заводської прохідної було відносно недалечко. Метрів сто п'ятдесят. Щоправда, в інструментальному цеху їх чекали круті гвинтові сходи, якими потрібно було опускати домовину.

Нажахуючи один одного історійками на тему "І тут мрець ожив…", до інструментального цеху хлопці добралися все ж без особливих пригод. Несли домовину, як прийдеться, бо в похоронних ритуалах, прямо скажемо, не тямили нічого. І ось справа дійшла до опускання домовини, говорячи місцевим жаргоном по "гвинтівці". Опускали, як їм було зручно: двоє знизу тримали за ширший край, а один угорі - за вужчий. Тобто, клієнт у домовині перебував униз головою.

Для справжнього мерця було б вочевидь однаково, як його несуть. Та ми, на відміну від хлопців, знаємо, хто був у домовині.

За тим, як недосвідчені юнаки не вельми вправно морочаться з труною, знизу спостерігали душ п'ятдесят людей, головним чином жінки. Вони якраз обідали за довгим столом, що стояв біля самого підніжжя "гвинтівки".

Зрозуміло, посипалися поради, як слід опускати труну, що тільки дратувало хлопців. Запитували: для кого домовина?

Почувши, що клієнт уже всередині і що він, напевне, із сусіднього ливарного цеху, інструментальники почали жваво це обговорювати, висловлювати припущення та здогади.

І раптом!..

Всередині домовини щось гупнуло. Потім ще раз і ще…

Кришка зірвалася, підлетіла (так, наче покійник буцнув її ногою) і, зробивши пірует у повітрі, хряснула по голові одного з тих парубків, що тримав домовину знизу. Той зойкнув і відключився, не встигнувши зрозуміти, що трапилося. Йому, як показали подальші події, ще поталанило. (Ds: Забите місце на лобі, легкий струс мозку з короткочасною втратою свідомості).

А далі було ось що. Замість вивалитися снопом із домовини, "покійник" ухопився за неї обома руками й підвів заспану голову. Просто перед собою Володька побачив дві задерті догори й розведені латинською літерою V ноги в знайомих штанях і білих тапочках. Поміж ніг стирчала якась рудоволоса хлопчача голова з круглими неблимаючими очима й перекошеним ротом, який видавав звуки, що на письмі можна позначити приблизно так: "Ава-ва-ви-ви-ва-вав!.."

Ще нічого не зрозумівши, але оцінивши карикатурність ситуації, Юдін зненацька зареготав.

Голова між ногами на мить зникла та продовжувала звучати. Тільки замість "ава-ва…", почулося "ма-ма-ма…", після чого в голови різко з'явилися шия, тулуб і ноги.

Усе хитнулося, щось грюкнуло. Володьку кинуло вперед, і він врізався своєю головою в твердий живіт власника "МА-МАючої” голови. Останній відскочив, дико заревів, показав спину і, вигукуючи "мамо-мамочко!", на чотирьох помчав східцями кудись угору.

Юдін усвідомив, що він сидить у якомусь ящику, взутий у білі тапочки, а все, що відбувається, це просто веселий сон.

Раптом ящик різко загуркотів донизу й викинув із себе Юдіна, який, зробивши сальто назад, зручно всівся комусь на плечі. Опустив очі: поміж його ніг стирчала незнайома короткочуба голова з великими вухами, за які він тримався руками, щоб не впасти. Володьці знову стало смішно і він знову зареготав.

Голова з вухами вигукнула чи то "ого-го", чи то "іго-го" і, вигалопуючи, помчала Юдіна вниз по східцях…

Уся ця пригода на "гвинтівці" відбувалася протягом якоїсь хвилини, не більше. Спостерігаючи за нею знизу, всі, хто був за столом, заклякли у німій сцені. Та коли регочучий "мрець" верхи на вухані почав спускатися в цех, котрась із жінок верескнула: "Покійник ожив!"

Дзенькнув посуд. Грюкнули стільці, падаючи на підлогу. Народ злякано кинувся врозтіч. Тільки огрядна тітка Ганна, застрягши між столом і верстатом несамовито кричала: "Рятуйте, я боюсь!!!"

Уже на нижній сходинці "гвинтівки" вухань спіткнувся і впав, скинувши з шиї наїзника в білих тапочках. Опинившись на ногах, Володька, піддаючись загальній паніці, чимдуж помчав слідом за тікаючим натовпом. Час од часу озираючись, він теж кричав: "Покійник ожив!"…

Коротше кажучи, все це закінчилося одним мікроінфарктом (слава Богу, відкачали тітку Ганну), кількома не вельми тяжкими тілесними ушкодженнями, тимчасовою непрацездатністю кількох інструментальників і черговим звільненням, як завжди "за власним бажанням" Володьки Юдіна з роботи.

Щоправда, через два місяці його знову запросили туди ж і на ту ж посаду. Бо художник він таки висококласний. От тільки домовини з того часу оформлював інший спец. Про всяк випадок…

 

ПРО ЕКСПРОМТИ

Запорізькі гумористи Володимир Юдін і Володимир Чубенко були визнаними майстрами експромту, могли за лічені секунди створити літературний міні-шедевр. Я був свідком багатьох  таких випадків.

З Володимиром Григоровичем Юдіним нас пов’язувала тривала дружба. Ми жили в одному селищі Кушугум, разом добиралися електричкою на роботу – якийсь час обидва працювали на Запорізькому автозаводі „Комунар” та ще й в одному літературному жанрі творили. Хоч Юдін почав писати набагато раніше, бо на півтора десятка років старший за мене і коли нас доля звела, то він уже був лауреатом журналу «Перець», його байки й мініатюри друкувалися чи не у всіх виданнях України, а я міг похвалитися публікаціями в районній та обласних газетах, власне, лише робив перші літературні спроби. Тобто, Володимир Юдін був мені й другом, і першим серйозним рецензентом та критиком і, можна сказати – наставником.

Робота письменника мені уявлялася такою собі класичною картинкою: кабінет, письмовий стіл, друкарська машинка і сам процес творчості в нічній тиші. Юдін поламав у мені цей стереотип власним прикладом. Він завжди носив із собою блокнот і частенько щось записував туди, де б це не було: в громадському транспорті, в парку, за столиком у пивничці, просто на вулиці, присівши й поклавши блокнота на коліно… Пізніше я зрозумів, що так і повинен робити письменник. Бо майже все, що несподівано прийшло в голову й не записано, забувається, витісняється іншою інформацією і, як правило, безповоротно втрачається.

Щоб стимулювати творчий процес, Володимир придумував різні забавки. Ну, наприклад, їдемо зранку електричкою на роботу, й щоб не гаяти часу, Юдін пропонує:

– Миколо, а давай пограємося в таке. Згадаємо якийсь відомий рядок знаного класика, а продовження напишемо своє, оригінальне. Це буде щось на зразок пародії. Ти починаєш згадувати?

Перше, що мені спало на думку, це рядок із байки Глібова «Вороні Бог послав шматочок сиру».

– Годиться! – вигукує Юдін. – А тепер давай, хто більше напише своїх продовжень.

Признатися, у мене з того діла мало що путнього виходило. Одна з небагатьох спроб, що позитивно оцінена моїм візаві, була мініатюра-одновірш:


Набридла

Ворону Бог послав…

А от у Володимира Юдіна з тої забавки народився цілий цикл «Старі байки на новий лад». Ось, наприклад, кілька мініатюр:

Розапетитився

Вороні Бог послав шматочок сиру,
А Ворон їй:
«Проси й квартиру!»


І вашим, і нашим


Вороні Бог послав шматочок сиру,
а Лисиці
Шепнув, як сир той видурить у птиці.

Тільки на цю тему в мого колеги народилося ще з десяток оригінальних творів. І все це – експромтом, під цокіт коліс електрички, пасажири якої голосно розмовляли, різалися в карти, коротше кажучи, заважали сконцентруватися. А Юдін під цей далеко не творчий шум експромтом, що називається, бавлячись породив кілька циклів цілком пристойних гумористичних мініатюр.

А скільки ж віршів сходу Володимир написав без претензій на «слід в літературі», але кожний, кому присвячувалася «ця писанина» (термін самого Юдіна про подібні твори) зазвичай високо оцінював рівень написаного. Бо навіть ці вірші-одноденки писав майстер слова.

Володимир Григорович частенько навідувався до мене в гості. Це й не дивно, бо жили в одному селищі. І, як правило, він кожного разу залишав по собі якусь мініатюрку: то пародійку на якусь мою нову байку, то вірш-комплімент моїй дружині. Усе це писалося на випадкових шматках паперу, а то й на краєчках газет і, на жаль, не все збереглося.

Якось ми з дружиною поїхали в гості до родичів, а повернувшись – побачили на дверях свого будинку прикріплений канцелярською кнопкою шмат паперу з красиво написаним текстом (каліграфія – унікальна!). Відразу зрозуміли, що такий привіт міг залишити тільки Володимир Юдін. Читаємо:

Миколо!
Я йшов до тебе. Собацюра
Із будки вийшов спроквола:
Гав-гав! Гав-гав! – ледача шкура
Та й заховався до кубла.
Я – в лісосмугу. На горбочку
Наскрізь зажурений сиджу,
Відпочиваю в холодочку
І твою хату стережу.
Снують автобуси по трасі.
Немов слони – туди-сюди.
У степ дідок якийсь подався,
Поніс теляткові води.
За полем – цвинтар. Чорний спокій,
Якийсь такий – хоч вовком вий…
Та я – над цвинтарем – високий,
Стою з пером в руках, живий!
Живий під небом, на дозвіллі,
П’ючи очима синяву…
Затупотять копита білі,
Либонь, ще дужче оживу!
                                        В.Ю.

У цьому вірші точна характеристика мого ледачкуватого собаки, абсолютно пізнавана географія включно з лісосмугою і цвинтарем за полем. А сам твір, як на мене, цілком пристойний. Бо, як уже зауважувалося, писаний майстром слова і майстром експромту.

Іншим моїм літературним учителем і, з легкої руки Петра Павловича Ребра – творчим наставником від Спілки письменників був Володимир Аврамович Чубенко. З ним мене пов’язували головним чином суто творчі стосунки. І я вдячний долі, що звела мене з такими людьми як Юдін і Чубенко, бо мені з ними було цікаво і я від них таки набрався чимало досвіду.
              

 

 Володимир Юдін (другий зліва) серед запорізьких літераторів