Босак Микола Володимирович народився давно на благословенній Полтавщині, шмат якої кремлівські стратеги відчепили на користь Черкаської області. Навчався, служив, не притягувався.

Закінчив факультет журналістики Львівського університету ім. Франка. Працює в Національній радіокомпанії України в редакції Інтернет. Автор книжок "Кришталевий журавлик", "Рушники вишивають не всім", "Планета Диканька", "Остання загадка Гоголя". Автор низки драматичних творів - у тім числі сценізації "Кайдашевої сім`ї"  за повістю Нечуя-Левицького. Друкується в журналах "Перець", "Україна", "Березіль", "Київ" і т.д., і т.п. Лауреат всеукраїнських конкурсів - політичної сатири "Золота ратиця" , "Коронація слова".

НАЩАДОК ДОВБУША

Пилип Оскарович почовгав до магазину по хліб і молоко. Якщо хтось думає, що його пенсії вистачає ще й на балик та чорний кав”яр з цитриною, то нехай хоч ніде про це не каже. Дід на такі делікатеси тільки й міг подивитися у вітринах нового магазину під самою станцією метро. Мабуть дуже круті бізнесмени його спорудили, бо впоперек дороги поставили – і не хочеш, а зайдеш.

А вже що наїдків та напитків там з усіх країв заморських: навряд чи в багатьох царів такі на столі бувають. Тут же невідомо для кого, але є.

Намилувавшись м”ясними, рибними й сирними багатствами, Пилип Оскарович став у куцу чергу до хліба. Але тут євродвері з гуркотом розчахнулися і до магазину ввірвалися богатирі з автоматами в руках, в чорних масках на головах – тільки очі люттю палають.

- Усім на підлогу! – гаркнув середній, мабуть, начальник.

Люди здивовано позирнули на них, здвигнули плечима. Та коли ватажок випустив понад головами автоматну чергу і горілчані пляшки з вітрини розбризнулися навсібіч склом і запаморочливими градусами, продавці беркицнулися на підлогу по той бік прилавку, покупці – по цей. У дуже незручній позі гепнув на холодні кахлі й Пилип Оскарович. Він ще помітив як ватажок порухом дула автомата послав сподвижників за лівий і правий прилавки до кас. А далі вже бачив лише чорні спецназівські ботинки ватажка перед своїм обличчям – на правому шнурок обірваний.

Нападники шаруділи гривнями, потім подалися у підсобку до сейфа. А в Пилипа Оскаровича починало судомити від холоду хребет.

“Пропади воно все пропадом. Пенсія мізерна. Життя тяжке. Баба уїдлива. Як так жити, то встану, хай краще застрелить”, - подумав дід і почав зводитися на ноги.

- Лежать! – гаркнув нападник.

- Синок! Якби ж це в Євпаторії на гарячому піску, я б лежав. А на холодному мій хребет не витримує, хоч ти й застрель його.

- Ветеран? – прогримів ватажок.

- Ветеран.

Мафіозі кивну дулом у бік дверей, мовляв, шуруй.
- Синок, я б пішов, так як повернуся без хліба, то стара мене самого з”їсть.

Ватажок кивнув одному в масці і той подав діду хлібину й батон.

Пилип Оскарович побрів до виходу мимо вітрин з баликами, копченнями, колесами сиру, окатими оселедцями.

- Синок! – Я отаку копчену рибу вже не пригадую коли й їв, - тицьнув на золотисту красуню з далеких морів.

Той, що шарудів за прилавком, кинув діду в торбу рибину.

- ...І отакої кримської мадери давно не куштував.

До торбинки шуснула й пляшка мадери.

Уже біля самісіньких дверей Пилип Оскарович звів очі на шикарні коробки цукерок.

- Синок! – нічого в світі моя стара так не любить, як солодощів від “Світоча”.

Ватажок сам схопив з вітрини розквітчану коробку цукерок, шпурнув діду в торбу і так сердито тупнув ногою, що той прожогом вискочив на вулицю й отямився аж удома.

Через тиждень Пилип Оскарович швендяв у справах в центрі міста. По всьому забрів у гастроном, бо стара загадала олії купити. Тільки знайшов відділ з олією, як євродвері з гуркотом відчинилися і до магазину влетіли три богатирі з автоматами і в чорних масках.

- Всім на підлогу! – гаркнув середній.

Після автоматної черги по пляшках перелякані покупці й продавці повірили, що це не бойовик, розстелилися по кафелю. Уклякнув пляцком і Пилип Оскарович. Доки грабіжники трясли касу, дід роздивлявся підлогу біля себе, сусідів на ній, наткнувся поглядом на чорні спецназівські ботинки – на правому шнурок обірваний.

- Синок! – радісно підвівся Пилип Оскарович. – Ти мене не впізнаєш? Магазин біля метро пам’ятаєш?

- Ну! – невиразно муркнув ватажок розбійників.

- Так моя стара дякує тобі за солодощі від “Світоча”. Каже, що ти не інакше як нащадок Довбуша.

- Хто такий Довбуш? – грізно запитав ватаг.

- Синок! Ти, мабуть, у школі погано вчився. Довбуш – це народний месник; він у багатих награбоване відбирав і бідним роздавав.

- Ну, так чого нада? – запитав командир.

- Погнала стара по олію “Чумак”. Ми тільки вітчизняного виробника підтримуємо.

Асистент у масці подав через прилавок довгу пластикову пляшку рафінованого “Чумака”, а за нею навздогін ще й коротку оливкової.

- Синок! – Так усі горілку “Гетьман” хвалять, а я й краплі за все своє життя не скуштував. Чи не можна оту сизу пляшечку?

До торбинки мелькнув “Гетьман” за 80 гривень, а за ним ще й коньяк “Дніпро” за 188.

- До такої випивки оселедець на закуску, мабуть, не годиться, - ніби сам до себе філософськи мимрив дід.

У торбинку полетів добрячий шмат рожевої на зрізі, ніби ранкове небо на сході, шинки. За ним – палиця сервелату і бляшанка шпротів.

Відчуваючи ніяковість за свою жадібність і зухвалість, Пилип Оскарович ввібрав голову в плечі й посунув до виходу.

- Папаша! – ніби вистрілив грізний ватаг.

Дід приречено обернувся.

- А про Довбуша твоя стара гарно сказала. Передай їй від мене.

Він зняв з вітрини коробку цукерок “Світоча” такої величини, як екран телевізора, на якому рекламу показують. Потім не дулом автомата, а вказівним пальцем поманив діда до себе і на вухо прошепотів:

- У вівторок о десятій гастроном на новому масиві чиститимо. Приходь, папаша!



КОРОЛІВСЬКА СІЄСТА

Пані Грицанючка галопом доїла вівсяну кашу і, вже вмикаючи телевізор, залпом випила кефір з чотирикутного пакету. Розпочинався відповідальний матч за вихід до Ліги чемпіонів. Грав її улюблений королівський клуб “Реал”, і вона хвилювалася так, як не хвилювалася й перед першим побачення зі своїм другим чоловіком.

Футболісти сфотографувалися і розсіялися по полю. Суддя свиснув – гра почалася. Хіба гра? Футбольна симфонія!

Пані Грицанючка хутенько присунула до себе телефон і набрала номер:

- Алльо! Зоя? Ти дивишся? Бачиш, скільки сьогодні людства? Який сектор не покажуть, ніби насіння в соняшнику одне біля одного натикано. Ти ж за “Реал” болієш? Молодець. А то я б про тебе була поганої думки. Для мене людина, яка футболу не любить – тільки небо зря коптить.

О!.. О!.. Дивись, як Макнаманен мчить! Який дриблінг! Пас праворуч!..

Зоя! Тобі голкіпер як? Ікер Кастіліас? Я вмираю. Що ноги! Що брови! Прямо плейбой світового футболу. Я в середу здуру в театр попхалася. Нудьга – чорна! Артисти неінтересні, якісь наче сонні. Кутових не подають, штрафних не забивають... Ноги моєї в тому театрі більше не буде!

О!.. О!.. Ой мамочко!.. Цить! Г-о-о-о-л!!!

Пані Грицанючка так заревіла, що в усьому дев”ятиповерховому будинку собаки від переляку позабивалися під дивани, і не було засобу, яким їх можна звідти виманити.

Поволі глядачі на трибунах вгомонилися. Заспокоїлася й пані Грицанючка. Вірна своїй багаторічній традиції, відзначила перший законний гол законною пляшкою пива. Не їхнього “Амстелу”, а нашого “Оболонь”. Гра на полі набирала такої динаміки, що куди там смакувати – довелося опорожнити одним духом. І знову до телефону.

- Алльо! Зоя? Ти дивишся? Як наші пресенгують! Як давлять! Коли Рауля збили, мені у серце так штрикнуло, думала й валер”янка не поможе.

Зоя! Тобі Луші Фіго як? Ну ноги! Ну статура! Кажуть, що іспанські чоловіки в ліжку – ураган. Зоя! Признаюся, що якби мене Фіго поцілував, або хоч на полі звалив – усе на світі віддала б. Навіть золотого персня із штучним діамантом не пожалію. Крокодилу вкусити за сережку дозволю.

О!.. О!.. Хух, пронесло! Мало нам не забили. Я тобі що про Ікерчика говорила? От молодець! Звідки не влуплять, а він – хвать! Нам якось замість премії квитки на балет видали. Ну, скажу тобі, тут артисти жвавіші ніж у драмі. Поняття про дриблінг мають, бігають по сцені прудко. Але ж у них ні воріт, ні м”яча. Та й глядачів мало. У них якби хоч один Ікер з”явився – стіни публіки не витримали б.

Ти тільки подивися, як Макнаманен помчав! Прямо як наш Шевченко. Пригадуєш: “Мілан” – “Ювентус”, 25 тисяч болільників, 30 спеки, 2 : 0? Як Андрійко тоді забив! Ну то й що, що української мови не знає? У нас уже був один Шевченко, який знав. А це ще хай і такий побуде.

Ой мамочко!.. Цить! Г-о-о-о-л!!!

Пані Грицанючка засиренила так, що в усьому будинку з переляку під диван до собак полізли й їхні господарі. А вона, задоволено потираючи долоні, на законній підставі за законний гол відчинила другу пляшку “Оболоні”.

Другий тайм проходив не менш напружено. Що то, коли справжні майстри м”яча на полі!

- Алльо! Зоя? Ти ще дивишся? Яка гра! Яка динаміка! Яка інтрига! А тренер, ну, де Боске, стоїть як стовп, хоч би тобі однією бровою повів. Та й то правда, нащо, як 2 : 0.

Глянь на цього арбітра! Які в нього криві тонкі ноги – повиривать би та по морді за такі ноги! Чого він до Луіша присікався? Попався б ти мені в темному завулку! Я оце...

О!.. Цить! О!.. Г-о-о-о-л!!!

Пані Грицанючка заверещала так, що із стін обсипались всі плакати футбольних клубів Європи, а з міста на тиждень раніше вилетіли в ірій пернаті.

3:0 – це вже свято. Пані Грицанючка повмикала світло в усіх кімнатах, на кухні і навіть у ванній, запустила веселу музику, пов”язала на шию великий бант, кінці якого волочились по підлозі. З третьою пляшкою “Оболоні” вона закружляла по хаті – бачили б іспанці, вони б нею гордилися. Аякже, коли виграє королівський клуб – настає радість в усьому світі.

Голосуватиму за Мальбора

У суботу вранці Андрій вийшов на вулицю... Худа його постать від несподіванки загострилася ніби шило. Він мимоволі аж свиснув на один бік. Обабіч їхнього мало не проспекту стояли на міцних підпорках яскраві транспаранти. На всіх один і той же чоловік у фігурально закрученому капелюсі.

“Що воно за рахуба? – укопала на місці Андрія лиха думка. – Президентські вибори недавно наледве за другим разом закінчилися. Довиборів замість померлого або вибулого депутата не оголошували. Може там кому який імпічмент? Ми з кумом вже тиждень його першого внука обмиваємо, то з політики випали”.

- Куме, куме! – заволав Андрій під балконом таким голосом, ніби місто горіло з чотирьох кінців одночасно. А тоді ще й камінчика у вікно пошпурив.

За мить на балконі з”явилася огрядна постать кума Павла у капцях на босу ногу і з недопалком на нижній губі.

- Спите? У нірвану поринаєте? А тут бачите що твориться? – нервово тикав у бік найближчого транспаранту Андрій.

Ще не похмелений Павло повільно пересунув погляд з кума на вулицю, від побаченого гикнув і ковтнув недопалок. Через півтори хвилини сімнадцять секунд він як був у капцях на босу ногу, так і опинився на тротуарі. Тільки сорочку на кучерявому пузі защіпнув.
Вони йшли від щита до щита і проводили аналітичне дослідження. На всіх велетенських плакатах було зображено то з табуном коней, то вночі біля багаття, то на гірській вершині також на коні того самого забронзовілого від сонця легіня. Під ним єдине слово не по-нашому – “Мальборо”.

- Гляньте, куме, як він коней любить! Якої хочете масті, і випещені як линки! – оцінив Андрій.

- Я оце недавно в газеті читав, що в наших предків від аріїв і трипільців, від скіфів і руських дружинників кінь – то все. І нібито той державу з цих ... реформ витягне, хто поверне коня на його законне місце! – підніс вказівного пальця до неба кум Павло.
- А тут, бачите, як на скаку осадив вороного, а буланого арканом прихопив?

- Да-а-а, парнішка не слабак.

- А ось по глибокому снігу везе дітям ок Різдву ялинку. Ні. Дві! Нащо йому друга?

- Ви, куме, як маленький. Кумі своїй він везе, от що. Да-а, я за -поважав. Справжній мужик. Наш! Тільки на відміну від декого закурить завжди має, пачка почата скрізь намальована.

- О, як смачно він кохве п”є! Ви ж знаєте, що моя душа крім пива на похмілля нічого не приймає, а як подивлюся на нього, то й я б того кохве хильнув.

- Але чого ніде ні рядочка з передвиборчої програми? Щоб там нам пообіцяв борги по зарплаті погасить, чи дітям шоколадку від “Світоча”, чи кожній вдові по справжньому чоловіку? – дивувався Андрій.

- Це нові піарівські штучки, зметикував Павло. – Так воно, бачте, довірливіше, дохідливіше.

Доки куми дійшли до останнього щита в кінці вулиці, забронзовілий ковбой у шкіряних штанях з білозубою посмішкою видавався їм ніби рідний.

- Подивіться, куме, він і загін уміє городить, а ви батьку на селі п”ятий рік паркан поставити тільки обіцяєте, - кивнув Андрій.

- Все! Тут він мене остаточно дістав! – рубонув повітря долонею кум Павло. – Голосуватиму за Мальбора!



ГРОЗА ЦІЛУВАЛЬНИКІВ

- Я ж не проти весни! І літо мені подобається! І дівчата молоді, що як квіточки! Але ті, що з голими пупами на люди йдуть!.. Ну, це все!.. Ну, це поверх усього!.. – кип”ятився перед сусідами біля під”їзду Ткаченко, раз по раз витираючи замашною картатою хустинкою скраплену потом лисину.

- Так, так! – кивали головами сусіди. – Ми як були молодими, то пупи закривали!

- І оці голопупі серед білого дня, в найлюдніших місцях, на хлопців вішаються, об штани їм посередині труться і губами до губів прилипають! Ні, я не проти любові. Ну, так у відповідному там місті: в під”їзді, під кущиком. А то стане в магазині перед тобою, чи в метро, і розводить порнографію! – невгавав трохи витрішкуватий Ткаченко.

- Так, так! – трясли головами сусіди. – Ми в молоді літа цілувалися там, де треба!

- І куди тільки наші правителі дивляться? – риторично стукнула держаком мітли об асфальт двірничиха Зіна.

Ткаченко до світа й очей не зімкнув. Все роздумував над тим, як боротися з порушниками громадської моралі. А на ранок таки придумав. Ледве дочекався, доки ледачкуваті дворові підлітки повисипляються, зібрав їх, пообіцяв жуйки, морозива, а на вечір ще й по кілька гривень, і повів у рейд проти цілувальників.

Чекати довелося недовго. Як тільки почали на станції метро “Університет” спускатися ескалатором униз – назустріч догори вирнула пара, що зліпилася губами і нічого в світі не бачила. Зраділий Ткаченко махнув рукою.

- Ха-ха-ха! – Хі-хі-хі! – У-лю-лю! – Солодка парочка! – А-я-яй! – Во дають! – Вона йому язиком аж у мозок залізла! – залементували одночасно дітиська, тикаючи пальцями в бік подразників суспільної цноти.

Голопупа і її короткострижений гевал аж підскочили від несподіванки. Від сміху пасажирів на обох ескалаторах і галасу дітлахів вони ладні були під землю провалитися, та оскільки вже були під нею, то мусіли пекти рака.

На “Театральній” нова пара ледве вскочила до вагону, як вона прилипла до нього і заволоділа його не такими й пишними губами. Але, видно, солодкі, бо обоє аж очі заплющили. Ткаченко смикнув кучерявою бровою до свого виводка.

- Хі-хі-хі! – Во дають! – Дядьку, навчіть і мене такого! – Бу-га-га! – Споримо, що він її ще до вечора оформить! – залементували підлітки.

Пасажири від сміху аж за животи схопилися. А цілувальників на наступній зупинці мало не з дверима ніби протягом видуло.

Непереливки того дня було всім, хто на виду спробував цілуватися в метро. Ткаченківський рейд їм давав такий урок, що краще б з-під куща і не вилазили. Дещо ворохобніше велося на поверхні землі.

На Хрещатику біля магазину, прямо посеред розігрітого сонцем та підошвами хідника, двоє злилися губами, просто їли одне одного замість морозива. Як тільки ватага за знаком лисого предводителя заулюлюкала, парубок покинув дівку і грізно погнався за збитошниками. Він не знав, який у тих “дах”.

- Ти чого це до дітей причепився? – виступив з-за рогу магазину Ткаченко. – Хіба це вони мораль на тротуарі розкладають?

- Пішов ти, старий пень! – огризнувся невдаха-цілувальник.

- Ти дивись на нього! Розвів порнографію посеред європейської столиці, ще й слова йому не скажи! – підтримала Ткаченка бабця з кравчучкою

- Сталіна на них нема! На Біломор-каналі копали б до повної перемоги! – підвівся з лави під каштаном ветеран КПРС першого набору з медаллю на піджаці.

Навколо цілувальників вже почав утворюватися натовп. Задні думали, що тут знімають чергову телепередачу “Карооке на майдані” і напирали, аби й собі в кадр потрапити. А передні пісочили призвідців зібрання так, ніби ті не лише цілувалися, а й ще щось крутіше робили. Зрештою дівиця з оплилими від ганьби тінями дременула в один бік, а червоніший від помади на її губах молодик – в інший.

Вдоволений результатом Ткаченко пригощав команду морозивом на паличці. Перед черговим рейдом.



ПОЛЮВАННЯ НА ... ОБРАНЦЯ

У нас, як ні на секунду не сумніваюся, і у вас, вибори до парламенту проходили бурхливо. Плюньте мені в ліве око, якщо у вас, як і в нас, висувався лише один претендент. Заліпіть мені з розмаху в праве вухо, якщо ті кандидати не обіцяли всім підряд в обмін на голоси за них показати кіз у золоті. А як отримали мандати і почали ними під скляним куполом мандатити, то згадують про народ лише тоді, коли беруть штурмом трибуну, або стоять в круговій обороні довкола спікера.

Ми весь вік без цих депутатів жили, й нічого. Ну, як вони вже розвелися, що твої колорадські жуки, як обіцяють з кризи вивести і допровадити до Європи, то ми й повірили. А вибрали, то де не було води – тепер і не капне; де котельні не працювали – то й нині виборці зубами цілі увертюри виклацують; де електрику відмикали раз на день – тепер раз на тиждень вмикають.
Зібралося наше село на сходку, вирувало, мітингувало, а тоді давай у мій бік пальцями тикати:

- Ви, Кириловичу, агітували нас за цього кандидата?

- Агітував, - кажу, бо він же в телевізорі частіше від реклами мелькав.

- Так де він тепер?

- Так відомо ж де – в Києві.

- А де ж газифікація села, макуха для ферм, комп’ютер для школи, дороги з твердим покриттям, вставна щелепа для діда Андрія і шиті валянки для баби Пріськи?

- Так відомо ж де...

- Ви в нас, Кириловичу, чоловік грамотний, відповідальний, поганяйте до Києва, і нехай депутат свої обіцянки повиконує, або заберіть наші голоси за нього назад.

Напекли мені в дорогу розсипчастих коржиків на салі, напрягли в печі за заслінкою торбу насіння і я вирушив до столиці. Якби наперед знав, що то за подвиг – свого депутата стріти – краще б політичного притулку аж у Китаї попросив.

Верховну Раду я знайшов швидко, бо її в столиці кожен собака знає. А ось там мене й чекала стіна. Подивитися збоку – то наш законодавчий орган обставлений зусібіч тоненьким невисоким металевим парканчиком. Я б його переліз і штанів у делікатному місці не порвав, але ж кругом у формі дебелі хлопці походжають, які тільки й знають, що : “Ніззя!” та “Нє положено!”

- Та зрозумійте ж! Я ж не депутат, я не можу наказу земляків не виконать! – пояснюю їм у розпачі, а вони тільки головами крутять, ніби від президентських мух відмахуються.

Довелося на ходу стратегію і тактику розробляти, бо там таких, котрі на лови своїх обранців приїхали з усієї України, десятків три набереться. Деякі вже по тижню ждуть, щоб бодай через дорогу ненаглядного уздріти.

Мені ж з першого дня пощастило. Вже наче всі на сесію зібралися, гляну, аж машина зупиняється і наш вилазить. Я ж від радості як закричу на весь Київ:

- Авер”яне Віссаріоновичу, я з вашого округу! Вам від виборців вітання привіз!

Він оглянувся, розцвів на виду, ще й рукою помахав, як ото Брєжнєв було на стіні над мавзолеєм – і юрк за товстелезні двері, що ними не тільки від виборців, а й від татаро-монголів можна уберегтися.

До вечора я його по цей бік вулиці Грушевського ждав, людські вже всі вийшли, а мій яек крізь землю провалився. Чого я його тим привітом злякав, думаю, треба було сказать, що гостинця привіз, мо” клюнув би?

Наступного дня я раненько під парламент. І знову пощастило. Він, мабуть, також чим раніше хотів проскочити, доки мене немає. Бачу, що не спіймаю. Доки він з машини висідав, а охоронці нічого екстримального не сподівалися, я з невластивою моєму віку швидкістю пронісся через вулицю, пермахнув через парканчик – і:

- Добридень, Авер”яне Віссаріоновичу! Я з вашого округу!

- Добрий день! – щиро потис він мою руку. – Я дуже поспішаю, - і фіть за ті ж важкі двері.

А мене охоронці під руки, та на цей бік вулиці, де зона недепутатів.

Гляну, йде колона пікетувальників Верховної Ради з прапорами дрібних партій і транспарантами такого змісту, неначе тим, хто їх несе, вже півроку зарплати не дають і всі пільги прибрали. Я до них. Стали ми в парку перед вікнами законодавців і колядуємо: “Ганьба!” “Депутатам – наше життя!” Ніхто нас не слухає, тільки вряди-годи який червонощокий народний депутат з вікна визирне, і заховається в залі для нашого ж блага нові закони приймати.

Сесія собі йде. Ми собі стоїмо. Нікуди ніхто не поспішає, а чого ж – століття тільки почалося. Розпитали мене пікетувальники про мої митарства і уклали ми такий бартер: я з ними кричатиму і транспарантом махатиму, коли телевізійники їх зніматимуть, а вони допоможуть мого зловити.

Зняли нас на всі телеканали, які в Україні є. Тоді хлопці обірвали полотнища транспарантів від держаків, скрутили з них аркан, ждемо. Аж ось виходять обранці на свій двогодинний обід. Тільки я в свого пальцем ткнув, як одна група пікетуючих від Маріїнського палацу, а друга з вулиці Грушевського прямо з-під коліс машин як кинуться його заганяти, як заулю-люкають. А давнонеоплачуваний пролетар зозла як пошпурить аркан...

...Ех, такий жаль! Сантиметрів десять всього не вистачило. Міліціонера спіймали, а наш Авер”ян – стриб у авто – і пишіть листи дрібненьким почерком.

Невдача дуже вплинула на мій менталітет. Без ніякої надії прилемзяв наступного ранку до скланокупольного будинку. Дурнісінько простовбичив півдня, з сумними думками не знати чого побрів у парк навпроти кабміну, що ото позаду парламенту. Ноги самі чомусь туди понесли. Гляну – а з “чорногго ходу” мій обранець на всі боки сторожко виглядає, щоб до машини непомітно добігти.

Мене ніби хто шилом у м”яке місце. Я з-за кущів – стриб до нього! Хвать за полу! Він би, звичайно, при такій вгодованості втік, залишивши полу в моїх руках на сувенір, але пожалів дуже дорогого піджака.

- Змилуйтеся! Дві лекції у вузах, три зустрічі з бізнесменами, чотири презентації з фуршетами! – запхикав він.

- А ви, золотий мій, змилуйтеся: обіцяли дорогу, газ, комп”ютер, валянки... – почав я перечисляти накази виборців.

- Та хіба ж ви дошкільнята? Це ж такий передвиборний піар був!

Як почув я те слово – випустив полу. І оком не змигнув, а він уже тільтки закурів машиною. От тобі й гуманіст, захисник народу, політична еліта... А я повірив. Якби знав, що воно таке “ге”, хіба б радив землякам за нього голосувати?

Вже п”ятий захід пікетувальників змінився. Вже депутати на канікули роз”їхалися, а я все стою під парламентом і думаю: чи мені назад в село піарити, чи таки просити політичного притулку в Китаї?



ДОДОМУ НЕ ВЕРНУСЯ!

Моя, в недалекому минулому люба, дружино Орисю! Що я поїхав теплоходом у круїз, знаєш і ти, і сусіди, і родичі. А от що зі мною тут стряслося, то ні вони, ні навіть ти серед ночі з макогоном на порозі, уявити не зможете.

Уже в перших рядках свого листа спішу тобі, Орисю, повідомити, що назад з круїзу я нізащо не повернуся. Чого я там у вас не бачив? Вічно п”яної роздратованої морди начальника цеху? Черг під ЖЕКом за субсидіями? Твого заштопаного над лівою цицькою вилинялого халата?

Але про все за чергою. Із сонячної Одеси наш теплохід вибрався у такі сині моря та океани, що сказав би, але ти все одно не повіриш, яка краса є на світі. Вдень вся наша круїзна братія купалася і загоряла на верхній палубі, а вночі танцювала на дискотеці. Ти ж знаєш, що в мене є з чим на пляжі з”явитися. Не втсиг я біля басейну і штани зняти, як на них поклали око аж дві одеські молодички, почали в бар запрошувати і чухралися об мене цілий вечір.

Признаюся тобі, Орисю, що жодної з них я й не чухав, відклав на завтра. Але наступного дня наш пароплав захопили пірати. Страшні! Чорні! Тільки зуби блищать. Та ще й з такими пукалками в руках, що як гахне для застрашення, то в металевій бортовій обшивці дірка більша, ніж твоя розпатлана зі сну голова.

Пов’язали нас, поскладали в трюмі і теліпали на хвилях кілька днів без води і їжі в невідомому напрямку. А тоді доправили човном до райської краси берега і прямо під пальмами почали продавати племені, яке тільки нас загледіло, то вже почало облизуватись.
Двох одеських молодичок купив за діамант та жменю золотого піску здоровань з кільцем у носі, і відразу потяг їх у кущі. Ваню з Донецька тут же кинули в казан на бульйон, а Петю з Харкова пустили на печеню з бобами.
Дійшла черга й до мене. Та як тільки здерли сорочку – то й остовпіли. Бо в мене ж на шиї теліпався отой медальйон, ну, що ото в формі місяця-молодика. А в них це символ влади. А як здерли ще й штани, то попадали переді мною на коліна. Бо в мене там, де тільки ти одна знаєш, велика родимка у формі повного місяця перед затемненням. А в них це знак царського походження. Так що мене прямим голосуванням тут же вождем і обрали.

Щоб ти побачила, що тут почалося! Викупали мене в тому казані, що з Вані бульйон зварили, й воду випили. Натерли ароматними мастилами, взяли на руки і з піснями та танцями до ранку довкола острова носили.

Окремий курінь мені виділили – з кондеціонером, комп”ютером і трьома бранками. Що одна ліву п”яту лоскоче, друга – праву, а третя стереже від лихого ока важливу для всього племені родимку в формі місяця.

Я, Орисю, вже навчився на дошці по хвилях гасати, наввипередки з мавпами по деревах стрибати, наскакувати в пірогах на чужі острови. Щодня я видаю по кілька декретів, спрямованих на щастя і спокій племені. Після того, як у всіх трьох моїх бранок чорняві хлопчики народились, мене тут так полюбили, що готові лоскотати всім плем”ям зранку до ночі, але треба ж і про обороноздатність острова комусь дбати.

Одним з декретів я дозволив з”їсти всіх місцевих олігархів – останніх двох на храм тримаємо. Іншим я ввів загальнообов”язкову початкову освіту, і тепер наше плем”я найрозумніше в океані. Ще одним я зобов”язав варити на зиму варення з бананів та ананасів. А оскільки зими тут ніколи не буває, то завалимо цією продукцією весь світовий ринок.

Я б тобі зміг ще багато нарозповідати, але ніколи, бо треба організувати силосування бамбукових пагонів. Послав би тобі листа по емейлу, але ти там така затуркана, що комп”ютера ще й у очі не бачила. А я по 42 повідомлення з усього світу щодня отримую.

Якщо хочеш, звернися з проханням до свого уряду. Нехай він відмовиться від своїх дурисвітських диких реформ і повернеться в цивілізоване коло народів. А ми поможемо. Коли ви в кожному курені, як ми, матимете кондиціонер і комп”ютер, то попроситеся до нас на встановлення дипломатичних зв”язків. Гуманітарну допомогу екзотичними фруктами можемо хоч сьогодні надати, так у вас же немає тями вчасно розмитнити, то воно все погниє.

А поки що борітеся – поборете, сподівайтеся на краще.

Твій колишній чоловік Андрій,
а нині вождь племені моя-мая з Великого Середнього Острова –
Анрі.



ШВИДШЕ ПОДВОЮЙТЕ!

(Лист сходки жителів хутора Рулька до парламенту)

Шановні зліва й справа, дорогі посередині депутати! Сходка нашого історичного хутора вирішила цього разу висунути законодавчу ініціативу знизу. Нам до смерті набридли балачки в усіх ешелонах і на всіх гілках влади про подвійне громадянство в Україні. Напівдемократи лякають ним тих, хто хоче незалежності. А чужовроджені чвертьпатріоти загрожують через нього сколупнути й цього президента, і наводять на нашу державу тінь перед свободолюбивими народами планети.

Зваживши все це, сходка нашого прогресивного хутора уклінно просить вас, панове і товариші депутати, якнайшвидше прийняти закон про подвійне громадянство. Він має бути лише з двох пунктів: 1. Кожен, хто вважає, що йому одного мало, може в певному місці оформити собі ще й друге громадянство. 2. Кожного, хто ствердив документом і печаткою друге громадянство, вважати не однією людиною, а двома, з усіма юридичними наслідками.

І ось ви, шановні депутати, встигайте рахувати економічний ефект від впровадження цього закону! Кожний подвійний громадянин буде змушений платити подвійні податки і таке ж подвійне мито. Він повинен купувати по два квитки на поїзд чи й в автобус, вдвічі більше сплачувати за газ, електрику, телефон і всю комуналію, утримувати не одну жінку і одну коханку, а по дві кожного виду.

Це, коли хочете знати, золота жила нашої економіки, непересихаюче джерело наповнення державного бюджету. Ви можете подумати, що подвійні громадяни захочуть вдвічі більше купувати цукру чи ковбас. Не беріть дурного до голови. Ви, спасибі вам, встановили такі ціни на все, що після сплати подвійних податків у них навряд чи залишиться щось хоч на сірники.

Так що не ставайте греблею на шляху демократії й свободи, давайте вимогам дворушників та нашій ініціативі зелене світло!

(Усього 34 підписи і один хрестик).




МОЯ ПРЕЗИДЕНТСЬКА ПРОГРАМА

Тут якось шахтарі збунтувалися. З усього видно – нового президента скоро доведеться вибирати. Я хоч і не Жириновський з Табурянським, а свою кандидатуру спішу вже зараз висунути. Посада дуже прибуткова. Щоб не запізнитися.

Мені ще в юні літа дідусь говорив: «Ти, внучку, від скромності не помреш». І чого б то я мав помирати? Хай це зроблять вороги «перестройки» нашої. Я що, президентських указів хоч і сто на день не підпишу? Чи званих обідів для маврських гостей за рахунок державної казни не влаштую? Чи й сам за кордон як не на сніданок, то на вечерю не протовплюся? Погано ви мене знаєте!

Щоб не бути голослівним, я тут програмку накинув. Ніяких п»ять «ДЕ» не обіцяю, щоб потім вони на п»ять «ДУ» не обернулися. Все конкретно.

У ГАЛУЗІ МІЖНАРОДНОЇ ПОЛІТИКИ. Поїду в ООН. Якщо їм мало було черевика Хрущова, то кирзовим чоботом по трибуні погримаю. Хай не будуть такі дуже мудрі, не блокують наших кораблів ні на Дунаї, ні в Японському морі. Ніяких кредитів нікому повертати не збираємось. Олігархам давали – у них нехай і вимагають. І щоб до нашої зброї рук не простягали: захочемо – в землю закопаємо, а ні – у Саддама Хусейна за неї нафти виміняємо. Не виставчало ще, щоб нам з-за океану вказували, як на світі жить!

У ГАЛУЗІ ВНУТРІШНЬОГО ЖИТТЯ. Проведу негайну експропріацію. Хоч вождь Ленін, як і багато наших демократів, також був зеком, але з-поміж усіх теорію експропріації найкращу висидів. Бачили, яких маєтків набудували, яких заводів нахапали в незалежній неопоганці? Зворотною реформою все відберу. Частину роздам неімущим пенсіонерам, іншу – бідним офіцерам. Перші не вічні, можна буде після них ще раз комусь дати, а другі нарешті знатимуть, кого і що захищають.

Усім у місті для самозабезпечення молоком дозволю тримати кіз на балконі. Бачили, скільки на Оболоні у висотних будинках балконів? Поставте там по козі, дайте їм трохи висівок – паралельно з Дніпром молочна річка потече!

Тіньовиків вимету аж за прозорі кордони. Горілку звелю продавати з самого ранку і до закриття крамниць. І не підроблену, а справжню. Жувачку припишу комерсантам. Народу ж забезпечу для жування все те, від чого тягне на вибрики і продовження роду. За мого правління бразильську каву не маніпуцькими чашечками, а бокалами питимуть.

У села навезу гумових чобіт і замість севєтських фуфайок - курток захисного кольору, бо за роки цих прицуцуватих реформ люд так обносився, що вже латка на латці.

Між райцентрами, доки налагодимо автобусне сполучення, дирижаблі літатимуть. Хто дуже спішить, тому видаватимуть козацькі безрозмірні шаровари без підкладки і горох. Згадайте – теорію реактивного руху у нас вперше розроблено.

У ГАЛУЗІ ДЕМОГРАФІЇ І МЕДИЦИНИ. Кожну жінку нашої держави забезпечу надійним чоловіком. Якщо своїх вітчизняних не вистачить, то згідно договору про міжнародний розподіл праці випишу кілька сот з Китаю. Котрій захочеться зовсім чорного з Африки, то також можна. Аптеки завалю ліками. Щоб оце в 21-му столітті не наробити пірамідонів? То нащо нам такі міністри?

Маю тут ще чимало пунктів. Але головного туза викладу лише під час передвиборних зустрічей та інаугурації. Золотих гір не обіцяю, а порцію морозива навіть у Петрівку кожному гарантую. Спитайте у моїх довірених осіб, і вони потвердять, що в мене слово – закон. Отож, подумайте і зробіть хоч цього разу правильний вибір!




ВЕРНІСАЖ НАВИВОРІТ


- Товариші! – бадьоро вигукнув у натовп завідувач відділу культури. – Ми з вами присутні на мистецькому святі – закритті персональної виставки видатного художника Мазила.

Натовп хвацько заплескав у долоні, фотокореспондент місцевої газети знезнямки освітив штучною блискавкою поцінувачів малярства, блискучу з трьома волосинами лисину Мазила, а найбільше – завідувача культури, котрий аж ножиці впустив від несподіванки.

- Характерним є те, - провадив оговтавшись промовець, - що ми закриваємо виставку, яка й не відкривалася. Її не оглянув жоден цінитель прекрасного чи дилетант. Вистачить нам і того, що ще в майстерні кілька творів побачив один столичний мистецтвознавець, від чого йому розум повернуло набакир, тепер найкращі психіатри мудрують, як його поставити на місце. Це свідчить про дуже глибокий вплив творів Мазила на глядача, але не так уже в нас тих глядачів багато, щоб ми ними ризикували.

Присутні ствердно закивали головами.

- Основною рисою творчої натури нашого шановного художника, - рік без передишки шеф культури, - є безкорисливість. Він уже задарував своїми картинами в золочених рамах дитсадки, школи та державні установи нашого району, націлився і на сусідні. Щоправда, подаровані ними твори зникають звідти швидше, ніж шедеври епохи Відродження з Лувру, а золочені рами використовуються для інших потреб.

Якщо спробувати докопатися до кореня творчості Мазила, то це не щось інше як вдала втеча від дійсності в світ фантазій. Погляньмо на картину ліворуч за мною! Образом дистрофічної доярки, яка ніби щойно вилізла із забою, художник наголошує, по-перше, що на фермах уже механізовано всі ручні процеси і комплекція ролі не грає, по-друге, що наші доярки свіжовидоєного колективного молока не п”ють. Образами корів митець хоче нас переконати, ніби він мав творче відрядження в Африку і малював їх з тамтешніх гіпопотамів.

Або ось натюрморт із гарбузоподібними ананасами і вирячкуватими лосососями. Я спеціально дізнавався – за всю історію нашого міста в гастроном жодного разу не завозили ні першого, ні другого. Питається, хто позував художнику? Такі ілюзорні картини негативно діють на емоції. Їх не рекомендується дивитися довгожителям, дітям дошкільного віку, а також хворим на виразку шлунка. І раз уже вони створені, раз від них нікуди не дінешся, то я з приємністю повідомляю, що автор вирішив подарувати їх народам півдня Африки, які й не таке бачили.

Присутні знову запрацювали долонями. Завідуючий крутив на пальці ножиці, які так і не пригодилися. Дівчата в українському вбранні закріпили від стіни до стіни нерозрізану червону стрічку. Розцвіченому передчуттям визнання в Африці Мазилу вдячні за невідкритий вернісаж глядачі піднесли не менш розцвічений букет квітів. Свято скінчилось пожвавленням у передчутті фуршету.



ЗАПОВІТ

Кандібобренко помер. Неначе вчора ще мотався по володіннях, збивав мільйон до мільйона, щоб який-небудь мільярд стовкти, задля безпеки пересів з “мерседеса” на танк – у того броня товща, і на тобі... перекинувся, приставився, простяг ноги, відійшов... Все покинув: заводи і фабрики, кафе і АЗееСи, басейн біля вілли не з однією золотою рибкою, а із цілою зграєю, і зимовий сад не з пластмасовими, а з справжніми пальмами. Життя між шлюбним вальсом Мендельсона і траурним маршем Моцарта пролетіло як одна мить. Залишило на спомин світу лише сина Ростика – нащадка незчисленних скарбів.

Ростик наледве дочекався, доки заб”ють віко і засиплють могилу, вскочив у танк і помчав до заповітного сейфа у батьковій спальні під килимом. Сейф довго не піддавався, ніби не визнавав нового власника, та нарешті розчахнув своє скромне нутро: пара брусочків золота, жменька діамантів, журнал із сороміцькими світлинами і... і!!! – файл із заповітом.

Пронизаний струмом хвилювання, Ростик заходився читати жаданий

ЗАПОВІТ

На сповнення моєї батьківської волі улюбленому сину Ростиславу Кандібобренку:

1. Дорогий сину! Все моє буде твоє лише через 20 років і то за умови, якщо ти додаси до нього ще стільки.

2. Щоб здійснився пункт перший, пам”ятай, що гроші люблять гроші, лягай і вставай з думкою про гривні, долари і євро. Люби національну і тверду валюту більше, ніж своїх близьких та самого себе і довіряй лише курсу Дойче-Банку.

3. Десятою дорогою обминай казино, скачки, повій, ніколи і нікому не позичай жодної копійки, не спокусися надати хоч найменшу благодійну допомогу якійсь партії, фонду, товариству, фундації, спілці, бо тоді ти пропав, не матимеш від них життя до скону.

4. Я із своїми соратниками приватизував фабрики і заводи, санаторії, клуби і дитсадки могутньої колись комуністичної партії і її привідного ременя – профспілок, а ти зумій приватизувати майно моїх соратників.

5. Цінні подарунки, фуршети, банкети, пікніки, полювання в національному заповіднику влаштовуй лише для тих, хто зможе відповісти тобі взаємністю. З пролетарською голотою, гнилою інтелігенцією, дрібними демократами не товаришуй – їх цікавиш не ти, а твоя права кишеня.

6. Політикам, банкірам, журналістам і артистам приязно посміхайся, але грошей не давай, лише обіцяй колись дати, обнадійливо пригости кавою чи сигаретою – це прив”яже їх до тебе серйозно і надовго. Ніколи не ходи з вірменами в баню, а з росіянами в ліс.

7. Банківські оборудки проводь у парні числа при ясному освітленні і під класичну музику, а видатки списуй у непарні, коли на всіх телеканалах профілактика, під сучасну естраду.

8. Виконання всіх попередніх пунктів створить тобі славу грошового мішка. Та краще бути мішком з грошима в надійному банку, ніж мішком з цементом у сирому складі, чи мішком з чимось ще гіршим.

9. Любий сину! Якщо ти зі мною згодний, то почни вже сьогодні писати свій заповіт, бо гроші керують світом, люблять багатих і якщо ти не спішитимеш класти їх на свій рахунок, то вони втечуть до інших.

Ростик знесилено впав на канапу і простогнав: “Нащо це все?”

ШЕРШЕ ЛЯ... ПАРТІЯ

Відкритий лист до Генерального юстицпрудента держави

Ваша достойність, Генеральний юстицпруденте! Звернутися до Вас мене підштовхнула одна прикрість. Але про все за чергою.

Як відомо, серед народів, котрі найбільше себе люблять, на першому місці сидять французи. Вони й справді розумні, красиві, сексуальні і багаті. А я так собі мислю, що ще й хитрі. Мало того, що вже кілька століть Європа, і людність поза нею, причісуються, підшиваються під Париж, підстрибують під його дудку, так ці мсьє ще й запустили з потаємною метою відомі фрази, які мимоволі змушують весь світ вивчати їхню деркітливу мову.

Серед найпопулярніших висловів, звичайно – “шерше ля фам”. Хоч недоучений учитель нашої восьмирічки перекладає його як “шершням – лафа”, та ми з однієї ретропередачі дізналися, що то прямий наказ шукати жінку.

Ваша достойносте! Цей французький наказ і змусив мене звернутися до Вас з великим проханням. Може Ви пам”ятаєте, як торік наша країна пережила епідемію парламентських виборів. На голови пригніченого реформами електорату, ніби дідько розв”язав мішок з горохом, посипалися партії. Назв їхніх не всі орденоносні службовці навіть у Вашому відомстві перелічать. Але нам найбільше запам”яталися ті, що люблять пиво, собак і жінок. Їхні лідери щодня нам посміхалися з екранів телевізорів, їхні багатообіцяючі програми друкувалися в кожній газеті, а, їхні простіть якщо це слово нехороше – бренди – прикрашали всі паркани, стіни й автобуси. Може вони й на літаках себе приліплювали,ну, ми від зменшення надходжень вітамінів в організм за хмари вже не бачимо.

І ось після вибрів уже календарі струсили з себе більш як 300 листків, а про ті гучні-бучні-піаристі партії ні слуху, ні духу. До виборів тільки їх було й чути, а як набрали 0,0 голосів – то ніби під лід пішли.

Якщо члени партії любителів тварин на знак протесту проти війни в Іраку привели собак прогулятися і підняти лапу під посольством США; якщо пиволюби провели фестиваль шипучих напоїв і самі попід всіма парканами лапи... чи той, ноги піднімали, то тих же партій, де люблять жінок, або жінки піклуються про майбутнє своїх чоловіків, і вдень з свічкою не знайдеш.

Ваша честь, Генеральний юстицпруденте! Так не повинно бути в демократичній державі. Ви таких шерлокхолмсів маєте, котрі не тільки голку в сіні, а й що хоч і чого не хоч, знайдуть. Пустіть їх по передвиборному сліду, нехай зроблять добрячий шерше ля... партія. Як писав, цього разу не французький, а наш вчений, ні з чого нічого не буває, і ніщо нікуди безслідно не пропадає: якщо воно, буває, в одному місці зникає, то безпремінно в іншому з”являється.

Сумно нам без них – без партій. Паркани і стіни голі. Телебачення – пісне. Суспільно-політичне життя наче завмерло. Так що постарайтеся.

З усією повагою до Вас

Василь Розумецький,
голова ще не зареєстрованої Партії любителів всіх партій.

Усмішки

СОЛОВ’ЇНИЙ ФЕСТИВАЛЬ

До Диканьки, де ще сам князь Кочубей заснував філіал раю – Бузковий гай – злетілися гості з усіх-усюд. У краватках, у “бабочках” і просто в сорочках на голо – мистецька голота. Звістка про перший всеукраїнський солов”їний фестиваль зібрала митців від Одеси до Карпат.

Вимогливе журі задля більшої об”єктивності сіло в кущах, аби не бачити солістів, а лише чути. Виконавці, для ще більшої об”єктивності мали співати також у кущах. Лише публіка, запаморочена запахом бузку, що пінистими валами накочувався зусібіч, розмістилася на галявині з ніжною травневою зеленню. В перших рядах, як нині скрізь повелося, олігархи з довгоногими секьюретицями та охороною. За ними представники влади і зверхники культури. Далі середній прошарок простого народу. А в самому кунці та по боках – пролетарі, люмпени і всюдисущі школярі.

Елегантний конферансьє уклонився публіці й виголосив:

- Перший номер за жеребом дістався солістові з Житомирщини! Вітайте!

- Тьо-о-ох, тьо-ох, тьох!.. – відразу понеслося з бузкового куща.

Вступ був явно затягнутий. Співак старався, але належної висоти так і не здолав. Або він ще дуже молодий, або в болотистому краї на нього сирість вплинула, або ще не натренувався.

- Під другим номером виступає представник Львівщини! – повідомив ведучий.

Цей витримав паузу, набрав у легені повітря і видав кілька таких верхніх “фі – і”, “...і – ть”, що публіка аж роти відкрила. Проте в цілому виступ був так собі. На Львівщині вже три доби не вщухає дощ, то промочив лапки і горло, а це для співака рівнозначно катастрофі.

- Представляю вам митця із Золото – то – но – ші! – прочитав з дощечки конферансьє.

Ну цей і втнув! Прямо як у пісні “Віть-віть-віть, тьох-тьох-тьох, а-я-я, ох-ох!” Він, не визнаючи кордонів, літав не тільки над Золотоніським, а ще й над Чорнобаївським районом, від Дніпрових заплав – до лісів, над просторими полями й вишневими садочками. Оця вся широта й відбилася в його голосі. Як тьох-тьохне! Як свистоне! Як заллється..! Публіка зомліла від захоплення і на траву повалилася. Дуже гарно впоралися з конкурсною програмою солов”ї з Боярки, Гадяча, Тростянця і Петриківки. Опішнянський і місцевий диканський таке витворяли, нече показилися. То вгору аж під хмари потягнуть, то замруть на мить, а тоді такими зливами нот посиплють, що не тільки в мистецтвознавців, а й у членів журі серця зупиняються, а хід думок переплутується. Ніхто в цілому Бузковому гаю, а до середини змагань під”їхало ще кілька автобусів з Потави й Сум, не сумнівався, що гран-прі відхопить диканський, бо він краще підготувався, та й акустику гаю краще враховує, співав то з бузкового куща, то з глибини тернового.

Але конферансьє знову вклонився:

- Завершує конкурсні перегони соліст із Козина під Обуховом!

Якби ж то хто підготував публіку, сказав, що це ж той Козин, де дача Анатолія Солов”яненка. А то без підготовки почали слухати, а він... Ні, в природі такого не може бути. Це або з космосу, або з казки, а мо”, з чиєїсь фантазії. То тьохне, немов на вечорниці гукне! То засвистить, ніби дражниться! То затріскоче! Заллється дрібно-дрібно, з розгону голосом шугоне під сонце та як вдарить чистим кришталем, переливом!

- Люди добрі! Та що ж він з нами робить? – закричав конферансьє.

А він намотує душі на найтонші струни і тягне в небо! Калатає в серце, що воно аж не витримує! Журі в обмороці. Публіка в трансі. А він дає! А він витинає! Мабуть таки в Анатлолія Солов”яненка вчився! Або в столичній консерваторії. Та за ним же Ла Скала, Метрополітен-опера плачуть!

Оцьому й віддали гран-прі.

Завершилося змагання. Але над всіма розквітлими садами, над всією Україною лунають солов”їні співи. То вони на другий всеукраїнський фестиваль готуються.

П‘єски на одну дійку

ХАТНІЙ РЕФЕРЕНДУМ




Дійові особи.

Остап Запорожець – президент родини.
Одарка – президентша.
Іван, Петро, Василь – їхні праві сини.
Галина, Килина, Василина – їхні ліві невістки.
Андрійчик – загальний улюбленець.
Купа малих Запорожців трьох сімей(говорять всі одночасно).
Мурка – киця.
Жучка – собачка.

Світлиця. В кутку оповиті рушниками ікони і портрет Шевченка – Тараса. За великим столом розсілася вся родина.

Запорожець. Зібралися ми …начить для важливої справи…

Одарка. Пане президенте, не тягни кота за хвіст!

Мурка. Ня-я-ав!

Жучка. Гав – гав!

Одарка. Наточіть мені гарненько сокиру, то я його вдосвіта сама порішу!

Іван. Мамо! Не проливайте невинної крові!

Галина. Не беріть гріха на душу!

Петро. Ну й розвезли на рівному місці!

Килина. Сказать кому – не повірить.

Василь. Треба діяти радикально.

Василина. Але демократично.

Андрійчик. Руки геть від Кеші! Він найкращий серед людей!

Купа Запорожців(всі одночасно). Він злий! Хочу холодцю! Він надутий! Він цікавий!

Хочу пупа! Завжди підозріло дивиться! Він ганяється за мною! Не чіпайте його! Зробіть йому амінь!

Запорожець. Ану цитьте, …начить, коли старші говорять!

Петро. Тату! Своїм дітям цитькайте, а моїх не чіпайте!

Килина. Що ж їм, води в рот набрати?

Іван. Дітям не місце на президентській раді.

Галина. Хоч би трохи їх виховували.

Килина. Ти на своїх подивись! І ти така, і твоя мати така, і баба у вас така була!

Василина. Тю! До чого тут баба? Ми ж про Кешу.

Килина. На тобі!(Дає дулю). Тюкай на своє без голів’я!

Василь(схопився на ноги). Ти з дулями не дуже, бо відкручу і скажу, що так було!

Одарка! Годі вже! Голова од вас отака!(Показує яка).

Іван. Тату, припиніть цю кайдашизацію населення!

Та пізно. Килина дала Василю дулю. Той погнався за нею. Петро кинувся переймати. Василина вчепилася йому в чуба. Всі з вереском помчали довкола столу в дикому колі. Тільки Остап сидить, схопившися руками за голову, а Одарка – за серце.


Одарка. Не тягни кота за хвіст! Гати!(Подала президенту схожого на булаву макогона).

Мурка. Ня-я-ав!

Жучка. Гав – гав!

Остап. Тихо!!!(Вгатив по столу так, що вікна забряжчали).

Веремія стихла. Німа сцена.

Андрійчик. Діду! А може це питання винести на референдум?

Остап. О! Не голова, а цілий парламент!

Одарка. Молодця внучок, весь в діда.

Остап. Ану робіть бюлетені, будем визначатись через референдум!

Невістки ріжуть папірчики, всі розходяться по кутках і таємно заповнюють бюлетені, потім вкидають президенту родини в капелюх.

Одарка. А ти, Петре, чого це з Килиною надулися, як сичі?

Петро. Ми в опозиції.

Килина. Результатів референдуму не визнаємо і подамо апеляцію.

Одарка. Ну чи ви показилися? Замість єдності – розбрат.

Остап. Я вам гарант, чи не гарант?

Петро. Липовий гарант, а тут вже треба дубового, бо он Галина фальшує результати.

Галина. Тю! Я ж роблю як лучче!

Килина. А Іван Василині моргнув перед голосуванням.

Іван. Що не заборонене законом – те дозволене.

Василина. А хіба тут є ще кому підморгувати?

Остап. Іменем роду Запорожців виголошую результати народного волевиявлення. “За” – двоя, “проти” – двоя, не голосувало – двоя …начить, правовий казус(чухає потилицю).

Андрійчик. Діду! Як суб”єкт ініціативи подаю свій голос “за”.

Одарка. От молодця! Ну весь в діда!

Остап. Іменем роду … враховуючи нові обставини, виголошую наслідки референдуму! Індика Кешу залишить до Різдва, а на храм зарубать двох гусаків!

Купа малих Запорожців. Ура! Два, то не один! Хай живе Кеша! Рішення референдуму – в життя! Буде аж два пупи! Слава демократії! І холодцю!

Мурка. Ня-я-ав!

Жучка. Гав – гав!


Завіса.



КОРІННА РЕФОРМА



Сесійна зала парламенту Оріяни. Вгорі по скляному куполу і кришталевій люстрі під ним стрибають сонячні зайчики. Внизу довкола президії і трибуни стрибають народні депутати. Одні хочуть протиснути справедливий закон про корінну реформу, інші прагнуть цей закон справедливо завалити.


Спікер. Та ну сядьте! Ось послухайте! Виноситься на розгляд у першому читанні проект закону про докорінну реформу нашого основного кореня. (До трибуни) – Доповідайте!

Доповідач від олігархів. Такого закона чєловєчєство єщо нє знало. Ми здєсь, єслі можно так виразіться, піонєри і магєллани…

Опозиція. Запроданці! Лакузи! Ганьба! (бігає довкола трибуни, попід президією, торохтить дитячими брязкальцями, гуде в горни і свищики).

Спікер. Та послухайте ж хоч раз! Вам же краще буде!..

Доповідач від олігархів. Да, товаріщі! Нам всєм от прінятія етого закона лучче будєт, потому как ми прєдлагаєм гаранта ізбірать пожизнєнно, а дєпутатов надєліть правом пєрєдавать свойо мєсто в парламєнтє і кнопкі для голосованія нє только дєтям, но, товріщі, й внукам…

Олігархічна більшість. Це здорово! Ура! Хай живе! Це справжня корінна реформа!

Справжні лівісти, що сиділи сиднем і участі в баталіях не брали, раптом повели вухами, підхопилися з місць, влилися в ряди олігархічної більшості і разом з нею заспівали: “І как одін умрьом в борьбе за ето!”

Спікер. Ну тихіше! Ну сядьте послухайте! Така гарна пісня, а через вас нічого не чуть! (До трибуни) – Доповідайте!

Доповідач від олігархів. Ми прєдлагаєм другіх прєдложеній нє прєдлагать, одобріть єдіногласно і навсєгда…

Олігархічна більшість. Правильно! Прийнять без обговорення! Опублікувати в усіх публікарнях!

Опозиція. Ганьба! Та нас же не тільки з Ради Європи, а й з ООН виженуть після цього! Коритники! Кому служите? За що продалися?

Олігархічна більшість.(Шикується ліворуч від президії в тісну шеренгу, береться за руки і наступає до трибуни). А ми просо сіяли-сіяли…

Опозиція. (Такою ж дружною шеренгою виступає справа). А ми просо витопчем-витопчем…

Олігархічна більшість. А ми дамо вам всім по сто, всім по сто!..

Опозиція. Нам не треба й тисячі-тисячі!..

Олігархічна більшість. Так по сто ж тисяч баксиків-баксиків!..

Опозиція. А оце ви бачили-бачили?(показує жестом вище колін нижче пупа).

Але деякі нестійкі елементи таємно перескочили в шеренгу олігархів.

Доповідач від олігархів. Каво здєсь нада убєждать, что корєнная реформа нєотвратіма? Она позволіт построіть общєство політічєской еліти…

Опозиція. Євнухи! Кастрати! Ви хоч знаєте, як вас використали? Ви знаєте, хто ви після всього? Ось хто!( натягує на мікрофон перед доповідачем презерватив).

Доповідач витріщив очі, роззявив рота, аж гланди видно, і так завмер.

Спікер. Слово для репліки керівнику фракції більшості!

Керівник олігархістів. Господа–панове–товариші депутати! Невже ви не хочете жити так, як живуть наші колеги-парламентарі в країнах золотого мільярда?..

Опозиція. А про народ ви подумали?

Керівник олігархістів. Народ Оріони трудолюбивий, винахідливий – він сам про себе потурбується, а ми...

Опозиція. Запроданці! Ви знаєте, хто ви після цього? Ось хто!(навішує на всі мікрофони олігархістів презервативи).

Опозицію понесло долом і горою. Вона завиває в сирени, б”є в барабани й брязкальця, вигукує веселі гасла. Долом вона волочить за петельки й чуби олігархів, а горою молодим торнадо несеться по столах і ложі до президії.

Олігархічна більшість. Відступаємо! Але не здаємось! Ми цей життєво важливий закон приймемо інакшим способом в іншому місці!..

Опозиція. Ганьба! Геть в офшорні зони! Вороги Оріони! Реформуйтеся на всі чотири боки! (Кидається в рукопашну).

Спікер. Я просив! Я попереджав! Я стомився від вас усіх і йду на перепочинок! А сесію не закриватиму – бийтеся на здоров”я! Хто переможе, той проект завтра й проголосуємо!(В оточенні олігврхістів-активістів з виставленими віялом кулаками зникає через таємні двері в стіні).

Здоровецька кришталева люстра під куполом, і взагалі всяке світло, поступаються місцем темряві. З неї лунає свист, сирена, викрики опозиції: “Гати по ребрах! Всип з розмахом! Покажи їм корінну реформу!”).



СВАТАННЯ ПО-АМЕРИКАНСЬКИ


Дійові особи:

Стів – плейбоїстий блондин
Мати Стіва
Батько Стіва
Боббі – садівник з оголеним торсом супермена
Грегорі – підстаркуватий, але ще нічогенький олігарх з Бостона
Перший сват
Другий сват
Сара – цицьката куховарка
Хатня челядь.


Світлиця заможного фермера на ранчо у штаті Массачусетс. Біля відчиненого в сад вікна стоїть сумний плейбой Стів. З-під розквітлого куща з нього не зводить погляду садівник Боббі з неймовірно досконалим оголеним торсом і поливальним шлангом у руці. Гучно вривається челядь.

Ч е л я д ь (на різні голоси, перебиваючи одне одного). Приїхали! Свати приїхали!

З бічних дверей ліворуч вилітають батько й мати Стіва, носяться по хаті як пламидні. З дверей праворуч вистрибує цицьката кухарка Сара і за компанію бігає за господарями.

М а т и. Саро! Ніж, ніж подай!

Б а т ь к о. Ти що, люба, хочеш когось порішити?

М а т и. Не мороч мені голови! (Хапає ніж з рук Сари, дає Стіву). Колупай камін, колупай!

Б а т ь к о. Тебе що, люба, крокодил поцілував? Я цей камін нещодавно змурував!

М а т и. Не мороч мені... Так народний звичай велить! Це ж не насправді, про людське око!

Стів длубає кінчиком ножа між кафелинами камін, у якому немає вогню. У двері тричі стукають. Входять два свати з піцою на білому рушнику, низько кланяються господарям, зі словами “Хай!” кладуть гостинець на стіл. За ними входить Грегорі.

Б а т ь к о Стіва. І вам хай! Просимо сідати до столу. А відкіля вас Бог несе? Може, ви мисливці які? Може, рибалки, або, може, вольнії ковбої?

П е р ш и й сват. Ми і перше, і друге, і третє.

Д р у г и й сват. Так-таки, так. Особливо третє.

Б а т ь к о Стіва. А з якої землі ви, сери мисливці?

П е р ш и й сват. Ми люди німецькі, їдемо з землі турецької. Всю Канаду перейшли, до вашого штату Массачусетс дійшли.

Д р у г и й сват. Так-таки, так, дійшли.

П е р ш и й сват. Загадав нам наш князь тридцять держав пройти, а на ранчо ні птицю, ні куницю, а дивовижну кобили... тьху!.. коня знайти!

Д р у г и й сват. Так-таки, так, не коня, а цілого жеребця!

П е р ш и й сват. Як упала пороша, ми по сліду пішли, і до вашого дому прийшли. І тут бачимо, що у вас наша ні птиця, ні куниця, а красна кобили... тьху!... кінь.

Д р у г и й сват. Так-таки, так. Нашому слову кінець, а ви дайте ділу вінець!

Б а т ь к о Стіва (обхоплює голову руками). Я ж думав передати ранчо в руки синові, а тепер що?

М а т и Стіва(хапається за серце). Я ж мріяла на схилі літ чукикати онуків... О, бідна я, бідна! До такого дожить!

Г р е г о р і. Мазер-матушка, фазер-папушка! Я кохаю вашого Стіва так сильно, що ладен за нього в Тихий океан стрибнути. Раніше нам доводилось ховатися зі своєю любов”ю, а коли наш найкращий у світі верховний суд штату прийняв рішення про дозвіл на одностатеві шлюби, ми хочемо поєднати долі. Благословіть!

Б а т ь к о. О, я нещасний!

М а т и. О, я бідна!

Г р е г о р і. Фазер, благословіть, і я найму вам для порядкування на ранчо найкращого економа-менеджера, подарую джип останньої моделі. Мазер, благословіть, і я куплю вам у Росії або Сенегалі онуків, дам грошей на пластичну операцію і подарую коралове намисто з дукачами з корабля, що затонув у затоці Баззардс у ХУІ столітті!

Б а т ь к о. К-гм! Воно то що ж...

М а т и. Ну це такий поворот...

Б о б б і (до Стіва). Ми з тобою кохалися і під цим розквітлим кущем(тиче шлангом), і під тією агавою, і під отими пальмами... Ти присягався мене вік любити, а тепер зрадив...

С т і в. Я тебе й досі люблю. Але в тебе для забезпечення майбутнього окрім шланга нічого немає. А в Григорі готельний бізнес у Бостоні, два заводи по виробництву чіпсів і надувних жінок. Та в нього у чековій книжці більше нулів, як у тебе волосин від пупа і нижче. (Підходить до Григорі, пригортається до його плеча).

С а р а (до челяді тихо). А я то думаю, чому мене Стів ніколи ні за що не схопить, хіба ж тут нема за що?(підкидає величезну пазуху).

М а т и (до Сари). Подай тацю! (До Стіва) А ти пов”яжи мисливців-ковбоїв, щоб не повтікали.


Стів бере з таці рушник, стилізований під прапор США і пов”язує ним першого свата. Потім бере рушник, стилізований під прапор штату Массачусетс і пов”язує другого свата. Батько й мати беруть гамбургери на вишитому рушниці, підходять до молодят.

Б а т ь к о. Благословляю в-в-вас на довге ж-ж-життя! (Плаче).

М а т и. Благословляю... на щасливе... (Ридає).

Б о б б і (до Стіва). А кого ж я тепер тягтиму вночі під розквітлий кущ, під агаву?

С т і в. Тягни Сару.

С а р а (підкидає величезну пазуху догори). Тягни мене!

Б о б б і. Не той компот.

М а т и. А тепер запрошуємо добірне товариство на ланч.

Б о б б і. Які ці багачі брехливі! Які вони зрадливі! Присягався одного мене вік любити, а побіг за нулями в чековій книжці! Ось тобі моє благословення!(перехиляє шланг через підвіконня і пускає воду).

До стелі злітає і падає фонтан. Всі верещать, носяться по сцені. Хлюпоче вода.

Завіса.

З диктофоном у парламенті

Голова поставив на голосування, прийняли мою поправку у першому і другому читанні, а вашу поправку сказали будемо розглядати, коли будемо роздивлятися Закон "Про комунальну власність".
А. Д.

Ви стовідсотково праві, але не на сто один відсоток.
А. М.

Ну давайтє будєм доверять профессіоналізму хотя би своіх коллєг, коториє разжевалі ету составляющую во всєх і предлагают нам вийті на конєчноє рєшеніє, котороє устраіваєт всєх.
В. Н

Ми починаємо економити на тому, до чого ми йшли.
Я. С.

Треба допускати до того, щоб не було що рятувати, щоб були люди всі здорові, а не просто відмивати там гроші. Тому я хочу сказати, що міністра треба сьогодні поправляти, але не добивати.
Ю.К.

Я маю взглянути на ті документи, які нам були роздані, з точки зору соціально-класового аналізу. І що ж я бачу з цієї точки зору? Насамперед уряд і міністр-капіталіст.
Ю.С.

Ми сподіваємося, що ті члени уряду, які будуть відстоювати національні інтереси вони можуть залишитися і в новому уряді, при новому Президенті. А ті, які не відстоюють, то мабуть будуть шукати місце в офшорних зонах.
М.П.

І знову ж я знаю, що буде так, що не буде такого, як колись. Два-три роки і ми станемо в русло і будемо сміятися, що ми говорили дуже багато і нічого не могли вирішити, це думали таке не вирішене питання, а насправді воно вирішене.
О. Г.

Максимальная єго должность, которую он занімал, нє позволяєт єму занімать должность міністра. І он сєгодня сідіт вмєсто того, чтоб слушать, что говорят, он прінімаєт и целуєтся с браткамі, жвачку жуйот і абсолютно нє участвуєт в работє парламента.
М. К.

Вибачте, я тут не кнопкодав, я депутат.
С. Г.

Друга проблема з другого боку. Взагалі цього не повинно бути.
І. К.

Шановна Людмила Павлівна, ми з вами багато разів на цю тему зустрічалися.
І. К.

Я, виступаючи з цієї трибуни, багато чого не розумію.
О. Г.

Я закінчую прекрасною фразою великого друга України Чорномирдіна, який сказав: "Всє вопроси коториє здєсь билі поставлєни, надо собрать і в одно мєсто".
В. Я.


Ну, влада володіє ситуацією, влада навела порядок, влада витримала... Да, влада витримала, но люди не витримали.
Є. К.

І я хочу сказати нашим виборцям, нашим співгромадянам, нехай не натягують на своє обличчя обрані вами депутати обличчя загальнолюдських цінностей. Хто починає про це розмову, про загальнолюдські цінності, про переваги приватизації. є ваш найлютіший ворог.
Ю. С.

Я в попередньому вашому виступі якось хотіла задати вам питання, у мене не вийшло.
О. Г.

Буржуазний парламент, котрим є Верховна Рада України, приймає саме й буржуазні закони. Буржуазні закони захищають насамперед сучасну новітню українську буржуазію з звірячим європейським обличчям.
Ю. С.

Михайло Васильович, я його знаю як хорошого депутата, але який чогось спортився.
М. П.

Давайте ми це питання якось розв'яжемо до прийняття відповідних важливих, відповідальних рішень.
В. А.

Якщо і далі буде така процедура, то знову буде розгортатися несправедливий ажіотаж.
П. П.

Якщо ми і далі будемо на цьому стояти, то давайте розійдемося всі і проголосуємо.
В. С.


Тому недоречні хвалебні оди, які ми чули сьогодні тут від більшості, які мені нагадують слонів - такі ж великі, але так само легко піддаються на дресирування.
Ю. Л.

Ми вже рік над цим питанням якось сходимо, проходимо і до нього не підходимо.
Г. Р.

Я хочу вам сказати, що намагання наше відтворити відповідальність і перелякати членів всіх комісій з низу до верху про кримінальну відповідальність і так далі, має в тому числі негативні наслідки.
О. З.

Мій попередник не зміг вдало відповідати на запитання і не пройшов через цю високу сесійну залу.
С. Д.

Ми живемо в країні чудес, тільки ці чудеса відбуваються завжди за рахунок її громадян.
А. Ш.

Я також хочу подякувати нашим юристам, які розгледіли всі ці підводні камені Верховної Ради.
А. Ш.

Єслі же нєсколько глубже смотрєть на етот законопроект, то что хотєлось би сказать.
Д.

Немає бажаючих взяти участь. Кармазін, да? Ні, ні, ні. Тоді, будь ласка, за списком. Руки тут нічого не варті.
Головуючий

Я хочу вам рассказать, уважаємиє ізбіратєлі, потому что народниє дєпутати наверняка ето знают, что в Украінє на мерседесах по 100 тисяч долларов уже разъєзжают даже начальнікі жеков, нє говоря уже о другіх задрипанных начальніках, которих развєлось в Украінє страшноє колічество.
Л. Ч.

Почитайте, будь ласка, що ви пишете: "Офіцери, сержанти і старшини, які загинули або пропали без вісті, позачергово обслуговуються путівками в санаторії".
А. М.

Але ще раз кажу, це цифри, які я поки що беру від стелі, на жаль, тому що немає у нас економічного обгрунтування
Ю. К.

Давайте розвивати це, давайте не будемо вкладати кошти в те, що і так вже не рухається.
А. Ш.