Наші інтерв`ю
У жовтні 2010 року запорізький письменник-гуморист Микола Білокопитов повернувся з Житомирщини, де йому вручили Всеукраїнську літературну премію імені Василя Юхимовича в номінації «Cатира і гумор». Ми зустрілися з лауреатом і спробували його розговорити:
– Хоч це вже третя моя літпремія (якщо не рахувати багатьох обласних конкурсів "Весела Січ") – жодного досвіду щодо їхнього здобування не маю. Завжди все відбувається спонтанно, навіть, я б сказав – несподівано. Навесні цього року був учасником Міжнародного літературно-мистецького шевченківського свята «В сім’ї вольній, новій», що проходило на Житомирщині. Уперше побував у столиці древлянського краю Коростені, де без жодних корисливих натяків подарував свою книгу байок «Принциповий флюгер» тамтешньому письменнику Віктору Васильчуку. Він показав мою книжку Миколі Сингаївському – вони обидва, як з’ясувалося, є членами журі з премії імені Василя Юхимовича. Очевидно, мої байки колегам сподобалися, бо мені запропонували взяти участь у конкурсі в номінації «сатира й гумор». А через якийсь час просто поставили перед фактом, що я в цій номінації став переможцем. Оце й увесь «досвід». До речі, приблизно за таким же сценарієм відбувалося «здобування» мною літературних премій імені Степана Руданського 1998 року за книгу «Міні знову в моді» й імені Остапа Вишні 2004 року за книгу «Без паніки!». Хоча, зрозуміло, є якийсь механізм участі в здобуванні премій, але за досвідом – не до мене, їй-бо жодних корисних порад дати не можу. Крім, хіба що, однієї: треба написати достойну книгу. А там, дивись, хтось може й із нобелівського комітету її помітить…
– Цікаво, а як у гумористів відбувається саме нагородження. Чи накладає жанр свій особливий веселий відбиток на процедуру привітання переможців?
– Ну, звичайно ж, усе відбувається на повному серйозі, але не без гумору. Наприклад, у цьому плані особливо вирізняється нагородження премією імені Степана Руданського. Можна сказати, що там кожного року в січні, на день народження Степана Васильовича, три дні сміху заплановано. Створюється веселий сценарій, куди включено й лауреата, і пішло-поїхало! Село Хомутинці, де народився Руданський, райцентр Калинівка, де Степан школу закінчив і, нарешті, Вінниця – три дні гумористичних концертів, за участю артистів, письменників і взагалі всіх бажаючих, хто має почуття гумору і якийсь хист розповідати веселі історії. Двічі мені довелося побувати на цих заходах, перший раз, коли сам отримував премію, а другий – за Петра Ребра. Це досить веселе дійство.
– Знаючи, що ви давно і плідно працюєте в царині гумору та сатири, цікаво почути вашу думку про сучасні тенденції. Які зміни відбувалися в цих літнапрямках за останній час?
– Дуже важко говорити про сучасні тенденції розвитку української сатири й українського гумору – навмисне наголошую на слові УКРАЇНСЬКИЙ. Бо якщо дивитися телевізор, слухати радіо, читати пресу – гумору там достатньо, я б сказав – через край. Але якого гумору? Вульгарно-цинічні жарти молодиків із «Камеді клубу» та «Кривого дзеркала», примітивно-недолугі анекдоти від відомих артистів у передачі «Гусак» – такого «добра» вистачає. За великим рахунком в Україні не залишилося жодної української гумористичної телепередачі, в якій брали б участь професійні письменники й артисти, котрі працюють в цьому жанрі. Більше того, навіть готові гумористичні концерти, на організацію й проведення яких телеканали не витратили жодної копійки – не потрапляють до телеглядачів. Наприклад, 2006 року в столичному палаці «Україна» при повному аншлазі відбувся грандіозний тригодинний концерт у рамках Всеукраїнського конкурсу «Вишневі усмішки». У цьому дійстві, зокрема, взяли участь народні артисти України Анатолій Паламаренко, Неоніла Крюкова, Степан Савка, відомі письменники, художні колективи з усіх куточків нашої держави. Одним із організаторів концерту був відомий український сатирик Євген Дудар. Це дійсно було свято справжнього українського гумору. І мені випала честь бути безпосереднім його учасником. Найтиповішими відгуками вдячної публіки, що мені самому довелося чути по закінченні концерту, були такі: «Це грандіозно! Чому так рідко бувають подібні концерти?» і «Чому такі класні концерти не передають по телевізору?».
– А дійсно, чому по телевізору не показують такі концерти?
– І не будуть показувати, поки телепростір не належатиме українцям. Як це не парадоксально звучить, але в державі Україна власниками телерадіоканалів, найтиражніших газет є не українці. Більше того! Українська культура є не в форматі наших-ненаших телерадіоканалів. Наш земляк співак і композитор Анатолій Сердюк розказував мені про свої поневіряння у спробі пробитися в телерадіоефір. Виявляється, це коштує великих грошей. Але навіть за дуже великі гроші українському виконавцю не завжди можна туди потрапити. Універсальною відмовкою є фраза: «Ви не в нашому форматі». Тому кожного дня по мізках українців б’ють децибелами важкого року та інших музичних стилів, які жодним чином не мають стосунку до української культури, але є в форматі тих, хто привласнив собі право визначати: що мають слухати й дивитися українці.
Погляньте на різноманітні галасливі шоу, що транслюють по всіх каналах. Скільки з них, навіть з великою натяжкою, можна назвати українськими? Жодного! Ба більше, щоб перемогти в цих шоу треба бути космополітом. Без варіантів. І наші молоді амбіційні таланти, маючи природну потребу в самореалізації, змушені брати участь у цих космополітичних шоу, граючи за їхніми правилами. Бо вибору немає. Та ж ситуація і в царині гумору. Ми теж не в їхньому форматі. До речі, мені, як і Анатолію Сердюку, довелося зіткнутися з умовами потрапляння на шпальти найтиражнішої газети в Україні. Перспектива бути героєм публікації – вражаюча! Було це так. Восени 2004 року я, випадково зустрівши на вулиці власного кореспондента газети «Факты» Юрія Гаєва, з яким свого часу ми разом працювали в молодіжній газеті «Комсомолець Запоріжжя», похвалився сигнальним примірником своєї нової книги «Без паніки!». Ну й знічев’я натякнув йому, що він міг би написати про вихід цієї книги, за яку автор став лауреатом премії імені Остапа Вишні, у своїй газеті. Його відповідь мене шокувала. Зміст полягав ось у чому. Якби мене десь у темному під’їзді вбили й розчленували, то це могло б стати інформаційним приводом для публікації, в якій, між іншим, зазначалося б, що небіжчик щойно видав книгу своїх вибраних творів. «Ситуація ідіотська, – зазначив мій колега, – але кажу, як є». Ось такі в нас перспективи. Як говорить один мій знайомий у подібних випадках: «Так смішно, що аж плакати хочеться. Гіркою сльозою…»
– Чи впливає розвиток мас-медіа та мережі Інтернету на методи, форми, або навіть теми гумористичних та сатиричних творів?
– Я безпосередньо не пов’язував би розвиток сучасних мас-медіа з розвитком форм і методів створення гумористичних чи сатиричних творів. Хоча б тому, що в останні роки ці «розвитки» живуть кожен своїм життям, існуючи паралельно. У мене немає ностальгії за комуністичним минулим, але… За радянських часів у Запоріжжі було три обласні газети: «Запорізька правда», «Индустриальное Запорожье» і «Комсомолець Запоріжжя». І кожна з цих газет мала літературну й гумористичну сторінки, що виходили РЕГУЛЯРНО. Звичайно, була цензура. Але в принципі кожен лірик і навіть сатирик-гуморист мав змогу побачити свої творіння на шпальтах газет. Та ще й гонорар за це отримати. Нині, слава Богу, цензури немає. У Запоріжжі не три, а кілька десятків газет, із яких лише одна (!) україномовна. І, наскільки мені відомо, сьогодні жодна газета в Запоріжжі (окрім, хіба що, «Верже») регулярних літературних сторінок не має. І зовсім не тому, що читач втратив інтерес до художнього слова. Мені доводиться частенько самому чи вкупі з моїми колегами-ліриками виступати перед читачами в бібліотеках, вузах, школах. І коли бачиш зацікавлені, вдячні очі людей – розумієш: те, що пишеш, комусь потрібно і, взагалі, недарма живеш на світі… Що ж до тем, само-собою новий час якісь нові вимоги ставить, то й реагуєш на це. А зреагувавши, пишеш. А написавши, думаєш, що з цією писаниною робити? Бо, за великим рахунком, при безлічі друкованих видань нести свої «нетлінки» нікуди. Особливо, якщо ти україномовний автор. Воно й російськомовним непереливки. Скажімо, мій приятель гуморист Андрій Новиченко пише російською й возить свої творіння до Москви. А мені, українському україномовному письменнику, їхати немає куди. І в Україні майже немає де публікуватися. Спасибі, що в Запоріжжі є журнал «Хортиця». Ну й, само собою, Інтернет. Але народ у нас масово ще не привчений до того, щоб шукати художнє слово, в тому числі й гумористичне, у всесвітньому павутинні.
– Які сатирично-гумористичні видання, сайти порекомендуєте поціновувачам жанру?
– Із періодичних видань це, звичайно ж, колись найтиражніший у Радянському Союзі журнал «Перець». І все. Що ж до електронних видань, тут вибір ширший. Але можна не блукати по світах у пошуках високохудожнього гумору. Бо це за нас усіх зробив відомий запорізький сатирик-гуморист Пилип Юрик. Він зібрав на своєму сайті близько 50 авторів, які професійно працюють у жанрі гумору. Це класики й сучасники. І список постійно поповнюється новими авторами та їхніми творами. Заходьте, не пошкодуєте. Адреса: http:www.pilipyurik.com Хто не дуже «дружить» з англійською грамотою, може набрати українською мовою в будь-якій пошуковій системі «Ласкаво просимо – Письменницький портал» і ви – на сайті. Веселий настрій – гарантовано.
– Спасибі за відверту розмову.
– А я інакше не можу. Та й не хочу.
Розмову вела Ганна ЛУПИНОС