Права

Уповноважених на селі поменшало. Порядку побільшало. Аж ось нагрянули. Оточили правління. Голову вимагають.

— Та буде... Він на полі, що за лісом...

— А ліс великий?

— Та нічогенький...

— А вовки... той... мають місце?

— З'являються вряди-годи.

— А коли?

— А як уповноважені прибувають. Тоді й чуєш: там теличку зарізали, а там баранця оббілували...

Підлітав засапаний голова, кланявся, просив усіх заходити.

Але кожний заходив особисто. Передавав вказівку. Наголошував на особливій важливості саме свого візиту.

А вже як виходив гість, чув голова однаковісіньке, ніби всі змовилися:

— А кабінетик у вас темнуватий, ви б стіни під світлий горіх роздраконили...

Голова погоджувався, вибачався, дякував і переправляв прибульців до лісового озера, де ховався у гущавині цілком сучасний котедж.

Вже як висіялися у піднебессі зорі, прибув до котеджу голова. Та не сам, а зі скатертиною-самобранкою. Схрестилися келихи, стукотіли, як кастаньєти, щелепи. Щоб уповноважені уповні важили.

Ох ці голови! Що хочуть, те й роблять! — шуміло добірне товариство. – Нам би такі права!

- Що ж права, - хитав головою голова, — спочатку обов’язки.

- А тут і помилочка ваша, — притисли його адміністративною мудрістю. — Права і обов'язки слід використовувати у їхньому діалектичному взаємозв'язку.

- Дак ота діалектика починається з першими півнями, - боронився голова. — На фермі фуражир нерентабельний з горя — сусіда нову хату поставив, дві молодички не вийшли на дойку. Ось і маєш обов'язок — забезпеч фураж, знайди підміну...

— А завфермою? Що ж він...

— Не він, а вона. В декреті завфермою. Є у неї таке право.

— А коли...

— Ніколи! Впорав ферму — лечу до механізаторів. Бригадир нетранспортабельний із радощів — нову хату саме він поставив, два трактори обламалися. Ось і маєш обов'язок — наряд дати, запчастини за горизонтом добути...

— Гнати бригадира!

— Руки золоті — не заваляється... Сусіди підберуть. Є у них таке право.

— А коли...

— Ніколи! Мчу на будівництво. А там симпозіум: як затягти перекриття на бетонну коробку. Ось і маєш обов'язок — знайти кран...

— А інженер?

— Париться на заочному... Є в нього таке право.

— А коли...

— Ніколи! Виміняв у меліораторів кран на бочку меду — і до контори. Тут теж не мед. Телефон сипле вказівки, завдання, догани. Найперший обов'язок — прискорити обробіток міжрядь...

— А агроном?

— А він якраз наспів. Радує: прополка йде, як мокре горить. І ланкову наперед виштовхує. Є в нього таке право.

— А ланкова...

— Як із ансамблю Вірського! Руки в боки і ніженькою підлогу копирсає. Є в неї таке право.

Уповноважені принишкли. Уявляли собі Наталку. А голова вів далі.

— Ех, Наталко, — починаю, — що ж ти зі мною робиш?

А Наталка на язик не млява:

— Як платите, — каже, — так і сапаємо!

Тут уже я зриваюсь на крик:

— Та за такі слова!..

А Настя ріже з напівоберту:

— Чи не пішли б ви, Микито Трохимовичу, туди, де чорти з відьмами навкулачки б'ються?

Голова зітхнув:

— Отут якраз і починаються мої права: схочу — піду, не схочу — не піду.