Жорстокість

Ополониченко застогнав. Приглушено, але від душі. Колеги відірвалися від паперів й оточили травмованого чимось або кимось товариша.

— Що там? Що сталося? Що таке?

Ополониченко тримався за праву щоку. Прийняв руку і, кривлячись, повідомив:

— Кутній... Нариває... Клятий...

— Зуб — питання гостре, — почухав потилицю - найдосвідченіший. — Та вирішувати його можна...

— Не лише можна, а й треба! — підхопив наймолодший. — Бо траплялися випадки, коли запалення від зуба йшло просто в мозок. І — з музичним привітом!

— Тіпун тобі на язик! — затюкали наймолодшого.

Тіпнуло, однак, Ополониченка.

— Це суто теоретично! — виправдовувався наймолодший. — І взагалі було в Уругваї.

— А не в Парагваї?

— Це чому?

— Тому, що їх плутають. Особливо непідготовлені.

— Я підготовлений! — скипів наймолодший.

— А як підготовлений, що запропонуєш?

— В якому ракурсі?

— У ракурсі зуба! — пояснив найдосвідченіший.

— Анальгін!

Побігли за анальгіном.

— Ковтай одразу дві пігулки! — радили Ополониченку. — І води більше, хоч і півграфина, ліки швидше розчиняться.

— Може, хай кавою зап'є? — вніс пропозицію наймолодший. — У мене трохи є розчинної.

— Ну, ти даєш! Кава б'є по нервах. Як вип'є — під стелю злетить!

— А в графині — мікроби...

— Чай! Чай! — пролунали голоси.

— Ні в якому разі, колеги! — заперечив найдосвідченіший. — Чай, щоб ви знали, в'яже ясна. Ополониченко потім рота не розтулить...

Ополониченко махнув рукою, злизав з руки пігулки й одчайдушно висьорбав півграфина. Потім ухопив голову обіруч, ніби збирався вкидати м'яч з ауту, і закляк у трагічній позі.

— Зараз ойкне... — шепнув наймолодший.

Усі навшпиньки, один за одним, вийшли в коридор. Закурили. Приєдналися також уболівальники з сусідніх відділів.

— Як він там?

— Ніби затих. Оце анальгін прийняв...

— Анальгін — то на півгодини. Сода! Содою прополоскати, як рукою зніме!

— Як сказати! Для мене сода — як йод на свіжу рану. А от шалфей — як жива вода. Спочатку ніби й стьобне, а потім біль стихає.

— А справді, чи не збігати в аптеку? Взяти і соди, і шалфею, перемішати — хай прополоще..,

— А от йоги, кажуть, на голову стають...

— Це не наш метод...

У відділі щось глухо стукнуло. А потім почувся зойк. Усі побігли туди.

Ополониченко сидів блідий, як стіна.

— Що?!

— Закуняв... І головою об стіл... Ой!

— Все! — сказав найдосвідченіший.— Рятуємо радикальним методом.

Він дістав із портфеля стограмову сувенірну пляшечку коньяку.

— Відкривай рота...

Ополониченко слухняно відкрив. Видно було, що йому все одно — чи коньяк, чи смола.

— Одразу не ковтай, — давали інструкції цілите лі, — а полощи зуб. Буде тобі дезинфекція, антисептика, так би мовити, і навіть наркоз. А потім ковтнеш — памороки заб'є. І порядок!

Ополониченко закрив очі й почав полоскати.

На очах уболівальників щока нещасного роздулася, як на дріжджах. Наймолодший і найдосвідченіший підхопили його попід руки.

— Додому повеземо! Хай приляже... Щока як подушка...

Вахтерка на виході сплеснула руками:

— Що сталося? Куди?

— Додому... Зуб нарвав... Ми вже все перепробували...

— Що там пробувати? Як зуб — до стоматолога треба. І хутчій!

Трійця аж присіла. І стрекотання бормашини ніби вчулося. Та ні — просто на сусідню вулицю в'їхав бульдозер.

— Ну й порада... — процідив крізь зуби найдосвідченіший.

Все ж трапляються серед нас черстві, бездушні люди!


Що робити з дилетантами?

Дилетантів розплодилося... Жах!

У багатьох конструкторських бюро та галузевих інститутах паніка почалася. З одного боку тиснуть, щоб не плутали науково-технічний прогрес із науково-технічною прогресивкою. А з іншого боку — дилетанти наступають.

Боротися треба на два фронти. І розпорошується дослідницький потенціал.

А дилетант нині підготовлений пішов.

КБ - сотня голів із верхньою освітою міні-трактор розробляє. Рік розробляє, десять років розробляє. Почали впроваджувати. А він не дівка на виданні...

Тут до КБ якийсь механізатор прибув. На власному міні-тракторі. Одна деталь — зі списаного комбайна, друга — з розбитого моторолера. Інші взагалі і металобрухту.

Посміялися, звичайно. І показали дослідний зразок. Чудо дизайну.

А механізатор каже:

— Гарний коник! Але бігати не буде. Від власної вібрації розвалиться. І деталі дорогі, неуніфіковані...

— А твій утиль не розвалиться?

— Раз розвалився — на німецьку авіабомбу наскочив. А так нічого — п'ять років усьому селу городи орю...

Ну, зорав механізатор шмат території КБ — під квітник. І поїхав собі у свої прерії.

— Доганяйте! — махнув на прощання рукою.

Не догнали. Дослідний зразок не завівся...

А один дідок припер саморобний прес. Для переробки яблук на сік. Ніби до нього ніхто не поклопотався. Ще шумери преси видумували. І вавілоняни. У нас НДІ впріває.

— Важкий ваш прес, — стає проти НДІ дідок. На слоні його везти в садок? Так зі слонами дефіцит. Потім ви дірки не там просвердлили...

Тут дідка придавили томами з кресленнями й розрахунками. Щоб не тикав носа куди не слід. Виборсався старий з-під креслень і розрахунків. Витяг пачку «Прими» і нашкрябав олівцем дитячий малюнок.

— Дарую безвідмовну конструкцію, - каже. – Ось казан, ось поршень, ось ручний домкрат, ось два друшляки...

Винесли дідка з НДІ на руках і посадили під телевежею. Розійшлися по домах, включили блакитні екрани, там не балет Великого театру і не Сан-Ремо. Там дідок свій прес демонструє. І теж бурхливі оплески. Результат: старигану-шкоднику сто тисяч листів із проханням дати креслення, а НДІ сто тисяч листів з рекламаціями...

Щодо розробок я не дуже. Але виробництво знаю на всі сто. Як інженер. Нам КБ машину підкинуло. Потрібна машина. Та біда: на стенді працює, в цеху — ні. А тут один слюсар подібну машину показав. Стенда в нього не було, але на виробництві машина крутилася безвідмовно. В КБ скандал. Кинули мене туди. Для зміцнення науки й практики.

- Що будемо робити? — питають.

— З машиною?

— Зі слюсарем!

— А що?

— Дилетант! — в один голос кричить КБ. — Поставити його на місце.

Я вдаю, що пришелепуватий. І ставлю слюсаря на на місце розробника-винахідника. З підвищеною ставкою.

— Що ви наробили?!

— Ви ж самі сказали — поставити його на місце...

— У переносному розумінні! Ми сказали, що він дилетант!

— У мене, — кажу, — з іноземними мовами... того... окремий недолік. Я більше по експлуатації всього залізного... Дилетант — це асистент чи аспірант? А може, щось проміжне?

Поки про мене анекдоти розказували, підкинув слюсарю групу тямковитих хлопців. Із теорією у них — грім! А з практикою — грім на голі дерева... У слюсаря, зрозуміло, навпаки. А як поєдналися, диво-машину сотворили.

Заясніло. Моральним і матеріальним.

— А нам що робити? — розгубилися інші в КБ.

— Як що? — кажу. — Пробивати серійний випуск.

Титанічна справа! Треба віз цілий віз...

Вибили сто віз!

Пішла машинка. Прилетіли премії. Директор комбінату прийшов.

— КБ кебету має! — зазначив. — Приєднуйтесь до нас. Годі вам фантастичні звіти строчити та на сторону сковорідки й зубочистки проектувати...

Приєдналися. Я знову в цех. Усе ж дилетант для КБ. А от по експлуатації... І є що експлуатувати!

Коли поєднуються наука і практика, дилетантів менше стає. Як в інститутських стінах, так і поза ними.