СЛІПЧУК Петро

Петро Олексійович Сліпчук

 

БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА

 

Петро Олексійович Сліпчук

народився 19 січня 1914 року в селі Мінинах, Радомишльського району на Житомирщині, в родині селянина.

1930 року вступив до Житомирського кооперативного технікуму. Пізніше навчався в Коростишівському педагогічному технікумі.

У 1932 році за комсомольською путівкою їде на Донбас, працює наваловідбійником на шахті «Голубівка-100». Згодом учителює в школі при цій же шахті.

1934 року переходить на журналістську роботу.

У роки війни — в редакції районної газети на Саратовщині, на фронтовій радіостанції «Дніпро».

По війні працює в редакції газети «Радянська Україна», відповідальним секретарем редакції журналу «Україна».

Нагороджений медалями «За доблесний труд у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.», «За трудову відзнаку». Заслужений працівник культури Української РСР.

Друкувався з 1943 року. Перша книжка «Байки» вийшла 1944 року. Видав збірки сатири й гумору: «Людожери» (1945), «Як дбаєш, так і маєш» (1955), «Колоски та Будяки» (1957), «За і проти» (1963), «Яка совість, така й честь» (1964), «Юшка з перцем» (1967), «Сміхом по лиху» (1970), «Вінок байок» (1973) та інші.

Помер поет 5 листопада 1979 року.



САТИРИК, НЕЗНАЙОМИЙ І ЧИТАЧ

Незнайомий

Сатирику офіціальний мій привіт!
Чув, чув я ваші віршики.
Нічого, складно.
Отак, бува, директору напишеш звіт
Про наші справи — гарно і доладно.
Приємно стрітися з сатириком живим,
Поглянути в лице і мовить слово щире.
Признатися, я уявляв вас не таким,
Похмурим, грізним, злючим. Як же, ви сатирик!

Сатирик
За похвалу я вдячний вам.
Приємно знать,
Що ти корисну робиш справу для народу.
Я ж сам — як люди всі.

Незнайомий
Люблю я почитать На сон.
Та не сатиру, ні.
В ній бачу шкоду.

Сатирик
Цікаво знати, чим це так я нагрішив?

Незнайомий
Чому б вам не писать приємне, їй же право?
Щоб віршик ваш мене легенько посмішив, —
Мені була б утіха, вам же — лаври слави.
Посмійтесь трохи, ну, над дідом-диваком,
Що й досі носить в капшуці кресало,
Чи там як грізний півень бився з гусаком...
Та так, щоб це мене приємно лоскотало
І викликало незлобивий, добрий сміх,
Щоб я хвилин із десять міг пореготати.
Ось так пишіть. Побільше віршиків таких —
Такі писання кожний схоче почитати.
Нам, друже, віршик дай, щоб душу веселив,
Такий собі легенький сміх, а не сатиру!
Щоб кожен з нас трудивсь спокійно, тихо жив
Та апетитно їв і посміявся в міру.

Сатирик
Я радий вам сказать: тут частка правди є, —
Нам гумор теж потрібний. Правду ви сказали.
Але й сатира у пригоді нам стає —
Вона всіляке зло і нечисть влучно б'є.
То як же так, щоб ми, сатирики, мовчали?

Незнайомий
Сатирики? Сатира вік свій оджила.
Давно пора ламати ваші злючі пера!
Я хочу, щоб в усьому злагода була, —
Настала благоденства довгождана ера.
Доволі вам шукать в сусіда чорних плям
Та штрикати колючками прилюдно в очі:
Ти нас повесели, дай анекдотик нам,
Тоді і я читатиму тебе охоче...
В музей її, оту сатиру! Ні, — в архів!
Авторитет такі писання підривають.
Комусь ви приписали купу тих гріхів,
Мов, бюрократ... А тут на мене вже кивають:
«Та це про нього. Як вліпив. Ну, як живий!..»
Який тоді авторитет у мене буде?
У наші дні, в наш вік, великий і новий,
Потрібен сміх лише. Сатира тільки гудить.

Сатирик
Теорія химерна, правда, не нова.
Однак щоби суспільство будувати,
Потрібна і сатира — гостра, бойова.
Нам треба сміло вимітать сміття із хати.

Незнайомий
Для вашої сатири ґрунту в нас нема.
Та що й казать — вам тільки б віршики писати.

Читач
Це ви, громадянине, кажете дарма:
Ще є рвачі, і ледарі, і бюрократи,
І ті, що критику так люблять затискати...
Ой як вони стоять у нас на перешкоді!
Сатирику! Твій труд — народові в пригоді.
Тримай завжди перо на бойовому зводі!


ДБАЙЛИВИЙ ХОВРАХ

— Вже сил нема. Не встою на ногах:
Робо-о-ти — ніяк глянути угору! —
Жалівся їжаку Ховрах,
Із ниви здобич носячи у нору. —
Он бачиш, житечко високе та густе
Буяє в полі і росте —
Аж нагинається від спілих колосків.
Або поглянь на ту ділянку:
Це б до зими переносити все у спів!
От і кручуся з смерку до світанку.
— Скажи,— їжак пита,— нора чия?
— Нора?! А був би ти щасливий!
Нора моя. — А нива?
— Яка?.. Я не цікавився, не знаю.
— То як же сіяв ти?
— Хто, я? Та ні,
То сіяв хтось. А клопіт видався мені
Я спілі колоски збираю.

А є, ще є трудяги отакі,
Завзяті на чужії колоски —
Їх не шукай, як ниви половіють.
От де вони, коли орють та сіють?!