ПРАВНУК ФЕМІДИ

В одній державі... От в якій, —
Хоч ти убий,
Не пригадаю. Стривай!
Я людям байку розповім,
Дивися, і самі узнають.
Так от, в далекому краю отім
Суддя був, вірний страж закону,
Феміди правнук.
А Феміда в давнину
На терезах вину
Всіх важила.
І не прощала зла нікому.
Патякали усюди, що й Суддя оцей
Правдиво судить так людей.
І люди вірили. От сталася пригода:
Багач людину вбив,
А бідний менше зло зробив —
Він цента вкрав. Ну, а крадіжка — шкода.
Ведуть до суду їх обох:
— Наміснику Феміди! Це ж сам Бог
Тобі дав право кривдників судити.
Подумай, розберись у їх ділах,
Гарненько зваж вину на терезах
І виріши, що з ними будемо робити. -
Суддя задумався. Та ось він присуд прочитав:
— Злочинців я обох суворо покарав.
Отой, що вбив людину,
Щоб він не жив і помислом лихим,
Хай гаманцем розплатиться товстим —
Покійнику купує домовину.
Не можна те простить йому.
За цента ж що — на рік в тюрму.
Крадіжка — злочин, втрата,
А злочини ми маємо карати...

Суддя той мав предивні окуляри —
В них замість скелець — золоті долари.
А там, де золото блищить,
Нещасна правда спить.

1957


ЛЕВОВА ДРУЖБА

У джунглях Лев Коня худого пострічав.
— Давай подружимось! — Лев заричав,
Роззявивши зубату пащу. —
Ну, як щоб ти без захисту страждав?
Щоб всяк тобою попихав?
Та не дозволю я нізащо!
Мій брате любий!
Ось глянь, які міцні у мене зуби.
Я твердо вірю:
Мою ти не відкинеш лапу щиру.
Вік ситий будеш, не терпітимеш від мух.
І так лапищами обняв,
Що бідолашний друг
Лиш застогнав,
Навік спустивши дух.

Колонізатори таку готують ласку
Для тих,
Хто з необачності до них
Потрапить в пастку.

1956


ВОВК І ПАСТУХИ

Раненько на узліссі Вовк блукав,
Голодний, злючий.
Ні зелень ніжних трав,
Ні квіточки пахучі,
Ані пташок веселий передзвін —
Ніщо не вабило Вовчиська злого.
Красі не вмів радіти він,
Бо що те все для нього, —
Йому б овечку чи ягня
Поцупить серед дня...
Поволеньки забрався аж до яру.
Та що це? З радощів присів:
В яру отару
Зненацька стрів,
А біля неї — пастухів.
Розчуливсь Вовк, аж здивувався сам,
Вклонився пастухам низенько
І мовить лагідно, любенько:
— Мир вам, О друзі любі!.. —
І в посмішці ошкірив хижі зуби.
— Ти чуєш? — мовив старший з пастухів:
Приємна музика цих слів,
І проти б говорить негоже.
Але як Вовк базікає про мир —
Словам його не вір,
А будь щомиті насторожі —
Тримай міцніше вила:
Вовки туди не лізуть, де є сила!

1962


УПЕРТА СОВА

Хто ранкові ясному не радів!
Ще ледь засяє перший промінь,
А з гаю лине дивний гомін
Дзвінких, веселих голосів.
Прибита росами трава
Встає назустріч Сонечку ясному.
Лише Сова
Сховалася в дуплі глухому —
Їй Сонце заважа розбоєм промишляти.
То як же Сонце їй вітати?
Сові не зрозуміть ранкової краси.
Отож веселі вчувши голоси,
Розбійниця озвалася сердито,
Сполохавши весь гай:
— Чого б репетувать несамовито?!
Зняли такий гармидер, хоч тікай.
І що за радість отака?
Навіщо б дерла я горлянку?...
А птиці їй:
— Шлемо вітання ранку!
Поглянь — краса яка!
— Брехня! Нема її і не було...
— Та Сонце он зійшло!
Вже й землю зогріва. —
Та де — своєї гне Сова:
— Яке там Сонце! Брехні ворогів.
Нема його. Вже де я не літала,
Та хоч би раз його де пострічала.
Було, що Місяць інколи зорів.
А ви все: «Сонце... Сонце...»
Я його не визнаю,
Не бачила світила ще такого!.. —
Щоніч лунає у гаю:
«Не визнаю!
Не визнаю!..»
А Сонце, не питаючи нікого,
Чи визнають його, чи ні,
Все сяє в вишині.

1960