СЛІПЧУК Петро - ВОВК І МИША

Зміст статті

 

ВОВК І МИША

Вовк підсвинка ум'яв і ліг в ліщині 
Тихенько подрімать на самотині.
Коли це на —
Щось шарудить поміж травою.
Вовк настороживсь: «Що за сатана?
І тут нема спокою...
Еге — та це он Миша із кущів
До здобичі крадеться!..»
Вовк з пересердя аж скипів:
— Е, ні, голубко! Даром не минеться... -
І лапою чимдуж накрив.
Сіренька ледь не лусне з переляку:
То круть сюди, то верть туди,
Та ба: попалась — жди біди,
Тепер утре Вовчисько маку —
Розчавить чи ковтне,
Ніхто й не пом'яне,
Що десь жила-була маленька Миша...
Сидить під лапою й не дише.
Розбійник думає: «Що їй зробить?
Роздерти й викинуть чи... відпустить?»
Вовк ситий був. Та й Миша не наїдок,
Таке щось — тьху, і все.
«Стривай! А з неї вірний буде свідок —
Що накажу, по лісі рознесе:
Вовк не такий, як брешуть вражі язики -
Не душить і не їсть нікого,
Для слабших не жаліє він нічого.
Мовляв, не ті тепер вовки:
Як янголи, смирненькі та добренькі...»
І Мишу відпустив, ще й любо їй сказав:
— Чого це гості в нас такі пізненькі?
А я ще зранку виглядав.
М'ясця припас. Ось пригощайся. Не з'їси,
То не соромсь мене, сусідко,
Додому діточкам неси... —
І Миші підгорнув об'їдки.
От сіра і допалася. Ще й кусник узяла
І в нору потягла.
Невдовзі Миша справді щось пищала
Про Вовчу доброту
Та про гуманність й правду їх святу.
Недаром крихти підбирала.

Мій камінець в город отих писак,
Що хижакам слугують за маслак.

1963


ЖАЙВОРОНКОВА ПІСНЯ

Буває, ясного, теплого, вересневого дня у полі щастить почути осінню, «прощальну» пісню жайворонка.
           З оповідань про птахів

Відквітувало літо.
Осінь в гості
Лисицею волочить по траві хвоста.
Вже верес на узліссі розцвіта,
Кришталем чистим з високості
Схилилось небо до землі.
Ось-ось і журавлі
Пронижуть небо сірими ключами,
А там зима постелиться снігами...
«Пора й мені ладнати крила в путь, —
Задумавсь Жайвір на осонні. —
Поки ще ранки сонячні встають,
Поки не дмуть Вітри холодні,
Хай в небі зрине мій прощальний спів».
І миттю знявся вгору —
Все вище, вище. Крильцями затріпотів
І пісню на поля розлив —
Про чисті роси, тихі зорі.
Заслухалось усе навкруг —
Поля, і ліс, і гай, і луг.
А щойно сів — до нього Перепілка:
— Що, голубе, весна приснилась восени?
— Весна... Якби-то тільки!
Хотілось серцем осягнути ці лани,
Цей край увесь — роздолля миле.
До них нестимуть навіть кволі крила,
Туди, де пісню полишив свою,
Щоб виглядали знов мене у цім краю.
— Бува, в дорозі десь загинеш?
— Тоді мій син із піснею прилине,
Ще голосніш вона весною задзвенить!

В житті — то найсвятіша мить!

1968


ЮШКА З ПЕРЦЕМ

— Іван Іванович! Та як же це! Та що ви!
Ох юшечка! Ну достеменно харч богів!
Така, як любите. Із перцем. Пречудова.
Казали, Бог таку щоденно їв!.. —
Михайло налива бокали,
Від пахощів аж умліва.
— Люблю правдиві, мудрії слова!
То, пам'ятаєте, на зборах ви казали:
«Нам треба перцю більше споживать,
У ньому для здоров'я стимули великі.
От, скажем, юшку з перцем взять —
Цілющі ліки!
Від перцю кров по жилах веселіш тече,
Жиріти не дає, знімає сліпоту з очей...»
Іван Іванович!
Скуштуйте! Що за юшка!
Це вам не пріснота-бурда —
Картопля та петрушка
Та підсолоджена квасолькою вода.
Ну призволяйтесь. Кров від перцю грає. —
І миску ближче підставляє.
— Ось ще печеня. З перцем. Аж пахтить.
Такої поїси — водичку будеш пить... —
Піддався гість. Взяв ложку неохоче —
У роті перчик припіка.
Сьорбнув іще разок — заплющив очі:
Забило дух, щипає язика,
Почервонів, закашлявсь, бідолаха,
Скрививсь та тільки аха.
Михайло з щастя аж сія:
— Ну, як вам юшечка моя?
Вогонь. Не прісна... —
Гість ложкою об стіл як трісне:
— Сміятись захотів?!
Знущатись з мене, вражий сину?!
Щоб перед очі стать мені не смів!.
І хату злий покинув.
Господар зблід, втирає піт з лиця,
Хапається за серце.
Іван Іванович не міг терпіти перцю,
А вихваляв його для красного слівця.

1965