СЛИМАК ТА БДЖОЛА

Напровесні,
Лиш сад прибравсь у пишний цвіт
І Соловейко свій привіт
Послав з черемхи молодої,
Слизький Слимак із глушини глухої
Тихенько виповз подивитися на світ —
На сонечку погрітись,
Роси напитись.
Та ось Бджола, у жовтому пилку,
Присіла на пахучу квітку.
— Добридень, серденько сусідко! —
Слимак затіяв мову отаку.
Гай-гай! І що за ранній гість!
Десь і не спить, сердешна, і не їсть.
Чи там женуть тебе у шию?
От вже не розумію:
Он ще ж роса не спала із квіток,
А ти гайнула у садок.
Ще й те скажи: і нащо вам те жало?
Хіба не можна тихо, мирно політать?
Хоч думала б кого кусать.
Таких, як ти, либонь, на світі мало.
— Я зла й неправди не терплю! —
Бджола йому.— Себе не дам в обиду
Ні кривднику, ні дармоїду.
— Отак! А я тихенько жить люблю.
Куди не слід, туди не лізу,
У бійки не встряю,
От і вікую, як в раю.
Під купою чи листячка, чи хмизу,
Або в трухлявім пні
І затишок, і їжа є мені.
При хатці я завжди. Без неї ані кроку.
Зачую щось недобре — круть та верть,
У хатці причаївсь— і поминула смерть.
Вона завжди спаса мене, нівроку.
— Ситеньке повзання в багні, —
Одрізала на те Бджола, — не по мені.
Я вир люблю: де труд, неспокій, боротьба.
Туди несу свої дерзання.
Тобі ж, мов мачуха, дала судьба
Довічне в гнилі копирсання.

Та що оті нікчемні слимаки!
Є люди — хробаки:
Їм хата власна, власний тин
Вершина із вершин.

1963


ЗАМОРСЬКА ДИВИНА

Ходила чутка-новина
(Чуткам, бува, немає впину):
Мовляв, прибуде із-за моря дивина —
На показ привезуть небачену тварину.
Зібрався гурт чималий звідусюди:
Оте заморське диво-чудо
Всі виглядають, ждуть,
Забувши про свої діла.
Аж ось таки ведуть.
Кого б ви думали? Звичайного Осла.
Всіх подив взяв:
— Це ж телепень вухатий!
А що від нього нам чекати?.. —
Побачивши те чудо з-за морів,
Весь гурт побрів
Поволеньки додому.
Та, бач, знайшлися раді гостеві такому,
Як мухи ті, гудуть кругом:
— Ах, що за стан! А вуха! Спина!
Як елегантно він маха хвостом!
— Красунь! Жива картина!
— У нас подібних навіть не бува!
— А ще коли б почули, як співа! —
Гука Вівця. — Із щастя б повмирали.
Мене ті здібності причарували —
Осла я зразу полюбила!.. —
І тягнеться, щоб хоч лизнути копита.
Свиня в натузі пнеться до хвоста,
Немов у нім таланту сила.
Осел здригнувсь. Зробив якусь потугу
І хрипло заревів на всю округу
(Про луг він марив, про смачну отаву).
Цінителі аж мліють,
Сиплють похвали свої:
— От голосок!
— Яку бере октаву!
Ну, що там наші солов'ї!
Співець, сестрички, — клас! На славу!

Ох, вже мені оті цінителі лихі!
Такі до Солов'я свого глухі,
Зате хвалитимуть щосили рев ослів,
Аби були ті з-за морів.

1960


ОСЛЯЧА ТЕОРІЯ

Наївшись в лузі соковитого сінця
(Аж боки роздуло горою),
Осел кивнув ліниво головою
І тоном мудрого знавця Прорік:
— Чудове сіно, м-да!
Недарма то з заморського насіння!
А що у нас? Полин та лобода.
Нема ні хисту в нас, ні вміння
Вирощувать таку траву свою.
Гнідий на мову ту Ослову:
— Дивуюся такому слову.
То брехні, плітки злі:
Травицю ту, яку ти щойно споживав,
Ще мій і твій прапрадід засівав, —
Все тут довкіл — плід нашої землі.
Давним-давно вона у нас зростала
І предків наших годувала.
— Такої втяв! — знавець вухатий засміявсь. –
Хто-хто, а я у цьому добре розібравсь
І твердо висновку дійшов такого:
У нас усе від кореня чужого.
На речі я дивлюсь тверезо.
Он глянь на ту березу —
Гадаєш, виросла вона у цім краю?
Я в ній красу заморську пізнаю!
Та що казать — у всьому Захід нам зразок,
Бо там весь центр тяжіння.
— Багато чув нікчемних я казок, —
Гнідий на те, — такої ж чорної брехні
Ще не траплялось слухати мені.

Не треба мудрість мати
Копитами квітник топтати.