САВЧУК Микола

Зміст статті

sav1

Про нього

Микола Васильович САВЧУК – український журналіст, письменник-гуморист, краєзнавець, фольклорист, естрадний виконавець. Заслужений артист України (від 2000), лауреат Всеукраїнської літературної премії ім. Петра Сагайдачного (2000).

 

Народився 14 липня 1959 року в с. Великому Ключеві, тепер Коломийського р-ну Івано-Франківської області. Закінчив факультет журналістики Львівського державного університету ім. І. Франка (1987). Працював у коломийських часописах та власним кореспондентом ґазети «Молодь України» в Івано-Франківській обл. Від 2003 року – підприємець, який надає концертно-розважальні, літературно-видавничі та інші послуги.

Микола Савчук багато праці присвятив українській сміховій культурі. Засновник, видавець і редактор сатирично-гумористичної газети «Патилько» (м. Коломия, від 1995 р.); був членом редакційної ради Всеукраїнського гумористичного двотижневика «Веселі вісті» (м. Київ, 1999-2004) та членом видавничої ради гумористично-сатиричного журналу «Червоний перець» (2004-08); член редколегії альманаху Міжнародної асоціації гумористів і сатириків «Весела Січ» (м. Запоріжжя, від 2000 р.).

Популярності набули його фейлетони й смішні оповідки під псевдонімом Пилип Задюґаний з-під Коломиї (понад 70), які опубліковано у «Молоді України» упродовж 1990-2000 та передруковано у багатьох інших часописах України й української діаспори. На Івано-Франківському обласному радіо підготував та озвучив низку цікавих передач на теми українського гумору (1996).

Першим на Прикарпатті в нову добу відродив на письмі й на сцені діалектний гуцульський гумор (від 1989 р.).

Написав низку жартівливих пісень, серед яких особливо популярні «Співання про кохання» (тривалий час нею починалася радіопрограма «Від суботи до суботи»), «Ой, ти любко моя з Коломиї» (занесена до збірки «Українські народні пісні». – Київ:Техніка, 2003. – С. 148-149), «Панчик Маркіянчик»; створив понад 300 актуальних коломийок, які передруковували різні періодичні видання, цитували журналісти, науковці, телеведучі.

Його гумор і сатира з'являлися на сторінках «Перцю», «Червоного перцю», «Веселих вістей», а також діаспорних журналів «Лис Микита» (Детройт, США, 1992) та «Всесвіт» (Торонто, Канада, 1991-2011).

Від 1989 року виступає як артист естради перед українцями України й діаспори, виконуючи авторські прозові й віршовані гуморески, коломийки, жартівливі пісні, усмішки. За 22 роки концертної діяльності брав участь у понад 1500 виступах (концерти, корпоративні вечірки, весілля, урочисті заходи тощо).

Микола Савчук – автор низки авторських гумористичних аудіокасет:

1. Співання про кохання. Авторські жартівливі пісні-шляґери. — Парма, США. — 1995.

2. Діаспорний гумор. Авторський гумор про українську діаспору. — Парма, США. — 1996.

3. Жартувати аби не хорувати. Авторський гумор. — Львів, «Золотий лев». — 1999.

4. Сміх крізь сльози. Авторський гумор. — Калуш, «Студія 6 секунд». — 2002.

5. 7 день не їж, а весело дивисі. Авторський гумор гуцульським діалектом. — Калуш, «Студія 6 секунд». — 2002.

6. Граблі й кишка. Авторський гумор про українську діаспору. — Торонто, Канада. — 2002.

7. Лиса гумореска. Авторський гумор. – Калуш, «Студія 6 секунд». — 2006.

Видав два компакт-диски авторського гумору:

Лиса гумореска. Авторський гумор. – Калуш, «Студія 6 секунд». — 2006.

Лелітки сміху. Авторський гумор, жартівливі пісні. – Калуш, «Студія 6 секунд». — 2009.

Існують також підпільні (піратські) касети гумору М. Савчука, які продають на гуцульських базарах.

М.Савчук виступає як професійний артист в різних містах і селах України, перед українськими громадами різних закордонних країн (від 1994), лауреат і переможець Всеукраїнських фестивалів і конкурсів гумору та сатири: лауреат-переможець І Всеукраїнського фестивалю гумору та сатири в м. Києві (1992), переможець Прикарпатського фестивалю гумору та сатири у м. Тлумачі (1993), лауреат Міжнародного фестивалю гумору та сатири «Карпатський словоблуд» в м. Ужгороді (2004), кількаразовий учасник Всеукраїнського фестивалю «Вишневі усмішки». Очолював журі фестивалю гуцульського гумору «Бербеницьи фіґлів» (смт. Ясіня Рахівського р-ну Закарпатської обл., 2007, 2008, 2011).

Автор, співавтор та упорядник понад 20 книжок і брошур, а серед них гумору, сатири і пародії:

1. Хи-хи, ха-ха. Новітні коломийки. – Івано-Франківськ, 1991.

2. Як ми були в одному союзі. Новітні коломийки. – Коломия, 1993.

3. Перекривини. [Пародії]. – Парма [США]: Саменький, 1995.

4. Аме-ерика! Гуморески про США й тамтешніх українців. – Парма [США]: Саменький, 1996.

5. Савчукові смішні коломийки. – Київ, 1999.

6. Як нам світло вимикають. Гумор і сатира. – Коломия, 2000.

7. Весела українська анатомія [інші назви – Зарегочена українська анатомія, Зашкірена українська анатомія, Гиготарна українська анатомія. – Львів: Піраміда, 2002.

8. Як прозиваються на Коломийщині. – Коломия, 2002.

9. Смішки. Гуморески, сатиричні вірші, коломийки, шумки. – Коломия, 2002.

10. Торба смішних гостинців для українців. Гуморески, коломийки, іронічні вірші, усмішки. – Коломия, 2006.

Низка його смішних творів увійшла до гуртових збірок «Весела Січ» (Запоріжжя, 2000-ні), «Шпіц» (Львів, 2005).

Гуморознавчі статті М. Савчука відкривають забуті або невідомі сторінки української сміхової культури:

1. Про гумориста, що вмів бути добрим (До 20-річчя від дня смерти Миколи Понеділка) // Свобода [Нью-Йорк – Джерзі-ситі, США]. – 1996. – 26 січня. – С. 3.

2. Той, що не дозволяє нам відійти від нас самих //Art Line [Київ]. — 1998. — № 4. — С. 68 – 69.

3. Синдром Тарапуньки і пуньки. Стаття // ПІК [Київ]. — 2000. — № 12. — С. 34 – 35.

4. Понеділок, який неважкий // Весела Січ. – Вип. № 8. – Запоріжжя, 2001. – С. 124 – 128.

5. Стрілецька тема в українській сміховій культурі // Лицарі рідного краю: Січово-стрілецька традиція в історії, культурі та мистецтві України ХХ століття. – Коломия, 2007. – С. 160 – 164.

В Енциклопедії Сучасної України (К., 2000-ні) вміщено його ґрунтовні статті на тему сміхової культури: «Веселий Львів», «Веселі вісті», «Веселий ярмарок», «Від вуха – до вуха», «Гумористично-сатирична періодика», «Горпинка» та інші.

Має велику книгозбірню, архів та досьє українського гумору, сатири, карикатури, а також вартісну аудіо- й відеотеку українського гумору й сатири. Працює над Веселою Українською Енциклопедією.

Одинадцятого серпня 2011 року М.Савчук відкрив у Коломиї перший і єдиний центр гумору «Весела оселя»з музеєм гумору, бібліотекою гумору, сатири і карикатури, фонотекою і відеотекою (світові кінокомедії), картотекою. «Весела оселя» отримала широкий резонанс в Україні і за кордоном, а М.Савчук нав'язав контакти з музеєм гумору і сатири в м. Габрово (Болгарія), з Музеєм гумору у м. Фене (Іспанія).

У кінці 2011 року М.Савчук разом з дружиною Іриною, карикатуристом І.Бежуком і виконавцем гумору М.Кавацюком створили та зареєстрували в Коломиї громадську організацію «Центр гумору «Весела оселя».

Про коломийського сміхованця написано багато статей у періодиці України та української діаспори, а також видана книжка А.Добрянського і Г.Стовп'юк «Гуморист Микола Савчук» (Коломия, 1999). На основі гумористичної творчості М.Савчука у Чернівецькому університеті у 1999 р. захистили дві дипломні роботи.

Микола Савчук живе у м. Коломиї на Івано-Франківщині. У липні 2009 року залі Народного дому відбувся його ювілейний концерт за участю провідних артистів гумористу Західної України.

 

 


 

І. ВІРШОВАНІ ГУМОРЕСКИ ОДНІЄЮ З ГОВІРОК ГУЦУЛЬСЬКОГО ДІАЛЕКТУ

 

ЖІНКА  З  ҐАЗЕТИ

(Говіркою)

Як лишила мене жінка –

Я зачьив курити,

Та й подумав: коби-м тепер

Ше не взьив сі пити.

Бо самому жити кьижко,

Треба прати сподні,

В хаті холод та й кірині,

Кіт з кітков голодні.

А як треба вже лігати,

То хочесі вити,

Через постіль ту холодну

Мус знов сі женити.

Але жінка – не підпеньок,

Не найдеш у лісі,

Але жінка – не корова,

Не купиш у місті.

Недавнічко я вертавсі

З Коломиї д'хаті,

Та й сиділи коло мене

Панки папуцаті.

В автобусі було душно,

Баби галакали,

А ті панки всю дорогу

Ґазети читали.

А як ми вже в Микуличин

З міста сі вернули,

То ті панки посходили

Й ґазети забули.

А я забрав ті ґазети

Та й зачьив читати,

А там пишут, шо сі з ходу

Хочут віддавати.

«Отака я, ше й така я,

Та й така, така-то,

Не ревнива, не лінива,

Та й не їм богато.

Люб'ю прати і варити,

І квартиру маю,

А як усьо файно зроб'ю,

То книжки читаю.

Дітий в мене лишень двої,

Звусі Анжеліка,

А жию я у Одесі

На вулици Піка».

Мені жьиль такий зробивсі,

Шо не стало сили:

Чого мужі таких жінок

Навіки лишили?

А я в зворі уродивсі

При царині сижу,

Тимой я тих файних жінок

Не чую й не вижу.

Огій, думав я півночи,

З цев би-м уженивсі,

То би-м ґаздов на всі гори

За рік учинивсі.

Узьив квиток, сів у потяг,

Став лупити єйці,

Проти мене якис узбек

Сів у тюбетейці.

Я – в Одесу, він – в Молдову,

Так сі зговорили,

Пішли собі до тамбура,

Люльки закурили.

Розказав я узбекови,

Він зареготавсі:

«Ти дивисі, – каже мені,

– Би-с не ошукавсі.

Бо я в Сочі п'їть рік тому

Їздив сі женити,

Думав, буду коло морі

У квартири жити.

Подзвонив я штири рази:

Хата сі втворила,

А відти сі показала

Страшенна кобила.

Та не просто то кобила,

А така, шо била,

Шо за мнов, аж до вокзалу

Містом сі гонила».

Таке мені він повідав,

Накьиг тюбетейку,

А на ранок зліз в Бендерах,

Ассалам алейкум!

Як такого начуїшсі –

Може сі приснити,

А тут же і Одеса,

Треба вілазьити.

Прочитав ше раз адресу

На білім папері,

Найшов номер, найшов вікна,

Підійшов під двері.

Сам я файно підголений,

Вуса, як пшениці,

В одні руці торт тримаю,

У другі – косиці.

І лиш хочу подзвонити, –

Мені сі ввижьиї,

Шо страшенна кобилище

Двері утворьиї.

Постояв так півгодини

(Кілко сі бояти?),

Зачинаю чорний ґудзик

Палцем натискати.

Та не вспів я від дзвоника

Відорвати руку,

Як хтос двері порозтворьив

І віпустив суку.

Та як гавкне – я дав драла,

Аж сі закурило...

Бодай тебе, Анжеліко,

З вовком уженило!

А бодай смерека втьила

Таку жениханку,

Шо безфоста бульдогиха

Відодрала штанку.

Як я летів через сходи –

Сука здогонила,

Ше й в під'їзді коло клумби

За литку вкусила.

Вернувсі я в понеґівнок

До рідної хати,

Пішов зразу ж до ворожки

Воску ізливати.

Бо таке та жениханка

Зо мнов наробила,

Шо мені шоночи сньисі

Сука та й кобила.

Коли з мене примівниці

Віганьили чорта,

То з лівої штанки віпав

Кавалочок торта.

Волію я самий жити,

Самий умирати,

Аніж маю я з ґазети

Собі жінку брати.

Волію я аж до смерти

Сам один ходити,

Ніж з кобилов, або з суков

Маю сі женити.

1991 р.

 

ЯК Я БУВ КАРАТИСТОМ

 

(Говіркою)

Не міг-им це, люди добрі,

Навіть уявити,

Шо я буду з каратистом

Японським сі бити.

А сталосі дуже просто...

Їхав я в вагоні.

Зо мнов їхали спортсмени

Здорові, як коні.

Цілу добу їли й пили,

Й мене честували,

Аж під самим Борисполем

Спати полігали.

Рано тренер ломит руки:

«Вставайте, лайдаки!

Бо рушьиї за п'їть хвилин

Літак до Осаки!»

Ледве ми сі підоймили

Й очи пролупили.

Як би була бочка вару –

До дна би допили.

Мені в вухах бренькотіло,

Вставати не вхота.

Я відригнув та й віплюнув

Солонину з рота.

З бідов ми сі позбирали

Й речі поскладали,

Та й поволи у той літак

Ми доблиндиґали.

Аж коли я у літаку

Паском прив'їзавсі,

То аж тогди я за тету

Свою нагадавсі.

Замість того, шо ти,

Йване, був би в тети в хаті,

Тепер будеш в Японії

На чемпіонаті!

Прощавайте, суверенні,

Менше їжте й пийте!

І ви, тетко з Запоріжжі,

Мені вібачьийте.

Лиш ми сіли у Осаці,

Ше йне відпочили,

Як змагані із карате

Зразу сі зачьили.

І тут, довго не думают,

Нічо не питают,

Лишень мене два тренери

У зал вікликают.

Передо мнов якийс шкварок

Босоногий скачи,

В сороччині без вущінків

Та й у білих гачих.

В мене також такі гачі

Під сподніми були,

То я сподні додолини,

Аж всі сі здригнули.

Та не встиг я ліву штанку

До кінцьи скігнути,

Як той шкварок копне в ямку –

Не дало дихнути.

В мене тіло затріслосі,

Лють така сі взьила,

Шо я би йго пробив наскрізь,

Якби були вила.

Але тото японьитко

Ніц не розумії,

Як звівкаї на всьо горло,

Як по ребрах вгрії!

Та по крижіх, та по шиї,

Та вище, та нижче...

Суддя дивисі на бійку,

І, мирза, не свище!

Та так мене той каратек

Лупит, гий кобилу,

До чого я хлоп муровий

Та стою насилу.

Бо відколи я по земли

Вівчивсі ходити,

То мене ше ніхто не міг

Сам на сам набити.

А тут цей так ввихаїсі,

Б'є куди попало.

Вухо моє від удару

Так, гейби відпало.

Я мац: ціле, слава Богу!

А він раз ждулуї...

Ну, думаю, цей тут мене

Зараз домордуї.

Коби я лиш це вітримав,

А він промахнувсі,

Тогди би він в моїх руках,

Як той дріт зігнувсі.

Я глип – їго жовта п'їта

В мене під очима!

Як я тоту п'їту вхоп'ю

Разом із гачима...

Тепер будеш, каратисте,

Ти у мої шкірі!

Зараз я ті' по-гуцульськи

Зроб'ю харакірі!

І як зачну тим японцем

Над собов крутити,

То лиш гачі біліюцці

І блискают пйити.

В залі вихорь аж звіявсі,

Трибуни устали,

А два судді на ввес писок

У свистки свистали.

Свищіт собі хоть у пальці

Шо маїте сили:

Як він мене бив по шиї –

Ви тогди мовчьили!

Півгодини я з японцем

В повітрю мотавсі,

Він спочьитку кричьив, пищьив,

А вітак заткавсі.

Чую, й мені світ сі крутит,

Не стає вже духу,

То я сперсі на японці

Слабого, як муху.

Та й перегнув на коліно...

Шідарідайдана.

Будеш знати, Макацяко,

З Рунґурів Івана.

Та й показав, як дупака

У нас хлопці б'юцці,

Так, шо трісли їго гачі,

Шо кімоно звуцці.

Вітак мене від японці

Ледве відорвали,

А йго три дни три тренери

Водов відливали.

А шо далі, цікаві-сте?

Як хочете знати,

То приходіт із півлітров

До мене до хати.

1992 р.

 

 

ЯК Я МІГ СТАТИ БІЗНЕСМЕНОМ

 

(СПАҐЕТТІ)

(Говіркою)

 

Наскладав я трохи грошей

(Не їв, не вбиравсі),

Та й у мандри в Італію

Летіти зібравсі.

Нічо-м не брав у дорогу,

Ні їсти, ні пити,

Ані краму ніякого,

Би сі не зганьбити.

Бо там люди усьо мают,

Ніц не потребуют,

То не Польщьи й Румунія,

Шо лиш шпекулюют.

Через туман наш літак АН

Не міг два дни сісти,

То я так сі віголоднів,

Шо міг гребінь ззісти.

Нарешті сі приземлили

(Я їсти вмираю),

І у першу ж піццерію

Не біжу – влітаю.

Сижу собі за столиком

У тому буфеті,

Аж тут раптом офіц'янтка:

«Сеньйоро, спаґетті?».

Шо то таке за спаґетті,

Шо за марципани?

Либонь, мені зо трьох порцій

На обід не стани?

Показую штири пальці:

«Сеньйоро голодне,

Черевіно хоче їло,

Ноги йти не годне».

За хвилину офіцянтка

Прибігла з підносом,

Та й поклала дві макітрі

Мені перед носом.

Я, як глипнув, то аж гикнув.

Пахне макароном,

Але довге, до хольири,

Як шнур з мікрофоном...

А це пахне, я цмокаю

Та й берсі їсти:

Зачинаю виделочков

У макітрю лізти.

Хап у зуби ту спаґетті,

У рот закігаю,

Кьигну, кьигну, а ї нема

Ні кінцьи, ні краю.

А шоби сі не вбсмішити

У цему буфеті,

Я зігнувсі у макітрю

Та й їм ту спаґетті.

Волів же я взьити каші,

Чи сиру й сметани,

А з цим довгим макароном

Мене ніч застани.

А уночи тут мафія

Застрілити може!

Поможи мні це доїсти,

Господочку Боже!

Жую, жую та й жнікаю,

Аж щелепа вйини,

А спаґетті безрозмірна,

Як червак сі кьигни.

Я вже чую, шо вдин конец

В кьишку сі мотаї,

А другий ше мені з рота

До колін звисаї.

Заледве я з ним справивсі,

Став відпочивати,

Уже мені трохьи страшно

За другий сі брати.

Але дивюсі, як люди

Їдьи ті спаґетті...

В них видельці так крутісі,

Гий ноги в балеті.

Ага, і я так спробую!

Видельціми кручу,

Кручу, кручу, кручу, кручу...

Коли я сі вмучу?

Ху, нарешті зробиласі

Кістьина котушка:

З італійського спаґетті –

Вкраїнська галушка.

Вікіг я ї на світ Божий

Та вже їм руками,

Не див'юсі, шо масть тече

В пазуху струмками.

Тут прибігла офіц'янтка,

Кричит: «Сеньйоріно!»

«Сенйьоріно з Україно

І їст галушкіно!

У нас, правда, хоть по-людськи

Ше не вміют жити,

Але вміют макарони

По-людськи зварити».

«Но, сенйьоро, – каже уна. –

Моменто! Моменто!».

Витягає 100.000 лір:

«Патенто! Патенто!».

Тут кухарьки у фартушках

Д' мині прибігают,

Та й галушку з усіх боків

Довго убзирают.

А я пішов д'ним на кухню,

Зачьив їх учити,

Як то просто й легко з муки

Галушки варити.

До вечера ми сі вчили,

До рані не спали,

А досвіта «Піццерію»

«Галушков» назвали.

Шо вже мені сенйьоріни,

Шо вже не вбіцьили,

Аби я лишивсі з ними,

Але не впросили.

Бо я їду в Україну,

В рідну Коломию,

Я там собі піццерію

У центрі відкрию.

Лиш ми сіли у Києві

Й з трапа позлазали,

Як у мене 100. 000 лір

З кишені украли.

А шляк би вас ясний трафив,

Злодюги погані!

Нема на вас комісара

Коррадо Катані!

Бо як далі в нас мафія

Буде силу мати,

То в нас може і галушок

За рік-два не стати.

1992 р.

 

 

ЯК ЇЗДІ ДО ПОЛЬЩІ

(Говіркою)

 

Скоро будут на державнім

рівні відзначати

Свьито всіх тих, шо до Польщі

Їзді торгувати.

Туди їзді переважно

Жінки із ґівками,

Чоловіки сиді дома

З ґітьми й коровками.

Як лиш потяг на вокзалі

Загальмуї й стани,

То здаєсі, шо вібухли

Зараз три вулкани.

Хто на таке подивисі,

То за серце ймесі,

Бо у жінок по дві руки,

А торбів – по десіть!

Біжут жінки, тручьиюцці,

Рвуцці до ваґона

І всі такі помйицкані,

Як з-під макогона.

А раз було, шо йкас жінка

Сумку подавала,

А із сумки на голову

Чіюс вага впала.

То вазі сі ніц не стало,

А той неборака

Мав голову, як огірок,

А стала, як пака.

А вже, як сі у ваґонах

Жінки повсідают,

Тогди спідниці скігают

І сподні вбирают.

Особливо сільські жінки

Люб'ї такі сцени,

І за хвилю по ваґонах

Ході, як спортсмени.

Вітак собі вікігают

Шос їсти та й пити,

А деякі післі того

Беруцці й курити.

А якби ше хлопів білше,

А менче товару,

То хто знаї, шо би було

До того базару.

А якос-то серед літа

Їхали до Польщі

Три ґаздині: одна – теньґа,

Дві – худі, як корчі.

Тота груба походила

Дес з-під Коломиї,

В неї такі були ноги,

Як дві кінські шиї.

А межи ногами тими –

Дощечка незвична,

А до неї присилена

Дрелька електрична.

А шо дрельки вівозити

Нам заборонили,

То всі якраз тоти дрельки

До Польщі возили.

Друга була така вутла,

Як фостик від сапи,

Але сумок кілко мала,

Шо на два пікапи.

Трета була ше марніща,

Гейби цвьики їла,

Але в такім грубім пальті,

Як той повх сиґіла.

А в тім пальті додолини

Польському народу

Уна везла у пакетах

Чвертку спиртзаводу.

Вже кордони наші й польські

Тулісі докупи,

Стоя з орлом і з Тризубом

Два державні слупи.

Стало тихо у ваґоні,

Ніхто й не шепоче,

Лишень чути, як в чиємус

Череві воркоче.

Вже митники по ваґоні

Лупают очима.

Наші сиді, як камінні,

Стискают плечима.

Вже до наших молодичок

Митник підступаї,

А шо усі жінки сиді,

То він сі згинаї.

І дивисі: шо за чудо –

Дві жіночі ноги,

Межи ними висит дрелька

Дзюбком до підлоги!

«Прошу встати», – каже митник.

Молодиці встала.

Він дивисі – є дві ноги,

А дрелька пропала?!

«Сядай, пані!» – крикнув поляк.

«Пані» сіла швидко.

Він дивисі – знов дві ноги

І знов дрельки видко!

Митник скинув окаляри,

Потер коло шиї

Та й подумав, шо це їму

Шос сі привижьиї.

І від цеї підступаї

До тої худої,

Шо у неї сумок було

Дваціть без одної.

«Ци є вудка?» – питаїсі.

«Яка, пане, вудка?

Та ж я їду не на рибу,

Та ж я не якутка».

Але митник, як посьигне

У торбу руками,

А там фльишки півлітрові

Аж п'їтьма рідами!

То він фльишки конфіскував,

Поніс із ваґона,

Молодиці за ним летит,

Як фаустпатрона.

Може, уна знала чари

Чи якус примівку,

Але митник вернув жінці

Майже всю горівку.

І нарешті, то нещіскі,

Шо в пальті сиґіло,

Три митники убзирали

Довго й підозріло.

Та й питают нашу вуйну:

«Слухайте, кобіто,

Шо ви в пальто завилисі?

Та ж надворі літо!

Та й що це в вас таке тече

По ногах з-під шуби?»

«Та то, та то з пережитьи

Уно тече, люди».

«Але чого спиртом чути?» –

Митник сі питаї.

«А я знаю? Шо я знаю?

А хто їго знає?».

Похитали головами

Польські офіцири

Та й сказали по-нашому:

«Пішли до хольири!».

Нарешті вже потяг скрипнув

І приріс до рейок,

Довіз таки із товаром

Наших трьох бабейок.

Може би вни на чужині

Не переживали,

А дома би капцаніли,

Кури годували.

Чи варили дітим їсти,

Чи прали би сподні,

А ци кіна дивилисі

Довжелезно модні,

Якби лад був у державі,

Пенції й зарплати

Й не гралисі цюцю-бабки

Наші депутати.

А так жінки в Перемишли

Надривают руки,

Носі сумки та й валізи,

Як ті каменюки.

Возі суди, возі тудм

Товари заморські

І зміцнюют взаємини

Українсько-польські.

То ж цих жінок бідолашних

Біда ше не зжерла,

З ними Польска не зґінєла,

Вкраїна не вмерла!

                  29 травня 1999 р.

 

 

ГАВРИЛО

(Говіркою)

 

Від Говіні до Петрівки

Село говорило,

Шо у горах об'явивсі

Всесильний Гаврило.

Шо гейби-то той Гаврило

Таке чудо робит,

Шо, як жінка не родила,

То тепер уродит.

Але жиє той Гаврило

Точно де – не знати,

Треба їго під Говерлов

Зо два дни шукати.

Треба в хащіх поблудити,

Кричьити шосили:

«Аго-го-гов! Аге-ге-гей!

Де ви є, Гавриле?».

Як це наші жінки вчули,

То не могли вснути,

Кортит кожну до Гаврила

Хоть сі дотирькнути.

І навіть ті, шо вже не раз

Дітлахів родили,

Гладі вночи чоловіка,

А шепчут : «Гавриле...».

Навіть баби, шо зігнені

Так, гий ті банани,

І вни мали на Гаврила

У голові плани.

Жила собі в нашім селі

Чорнява Одарка,

В неї вушка, як пельмені,

А ротик, як шпарка.

Губки такі повнесенькі,

Гейби поспухали,

І всьо решта таке було,

Шо хлопи стогнали.

Мала хату і машину,

Лиш жити би й жити,

Та не могла з чоловіком

Дитину вчинити.

І як вчула Одарочка

За того Гаврила,

То про него все думала,

Шо лиш не робила.

І раз таки у середу

Зібраласі в гори,

Взьила кусак солонини

Та й меду з комори.

Взьила гроші, взьила пашпорт,

Взьила фльишку рому,

Та й ше дешо, шо за то сі

Не каже нікому.

Та як пішла лісом, лісом,

А вітак у гори,

То у такі хащі зайшла,

Шо лиш пні та й нори.

Сіла собі на пеньочок,

(Не сіла, а впала),

Та й Гаврила на всі груди

Вікликати стала.

Так кричьила, аж захрипла,

Ледве говорила,

Але таки серед ночи

Наднесло Гаврила.

А уночи в горах страшно

(Дес вовки завили),

А Дарочка аж трісесі:

«Йой, це ви, Гавриле?».

Розказала шо й до чого,

А шо було далі,

Якби хтос про то признавсі –

Був би в криміналі.

Минулисі мід і гроші,

І склінчина рому,

А над ранок Дарка бігла

Щіслива додому.

Та лиш збігла з лісу у ліс,

Як ї переймає

Якийс такий хлоп зарослий,

Шо з два метри має.

«Хто ви?» – Дарка питаєсі

Того здоровила.

А він на то: «То шо це ти

шукаєш Гаврила?».

«Та я. Але я з Гаврилом

уже сі здибала...»

«Ой, сарако, – каже той ї, –

Ти навік пропала!

Той Гаврило був несправжний,

Не ті давав ліки,

Від него сі тепер роді

Лиш самі каліки!

А насправді той Гаврило

Стоїт перед вами,

Так шо сідай на той пеньок

До сонці ногами...»

Шо там уно далі було,

То лиш зайці знают,

Але уни не розкажут,

Бо їх не питают.

Іде наші Одарочка

Лісами додому,

Аж глип, а то стоїт ше хтос

У плащи рудому.

«Я – Гаврило! – кричит грімко. –

Ти мене шукаєш?

Добре, шо я тут крутивсі,

Видко, щісті маєш».

«Та ні, вуйку, – каже Дарка, –

Мені вже несила

Вітримати ворожбитство

Третого Гаврила».

Але цей Гаврило, третий,

Так залупив очи,

Шо мус і йго послухати,

Хоть вже сі не хоче.

Аж під вечір в рідне село

Дарка приблудила

До четвертого, до свого,

Рідного, Гаврила.

Та цілу ніч не спала вна,

А думала думи,

Кого брати, а кого ні

Навесні у куми.

І відтогди на Одарку

Така впала сила,

Шо вна травні двацьитого

Трьох дівок вродила.

Але чи від чоловіка,

А чи від Гаврила,

То дотепер медицина

Не установила.

А, якби ви бездітників

В своїм селі знали,

То би-сте їх до Гаврила

В гори посилали.

2 червня 1999 р.

 


 

sav2

ІІ. ВІРШОВАНІ ГУМОРЕСКИ МАЙЖЕ ЛІТЕРАТУРНОЮ МОВОЮ

 

КАРАТИСТ

 

Не могло це мені, люди,

Й уві сні приснитись,

Що я буду із японським

Каратистом битись.

А сталося дуже просто...

Їхав я в ваґоні,

Поруч їхали спортсмени

Здорові, як коні.

Цілу добу їли й пили,

Й мене частували,

Аж під самим Борисполем

Спати полягали.

Вранці тренер ламав руки:

«Вставайте, лайдаки!

Бо рушає за п'ять хвилин

Літак до Осаки!»

Заледве ми підвелися,

Мов з намулу риби,

Якби була бочка соку,

До дна допили би.

Мені в вухах бренькотіло,

Вставать не охота.

Я відригнув та й виплюнув

Півсардельки з рота.

З бідою ми одяглися

Й речі поскладали

І поволі у той літак

Ми дошкандибали.

Аж коли я у літаку

Паском прив'язався,

То аж тоді я про тітку

Свою здогадався.

«Замість того, що ти, Йванку,

Був би в тітки в хаті —

Тепер будеш в Японії

На чемпіонаті!

Прощавайте, незалежні,

Ліпший розум майте!

І ви, тітко з Запоріжжя,

Мені вибачайте».

Лиш ми сіли у Осаці,

Ще й не роздяглися,

Як змагання із карате

Зразу ж почалися.

І тут, довго не думають,

Двічі не питають,

І до зали два тренери

Мене викликають.

Проти мене якийсь шкварок

Босоногий скаче

В сороччині без ґудзиків

Та й у білих гачах.

В мене також такі гачі

Під штанами здулись,

То я штани додолини,

Аж усі здригнулись.

Та не встиг я ліву штанку

До кінця стягнути,

Як той шкварок копне в живіт –

Не дало дихнути.

Мене це так обурило,

Так напнулись жили,

Що я б його пробив наскрізь,

Якби були вили.

Але теє японятко

Це не розуміє —

Як зареве на все горло,

Як по ребрах вгріє!

Та по губах, та по нирках,

Та вище та нижче...

Суддя дивиться на бійку

Й, паскудник, не свище!

Та так мене той каратек

Лупить, мов кобилу,

До чого я — хлопець твердий,

Та стою насилу.

Бо відколи я землею

Навчився ходити,

То мене ще ніхто не міг

Сам на сам набити.

А тут цей так розходився...

Б'є, куди попало,

Вухо моє від удару

Так, гейби відпало.

Я лап – ціле слава Богу.

А той раз лупцює!

Ну, думаю, він тут мене

Зараз закатує.

Коби я лиш це витримав,

А він промахнувся,

Тоді він би в моїх руках,

Як той дріт зігнувся.

Я зирк – його жовта п'ята

В мене під очима!

Як я тую п'яту вхоплю

Разом із гачима.

Тепер будеш, каратисте,

Ти у моїй шкірі –

Зараз тобі по-гуцульськи

Буде харакірі!

І як зачну тим японцем

В повітрі махати,

То лиш гачі біліються

І блискають п'яти.

В залі вихор аж звіявся,

Трибуни устали,

А два судді на дві хавки

У свистки свистали.

Свищіть собі, хоч у пальці,

Щоб аж поспухали —

Як він мене бив по ребрах –

Ви тоді мовчали!

Півгодини я в повітрі

З японцем мотався,

Він спочатку пищав, кричав,

А вкінці заткався.

Чую й мені макітриться,

Не стає вже духу,

То я сперся на японця

Слабкого, як муху.

Та й перегнув на коліно,

Шідарідайдана,

Будеш знати, Макацяко,

Гуцула Івана.

Та й показав, як дупака

У нас хлопці б'ються,

Так, що трісли його гачі,

Що кімоно звуться.

Відтак мене від японця

Відганяли псами,

А його аж через добу

Привели до тями.

А що далі? Вас цікавить?

Як хочете знати,

То приходьте, я ще й завтра

Буду виступати.

 

ПОКАЗУХА

 

Не так давно ми ще пішки

Попід стіл ходили,

Не так давно ми в Союзі

Партії служили.

В тім Союзі політична

Стояла задуха,

Особливо процвітала

Тоді «показуха».

Що, як треба було більше,

То більше писали,

А як треба було менше –

Зразу ж віднімали.

За велике при потребі

Казали «маленьке»,

А за чорне при потребі

Казали «біленьке».

В один колгосп, що кохався

В свинях і в свинізмі,

Приїхали із району

Начальники різні,

І сказали, що треба їм

Стрічать делегатів

Та не з Москви, а із самих

Сполучених Штатів!

І що треба готуватись,

Не спати ночами,

Працювати головою,

Руками й ногами.

У колгоспі за дві доби

Ферму збудували,

Корів тричі перемили,

Овець розчесали.

До всіх стовпів причепили

Ліхтарі чудові,

Людям дали туфлі з шкіри –

Забрали ґумові.

Всіх пияків на скотовоз

Солдати загнали,

Завезли в ліс і до дерев

Там поприпирали.

У крамниці з'явилися

Курчата варені,

Порізані на восьмеро

Й медом помащені.

Куди хлопці при потребі

Поза клуб ходили,

То там землю проорали

Й клумби засадили.

А де собі росли клумби,

То їх розрівняли

І жіночо-чоловічу

Вбиральню поклали.

Усім дівками кривоногим,

Шмаркатим, вагітним

Наказали два дні вдома

З мухами сидіти.

Коли село оновили

І впорядкували,

То вибрали одну хату,

Куди зайти мали

Делегати з Америки –

Закордонні гості.

У тій хаті жили люди

Байдужі і прості.

Їм привезли із району

Нову одежину,

Нові меблі, телевізор

І пральну машину.

Двокамерний холодильник,

Набитий харчами,

Таку люстру, наче вим'я,

З п'ятьма лампочками.

За три доби господарі

Ока не склепили,

А з районним інструктором

Інструкцію вчили...

Що повинні говорити

Тим капіталістам,

Як до столу їх просити,

Як давати їсти,

Як до гостей щебетати,

Мило посміхатись,

Якщо ж будуть з ними негри,

То як не злякатись.

Ось і день той вже надходить,

Є вже делегати,

Господарі їх вітають

Та й просять до хати.

Увійшли американці,

«Ґуд монін» сказали

І замість рук господарям

Жуйки простягали.

По своєму ґелґотали,

Ставши під дверима,

А наші так, мов гірлянди

Блимали очима.

Лишень гості попоїли

Та й начальство встало,

Як зненацька щось із печі

Голову підняло.

А треба вам тут сказати,

Що у тій господі

Жив ще дідо старий дуже –

Такі вже не в моді.

Воював він на трьох фронтах,

Робив у колгоспі,

А на старість горілкою

Грів старечі кості.

Ото, коли готувались

Гостей зустрічати,

То про діда всі забули,

А дід вклався спати.

Випив до сну півплящини

І проспав дві ночі,

Але шлунок забаг їсти

І дід протер очі.

Та, сердега, як по хаті

З печі подивився,

То від страху й переляку

На ноги схопився.

Бо лягав він позавчора

В своїй рідній хаті,

А тут чомусь прокинувся

У царській палаті.

За столами сидить панство,

Телевізор грає,

З холодильника замерзлий

Індик визирає.

То дід став на довгі ноги –

В хаті всі завмерли,

Бо дід був таким здоровим,

Наче пів-Говерли.

До пояса його майка

Чорно-біла вкрила,

Від пояса було лиш те,

Що баба любила.

А щоби в цій чужій хаті

З зубами лишитись –

Дід ухопив макогона

Й хотів боронитись.

Піч – висока, дід – далеко,

Величезна хата,

Здавалося, що у діда

У руках ґраната.

Коли ж дідо макогоном

З печі замахнувся,

То начальство – в вікна, в двері,

Стіл перевернувся.

Ну а гості з Америки

Під ліжко забились

І своїми жувайками

Мало не вдавились.

Бо під ліжком каґебісти

В засідці сиділи

І від страху аж зомліли,

Як негра уздріли.

.....................

Давно теє вже минуло...

Союз завалили,

Десять років Україну,

Як проголосили.

То ж любімо, люди, правду,

Не будьмо лукаві

І біймося показухи

Вже в рідній державі.

                             1998 р.

 

 

 

УКРАЇНСЬКА КУХНЯ

 

Не зле вранці прокинутись,

Трохи недоспати

І про кухню українську

Порозміркувати.

Що то колись нашим предкам

Їлося й пилося...

І де воно поділося?..

Як нове взялося?..

Ось, наприклад, в Україні

Старе й мале знало,

Що найліпша наша їжа –

Сите біле сало.

Як заколять кабанчика

Чи заріжуть свинку –

Було харчів і запасів

На ціліську зимку.

Їсиш собі м'ясо й сало,

А воно не шкодить

І водночас сила свинська

В тебе переходить.

Як з'їдалось біле сало

На три грубих пальці,

То був один українець

Так, як три китайці.

А тепер нам обминати

Радять солонину,

Мовляв, у ній забагато

Є холестерину.

Зате їжте, українці,

Стегенця із курки,

А ту курку годували

Таблетками, з рурки.

Тому курка, хоч від яйця

Лишень тиждень має,

А вже така виглядає,

Наче півня знає.

Відтак з неї молодої

Лаби виривають,

А всі нутрощі і пір'я

В яму викидають.

Бо у курки від таблеток

Геть усе зіпсуте,

Одні стегна поголені

Сяк-так можуть бути.

Або палочки із крабів

(ще одна дивота),

Нам у кожнім ресторані

Пхають їх до рота.

Чому нам не пропонують

Варенії раки

Замість їсти пресовані

Й морожені фляки?

Або що смачніше в світі,

Ніж борщ і сметанка?

Виявляється, смачніше –

Це «Ґаліна бланка».

То ж з юшками і борщами

Ми дали вже маху

І посьорбуєм бульйони

З курячого праху.

Або їлося квасолі

Вродзріб і товчені,

Олією заправлені

Та почасничені.

Було, вийдеш по вечері,

Станеш коло тину,

Сусідові пошлеш привіт

Почерез шпарину.

Сусід тобі два привіти

Пошле у повітрі,

Та так, наче вареники

Вибухли в макітрі.

Отож є в нас вареники

З сиром і з сливками,

Що пливуть поміж кишками

Теплими боками.

Сметаною чи шкварками

Щедро перелиті...

Де є страва ще смачніша

На цім білім світі?

Але декотрі матолки

На тісті звихнені,

Переходять дуже радо

На чужі пельмені.

А в деяких наших барах

Ліплять ті пельмені

Такі малі, що порція

Ховається в жмені.

Можливо, в нас колись більше

Муки петлювали?

Можливо, в нас тепер менші

Роти поставали?

Але якщо придивитись,

Як їмо хот-доги,

То у рот наш можуть влізтись

Оленячі роги.

Десерт колись щоосені

Та щовесни мали:

Із яблуні чи з черешні

Живий овоч рвали.

Або меду із щільників

Наточать у збанок

І вже тобі за один раз

Вечеря й сніданок.

А тепер щокілька кроків –

Різні марципани,

Особливо на базарах

Купують банани.

Ті банани на деревах

Ще лиш зацвітають,

А їх уже рвуть, складають,

Трійлом обробляють.

Заки овоч цей заморський

будемо лупити,

То він уже мав би разів

Так зо п'ять зогнити.

Колись у нас узвар пили

Смачний, з сушениці,

А тепер є кока-коли,

«Фанти» і пепсиці.

Є ще й води ґазовані

Й різнокольорові...

Я якось давав ті води

Півроку корові.

То корова мені чорне

Молоко давала,

Ну а гній був оранжевий,

І трава пропала.

Про горілки й не казати:

В роки суверенні

Через наші кишки пройшли

Літри незліченні.

Зрозуміло, життя таке,

Що хочеться вити,

А як вип'єш одну-другу,

То хочеться жити.

Та ще, як п'єш самогонку,

То ще сяко-тако,

А як купиш на базарі,

То буде хана-ко..

Котру ліпше із горілок

В крамниці купити –

Я не знаю. Знаю одне –

Ліпше їх не пити.

В двадцять першому столітті

Так воно виходить,

Що з харчами й напоями

Цей світ на пси сходить.

Додають фарби до водів,

До харчів отрути,

(Стоїть ковбаса півроку

і її не чути).

У січні вже огірки є,

В грудні – помідори,

Ну а ліки є в аптеках,

В лікарнях – доктори.

А все тому, що у світі

За великі гроші,

Зроблять навіть з ґуми шницель,

Зварять юшку з воші.

Ну а сало, то є сало –

Нікому не шкодить,

І, головне, ніхто його

В світі не підробить.

Так, що їжте, люди, сало,

Узвар попивайте,

Живіть довго і багато

І добре ся майте!

            13 вересня 2001 р.

 

 

КОХАНКА

 

Я хоч давно вже жонатий,

Десять і півроку,

Та ще жінку не зраджував

Ні з котрого боку.

Але доки бути вірним,

Чемним, як овечка?

Так і дуба можна дати

Й не знати де гречка!

Тепер такі фільми крутять

Звечора до ранку,

Що хоч-не-хоч, а й я знайшов

Потихо коханку.

Прийшов собі я до неї,

Ще й не роздягнувся,

Як тут раптом дзвінок в двері –

Чоловік вернувся!

Молодичка злякалася,

Аж стала тремтіти:

«А щоб ти тут провалився!

Куди тебе діти?

В холодильнику замерзнеш,

В шафі – небезпечно,

В телевізор не залізеш,

В унітаз — не ґречно.

Хіба в отой килим перський

Я тебе закручу,

А як мій муж піде з дому –

Я тебе розкручу.

Але мовчи, ані мур-мур

З отієї шпарки,

Бо він тебе, як зачує –

Поріже на шкварки!»

Я впав на той перський килим

(душа ледь не вмерла),

Вона мене закрутила

Й до стіни приперла.

Та в поспіху біда сталась

У моєї дами,

Бо вона мене поклала

Догори ногами.

Чоловік ввійшов до хати,

Пояснив дружині,

Що поїде завтра зранку,

А не вночі нині.

А вона із ним щебече,

Коло нього мліє,

А мені в очах темніє,

Шия червоніє.

Нема уже чим дихати...

Крикнути боюся...

Терпнуть руки, ноги й вуха...

Я забув, як звуся...

Кров у голову вдаряє,

Хочеться ридати...

Аби, хоч раз в гречку скочив –

Не жаль би вмирати.

А то згину, як невольник

На ринку стамбульськім,

І ще в килимі у перськім!

Хоч би у гуцульськім...

А та хвойда чоловіка

Вже гладить руками....

А мене поклала, лярва,

Догори ногами!

Своя би так не поклала

Та й би не забула,

А ця мене, як дитину

Піврічну стиснула!

Я не зраджу свою жінку

Доки буду жити...

Правда, щоби не зрадити,

То треба дожити...

А тут чоловік підвівся

Так, мов півкобили,

Та й промовив: «Піду виб'ю

на балконі килим».

Що не впрошувала жінка,

Аби лягав спати –

Він ухопив мене й килим

І поніс із хати.

А я марю вже і млію

Втретє і вчетверте:

«Ліпше бути добре битим,

Ніж задурно вмерти».

А чоловік став на балконі,

Килим розкрутився,

Я затерплий із килима,

Мов бочка скотився.

Щастя, що то була зима,

Снігів кучуруги,

То я тільки побив трохи

Гапку до бордюри.

Після цього переляку

Й нічної пригоди

Я цілував свою жінку

В ноги й поза ноги.

І тепер я її гладжу

Лівою рукою,

Бо я лежу в ріднім ліжку,

Килим наді мною.

10 лютого 2001 р.

ЗМАГАННЯ

Відколи в нас дурні моди

І чужі кривляння,

Відтоді в нас з'явилися

І дурні змагання.

Ось і в наше рідне місто,

Мов дядько до тітки

Приїхали якісь люди

Невідомо звідки.

Розклеїли усім містом

Афіші яскраві,

Здавалося, що то знову

Вибори в державі.

А то цілком інша справа

Малась на увазі,

То скликали брати участь

В незвичайнім змазі.

Та не штангу піднімати,

Не на скелю лізти,

Але протягом години

Сто черв'яків з'їсти.

Хто з'їсть перший – той сто тисяч

Доларів здобуде,

А за друге й третє місце

Трохи менше буде.

Ось і є вже та субота!

В самім середмісті

Зійшлося десь людей тисяч

Зо сто або й двісті.

Жодні віча, святкування,

Виборчі дебати

Не могли би в нашім місті

Такого зібрати,

Як черв'яки приречені

В суботу зібрали!

Дужі працю покинули,

Хворі повставали.

Прийшла влада, старі, малі,

Дурні, бідні, п'яні,

Попи були перебрані,

З діаспори пані.

Були ті, що їх десятим

Шляхом обминають,

Й ті, що навіть із черв'яків

Податки збирають.

А «зелені» із собою

Принесли плакати,

Що «Обов'язок людини –

Черву захищати!»

Одні на дах вмостилися,

Інші – на балкони,

А я сів на міліцая,

Просто на погони.

І тут раптом на помості

Музика заграла,

Суддя внесла три макітри

І на стіл поклала.

За столом, мов три герої

Змагуни стояли,

Ті, що з'їсти тих черв'яків

За долари мали.

Першим стояв Іван Дишель,

Відомий доволі,

Він забивав у рот цвяхи

І дві парасолі.

Міг до пса залізти в буду,

Міг з'їсти ґазету,

Міг без штанів у неділю

Зайти до буфету.

Йому не так хотілося

Доларів здобути,

Як іще раз прославитись

І геройство втнути.

А праворуч стояв Михась,

Предобра людина,

Зате була, мов наждачка

Його половина.

Це вона його підбила

На тяжкі змагання,

Їла його за долари

Звечора до рання.

Та все йому белькотіла:

«Ти зубів не маєш,

Ти червів тих за секунду

Просто поковтаєш!

А за гроші ми купимо

Синові машину,

Доньці – хату, тобі – зуби,

Мені – одежину».

Михась м'який був ізмалку,

Тихо погодився,

Тому тепер із острахом

В макітру дивився.

Всередині стояв струнко

Пан Дмитро Кадика,

Це господар був статечний,

Депутат трьох скликань.

Чому і він наважився

До змагань пристати –

Усі себе питалися

Й не могли вгадати,

Що Дмитрова рідна жінка,

Що Ганною звалась,

В Італію на роботу

Рік тому подалась.

Дмитро грошей поназичав

Жінці на дорогу.

Вона ж жила в Італії

На широку ногу.

Віддалась за італійця

І його банкнотки,

А Дмитрові лишилися

Борги та й відсотки.

Суддя стрілив із пістоля

Й почалась робота...

Іван Дишель кинув зразу

Дві жмені до рота.

Жував собі й навіював,

Що їсть полуниці

І з сметаною гладенькі,

Довгі варениці.

Але коли він узявся

Третю жменю їсти,

То почали «варениці»

У другий бік лізти.

А тимчасом добрий Місько

Став черви хапати

І кулаком, мов грейдером

Їх до пельки пхати.

При цьому він час до часу

На жінку дивився,

І відчував, як у роті

Дивний рух робився.

Хотів Михась проковтнути,

Як радила жінка,

Та це тобі не таблетка

І не леґумінка.

А черв'якам того й треба –

В роті роздивились

І крізь зуби попід язик

На волю пробились.

Михась не знав, як розпутать

Черв'ячі тенети,

А тут просить не рухатись

Фотоґраф з ґазети.

Та ще й жінка із натовпу

Кулаком махає,

Та ще й суддя тих сто тисяч

В штанах притискає.

А що робить пан Кадика?

О, він підв'язався

І серйозно, по-хазяйськи

За черв'яків взявся.

В нього язик був, як кактус,

А рот, як сушарня

І щелепи акулячі,

Зуби, як січкарня.

Він уявив, що хрумає

Не черву погану,

А клятого італійця,

Що вкрав його Ганну.

Казав собі: «Терпи, Дмитре!

Нічого, що бридко.

Зате будеш мати гроші,

Віддаш борги швидко.

Потім наймеш рекетирів.

Заплатиш дорогу,

Вони в Римі знайдуть Ганну

Й підвісять за ногу».

Але раптом у ці плани

Влізли сили злії:

Такий черв'як перекреслив

От-такі надії!

Ну а юрба так сміялась

І так гиготала,

Половина від реготу

На коліна впала.

Особливо всі присутні

За живіт тримались,

Як жодному з трьох героїв

Гроші не дістались.

Бо ж відомо, черви у нас

Хіба риба любить,

А людина через гроші

Часто гідність губить.

Є в нас такі грошолюби

І спеціалісти,

Що не тільки ладні червів,

А й ще дещо з'їсти.

В гуморесці цій великій

Багато нудного,

Але є й смішного трохи.

А всім вам – смачного!

16 березня 2002 року

м. Міссісаґа, Канада.

 

 

МОЛОДІСТЬ І СТАРІСТЬ

В цьому житті кожен із нас

Молодим буває,

А дехто з нас до старості

Навіть доживає.

Як молода ще людина –

Сил не позичати:

Може їсти сім раз на день,

Дві доби не спати.

Може пити вино, коньяк,

Пивом закріпити,

Може вранці це вернути,

А в обід знов пити.

А стара їсть рідко й мало,

П'є те, що не шкодить,

Бо чим легше воно входить,

Тим легше й проходить.

Молодий, мов термінатор –

Може гризти труби,

А в старого на повидлі

Ламаються зуби.

Молодому щоб мобільник,

Іномарка, «бабки»,

А старому – щоб пенсія

І під бік до бабки.

Молодий побачить дівку –

То летить стрілою,

Старий зиркне в окуляри

Та й махне рукою.

Молодий дає 100 євро

За цілунок дамський,

А старий не дав би й гривню,

Ні рубель радянський.

Молодий не всидить в хаті,

Хоч би сніг чи дощик,

А старий радіє з того,

Що є борщик й горщик.

Молодий до бою рветься,

Хоче світ змінити,

А старий хотів би ноги

Й решту замінити.

Отака то є різниця

Між чоловіками

І те саме трапляється

З дівками й бабами.

Молодій несуть цукерки,

Квіточки духмяні,

А старій – немиту миску

І штани непрані.

Молодій знайти поможуть

Тінь посеред степу,

А старій сховати можуть

Уставну щелепу.

Молода напам'ять знає

Усі телефони,

Стара ніяк не згадає,

Де ж ті панталони.

Молода мішок одягне,

А так як цариця!

Стара в шубі виглядає,

Як мокра копиця.

Молодую своїм оком

Промацує кожний,

А на стару пес дивиться

І то, як голодний.

Як молода, то керує

Начальником, замом,

Командує генералом,

Паном та й Іваном.

А як стара, то керує

Хіба дурним зятем,

Або котом з одним оком

І дідом горбатим.

Але як би то не добре

Бути молодому,

Та корить на цьому світі

Побути й старому.

То ж живімо до ста років

В злагоді й любові,

Поважаймо одні одних

І будьмо здорові!

21-22 червня 2003 р.

РЯТУВАЛЬНИКИ

В рятувальну службу зранку

Залетів, мов вихор,

Інженер Юрко із криком:

«Ой, рятуйте! Лихо!

До моєї до квартири

Двері зачинились,

А ключі від них на кухні

На гачку лишились!

Двері в мене броньовані,

Не беруть ґранати,

А мені під вечір в Лондон

Треба вирушати!

– А котрий ваш поверх, пане? –

Юрія питають.

– Шостий, то там де балконів

І ліфтів не мають.

– Треба буде вікна бити, –

Каже рятувальня.

– Та вже бийте, але з двору,

Там де в мене спальня».

Хлопці в карти як дограли,

То сіли в машину

Та й приїхали на місце

Майже за годину.

– Котре вікно? – рятувальник

Юрія питає.

– Здається те..., гм, з землі воно

Не так виглядає...

Із машини висунулась

Драбиняча шия,

А на неї висадили

З молотком склобия.

Рятувальник трах по шибці

І бачить картину:

Сидить баба у кімнаті

Й колише дитину.

Баба зиркнула й заклякла –

Хтось до хати суне!

Ще й говорить так єхидно:

«Не бійтесь, бабуне!»

Баба втратила свідомість,

Наче під наркозом

І гепнулась до підлоги

Своїм бомбовозом.

А відважний рятувальник

Зрозумів причину:

Це ж він не ту шибу вибив,

Не в ту вліз вікнину.

І показує руками

Колегам, що знизу,

Щоб його перемістили

Вліво по карнизу.

Та й це була не квартира

Пана інженера,

А його сусіда Гриця,

Що мав бультер'єра.

Гриць кудись пішов із дому,

Собака лишився

І в непроханого гостя

Зубами вчепився.

Рятівник кричав: «Рятуйте!

Загризе звірюга!»

І молотком бив щосили

Лапатого «друга».

Пес нарешті відчепився,

Упавши на спину,

Рятувальник втік з кімнати

Знову на драбину.

І знов просить посунути

Вже вправо драбину

І молотком як зацідить

У скляну вікнину.

Знов залазить до кімнати

І що у ній бачить?

Його жінка в халатику

З якимось пиячить.

Рятувальник зблід, мов крейда

І з уст ані пари,

Жінка п'є коньяк з коханцем

І курить сигари.

І ще каже до коханця:

«Ото допилася!

Уже мені примарився

У вікні мій Вася!».

Вася ступив крок до заду,

А за третім кроком

Упав з поверха на клумбу

Своїм правим боком.

Одне слово, історія

Такий кінець мала:

Бабцю в Києві ворожка

Ледве врятувала.

Пес здоров'я вже не має,

Хоч гавкає й далі,

Рятувальника складали

В військовім шпиталі.

Що з ним трапилося бідним –

Він не пам'ятає,

Тому жінку так як кохав,

Так далі кохає.

Юрко в Лондон не поїхав,

Мусив вікна склити,

Мусив зліпки у щілині

Під ключі зробити.

Врешті, виїхав з будинку,

Обміняв квартиру,

І живе в окремій хаті

На проспекті Миру.

26 квітня 2005 р.

АВТОСМІХ

В кожній школі хто найстарший?

Найстарший – директор.

А найстарший на дорозі

Хто? Автоінспектор!

Стоїть собі з палицею

Та й нею махає,

Всіх, хто їде, крім фірманів

Як схоче – спиняє.

А з новими правилами

В нього така влада,

Що не має ані уряд,

Ні Верховна Рада.

В нього тепер на дорозі

Будь-яка машина –

Це не авто з пасажиром,

А мішок з грошима.

Кажуть, що ДАІ взялося

Так усіх карати,

Що за тиждень може легко

Річний бюджет дати.

От цікаво куди штрафи

Тепер помандрують,

Може за них нові шляхи

Нарешті збудують?

Але як би там не було

Та автоінспектор

Став ще більшим начальником,

Ніж в школі директор.

Залишилось даішнику

Такі права дати,

Аби він усе рухливе

Міг контролювати.

Ну, наприклад, чи не швидко

Літають ворони

І чи кіт не переходить

На світло червоне?

І чому вухатий заєць

Перебіг дорогу,

А пес став під знак дорожній

І підоймив ногу?

Але правда також в тому,

Не хочу брехати,

Що водіїв наших давно

Пора в руки взяти.

Бо їм на дорожні знаки

Запросто начхати,

Якщо вони мають бабки,

Блати і мандати.

Як таких автоінспектор

Спробує спинити,

То йому у ліву ніздрю

Можуть жезл забити.

Чому у нас на дорогах

Квапляться машини?

Бо в водіїв на ту швидкість

Є різні причини.

Один летить на роботу,

Аби не спізнився,

Бо він вчора до півночі

Бокс з Кличком дивився.

Другий летить, бо газ забув

Зранку закрутити,

Третій має ще на дачі

Цибулю садити.

А четвертий – бо голодний,

Рано з'їв лиш манки,

П'ятий їде до коханки,

Шостий – від коханки.

Сьомий летить на весілля

Разом з молодими,

Восьмий летить, бо всі летять

Та й він летить з ними.

І головне, що мобілки

До вух притискають

І тому двома руками

Кермо не тримають.

І не хочуть пішоходам

Дорогу давати,

Так, що бампери й колеса

Чіркають у п'яти.

А ще їздять у нас п'яні,

Гріха не бояться,

П'яним знаки на дорозі

Інколи двояться.

Напитися й поїхати –

Це в нас звичні плани,

Цю традицію почали

Колгоспні фірмани.

Кажуть, один п'яний шофер

На жезл зупинився,

Хитаючись, вийшов з авта

І довго сварився.

Як покричав, тоді хабар

Витяг, аби дати,

Та даішник стоїть струнко

І не хоче брати.

«А щоб тебе, – кричить шофер, –

З'їли з жезлом воші!

Вперше в житті бачу мента,

Що не бере гроші!»

І тут водій, хоч був п'яний,

Але придивився,

Що він вночі з манекеном

Даішним сварився.

Отак п'яні на дорогах

Чуда виробляють

І тому їх лиш дерева

Й паркани спиняють.

А є ще в нас шофериці,

Дівки із жінками,

Що газують на червоне

Довгими ногами.

Така, як капот відкриє

Й зігнеться бідака,

То всі швидкість сповільнюють,

Хоч там нема знака.

Дехто в нас повільно їде,

Є водії гарні,

Ну, наприклад, як зять тещу

Везе до лікарні.

Або внуки з міста їдуть

У село косити,

Або їде податкову

Пожежна гасити.

Та назагал на дорогах

У нас кепські справи,

Ті, що їздять – претензії

Мають до держави.

Бо держава не так давно

ДАІ розігнала,

А недавно тому ж ДАІ

Права ширші дала.

А в'явіть собі картину

На дві-три хвилини,

Що по нашій Україні

Їдуть всі машини

Поволеньки, так як знаки

Їм це дозволяють,

А водії одні одних

Чемно пропускають.

Всі тверезі, не нервові,

Всі знають дорогу,

Не слухають блатні пісні,

А дякують Богу.

Всі припнуті ременями,

В авті все працює,

Нема бруду на килимках,

Нізвідки не дує.

На дорогах інспектори

Водіїв вітають

І колеса бортувати

Їм допомагають.

В кого нема – тому дають

Каністру пального

Або щітку, і не беруть

За це все нічого.

А дороги вдвічі кращі,

Аніж німці мають,

А бензин – п'ять літрів – гривня,

І не розбавляють.

Скрізь стоять дороговкази,

Так, що не заблудиш,

А ти їдеш і тішишися,

Й рідну владу любиш.

Хотілося б, у державі

Такій гарній жити?

Що ж, для цього треба всім нам

Психіку змінити.

20-24 листопада 2008 р.

 

 

УКРАДЕНА ДИТИНА

 

Один парубок до дівки

Ходив ще зі школи,

Здавалося, що в розлуці

Не будуть ніколи.

Але хлопця, мабуть, муха

Якась укусила,

Бо він сказав їй в мобілку:

«Прощай, моя мила!»

Дівку це так обурило,

Що й не передати,

Тому вона вирішила

Хлопця налякати.

У пологовім будинку,

В приймальнім покою,

Там дівчини товаришка

Була медсестрою.

Вона ж її попросила

Рівно на годину

Позичити їй таємно

Маленьку дитину.

Ризик був страшний, звичайно,

І страшна напруга,

Але що ти в нас не зробиш

Задля кума й друга?

Дівка дитя хап у руки,

Побігла до бару,

А там її хлопець Павло

П'є й курить сигару.

«Оце – твоє!» – кричить дівка,

Аж здригнулась зала.

І немовля перед милим

На столик поклала.

«Моє?!» – скрикнув дивно Павло

Від щастя й розпуки.

«Ну раз моє, то я беру!»

І хап дитя в руки.

І як кинеться із бару

З немовлям щодуху,

А Світлана зблідла бідна

І стоїть без руху.

Павло біг з дитям додому

Швидше від трамваю

І з порога крикнув батькам:

«О, що я вже маю!»

Мама впала, а над нею

Батько став казати:

«Одне будемо хрестити,

А друге – ховати».

Коли мале заплакало –

Маму відхитали,

Потім мовчки немовлятко

Утрьох перебрали.

Павло радісно промовив:

«У мене вдалося:

Такий носик, такі очі,

І рідке волосся».

Мама каже: «Я це тобі

доти не пробачу,

Доки оту дівку-шльондру

Добре не відпсячу!

Тобі тільки 20 років,

Ти ще сам дитина!

Ми ще з татом планували

Доньку або сина».

Батько каже: «Він – дитина?

Не мели казна-що.

Дитина ж бо хоч щось робить,

А цей спить ледащо!»

Що Павла не вговоряла

Стриматись матуся,

Але він сказав: «Я – тато,

І скоро женюся!».

Після цього Павло корком

Вилетів із хати

І побіг з товаришами

Сина поливати.

А Світлана у розпачі

Запанікувала,

Бо година вже минула –

Дитина пропала.

В пологовім – переполох,

Зникло немовлятко,

Копав сестер і лікарів

Знервований татко.

Викликали міліцію

З розумними псами,

Журналісти довго брали

Інтерв'ю у мами.

А Світлана вже до Павла

Влетіла до хати

І хлопчину хап на руки

Й дала ногам знати.

Павло прийшов серед ночі,

Став перед порогм

Такий п'яний, що не пізнав

Нікого й нічого.

Йому здалось, що на ліжку

Там, де подущина,

Лежить тихо у сповитку

Маленька дитина.

А на ліжку сидить й плаче

Кохана Світлана,

А насправді, то сиділа

І плакала мама.

«Ну от, мила, – каже Павло, –

Так будемо жити:

Ти у мене буде завжди

З животом ходити.

А держава буде гроші

На дітей давати,

А батьки онуків будуть

Бавити й гойдати.

А весілля ми зробимо,

Скличемо родину,

І не флинькай серед ночі,

Не збуди дитину.»

Після цих слів Павло упав

Й заснув на паркеті,

І так проспав аж до ранку

На старім кашкеті.

Кінець такий у цій справі:

Світлани немає,

Кажуть, вона в Іспанії

Виноград зриває.

А медсестру в пологовім

Ледь не засудили,

Але в неї хтось був вгорі,

То їй все простили.

Павло дівок оминає,

Знайшов молодицю,

А маленький хлопчик росте

Й посмоктує цицю.

25 листопада 2008 р.

 

ІІІ. З ІРОНІЧНИХ ВІРШІВ

 

З АМЕРИКАНСЬКИХ ЗБІРОК (1996)

Я не був у Африці,

В Африці не був,

І не хочу бути там,

Що я там забув?

Ще могли б леви мене

З'їсти, мов біляш,

Ще із пальми я б упав,

Мов газет тираж.

Ще могла б дочка вождя

Звабити мене,

Ще запхали б в ніс мені

Колко дротяне.

Я не чув би ні борщі,

Ні ко-ко, ко-ко,

Ні у вусі губ з вогнем,

І прощай, Нико'!

Я не був ще в Африці,

Хоч давно вже пан,

Ну й не треба – я собі

Вдома з'їм банан.

            3 січня 1996 р.

 

***

Я збудував собі хату,

Не хата – царський палац:

Три стіни – звичайні стіни,

А четверта – матрац.

У хаті є стіл з подушками,

У шафі дверей нема,

І нявкає кіт на «Останкіно»,

І махає хвостами двома.

В тій хаті я ходжу голий,

Неначе вночі султан.

Мені цікаво чи бачить

Усе це з горянтка тарган.

Мене не турбує сусід мій,

Великий облесник і сплюх,

Мені цікаво від чого

Побілів мій старий капелюх.

І я надзвичайно радий,

Неначе дитина на Петра,

І я не боюся нічого,

Хоч маю лиш півтораметра.

І хату мою не знищить

Ракета несамовита,

Бо хата моя не бляхою,

А пательнею вкрита.

         3 січня 1996 р.

 

***

Був собі стіл

На ногах моценних, як віл.

На ньому стояв холодець

(Ех, недолюбив свиню кнурець!).

Стояли яйця варені,

Звичайно, не сині й не зелені.

І в салаті блід майонез,

І був хрін лютий, мов пес.

А ще лежав на тарелі сирок,

Що на ньому відбилися пальці жінок.

І пахла ковбаса з селітрою,

І так сам корок з півлітрою.

І була сіль біла, мов заметіль.

І був хліб покраяний навскоси,

І до нього масло, мов брус до коси.

І була сметана густа, наче клей.

Лиш не було тих (як їх?) – гостей.

                                  4 січня 1996 р.

 

***

Я ходжу чи ходжу по Америці,

А вона ходить по мині чи мені,

І питає мене спогорда: «Ти любиш мене?»

– Ні!

Як я можу тебе любити?

Ну як?

Так?

Чи сяк?

Чи отак?

І за що?

За пепсі-колу,

Чи за повію напівголу?

Чи за яблука без червячків?

За яйця майже без жовтків?

За молодь, що пахне наркотиками,

Чи за політиків з брехливими ротиками?

За схованих індіян,

Чи за переляканих твоїх громадян?

Чи за ок-лесбіян?

А, може, за Мангеттена бари й кафе?

Фе!

                                        4 січня 1996 р.

 

ЯКБИ

 

Якби, наприклад, мав я два роти –

Одним я їв би, другим – говорив би.

Якби, наприклад, мав я два носи –

Одним би дихав, другим я би нюхав.

Якби, наприклад, мав я два...

Якби, якби...

Росли в роті гриби...

                  4 січня 1996 р.

 

***

Кінь Нью-Йорком ішов,

Заперезаний міцно в сідло,

Й це було тут дивніше, ніж сіло б НЛО

На статуї Свободи чоло.

А кінь іржав на Бродвею,

Аж здригалися вії в повій

І вже до коня збігався

Людей кольоровий рій.

Несли йому чіпси й гамбурґери

Зі стрітів і авеню,

Гукали його хто як знає:

Одні – коню, а інші – коню.

А той коник не знав що й іржати,

Бо це справді така дивина:

Все, казали, є в тому Нью-Йорку,

Але ж сіна, сіна ж нема!

                     4 січня 1996 р.

 

***

Вітер віє, трава шумить,

А в тій траві жучок лежить.

Чого лежить? Як спитати?

А нашо нам теє знати?

                    4 січня 1996 р.

 

***

Україна – дитина,

Україна – родина,

Україна – калина,

Україна – руїна...

Одні й ті ж рими,

Що робити з ними?

Україна – тканина,

Україна – машина,

Україна – доктрина,

Україна – вакцина...

А це що за рими?

Бр-р! Та вони страшніші

За сибірські зими!

                 4 січня 1996 р.

 

 

ЇХАЛА МАШИНА

(Новелка)

 

Їхала машина,

Курилася дорога,

Їхала машина

Безнога.

А йшов чоловік

І бисаги ніс,

Ішов чоловік

Без коліс.

Машина сказала чоловікові:

«Сідай у машину, підвезу».

А чоловік сказав машині:

«Сідай у бисаги, піднесу».

І що ви гадаєте –

Машина у бисаги вклалася,

Ледь одна бисажка не пірвалася.

А чоловік ніс її аж присідав,

Аж піт його обливав.

Приніс додому і в браму грюкає...

Але чого ви це так уважно слухаєте?

З вас же кожен знає,

Що такого не буває...

О-о, а тепер кожен рот роззявляє...

                                     24 січня 1996 р.

 

МОНОЛОГ ІЗ ПІСЛЯМОВОЮ

«Тепер я маю грошей

Більше ніж пес вошей.

У слоїчок поскладав,

Під пеньочок закопав,

Ногою притоптав,

Тричі поплював,

Себе ланцом до пеньочка прикував,

Сів на пеньочок та й заспівав:

Я сторожем став.

Гав, гав!»

Пропав чоловік,

Пропав.

               25 січня 1996 р.

 

***

Я через нього п'ю валідол пачками,

Я через нього ходжу, як дурна ворожками,

Я через нього б'юся головою об мур,

А він знайшов собі другу – от кнур!

                                 25 січня 1996 р.

 

***

Я нині веселенький,

Бо трошки п'яненький.

І здаюся собі добренький,

Гарненький,

Чемненький,

Чепурненький

І розумненький.

А жінка кричить на мене,

Ще й тупає ногою,

Не дає мені натішитися собою.

І живи з такою бабою-ягою!

Правда, коли я вранці прокинувся,

То зясувалося, що я зайшов

не до своєї жінки.

                      27 січня 1996 р.

 

ЦИГАНСЬКА ДЕРЖАВА

 

У тисяча дев'ятсот вісімсотому році

Цигани задумали вел-лику справу:

Збудувати Циганську державу.

І написали заяву в ООН,

І їм виділили острів Бон-Бон

(Там був колись полігон).

З'їхалися туди з усього світу цигани

Кіньми, кораблями і літаками.

А два прийшли пішки через океани.

І стали державу будувати,

І президента обирати.

То була собі Циганська демократична держава

Дуже й дуже цікава.

У ній можна було до рання співати

І в ґітару хоч руками, хоч ногами грати.

У ній можна було ночами коней пасти

І все (крім душі) можна було красти.

І не митися дозволялося, і ворожити,

І ні за чим не тужити.

Можна було битися де попало –

За це поліція до цюпи не брала.

І якось в Циганську державу приїхали

мудрії люди, мов змії.

Не знаю, може з Америки,

А, може, з Росії.

І вони побачили, що погана справа:

Що Циганська держава – це не така держава!

Що тут нема війська, банків і казематів,

Ні лікарів, ні попів, ні дипломатів,

Що тут нема ані податків, ані ревізій,

Що тут нема ані ґазет, ані телевізій.

А політику взагалі повз вуха пускають

І коли хочуть – встають, коли хочуть – лягають.

І взялися мудрії люди циганам допомагати

Циганську державу будувати...

Та не щодня курка несеться –

Не завжди й мудрим удається...

Хоч циганів усіх помили й попідстригали,

В адідаси повзували й гамбурґерами нагодували –

Цигани зі своєї держави повтікали,

Море-морем, попід небо, через скали.

А мудрії люди сіли врочисто

й напилися кави...

От і не стало Циганської держави.

                                     28 січня 1996 р.

 

КУЛЕША

 

Кулеша – це така страва,

Що вариться у баняках.

Кулеша – це така страва,

Що застрягає в зубах.

А яка вона, питаєте, на смак?

О, я не Бальзак.

Але дуже й дуже смачна.

На одну ложечку, на другу, на.

                          29 січня 1996 р.

 

***

До обіду він спав,

Перед вечером встав.

А чому, ти б спитав.

Бо він нічку усю

Жав, складав,

Вигравав,

Голосив

І косив,

І кохав,

І ридав,

І на крилах летів,

І горів,

І чорниці зривав.

А по правді сказати?

Він вірші складав.

                 29 січня 1996 р.

 

ДАВНІЙ СПОГАД

 

Ще колись дуже давно,

Як носив я чорну кубанку,

Покохав я був до безтями

Циганку.

Я любив її ніжно, по-панськи,

Купував їй цукерки й «Шампанське».

А циганка якось і каже мені:

«Слухай, за кого ти мене маєш,

Що ти мене по-панськи кохаєш?

Ти люби мене не по-панськи,

А по-циганськи!»

«Та я по-циганськи не вмію...»

«То йди ти, знаєш куди? «Не вмію...»

                                     29 січня 1996 р.

 

***

Коли ще не було Курочки Рябої

І Мишка не збила золот-яйце,

Один казкар розповідав мені казку,

попиваючи з чари яйце:

«Мав собі дід бабу

Таку стару, як спереду, так і ззаду.

Вона все життя його їла,

Аж нарешті ослабла і оплошіла.

Дід зігнувся до її старезного тіла,

А вона таки клац – і його з'їла.

Не дай, Боже, таку бабу мати

І так умирати!»

А я жінку собі також маю

І тепер, як спати лягаю,

То дуже вважаю,

Бо якщо вона мене раптом «клац»,

То хто тоді за мене допише абзац?

                                      30 січня 1996 р.

 

ЖУРА

 

Корова не дає з вим'я молока,

Бригадир не дає украсти з поля буряка,

Бог не дає з неба дощику,

А жінка не дає з печі борщику,

А міліція не дає випити,

А держава не дає вижити.

                            30 січня 1996 р.

 

ЧЕРЕВЦЕ

 

Був собі панотчки на одне сільце,

Мав собі парохію і кругле черевце.

А черевце – це не гріш і і не гребінчик,

Не сховаєш.

І всі знали про це.

І хоч знали про це,

Та носили і далі

Сало й сир, й масельце.

Але був то, здається. четвер,

Що помер наш панотчик, помер.

І лежало в домовині бліденьке лице,

І мов горбик тверде черевце.

А відтак все село говорило про це:

«Йой, якого ми мали панотчика!

А яке він мав черевце!»

                             31 січня 1996 р.

 

ДОВІДКА

 

Земля складається з двох півкуль чи кулі,

А щасливий кінець бійки – з однієї ґулі,

А миска салату – з однієї цибулі,

А ввічлива форма матюка – з дулі.

                                  31 січня 1996 р.

 

ПОЕТ І ЖІНКА

 

Був собі поет до всього небайдужий

І була у нього дружина.

У його творчості її цікавила дуже

Гонорарна частина.

Кричала на нього всі дні,

Що не хоче робити і дбати,

А він їй на це: «Я – поет. Ти це розумієш?

Ні?

Ну то я йду погуляти» (це – вдень)

Ну то лягаймо спати» ( це – вночі).

                                    31 січня 1996 р.

 

***

Добре розумну жінку мати:

Вона нічого не винесе з хати,

Вона лад знає усьому дати.

В якщо навіть кохнаця має,

То ніхто про теє не знає

(Звичайно, крім коханця і Бога

і ще декого).

                          31 січня 1996 р.

 

***

Любіть мене, дівчаточка, любіть,

Прийміть мене, паняночки, прийміть,

Заки в мене в душі ще весна.

Й заки жінки нема.

                     31 січня 1996 р.

 

***

Ми зустрілись з тобою у потязі

Поміж вікон на протязі,

Вітер віяв, віяв, аж піяв

І тебе в моє серце завіяв.

Ти сидиш собі в моєму серце

На маленькім, мякенькім крісельці,

Перебираєш звабливими ніжками,

Не даєш мені спати нічками.

                               31 січня 1996 р.

 

АМЕРИКА

 

Ти мене ловила, як могла,

Ти мене на Флориду тягла

І у лас-веґаські казино,

І під хмарочосове вікно.

Ти у руки тицяла мені

Віники і блоки цегляні,

І хотіла вільного митця

Обернути у напівмерця.

Але я тобі чомусь не люб,

Не удався нам з тобою шлюб

І тому, Америчко, прощай,

Це тобі два долари на чай...

                               1996 р.

 

***

Що тут народів, релігій і рас!

Що тут за люду, ой леле!

А перемеле ця Америка вас,

Ой перемеле...

                       7 квітня 2004 р.

                      м. Міссісаґа, Канада

 

 


 

 

З коломийського циклу

 

***

В Коломиї весна... Ой, весна...

Без зарплати не купиш коханій бриндушку,

Не зашиєш кишеню в штанах,

Не ожениш комарика й мушку...

 

***

І на ринку весна! Ринок плаче, сміється і курить,

На бетоні замерзли у ноги сільські безпенсійні жінки,

І забули давно заморожені й вуджені кури,

Що не будуть вже з їхніх яєць писанки.

                                                  1998 р.

 

СПАЦЕР

Я по Коломиї спацерую,

Лампочки на ліхтарях рахую,

Наді мною кружляють дві пташки,

А я копнув мештом корок з пляшки.

Корок покотився на бруківку,

А я свищу в губи, мов у фрілку.

Може б я зайшов у бар на каву,

Запросив чорняву чи біляву,

Але ж їх нема – вони в Італії,

Там стрункіші стали їхні талії.

Може б я купив дві пари роликів,

Але я вже вийшов з віку кроликів.

Може візу взяти та й відкрити

І в Канаду перебратись жити?

Кажуть, там у них життя, як мед,

Навіть зад і той іде вперед.

Ну а в нас у місті людно, хоч і будень,

Снігу ще нема, хоча вже грудень.

І тому я в мештах спацерую,

Ніц не продаю і не купую.

Он хтось люк вночі додому покотив,

Здав і гроші радісно пропив.

Он хтось в таксофон залізний цвях забив,

А під гастроном пес культурно наробив.

Хтось когось чомусь за щось набив,

Хтось у когось щось та й заробив.

(Щось у мене рими ті самі).

Хтось приклеїв жуйку на вікні,

Хтось комусь на стінах не за гріш

За Малевича шкрябнув не згірш.

Отакий мій спацеровий вірш...

 

 

НАВПАКИ

 

Кажуть, скоро настане усе навпаки:

Картопля їстиме колорадські жуки,

Зайці мисливців стрілятимуть,

Коти псів кусатимуть.

Корови пастимуть людей,

Зерно клюватиме курей.

Машини їздитимуть взад,

Солоним стане шоколад.

Бетон розм'якне, мов пюре,

Овечка вовка роздере,

Парасоля падатиме на дощ,

Ложку їстиме борщ,

Яйце пательню всмажить,

Вага вагу не зважить,

Викладачі студентам платитимуть,

Коні люльки куритимуть,

Мокре сіно горітиме,

Рибу нога болітиме.

М'яч битиме футболістів,

Гори лізтимуть на альпіністів.

Слон гойдатись буде на нитці,

Футляр ночуватиме в скрипці.

А найпрудкіше бігатиме кривенька качечка,

А найдорожче коштуватиме паперова пачечка.

А їжаки будуть голитися,

А дівки будуть женитися.

А депутатами стануть інопланетяни,

А чемпіонами світу з шахів – цигани.

                                            2010 р.

 

 

ОСІННЄ

 

Холодно, бр-р-р, зимно, бр-р-р,

Неприємно.

Осінь вже пізня. Хоч ще не пізно –

Вже темно.

Вітер – дмух, буря – бух

Просто в груди,

З носа тече, в горлі пече,

Кашляють люди.

Гостре повітря, зуби болять –

Дупла і діри,

Брешуть політики, брешуть пси –

Не мають міри.

Осінь надворі, осінь залізла

В кожен куточок,

Змінивши колір, упав за комір

Мокрий листочок.

                            2011 р.

 

ЩО ЧЕКАЄ НАС

 

Рік старий уже відходить

І нічим нам не зашкодить.

Як в новому буде жити –

Можна легко уявити...

В Різдвяні величні свята

Звеселиться кожна хата

І кутею й колядками,

Дідухами й пампухами.

Треба тільки уважати

І питвом не зловживати.

По Йордані буде Гриця,

Потім – Стрітення й М'ясниці.

Далі йдуть Шевченка дні

Все на спогади сумні.

Те, що заповів Тарас –

Так ніхто й не робить з нас.

Далі – свята Великодні

І гагілки вже не модні,

І до писанок краси –

Кілометри ковбаси.

А затим ідуть весілля,

А відтак – Свята неділя,

Далі піст є невеликий,

А за ним – ізнов музики.

В Незалежності річницю

Знову змінимо столицю:

Помалюємо, помиємо

(Це ми ще з Союзу вміємо)

І парад такий влаштуємо,

Що й Росію роздратуємо.

В серпні буде з краю в край

Свіжа битва за врожай.

Будуть красти і ховати,

І губити, і втрачати

Нашу золоту пшеницю,

Наші жито і пашницю.

Будуть суди й пересуди,

Але крайнього не буде.

Далі – вересень і школа,

Дітвора убога й квола,

Що лиш «відіки» дивилась

І дебілами зробилась.

А на сьоме листопада

Оживе державна рада,

Візьме прапори червоні,

Щоб пройтися у колоні,

Згадуватьме чорні сили,

Що Вкраїну задушили.

Ну а там уже й зима,

Року знову, як нема.

Стануть світло вимикати,

Стануть газ не подавати

І підвищать ціни знову

(Купиш шапку за корову),

Не знайдеш ніде роботи,

Буде знову тебе колоти

Лівий бік і правий бік,

А за що купити лік?

І тому бажання наше,

Аби сталося інакше

В році, що спішить до нас

І до них іде й до вас.

Вип'єм келих за Вкраїну,

За швидку на краще зміну!

1998 р., перероблено 2009 р.

ДОВГИЙ ВИБОРЧИЙ ВІРШ

В наших селах і містах,

По хатах і по кутах

Все, що дуже і що хворе,

Лиш про вибори говоре.

Кого треба нам обрати,

Кого треба закопати,

Кого треба розхвалити,

Кого – в ложці утопити.

Кому – в Києві сидіти,

Кому тут, на місці, бздіти.

Хто програму сам складав,

В кого хто переписав.

Хто яку купив газету,

Хто догрався до декрету.

Той на ноги лиш стає,

Той на бороду плює,

Той чомусь кричить задуже,

Той не знати кому служить.

Та була вже, той вже був,

Той не знав, не знав й забув.

Той, нетяга, сам не рад –

Партія штовхає в зад.

Той був «ме» – зробився «гав»,

Той не встиг, а той накрав.

Той гомосексуаліст,

Той пришийкобиліхвіст.

Є і крайні ліваки, є й розумні тупаки.

Українці є троякі,

Є двоякі і ніякі.

Отакі в нас кандидати –

Є з-між кого вибирати.

Чи ви вчені, чи невчені,

Чи перчені, чи кручені,

Чи двонога ви коза,

Чи страшний юрза-мурза,

Чи селепко, чи бульбан,

Чи на конику ви пан,

Чи ви з вулиці Петлюри,

Чи з освіти, чи з культури,

Чи ви з Сум, а чи зі Львова,

Чи в вас бик, а чи корова,

Чи ви з бару, чи з палати –

Всі ідіть голосувати!

                               1998 р.

 

 

ЗВЕРНЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ СМІХОВАНЦІВ І СМІХОТВОРЦІВ

ДО УКРАЇНЦІВ У СВІТІ СУЩИХ

 

Ми просимо вас, люди, всіх:

Любіте український сміх!

Бо ж так його недобачають,

В столичні зали не впускають

І не пускають на екрани

Новітні телебусурмани.

Бо в моді внуки Тарапуньки,

Що звуть їх у народі пуньки,

Що з нас сміються, фарисеї,

І втілюють чужі ідеї.

Ми ще раз просимо усіх:

Шануйте український сміх

На сцені, в книжці і в ґазеті,

І на весіллі й на бенкеті,

Хай бачить навіть ідіот,

Що ми — усміхнений народ.

І втретє просимо усіх:

Підтримуйте вкраїнський сміх

І у Одесі, і в Полтаві,

І у Тюмені, і в Оттаві,

Бо кому він, крім нас потрібен,

Цей сміх прекрасний, злото-срібен,

Сміх запорожців і стрільців,

І сміх уславлених співців

Від Котляревського й Руданського

До Чорногуза і Добрянського,

Від Вишні й ЕКА-Козака

До Глазового й Бенюка.

Живи ж, Весела Україно!

Твій сміх — твоє від Бога віно.

                           30 березня 2000 р.

 

 


sav3

IV. З КОЛОМИЙОЙК Й ШУМОК

 

 

КОЛОМИЙКИ

 

(1991 – 2005)

 

Ой коли б нам повернулись скарби Полуботка,

Ходила би моя жінка в новеньких колготках.

Ой високо скаче Бубка на довгій жердині,

А ще вище скачуть ціни в нашій Україні.

Знайшли, знайшли сенсацію в кагебістській справі,

Що син Буша — Степан Бушик живе в Станіславі.

Є в нас сила — комуністи, є космополіти,

Поміж ними патріоти, як маленькі діти.

Колись були Хмельниченко, Сірко й Дорошенко,

А тепер є Симоненко, Вітренко й Ткаченко.

Заки є ще в нас держава, то ще нам і слава,

Та ментальність українська не втекла від Мінська.

Україно, рідна мамко, не зможеш пропасти —

Тебе завжди розкрадають, не можуть докрасти.

Ой радила юна гривня долару старому:

«Чому ти тут командуєш? Тікай геть додому!»

Україна — край багатий, має хліб і злото,

Тому з неї різні свині зробили болото.

Цей — патріот, той — патріот, усі — патріоти,

А як прийшло до виборів — стали ідіоти.

На Вкраїні люд веселий, добре тут нам жити,

За повітря і за сонце не треба платити.

Чи так у вас та як у нас курочки несуться?

Чи так у вас та як у нас в депутати пруться?

Чи так у вас та як у нас плоти горожені?

Чи так у вас та як у нас голоси куплені?

У нас борщі й вареники, київські котлетки,

А нам пхають у рот піцци, хот-доги й креветки.

Всі чекають нетерпляче на великі зміни,

На зарплати трохи вищі й трохи нижчі ціни.

Як то добре маленькому в колисці лежати,

Про вибори і долари нічого не знати.

Фестиваль за фестивалем, фуршет за фуршетом...

Як воно нам удається з дірявим бюджетом?

Що є легше молодому: виїхати в Штати,

Чи платити за семестри, чи сісти за ґрати?

Замінив нам телевізор райкоми й обкоми.

Мали б велетні родитись, а родяться гноми.

На Вкраїні мир і спокій. Це — велика справа.

Та вважаймо, бо спокійних може з'їсти ґава.

Молоді нового хочуть, а старі — старого,

А є такі, що не хочуть нікого й нічого.

Ті хочуть нас у Росію, ті — в НАТО забрати,

А ми собі сапки в руки й на дачу сапати.

Колись: церква, сапа, коса, лицарство і слава.

Тепер: жуйки, дискотеки, відео і кава.

Екстрасенси, астрологи і телеведучі

Закутують нам голови у мокрі онучі.

Така у нас ідилічна вкраїнська картина:

На пенсію діда й баби живе вся родина.

І ти шахтар, і я шахтар, ми — хлопці з Донбасу,

Як не дадуть нам зарплату — дамо помордасу.

В Україні всюди чути російську естраду,

А як хочете вкраїнську, то їдьте в Канаду.

Колись голос поважався і дзвінка бандура,

Тепер — крики, мікрофони, стегна й шевелюра.

Що кросворди тепер модні — на те є причина:

У нас тепер у кросворді уся Україна.

У курчатах діоксин є, в огірках — нітрати:

І не їсти — помирати, і їсти — вмирати.

Ростуть ціни на се, на те, на світло й на воду,

А із ними ростуть роги в нашого народу.

Українську медицину, як не поважати,

Коли вона усе може, лиш не має вати.

Кажуть люди, повінь буде, наробить страшного,

Коби вода тих забрала (ви знаєте кого).

Кажуть люди, біда всюди, але й добро буде

(Тоді у нас добро буде, коли нас не буде).

Не розбереш куди ведуть верховні гібриди:

До Європи, до Росії чи до Атлантиди?

Не грайтеся, люди добрі, із нашим законом,

Бо якщо вас тут не зловлять — зловлять за кордоном.

Тоді наші футболісти будуть гімн співати,

Коли будуть за Вкраїну самі негри грати.

Такі в нашій Україні славні Збройні Сили —

Якби сонце трохи нижче, то би й сонце збили.

Ми давно вже незалежні, є великі зміни,

Є багато в нас держави, мало — України.

 

 

ПОВИБОРЧІ КОЛОМИЙКИ-2006

 

Для людини найстрашніше — отрута зміїїна,

А для світу найстрашніше — вкраїнська Вкраїна.

Часи тоді невеселі, перспективи ниці,

Коли пруться в політику круті молодиці.

Ой, вибори столичнії, як вас пережити?

Ой, Києве мій, Києве, як тебе любити?

Америка взяла Кабул, Хусейна здолала,

Невже лише за Вкраїну вона бій програла?

Вже Ющенку «любих друзів» не треба ніколи,

Бо єдині його друзі – це в вулику бджоли.

                                                       2006 р.

 

МОЛОДІЖНІ КОЛОМИЙКИ

 

Приїдь, приїдь, мій миленький, чорним «Мерседесом»,

А я вийду на стоянку з білим пекінесом.

А мій милий, чорнобривий солодкий, як «Мілка»,

А у нього віддулася у штанах мобілка.

Колись були дівчаточка прості, як карнизи,

Тепер такі дівчаточка, як кіндерсюрпризи.

Як то колись файно спали на нашій планеті,

Тепер вона спить у ліжку, він — у інтернеті.

А я собі супердівка не піду до школи,

Як не скурю сигарету, не вип'ю ром-коли.

Я був хлопець кучерявий, стрункий, як колона,

А вона зробила з мене за рік покемона.

Моя жінка пила в барах, я фільми дивився,

І тому в нас пелехатий кінг-конг народився.

А мій милий, чорнобривий прикольний, прикольний:

В нього один день футбольний, другий — алкогольний.

Іде милий з бультер'єром вранці на заняття,

Вони такі два подібні, наче рідні браття.

А я вчора телевізор на смерть зарубала,

Бо я з милим через нього півроку не спала.

 

КОЛОМИЙКИ

(2009-2011)

 

Пливуть, їдуть до Європи турки й ефіопи,

Заки туди нас упустять – не стане Європи.

Україну хабарами з головою вкрило,

А як Бог би брав хабарі, щоби ся робило?

Ще нам гроші з Валютного фонду не прислали,

А їх уже чиновники наші розікрали.

У нас нема державної мудрої програми,

А зате в нас є реклами до дідьчої мами.

Брати Клички – чемпіони, кого лиш не били,

Їх два може замінити усі Збройні Сили.

Їдуть наші заробляти в Італію й Штати,

А тут скоро будуть негри писанки писати.

Якщо буде так надалі в українській справі,

То найвищим українцем буде Шустер Савік.

Такі у нас тепер діти, така з ними драма,

Їм комп'ютер так, як тато, а мобілка – мама.

П'ють парубки із дівками, діди із бабами,

Лишилися в нас тверезі кури й коти з псами.

 

ШУМКИ

 

1. Гоп, гоп, гопа, гопа,

Щось не хоче нас Європа,

Ми ж не хочемо до Сходу —

І вгоди такому роду...

2. А статистика все знає:

Скільки є , чого немає,

Дані має аж до неба,

Завжди каже те, що треба.

3. У Росії — нафта й ґаз.

А що ж є тоді у нас?

А у нас лише борги

Та ще з сиром пироги.

4. Де такий млинок купити,

Щоби гривні міг робити?

Як зробить таке кружало,

Щоб назад роки вертало?

5. Українцям тяжко жити,

Мов олію з смальцем пити,

Бо вкраїнці, я це знаю,

Мають хату кожен скраю.

6. Чи встаю я, чи лягаю —

Все реформи виглядаю,

І ніяк не розтлумачу:

Київ бачить — я не бачу.

7. Ані вчитель, ні священик,

Ані батько, ні письменник

Не навчать дитину те,

Що касети і ТБ.

8. Виростає в цілім світі

Нація космополітів,

Порядкує і у нас

Бездуховно сірий клас.

9. Де собори, де бандури?

Де, нарешті, Фонд культури?

Де сміливці ті пропали,

Що духовність захищали?

10. Хоч з Союзом розпрощались —

Від Москви не відірвались,

І до США ми так рвонули,

Що Вкраїну поминули.

11. Не один брехливий рот

Зневажає наш народ,

Наші ж нації дуби

Тільки чухають лоби.

12. Не страйкують, не бунтують,

Під посольствами ночують,

Еміґрує хто куди

Геть від нашої біди.

 

 


 

V. З ЖАРТІВЛИВИХ ОД

 

ОДА ВАРЕНИКОВІ

 

О ти, немов кача м'якенький,

Неначе гусочка біленький!

О ти, малесенька скульптуро!

Ти — символ, тістяна бандуро!

О ти, пшеничний наш гетьмане!

О ти, коханчику сметани!

О ти, із черевцем надутим,

В якому завжди мусять бути,

Як не картопля, то сирок,

Сливки чи вишні без кісток.

Так, як конвертам личать марки,

Тобі так само личать шкварки.

Тебе в неділю ліплять завше

Вкраїнки, в руки поплювавши.

Макітру вершну, наче віз

Кладуть чоловікам під ніс.

Ти без нітратів, діоксинів,

Наркотиків, холестеринів,

Ти не зачовганий пельмень,

І не тяжкий шашлик-огень.

О ти, що мчишся між кишками

Своїми теплими боками!

Китайці — з рисом, з пивом — німці,

З варениками — українці.

Без тебе ми — не мами діти,

А барани й космополіти.

Ти з нами по усіх світах,

Ти у поезії й піснях,

Ти — слава наше дотепер,

Живе Вкраїна й ти не вмер!

                     6 листопада 2000 р.

 

ОДА ПТАШЦІ

 

О ти, що пір'їноньки маєш яскраві!

О ти, що живеш в Українській державі!

О ти, що не пурхала в різних союзах!

О ти, що дітей не навчаєш у вузах!

О ти, що без візи у світ вилітаєш!

О ти, що без митниць додому влітаєш!

О ти, одномовноспівуча й двокрила!

О ти, з кого дерти податки несила!

О ти, що не хочеш ніколи зарплати!

О ти, що не хочеш машини і хати!

О ти, що на пиках нахабних і ситих

Свій послід без наслідків можеш лишити!

О ти, що співаєш у щасті й журбі!

Я заздрю тобі!

                   15 травня 2002 р.

 

 

ОДА САЛУ

 

О ти, що на ймення і прізвище Сало!

О ти, що недавно ще бігло й скакало!

О ти, що ще вчора і рохкало й рило,

Що хвостиком куцим бездумно крутило!

О ти, що іменник середнього роду!

О ти, що в харчах не утратило моду!

О ти, на долоню або на п'ять пальців,

О ти, що міняєшся в шкварках і в смальці!

Ти вуджене димом, топлене вогнем

І шкіркою вкрите неначе брилем!

О ти, без паперу білюський пломбір!

О ти, що на тобі зриває кіт зір!

Ти купане в солі, ти щедро солене!

О ти, поперчене і почасничене!

О ти, дуже давнє і вічно класичне!

О ти, найрідніше і патріотичне!

О ти, що спокійно лягаєш під ніж!

О ти, що людина від тебе сильніш!

Хтось бреше, що ти в нас є холестеринне,

Ти, бідне, у наших хворобах не винне!

О ти, що кохають тебе хлібороби,

Прем'єри й поети, свої і заброди!

О ти, що мені тебе мало і мало!

О, сало, мене ти навіки зассало!

Де Леніні стояв на міцнім п'єдесталі —

Поставимо, браття, шмат сала на салі.

І хто Президентом Вкраїни не стане —

Народ сало їстоньки не перестане!

                               24 липня 2004 р.

 

ОДА СІЛЬСЬКОМУ ТУАЛЕТОВІ

 

О ти, що з дощок необтесаних збитий!

О ти, що фанерою й шифером вкритий!

О ти, із засувками і защіпками!

О ти, що обліплений кінозірками!

О ти, що в шпаринах, неначе постріляний!

О ти, що вітрами достатньо провіяний!

О ти, що за клунею, мов сиротина!

О ти, що тебе не приймає хатина!

О ти, що вночі задалекий, холодний!

О ти, вседоступний, безплатний, народний!

О ти, найпростіша селянська спорудо!

О ти, філософсько-інтимная будо!

О ти, рятівниче зіпсованих шлунків!

Ти сейфе міндобрив — для поля дарунків!

О ти, нецікавих ґазет пожирачу!

О ти, сороміцьких тілес підглядачу!

О ти, капітально наповнений мухами!

О ти, що втішаєшся звуками-пуками!

О ти, що від сивої йдеш давнини!

Скидаю з поваги до тебе штани.

 

 


 

VІ. З БАЙОК

 

 

ВЕДМЕДИК І ОЖИНА

(Майже байка)

 

Ти чорна і солодка, мов ожина,

А я – ведмедик, що з Карпат забрів,

Що потекла у нього з пащі слина,

Коли ожину серед лісу вздрів.

І вже нема на світі цім нікого,

Ані таких мисливців чи стрільців,

Щоб відігнали вуйка лісового,

Допоки він ожинку ту не з'їв.

                   7 листопада 1999 р.

 

ЗАЙЧИК І ВОРОНА

(Байка за народними мотивами)

 

Мале Зайчатко гаєм чеберяє,

Аж гледь — Ворона на дубку дрімає.

«Аго-го-гов, добридень Воронице!

Що робиш на гіллі, крилатая сестрице?»

«Що я роблю? - озвалася Ворона. -

Нічого не роблю, мене гойдає крона...»

«А можна і мені нічого не робити

І тут собі, під деревом сидіти?»

«Звичайно»,- чути каркання з дубка.

І Зайчик сів, під ним трава м'яка.

Так день сидів і другий день сидів,

Сидів і сам з собою гомонів.

Аж тут Лисиця з хащів вибігає —

За вушка Зайця сонного хапає

І з'їла куцохвостого умить,

Потамувавши власну ненасить.

В цій баєчці закінчення сумне:

Не знало Зайченятко те дурне —

Щоби нічого не робити й не пітніти —

Треба високо, угорі сидіти.

                          3 квітня 2002 р.

                          м. Міссісаґа, Канада.

 


 

VIІ. З ЖАРТІВЛИВИХ ПІСЕНЬ

 

 

ОЙ ТИ ЛЮБКО МОЯ З КОЛОМИЇ

 

Слова і музика Миколи Савчука

 

Ой ти любко моя з Коломиї,

В тебе сяє пацьорка на шиї,

В тебе ручки біліші від тіста,

Твої очі чарують півміста.

Приспів:

А-я-я-я-я-я-я-я-яй,

Ой-йо-йо-йо-йо-йо-йо-йо-йой,

Цьом-цьом-цьом-цьом-цьом-цьом-цьом-цьом-цьом,

Ой як добре увечір нам двом.

Вийди, вийди на здибанку д'мині

До «Кашатана» або д' «Черемшині».

Я у вишитій прийду краватці,

А ти взуй оксамитові капці.

Приспів.

Я тебе поведу в бар на льоду,

Ти не їла такої ще зроду,

Підем в кіно, моя щебетушко,

Я тебе поцілую у вушко.

Приспів.

А як місто вкладеться вже спати,

Повтікають всі коти до хати,

Ліхтарі будуть ясно світитись,

А ми ж мемо до ранку любитись.

Приспів.

Я відтак поманджаю додому,

Хоч вночі трошки страшно самому,

Та мене підбадьорити вміє

Файна дівчина із Коломиї.

Приспів.

               1990 р.

 

СПІВАННЯ ПРО КОХАННЯ

 

Слова і музика Миколи Савчука

 

1. Сиділо двоє в міському парку,

Цвіли каштани, пахла трава,

Вона до серця його тулилась

І шепотіла такі слова:

Приспів:

Ти мій цьом-цьомчику,

Ти мій бом-бомчику,

Ти мій коханчику,

Ти мій вуханчику,

Ти мій цибатий Телесику,

Ти кучерявий мій песику.

2. Він розгубився від слів дівочих,

Витяг цигарку та й закурив,

Відтак пожбурив, поцілувався

І так до неї заговорив:

Приспів:

Ти моя міць-міцько,

Ти моя киць-кицько,

Ти моя цяцечко,

Ти моя качечко,

Ой, ти перинко тепленька,

Ой, ти сметанко біленька.

3. Літа минули — вони побрались,

Життя настало пшик, а не шик,

Нема квартири, мала зарплата,

Кожної днини сварка та й крик.

Приспів:

Ох, ти нашийнику!

Ох, ти убійнику!

Ти ледацюго!

Ти пияцюго!

Ой, ти матолку двадцятий!

Ой, ти бандюго носатий!

4. Він нервувався, руки тремтіли,

З роботи прийде — зразу ж «гав-гав»,

За борщ без м'яса, за чай без цукру

На жінку навіть руку підняв.

Приспів:

Ох, ти помийнице!

Ох, ти нашийнице!

Ох, ти блощице!

Ти кобилице!

Ой, ти потворо худющая!

Ой, ти шершенихо злющая!

5. Життя минуло, її зігнуло,

А він до ходу купив ціпок,

Тепер щоночі знову цілунки,

Знову фіть-фіть-фіть-фіть, тьох-тьох-тьох-тьох.

Приспів:

Тямиш, дідушю, в мішькому парку,

Як ти пожбурив ж рота чигарку,

Як я тебе чілувала,

Що я тобі там шептала?

Ти мій чьом-чьомчику,

Ти мій бом-бомчику,

Ти мій коханчику,

Ти мій вуханчику,

Ти мій чибатий Телешику,

Ти кучерявий мій пешику.

Тямлю, бабушю,

Тямлю кохана,

Що я шептав тобі

Жночі до рана,

Я ті шлова пам'ятаю,

Я їх тобі нагадаю:

Ти моя мічь-мічько,

Ти моя кичь-кичько,

Ти моя чячечко,

Ти моя качечко,

Ой, ти перинко тепленька,

Ой, ти шметанко біленька.

                      10 січня 1991 р.

 

 

ТРУСКАВЕЦЬ

 

1. Де биття двох сердець,

Де лікують нирки —

Там лежить Трускавець

Вже віки.

Біла гусочка ця —

Давній герб Трускавця,

А Карпатські ліси —

Гімн краси.

Приспів:

За здоров'я і славу

«Юзю» п'ю й «Броніславу»,

За чарівну Марусю

П'ю тепленьку «Нафтусю»,

А за наш Трускавець і за трускавочок

Я із кавою п'ю коньячок.

2. Де долішній бювет —

Там лунають пісні,

Знову чую куплет

Уві сні.

Ми у смутку й журбі —

Лікуванню кінець...

Я дарую тобі

Камінець.

Приспів.

             19 червня 2001 р.

 

ПАНЧИК МАРКІЯНЧИК

 

Слова Миколи Савчука

Музика Володимира Кузнецова

 

1. Там, де на розі виріс каштанчик

Ріс там і панчик, пан Маркіянчик,

Він пив стограмчик, їв марципанчик

Та найбільше він любив танцювати танчик.

Приспів:

Грайте, музики, вальсок,

Танґо, ламбаду чи рок,

Грайте «Гуцулку» й «Арканчик»,

Хай потанцює пан Маркіянчик!

Панчик Маркіянчик.

2. А в пані Стефи розкішний ґанчик,

Стефу за пальчик брав Маркіянчик,

Бігав за нею, наче баранчик,

Дарував їй день у день танчик і тюльпанчик.

Приспів.

3. Вже дідуганчик пан Маркіянчик,

Зігнений ходить, наче бананчик,

Вже нікудишній з нього коханчик

Та ще любить, старий лис, танцювати танчик.

                                        2 липня 2001 р.

 

ГІРСЬКА ПРИГОДА

 

1. Я в горах вночі заблукав,

Дорогу на авті шукав,

Крутив то сюди, то туди,

Спинився напитись води.

Аж тут пощастило мені —

Гуцулка пливе на коні.

«Куди ти, красуне гірська?»

«У гори, забродо міська».

Приспів:

А в Карпатах, а в Карпатах в ніч ясну

Там зустрів я, там зустрів я дівчину,

А такі вже в місті вимерли давно,

Залишились тільки в горах і в кіно.

2. Я теє дівча зупинив,

До себе в салон запросив,

Воно ж, мов прудке білченя

Сидить і не злазить з коня.

Ще й руку мені простягло

І просить мене у сідло,

А я ж у краватці панок,

Дістав від гуцулочки шок.

Приспів:

А в Карпатах, а в Карпатах в ніч ясну

Я хотів обняти міцно дівчину,

Але заки з «Мерседеса» вийшов я,

Поскакала в гори кралечка моя.

3. Кричав я красуні услід,

Сигналив «пі-пі-пі-пі-піп»,

Забувши, що я заблудив,

Що воду свою недопив.

Хотів я помчати вогнем

За тим буйногривим конем,

Та авто не їде у ліс,

А кінь собі мчить тез коліс.

Приспів:

А в Карпатах, а в Карпатах в ніч ясну

Загубив я, загубив я дівчину,

Хто знайде ту дівчину із-під небес —

Подарую свій останній «Мерседес».

                               20 червня 2002 р.

 

ЗАРОБІТЧАНКИ

 

1. З мого села роз'їхались світами

Жінки й дівчата з гарними очами,

На вроду красні, добрі й роботящі,

Охочі, відчайдушні і найкращі.

Приспів:

Марійка — в Португалію,

Оленка — у Австралію,

Галина — у Туреччину,

Наталка — у Німеччину,

До Лондона — Катруся,

До Кракова — Ганнуся,

В Іспанію — Світлана,

В Італію — Оксана,

В Америку — Любава,

В Канаду — Мирослава,

2. Поволі час на чужині минає,

Вже кожна з наших до біди звикає,

Чи радість на душі, чи сум і втома,

Та думає, а «як там вдома, вдома?».

Приспів:

Всі хлопці поженились,

Мужі всі майже спились,

Батьки старими стали,

Сини попідростали

І заміж вийшли дочки,

Онукам вже два рочки.

Всі пишуть: «Сестро, ненько,

Шліть долари швиденько!»

Всі плачуть в телефони:

«Беріть нас за кордони!»

3. Таке то нині в нашім ріднім краю,

Тому про це співанку я співаю,

Якби змінилось щось в державі і в столиці —

Сиділи б вдома і дівчата, й молодиці.

Приспів:

Була б Марійка в школі,

Була б Оленка в полі,

Галина лікувала б,

Наталка рахувала б,

Ганнуся продавала б,

Катруся малювала б,

Світлана борщ варила б,

Оксана сукні шила б,

Любаву й Мирославу

Просили б на забаву,

Та кажуть старі люди:

«Не буде так, не буде»

18 березня 2005 р.

 

 


 

VIІІ. З ПРОЗОВОГО ГУМОРУ

 

СПЕКА

(Мініатюра)

 

Таке в нас спекотне літо, що з мобілок капає. Алкаші перейшли на морозиво, а бомжі навіть почали митися. Хочеться ходити в одних шнурівках і окулярах. Таксівки перетворилися на сауну, а дечиї ноги чути навіть з екранів телевізорів.

А пси, ці наші чотириногі друзі, яких треба стерегтися, пси бояться бігати, щоб не спітніти. І лише зрідка деякий з них, письменний, ліниво чвалає до градусника подивитися чи не спадає температура. Коти не бігають за мишами, міліція не бігає за злодіями, легкоатлети взагалі не бігають — всі бояться спітніти.

Ті, що живуть у тісних помешканнях і закручують слоїки з огірками, щоп'ять хвилин дотуляються до холодильника.

У такі спекотні дні, дивлячись на дівочі засмаглі черевця, розумієш, що на світі є ще так багато різних пупків. А дивлячись на мужчин у шортах, розумієш, що не всі голі ноги гарні.

Витираючи уночі піт польським кухонним рушничком, думаєш, чому вивмерали динозаври, а не комарі, і чому б'ють журналістів, а не архітекторів, які спроектували дев'ятиповерхові панельні будинки.

Цьогорічна спека ще раз підтверджує, що ми таки в Європі хоче того Європейський Союз чи ні. Ми, як і Європа, потерпаємо від спеки. Правда, у них більше фонтанів і кондиціонерів. Зате у нас менше товстих.

19 серпня 2006 року.

 

 

ЗУБИ

 

Нема то на світі гіршого ніж болять зуби. Та ще як мучать якогось сільського чоловіка, то півбіди. Він самогоном прополоче зуб, пустить дим ротом і ще з більшим запалом візьметься до коси чи сокири. Або, як болить багатого. Той має гроші, піде до стоматолога, а лікар дасть такий заштрик, що хоч сокирою вирубуй зуби. Інша річ інтеліґент. Оцього як заболить зуб, то вже нема йому порятунку ні від кого. По-перше, інтеліґент не п'є, бо нема за що, та й поболює печінка. По-друге, не курить, бо курять його діти з жінкою. По-третє, не має грошей, бо вчора купив книжку за останніх 20 гривень. Тому й мучиться бідолаха.

Проте Михайло Смичок належав до тих інтеліґентів, які попри всі негаразди пильнували свого здоров'я, і коли його заболів зуб під коронкою, він зчепив зі стіни свою найдорожчу картину, загорнув її у ґазету «Факты» і побіг до стоматолога. Полотно називалося «Грушка», хоч було подібне до яблука, а на виставці «Рекреації артлайну» демонструвалося під назвою «Диня» і отримало диплом 1-го ступеня. Смичок до диплома дістав 100 гривень, 50 з яких одразу ж мусив пропити з членами журі, а за других 50 купив два пензлики, які вдома жінка зі злості поламала.

У фінансовому відношенні Смичкова «Диня» тягла на яких 120 гривень, отже, несучи її, він вважав, що за таку ціну можна не те, що один, а добрих п'ять зубів вилікувати, причому безболісно. І тут маляр язиком намацав ще кілька порохнявих зубів, кожен з яких міг дати про себе знати у невідповідний момент.

Увійшовши до стоматологічного кабінету, що належав докторові Чопикові, відомий (як йому здавалося) художник, опинився одразу ж у кріслі. Зубний лікар попросив розтулити рота і прибором, якого страх боявся ніжний Смичок, миттєво знайшов хворе місце, і так зачепив його, що пацієнт крикнув. Нічого не питаючи, доктор увімкнув бормашину і промовив:

— Буде дуже боліти. Дати заштрик?

— Еге ж, дайте. Але я... — хотів було пояснити Смичок, що не має грошей і буде розплачуватися картиною, та доктор Чопик уже набрав якоїсь рідини у шприц і проколов художникові ясна. Піврота з язиком задубіли. Страх пропав. Бормашина пішла в рух. Сверло гасало по Смичковому зубі, чистило його, а лікар чимраз глибше добирався до кореня, кришив емаль, виривав нерви, аж порох курився. Смичка нічого не боліло і він тішився, що до демократії в Україні додалася ще й безболісна стоматологія. Він ладен був сплачувати податок Горбачову, згадуючи, як його мучили за Брежнєва в зубному кріслі. І хоч була та медицина безкоштовна, але він боявся стоматологічного кабінету не гірше ніж кадебе. Бо там його хоч били, аби признався, в кого взяв читати Стуса, проте коли він признався, то перестали бити. А коли попав зубному радянському лікареві в руки, то хоч йойкав і кричав, той гаспид у білому халаті не попускав, доки не вирвав останнього з трьох здорових нервів. Давно теє минуло, мов жахливий сон, і ось тепер йому так добре у стоматологічному кабінеті. Лікар наказує вставати, а він ще сидів би у цьому вигідному німецькому кріслі, мов квочка на яйцях, і слухав би мелодію бормашини.

— Із вас 20 гривень, — сухо проказав дентист Чопик.

— Пане докторе, — почав своїм опухлим ротом художник Смичок. — Річ у тім, що я не маю тут грошей...

— ?!

— ...але подарую вам свою картину...

— Яку картину?! — обурився доктор Чопик, згадуючи, що сьогодні один поет розплатився двома книжками, один музикант грав йому півгодини на скрипці, співак місцевого хору виконав «Многая літа» на три мелодії і запросив на концерт. Крім цих творчих пацієнтів, був ще майор міліції, який радив у разі чогось вдаватися негайно до нього; був хірург, який пообіцяв у разі необхідності прооперувати колегу; був один крутий, який взагалі пообіцяв усе. Нарешті, була далека родичка з села, що залишила йому п'ять яєць і десять яблук, бо більше нічого не мала. А тепер картина!

Заки доктор Чопик про все це думав, Смичок розгорнув перед його очима свою «Диню».

— Що це за лампочка?! — здивувався Чопик.

— Це не лампочка, пане докторе! — помахав пальцем перед Чопиковим носом Смичок. — Це моя картина! І називається вона «Диня»! І недавно на виставці вона отримала перше (чуєте, перше!) місце! Та за неї в Америці дали б не менше ніж 200 доларів!

— Вам ще може доплатити? — поглузував доктор Чопик.

— Ні, ні, — зм'як місцевий Пікассо, — але, повірте, її вартість вища за вашу роботу над моїм нещасним зубом. Направду...

Доктор Чопик, зиркнувши на стіл, закладений книжками, яйцями й яблуками, вихопив з рук пацієнта його «Диню» і з усієї сили вдарив нею автора. Полотно розірвалося і з рамок вигулькнула Смичкова голова.

— Та як ви наважилися! — мало не заплакав грізний Смичок.

— А це моя картина, — зареготав у вічі доктор Чопик, — що хочу — те роблю. І взагалі у нас демократія, ги-ги...

— Та ви, зубатий пане, знищили мій найкращий твір! Та я вам за це, — мало не божеволіючи, кричав Смичок, — поперебиваю усю апаратуру! — І він кинувся спочатку на бормашину, висмикнувши її, а відтак став гамселити своїми пофарбованими кулаками по різних флаконах, скельцях, столиках. Щось ламалося, тріскало, дзеленьчало, а Смичок, мов американський ковбой трощив дотла Чопикове багатство.

Міліція, звісно, приїхала. Як-не-як, а демократія не для дурних. Тим паче, якщо обидва інтеліґенти.

2004 р.

 

 

ЗУСТРІЧ

 

У клубі було так холодно, що тут навіть не зимували павуки. Якби зійшлося бодай двісті душ, то ще сяк-так надихали й зігріли б цю сіру будівлю. Та зустріч науковців з сільськими господарями прийшло аж вісім осіб. Отже, науковців було п'ять, а слухачів – вісім. Науковці приїхали розповідати хліборобам, як у ХХІ столітті треба господарювати, а хлібороби, власне, прийшли подивитися на людей з райцентру, бо від храмового свята крім владики вони ще не бачили в селі нікого чужого. Та й то, які це були хлібороби? Головиха сільради з секретаркою, завклубом з прибиральницею і чотири п'яні господарі середньої руки. Що головиха не просила всю громаду прийти на зустріч з науковцями, навіть порозклеювала оголошення – нічого з того не вийшло. Поважні газди сиділи по теплих хатах і дивилися «Богатирські розваги», жінки розмовляли по телефону з тими жінками, що в Італії, молодь грала в карти та цмулила пиво в барах, і лише цих восьмеро прийшло – четверо з примусу, четверо з обов'язку.

Першим узяв слово кандидат сільськогосподарських наук Мирослав Іванович Затичка і повів мову про те, що він був у Чехії і бачив, як там господарюють:

- У чеських фермерів, шановні товариші, є такі корови, що дають по сімдесят літрів молока на день!

– Скільки? – перепитав захмелілий Микита.

– Сімдесят!

– А ви бачили?

– Бачив!

– А ви що – стояли над тим фермером цілий день і міряли молоко літровим слоїком?

– Ну цілий день не стояв, – спантеличився Мирослав Іванович.

– А чого говорите? – не вгавав Микита. – Та від такої кількості молока корові вим'я розірвало б! Майте міру: зменшіть хоч до 50 літрів, – зареготав на увесь зал Микита, а разом з ним і його приятелі.

– У них там, чоловіче, – рятував ситуацію Мирослав Іванович, – технологія годівлі інакша, ніж у нас, там є спеціальний раціон.

– Який раціон? – здивувався Микита.

– Як який? Ви що – з космосу? – здивувався й собі Мирослав Іванович.

– Так, я з космосу! – твердо промовив Микита.

Хтозна куди б зайшла ця полеміка, якби не втрутилася головиха та не зацитькала Микиту:

– Поважайте людей – вони здалеку приїхали.

– Ага, аж з райцентру...

Кандидат сільськогосподарських наук сів і витер спітнілого холодного лоба, а замість нього підвівся інший кандидат і почав:

– Ви знаєте, шановні пані та панове, яка наша Україна відстала держава...

– А чому? – спитав, розлягшись на кріслі, Микитів кум Славко.

– Як чому? Бюджет у нас замалий!

– А чому?

– Бо реформи не йдуть і виробництво стоїть.

– А чому?

– Ну це не до мене запитання, чоловіче, це – до влади.

– А чому?

– Бо я науковець, а не представник влади!

– А той біля вас не з влади?

– Ні, це наш науковий працівник Михайло Олексійович Качур. Він просто товстий від природи, а не від посади.

Михайло Олексійович Качур, що спеціалізувався на травах, насінні й качках, зачав з того, що за кордоном є навіть трава у рулонах.

– Ось так її вирощують, скручують у рулони і можуть вам перед хатою за дві-три години розстелити. І маєте газон!

– А ту траву корова буде пасти? – цілком серйозно спитала клубна прибиральниця.

– А чому корова повинна пасти під вікнами? – і собі спитав її Михайло Олексійович. – Для корів є пасовище.

– А що це за така трава, що її корова не пасе? – зіронізував знову Микита.

– Ось тому ми й приїхали у ваше село, що в Європі сільські господарі пішли далеко вперед, беруться за різні незвичні для нас справи і мають з того прибуток. Ось, наприклад, як розводять свиней в Угорщині.

– Де-де? – перепитав ще один кум, Мирон.

– В Угорщині.

– А ви там були?

– Був.

– А ви котрого року народження?

– 1965-го.

– О, а я з 1965-го тримаю свиней і знаю про них не гірше від будь-якого мадяра!

– І скільки ви тримаєте свиней?

– Одну – до Різдва, другу – до Великодня! І так з року в рік!

– А там по 30-40 свиней тримають, чоловіче!

– Як дурні – хай тримають, а мені й двох стає!

– Ая-я, – підтакнув Славко.

– Але ж треба мати прибуток!

– Наші свині, пане професоре, дають солонину, а не прибуток! І не вчіть дяка співати!

– Мироне, – не стрималася головиха, – та ж дай людині договорити! Людина вчена, знає багато, і хоче тобі трохи вкласти вилами розуму у голову!

– А чого свині здихають? – продовжив тему Славко.

– Бо ви не щепите їх, не вдаєтеся до ветлікарів.

– Наш ветлікар був за Вітренчиху, а я що буду до нього вдаватися, щоби з мене свиня сміялася?

– О, вже знов пішло на політику! – обурилася секретарка, яка теж підтримувала на виборах Вітренчиху. – Поясніть, пане вчений, нашим ґаздам, що у світі фермери не цікавляться політикою, а врожаєм і прибутком.

– Так! – відрубав Михайло Олексійович. – Ось, наприклад, американські фермери...

– Та на фіг нам ті американські фермери? – засувався на кріслі Микита. – У нас тут ніколи не буде Америки!

– Буде! – голосно втрутився у дискусію інший науковець, Юхим Свиридович. – Буде..., якщо ми розвиватимемо сільський туризм, збудуємо привабливі туристичні садиби. Тоді до нас прилітатимуть роями гості з цілого світу. У Польщі, наприклад, один фермер на своєму подвір'ї обладнав чудову садибу з водограйчиками і квітниками, з готеликом, а його жінка їздить на коні...

– А моя жінка боїться коня! – гигикнув Федь. – Та й, приміром, я побудую таку садибу, а Микита коло мене буде тримати свиноферму. То якщо 30 поросят з льохою й кнуром пустять запах до його туристичної садиби, то туристи будуть роями відлітати на другий день у свою Америку. Ет, чого би я дурне говорив...

– Та ви, чоловіче, просто боїтеся ризикувати, – пішов у наступ Юхим Свиридович. – А в Польщі один фермер навіть страусів розводить!

– Ще нам у селі страусів бракує, – знизив плечима Федь. – Є вже два туземці, три наркомани, а ще би страусів!

– Та ви знаєте, які в страуса яйця? – не вгавав Юхим Свиридович.

– А страус що – має яйця? – зареготав Федь.

– Носить яйця, – поправив себе науковець.

– Де: спереду чи ззаду? – ще дужче зареготав Федь.

– Страус, прошу пана, несе яйця... дуже великі... одного вистачає на всю сім'ю...

– Пішли, куме, додому, бо я хочу яєшні, – кивнув Микита, і всі чотири куми підвелися.

Головиха рятувала становище і вручила науковцям букет штучних квітів та подякувала за цікаву й змістовну зустріч. Науковці стояли посинілі від холоду, сумні від дискусії і бажали присутнім працювати по-новому. Вони наочно переконалися як далека теорія від практики...

29 листопада 2005 року.

 

 


sh

 

Ігор БЕЖУК (Коломия), 2012 р.

 

sh1

Йордан ПОПОВ (Софія, Болгарія), 2014 р.

 

sh2

Андрій КРИЦУН (Львів), 2012 р.

 

На Письменницькому порталі є ще одна сторінка Миколи САВЧУКА:

https://pilipyurik.com/maistry-humoru/867-savchuk-mykola-nash-smikh